Annotation 9 страница

Як я вже вам доповідав, я по-їхньому іноді, коли дуже мене притисне, трохи кумекаю. Тому, побачивши напис на автобусі, я відразу зрозумів, що це і є той самий відомий держдеп, про якого я так багато чув, точніше, його мобільна філія. Це ж треба, просто на нашій московській вулиці стоїть, і не зрозуміло, як це допускають ФСБ й міліція! Може, правду той божевільний, що вдавав із себе депутата, казав, що країна наша окупована американцями. Тоді й з пересувного держдепу в Москві нічого дивуватися. Не здивувався я і з черги мужчин і жінок жалюгідного вигляду, що стояли сюди, – всі в майках з портретами американського президента, деякі з американським прапором, а інші з написами на грудях: «I love America», «I love American cookies» («Я люблю американське печиво») і «Obama is great! », але всі в однакових бейсболках, на яких на кожній по-російськи написано: «Іноземний агент». Я, було, засмутився, що мені таку довгу чергу не вистояти, але тут хтось мене упізнав, шепнув наступному і по черзі пройшов шелест: люди з уст в уста передавали моє прізвище, а потім всі повернулись до мене, стали мені аплодувати і запропонували пройти без черги. Чесно зізнаюсь, все-таки іноді приємно бути упізнаваним. Не тільки через природне честолюбство, а ще й тому, що, дякуючи моїй відомості і репутації, люди доволі часто проявляють до мене всілякі корисні знаки уваги, часом навіть уступають місце в метро. Тим паче приємною була увага моїх наперед відомих однодумців у тому розумінні, що я, хоча формально і не вважаюсь іноземним агентом, по суті, давно ним практично є, поширюючи провокаційні чутки, що там люди живуть краще, ніж тут. Але перш ніж скористатися великодушністю тих, хто стояв у черзі, я задав їм загальне запитання з приводу Криму, і лише після того, як вони хором відповіли «Не наш! », я рушив уперед і біля входу в автобус зіткнувся з солідним мужчиною, що виходив звідтіля, – з окладистою сивуватою бородою, в старовинному демісезонному пальті зі смушковим коміром. У руці в нього була товста, важка палиця з набалдашником у вигляді собачого черепа. Обличчя його було мокрим, очевидно, від сліз. Напевне, з ним щось сталося. Мені здалося, що я цього чоловіка десь бачив, чи то живим, чи то в кіно, чи то по телевізору, точно не пригадаю. Я також хотів з ним привітатися, але забарився, не знаючи, як правильно йому сказати – хеллоу чи здрастє, але він од мене відвернувся, обличчя прикрив вільною від палиці рукою і швидко покрокував у бік зарослого бур’янами пустиря. Мені стало дуже цікаво, що це він у мікроавтобусі робив, хто довів його до сліз і чому. Я за старою звичкою роздивився довкола, чи не стежить за мною хто, але нічого не зрозумів, бо серед цих небажаних іноземних агентів могли бути і бажані співвітчизняні, які стоять тут під виглядом небажаних іноземних. Коротше, нічого не зрозумівши, я швидко пірнув у цю машину. Там, дивлюсь, тепло, затишно, звідкілясь ллється тиха музика, перед низьким столиком на кшталт журнального в м’якому кріслі сидить високий чолов’яга в помаранчевих джинсах і такого ж кольору футболці з електронною сигарою у роті і склянкою віскі в руці. Таке відчуття, що я його десь уже бачив. Чи то на якихось карикатурах сорокових років минулого століття, чи то живцем. Бачу, на правому боці грудей у нього бейджик зі знайомим ім’ям: Джонсон енд Джонсон. – Хеллоу, – кажу йому, – містер Джонсон енд Джонсон. Хау ар ю тудей… – Хай, – відповідає він, не виймаючи з рота сигари. – А ви, власне, хто? Я назвався, сподіваючись, що він ахне, сплесне руками: «Як же, як же! Яка честь! ». Можливо, навіть зізнається, що читав у перекладі «Зимове літо». Він, однак, і вухом не повів, але поцікавився крізь зуби: – Хай! Вот ар ю лукінг фор? У тому розумінні, що ви, мовляв, тут загубили? – Та нічого, – кажу, – просто зайшов