Annotation 10 страница

Не дочекавшись проїзду Другодера, я заснув, але тут-таки був розбуджений невтомною Зінулею, яка торкнула мене за плече і сказала: – Виходимо. Виходимо так виходимо. Я розумів, що до «Скліфа» ми ще не доїхали, а якщо так, то куди виходимо, навіщо виходимо і де Варвара? – Вийшла на попередній зупинці, – сказала Зінуля. Я подумав, що це за дурня, які зупинки у «швидкої допомоги», але нічого не сказав, бо всілякої дурні вже начувся, і покірно рушив за Зінулею на вихід. Чомусь відстань од відкритих дверцят до землі виявилась занадто великою, і мені довелося спускатися донизу задом наперед, наче по хисткій драбині. Зінуля стояла вже внизу. Коли я досяг нижньої перекладини, вона взяла мене під пахви і плавно опустила на землю. І зробила це так легко, наче я був не огрядний дядечко, а невеликої ваги дитина. Потім був білий довгий коридор з багатьма поворотами. Це була, очевидно, лікарня, але чомусь по боках на віддалі декількох кроків один від одного стояли вартові в білих кожушках і валянках часів Другої світової війни. Ми підійшли до одних білих дверей, на яких було написано: «ПРИЙОМ ВІД 26-ти до 313-ти». Цьому я не здивувався, але подумав без паніки, що перебуваю в іншому вимірі. Я штовхнув двері й опинився перед турнікетом, біля якого стояв поліцейський у валянках з галошами, в кожушку з однією генеральською зіркою на погонах і з автоматом Калашникова на грудях. Він мене запитав: – Ви до кого? Я сказав: – Не знаю. – Гаразд. А хто ви? Я сказав. – Документ якийсь маєте? Пред’явіть. Паспорт, на щастя, був при мені. Я його пред’явив. Дивлячись в паспорт, генерал попросив мене вголос назвати прізвище, ім’я, по батькові. Я сказав: – Там написано. – Мені неважно, що там написано. Назовіть. Я назвав. – А чим докажете, що ви це ви? – Так ось же мій паспорт. – А чим ви докажете, що це ваш паспорт? – Ну, там же написані мої прізвище, ім’я та по батькові. – Не треба мені це говорити. Я сам читати вмію. – Я не сумніваюсь. Ну, якщо вмієте, прочитайте. Там всі мої дані. Ім’я, по батькові, прізвище, дата народження, ким виданий, де прописаний, строк дії: безстроковий. – Я це бачу. Але чим ви докажете, що це саме ваші дані? – Тим, що вони записані в моєму паспорті. – А чим ви докажете, що це ваш паспорт? – Тим, що в ньому записані мої дані. Він зітхнув. – Але ж я вас питаю, а чим ви докажете, що це саме ваші дані? – Та тим, що вони записані в моєму паспорті. Тут він остаточно спалахнув, побуряковів, замахав руками, затупав ногами. – Ви що, – закричав він, – знущаєтеся наді мною? Я його запитую: «Чим докажете, що то ваші дані? » А він: «Тим, що вони записані в моєму паспорті». Я: «Чим докажете, що паспорт ваш? » – «Тим, що в ньому записані мої дані…» Ви що це дурня переді мною клеїте? Ви уявляєте собі, з ким розмовляєте? – Ой, господи, – кажу, – вибачте, пане, я цивільна людина, в чинах ваших не розбираюся, не знаю, як до вас звертатися, але я ж вам даю паспорт. – Знов те саме. Але чим ви докажете, що це паспорт. – Та тим, що на ньому написано: паспорт. – Ви анекдот знаєте про сарай, на якому написано одне, а в ньому зберігається інше. Так і тут. Тут, може, й написано «паспорт», а насправді, може, й не паспорт. А якщо навіть і паспорт, то чим у такому випадку доведете, що це саме ваш паспорт? – Ну, тим саме, що в ньому написано, що це саме мій паспорт. Тут він так загарчав, що тепер я замахав руками. – Але не тільки написано. Тут ще й моя фотографія. Ось бачите, яка кругла фізіономія, в розмір 3× 4 повністю не вміщається. – Ну, й що? Ви хочете сказати, що це ваша фотографія? – Авжеж. Хіба ви не бачите, що це я? – Бачу, – сказав він, – але чим це ви докажете? Тут я зовсім втратив терпець, грюкнув кулаком по столу, та так, що скло на ньому тріснуло. – Дідько б вас ухопив! – сказав я цьому чинуші в погонах. – Чого ви від мене хочете, яких ще доказів вам потрібно? Ось паспорт, ось мої прізвище, ім’я, по батькові, ось фотографія, ось штамп прописки. Ось у мене ще є пальці, з яких можна взяти відбитки. Може, треба ще доказати, що це мої пальці? – Не меліть дурниць, – сказав він. – І не треба ставити безглуздих запитань. Майте на увазі, тут запитуємо ми, а ви повинні відповідати. Тут тихо прочинилися двері, і в них втиснувся іще один генерал з двома зірками на погонах. – Що за шум? Однозірковий зірвався на ноги і доповів, що веде допит підозрюваного (себто мене, підозрюваного не знати в чому) і підозрюваний (себто я) злісно перешкоджає виясненню його (себто моєї) особистості. – Але при цьому не обов’язково кричати, – доброзичливим голосом зауважив йому двохзірковий. – Давайте розберемося спокійно. В чому проблема? – Проблема в тому, що громадянин чинить спротив виясненню його особистості й ухиляється від надання доказів. Двохзірковий перевів погляд на мене. – Це правда? – Ні. – Тобто генерал бреше? Я збентежився. Сказати, що бреше, якось недобре. Я в чинах особливо не розбираюся, але знаю, що генерали – люди образливі. – Ні, я не кажу, що бреше. Але він каже, що я ухиляюся, а я не ухиляюся. – Але