Annotation 8 страница

На моє запитання, звідкіля вона знає, що він знайшовся, вона показала мені очима на довжелезну колону машин, хвіст якої ховався далеко за МКАД, і сказала: – Пробку бачите? Це ознака. Я спробував заперечити: – Та мало від чого може бути пробка. – Така пробка від будь-чого не буває. Її слова підтвердив гібедеешник, який саме підійшов і сказав, що рух зупинено в зв’язку з очікуваним проїздом Перодера. – А як же бути? – сказав Паша. – У мене ж хворий з кліщем. – Та хоч із лящем, – зримував поліцейський. І додав: – Ви ж страждали, що його не було. Тепер будете страждати в пробках. – А де ж він все-таки пропадав? – поцікавився я. – Любов’ю займався, – висловила припущення Варвара. – З балериною Лєнкою Макаєвою. – Та ну, – заперечив Паша. – Він у запої був. – Дурню городите, – одізвався Іван Іванович. Виявилося, що мені він не приснився, а ось, цілком реальний – можна помацати – сидить позаду в кутку і курить в напіввідкрите віконце. – Дурниці, – повторив він. – Наш Перодер взагалі не п’є, не курить, не колеться, а балеринами і взагалі людьми не цікавиться. Він вважає, що люди з точки зору екологічної найшкідливіші істоти. Ось є, знаєте, всілякі губителі природи: сарана, колорадські жуки, короїди та інші. Але істоти, шкідливішої за людину, в природі не існує. Саме вона вирубує ліси, висушує ріки, отруює моря, засмічує природу ядерними відходами, пробила в повітряній оболонці Землі озонову діру, створила на Землі умови для згубного глобального потепління чи обледеніння і безжально знищує тваринний світ. Зрозуміло, Перодер не може дивитися на все це байдуже. Саме від людини він рятує природу і навчає виживанню тигрів, леопардів, китів, удавів, морських котиків та інших, що потрапили до Червоної книги. Тигрів навчає полювати, сидіти в засідці, йти по сліду. Дельфінів навчав плавати, диких гусей літати, а тепер… – Він зробив паузу. – Тепер я вам повідомлю дещо дуже важливе, те, що вважається предметом найвищої державної таємниці. Топ секрет, як кажуть наші партнери американці. – Дуже цікаво! – пожвавився я. – Ще й як цікаво! – підтвердив Іван Іванович. – Але вам доведеться дати мені підписку про нерозголошення. Я взагалі ніколи подібних документів не підписував і від знайомства з державними таємницями ухилявся. Бо ознайомишся, підписку даси, а потім тобі за кордон їздити не можна, з іноземцями спілкуватися не можна, навіть з дружиною не можна поділитися, а я їй іще до ЗАГСу обіцяв, що жодних таємниць у мене від неї не буде. Був випадок, коли мені запропонували співробітничати з однією секретною службою і обіцяли за це видати повне зібрання моїх творів і спецпайок по четвергах. Але я їм тоді сказав: не можу, оскільки дружині обіцяв жодних секретів від неї не мати. Вони мені у відповідь, ну, подумаєш, ми всі від дружин дещо приховуємо. На що я рішуче заперечив. Це, мовляв, для вас, ну, подумаєш, бо у вас на першому місці державний інтерес. А в мене на першому місці моя дружина. Ось так я їм тоді сказав, і вони від мене відвалили. Але в даному випадку мною опанувала така цікавість, що я (тим паче, дружина була поряд) негайно погодився. – Так ось, – сказав Іван Іванович, зібравши наші підписки і поклавши їх до лівої кишені камуфляжної куртки. – Повідомляю вам конфіденційно, що Перодер рятує від знищення і вимирання усіх тварин, але в даний момент його головна турбота малиновий пелікан. – Хіба є такі? – запитав я. – Вони, коли зовсім молоді, бувають рожеві, а потім червоніють до яскраво-малинового кольору. Вимираючий вид. Занесені до Червоної книги. Можна сказати, до малинової. Вони в нас, взагалі-то, не гніздяться і в неволі практично не розмножуються. На Лебединих островах біля західного узбережжя Криму в Каркінітській затоці Чорного моря є різні птахи, про яких піклується Перодер: лебеді-шипуни, чорноголові реготуни, чайки-реготуни, срібні чайки, крячки-чеграви, баклани, чаплі, фламінго і пелікани. – Малинові? – запитав я. – Різні. Білі, рожеві, помаранчеві, але цих усіляких багато, а ось малинових зосталась одна пара, і видові загрожувало повне зникнення. Особливо при тій владі, яка там була іще недавно. Розумієте, ми їм Крим подарували, а вони про кримську природу ніякої турботи. Ні людей, ні тварин, ні птахів не берегли, а малинових пеліканів колишній укропський президент велів готувати собі на