привітатися і дізнатися, чи не знайдеться для мене якогось заняттячка? – Що, – каже він, – ви маєте на увазі? – Ну, ось, – кажу я, – ви всіляким опозиціонерам так званим, ну, тим, котрі вітчизну нашу продають, ходять на марші зрадників, Державну думу називають державною дупою, лають першу особу нашої держави і насміхаються над другою, ви їм наче за це платите багато грошей. Ну, то, може, й мені щось підкинете. Він так насмішкувато на мене зиркнув, пожував кінчик сигари, від чого вона заіскрилась і затріщала. – А вам-то, – каже, – за що? Ви що для нас можете робити? Темний чоловік! Нічого про мене не знає! Довелося пояснювати: – Та що хочете. Можу підривати основи, завдавати шкоди престижу країни, послаблювати бойовий дух збройних сил і висміювати все, що на очі потрапить. Тут цей подвійний Джонсон пожвавився, сказав, що його можна називати просто Джон, і навіть віскі запропонував. – Вам, – каже, – з водою чи з льодом? – Без нічого, – кажу, – подвійну порцію. – Гаразд. Він клацнув пальцями. Тут таки звідкілясь з’явилася чорношкіра дівчина в білому фартушку. Подала мені віскі, більш ніж півсклянки, солоні фісташки на блюдечку і, коли повернулась, щоб піти, я зрозумів, що фартушок був єдиним предметом її одягу. Я проголосив тост. Запропонував випити за президента Обаму, за держдепартамент і просування на схід агресивного блоку НАТО. Почаркувались. Погризли горішків. – А як конкретно ви все це вмієте робити? – запитав він. – Що саме? – запитав я. – Ну, ось все це, що ви казали. Підривати, завдавати, послаблювати, висміювати. – А ви не знаєте? – здивувався я. – Так я ж письменник-сатирик. Доволі таки, між іншим, відомий, – додав я про всяк випадок. – А-а, – розчаровано протягнув американець, – письменник-сатирик… Щойно у мене був ваш колега. Також письменник і також сатирик і, напевне, відоміший за вас. – Хто ж це? – запитав я ревниво і, перебираючи в пам’яті, нікого, відомішого за мене, не згадав. – Ну, цей… – американець напружив пам’ять. – Ну, Щедрін. Мені полегшало. – Щедрін, – поправляю, – не письменник, а композитор. – Ну, тоді, – каже, – не Щедрін, а Салтиков. – А Салтиков, – кажу, – ще й того гірше, кінорежисер. До того ж він до вас прийти не міг, бо вже десять років, як помер. – Та ні, – махнув американець з досади рукою. – Не Щедрін і не Салтиков, а обидва, як кажуть, в одному флаконі. Ну, тобто, цей ваш… як його? – Салтиков-Щедрін, чи що? – здогадався я і згадав того, заплаканого, з яким зіткнувся біля виходу. – Саме він, – сказав американець, задоволений тим, що його нарешті зрозуміли. – Ваш письменник-сатирик. Класик. – Авжеж, – кажу, – заперечувати не буду, класик. Але він зовсім давно помер. Ще давніше, ніж режисер Салтиков. – Ось, – похитав головою американець, – я також думав, що він помер, а він каже, доки Росія зостається такою, як є, він безсмертний. Я давно помітив, – продовжив він, попихкуючи сигарою, – що ніде у світі немає стільки безсмертних покійників, як у Росії. Мені нічого не зосталось робити, як погодитись: – Кого-кого, а безсмертних у нас вистачає. Майже стільки ж, скільки ледь живих. А ще є один вічно живий. Лежить у Мавзолеї. А що, Салтиков-Щедрін пропонував вам свої послуги? – Запропонував. Сказав, що може написати продовження міста… Цього… Ну, сіті оф стьюпідіті. – Продовження «Історії одного міста»? І ви відмовилися? – закричав я з обуренням. – Ні, ми не відмовилися, але я посадив його перед телевізором, поставив DVD з записом засідання вашої думи і кажу: «Ось вам ваше сіті оф стьюпідіті». – Уявляю собі, як Михайло Євграфович плювався. – Що ви! – сказав американець. – Він спочатку дуже сміявся. А потім плакав. Дуже сильно плакав. Зізнався, що ніякого гонорару не заслужив. Ви, каже, не тратьте дарма грошей своїх платників податків. Не наймайте іноземних агентів. Не боріться з цією владою. Вони без