якщо він каже, що ви ухиляєтеся, а ви кажете, що ви не ухиляєтеся, значить, ви стверджуєте, що він бреше. Чи він, кажучи, що ви ухиляєтеся, бреше, що ви брешете. Інакше кажучи, ви стверджуєте, що він бреше, стверджуючи, що брешете ви? – Не знаю, – кажу, – вибачте, – кажу, – ваше, – кажу, – превосходительство, але ви мене, – кажу, – цілковито заплутали. Я нічого поганого не кажу ні про ваше превосходительство, ні про їхнє превосходительство, я тільки кажу, що я це я, але їхнє превосходительство мені не вірять, а ваше превосходительство, здається, також вірити не хочуть. – Ну чому ж, – посміхнувся двохзірковий, – я вам охоче повірю, якщо ви докажете, що ви це ви. Але чим це ви можете доказати? Він говорив дуже доброзичливо. Мені здалося, що він справді хоче добратися до істини, і я запропонував йому поглянути в мій паспорт. Він взяв паспорт, повертів у руках, погортав сторінки, багато разів перевів погляд з мене на фотографію і з фотографії на мене і запитав: – Це ваш паспорт? – Мій. – А чим ви докажете? – Тим, що тут написані мої ім’я, по батькові, прізвище, рік народження, дані про прописку і штамп про реєстрацію шлюбу. – А з чого видно, що всі ці дані стосуються саме вас? І знову почалася та сама казка про білого бичка: докажіть, що це ви, докажіть, що це ваш паспорт, що в паспорті ваше прізвище. І те саме повторилося з появою тризіркового генерала, і чотиризіркового, а коли вже маршал з великою зіркою став повторяти ті самі дурнуваті запитання, я не витримав, зірвався на ноги, обхопив голову руками й заридав вголос. – Я нічого не розумію. Чого ви від мене добиваєтесь? Що вам не зрозуміло? Ця книжка називається паспорт. На ній написано «паспорт», і вона є паспорт. Це паспорт мій, бо на ньому написані мої прізвище, ім’я та по батькові. Точніше, мої прізвище, ім’я та по батькові на ньому написані, бо він мій. І фотографія на ньому моя. Це фотографічний знімок мого обличчя, зроблений в офіційному фотоательє на Ленінському проспекті, за що я заплатив дев’яносто рублів. Тут, бачите, все моє: очі, вуха, родимка на лівій щоці. Здається, я впав в істерику і став битися головою об стінку. І хтось закричав, що знову попався псих, небезпечний для суспільства. Якісь люди в білих халатах схопили мене й скрутили. В руках одного з них з’явився шприц більше за велосипедного насоса. Голка в ньому була довга й крива, схожа на кравецьке шило. Якби я спав, то від цього уколу мусив би прокинутись. Але, очевидно, я не спав. А якщо спав, то так міцно, що не прокинувся, а перейшов в інший сон, у якому я лежав на вузькому ліжку з прив’язаними до нього руками й ногами, а поруч на стільці сидів симпатичний лікар, у якому я упізнав знайомого мені Івана Івановича. Кліщ

– Заспокойтесь, – сказав він привітно, взяв мою руку в свою і став мацати пульс. – Постарайтесь забути все, що вас хвилювало. Тут ви в цілковитій безпеці. Тут всі свої. Тут вам буде добре і комфортно. Ви можете згадати, що вас привело сюди? Я, подумавши, вирішив про всяк випадок розпочати все спочатку і сказав, що мене сюди привів кліщ. – Кліщ? – він дістав з кишені айфон останньої моделі, потикав у потрібні кнопки і знову підвів на мене очі. – Ім’я, по батькові? – Мої? – запитав я. – Ні, не ваші, а того, який вас привів. Кліща. Я подумав і запитав: – Скажіть мені, будь ласка, хто з нас божевільний? Він не здивувався, не розгнівався. Знизав плечима. – Це залежить від точки зору. – Тобто? – Тобто, я тут числюся лікарем і з моєї точки зору божевільними є ті, кого я лікую, і мені здається, я маю рацію. Але вони в свою чергу вважають божевільним мене і їм здається, що правда за ними. Однак ви мені не відповіли на запитання про ім’я і по батькові пана, що привів вас сюди, якщо не помиляюсь, Кліща. Не знаю, що я зробив би, якби не був міцно прив’язаним до того, на чому я лежав. Будучи прив’язаним, я міг би обуритися бодай словесно, але я згадав про шприц і тому спробував допомогти лікарю реалістично уявити те, що сталося. Дуже, як мені здалося, спокійно я йому пояснив, що в мого кліща ніякого імені і по батькові немає, бо він не людина, а лісова членистонога комаха, яка залізла мені в живіт і не хоче з мене вилазити. – Ах, ось воно що! – сказав лікар. – У такому разі вам потрібно не до мене, а до ентомолога, якого ваш кліщ, можливо, зацікавить. А до мене, якщо у вас виникне потреба, будь ласка, коли завгодно. Він покликав санітарів, звелів мене розв’язати. Мене розв’язали, і я пішов до виходу, але опинився не на вулиці, як сподівався, а в іншому кабінеті, де на стіні висів портрет першої особи держави, а за столом сиділа друга особа, себто не друга особа держави, а друга в цій кімнаті після тієї першої, що висіла. Носій обличчя цієї особи, надзвичайно рум’яного, як кажуть, кров з молоком, викотився з-за столу і виявився маленьким пузатеньким чоловічком у темному костюмі з краваткою к цяточку, голова невелика, посаджена між плечима без всілякої ознаки шиї, а очки й зовсім крихітні, наче сірникові головки, що їх зсередини хтось постійно вертить. Чоловічок