снідання. Перодер, спостерігаючи за всім цим, дуже переживав, але терпів. Однак, коли дійшло до того, що малинових пеліканів от-от не стане зовсім, він не стримався, прийняв рішення повернути півострів і врятувати малинових пеліканів, а заодно і русько-кримсько-татарське населення від повного знищення. З цією метою він попросив у Ради Федерації дозволу на введення військ. – Для порятунку пеліканів? – запитав я. – А я чув, що це було зроблено, щоб не допустити вторгнення на півострів військ НАТО. – Авжеж, для цього також. А чому? Тому, що агресивний блок НАТО намірявся захопити Крим, викрасти пеліканів і використати у своїх цілях. У крайньому разі, знищити. Місцеве населення зробити рабами, перетворити всіх у робочу скотину. – Ну, населення мене цікавить менш за все, – зауважив я мимохідь. – А ось ці самі малинові пелікани. Тепер, я сподіваюсь, їм нічого не загрожує. – На жаль, це не так. Раніше їм загрожувало тотальне винищення, а тепер нависла небезпека повного вимирання. За весь час правління хунти вони знаходилися в стані такого сильного і постійного стресу, що втратили інстинкт продовження роду. Тому Перодер звалив на свої плечі непосильне завдання: врятувати, що б там не було, цих рідкісних птахів. Я, звісно, поцікавився, який план порятунку і як він втілюється в життя. – Перодер особисто їх навчає, – була відповідь. – Навчає літати? – запитав я. – Як гусей? – Та що ви порівнюєте! – обурився Іван Іванович. – Гуси – це просто тупі птахи. Літати вони вміють, але не хочуть. Перодер старався їх захопити власним прикладом, але де там! А малиновим пеліканам поки що не до літання. Річ у тім, аби вони могли вижити, збільшити популяцію. І тому Перодер їх навчає… – Чому? Іван Іванович відкинув фіранку, зиркнув у вікно, бажаючи переконатися, що ніхто не притулив до нього своє цікаве вухо, оглянув стелю, чи не натикано там жучків та прихованих відеокамер, і сказав тихо: – Як людям, допущеним до особливої державної таємниці, я вам повідомлю. Він навчає їх розмножуватися. – Яким чином? Іван Іванович вже зовсім понизив голос до шепоту: – На яйцях сидить. Я не знаю, скільки запитальних знаків треба поставити, щоб висловити мій подив. Але Іван Іванович все роз’яснив: – Розумієте, київська хунта довела їх до такого стану, що вони навіть яєць не несуть. Всього два яйця зосталося, а вже висиджувати пташенят вони й зовсім розучилися. Тепер їх потрібно вчити заново, а кому це можна довірити? Та от в усій державі нікому, крім… Самі помізкуйте: якщо не він, то хто? Хто здатен ось так, вдень і вночі, не сходячи з місця? Ніхто! Ось він і вирішив. Особистим знову ж таки прикладом. – І що ж, вдень і вночі сам особисто і не сходячи з місця? – Сам особисто. А хто ж? – Я не знаю. Ну, хоча б Другодер. Йому все одно нічого робити. Чи, наприклад, депутат Державної думи. – Ех, ви, наївна людино, – пожурив Іван Іванович, – стільки років на світі живете, а досі не засвоїли, що в нашій країні по-справжньому важливу справу, ну нікому, окрім самого-самого, довірити не можна. Американська окупація і уповільнена шизофренія

Ліворуч від нас зупинилася ще одна «швидка допомога», праворуч дві пожежних машини. Вони підлетіли до нас з диким виттям, і їх поліцейський також зупинив. Більше того, він зупинив і поліцейську машину, яка, як я потім дізнався, переслідувала бандитів, котрі пограбували банк. Бандити встигли проскочити, а переслідувачі застряли. Спецліхтарі на дахах усіх чотирьох машин і нашої також продовжували мигати синім світлом, але звуки сирен припинилися. Зате стало чутно надривне виття зі «швидкої допомоги». Це був не спецсигнал, а живий жіночий голос, що скидався на рев пожежної сирени. І інший жіночий голос, гучний і схвильований: – Ну, потерпи, милесенька, потерпи. Зараз цей проїде, нас пропустять, ми тебе до лікарні миттю домчимо і там допоможемо. Справа державна, доводиться постояти, а ти потерпи, покричи, доїдемо, допоможемо. З пожежної машини вискочив товстий чолов’яга в касці, погони з великими зірками, підбіг до поліцейського і став йому щось пояснювати, показуючи на другий бік вулиці, де яскравим полум’ям горіла якась споруда. – Супермаркет горить, – сказав Паша. Полковник повернувся до машин, з черева яких висипала дюжина інших пожежників у своїх особливих спецівках і в касках з золотими гребнями, натертими асідолом, що робило їх