вашої допомоги зроблять самі більше, ніж ви хочете. Підірвуть основи, завдадуть збитків престижу, послаблять обороноздатність, все розкрадуть і виставлять самі себе і всю країну на таке посміховисько, яке недоступне жодному генію нашого жанру. Ні Свіфту, ні Гоголю, навіть мені. Я скільки років, каже, потратив на те, щоб довести до досконалості свою сатиричну майстерність, і багато людей досі вважають мене великим письменником. Але який я великий на тлі цих ось людей? Що таке, сказав він, місто Глупов? Жалюгідна пародія на те, що вони роблять сьогодні. Я придумав градоначальника Органчика, я уявив собі глупівців, які головами б’ються і щуку з церковним дзвоном хоронять, але такого, щоб цар літав на чолі журавлиного ключа, для таких видумок я надто бездарний, сказав він, і розплакався іще більше. Я хотів дати йому трохи грошей хоча б на метро, але він тільки махнув рукою і втік. Ми помовчали. Я допив віскі. Джон запитав: – Вам долити? Я сказав: – Ні, спасибі. І поглянув на нього запитально. Він знизав плечима і, розвівши руками, пробурмотів: – Я дуже вибачаюсь, але у нас зараз такий бюджетний дефіцит, такий зовнішній борг… I’m sorry. Я зрозумів, що це ввічлива відмова і засмутився, але образився не на американців, а на депутатів Державної думи, на вищих чиновників нашої держави, церковних ієрархів, які так себе ведуть, такі ідеї народжують, такі промови виголошують, що сатирику нічого не зостається, крім у кращому випадку жалюгідного копіювання. Такі в них фантазії, що куди мені з моїми доморощеними потугами. А ворогам існуючого режиму чи нашим іноземним агентам і взагалі робити нічого. Хіба що сидіти, потирати руки й радіти, що все за них роблять. І шкодувати лише за тим, що грантів їм не дають. Я вже взявся за ручку дверей, коли цей Даблджонсон зупинив мене вигуком: ей. – Ей! – сказав він. – Містер… містер… – Смородін, – підказав я. – Так, містер Симордін. Ось я хочу запитати вас одне запитання. А ви не хотів би здійснити в вашій країні революція? – Що? – кажу. – Революцію? Це у якому сенсі? – Ну, революція, це коли багато людей виходять на вулиця, палять покришки, б’ють скло, кидають коктейл Молотова. – Та знаю, знаю, бачив по телевізору. А причому тут я хотів би чи не хотів? – Ну так, якби ви захотів зробити й очолити у вашій країна революція, ми вам допоможемо. Ми самі не можемо вмішати себе у ваші внутрішні справи, але якщо ви будете виробляти революція, ми будемо вам охоче допомагати позаду. Я навіть не можу передати, яка буря виникла в моїй душі. Мені відразу стало і жарко, і холодно, і піт виступив на вухах. Я сів на стілець і попросив налити мені ще бурбону. Він налив півсклянки. Я це висушив залпом і про всяк випадок запитав конкретно: – Ви хочете, щоб я влаштував у своїй країні революцію? – Але ми вам будемо заплатити. – Але ви ж розумієте, що я не по цих ділах. Я не революціонер. Я можу тільки словами бла-бла-бла і нічого більше. – Даремно ви скромничати. У вас ще недавно за бла-бла-бла великі строки давали і є сподівання, що скоро знову будуть давати. – Це все можливо, – погодився я. – У нас слово цінують. У нас за слово іноді навіть убивають. Але революція в своїй країні… Ні, ви вже мене на таке діло не підбивайте. – Але ми вам будем хорошо заплатити. Я припускав, що не погоджуся ні за які гроші, але все ж запитав з чистої цікавості: – Скільки? У нього на столі була купка квадратиків паперу для заміток. Він взяв один, написав цифру і показав мені. Ух ти! Я навіть свиснув від подиву. Але все-таки уточняю обережно: – Це в дерев’яних чи в зелених? Він посміхнувся. – У будь-яких, які вам подобаються. Коли б ви бачили цю суму, у вас би теж голова обертом пішла. Я думаю, що коли б такі гроші запропонувати будь-кому з наших патріотів, хоч Семигуділову, хоч Полканову, хоч навіть Бугі-Вугіну, вони б погодилися негайно. Я