протягнув мені руку для потиску, м’яку, наче ватою набиту. – Здрастуйте, здрастуйте, – сказав він привітно, не випускаючи мою руку зі своєї, і очки його зовсім потонули десь в глибині жорстких складок обличчя. – Дуже радий вас бачити. – І я, – сказав я, як здалося мені, цілком щиро, – дуже-дуже радий вас бачити. – А я, – сказав він, – ще більше радий вас дуже бачити. – А я, – сказав я, – іще більше, чим більше, більше, чим дуже, радий бачити вас. – Приємно чути, – сказав він і, не випускаючи моєї руки зі своєї, зробив паузу, назвав себе іменем, яке мене вже не дивувало: звичайно, Іван Іванович. Природно, він запитав мене про причини моєї появи в його кабінеті, і я знову пояснив усе спочатку: – Був у лісі, одягся нормально: чоботи, куртка, кепка, закривався, як міг, а кліщ все-таки проліз. Їх нині стільки розвелось, що просто жах. І лізуть в усі дірки, всмоктуються, всотуються в будь-яку частину тіла. Ви собі уявляєте? – Дуже навіть уявляю. Щовечора, коли дивлюся телевізор. – Коли дивитесь телевізор? – Авжеж. Ви ж під кліщами, як я розумію, не комах маєте на увазі, а паразитів людського роду. Наших членів уряду, депутатів, чиновників, олігархів, от уже дійсно уп’ялися в тіло країни, смокчуть кров з народу, ніяк не нажеруться. Наші люди завжди крали, але не в таких же масштабах! Раніше присвоювали сотні, ну, тисячі, ну, десятки тисяч, але зараз крадуть і вивозять за кордон мільярди. Я, звісно, підтакнув: – Так, – кажу, – дійсно, вп’ялися, всмокталися і вивозять, але я, власне кажучи, не про них. – А про кого ж іще? – Бачите, я з вами цілковито згоден, ці люди, яких ви назвали кліщами, вони дійсно зовсім уже, як кажуть, оборзіли, вони, я вважаю, ганьба нашої країни і являють собою навіть дуже велику загрозу національній безпеці нашої федерації. Але мене зараз турбують не так вони і не американське втручання в справи суверенних держав, і не санкції Євросоюзу, і не просування на схід блоку НАТО, і навіть не зростаючі ціни на ЖКГ… – А що ж може вас турбувати? – запитав лікар, спантеличений моїм одкровенням. – А понад усе, – кажу я йому, – в теперішній поточний момент турбує, як я сказав вам, кліщ. Але не фігуральний, не депутат якийсь там, не міністр, не прем’єр-міністр, ці само собою давно в печінках мені сидять, а звичайний лісовий кліщ, маленький такий, членистоногий. Він, паразит, заліз не в тіло країни і не в душу народу, а ось сюди мені особисто під шкіру, і ніхто не може його витягти. Мені сказали, що ви можете цього паразита видалити. – Ах, так ви про лісового кліща? – дойшло до нього нарешті. – Про просту таку комаху. Його витягти, звісно, можна. А за що? Що він вам зробив поганого? – А, по-вашому, добре, що він вліз у мене весь цілком і гризе мене зсередини? Добре це? – Вам не дуже, – сказав роздумливо мій співбесідник. – Але йому, напевне, подобається. Тепло, затишно. Ви для нього зараз і їжа, і дім. А ви за те, що він з’їсть трохи вашого зайвого жиру, ви, такий великий, хочете його, маленького, знищити. І ще хочете, аби я обурився тим, що він вас їсть? Але ми всі когось та їмо. Ви їсте, наприклад, свиню чи курку, він їсть вас. – Яке ж тут може бути порівняння? – сказав я впевнено. – Я людина, а він усього-на-всього комаха. – Це ви в тому розумінні, що раз ви людина, то маєте право їсти когось, а він не має. А де це і в якому законі написано? В конституції чи, може, в якійсь декларації про права комах? І що це за уявлення, що ви людина, а він для вас усього-на-всього? А вам не спадає на думку, що якщо для вас він усього-на-всього комаха, то ви для нього всього-на-всього запас їжі? Це ви начитались усього, наслухалися всіляких високих нісенітниць і уявляєте собі, що людина – це звучить гордо. Людина створена для щастя, як птах для польоту. Що це значить? Це ж дурня якась. Сподіваючись, що лікар урешті-решт якось мені допоможе, я делікатно нагадав, що слова, процитовані ним, промовив колись знаменитий свого часу письменник. – Ну і що, що знаменитий, ну і що, що письменник? Та ці знамениті письменники іншим разом таке несуть, що, як кажуть, хоч стій, хоч падай. Ну що це значить: людина створена для щастя, як птах для польоту? Так само можна сказати: людина створена для щастя, як риба для плавання. Чи як курка для несення яєць. Чи… – він радісно підморгнув мені і ще раз переінакшив висловлювання Володимира Короленка якимось таким тоном… не знаю, як сказати, знущальним, чи що: людина створена для щастя, як кліщ для залізання під шкіру. Йому самому цей жарт здався таким смішним, що він буквально затрусився від сміху, і сміх його був схожим то на квакання жаби, то на собаче повискування, при цьому він дивився мені в очі, наче запрошуючи й мене веселитися таким самим чином. Мені було зовсім не смішно, однак через ввічливість я… куди мені було діватися… я ж від нього залежав… я також підхихикнув, але у мене це вийшло якось нещиро, фальшиво і, коли нарешті він заспокоївся, я все-таки вирішив нагадати йому про мету свого візиту, перед цим, звісно, полестивши йому вельми незграбно. – У вас, лікарю, – сказав