схожими на бронзоволиких античних воїнів. Відблиски пожежі грали на касках. Вони збилися в гурт і дружно закурили. На пожежу старалися не дивитися. Зі «швидкої допомоги» й далі чувся несамовитий крик. Зінуля вискочила, побігла до сусідів, повернулась, повідомила: – Там жінка не може розродитися. А допомогти їй вони не можуть. Я б допомогла, так немає акушерських щипців. – І при собі у неї не було? – запитав я єхидно. – Нічого тут немає смішного, – суворо відреагувала Зінуля. – Раз завагітніла і знаєш, в якій країні живеш, то вже, в крайньому разі, щипцями, тазоміром і акушерським стетоскопом озброїтися треба. Тут підкотила і стала поруч з нами іще одна «швидка» з мигалкою. Дверцята її розчинилися, звідтіля висипав на асфальт гомінкий натовп циганів з гітарами і бубнами. Два кучерявих цигани в атласних темно-зелених шароварах і в червоних сорочках заграли на гітарах, дебела циганка з шовковою стрічкою в довгій чорній косі вдарила в бубон, і всі вони разом, пританцьовуючи, заспівали відому мені з дитинства пісню: «Две гитары за окном жалобно заныли…» Це було дуже незвичайне видовище. Ви тільки уявіть собі: ніч, пожежа, цигани, палаючі очі, відблиски пожежі на розгарячілих обличчях. Я, звісно, не витримав і вистрибнув надвір під знаменитий рефрен: «Эх, раз, еще раз, еще много, много раз! » До мене підійшла стара циганка і запитала, чи не хочу я випити за Іраїду. – Із задоволенням. – Від пропозицій випити за будь-що я ще ніколи не відмовлявся. Стара зазирнула в машину і повернулась, тримаючи в одній руці склянку горілки, а в другій виделку з наколотим на неї квашеним огірком. Я горілку випив і, закушуючи огірком, запитав: – А хто це Іраїда? – Внучка моя, – сказала циганка. – Вісімнадцять років. Тільки-но заміж вийшла. – І що, весілля справляєте? – Ні, на похорон їдемо. – Чий? – Іраїди. – Тої, яка заміж вийшла? – Авжеж. – А чого ж ви так радієте? – Ми завжди радіємо, коли людина йде до Бога. «Треба ж таке, – подумав я, – які дивні бувають звичаї». А можливо, так і треба. Можливо, насправді там, куди людина відходить, їй буде в будь-якому випадку краще, аніж тут. Можливо, там є все, що люди хотіли сотворити тут: свобода, рівність, братерство, від кожного – скільки може, кожному – скільки хоче. А скоріш за все, той світ хороший тим, що там ніхто нічого не хоче – ні свободи, ні рівності, ні братерства, ні того, що беруть за здібностями, ні того, що дають за потребами. Н і щ о – це краще, ніж усе. Не встиг я до кінця додумати цю думку, як примчалася з нестерпним вищанням гальм і поряд з циганською стала як укопана ще одна «швидка» з оголеним, принаймні, до пояса чоловіком, що висунувся з бокового вікна. Він щось вигукував, але за циганським співом і музикою його було не чутно. Втім, цигани негайно припинили веселощі і витріщилися на цього дивного чоловіка, який знаходився в процесі упирання. Очевидно, хтось намагався його за ноги втягти назад, але він уперся ліктями в стінку машини і став вигукувати щось, чого я спочатку розібрати не міг. Але я зрозумів, що над чоловіком здійснюється якесь насильство, а коли я бачу щось подібне, мене охоплює хвиля співчуття жертві й обурення проти насильників. І я не можу дивитися на такі справи байдуже, вмішуюся і іноді мені самому при цьому дістається так, що мимоволі доводиться бути відвідувачем травмопункту. Зараз я також вискочив і підбіг до цього нещасного: – Співгромадяни! – кричав він. – Люди руські! Православні! Допоможіть! Захистіть свого депутата! Мене викрали американські ЦРУ і ФБР! Я депутат Державної думи. Моє прізвище… – Оскільки в іншому автомобілі в цей час завивала диким звіром породілля, я його прізвища не розчув. Але далі все було ясніше. – Співвітчизники! Росія – окупована країна. Вона окупована американцями. Майте на увазі, всі ви – американські агенти, хоча самі про це не знаєте. Американці захопили всі наші міністерства, телебачення, радіо, Державну думу, в тому числі й мене. Як депутат Державної думи, я закликаю вас: не підкоряйтесь нашим законам, всі наші закони готуються американцями. Уряд складається з американських агентів. Перодер, якого ви вибрали на найчесніших виборах, також американський агент. Він іноді опирається, але сильно чинити опір він не може, бо агент. Він поклявся на американській конституції, що буде чесно виконувати свої агентурні завдання і