Annotation 7 страница

Небажання Зінулі знати правду про те, що робить чоловік, знаходячись поза домівкою, повернуло мої думки ще ось в якому напрямку. Коли я був молодшим, і тілесний потяг мене дуже непокоїв, я багато думав про те, як потужно статевий інстинкт керує нашими думками та діями. Підштовхує нас іноді на шляхетні вчинки, але частіше – на безглуздя, підлоти та зради. Людство не знайшло можливості гармонійного співіснування чоловіків та жінок. Більшість людей, беручи шлюб за вподобанням, сподіваються на щастя удвох та покладають надію, що їм вистачить одне одного на все життя. Через певний час виявляється, що ці надії були ілюзорними, і йому хочеться отримати трохи задоволення осторонь, вона не проти того ж, і це бажання настільки сильне, що вони забувають про свої дошлюбні уявлення про подружню вірність, про свої заприсягання одне одному. Родина перетворюється на союз двох зрадників. Я гадаю, що дев’яносто дев’ять відсотків чоловіків і майже стільки ж жінок, хто більше, хто менше, спокушаються «стрибнути в гречку», а подумки це чинять усі сто відсотків. Чоловіки та жінки зраджують одне одного, кажуть одне одному неправду, це роблять навіть люди, які, власне, брехні ненавидять і в усьому іншому скрупульозно чесні. Якби люди погодилися з думкою, що вони такі, які є, що така їх природа, на котру треба якось зважати, що потрібно створювати якісь інші норми співжиття… Але які? Дехто намагається такі норми встановити для себе, створює сексуальні комуни, троїсті спілки, обмінюється дружинами та чоловіками й щось ще, на кшталт цього, але це суперечить їхньому ж інстинкту власника, природженим ревнощам та майже неминуче призводить до важких психічних наслідків. Були люди, які особисто свідомо та значно ухилялись від загальних засад поведінки у шлюбі. Жан-Поль Сартр та Симона де Бовуар, які зійшлися у ранній молодості, одразу умовились, що будуть разом і одночасно матимуть сексуальну свободу, але з неодмінною умовою – ніяких таємниць одне від одного. Так і прожили усе життя. У нього були коханки, у неї коханці, вони одне від одного не приховували ні фактів, ні подробиць. Деякі його полюбовниці були її любасками, вони жили спільною родиною, ділились між собою враженнями та деталями. Але й тут без неправди не обійшлось. Тому що одне одному вони не брехали, а спільним коханкам доводилось, бо ті, хоча й відійшли від узвичаєних моральних норм, але все ж якісь бар’єри здолати не могли. Так Симона та Жан-Поль жили як риба з водою до самої смерті, будучи з точки зору загальної моралі жахливими збоченцями і залишаючись в усіх інших сенсах чесними людьми. Лев Ландау намагався встановити схожі правила в своїй родині, але це вдалось йому лише наполовину, він кохався, з ким хотів (а хотів він з усіма), і майже на очах дружини Кори. Їй дозволяв поводити себе так само, до чого навіть настирливо спонукав, але вона наданою їй свободою не користувалась і це призвело її до психічних розладів. Подейкують, що Ландау, домагаючись чергової жінки, був не надто у собі впевнений. Один з його друзів розповідав мені, що якось вони з Львом Давидовичем лаштувались разом на побачення з незнайомими дівчатами і Ландау перед виходом з дому приколов на піджак золоту Зірку Героя Соціалістичної Праці. Приятель здивувався: «Навіщо? » – «Розумієш, – пояснив Ландау, – на свої зовнішні чари я не надто сподіваюсь, а пояснювати якійсь хвойді, який я великий вчений, безглуздо. Вона не зрозуміє, або не повірить. А Зірка буде переконливим доказом». Між іншим. Більшовики глузували над невігласними селянами, серед яких ходила чутка, що радянська влада готується оголосити жінок спільними. Більшовики казали, що такі уявлення вселяють людям вульгаризатори марксизму, котрий нічого подібного не припускає. Енгельс у якомусь своєму творі писав (передаю не дослівно, а як пам’ятаю та