я, – таке чудове почуття гумору. Але даруйте, що я все про своє. Цей кліщ, яким би він не був хорошим, не я ж у нього вліз, а він у мене, і заважає мені жити. – Знову за рибу гроші, – важко зітхнув лікар. – Авжеж, він заважає вам жити. Заважає, заважає, – повторив він наспівом і раптом пожвавішав: – Але ви знаєте що? Ми ж усі комусь чимось заважаємо. Він вам заважає, а ви йому заважаєте. Він, можливо, нарешті досяг того, про що все життя своє кліщине мріяв. Йому там тепло, затишно, ситно, а ви хочете його звідтіля витягти. Але якщо взяти бодай ваше людське начебто суспільство, так ви також один одному заважаєте. Ось ви, наприклад. У вас у видавництві книжки виходять, а в іншого письменника не виходять. Хоча він, можливо, й не гірший за вас. – Та ну, – засумнівався я, – не гірший. Хто це не гірший? – Ну, припустимо, трішки гірший. Але трішки гірший на якийсь, можливо, мікрон. Але вас друкують, а його – ні. І не тому, що він гірший, а тому, що ви вже, як кажуть, місце зайняли. Видавець не може друкувати всіх, і він вибирає декотрих. От вас вибрав, а тому, хто трішки гірший, місця не зосталось. Хоча він гірший ледь-ледь, на трішечки, і якби не ви, видавець, можливо, помітив би і його. І він, хоча трішки гірший за вас, став би в очах видавця трішки кращий за тих, котрі трішки гірші за нього. Ми всі комусь заважаємо. Я заважаю у нашому відомстві тим, хто трішки нижчий за мене, а мені, між нами кажучи, головний наш, ух, як заважає, ви навіть уявити собі не можете. Вже давно досяг пенсійного віку, а не йде. Два інсульти було, а не вмирає. Коли говорить, то ніби в нього каша в роті, при ходьбі ногу волоче, а в крісло своє вчепився, даруйте, мов кліщ, і ніяк його не одірвеш. Так от мені що робити? Також кисень йому перекрити, як ви цій нещасній комасі? Втопити його в олії? Також виколупувати якимось чином? Інший би на моєму місці… Але я, як бачите, цього не роблю. Він мені заважає, а я нічого – терплю. Мені було незручно з ним сперечатися, але й не заперечити я не міг. – Але ж ви, лікарю, – сказав я, – даруйте, зрівняли. Ваш головний, він як-не-як, можливо, не кращий за вас, а можливо, навіть і гірший, тим паче, що ногу волоче і каша в роті, але він все-таки людина, а в мені сидить комаха. Дрібна, нікчемна, мерзотна, огидна… Доки я вимовляв усі ці епітети, його обличчя, на мій подив, наливалося кров’ю, а очі наче викотилися з орбіт і виражали таку злість, що мені стало не по собі і я вирішив завершувати свою тираду. У мене в запасі було ще декілька негативних епітетів стосовно кліща, але, дивлячись на обличчя свого співбесідника, я злякався, що дійшов до якоїсь межі, і вирішив завершити речення словами: – …огидна комашка. Я договорив цю фразу швидко, бо вважав необхідним довести її до точки і поспішив, щоб мене не перервали. Після цього запала мовчанка. Мій співбесідник дивився на мене важким поглядом з-під брів. Брови в нього були густі, кущасті, вони ворушилися і, як мені здалося, кожна волосинка ворушилася окремо, наче лапки кліща. Наша мовчанка була довгою, важкою і навіть зловісною. Мій співбесідник, здавалось, думає якусь важку думу. Але раптом він зробив відразу глибокий видих без вдиху і наче викинув із себе щось гнітюче. Наче скинув важку ношу і раптом сказав, зобразивши певний подив: – А як же рівність? – Я не зрозумів. Це ви про що? – Ви ж, я чув, за рівність виступаєте, а де вона у ваших судженнях ця рівність, коли ви так погордливо заявляєте, я, мовляв, цар природи, а він усього-на-всього, як ви кажете, комашка. Я в житті чував багато нісенітниць, але такої… – Про що ви кажете, – розпочав я, намагаючись схилити його до логічного мислення. – Я, зрозуміло, за рівність, справедливість і ніс ні перед ким не задираю. Але я кажу про рівність у людському суспільстві. А яка може бути рівність між дрібною комахою і вищою істотою, єдиною, створеною Богом за своїм образом і подобою? – Вища істота, – насмішкувато повторив співбесідник. – Створена за образом і подобою. Та хто це вам сказав? Яка самовпевненість! Якщо ви думаєте, що Бог створив вас за своїм образом і подобою, значить, Він у свою чергу подібний до вас? – Авжеж, саме так. – Неймовірна самовпевнена глупота. Ось ви знаєте, що один чеський письменник міркував так. Якщо Бог схожий на людину і має таку саму анатомічну будову, зокрема, має рот і зуби, що він ними робить? Пережовує і ковтає їжу. Тоді варто припустити, що в нього є і шлунок, який перетравлює їжу. А результат перетравленої їжі – це що? І через що це виходить? – Не смійте! – закричав я. – Те, що ви кажете, святотатство. – От-от, саме цього слова я від вас чекав. Але майте на увазі: всіляка вартісна думка, додумана до кінця, приведе до висновку, який ви назовете святотатством. А якщо я свої роздуми про вашого Бога продовжу і припущу за вас, а не за себе, що якщо він створений за образом і подобою, значить, мусить бути наділений усіма вашими слабкостями і вадами, усіма підлими властивостями вашої натури. – Моєї натури? – Не вашої особисто, а вашої, як це ви називаєте, людської. – Я