Annotation 6 страница

Я здався, і в машину вліз дивний чоловік у громіздких чоботах, камуфляжному пуховику і чорній в’язаній шапці, насунутій на очі. В руках новий пасажир справді тримав рушницю, але не мисливську, а якусь дуже великого калібру, можливо, навіть протитанкову. Вліз у машину, рушницю приткнув у кутку зі словами «обережно, заряджена», потім обійшов усіх з протягнутою для привітання рукою, представляючись: – Іван Іванович. – І не чекаючи відповіді, кожному сказав: – Дуже приємно. – Після чого сів у крісло поряд зі мною і закурив. На зауваження моєї дружини, що тут курити не передбачено, він пред’явив їй посвідчення, де було написано, що носій його має особливі повноваження і йому дозволяється робити усе, що завгодно, де завгодно, і представники влади на місцях зобов’язані усіляко сприяти йому в цьому. Ми з дружиною цьому дуже здивувалися, бо ніколи ще подібних документів не бачили, і я став Варварі підморгувати, щоб вона, раз така важлива птиця до нас залетіла, з нею не зв’язувалась. Але Варвара, вона ж, ви ж знаєте, відчайдух. Зовсім не збентежившись цією дурнуватою ксівою, вона тут-таки заявила пред’явникові, що раз він такий важливий повноважний уповноважений, йому варто їздити на персональному «мерседесі» з мигалкою, а то й навіть на бронетранспортері, та хоч би й у танку, і там, якщо йому не хочеться довго жити, він може курити, пити, нюхати, колотися при повному потуранні решти пасажирів і місцевої влади. А тут жодної влади, окрім неї, Варвари, немає, і вона йому не дозволить курити при хворій людині. Я чекав, що він стане грубити, але Іван Іванович якось знітився, з’їжився і тільки сказав: – Треба ж, які люди пішли, педантичні! Хотів, напевне, сказати чутливі чи розпещені, але сказав «педантичні» через брак запасу слів. – Педантичні, – повторив. – Одна сигарета. Що в ній поганого? – Нікотин, – сказала Варвара. – Одна крапля нікотину вбиває коня. – Дурня якась, – пробурмотів Іван Іванович. – Щоб це доказати, треба спочатку коня курити навчити. Однак сигарету загасив. Стис двома пальцями кінчик, поплював на нього і недопалок обережно поклав під плащ у бокову кишеню. Помовчав, потім поцікавився у мене: – А ви також на Курський? – Та ні, – кажу, – не на Курський. – На Казанський? – Ні, не на Казанський. Він перерахував усі вокзали, на кожне запитання я відповідав заперечно. Він взявся перебирати аеропорти: Домодєдово, Шереметьєво, Внуково… – Та ні ж, – кажу, – ні. У «Скліф» квапимося. – У «Скліф», у лікарню? – запитав він здивовано і перейшов на «ти». – Так ти чого, «трьохсотий», чи як? Тут Варвара знову втрутилась, сказавши, що я не трьохсотий, а перший і єдиний у своєму роді. Але я ж знаю, що «трьохсотий» це значить поранений, і погодився, що можна вважати й так, бо мого кліща можна зрівняти з невидаленою кулею. Він не зрозумів і перепитав, з якою кулею. Я пояснив, що насправді це не про кулю, а про кліща. Він подумав і сказав, що також потрапив у кліщі під Слов’янськом і ледве вибрався. Я запитав: а де це Слов’янськ? Він сказав: у ДНР. Я запитав, а що таке ДНР? Він сказав: народна республіка. Я перепитав: Данська? Він каже: ні, Донецька. Я запитав, а де це? Він сплеснув руками і знову перейшов на «ви»: – Ви, папаша, з неба звалилися? Війна уже півроку йде, а ви про неї нічого не чули? А де ж ви були? Я, будучи людиною правдивою, ввічливою і ґрунтовною, пояснив, що був у лісі, збирав гриби, розповів навіть, які саме і скільки, а потім прийшов додому, відчув свербіж, викликали «швидку», ось їдемо, мене вколисало, і я трохи задрімав, те, що ми Гренландією, себто Кримом, заволоділи, це я пам’ятаю, але всі ці ДНР-ЛНР пропустив, що можна вибачити з огляду на мій вік і присутність у тілі кліща. Він вислухав усе це з непідробною цікавістю і подивом та й каже: – Я ж думав, ось воно що, а воно ось що. І це ви, значить, через цього кліща їдете на «швидкій допомозі» в лікарню та ще й з мигалкою, з сиреною, людей серед ночі будите? – А куди ж подітися? – кажу. – Якщо він в мені сидить. – Та мало що в вас сидить. В мені он дві кулі сидять. – От порівняли! Кулі, либонь, не рухаються, а цей мене гризе і ще не факт, що він не енцефалітний і я від нього не помру мученицькою смертю. – Ну, і