близько за значенням), що в буржуазному суспільстві дружини й так давно спільні, але буржуї, в своїй більшості облудники та святенники, не бажають визнавати очевидне. Так ось, у суспільстві майбутнього, вільному від лицемірства та святенництва, доступ усіх чоловіків до усіх дружин буде визнано природним та законним. Статевий інстинкт штовхає людей на агресію, злочини та війни. Позитивною характеристикою чоловіка вважається поняття «чоловік з яйцями», проте декому ці додатки ускладнюють життя. І якби лише їм самим. Недаремно вигадана кастрація для нездатних впоратись зі своєю похіттю сексуальних маніяків. Було б добре, якби цій процедурі піддавали схильних до тиранії та найбільш войовничих політиків, вождів і полководців. Великих війн можна було б уникнути, каструвавши правителів на зразок Наполеона, Гітлера, Сталіна. Можливо, навіть взагалі усіх претендентів на найвищий пост слід піддавати цій процедурі. До речі, про Сталіна. Мене часто запитують, чим можна пояснити незгасну любов нашого понівеченого народу до цього масового чикатіли, який тридцять років тримав країну в злі, убогості, рабстві та страху. Незнанням? Мало про нього сказано та написано? Достатньо того, аби хоч трохи мисляча людина прочитала, здригнулася від жаху та прокляла цього ворога людства. – А все ж таки, – каже Зінуля, – при Сталіні був порядок. Ви зі мною погоджуєтесь? – Еге, – відповідаю я, і знову сліпці сватають мене. Зінуля мене розворушила вкотре: – Петро Ілліч, прокидайтесь! Я кажу: – Що? Знову щось захопили? – Та що ви все захопили, захопили. Нічого не захопили. – А якщо не захопили, навіщо мене будити? Ви ж медик і маєте знати, що переривання сну дуже шкідливо для організму. – Ну, вибачте, я нізащо не будила би, але тут така справа, така справа… – Та яка може бути справа важливіша, аніж спокійний сон? – На жаль, може бути. Ви знаєте, що доки ви спали, у нас Перодер зник? – Що? – кажу. – Зник? І це що, дуже важливо? – А по-вашому, що Перодер зник, це не важливо? – Ну, важливо, важливо, – бовкнув я, протираючи очі, – але не настільки ж, щоб будити стару та хвору людину. Чи ви бажаєте, щоб я його шукав? – Та його без вас уже два тижні шукають, знайти не можуть. Два тижні він Раду Безпеки не скликає, раптові перевірки боєздатності Збройних сил не проводить, з птахами не літає, в телевізорі не з’являється, а ви все спите. Нарешті я прокинувся, здається, остаточно. – Два тижні його немає в телевізорі? А що ж тоді вони показують? – Показують його, але не так часто. І лише в консервах. Я глянув на Зінулю так, що вона злякалась і почала мені квапливо пояснювати: консерви це не те, що я подумав. Це нічого спільного зі свинячою тушонкою чи бичками в томаті не має, це – записані на диск старі кадри, котрі телевізійники намагаються удавати за нові. Наприклад, не далі як учора видавали за свіже інтерв’ю старе, котре брали три роки тому, де він, ще сповна волохатий, запевняв, що Крим не наш і ніяких перспектив на нього ми не маємо. Насилу я всю інформацію засвоїв, прожував, проковтнув і кажу: – Ну, гаразд, я зрозумів, що Перодер зник. То й що? І які ще ознаки його відсутності? – Тисняви немає, – повернувся до мене Паша. – З того часу, як він зник, можна їхати і так, і сяк, усі шляхи вільні. – Так це ж добре, – зрадів я, і наражаюсь на заперечення. – Кому добре, а кому й не дуже, – зітхає Паша. – У мене, якщо заторів немає, немає лівого заробітку. Без заторів будь-який приватник вас домчить вчасно хоч до Шереметьєва, хоч до Домодєдова. Ось що значить підприємлива людина! Що для інших незручність, то для нього прибуток. Так я подумав і знову запав у сон. Haus der dummen, або Будинок дурнів