зрозумів. Але чому ви кажете вашої, а не нашої? Ви самі що, себе до людської породи не зараховуєте? Вочевидь, моє запитання його якось так знітило, але й насмішило одночасно. Він захихикав дивно скрипуче і неприємно, при цьому поширюючи відразливий запах клопа. Доречно сказати, в нас чомусь вважається, що коньяк тхне клопами. Це ні чим не обґрунтована дурниця. Коньяк пахне коньяком, а клопами тхнуть тільки клопи. Від лікаря поширювався саме запах клопа, а не коньяку, що мені здалося дивним. Запах коньяку не видався б мені дивним, знаючи звичай наших пацієнтів розраховуватися з лікарями за надані ними медицинські послуги саме цим алкогольним напоєм. – У якомусь розумінні, – сказав він, подумавши, – у якомусь розумінні я себе до всього живого зараховую, от від імені усього живого й запитую. Звідкіля у вас така зарозумілість, що Бог обов’язково має бути схожим на вас? – А на кого ще йому бути схожим? Не на кліща ж, Господи прости. – А чому б і ні? До цього я розмовляв з ним ввічливо й обережно, боячись розгнівати його чи образити. Бо якось все-таки залежав від нього. Але коли дійшло до таких богохульних, скажу відверто, припущень, тут я вже ніяк змовчати не міг. – Стоп, стоп! – сказав я. – Ви вже даруйте, пане лікарю, але я б від таких висловлювань утримався. Майте на увазі, що нашим суспільством такий хід думок сприймається дуже болюче. Хіба можна Всевишнього порівнювати з якоюсь жалюгідною комахою? – З жалюгідною комахою, – повторив лікар, зітхнувши. – Але з вашої людської точки зору ця комаха може бути жалюгідна, а для Всевишнього, можливо, ви така сама жалюгідна комаха і не більше того. Ви скажете, і це святотатство. Але будь-яка вільна думка призводить до того, що ви називаєте святотатством. І я для вас, напевне… як це ви називаєте? Святотатник? – Святотатець, – поправив я. – Святотатець тільки тому, що міркую власною головою і насмілююсь дещо піддавати сумніву. Маю право сумніватися в чому завгодно, навіть в тому, що не підлягає жодному сумніву. В тому, що Земля кругла, вода рідка, цукор солодкий, а людина походить від мавпи. Маю право сумніватися, маю право вірити, маю не вірити. Я не виключаю того, що є Хтось, хто якимсь чином керує усім вселенським борделем, але можу припустити, не стверджувати, зауважте, а тільки припустити, що для керуючого Всесвітом ми, істоти, котрі живуть на нашій планеті, люди, кліщі, та хоч і блохи, не більше ніж жалюгідні комахи. Ба навіть і вся планета… Варто поглянути на неї з середньокосмічної відстані, ви цю пилину ні в який мікроскоп не розглянете. А що стосується самого Керуючого, так це тільки ваш недорозвинутий розум, ваша безглузда зарозумілість і вбога ваша фантазія можуть навести на думку, що Він, творець і володар усього Всесвіту, схожий на вас. Він, можливо, схожий на хмару, на Чумацький Шлях, на грім і блискавку, на пахощі квітучого бузку, на щось неуявне, а скоріше за все ні на що. Якби я думав, що Він дійсно є, я припустив би, що Він, скоріш за все, невидимий, нечутний, невідчутний. Ви не бажаєте признати можливе своє походження від мавпи, але для Бога, якщо ви в нього справді вірите, погодьтесь, нічого неможливого нема. А раптом він витворив вас не від мавпи навіть, а від чогось, як на вашу думку, нижчого, від того ж кліща, в якого заклав механізм еволюції? А звідкіля ви знаєте, що ви не просто самовідтворюючі роботи, створені вищими істотами з біологічних кліток? Ось вас зібрали, як фігурки з конструктора, і ви забігали, стали щось там винаходити, творити і думаєте, що це ви самі бігаєте, винаходите, створюєте. А насправді це Хтось грається в вас, як в олов’яних солдатиків. Розставляє по ранжиру, наділяє кожного якимись властивостями: цей нехай винаходить, цей творить, а ці нехай так і будуть солдатиками і нехай стріляють один в одного. І всі ці війни для Нього всього лише, як для наших дітей комп’ютерні стрілялки, рольові ігри. Ви обурюєтесь тим, що в суспільстві, де ви живете, немає рівності. Але ж ви піклуєтеся лише про рівність серед людей, ви згідно вашої, ні чим не обґрунтованої самовпевненості не можете собі навіть уявити, що Творець, цілком можливо, сотворив усі живі істоти рівними і для Нього немає різниці між людиною й інфузорією. Ви вважаєте кліщів паразитами і шкідниками, бо вони живуть за ваш рахунок і можуть нанести шкоду вашому здоров’ю, але подумайте, і ви погодитесь зі мною, що справжнім паразитом і найстрашнішим ворогом природи є людина, яка пожирає все живе, виснажує земні надра, ліси і поводить себе як найненажерливіший хижак. Вона винищує диких тварин, убиває домашніх і охоче тратить свій розумовий потенціал на вбивство собі подібних. Завдяки діяльності людини ріки міліють, ліси вигорають, в небі з’явилися озонові діри. Колись природа збунтується, нашле на вас кліщів, комарів, мурах. Цунамі вас затоплять, землетруси поховають під уламками будівель, а новий льодовиковий період зітре на землі усяку пам’ять про вас. Коли природа звільниться від вас, тоді й розпочнеться її повільне відновлення. Ось вам пропуск на вихід і моя візитка. Йдіть, подумайте, про що я вам тут казав, і коли що – звертайтеся. – Даруйте, а як щодо кліща? – сказав я чи хотів сказати, але його вже не стало. Він розтанув у просторі. І тут я прокинувся. Чи знову заснув. Ні, скоріш за все прокинувся, бо в руці у мене була візитка. Я попросив Пашу ввімкнути внутрішнє світло і на свій превеликий подив прочитав: КЛІЩ Іван Іванович, доктор медичних наук, полковник. Перевернувши картку, я ще більше здивувався. На звороті англійськими буквами було написано: John& John Johnson Junior Special Agent of the State Department, colonel. Виріб № 2 і заклики до дії