чинити нашій країні шкоду, яку тільки зможе. Він оточив себе бандою американських гангстерів, які присвоїли багатства нашої країни. Вони продають нашу нафту, наш газ, наше золото, брильянти і все інше. Вони купують за кордоном вілли, яхти, літаки, острови. Вони споюють наших людей горілкою, вони завозять і поширюють серед нашої молоді наркотики, СНІД і не наші ідеї. Вони позбавляють наших пенсіонерів права безкоштовного проїзду в громадському транспорті. Вони кажуть нам, що ми не такі, як усі, і мусимо жити інакше, як усі, тобто, гірше, ніж усі. Вони підсипають нам у їжу спеціальний порошок, щоб ми не розмножувались. У американців у Москві три тисячі бійців. Громадяни! Моє обурення переросло в жах, а жах у захоплення. Якщо ми окупована країна, а схоже, що це так, то яку мужність треба мати, щоб ось так відкрито виступати проти окупантів! Хто міг так вчинити? Я став згадувати історію. Пригадуєте, болгарин Георгій Димитров виступив з полум’яною промовою на процесі, де німецькі нацисти звинувачували комуністів у підпалі рейхстагу? Чех Юліус Фучик у німецьких застінках написав «Репортаж з петлею на шиї». А що це я наводжу приклад якихось іноземців? Хіба в нашій російській історії не було полум’яних ораторів, які своїм ворогам, не боячись наслідків, кидали просто в обличчя, точніше, в їх потворні пики полум’яні слова? Я згадав про революціонера ще царських часів Петра Алексєєва, який в Особливому присутствії урядового Сенату сказав суддям, що своїми знущаннями над народом вони доб’ються того, що «підніметься мускулиста рука мільйонів робітничого класу й огороджене солдатськими багнетами ярмо деспотизму розлетиться в прах». При моєму житті щось подібне вигукували в судах дисиденти радянського часу. Вони, можливо, очікували, що судді і прокурори тремтітимуть від страху або сором’язливо опустять голови, але ті нічого не боялися, не соромились і не вірили жодним пророцтвам, а режими і царський, і радянський все-таки впали. Вони впали, але судді зостались наче ті самі, судять людей за те саме, підсудні проголошують ті самі приблизно полум’яні промови, а народ мовчить. І зараз цигани мовчали. Стояли, слухали з зацікавленням. Але… Я зрозумів, що настав момент, коли мовчати не можна, і звернувся до циганів із закликом підтримати промовця, звільнити його від чіпких кігтів американських окупантів. Я їм сказав: – Панове цигани, ну що ж ви мовчите? Я звертаюся до вас, як до громадян Російської Федерації. Ви бачите перед собою героя, котрий відкрито виступає проти окупаційного режиму. Давайте його підтримаємо. Якщо вороги захопили його й утримують силою, давайте силою звільнимо його. Я поглянув на тих, до кого звертався, але не бачив на їхніх обличчях співчуття. А коли я поставив крапку в своєму заклику, наперед вийшов найстарший циган, такий солідний, з сивиною в кучерях і золотим ланцюжком на бичачій шиї. – А чого це, люб’язний, ми мусимо за нього заступатися? Хто він такий? Я кажу: – Як же? Це ж ваш депутат. Ви ж його обирали. – Ні, – сказав циган, – ми його не обирали. Ми, себто вони, – він показав рукою на всю групу, – обирали свого барона. Мене. А ваших ми не обираємо і у ваші справи не вмішуємося. Нам байдуже, хто ви, росіяни чи американці, для нас ви всі окупанти. Він подав знак своїм одноплемінникам, і ті швидко полізли в свою машину. Ну, що мені зоставалось робити? Я зрозумів, що мені одному доведеться виручати героя. Я так смикнув задні дверцята цієї машини, що одне з них зірвалося з нижньої петлі і повисло на верхній. Я зазирнув усередину і побачив, як два здорових й пикатих американських санітари тягнуть за ноги цього субтильного героїчного викривальника. За прозорим склом у кабіні сидять ще двоє, очевидно, водій і другий, в білому халаті, виїзний лікар, обидва американці. Вони участі в насильстві не беруть, а ці двоє намагаються втягти бідолаху всередину, але він їм чинить шалений опір. Я вирішив, що мушу без вагань стати на захист героя. – Гей, ви! – закричав я їм. – Вот ар ю дуінг сволочіз? – Я знову згадав англійську мову, але не знав, як нею сказати «сволота», і тому вжив російське слово з англійським закінченням для множини «з», і вони, гади, мене зрозуміли. Чим викрили себе з головою. Вони спочатку так здивувались моїй появі, що розтисли пальці й об’єкт наруги ледь не випав у вікно, але тут-таки спам’ятались, втягли