помрете, також біда невелика. Наші хлопці в розквіті літ гинуть за Новоросію, Руський світ, гинуть під мінометним обстрілом, під бомбами, під кулями. В лікарнях для «трьохсотих» місць не вистачає, морги забиті «двохсотими», а ви тут приготувалися до ганебної смерті від якогось там кліща. Слухайте, якщо вам все одно від нього помирати, то, поки ще інкубаційний період не закінчився, поїхали зі мною битися з укропами. Я вам дам цю рушницю, може, хоча б один танк підіб’єте, а якщо стріляти не вмієте, обв’яжемо вас протитанковими гранатами і помрете як герой, а не як жалюгідна жертва якоїсь комахи. Варвара втрутилась: – Йому на війну не можна, у нього діабет. – От, – сказав Іван Іванович, – заодно і діабету позбудеться. Ну так що, їдемо? – Ні, не їдемо. – Боїтеся, цукор підвищиться? – Боюсь, життя скоротиться. – Боїтесь? І вважаєте себе чоловіком? – А що – вам пред’явити доказ? Він повернувся до Варвари, прищулився: – А що? У нього є що пред’явити? – Пошляк! – сказала Варвара. – Справжній чоловік, – вирішила сказати й своє слово Зінуля, – це воїн. – І запитання до мене: – Ви згодні зі мною? – Не згоден, – сказав я. – Справжній чоловік – це перш за все чоловік, який так само, як і жінка, має право на життя, свободу і прагнення до щастя. – Ой, як ви здорово кажете! – вигукнула Зінуля. – Це не я сказав. – А хто? – Томас Джеферсон. – А хто це? – Був такий один, американець. – А-а, американець, – розчаровано протягнула Зінуля. – Так це ж американці, мало чого вони наговорять. А я вважаю, що справжній чоловік народжується воїном. – Дурня! – заперечив я. – Не воїном, а людиною. Істотою, що мислить і відчуває. Яка так, як і жінка, має право боятися смерті, болю і приниження. І навпаки: пора б уже виростити чоловіків, які бояться убивати, робити комусь боляче і принижувати когось. Чоловік має право бути пацифістом, ненавидіти війну, не хапатися за зброю, берегти себе й уникати вбивства інших людей в ім’я яких би там не було цілей, крім крайніх випадків, коли треба і доводиться навіть ціною свого життя захищати свою родину від бандитів, від зовнішніх ворогів і від своєї держави, яка буває гірша за зовнішніх ворогів. Але якийсь перший-ліпший авантюрист, кочівник по гарячих точках чи просто слухняний виконавець, готовий убивати чи хоч бути убитим за наказом, за шматок якоїсь території, за високу ідею, за те, щоб примусити когось жити по-нашому, за гроші, за ордени чи заради свого задоволення, якої б статі він не був, він для мене взагалі не зовсім людина. Ось це все, можливо, трохи іншими словами я виклав Зінулі і нашому войовничому попутнику. Він вислухав мене уважно. Не розгнівався, але поцікавився, чим я займався до пенсії. Варвара, зрозуміло, тут-таки йому пояснила, що я письменник, відомий і навіть дуже відомий, національне надбання, і тому мене треба берегти. Він прослухав і це, але заперечив, що наші національні надбання це Олександр Матросов, Зоя Космодем’янська, Юрій Гагарін і двадцять вісім героїв-панфіловців. На що я йому сказав, що про інших поки що промовчу, але жодних двадцяти восьми героїв-панфіловців не було, їх усіх придумав журналіст Олександр Кривицький, якого я особисто знав як великого брехуна. Шкода, його давно немає на світі. Він був фантазер не гірше нинішніх, а коли був би живим, охоче розповів би нам про двадцять вісім розіп’ятих хлопчиків. Іван Іванович і тут мене не перебив і лише коли я закінчив, висловив свою думку. – Гаразд, – сказав він, – ну, припустимо, все було, як ви кажете. Припустимо, двадцяти восьми панфіловців не було, але навіщо ви все це розповідаєте? Я знизав плечима. Що ж тут незрозумілого? Народ же мусить знати правду, що і як було насправді. – Дурниці це все, – сказав він. – Народ мусить знати. Та нічого він не мусить. І що цікавіше за все, не хоче він знати вашої правди. В світі ілюзій жити набагато цікавіше. І ваша справа, якщо ви письменник, не викривати давні міфи, а створювати нові. На цьому він не заспокоївся і вдався до міркувань про те, що таке письменник, яка його роль у нашому суспільстві. І що письменнику, щоб прославитися, головне не пережити самого себе, вчасно померти і краще трагічно, як-от Пушкін, Лермонтов, Маяковський, Єсенін. Я міг