Щоб нікого випадково не розбудити, я зняв черевики, тихо вийшов надвір і побачив себе, що входжу в якусь кімнату, де було дуже-дуже темно. Увійшовши туди, я став робити круги руками разом з черевиками, сподіваючись наткнутися на стіну чи на якийсь інший предмет на кшталт стільця чи шкафа, щоб якось визначитися в просторі, і раптом хтось перехопив мою руку і зі словами «Ідіть за мною» повів мене кудись і довів до якогось стільця, на який я, обмацавши його попередньо, й опустився. І як тільки я сів, у залі увімкнулося світло, що йшло невідь-звідки, бо я ніяких ламп не примітив. У мене було таке відчуття, що світло випромінюють просто стіни. При їхньому світлі я побачив, що знаходжуся в просторому залі, вздовж стін якого великим паралелепіпедом виставлені столи, а за столами сидять люди, учасники якоїсь, як мені подумалося, конференції. Перед кожним учасником, як годиться, пляшка мінеральної води, склянка, блокнот, кулькова ручка й мікрофон, а одягнуті вони не зовсім звично. Всі в помаранчевих безрукавках, на кшталт тих, світловідбиваючих, що їх носять дорожні робітники, і у всіх ліворуч на грудях висять якісь бантики. Я спочатку, природно, подумав, що це білі стрічечки, з якими наші опозиціонери ще недавно безкарно розгулювали столицею і які одна відома всім людина, визираючи з вікна свого кремлівського кабінету і будучи при цьому короткозорою, сприйняла за презервативи. Я пам’ятаю, тоді над ним деякі наші журналісти відкрито насміхалися, і я також, скажу чесно, десь із цього приводу відколов декілька недоречних жартів. А тепер поглянув я на ці стрічечки, і мені також здалося, що це презервативи. Придивився уважніше і переконався, що мені не здається, це дійсно презервативи іноземного виробництва, бо, наскільки я знаю, наша промисловість, на превеликий мій жаль, з деякого часу цей товар широкого вжитку не виробляє. Колись у нас у підмосковному селищі Баковка презервативи виготовляв завод гумових виробів, збудований за ініціативою особистого ворога народу товариша Берії. Цнотливі люди того часу слово «презерватив» вимовляти соромились і називали його виробом номер два. Траплялося, якийсь дорослий і солідний чоловік у капелюсі, відстоявши чергу в аптеці (а презервативи тільки в аптеках і продавались), совав у віконечко троячку і казав: «Мені, будь ласка, аспірин і… – стишивши голос до шепоту та почервонівши, – виріб номер два». Аптекарша, також трохи ніяковіючи, діставала пачечку з цим виробом поквапно, аби ніхто в черзі не помітив, совала її покупцеві. Так, це виріб номер два. Запитання: чому номер два? Бо під номером один завод випускав протигази. Не знаю, на що Лаврентій Павлович розраховував, випускаючи протигази, але з допомогою презервативів, вочевидь, прагнув досягти важливої ворожої мети – стримати природний приріст нашого населення. Однак виріб цей був же радянським, якість відповідна, тому зловісним планам англійського шпигуна, ким згодом виявився Берія, не судилося повністю збутися. Хоча гума, з якої виготовлявся виріб, була достатньо щільною і більш придатною для протигазів, вона так само, як і гума протигазів, все-таки часто рвалася, лопалася і сповзала з того, на що надягалась. На щастя чи на жаль, не завжди. Баковка виготовляла на рік до двохсот мільйонів виробів другого номера, і якби всі вони рвалися чи сповзали, ми давно би за чисельністю населення обігнали б Індію чи навіть Китай. Товар цей коштував всього лише 2 копійки за штуку, тому його охоче купували не лише дорослі, але й діти, вживаючи зовсім не за призначенням. Коли мені було чотирнадцять років і я навчався в ремісничому училищі, мої ровесники і я сам, траплялося, якимось чином діставали ці штуки, надували їх і потай прив’язували дівчатам до хлястиків їх формених шинелей. От потіха була! Але з руйнацією радянської системи зруйнувалися цілі галузі нашої промисловості. Останнім часом, мені здається, наша промисловість вже взагалі нічого не виробляє свого, крім автомобілів марки ВАЗ і автоматів Калашникова. Навіть власне своє господарство оглядаючи, я бачу, що все у мене іноземне. Носки, труси, штани, сорочки, кавоварка, м’ясорубка, холодильник, пилосос, телевізор, комп’ютер, і це, природно, якось зачіпає моє патріотичне почуття. Ось і зараз побачив я ці презервативи і засмутився тому, що хороші, та не наші. Нічого не скажу, виглядають красиво, але не на тому місці, для якого призначені. А на тому місці, ліворуч