його назад, не повністю, по лікті. Він застряг на раніше завойованій позиції, а вони, не ослабляючи своїх зусиль, продовжували розглядати мене як живе непорозуміння. – Вась, – сказав один американець другому, – здається, ще один псих з’явився. Візьмемо і його? – Та куди ж? Іван Іванович, – звернувся другий санітар до того, що сидів у кабіні, – тут у нас новий пацієнт намітився. Що з ним робити? – Зараз подивимось, – сказав Іван Іванович. Сказати по правді, я трохи захвилювався. Зараз оголосять психом і коли почнеш доводити зворотнє, то скрутять, надінуть гамівну сорочку, вколять щось типу галоперидолу чи аміназину, стануть лікувати, і доки якісь правозахисники мене не витягнуть із психушки, я вже буду цілком достойний того, щоб там і зоставатися. Мені закортіло втекти, але я згадав, скільки мені років, і зрозумів, що краще захищатись, не рухаючись. Тим часом лікар виліз із кабіни, наблизився до мене, і в ньому я упізнав, ви не повірите, того самого Івана Івановича, який збирався доїхати з нами до Савеловського вокзалу. Побачивши його, я просто ахнув: – Іван Іванович? Ви? Він каже: – Я. А що, ви мене знаєте? Ви в мене лікувались? Авжеж, я бачу – обличчя знайоме. – Ну, як же ж, – відповідаю, – звичайно, знайоме. Ми ж із вами разом он у тій машині їхали. Я у «Скліф», а ви на Курський. Він здивувався: – Я? На Курський? – Чи на Савеловський. – Нісенітниця якась. Я на дачу по п’ятницях їжджу з Казанського. – На дачу ви, можливо, і з Казанського. Але на Курський ви їхали з гранатометом, на Савеловський з вудочкою їхали, а мене умовляли виступити проти існуючої влади. – Я вас умовляв виступити проти влади? Вася! – гукнув він. – У нас галоперидол є? – Є, – відповідає Вася, – тільки підробний. – Давай, який є. З’явився Вася з великим шприцом, призначеним, можливо, для коней. Іван Іванович взяв шприца і виставив його проти мене, немов рушницю, прицілився. Чесно кажучи, я навіть надто не злякався. Я тільки запитав: – Даруйте, а у вас меншого шприца не знайдеться? – Ич, чого захотів, – гмикнув лікар. – Менші це закордонні, а у нас ембарго й імпортозаміщення. – Стійте! Стійте! Не стріляйте! – вискочила звідкілясь Варвара, стала між мною і шприцом і розкинула в сторони руки. – Дамочка! – вискнув Іван Іванович. – Не заважайте мені лікувати хворого. Майте на увазі, він небезпечний для довколишніх. – Ви що? Хто небезпечний? Це мій чоловік, знаменитий письменник Петро Смородін. – Вибачте, – сказав лікар, опускаючи руку зі шприцом. – Мені не причулося? Ви дійсно Смородін? Автор «Зимового літа»? То ж то я думаю, що десь вас бачив. А бачив я вас не далі, ніж у суботу, по телику. Можна у вас автограф? – От, – сказала Варвара, – автограф. А тільки що казали, що він небезпечний. – Звичайно, небезпечний, – виник перед нами той другий Іван Іванович, із відром і вудочкою, з’явившись звідкілясь із темряви. – Письменники взагалі люди небезпечні. Небезпечніші навіть за енцефалітних кліщів. Сказавши це, він повернувся і пішов геть. – Куди ж ви? – гукнув я йому вслід. – Ви ж хотіли до Савеловського доїхати. – Дійду пішки, – одізвався він із темряви. – Тут вже недалеко. Один Іван Іванович пішов, другий Іван Іванович зостався. Я охоче дав йому автограф, а він сказав, що я його найулюбленіший письменник, що, зізнаюсь, дуже полестило моєму самолюбству. Все-таки приємно мати докази того, що пишеш не дарма, що когось твої тексти зачіпають, зворушують. Що якісь люди, прочитавши їх, можливо, стають трохи кращими, і цей лікар, який легко раніше погоджувався застосовувати свої психіатричні навики в боротьбі, припустимо, з політичними супротивниками режиму, з прочитанням моїх книг робить те саме, але не дуже охоче. Ми розговорились з лікарем, і я запитав його, чи правда, що він працює в ЦРУ чи ФБР. – А, зрозумів, – це ви наслухалися нашого пацієнта. Я – патріот своєї країни і з іноземними органами не співробітничаю. – Зрозуміло, – сказав я, – співробітничаєте лише з нашими. А він, значить, бреше? – Те, що він несе, це не брехня, а марення. Хіба не видно? – Не знаю, – кажу. – Я ж не лікар. – Та ж тут і не лікарю ясно. Типове параноїдальне марення з явними ознаками манії величності і переслідування. Видає себе за депутата Сидорова. – Хто – він? Що ви! Не вірте. Депутат Сидоров надзвичайно освічена людина. Державний радник першого класу. Кандидат наук. Таку