би заперечити, навести приклад Толстого, але, подумавши, вирішив не сперечатися, бо у відповідь на такий приклад завжди чую зауваження з кривою усмішкою: «Але ж ви не Толстой». Авжеж, не Толстой, усі не Толсті, але ж на одному Толстому, яким би він не був, література не закінчується і ним одним не замінюється. Ну, це я так, між іншим. А стосовно віку, то, звісно, рідко кому з людей нашої професії вдається зберегти до старості свіжість розуму й таланту, більшість у ранньому віці, написавши своє краще, потім нічого подібного повторити не можуть і решту життя даремно мучаться, викликаючи розчарування і презирливі відгуки критиків і читачів. У літературі, як у спорті, балеті і сексі, треба закінчувати вчасно, щоб не здаватися жалюгідним і смішним. До письменників люди не бувають настільки поблажливими, як до представників інших публічних професій. Якийсь спортсмен стрибав у висоту на два з половиною метри, а потім став стрибати на півтора, потім на метр, потім і на двадцять сантиметрів не може підстрибнути. І хто йому кине докір? Усі розуміють, вік є вік. І вже не здатного ні стрибати, ні підстрибувати пам’ятають, яким він був колись. Газети споминають в статтях під рубрикою (була така) «Їм аплодували стадіони». Балеринам прощають. Я був знайомий з однією великою і знаменитою, яка не покидала сцени до похилого віку. Коли її виступи уже й на танець були не схожими, вона просто виходила на сцену й одними лише помахами рук зображала лебедя. І все ж публіка, пам’ятаючи її молоду, сильну і стрибучу, вибухала оваціями і обсипала її квітами за те, що вона ще жива, виходить на сцену, підстрибувати не може, але руками махає майже так само, як колись. Між іншим, якось я був на її концерті і сидів поряд з її чоловіком, також у своїй галузі вельми відомим, але в побуті надзвичайно грубим. Перед нами сидів чоловік з товстою шиєю і золотим ланцюгом на ній, а з обох боків від нього охоронці з такими самими шиями, але без ланцюгів. Поряд з чоловіком балерини сиділа старенька пара, колишні, як вони нам охоче розповіли, вчителі, а той, з ланцюгом на шиї, був їх син, з, як тоді казали, нових руських. Син раз по раз чогось не розумів із того, що діялося на сцені, обертався до батьків, вони йому пояснювали. Але ось концерт закінчено, публіка аплодує, жбурляє на сцену квіти. В цей час в ложі піднімається тендітна жінка і також плеще в долоні. Публіка негайно обертається до неї і тепер аплодисменти гримлять на її честь. Новий руський обертається до батьків і запитує пошепки: «Хто це? » Мама пошепки відповідає: «Уланова». Наступне запитання: «А хто вона? » Тато каже: «Балерина». Син, показуючи пальцем на сцену: «Така ж, як ця? » – «Краща», – відповідає мама. «Набагато, набагато краща», – уточнює тато й обертається до чоловіка балерини: «Ви не скажете, котра година? » І тут же отримує відповідь: «А чи не пішов би ти на…» – і далі пішли такі слова, що треба дуже добре володіти майстерністю композиції, щоб зуміти поєднати їх між собою. Старенькі розгубилися, син і його охоронці повернули свої бичачі шиї, позирнули здивовано, але, знаходячись в храмі мистецтва, сперечатися з грубіяном не стали. Я трохи відхилився від теми, але мова моя була про те, що вік – це така штука, яку всім прощають, окрім письменників. Про письменника кажуть, і з радістю, наче саме цього й чекали (і справді ж чекали), що деградував, став бездарним. І рідко при цьому скажуть: а давайте згадаємо, яким він був раніше. І при цьому не можуть собі навіть уявити, що письменник у будь-якому віці все ще на щось сподівається. Взяти бодай мене. Ось, здавалося б, дотягнув до якоїсь межі, що можна вже й жодних ілюзій не мати і нездійснених планів не будувати. А я ні, все іще думаю, а раптом ось розженусь та підстрибну, раптом щось ще таке-сяке утну про щось, про кліща хоча б оцього. Недарма ж він у мене заліз, спонукає мене до чогось, так невже ж я на цей виклик ніяк не відповім? А як відповім, то чим, як не словом? Мені, правда, скажуть: знайшов також тему і персонажа. Комашку. Раніше писав все ж таки про людей. Розкривав, як кажуть, тему маленької людини. Хоч і маленької, але все ж таки людини. А тепер і зовсім подрібнішав і нічого довкола себе більшого за кліща не бачить. І деякі критики відразу знайдуть привід для сарказму. Що, мовляв, зображає предмет, відповідний до власного масштабу. Третій Іван Іванович