Не пам’ятаю навіть, скільки часу: хвилин, годин, днів чи тижнів проспав я цього разу, але, як мені потім розповідали, майже увесь цей час Перодер був відсутнім, а журналісти, політологи та політтехнологи з «п’ятої колони» намагались зрозуміти, що б це значило, опозиція висловлювала усілякі спокусливі для неї сподівання, і 90 відсотків народу журилось, як же вони житимуть, якщо щось станеться. Прокинувшись на недовгий час, я теж трохи похвилювався, але, поміркувавши, вирішив, що бентежитись занадто не варто, все йде своєю чергою. Магазини працюють, потяги ходять, літаки літають, кури несуться та корови дояться. Я заспокоївся та знову заснув і потрапив, уявіть собі, у Берлін. Йду вулицями, знайомі назви: Курфюрстендам, Фрідріхштрассе, Александерплац, і раптом бачу вивіску: Haus der Dummen. Я здивувався. Я думав, що їхній парламент зветься рейхстаг, а він, виявляється, зветься майже так само, як наша Дума. Тут я дещо напружився, перебрав подумки знайомі мені слова німецької мови, згадав, що у німецькій мові є слово «думколф», що значить «нерозумна голова», або «дурень», а «думме» – просто «дурень», і ніякого іншого значення не має. Слово «хауз» я знав ще з дитинства. Склавши ці два слова докупи, я легко здогадався, що ця будівля зветься Будинок дурнів. Підбурюваний цікавістю, я піднявся високими сходами, пройшов через широкий вестибюль і опинився в просторій залі, округлій, як у цирку, з рядами в багато ярусів, що опускались на майданчик, освітлений прожекторами, котрі світили звідусіль і освітлювали невелику купку людей обох статей в хороших костюмах, але з псячими головами. Вони стояли, зібравшись у коло, та голосно гавкали одне на одного. Прислухавшись, я з подивом виявив, що досить непогано розумію собачу мову і що, як я зрозумів, вони валують не те щоб одне на одного, але ніби в напрямок одне одного, і усі, хто гавкає, погоджуються з усім, що гавкає кожен з них. З того, що вони вибріхували, я утямив, що певний час тому вони програли якусь війну, були поставлені на коліна та стояли довго, але стомились і поступово піднялися на повний зріст. Розігнувши коліна, вони відчули страшенну образу проти світу, котрий їх переміг та принизив. Вони це терпіли довго, але більше терпіти не мають наміру. Вони послали маленьких зелених чоловічків у Калінінградську область, мотивуючи це тим, що це споконвічна їхня територія, і без жодного пострілу негайно цю територію загарбали, бо калінінградці виявились до цього цілковито не підготовленими. В них там було чимало Іскандерів (не письменників, а ракет), але вони були створені для знищення значних цілей, а от проти маленьких чоловічків виявились безсилими. Маленькі ж чоловічки загарбали всю Калінінградську область з усіма Іскандерами, що там були, з усіма письменниками та людьми інших професій, провели референдум. 101 відсоток жителів, разом з тими, хто встиг набігти з інших областей через Литву та Польщу, одноголосно проголосували за негайне включення Калінінградської області до складу ФРН. А кому не вдалося перебігти, попервах сторопіли від такої зухвалості, а згодом почали лементувати на весь світ, що приєднання області – це насправді анексія та дуже грубе порушення чогось. Вони порівнювали фрау Канцлерін з Гітлером, домальовували їй гітлерівські вуса та згадували вторгнення німців у Судети та аншлюс Австрії. На що німецькі пропагандисти заявили, що взагалі ніяких росіян немає, що насправді росіяни – це загалом не народ, а штучно створена популяція. Насправді росіяни, українці, білоруси – це все німці, лише розмовляють іншою мовою. Не скажу, що ці промови мене надто здивували. Щось схоже я чував і раніше. Не здивувався маячні хворої на гарячку, яка заявила, що ми в жодному разі не повинні віддавати наших німецьких сиріт на усиновлення росіянам, бо росіяни, це усім відомо, невігласи, не визнають одностатевих шлюбів, з дітлахами нашими трохи пограються, побавляться та пустять на запчастини, котрі нам й самим потрібні. Далі йшла довга промова пані Зоммервайцен, з котрої