на грудях, у нас носять найвищі ордени. Угледівши презервативи, я подумав, що, можливо, це навіть якийсь новий орден, про якого я ще нічого не знаю. Спочатку подумав, що не може бути, а потім подумав: а чому б і ні? Адже є ж у англійців орден Підв’язки, причому не якийсь там, а найвищий. Володіючи вікіпедійними знаннями мого комп’ютера, розповім про походження цього ордена. За легендою, якось у чотирнадцятому столітті графиня Солсбері, танцюючи з королем Едуардом ІІІ, загубила підв’язку, і ті, хто був поруч, засміялися, але король підняв підв’язку, сказав чомусь по-французьки (мабуть, хотів свою освіченість показати): «Honi soit gui mal y pense» – «Сором тому, хто подумав про це погано» і пов’язав підв’язку на власну ногу. І, вирішивши цю пікантну подію належним чином увіковічнити, запровадив орден Підв’язки, яким одночасно може бути нагороджено не більше 25 чоловік. Знак ордена, бархатна стрічка, носиться під лівим коліном з тим самим написом «Honi soit gui mal y pense». Ось я й подумав, дивлячись на людей, що сиділи в залі, що коли вже є орден Підв’язки, то чому б не запровадити орден Презерватива? З тим же, приміром, написом: «Сором тому, хто подумав про це погано». Я б цим орденом із задоволенням нагородив би деяких наших членів парламенту, а також високих чиновників і генералів, героїв війн за неділимість Росії і за розчленування сусідньої держави. Закінчуючи цю тему, зауважу, що легка доступність нашому споживачеві до презервативів іноземного виробництва призвела до значного і відзначеного соціологами падіння в нашій країні народжуваності і скорочення чисельності нашого народонаселення. Але з деякого часу, як я чув, внаслідок введення нашими опонентами проти нас санкцій і обмеження поставок нам продукції західного виробництва уряд має намір за програмою імпортозаміщення знов запустити Баковський завод. Якщо це так і якщо інженери заводу не забули технологію виробництва виробів номер два, тенденція скорочення населення має шанс помітно уповільнитися. Але, здається, я на цій темі занадто застряг, забувши, що читач чекає продовження моєї розповіді, й ось воно. Коли я увійшов до цього залу, там йшло якесь засідання, на яке якщо я і запізнився, то ледь-ледь. З трибуни виступав якийсь полум’яний оратор, чи то партизан Че Гевара, чи то письменник Лимонадов, у цілому, хтось із них, вертлявий, з цапиною борідкою і ламким юнацьким голосом, в окулярах. Окуляри під час його промови підстрибували на його носі, як дресировані. Я опинився в залі в той момент, коли він вимовляв застаріле слово «доколи». – Доколи… Він то тримався обома руками за трибуну, і так чіпко, наче вона стояла на хиткій палубі, то відлипав від неї і знову ж таки обома руками розпочинав бурхливо жестикулювати. – Доколи, – казав він, – ми будемо це терпіти? Ці паразити уже переступили усі можливі межі. Вони давно вже залізли нам під шкіру. Ми проявляли розуміння, ми терпіли, сподіваючись, що вони самі зрозуміють межі своїх можливостей і, наситившись цим, вдовольняться. Так ні ж, вони лізуть нам у душу, вони впевнені, що ми мовчали і мовчатимемо, що ми будемо покірні, але вони помиляються. З кожним днем у все більшої кількості людей розкриваються очі на їхню шкідливу сутність. Що робити? – Громадянський протест! – пискнула моя сусідка, білява дівиця з вплетеними в кіски двома презервативами. – Одиночні пікети! – запропонував огрядний чоловік з пишними сивими вусами. – Масовий стихійний, добре підготовлений мітинг! – подав голос кучерявий молодик. – Багатолюдна хода Садовим кільцем! – запропонував бритоголовий здоровань із сережкою у правому вусі. Тут я не стримався: – Які, – кажу, – к бісу пікети, який мітинг, яка хода? Їх стільки розвелося, їх треба чи олією соняшниковою заливати, щоб задихнулися і повилазили, чи застосувати хірургічні заходи, але для цього потрібні стерильні інструменти. Всі, хто був у залі, голови до мене повернули, тираду мою уважно вислухали. – Себто, – запитав мене сивовусий, – ви пропонуєте революцію? – Так, саме революцію! – сказав я, і зал зустрів мої слова бурхливими аплодисментами. – Я проти, – сказав сивовусий. – І всі, хто тут сидить, проти. Революція – це війна, це кров, а ми всі за мирну зміну влади через демократичні процедури. І на ці слова зал обізвався бурхливими аплодисментами і далі з однаковим шалом аплодував усім пропозиціям, що противажили одна одній: відповісти на свавілля влади одиночними пікетами, мітингами, мирною ходою, маршем мільйонів і загальним повстанням. Також сперечалися, чи дозволяти брати участь в акціях націоналістам, фашистам, комуністам, анархістам, дзен-буддистам, геям і педофілам. Врешті-решт під бурхливі оплески зійшлись на рішенні провести марш мільйонів чоловік на п’ятсот, участь задля масовості дозволити всім, але не допускати жодного екстремізму, гейства і педофільства. І лозунги допускати виключно мирні: «Перодера на нари! » «Думу розпустити і піддати…» я не зрозумів чому: чи то люстрації, чи то кастрації. «Чиновникам – тюрма! Олігархам – смерть! » Ось так все ухвалили