Такими ось думками стомлений, я заснув, і мені відразу приснився той-таки Іван Іванович, який пропонував мені, якщо я сам не хочу воювати, то мушу бодай навчити мого собаку Федора, обвішаного гранатами, кидатися під укропівські танки. Але я і в цьому йому відмовив, вважаючи, що якщо люди вже настільки дурні, що ніяк не можуть не воювати, то вони нічим не заслужили, щоб така чиста і невинна істота, як Федір, жертвувала ради них своїм життям, яке в собаки також одне, як і в нас. Спав я цього разу зовсім недовго, лише заплющив очі, як одразу розплющив. Довкола мене наче нічого не змінилося, не рахуючи того, що поле снігом припорошило, але ми так само кудись їдемо і у тому самому складі, себто я, Варвара, Паша, Зінуля й Іван Іванович. Але не той Іван Іванович, а якийсь інший, на того при цьому дуже схожий. Але не в камуфляжі, а в брезентовому плащі з капюшоном, у кутку стоїть не рушниця, а вудочка, і їде цей Іван Іванович не на Курський вокзал, а на Савеловський. А з Савеловського він поїде електричкою на якесь, як він, підморгнувши, сказав, секретне озеро, екологічно чисте. Там водиться екологічно чиста риба, її він щодня доставляє своєму хазяїну, який харчується виключно рибою. – Дивний у вас хазяїн, – зауважила Варвара. – Незвичайний, – поправив Іван Іванович і запитав мене, хто я, куди їду і в якій потребі. Я йому пояснив, і він зостався невдоволеним, як попередній Іван Іванович, і став щось бубоніти, дорікаючи мені вже не війною, а тим, що занадто дорого коштую державі. – Пенсіонерів, – бубонить, – розвелося, як бліх. І мало того, що вони пенсійний фонд деребанять, так їх же й іще лікувати потрібно. Та ще й безкоштовно. Чим довше живуть, тим частіше лікуються, а чим частіше лікуються, тим довше живуть. – Ця думка йому, вочевидь, так сподобалася, що він дістав з кишені електронного записника, записав сказане і продовжив: – І ледь що, хто з кліщем, прищем, свищем чи грижею, кожному подавай «швидку допомогу». В цей час люди запізнюються на поїзд, на літак, на банкет, на похорони, зрештою. На таксі крізь пробки не пробитися, а «швидкої» не упіймаєш, вона таких ось возить, з кліщами. І так у нас все. Злодійство, хабарі, корупція. Одні живуть за межею бідності, а інші ганяють на «швидкій допомозі» і вивозять з країни мільярди… – Які мільярди? – не витримав я. – Що це ви городите? Я ще жодного мільярда не вивіз. Але він мене не слухає, продовжує перераховувати розваги мільярдерів і розвиває тему в такий бік: – …купують острови, яхти і футбольні команди. Тисячі військовослужбовців не мають житла, країна гине від наркотиків і напливу мігрантів. Донбас горить, Сирія палає, Кавказький котел, можна сказати, вже кипить, булькає, от-от зірветься, а ці все їздять зі своїми кліщами. І найголовніше, що народ все це терпить. Мені б тут притримати язик за зубами, але я ж не можу. Я ж, як каже Варвара, коли гнівається, правдолюб хреновий. Щоправда, коли не гнівається, правдолюб, каже, ти мій безголовий. А хто з нас безголовий, це ще треба подумати. – При чому тут народ? – кажу я цьому Івану Івановичу. – Самі знаєте, що справа не в народі, а в одній людині. – Так? – зобразив він подив. – А хто ця людина? Прізвище не підкажете? Тут я все ж таки подумав, що занадто перед ним, не знаючи, хто він такий, розкриватися усе ж не варто. – Прізвище, – кажу, – самі знаєте не гірше за мене. – Зрозуміло, – парирує Іван Іванович, – назвати боїтесь, але при цьому стверджуєте, що той, кого ви боїтесь назвати, в усьому винен. А ви? – А що я? Я-то в чому винен? – Якщо ви ні в чому, то і він ні в чому. Ви зрозумійте, у нього було важке дитинство. Він виріс в комунальній квартирі. Злий вітчим шмагав його паском, сусідські старші хлопчаки одбирали в нього гроші на шкільні сніданки, а він одбирав у молодших. Його виховували школа, комсомол, партія і КДБ. Він читав книги про шпигунів і сам хотів стати шпигуном, можливо, навіть більшим шпигуном, можливо, навіть в найсміливіших мріях – головним шпигуном, але не тим, ким він став. Але ви самі вибрали його, ось і їжте такого, який