вирішив уточнити – а яку, мовляв, вам революцію: рожеву, помаранчеву чи? Джон сказав: будь-якого кольору, лише була б справжньою, з барикадами, булижниками, покришками і коктейлями Молотова. – Ну, гаразд, – кажу, – в принципі я не проти. Але з ким революцію робити? Я, звичайно, і один можу вийти. Джон поморщився. – Один, – зауважив він, – це не революція, а одиночний пікет. Ви мусите вивести на вулиця не себе одного, а весь народ Росія. – Ха, – кажу, – легко сказати – народ. А де я його візьму? – Як де візьмете? У вашій країна сто сорок шість мільйонів. Якщо хоч би половина вивести на площа… – Так це ж, – кажу, – не народ, а населення. Воно на площу не виходить. Воно коли не на роботі, то вдома сидить, горілку п’є і витріщається в телеящик. – У вас у сусідній країна таке саме населення. – Там не населення. Там народ. Він ледь що, на майдан виходить і скидає неугодних правителів. У них, ненормальних, одну людину вб’ють, так вони усім народом хвилюються. – А у вас? – А у нас хвилюються тільки сітьові хом’ячки. Надівають білі стрічечки, гуляють, посміхаються один одному і сподіваються, що влада від їхніх посмішечок одразу впаде. А щоб населення стало народом, щоби заворушились, обурились, його треба дуже сильно розізлити чи образити. – От і займіться цим. Ви ж умієте і злити, і ображати, як я чув. Ага, все ж таки чув! А робив вигляд, наче не знає, хто я такий. Гаразд, зробимо вигляд, що я обмовки не помітив. Пояснюю, що талант мій не настільки універсальний, як йому, можливо, здається. – Злити й ображати я вмію не всіх. Тих, що при владі, скільки завгодно, але народ, тут вже вибачайте, це для мене святе. – Але ж я вас прошу сердити не народ, а населення. А коли воно стане народом, тоді і без вас розгнівається. Я не міг не признати, що логіка в словах Джонсона енд Джонсона є. І вона мені, коли я ще раз поглянув на написану ним цифру, здалася досить переконливою. Ми вдарили по руках, склали протокол намірів, і Подвійний Джонсон запропонував випити за успіх подвійне віскі. Що ми й зробили. Після чого я попросив виплатити мені аванс. Він сказав, що авансу вони не дають, а оплачують всю роботу акордно після її завершення. Це мені не сподобалось. Мої видавці зазвичай не люблять слова «аванс», вважаючи його якимось не нашим. Завжди пропонують замість авансу роялті, тобто, відсотки, які я отримаю потім з кожного проданого примірника. Але я ж то знаю, що потім, коли я запитаю про роялті, вони моє запитання пропустять мимо вух і зроблять вигляд, наче слово «роялті» також їм здається чужорідним. Я входив в автобус, а вийшов наче з якоїсь будівлі. Вийти то вийшов, але далі йти не зміг, бо дорогу мене перекрили якісь тітоньки, які перед під’їздом будівлі стояли широким півколом зі злостивими обличчями і картонками, на яких було написано щось на кшталт: «Майдан не пройде! », «Yankee go home», «НАТО – ГІВНАТО», віршик «Нам редиска й навіть ріпа смачніша за печеньки держдепа! », «Обама, руки геть від моєї пенсії! ». І серед цих тіток, дивлюся, стоїть… хто б ви думали?.. Наша Шура з картонкою, на якій написано: «Обама – чмо! ». Побачила мене, здивувалася, перелякалася, стала ховатися за спину своєї сусідки. Я, звичайно, ступив до неї, сусідку відсунув й кажу: – Ти що тут робиш? Стоїть, мовчить. Я повторив своє запитання. Отямилась. – Та так ось просто стою. А ви вже кліщика витягли? – Ти мені кліщиком зуби не заговорюй. Я тебе запитую, що ти тут робиш і що це в тебе написано? Хто такий Обама, ти знаєш? – Ну цей… – Цей хто? Мовчить. – Ну, ти можеш мені сказати, хто він, цей Обама? – А чого ви питаєте? – втрутилась відмовниця від печеньок. – Тут же написано: «Обама – чмо». – А я, – кажу, – не з вами розмовляю. – І знову звертаюся до Шури: – Як ти сюди потрапила? Мнеться, відповідає невпевнено: – Ну, погуляти вийшла, а тут бачу – народ, ну я й