і вже взялися писати резолюцію, коли на трибуну вискочив чоловік з обличчям кавказької національності і вусами, кінчиками закрученими за вуха. Він здійняв руку. Гамір вщух. – Джентльмени! – звернувся він до аудиторії з грузинсько-американським акцентом. – Хто це? – запитав я свою сусідку, ту саму, з презервативами в кісках. – А ви не знаєте? – здивувалась вона. – Сором не знати, – зауважив бритоголовий з сережкою. – Це, – сказала дівчина, – наш великий учитель і наставник Акакій Торквемадзе. Грузинський спеціаліст американського держдепу з помаранчевих революцій. – Джентльмени! – повторив Торквемадзе. – Брати і сестри! До вас звертаюся я, друзі мої! Всі завмерли. Торквемадзе відсьорбнув води зі склянки. – Ви мені даруйте, я прибув до вас із цивілізованого світу і тому, можливо, не все розумію. Не розумію, наприклад, про що ви зараз домовились. І хто ви є: опозиція чи слухняний табун баранів? Який мітинг, який марш, яка хода? Ви вже мітингували, марширували і ходили з синіми відерцями, білими стрічечками в помаранчевих курточках. Ви робили це мирно, ви ходили по бульварах, посміхались один одному, посміхалися поліцейським і поліцейські посміхалися вам і лупцювали вас кийками по баняках. Ви раділи тому, як багато ви бачили вродливих, відкритих, привітних облич. Ні, я нічого проти такого провадження часу не маю. Прогулянка на свіжому повітрі, що може бути кориснішим? Хіба що біг підтюпцем. І якщо все це вам подобається, будь ласка, продовжуйте на здоров’я, але за свій рахунок. Ви мусите чітко розуміти, що держдеп за пустопорожні прогулянки грошей не платить. Він платить тільки за реальні справи, а реальною справою може зараз бути… – Тут він пошукав очима мене, знайшов і вказав пальцем: – Як вірно каже колега, може бути тільки революція. Всі ці ваші розмови і побоювання, всі ваші заклинання, що тільки не революція, нічого не варті. Кожна нормальна людина, яка зовні чи зсередини слідкує за подіями у вашій країні, бачить, що тут без революції нічого зробити не можна. Ви погляньте, що у вас відбувається. Вся країна загрузла в корупції. Не лише чиновники, а всі. Всі. Корупція з самого верху до самого низу. Крадуть усі. Ті, хто зверху, тягнуть мільярдами, ті, що знизу, щось по дрібницях, деталі якихось агрегатів, мішок картоплі, шмат м’яса. Вашому Перодеру нудно стало жити просто так, і він при вашому схваленні і згоді затіяв одразу декілька війн. Але справа не тільки в ньому. Якщо ви відправите його у відставку чи на нари, нічого не зміниться. На зміну цьому Перодеру прийде другий Перодер, але система зостанеться та сама. Значить, треба зламати весь механізм цієї системи, найбільших злодіїв пересадити, а інших замінити чесними людьми. – А де їх узяти? – вигукнув хтось з місця. – Якщо потрібно, – пообіцяв Торквемадзе, – чесних людей пришлемо з Грузії, із Америки. – І перетворившись раптом на Джонсона енд Джонсона, продовжив з американським акцентом: – Тому потрібна революція. Якщо ви її здійснювати, держдепартамент буде заплатити вам багато гроші. Більше, ніж ви можете красти на своя робота. Але ви повинні показати, що ви здатна на революція. Тут на стіні висвітилася велика карта Москви, і Джонсон енд Джонсон лазерною указкою показав, як, куди і звідки мають іти повсталі народні маси і де їм належить злитися в єдиний штурмовий потік. Якийсь чоловік з великими сивими кучерями піднявся зі свого місця з запитанням, як йтиме оплата – за загальну участь чи за конкретні дії. – Платити будемо по гнучкій шкалі, – повідомив подвійний Джонсон, перетворившись знову в Торквемадзе. – За загальну участь за нижчою ставкою, за особливу активність, прояв героїзму акордно. Випадки героїзму мають бути підтверджені показами свідків, пред’явленням відповідних фотознімків з ваших айфонів і айпедів і, у випадку особливого героїзму, свідоцтвами про смерть. Керівникам руху чи, як у вас кажуть, призвідникам, чи, ще краще сказати, закаперщикам, платити будемо більше, рядовим революціонерам менше, але також достатньо. Окрема плата буде за напад на поліцейського. Також різна шкала: за ляпас, удар по зубах чи кийком по голові. Дуже хороший ефект виникає від перекидання автомобілів, особливо поліцейських. Так що добре їх перекидати, ще краще – підпалювати. Підпалювати можна й автомобільні шини. Вони прекрасно горять, дають багато диму і смачно пахнуть. Якщо хтось із вас погодиться відзначити свою участь самоспаленням, ми будемо це вітати й оплатимо за найвищоюй ставкою. – За найвищою ставкою – це скільки? – запитав я. – Залежно від віку, – пояснив Торквемадзе. – Зворотна пропорція. Чим молодший, тим дорожче. – Це, – кажу я, – неправильно. – Врахуйте, американці завжди все роблять правильно. Хто з цим не згоден? Бачте, усі згодні. Так ось, в даному випадку вони виходять з міркування, що молода людина спалює більше уявних років життя. Це коштує дорожче. Логічно? Мені довелося з гіркотою погодитися, що спалювальної перспективи в мені зосталось зовсім небагато, і, власне, особливо нажитися на такій акції я вже не зможу. Революція