є. – От і їмо, але який би він не був, – боязко заперечив я, – мусить же він розуміти, що так знущатися над народом не можна. – Ну, чому ж не можна, якщо народ дозволяє? – Та хто ж у народу що питає? – Так у тім то й річ, що наш народ дозволяє його не питати. – А де ви бачили такий народ, у якого щось питають? – Я бачив, – сказав він. – Я бачив багато народів, у яких правителі постійно питають дозволу на все. А ті, в яких не питають, їх і народом назвати навряд чи варто. – Так, – сказав я схвильовано і тимчасово забувши про кліща, – дуже навіть з вами згоден. Наші люди занадто покірливі і дозволяють з собою витворяти все, що завгодно. Бо в нас немає ніякої солідарності, і ми навіть якщо з чимось не згодні, сидимо й помовчуємо кожен у своєму закутку. А коли б ми всі як один вийшли на площу і сказали б наше тверде «ні»… – Ось, – зрадів Іван Іванович і навіть поплескав у долоні, – правильно кажете. Давайте завтра ж усі разом вийдемо і скажемо «ні». – Давайте, – кажу я, – хороша ідея. – Ідея чудова, – погодився він. – Значить, завтра зустрічаємося на площі. – Хто? – Ви, я і всі решта. Ви ж прийдете? – Я-а? А для чого? – Але ви ж кажете, що всі повинні вийти. – Авжеж, всі. Коли всі вийдуть, тоді і я. Це вже точно, – додав я впевнено, – якщо всі вийдуть, то я вже також, будьте певні. – А як же ви дізнаєтесь, що всі вийшли? – У вікно вигляну. У мене вікно, знаєте, виходить якраз на площу. Як тільки побачу, що всі вийшли… – Тоді і ви вискочите? – Так, – сказав я. І подумав: – А може, й ні. Якщо всі вийдуть, то обійдуться і без мене. Як ви вважаєте, обійдуться? Я поглянув на Івана Івановича, сподіваючись, що він мене підтримає і знайде для мене слова виправдання, але він на мене подивився нудьгуючим поглядом, позіхнув і сказав, що хоче спати. І попросивши не турбувати його, доки не доїдемо до місця, але не запитавши дозволу, влігся на вільний лежак, чим сильно мене обурив. Чому я, стара людина, до того ж із кліщем, мушу спати сидячи, а він зі всіма зручностями? Я хотів йому це висловити в обличчя, але не встиг, він відразу заснув. Причому не просто заснув, а зацмокав губами і захропів, і знову ж таки, не просто захропів, а з якимось, як мені здалося, знущальним смислом, і якщо всю цю музику спробувати зобразити буквами, то це звучало приблизно (дуже приблизно) так: хррр-чмок-хррр-фью-фью-хррр-чмок-хрр. Ой, подумав я, якою нещасною має бути його дружина, якщо вона у нього є і спить з ним в одному ліжку. Роблять вигляд, що живуть

А я, між іншим, ніколи не хроплю. Але з віком став жахливо сонливим, що читач цих рядків, мабуть, вже помітив. Точніше так: ночами не сплю, а вдень засинаю, навіть сидячи за комп’ютером. І бачу весь час різні сни, де стрічаються не лише дуже дивні персонажі, але і сам я уві сні можу бути то законослухняним російським громадянином, то навпаки, неприборканим нігілістом і бунтарем, то американським професором чи банкіром, а трапляється навіть, що бачу себе якоюсь твариною. Я це пояснюю тим, що, напевне, в мені проявляється, як кажуть, художник слова, котрий і уві сні продовжує творити різні характери, вживатися в них і виступати від їх імені. Вжившись в чергового персонажа, я сплю і думаю про те, наприклад, що у нас, з того часу, як комуністів прогнали, все є: свобода, демократія, хороші зарплати і пристойні пенсії. Нами править найкращий у світі керівник, який дуже любить країну, людей, дітей і тварин. Тварин особливо рідкісних і особливо рідкісних птахів. Бо він сам птах високого польоту. Ми його постійно обираємо і переобираємо, бо в нас нікого кращого немає. Якщо ви, задаю я уві сні невідомо кому запитання, вважаєте, що є хтось кращий, дзвоніть по телефону довіри, там вас уважно вислухають і запишуть. А потім розберуться з вами і придивляться до того, який, на вашу думку, кращий. Я сплю і мені сниться, що в нас, дякуючи мудрому керівництву того, котрий у нас нагорі, все йде гаразд, все стабільно, немає ніяких війн і ніяких санкцій, за один рубль дають шістдесят доларів і в додачу ще скількись євро, й усі всім дуже вдоволені. Невдоволеною буває незначна меншість населення, але вона ніколи не буває і не буде вдоволена, хоч засип її золотом. Вона невдоволена верховною