я зрозумів лише, що мова йде про пані Канцлерін, яка завжди вірно говорить, делікатно зауважує, виважено міркує, чітко пояснює, рішуче діє і тому є найбільш поважним політиком в усьому світі й в усій історії людства. За нею бере слово пан Рібхаммер, внук Ріббентропа та Молотова, який запевняє присутніх, що ми наш братній російсько-фашистський народ не дамо скривдити, і якщо треба його знищити, зробимо це для його ж користі. Суперечку продовжує Хаммертроп, внук Молотова та Ріббентропа, який раптом перетворився на Владика Коктейлева, поруч з яким, праворуч та ліворуч, вишикувались інші пихаті нащадки відомою підлістю прославлених батьків, а також з простолюдців Антон Желєзякін, Семіраміда Озімая, що, перебиваючи одне одного, разом забалакали російською. Владик сказав, що насправді ніякої Укропії ніколи не було, як не було ніякої окремої укропської мови, а ту, що є, видумали австрійці, котрих, якщо поміркувати, теж немає. Тому ми не лише територію звільнимо, але й дамо їм можливість нарешті розмовляти рідною нашенською мовою, котрої вони не знають. А якщо ми, підхопив Вольф Вольдемарович, не будемо лукавити, й врешті-решт визнаємо очевидний факт, що не лише укропи, але й гренки, і дати, і, певна річ, пруссаки, а також усі інші народи, котрі проживають навколо нас, удалині від нас та поблизу, насправді росіяни, які страждають від геноциду. Ми звільнимо їх, і НАТО не наважиться нам заважати, тому що в нас є ядерна зброя. – А в них хіба немає? – поцікавився Індюшкін. – У них є, – зневажливо відгукнувся Вольф Вольдемарович. – Але вони боягузи. Вони не наважаться її застосувати, тому що надто добре живуть і хочуть жити далі. – А ми хіба не хочемо жити? – запитав Індюшкін. – Хочемо. – Виголошуючи свої промови, Вольф Вольдемарович поступово збуджувався та починав жестикулювати так, ніби диригував невидимим оркестром. – Ми хочемо жити, – повторив він. – Але не так сильно хочемо, тому що живемо не так добре. І це добре, що живемо не так добре. Тому що ми їх не злякаємось і перед тим, як вони завдадуть нам удар, ми їх накриємо килимовими бомбардуваннями, від них не зостанеться нічого, крім попелу, а ми врешті-решт дійдемо з одного боку до Індійського океану, а з іншого – до Атлантичного та до Рима. – Тим паче, – підхопив Владик, – що Рим – це теж, як усім відомо, споконвічно російське місто. Тут навіть компанійці, хоча у них всіх мізки давно були звихнуті, а язики навиворіт, злегенька захлинулись та глянули на Владика з нашорошеним здивуванням. Але він їм одразу все пояснив. Колись давно слов’янські племена, здійснюючи великий визвольний похід, пройшли Європу та увесь Апеннінський півострів і коли входили до Рима, жителі цього міста, вишикувавшись уздовж шляху, бурхливо вітали своїх визволителів та казали одне одному: «Це – руські! » Відтоді їх звуть етруски. Якимось чином я сам опинився в цій компанії і теж спробував докинути слівце, але, вибачившись за своє невігластво, завдав автору питання, чи не плутає він часом Древній Рим із сучасним Донецьком? Той глянув на мене здивовано. Що ви маєте на увазі? Я маю на увазі, що коли російські війська входять у Донецьк, то місцеві жителі кажуть: «Це – руські». Римляни мали б сказати: «E russa», але якщо вони казали: «Це – руські», виходить, вони самі були «руські». – Вірно, – сказав Владик, анітрохи не збентежившись, – там уже жили росіяни – руські, – яким римська влада не дозволяла розмовляти російською, і вони були змушені висловлюватись латинською говіркою, але коли до їхнього міста підійшли їхні одноплемінники, вони, вже нічого не боячись, мали змогу насолодитись чарівними звуками рідної мови, після чого латинь остаточно застаріла. Скориставшись близькістю до такої людини, я вирішив не втрачати можливість та запитав, чому, як він вважає, Європа, така духовна та освічена, підтримує грубих та