цього… – Ага, за двадцять кілометрів вийшла погуляти, а тут – народ. Ну, а все-таки, що за лозунг ти тримаєш? Вона таку міну невинну скривила: – А я не знаю. Мені дали. – Хто дав? – Так цей же… Тимофій Сергійович. – Семигуділов? І заплатив тобі? – Обіцявся. – Скільки? – Сто рублів. – Всього-навсього? – А що ж. Я жінка проста, сільська, малограмотна, мені стільки, скільки вам, не дадуть. Тут вона стала ридати, каятися, а я її – соромити: – Ех, ти, дурепа ти, дурепа дурнувата! Як же ж, – кажу, – ти на ніч дім залишила, собака один замкнутий, може, вночі від страху виє, а ти тут з цією ідіотською картонкою за сто рублів. Доки я її соромив, а вона ридала, мені стало шкода її. – Гаразд, – кажу, – викинь цю гидоту і йди додому, а сто рублів Семигуділову кинь у пику. Я тобі вдома поверну подвійно. Не пам’ятаю, як дійшов до машини. А там все те саме. Машина наша стоїть серед інших, біля світлофора вже зібрався доволі таки великий для такого пізнього чи, навпаки, занадто раннього часу натовп. Уздовж дороги вишикувались в ряд зібрані за рознарядкою представники робітничого класу і бізнесу, студенти, яким пообіцяли по двісті рублів за вихід, православні активісти з ображеними обличчями, а між ними жінки з дітьми. Молоді і старі, очевидно, мами і бабусі з хлопчиками і дівчатками віком років від чотирьох до чотирнадцяти. – А ви що тут робите? – запитав я одну з бабусь. – Та ось внучка свого привела, Іллюшку, й інші так само, хто синочка, хто внучку, хто племінничка. – А для чого? Вона охоче пояснила, що скоро їхатиме наш Головний і, може, зверне увагу. А у нього є звичка: якщо на дорозі помітить малюка з симпатичним пузиком, то непремінно зупиниться і поцілує в пупчик. І це як святе благословення, як причислення дитини до лику ангелочків небесних. – Ну, що ж, – кажу, – ждіть, сподівайтесь. Повернувся в свою машину, а там – сонне царство. Варвара спить, Паша за кермом куняє, й Іван Іванович сопе в дальньому кутку. Зінуля, відвернувшись до вікна, тихо плаче. Я запитав, у чім річ, виявилось те, чого я й очікував: померла породілля. Зінуля плаче і крізь сльози шепоче: – Ненавиджу! Ніколи не прощу! Ненавиджу Обаму і Хілларі Клінтон! – За що? – питаю. Вона витерла сльози краєчком коміра і поглянула на мене з подивом. – Як за що? Жінка померла. Майже на наших очах. А вас це що, зовсім не зачіпає? – Дуже навіть, – кажу, – зачіпає. Але при чому тут Обама і Клінтон? – А що по-вашому, зовсім ні при чому? Жінка, молода, двадцять чотири роки. Уявляєте? – Уявляю. А з американцями який тут зв’язок? – У тому то й річ, що ніякого. – Не розумію. – Пояснюю на пальцях. Жінці двадцять чотири роки. Їй би ще жити й жити. І дитина, ще не народившись, також загинула, а у них навіть щипців немає і тазоміра. На цих її словах я знову відключився. Видіння

Не знаю, як в інших звірів, а у домашніх собак точно є здатність чути наближення очікуваної події задовго до того, як вона відбудеться в межах, доступних органам бачення, слуху і нюху. Скажімо, мій Федір лежить на дивані і дрімає. Раптом настовбурчує вуха, піднімає голову, зістрибує з дивана, біжить до дверей, починає їх шкрябати і гавкати. І я вже знаю, що скоро з’явиться моя дружина. Вона ще не тут, ще десь за два чи три квартали від дому, але вона наближається, і собака якимсь чином це відчуває. Ця здатність в не такій розвиненій формі є і у людини і проявляється в специфічних обставинах, наприклад, під час несення нічного чергування. У часи моєї солдатської молодості мені часто доводилось стояти на нічних постах. Спати, звісно, не можна було, але я собі іноді це дозволяв, сидячи на чомусь, а то й навстоячки. Спав, але раптом якесь тривожне відчуття примушувало здригнутися, насторожуватися, вдивлятися в темряву, де нікого не було видно і чутно і тільки через хвилину-другу з’являвся, наприклад, перевіряючий. Таким