нісенітницю він казати не може. – От-от, я це ж і кажу. Але він пред’явив посвідчення депутата, і мій санітар Василь стверджує, що саме його багато разів бачив по телевізору. Причому, як Вася каже, він його бачив одночасно в різних програмах у прямому ефірі. – А може, це був його брат-близнюк? Чи декілька близнюків. – Я зібрав довідки. У нього немає ніяких братів. – М-м-м… – Я задумався. І раптом мене осяяло: – Якщо це не він і в нього немає близнюків-братів, це значить… – Що? – пошепки запитав лікар і озирнувся. – Те, – відповів я і також понизив голос до шепоту, – це значить… значить, його клонували. – Не думаю, – заперечив лікар. – Присутність одночасно в різних реальностях – це ознака звичайної шизофренії. – Не можу з вами сперечатися, я не лікар. Але не лише він сам себе, а мільйони глядачів одночасно бачать його на різних програмах у прямому ефірі. – Авжеж, – сказав лікар, – сьогодні шизофренія стала масовим захворюванням, яким вражено дев’яносто відсотків нашого населення. – Але це ж справжня пандемія, – сказав я. – З чого б їй виникнути? – А ви не здогадуєтесь? – Іван Іванович насмішкувато поглянув на мене. Я позирнув на нього і раптом зрозумів те, в що ніяк не хотів вірити і над чим навіть, чистосердечно зізнаюсь, багато років насміхався. – Невже американці? – запитав я, все ще намагаючись не піддатися своїй здогадці. – Ну, а хто ж іще? – сказав Іван Іванович, і раптом я побачив, що він роздвоївся і переді мною стоять два Івани Івановичі, цілком однакові, й один із них сказав: «Ну, а хто ж іще? », а другий сказав: «А хто ж іще, крім них? » – «А що це з вами? Що це ви зблідли? » – запитав перший. «Може, вам все-таки галоперидольчику? Та не бійтесь, не зашкодить, він же підроблений», – запропонував другий. «Ну погляньте, – сказав перший. – Але коли що, ось про всяк випадок», – і простяг мені свою візитку. «Звертайтеся будь-коли», – сказав другий і також простяг мені свою візитку. Я взяв обидві і повернувся в машину. – Що з тобою? – зустрівши мене, схвильовано запитала Варвара. – А що? – запитав я. – Ти якийсь блідий і весь тремтиш. – Ану, заждіть! – підскочила Зінуля. – Так, дивіться сюди! Скільки пальців ви бачите? – Два, – сказав я. – Все ясно, – сказала вона, зітхаючи, і сіла на своє місце. – Що? – запитала Варвара. – Нічого особливого. Я йому показую один палець, а він бачить два. – Ну, і що? Зінуля нічого не відповіла. – Я вас запитую, що це значить? – наполягала на своєму Варвара. – Це значить, – неохоче сказала Зінуля, – що треба негайно в клініку. Не можна втрачати ні хвилини. – Ну, так чого ж ми стоїмо? – захвилювалась Варвара. – Давайте уже якось поїдемо! – Ну, як же ж ми поїдемо? – Зінуля розвела руками і ледь не заплакала. – Як же ми поїдемо, коли тут бачите що коїться? Перодери трикляті! Як же я їх ненавиджу! Прогулянка

Цього разу я спав години півтори. При цьому сон мені снився якийсь подвійний. Наче я одночасно і тут, і там. Кепська ознака. Тільки шизофреникам, як я чув, сняться подвійні сни. Прокинувся, дивлюсь: всі мої попутники впали в сплячку. Паша схропує, наче кінь, поклавши голову на кермо, Варвара сопе, притиснувшись боком до спинки крісла, Зінуля, притулившись щокою до вікна. Я згадав, що було перед тим, як я заснув, і сам собі показав один палець, боязко очікуючи, що побачу два. Але побачив одного і подумав, що ж було перед тим, як я заснув? Чи я весь час спав і знову переплутав сон із дійсністю? Доки я спав, знадвору нічого не змінилося. Але породілля в сусідній «швидкій» уже не кричить, а тільки стогне. В машині, з якої стирчав псих, що видавав себе за депутата, тиша, і лікар (я його бачу) дрімає поруч із водієм. У третій машині, де були або приснились мені цигани, також було тихо, а ось палаючий супермаркет мені точно не приснився, тому, що й зараз він горів. І пробка була справжня, але півтори години тому хвіст її закінчувався десь біля МКАДа, а тепер, як повідомили по радіо, дотягувався ледь не до Можайська. Тепер, навіть коли відновиться рух, пробка розсмокчеться не скоро. Водії, втративши надію, вимкнули мотори і фари. Довкола стало набагато темніше, на побляклому тлі ще яскравіше палав супермаркет, і полум’я його відбивалося на касках і суворих обличчях пожежників, що сиділи на землі через дорогу. Я, доки усі сплять, вирішив розім’ятися. Вийшов надвір і пішов вздовж