невихованих укрофашистів. – У цьому нічого дивного немає, – не гаючи часу, відповів мені Владик. – Не забувайте, що Європа батьківщина фашизму. І пішов писати докторську дисертацію про патріотів та лібералів, про яких Ленін казав колись, що ліберали – це люди, які просять в уряду реформ чи чого-небудь. Але тодішні ліберали, на думку Семигуділова, були все ж кращими за нинішніх. Вони були людьми на розум небагатими, обмеженими та наївними, але батьківщиною не торгували. На відміну від сьогоднішніх, ладних продавати її частинами або гамузом та за безцінь, як секонд-хенд. Ліберали, скільки їх не переконують, не можуть зрозуміти, що Росія православна, духовна та має особливу стать, сказав Тютчев, і у неї особливий шлях, каже Семигуділов. Скільки живу, стільки чую про цей особливий шлях. Сімдесят років йшли особливим шляхом, заперечуючи Бога. Тепер знову свій шлях з іконами, хоругвами та церковними співами, йдучи яким розтоптують музейні експонати. Я прийшов до тями, і Зінуля мене запитує: – Ось ви, кажуть, за кордоном жили. І що, невже там люди краще живуть, ніж ми? – А ви гадаєте, що ми живемо краще за всіх? – А хіба ні? – Як на мене, ні. – А чим же там краще? Я відповідаю коротко: – Тим, що там краще. Вона просить деталей. Пояснюю: – Скрізь, де є свобода, демократія, реальні вибори, вільна преса та незалежний суд, люди живуть краще матеріально. Вони більш впевнені у своєму майбутньому, у них менше стресів, менше психічних захворювань. Влада залежить від суспільства. Тому там менше крадуть, менше беруть хабарів, менше брешуть, менше до чарки тягнуться, менше штрикаються, менше гинуть на дорогах, менше вбивають одне одного в пиятиках, там справедливіші суди, там чистіші вулиці, там немає бездомних дітей і бродячих псів. – Зате у нас, – вона перебила, – духовність. – І перейшовши у наступ, повідомила мені все, що чула по «ящику», що там суцільне засилля гомосексуалістів, там, якщо ти не гей, й на роботу не влаштуєшся, там привозять з Росії куплених чи викрадених дітей, б’ють їх, вбивають, розчленовують на органи, а тих, кого не розчленують, вирощують як гарматне м’ясо для прийдешніх воєн. Європейці танцюють під дудку американців, без американців кроку ступити не можуть, а самі американці втручаються у справи інших країн, бомбардують їх, одні уряди валять, ставлять інші, Росію вважають своїм головним ворогом. Їхня ненависть до Росії ніяк не залежить від нашої поведінки. Як ми не намагались бути хорошими в їхніх очах, нам це ніколи не допомагало. Тому будемо такими, як є. І вони залишаються такими, як були. Вони поривались і пориваються ослабити нашу країну і щоб якось нам залити сала за шкіру, розташовують навколо нас військові бази, знову ж підсипають нам колорадських жуків, енцефалітних кліщів, заражають наших гоміків СНІДом, а всіх інших пташиним грипом, вірусом тропічної лихоманки, влаштовують у сусідніх з нами державах майдани та усілякі помаранчеві революції, взагалі, роблять усе, аби ми ніколи не піднялись з колін. А ми мирні, добрі, відкриті, щирі та довірливі. І як добре ми жили б, якби не ці кляті американці. Ви зі мною згодні? Я зробив вигляд, що не розчув запитання. Наприкінці радянсько-німецької війни я ходив у американських штанах та американських черевиках, їв американську тушонку, жував американську жуйку, палив (тайкома від батьків) американські цигарки. Шляхами країни ганяли американські «студебекери», «шевроле», «форди» та «вілліси», небо над головою борознили американські «дугласи», «аерокобри», а пізніше злетів і ТУ-4, важкий наш бомбардувальник, але скопійований з американської літаючої фортеці Б-29. Американці, рятуючи Росію від голоду, посилали їй продовольство наприкінці дев’ятнадцятого сторіччя, в двадцятому робили те саме під час Великої Вітчизняної, але навіть й тоді, я пам’ятаю, люди, які уминали американську тушонку, помічали, що вона солодкувата, і ставили собі запитання: чи не людське м’ясо в цих банках? Where are you from