чуттям володіє багато людей нічної праці, які при можливості можуть задрімати, але готові негайно прокинутися, як тільки можливість закінчилася. Ось і зараз я спав так міцно, що навіть і вві сні нічого не бачив, крім американців і донецького розп’ятого хлопчика, але прокинувся і відчуваю: щось не те. Щось таке розбудило і Пашу. Перед цим він спав, поклавши голову на кермо, і, здається, навіть міцно. Схропував уві сні, цмокав губами і кликав до себе якусь Катю. Але раптом стрепенувся, повертів головою і мовчки взявся за ключ запалення. І очевидно одночасно з ним інші водії зробили те саме. Один за одним загурчали мотори і спалахнули фари. І тільки після цього, напруживши зір, я щось побачив. Побачив, що там, на Кутузовському проспекті, на самому його початку, себто в кінці, де тонким пунктиром світиться смуга МКАДа, з’явився розсип синіх вогників, що летіли в наш бік. Наче скляні коралі хтось щедро сипонув на дорогу. Вогні наближалися з шаленою швидкістю і з наростаючим шумом, і врешті-решт я побачив незвичайну кавалькаду. Попереду, розсипавшись по всій ширині Кутузовського проспекту, розмашистим журавлиним клином летіли сорок (не зважаючи на величезну швидкість, я встиг порахувати) мотоциклістів, усі зі сліпучо спалахуючими синіми, червоними, ще й зеленими мигалками, від чого все навколо – будинки, машини, обличчя тих, що стояли скраю проїжджої частини, пішоходів заблискало неймовірними переливами кольорів. За мотоциклістами цугом йшли два чорних «каділлаки», за «каділлаками» – два «мерседеси», всі також, звичайно, з мигалками, а за ними він, дивовижний вершник на триколісному мотоциклеті, в костюмі з рожевого пір’я, у шлемі з окулярами і з дзьобом замість носа, довгим, як у пелікана. Але оскільки пір’я, шолом і дзьоб відбивали спалахи всіх цих синьо-червоно-зелених мигалок, то весь вершник був схожим на казкову жар-птицю. – Ой, красота ж яка! – від усієї душі заволала Зінуля. А Паша, розкинувши руки, ту ж саму думку висловив іншими словами з нагадуванням матері. Він же здогадався вчасно вихопити свій мобільник і тепер знімав на відео це чудове видовище. За жар-птицею пеліканом, дотримуючись дистанції, мчав реанімобіль людський, за ним ветеринарна «швидка допомога», далі інкасаторська машина – броньований мікроавтобус, поліцейський броньовик на восьми колесах, а за броньовиком знову мотоциклісти, ще сорок штук. Коли вони пролітали мимо, Паша натис на клаксон, і всі автомобілі у пробці одночасно загуділи, всі пішоходи, що накопичились біля краю дороги, заулюлюкали і стали показувати триколісному мотоциклісту палець. Але він, вочевидь, звукові сигнали сприйняв за вітальні, а не в дуже ясному освітленні середній палець сприйняв за великий, тож на ходу помахав усім нам рукою в білій пальчатці. Я йому також помахав окремо, і мені чомусь здалося, що він цей мій жест помітив. Нарешті нам дали зелене світло, поліцейський перед нашою машиною змахнув своєю палицею, і всі машини разом з нашою, мов застояні коні, рвонули вперед. Нас тут-таки обійшли і зі страшним ревом помчали до місця свого призначення пожежні машини, але в цьому, здається, вже не було великої потреби, бо супермаркет догорав і вітер роздував окремі головешки, завихрюючи над місцем події хмари попелу. Втім, ця пожежа вже мало стосувалася моїх думок, бо я ще перебував під сильним враженням від кавалькади, що ось промчала мимо. Звісно, вся ця кавалькада справила на мене сильне враження. Хоча її пишністю я був все ж таки покороблений. Я поміркував і поділився своїми думками зі своїми супутниками: ну, навіщо він ганяє по Москві з цими мотоциклістами, «каділлаками», «мерседесами» і броньовиками? Скільки ж усе це може коштувати, скільки всього хорошого можна за ці гроші побудувати, дітей скількох вилікувати. – Ну, як же це, – одізвався знайомий голос. Я озирнувся на голос