владою, місцевими властями і більшістю, яка усім вдоволена. У Росії споконвіку склалася традиція, що меншість, яка жила добре, проявляла невдоволення тим, що більшість жила кепсько, і йшла за неї хоч на каторгу, хоч на плаху. Але більшість, котра жила кепсько, ні до чого кращого не прагнула, до тих, хто страждав за неї, ставилась з підозрою, їхніх жертв не цінувала, охоче здавала їх поліції і з радісною цікавістю спостерігала, коли їх вішали на майданах. Тепер страждальців за народ привселюдно не вішають, але саджають і відстрілюють з-за рогу, а вони продовжують вболівати за народ, іноді, втім, ображаючись на нього, що він знову всім вдоволений. Що стосується мене особисто, то я якраз завжди чимось невдоволений, чим викликаю невдоволення влади, яка не розуміє, чого мені ще не вистачає, коли, як вона вважає, мені вистачає усього. Всі ці думки, що я їх виклав, снилися мені чи тривожили мене наяву? Не знаю. Але відволікшись від них, я побачив, що Іван Іванович засовався на своєму лежаку, і руками засмикав, і ногами засукав, я спершу думав, що в нього епілепсія, і тоді, як я чув, треба вхопити за язика і витягувати його якомога далі назовні, бо як він туди западе, залипне, перекриє дихальне горло, то до Савеловського вокзалу ми довеземо бездиханного трупа. А якщо він такий важливий, такий наділений особливими повноваженнями, то від нього ж так просто не позбудешся, кудись в канаву не викинеш і в близькому переліску не закопаєш. Відразу справу заведуть, мене в політичному вбивстві запідозрять. Я кинувся до нього, не уявляючи, яким чином я його за язика ухоплю, але побачив, що він не може піднятися, бо пристебнутий до лежака, ну, паски мені було в руки відстебнути, аніж хапати його за язика. Я його від пасків звільнив, він схопився і, витріщаючись на мене божевільними очима, закричав відразу: – Як вам не соромно? Я не зрозумів. – Ви що це, – кажу, – мене знову соромите? А за що мені має бути соромно? За те, що не воюю за ваш Деленер? За те, що не виходжу на Майдан? За те, що довго живу? Ну, моя вина, що виявився міцнішим, ніж декотрі сподівалися. – Та я не про те, що ви взагалі живете. А про те, як ви в цій Рашці живете? Що таке? Щойно попрікав мене, що я кепський громадянин, і раптом Рашка. – Дозвольте, – кажу, – Іване Івановичу… Він на мене презирливо поглянув. – Я вам не Іван Іванович, а містер Джонсон енд Джонсон старший, – і майже без акценту. Знову якась дивина. Не показуючи йому свого подиву, кажу: – Мені однаково, одноразовий ви Іван Іванович чи двічі Джонсон, старший ви чи молодший, але називати мою країну Рашкою я вам забороняю. – Ти, – це він вже мені тикає, – мені забороняєш? Та хто ти такий? Тут я розгнівався не на жарт. – Хто я такий, всім відомо. А ось хто ти такий? – Я-то? – І соває мені під ніс посвідчення, в якому англійською написано, що представник його має право робити і говорити все, що йому на думку спаде і де завгодно, і представники влади на місцях мусять сприяти йому у цьому. На що я, беручи приклад з Варвари, сказав йому, що хто йому і що мусить надавати, я не знаю, що наша країна, в якій він зараз знаходиться, зоветься Росія, а якщо по-їхньому, то нехай буде хоча би Раша. Це звучить не так велично, але ласкаво, як Маша, Даша, Наташа, а вже аж ніяк не Рашка. – Саме Рашка, – повторив він, – і іншої назви ваша країна не заслуговує. Влада злодійська, парламент ублюдочний, суд продажний, народ рабський. – Ну, щодо влади, парламенту й судів заперечувати не стану, – сказав я, – але ваших слів стосовно народу не потерплю. Народ у нас найдобріший, найвідкритіший і, головне, найдуховніший. – Яка дурня! – обурився мій співбесідник. – Хто вам це сказав, що ви «най-най», коли ви у своїй країні ніяк людського ладу не наведете? Недовірливі, хитрі, підступні. Весь час вам здається, що вас, наївних і чистих, хтось хоче образити і не вважає за людей. Тут, між іншим, такий парадокс, що якщо вам весь час здається, що вас не вважають за людей, то вас за них і не вважатимуть. Ви ж цього не розумієте і продовжуєте шукати, на кого б образитися і цю образу виразити якимсь озброєним чином. А ваша духовність – звідкіля вона? Ви сімдесят років проповідували безбожність, переслідували