Я згадував одне, чув інше, і почуте якимось дивом трансформувалося в моєму мозку і, знову заснувши, я раптом побачив себе, що їду в «каділлакові», і ще подумав, що, може, це сон, бо в таких машинах, як «каділлак», «ролс-ройс», «майбах» та інші, я зазвичай їжджу лише уві сні. Хотів навіть себе ущипнути для перевірки, а потім подумав, що хороший сон ліпше кепської реальності, і краще я їздитиму уві сні американськими дорогами на «каділлакові», аніж наяву по наших канавах на «Ладі-Калині». Так я подумав і продовжив рух по американській федеральній дорозі № 1, яка мені дуже знайома по минулому життю, я по ній не уві сні, а наяву часто їздив зі Принстона в Нью-Йорк і назад, надаючи їй перевагу проти швидкісного торнпайка. Торнпайком усі женуться немов божевільні, нічого, крім машин, не видно, а тут дорога неширока, рух неквапний, одне містечко закінчується, наступне розпочинається. По обидва боки невеликі будинки, ресторани, магазини з барвистими вивісками, мотелі з водяними матрацами, на яких люблять грішити коханці, що зраджують своїм половинам. Я їхав повільно, нікуди не квапився, зупиняючись перед світлофорами чи іншими перешкодами, що виникали на шляху. Так, в одному місці мені перегородила дорогу отара овець, що переходила її з одного боку на інший в супроводі людини з американським прапором у руках, в іншому місці група європейських туристів витанцьовувала щось на кшталт твіста під дудку американця, в якому я упізнав дідуся, котрий зійшов з реклами ресторанів Kentucky Fried Chiken, себто «Курча, смажене по-кентуккськи». Вони попросили мене станцювати з ними разом, але я ввічливо відмовився. Вони стали було наполягати, але, дізнавшись, що я росіянин, зрозуміли, що це даремно, навіть вони знали, що росіяни ні під чию дудку ніколи не танцюють. Я поїхав далі, невідь-куди і невідь за чим. Їхав, ковзав очима по вітринах і вивісках байдуже, поки одна з них не примусила мене здригнутися. На ній був намальований сміхотливий білявий хлопчик слов’янської зовнішності, над яким яскравою дугою червоного кольору буквами йшов напис: «Human organs from Russian orphans». Я по-англійськи, зізнатися, тямлю не дуже, але слово «Russian» знаю, а для решти у мене завжди із собою електронний словник. Дістав його, весь текст по літерах набрав, і він мені відразу точний переклад видає: «Людські органи від російських сиріток». Прочитав це, очам не вірю, може, в ньому щось не так перемкнулось. Перезавантажив його, знову набрав той самий текст, і він мені повторно той самий переклад видає: «Людські органи від російських сиріток». Я все ще сумніваюсь. Думаю, може, жарт такий, хоча і для жарту тема, я сказав би, не дуже підходяща, дражлива, себто, тема. Ні, думаю, треба поглянути, що все це значить. Припаркувавшись біля входу, зайшов до середини. Приміщення невеличке, чисте, з білою кахельною підлогою, як і належить магазинові, що торгує субпродуктами. За прилавком самотній продавець, повновидий мужчина в білому халаті і білій шапочці з бейджиком на грудях, на якомусь щось написано, але я без окулярів не розібрав. У продавцеві я упізнав Владика Коктейлева. Я трохи здивувався, бо знав Владика як одного з найчесніших наших народних обранців, і був певен, що совість не дозволить йому порушити закон і мати бізнес та майно за кордоном. Я, звісно, привітався з ним по-російськи. Він відповів по-англійськи з сильним підмосковним акцентом, чим переконав мене, що я помилився, бо Владик, як я чув, з акцентом говорить тільки по-російськи. Значить, не Владик, але все ж, мені здається, я його десь бачив. «Ви, – питаю, – часом не з Балашихи? » Він очима лупає. Я йому по складах: «Ви, – повторюю, – не з Ба-ла-ши-хи? » Нічого не петрає і відповідає мені