і побачив Івана Івановича, який сидів у темному кутку, затисши вудочку між коліньми. – Як же це, – повторив він. – Це ж перша особа держави. Мотоциклетний ескорт належить йому для пошани, «каділлак» для шику, броньовик для охорони, «мерседес» для обслуги. – А реанімобіль? – запитав я. – Ну, це і їжаку ясно, – відповів Іван Іванович. – Мало що в дорозі може трапитися. ДТП, інфаркт, інсульт, апендицит, теракт. Треба ж відразу щось робити. Це ж не ми з вами. З нами, коли щось трапилось, байдуже. А що буде, коли з ним може те саме трапитися? Я задумався: що ж буде і чи буде колись щось? А на свій подив з приводу наявності серед машин супроводу ветеринарної служби отримав не зовсім чітке роз’яснення, що Перша особа, працюючи з дикими тваринами, досягла такої досконалості в мистецтві перевтілення, що часом для надання їй повноцінної медичної допомоги потрібна консультація ветеринара. – Ну, гаразд, – сказав я, – гаразд, я зрозумів. А інкасаторська машина навіщо? І на це запитання я отримав зрозуміле пояснення. У Першої особи держави особистих витрат практично немає. Житло, їжа, одежа, транспорт – все, як кажуть американці, free of charge. Все безкоштовно, а зарплата пристойна. От він її і відкладає, а тепер накопичене вдома зберігати побоюється. Тим паче, що в нього всіляких домівок повсюди без ліку, забудеш, де ховаєш. – Але навіщо вдома зберігати? – заперечив я. – Є ж Ощадбанк, ВТБ. – Наші банки? – перепитав Іван Іванович і голосно розсміявся: – Ха-ха-ха! Я сказав: – Ну, якщо наші банки для вас ха-ха-ха, то є ж, наприклад, офшори. Тут Іван Іванович не стримався: – Ви що? Які там офшори? А санкції? – А… санкції… так. Про санкції я якось і не подумав. – Егоїст, тому й не подумав, – сказав Іван Іванович – Вас санкції не торкаються, а на тих, кого торкаються, вам, як я бачу, наплювати. – Ну чому ж наплювати? – заперечив я. – Я дуже за них переживаю, але для таких людей, як наш Перодер, відкриті будь-які найнадійніші банки. Американський, німецький, швейцарський. – Ет! – зітхнув Іван Іванович. Важко зітхнув, непритворно. – Наївна людина. Це не банки, а морозильники. Збереження навіть наших олігархів заморожують. А вже як трапляться гроші нашого Перодера, їх вони зі своїх скарбниць і зовсім не випустять. Скористаються нагодою. Шантажуватимуть, стануть вимагати повернути Крим чи подати у відставку, чи ще щось. Так що, молодий чоловіче (це він так мене назвав), не все так просто, як здається. Людина прозора, наче скло

Ми ще майже нічого не сказали про Другодера. Про цього чудового чоловіка кажуть, що він, по-перше, не відкидає тіні, бо сам є тінню, а по-друге, не має ніякого обличчя. Злостивці стверджують, що він не має навіть тіла, себто порожнє місце. Щось на кшталт невидимки. Що крізь нього можна бачити інші предмети, як скрізь чисте скло. Але це, звісно, нісенітниці. Я особисто його зустрічав і пробував крізь нього щось розгледіти, але у мене нічого не вийшло. Взагалі про нього багато зайвого плетуть, у нас взагалі, знаєте, коли людина піднімається на вершину влади, так у неї спочатку знаходять лише найвищі якості, а потім найнижчі вади і червоточини. Обов’язково нагородять щось таке, за що в часи моєї молодості давали переконливий тюремний строк. Тоді висловлювання людей про подібних осіб були, я б сказав, більш зважені. А нині… Люди це ж такі істоти, що тільки-но їм дозволиш говорити, що заманеться, так вони що заманеться і говорять. Від чого в наших конкретних умовах я радив би стримуватися і не забувати, що в нас є компетентні органи на три букви. І хоча букви ці раз по раз переставляються, але суть органів взагалі-то не міняється. Вони і раніше особливо говіркими людьми цікавилися, і тепер не думаю, щоб пропускали усе мимо вух. Але поки що народ розбестився, патякає, що на думку спаде, а деякі (відсотків десять) в патяканні