священиків, рубали ікони, церкви перетворювали в свинарники і сховища гнилих овочів. І вже, як шукати тих, хто кепсько ставиться до вашого народу, то ви самі гірше за всіх самі до себе й ставитесь. Ваші правителі вас грабують і вас же й зневажають за те, що ви все це терпите. Ви любите ваших правителів, і правителі саме тому вважають вас за дурнів. Вони ж то самі розуміють, що їх любити немає за що. Такий режим, якому ви служите. – Я йому не служу, – сказав я. – Ще й як служите, – відповідав він. – Пенсію отримуєте? Комунальні послуги сплачуєте? У лікарів лікуєтесь? Значить, служите. А ще те, що не втікаєте від нього, значить, тим самим обманюєте людей, роблячи вигляд, що тут можна жити. – Дурниці городите, – нарешті встряла моя половина, – Петро Ілліч ніколи не робить вигляд, що він щось робить, чого він насправді не робить. І він не робить вигляд, що живе, а живе. І крім усього, в нашій, як ви кажете, Рашці живуть іще сто сорок мільйонів чоловік. Живуть, а не роблять вигляд. Вам зрозуміло? Містер зітхнув: – Мені зрозуміло те, що ви самі не розумієте, і ваших сто сорок мільйонів не розуміють, що ви вже давно не живете. Сказавши це, він улігся на освоєне вже ним ложе, сам пристебнувся і знову негайно захропів, наче цим хропінням підвів риску під усім сказаним. А мене знову примусив задуматися. Я задумався, і думки заполонили мене негарні. Я не погодився з тим, що ми не живемо. Навпаки, ми дуже навіть живемо і, як всі інші, живемо надіями на переміни чи на смерть. І ось чому. Ми своїх правителів не обираємо і не можемо розраховувати на те, що один, відслуживши свій строк, піде і його місце займе другий, нами обраний. Але ми народ терплячий, ми не обираємо, але ждемо. Ждемо, коли цей помре, в надії, що той, що прийде за ним, буде кращий за попередника. А потім ми ждемо знову, заким цей, щойно прибулець, знову стане колишнім. Ждемо. Із цією думкою я знову заснув, але сон мій був неміцним. Укотре розплющивши очі, я побачив, що Варвара спить, а цей самий Іван Іванович чи Джонсон енд Джонсон, чи чортзна, яке його насправді ім’я, схилився над Зінулею, і вони про щось там шепочуться, втім, доволі голосно. Вважаючи, очевидно, що я чи міцно сплю, чи глухий і не почую. А в мене, не зважаючи на мій вік, слух іще, як кажуть, відмінний. Я напружився і почув, що вона називає його муженьком, Ванюшею і котиком, а він їй розповідає, що там, де він працює, науковий експеримент повністю завершено, перевтілення практично відбулося, режим дня у нього (у того, про кого вони перешіптувалися) зостався практично колишнім, але раціон змінився на користь риби. Потім була недовга пауза, і раптом цей чоловік заговорив про мене. Кивнувши в мій бік, він запитав у Зінулі: – Ну, а цей що? – Що ти маєш на увазі? – запитала Зінуля. – Не розумієш чи як? Гадаєш, справді серйозний випадок? – Серйозніше не буває, – впевнено відповідала Зінуля. – Енцефаліт? – перепитав він з надією. – Відносно енцефаліту не знаю, але ознаки бореліозу наяву. – А врятувати можна? – Можна, якщо вчасно надати необхідну допомогу. – Але ти постарайся, щоб не вчасно, – сказав він. – Не поспішай. – А ніхто й не спішить. Ти ж бачиш, їздимо кругами туди-сюди, колеса проколюємо, попутників підбираємо. Не можу передати, як я був вражений почутим. Виявляється, все, що зі мною сталося, це була здорово розроблена хитра операція. Спершу засадили в мене кліща. І ось чому вони відразу прилетіли на мій виклик. Боялися, що інша «швидка» їх випередить, одвезе мене в Тоцьк, там цього кліща миттєво витягнуть і врятують мене від можливих наслідків. А вони відразу прискакали, оголосили, що Тоцьк мене не бере, начебто тому, що я не академік, і взялися мене везти по найдовшій заплутаній дорозі в сподіванні, що за цей час інкубаційний період мине і кліщ зробить свою справу. Я так розхвилювався, що мені коштувало неабияких зусиль, щоб не виказати себе. Марення дійсності