по-своєму, щось типу хау ар ю тудей. І раптом стається диво, яке можливе тільки вві сні: я відкриваю собі, що насправді я англійською дуже навіть непогано володію і всі ці слова: і хау, і ар, і ю, і тудей – знаю і фразу всю розумію. Значить, він питає: «Як ви сьогодні? » Дурнувате запитання. Наче він знав, як я був учора. І наче це взагалі його хоч скількись цікавило. Коли б я був також американцем, я сказав би «файн», це слово я знаю, значить «чудово». Навіть коли його десяток кліщів гризтиме, він все одно скаже «файн». Але я не американець, і настрою не було лицемірити. Тому я просто буркнув: нічого, нормально, в тому розумінні, що не ваше діло, надів окуляри і тільки тепер побачив, що у продавця на бейджику написано «Johnson& Johnson». – Тепер, – кажу, – бачу, що ви не з Балашихи. – Авжеж, – каже він чисто по-російськи, що мене чомусь не дивує, – я не з Балашихи, я з Потилихи. Ну, мені що Потилиха, що Балашиха, все одно, тим паче, що я ні там, ні там ніколи не бував. Став я вивчати прилавок. А там, під склом, як звично у м’ясному магазині, лежали різних розмірів шматки м’яса з якимось текстом під кожним шматком. Я надів другі окуляри і побачив, що ці тексти є описом (знову все розумію) продукту: серце, нирка, підшлункова залоза, печінка і тут-таки прейскурант. Точних цін уже не пам’ятаю, але пам’ятаю, що кожне п’ятизначне число закінчувалося кількома дев’ятками. Ну, скажімо, 24. 999. 99. Двадцять чотири тисячі дев’ятсот дев’яносто дев’ять доларів дев’яносто дев’ять центів. Це проста американська заманка, щоб покупець не дуже хапався за голову. 25 тисяч йому видасться забагато, а 24, хоча і з цілим хвостом дев’яток, в його свідомості залишаться двадцятьма чотирма. Я весь товар оглянув, ціни в свій мобільник забив, у словник зазирнув і питаюся продавця, чи це справді дитячі органи? Він мені запитанням на запитання: – Where are you from, sir? – Сером мене називає. Я кажу: – Ясна річ, фром Раша. – І запитую: – Це точно дитячі органи, а не якісь телячі чи свинячі? – Що ви, сер, – образився він, – як можна? Маю (I have) сертифікат відповідності, он у срібній рамці висить на стіні. Але ви можете вірити мені на слово, бо ми, американці, ніколи не брешемо. – Зовсім ніколи? – Ніколи. Ми навіть, коли в полон потрапляємо, на першому ж допиті видаємо усі військові таємниці: номер частини, калібри гармат, прізвище командира і яка зарплата у нашого президента. – А цією торгівлею займаєтесь легально? – О, сер, звісно, оф корс, цілком легально. У мене є ліцензія, он вона в золотій рамці поряд з сертифікатом, і податки я сплачую акуратно. Можу показати довідку і секьюріті намбер. – Ну, гаразд, – кажу я, – гаразд. Допустимо, ваші негуманні американські закони дозволяють таке. Але вам особисто не соромно, не страшно, не боляче за бідних діток? Він мого запитання не розуміє. – Так дітки ж, – каже, – не наші, а російські. – А російські, – кажу, – що, хіба не люди? Американця важко вивести з рівноваги, але цей, я бачу, став гніватися. – Та що ви кажете, сер? Це ж російські сироти. Вони в вашій Рашці так живуть, що раді, буває, потрапити до Америки бодай навіть в розчленованому вигляді. Тут вже я зовсім не стримався, перегнувся через прилавок, вхопив його за барки. – Ах ти, – кажу, – сволото! Ти не тільки дітей, ти ще й країну мою ображати будеш! Та я тебе зараз самого розчленю і члени твої роздам бездомним псам! Він вже задихається, хрипить, але, хриплячи, заперечує: – Не віддасте, сер, у нас немає бездомних собак. Я хотів сказати, що не вірю, але не встиг. Різко смикнувшись, він вирвався з моїх рук, пірнув під прилавок і випірнув з вінчестером. – Ось, – сказав він, усміхаючись фарфоровими зубами, – тепер я вас розчленю, сер. Але вами собак не годуватиму, бо наші собаки звикли до свіжішої їжі. Я продам ваші старечі органи вашим пропагандистам, а вони згодують їх вашому ж народові. З цими словами він швидко пересмикнув затвор і, не цілячись, натис на курок. Я позадкував до дверей, вдарився спиною об стіну, побачив спалах, почув жіночий писклявий крик: «Паша! Ти чого так різко гальмуєш? Ти ж хворого везеш! » Змішане марення