цьому навіть перших осіб держави не минають і, повторюючи усілякі плітки, загинають пальці, де хто що украв, які палаци побудував і кого в цих палацах водить в ліжко. Ну, якщо Перодера ще якось побоюються, то Другодера взагалі за людину не вважають, і всі, кому не ліньки, насміхаються над ним безсоромно просто в вічі. Хоча, будучи Другим, але тимчасово виконуючи обов’язки Першого і ставлячись до дорученої справи ревно, він зоставив після себе глибокий слід, який досі деякі реакціонери ретельно намагаються стерти. Головне, він відразу й одверто сказав жителям нашої країни, що бути здоровим, багатим і ситим краще, ніж бідним, хворим і голодним. Це було щось нове. Революційне. До цього ми й самі так думали, але вголос висловлювати не наважувались, хіба що пошепки, на кухні чи суто поміж своїми. А тут – на повен голос по всіх каналах тіві, і ми зрозуміли, що нарешті сталося те, про що мріяло багато поколінь: до влади прийшла наша людина, котра прогресивно мислить, діяльна, реформатор і демократ. Її демократизм проявився у тому, що, проводячи реформи, вона врахувала думку не лише співгромадян, але й братів наших менших, і ще менших (у розумінні менших, ніж менші) сестер, себто наших корів, котрі не бажали признавати переходи часу з літнього на зимовий і навпаки, в знак протесту сильно знижували надої. Він одмінив зимовий час, скоротив кількість часових поясів, і молока у нас стало хоч залийся. Чотири роки жили ми за коров’ячим часом, доки колишній Перодер знову не став справжнім і не повернув час назад до зими. Після чого знову сильно похолодало. Таким чином, од усіх нововведень нашого реформатора практично більше нічого не зосталось, крім думки, яка його пережила, що все-таки, як не крути, а бути здоровим, багатим і ситим краще, ніж бідним, хворим і голодним. Чотирьох років йому не вистачило на більше. І мав рацію Корній Чуковський, колись зауваживши, що Росія – це така країна, де треба жити довго. В інших країнах це не обов’язково. В іншій країні пожив трохи, побудував дім, народив сина, посадив дерево, ну, і досить, уступи місце іншим з саджанцями. Бо там скільки не живи, нічого цікавого не діждеш. Навіть у владі. То ліві правлять, то праві лівлять, а в чому різниця? А ні в чому. Не те що у нас. Один як вилізе на вершину, так нізащо звідтіля не злізе. У цьому розумінні Другодер, побувавши Перодером, пред’явив себе народові як виняток. Чотири роки побув, покерував, в одну маленьку війну погрався. Хотів іще деякі ідеї втілити стосовно часу. Наприклад, кількість місяців зменшити з дванадцяти до чотирьох і називати їх, ясна річ, по-російськи: весняник, літник, осінник і зимник, причому, початком весни вважати день, який раніше називався 1 січня, а за новим стилем 1 весняник. У цей же день згідно плану Другодера варто відзначати Різдво Христове, Новий рік, День захисника Вітчизни, а потім навіть і Світлий Великдень підтягти до цього ж числа. Але всі свої ідеї втілити в життя він не встиг, можливо, якраз внаслідок зворотної течії часу. Бо істинний Перодер, котрий тимчасово став Другодером і дав йому покататися на триколісному мотоциклеті, невдовзі відібрав цей засіб катання назад і став знову не лише істинним, але й формальним Перодером. Ну от, поміркувавши про те-се, я в описі проїзду Другодера вирішив обійтись без деталей, бо це було приблизно те саме, що ми вже бачили, але дещо в розбавленому варіанті. Спереду мотоциклістів було не сорок, а лише дванадцять, і позаду чотири. Їхала Друга особа не на мотоциклі, а у відкритій машині. Пір’я у неї було рідшим, а дзьоб не більший за курячий. Реанімобіля і ветеринарної допомоги я в його супроводі взагалі не помітив, а інкасаторська машина була на чотири розміри скромніша – броньований «форд-Фокус», у багажнику якого, як на мене, більше двох чемоданів валюти ніяк не поміститься. Лікар Кліщ