безконечної лінії автомобілів, що застигли один за одним. Пройшов буквально декілька кроків, і раптом ззаду хтось ляснув мене по плечу. Зізнаюсь, я здригнувся. Я дуже не люблю, коли хтось до мене підходить ззаду. Тим паче вночі. Я зупинився і повернув голову. Переді мною стояв і посміхався дивною посмішкою молодий чоловік у джинсах, шкіряній куртці і з кіскою, перекинутою через ліве вухо. Обличчя його мені настільки нагадувало одного типа, що викликало в мене запитання «невже? », але я все-таки сказав собі: «Не може цього бути». – Здрастє, здрастє! Радий вас бачити, гуляючи, живого й без охорони. Петро Ілліч, мене звільнять з роботи, якщо дізнаються, що я зустрів вас і не взяв інтерв’ю. – А ви хто? – Кореспондент агенції «Рашен рев’ю». – Американська агенція? – Ні, найзвичайнісінька нашенська. Доморощена, ха-ха-ха! Назва для приваблювання публіки. Англійська назва викликає більше довіри. У нас же, коли бачать щось, написане кирилицею, не довіряють. Ось лавочка! Давайте присядемо, і я поставлю вам буквально пару запитань. – Хоч дві пари, – погодився я, як невдовзі виявилось, безпечно. – Скажіть, чому ви проти приєднання до нас Кримського півострова? Вам хтось за вашу думку заплатив? – запитав він і підніс до мого рота диктофон завбільшки з сірникову коробку. Мені його треба було б відразу послати подалі, але я людина ввічлива. – Ні, – кажу, – на жаль, ніхто мені за це не заплатив. У мене, бачте, думки самі по собі іноді цілком диким способом у голові народжуються і, уявіть собі, цілком безплатно. Тобто вони при всьому моєму бажанні і на превеликий мій жаль ніяк не перетворюються на гроші. – Ось цього я не розумію, – сказав він. – Я гадаю, що думки, які не варті грошей, не варті того, щоб їх висловлювати. – Як же, – кажу, – як же? Бачите, є така штука, прагнення до істини. Трапляються ж іще в житті такі люди, для яких істина дорожча за все, дорожча за будь-які гроші. – Є, є, – охоче погодився він. – Звичайно, трапляються. Я сам нещодавно провідував велику групу таких в інституті імені Сербського. Нагадування цього інституту мене, що пам’ятав про його специфічний профіль як наукового закладу, правду кажучи, насторожило. Тим паче, після недавньої зустрічі з депутатом і його лікарем. – Це ви на що ж натякаєте? – запитав я. – Та ні на що. Просто розмірковую, шукаю, як ви кажете, істину. Правда, я за це отримую непогану зарплату і тим відрізняюся від пацієнтів інституту імені Сербського. Так ось, розмірковуючи, я гадаю, що ну, не може такого бути, щоб нормальна людина щось таке виношувала без всілякої вигоди для себе. – Послухайте, – сказав я йому, – мені здається, десь я вас раніше бачив. – Можливо, – сказав він. – Земля кругла, могли б і пересіктися. Але я все-таки про Крим. Чи не думаєте ви, що якби ми його не повернули, то на Севастопольському рейді вже гойдались би американські авіаносці? Звісно, я, як патріотично налаштований громадянин, тільки при одній думці про іноземні кораблі, що гойдаються на чорноморській хвилі, повинен був би здригнутися від жаху, але я, уявіть собі, не здригнувся. – Та біс із ними, – кажу, – нехай собі гойдаються. – Ех, – печально зітхнув він, – скільки вас не вчили, скільки не виховували, а почуття пильності не привили. І ви, доживши до похилих літ, не розумієте, яким постійним небезпекам ми піддаємося. Ви не розумієте, що нам протистоїть весь світ. Що на нас насувається Європа, розтлінна, бездуховна, аморальна, зі своїми фальшивими цінностями, одностатевими шлюбами і населенням, що його зачали в пробірці. Невже вас це не турбує? Ні? І ви навіть не боїтеся наближення до нас блоку НАТО? Тут я уважніше придивився до його невиразних рис і навіть сплюнув з досади. – Чорт забирай, Іван Іванович, – сказав я. – Я вас знову не упізнав. Бо ви, мені здається, іще більше помолодшали. – Так, – погодився Іван Іванович, нітрохи не знітившись. – Помолодшав. Тому що у нас, у нашій службі, йде оновлення організму. Так, ми змінюємося, а ви, на жаль, ні. – По вас це дуже помітно. І кіска у вас така молода. Не сива зовсім. Здається, і не вошива. До речі, можна вас за неї посмикати? – запитав я і простягнув руку. – Ні-ні, – відсахнувся він, видавши себе з головою. Я зрозумів, що кіска у нього не просто кіска, а кіска з вплетеним у ній мікрофоном. У чому він мене тут-таки переконав, коли вивів кіску з-за вуха