Я розплющив очі і знайшов себе… Це в американців є такий вираз – «знайшов себе». Якщо американець опинився раптом в несподіваному місці, він скаже: «I found myself там-то». Я знайшов себе в автобусі і не відразу зрозумів, що це, де це і куди мене везуть. Чи не на той світ? З темряви висвітлились два жіночих обличчя. Ангели? – Хто ви? – запитав я. – Петю, що ти? – запитала стривожено Варвара. – Ти мене не впізнаєш? Я дружина твоя, Варя. – Бачу, що Варя. А де цей Джонсон і Джонсон? – Який ще Джонсон? – Ну, цей, який органи продавав. – Органи? – озирнувся Паша. – ФСБ? Ви маєте на увазі, що вони також продажні? Я зрозумів, що, напевне, ще недостатньо усвідомив, що продавця органів я бачив лише вві сні, і Паші нічого відповідати не став, лише махнув рукою і запитав: – Ну, а Іван Іванович? – Іван Іванович? – перепитала Варвара. – Авжеж, Іван Іванович, який до Курського вокзалу їхав, та інший, який до Савеловського. Вони обидва мене лаяли, що надто довго живу. – Петрику! – захвилювалась Варвара. – Ти що? Який Іван Іванович? Хто тебе лаяв? Миленький, тебе ніхто не лає, тебе всі люблять, у тебе все гаразд. – Він марить, – сказала Зінуля. – Типова картина енцефаліту. – І стала пояснювати мені повільно і виразно: – Петро Ілліч, ви знаходитесь у «швидкій допомозі». Вас укусив кліщ. Але ви не хвилюйтесь, ми вас веземо в лікарню. Пам’ятаєте? У «Скліф» веземо. Якби ви були академіком, ми б вас залишили в Тоцьку. А в «Скліфі» приймають кого завгодно і вас також приймуть. – Ах так! – згадав я. – У «Скліф». А Іванів Івановичів не було, і ми одного до Курського, а другого до Савеловського вокзалу не підвозили? – Та ви що? Як ми можемо когось підвозити? Ми ж «швидка допомога». Хоча, по правді кажучи, у Паші маленька зарплата. – І грудна дитина, – додав Паша. – Так, – підтримала його Зінуля. – Грудна, а багато чого вже вимагає. Пелюшки, сорочечки, коляска, дитяче харчування. І тому доводиться потроху бомбити. – Бомбити? – перепитав я. – Що бомбити? Берлін? Грозний? Донецьк? Дамаск? Москву? – Знову марить, – сказала Варвара. – Господи, ну невже не можна зробити йому якийсь укол? – Який укол? – відповів Господь Зінуліним голосом. – Укол чим? Західні шприци заборонили, а своїх ще не зробили. Коли вони будуть, ми станемо іншою країною. А хворому чекати ніколи, доки ми станемо іншою країною. Він так довго не проживе, тим паче без уколу. Хворому потрібен укол, хворому потрібен спокій, хворому потрібна «швидка допомога», хворому потрібен водій, який якомога швидше доставить його до місця призначення і без всякого бомбардування. Цікаво, – запитав я сам себе, – чому це шофер, який бомбить, зветься бомбила, а літак, який бомбить, – бомбардувальник? Свого часу революціонерів, які бомбили своїх жертв, включаючи Олександра Другого, називали бомбістами. Теперішніх називають інакше. З бомбістів за асоціацією згадався Степан Халтурін. Маючи на меті убивство царя Олександра Другого, він влаштувався столяром у Зимовий палац, там сам жив, готував бомбу і щось заодно підкрадав. Але робив це не задля корисливості, а для того, щоб люди з царської прислуги, які самі тягли все, що під руку потрапляло, не запідозрили в ньому чесну людину і чужака, далекого від почуття патріотизму, що його завжди знаходять в собі люди злодійської схильності. – Петро Ілліч, прокиньтесь! – завищала Зінуля і так голосно, що я знову прокинувся і, звісно, запитав невдоволено, хто ще пропав. – Не пропав, а знайшовся! – радісно оголосила Зінуля. І заверещала від радості: він знайшовся, він знайшовся! Пробка і малиновий пелікан