Ну, ви вже все зрозуміли і ставитеся одні, можливо, зі співчуттям, а інші – зі зловтіхою до того, що у мене, старої людини, в голові усе переплуталося. Перебираючи подумки свої спогади, я ніколи не можу з цілковитою впевненістю сказати, що з цього сталося дійсно, що наснилося, примарилося, примріялося чи було просто породженням моєї уяви. Ясна річ, скажете: вік, склероз, маразм, альцгеймер. Не заперечуватиму, певне, і це має місце, але, правду кажучи, я й замолоду славився химерником. І якщо в ті часи, коли ще в голові у мене мозкової речовини було більше, ніж кальцію, я інколи не міг відрізнити те, що було насправді, а що вигадав зі своєї голови. А інколи я гадав, що й не слід розрізняти. Як пам’ятаєш, так і пам’ятаєш. Все наше життя – це спогади про минулі події. Чим більше їх було, тим життя видається довшим та багатшим, а вже які вони були – реальні чи вигадані, немає значення. Отже, було це чи не було, але, як я пам’ятаю, їдемо ми в інститут Скліфосовського у такому складі: я, моя дружина Варвара, водій Паша, фельдшер Зінуля, кліщ і… Ну, щодо «і» достеменно сказати не можу. Чи був підхоплений нами на шляху попутник Іван Іванович, чи був він тим Іваном Івановичем чи іншим, чи Джонсоном енд Джонсоном, чи мав він якесь відношення до нашої Зінулі і чи взагалі існував, міркуйте самі. Далека дорога, асфальт кривий, машину похитує, хочеться спати, але Зінуля тріскоче, не вгаваючи, і ділиться сумнівами з приводу свого Ванюші-котика, чи насправді там його тримає робота чи щось інше у вигляді пташниць-лаборанток, які там ходять в коротких білих халатиках, котрі ледь прикривають те, що котик завжди держить у своїй невсипущій уяві. – Як ви гадаєте, – ставить мені Зінуля чергове безглузде запитання, – зраджує він мені чи ні? – Звідки я можу знати, зраджує він чи ні, якщо я з ним навіть не знайомий? – Яка різниця, знайомі чи не знайомі, адже ви також чоловік… ну, були колись… – Що? – нащурилась Варвара. – Вибачте, не те бовкнула, – відразу ж виправилась Зінуля. – Ні, я бачу, звичайно, що ви чоловік, не були, а є і, дай Боже, кліща витягнемо, ще довго будете. Можливо, цей кліщ вам у цьому сенсі й на користь піде. Так от, якби ви працювали серед таких дівчат з крутими сідничками і в коротеньких халатиках, ви як би на них реагували? Але тут Варвара в мене вчепилась: – Ну-ну, скажи, мені також цікаво. Я їй не відповів, а в Зінулі запитав: – А що б ви робили, якби взнали? – Ой, не приведи Господи! Ви знаєте, я так для себе вирішила, навіть цікавитись не буду. Тому що, якщо взнаю, почну бешкет і собі ж гірше зроблю. А так не бачу, не знаю, все добре. Ви зі мною згодні? Я погодився, вважаючи, що Зінуля не просто має слушність, а висловлює народне ставлення до правди життя, котра народу не потрібна і на котру він вже багато років закриває очі. І живе за принципом: менше знаєш, краще спиш. Щоб душевно себе не травмувати, він не бажає нічого знати ні про минуле, ні про теперішнє. Як, за що і в яких кількостях минулий режим знищував наших батьків, дідів та прадідів, серед яких одні формально були жертвами, інші – катами, але жертвами були усі. Тому що кат, перед тим, як вбити іншу людину, вбиває людину у собі. Про катів у Пастернака: «наверно, вы не дрогнете, сметая человека. Что ж, мученики догмата, вы тоже жертвы века». Життя країни в нещодавньому минулому було страшне та ганебне, але ті, хто прожив його і хто не прожив, не бажають знати та соромитись й охоче дослухаються до тих, хто казав їм, що доброго було більше, ніж поганого, і погане робилось заради доброго. Людина уникає можливості почути правду про минуле і теперішнє, хоча підозрює, що вона існує не така, як їй кажуть. Але при цьому припускає й те, що коли вона цю правду взнає, їй стане жити неспокійно та незатишно, страшно чи соромно, чи і те, й інше. Це знання призведе її до небезпечних запитань, котрі вона поставить собі чи владі, і порівняє те, що вона взнає, з тим, що їй казали і що приховували. І тоді перед нею виникне вибір: попри знання, котрими вона оволоділа, жити, як раніше, брехати самій собі, втрачати повагу до себе, вважати себе тварюкою тремтячою, безсовісною людиною чи наважитись на якісь висловлювання або дії, котрі в країні нічого не змінять, але їй та її родині завдадуть чимало неприємностей, а то й лиха. І ось, передбачаючи все це інтуїтивно, людина заплющує очі і затуляє вуха, кажучи собі: нічого не хочу знати, бачити чи чути, що ускладнить моє життя, зробить його незатишним та небезпечним. Про кохання, шлюб та шлюб поза коханням