і спрямував на мене. – Ну так що ж все-таки, – сказав він украй серйозним і недружелюбним голосом, – ви правда не боїтесь наближення до наших кордонів НАТО? Я хотів був за звичкою збрехати, що боюсь, жахливо боюсь цього НАТО, що воно присунеться до нас зі своїми базами, що воно зробить нам іще щось – що саме, я не знав – погане, і раптом я подумав: а з чого ж це я став би боятися цього НАТО? Ну, наблизиться воно і що воно мені зробить? Навіщо я йому буду потрібен? І тут мене прорвало, і я закричав на цього Івана Івановича: – А чи не пішов би ти туди-то й туди? Не треба мене лякати. Я не боюсь наближення НАТО. Я боюсь вашого наближення до мого дому, до мого тіла, до моєї душі. Я вас боюсь, усіх ваших служб, які на три букви, вашу поліцію, слідчий комітет, прокуратуру, суд, вашу Державну думу та її депутатів, вашу вертикальну демократію, ваші вагонзаки, народні фронти, антимайдани і дев’яносто відсотків вашого електорату, який раніше називався народом, а насправді весь разом є чортзна-що. Іван Іванович усе це вислухав, записав на диктофон, перевірив якість запису і сказав: – Гаразд, я доповім, але дарма ви так про народ. Народ – це поняття святе, – додав він і, перехрестившись, розтанув у нічному ефірі. А я пішов далі вздовж колони автомобілів, що вишикувалися один за одним. Були вони різного виду і призначення. Стояли тут старі «Волги», подержані «Жигулі», нові «Лади», один «Запорожець» першої конструкції, горбатий, який, як підсміювалися, собак боявся. Але більше було іномарок, всіляких «мерседесів», «фольксвагенів», «ягуарів» і подібного. Стовбичили в загальній черзі чотири автозаки з написами на бортах «В’язні сумління» і грузовики з накритими кузовами. На бортах грузовиків біліли трафаретні написи: «Вантаж-200», «Вантаж-300» і «Вантаж-400». Я вже знав, що вантаж-200, чи просто «двохсоті», це вбиті, а «трьохсоті» – поранені, стосовно ж «чотирьохсотих», то, як мені пояснив один інформований перехожий, це наші відважні добровольці, які хто в Донецьк, хто в Дамаск їдуть «чотирьохсотими», а назад мають шанс повернутися «трьохсотими» чи «двохсотими». «Чотирьохсоті» були юні, худорляві і прищуваті. Котрі сиділи в задніх рядах, визирали з-під брезенту, протягували до мене тонкі руки і, називаючи мене хто батею, хто дідом, просили закурити, на що я відповідав, що сам не курю і їм не раджу, оскільки молодому, виснаженому і незміцнілому організму нікотин може завдати непоправної шкоди. За грузовиками стояла ще шеренга військових автобусів, у яких їхали герої революції, Громадянської війни, Великої Вітчизняної, афганської, чеченської, грузинської, української та інших. Серед героїв були двадцять шість бакинських комісарів, двадцять вісім героїв-панфіловців і штук сорок розп’ятих хлопчиків. З автобусів ніхто не виходив, зате з інших, цивільних автомобілів водії і пасажири повилазили надвір розім’ятися, попісяти і покурити. Пасажирами були люди всіляких сучасних професій: дилери, менеджери, провайдери, промоутери, девелопери, ріелтори, діджеї, мерчендайзери і два омбудсмени. Всі вони збилися в окремі групки. Наблизившись до однієї з таких груп, я почув, як вони голосно говорять про першу особу держави. Будучи сильно зіпсованим колишніми обставинами життя, я чекав від них чогось такого критичного і був сильно розчарований тією одностайністю, з якою вони схвалювали все, що він для них зробив, і казали про любов до нього такими словами, яких, можливо, ніколи не чули від них їх наречені і дружини, не кажучи вже про матерів. Здавалося б, чуючи такі слова, я, як громадянин, мав би тільки радіти, але мені, скажу чесно-пречесно, так надокучило жити в умовах палкої і жертовної любові народу до існуючої влади в будь-якому її вигляді, і так від всього цього нудить, наче якби мене змусили все життя харчуватися однією тільки чорною ікрою. Я увімкнув ліхтарик у своєму айфоні і пішов, як Діоген, шукати людину. Я маю на увазі людину, яка володіє людськими якостями бути хоч іноді чимось невдоволеною. Я йшов і кожному зустрічному ставив одне і те саме запитання: «Крим наш? » Він відповідав: «Наш» – і я йшов далі, доки не побачив у загальній шерензі машин скромний бежевого кольору мікроавтобус з червоними дипломатичними номерами і написом на борту просто таки не нашими літерами: «State department of the United States of America». Ціна питання