Annotation 5 страница

Ми поїхали далі, і я (треба ж було чимсь зайнятися) задумався про слова Івана Івановича. І знову дійшов до думки, що він, взагалі-то, правий. У мене ж і справді, по суті, все добре, крім кліща, віку і здоров’я. А що народові у нас не сповна добре живеться, так нехай сам за себе бореться чи хоча б не віддає свої голоси за тих, хто робить його життя таким, яким воно є. А якщо дев’яносто відсотків цього народу хочуть того, що з ними витворяє влада, нехай вони за все це і розплачуються і не розраховують на моє співчуття. Коли б я був правителем якоїсь держави, я зробив би так, що всі платять за те, що схвалюють. Нехай усі, хто живе при соціалізмі, зберуться докупи і будують соціалізм для себе. Окремо нехай живуть прибічники монархії, республіки, диктатури. Або так. Наприклад, у Німеччині усі платять загальні податки: на утримання урядового апарату, на армію, поліцію, ремонт доріг і так далі. Але є окремі податки за інтересами. Католики платять податок на католицьку церкву, а протестанти, природно, на свою. Але атеїсти й агностики церковний податок не платять. Наприклад, у нашому випадку має бути, припустимо, так. Подобається тобі Ленін, хочеш, аби й надалі на нього можна лицезріти в Мавзолеї, плати спеціальний податок. Коли б до приєднання нами якихось територій народ запитали, хто готовий за це платити зі своєї кишені і назвали б приблизну суму, ми б і надалі їздили туди як бажані іноземці. Але уряд народ не попереджає, а народ сам по собі не тямить. Часи Радищева, коли народ був темний, затурканий, неграмотний, давно минули. Теперішній народ має телевізор, комп’ютер та інтернет, і якщо досі 90 відсотків поводять себе як темні й неграмотні дядьки вісімнадцятого століття, то вони жодного співчуття не достойні. Тим паче, що немає поважної причини. Бо якщо народ живе кепсько, але думає, що живе добре, значить, він живе добре. А якщо він живе добре, але думає, що живе кепсько, тоді він і справді живе кепсько. (Копірайт мій. При цитуванні посилання на автора обов’язкове. ) Більшість людей люблять спокійне життя і живуть спокійно, доки в їхньому середовищі не виникає ситуація, яка спонукає їх до повстання проти влади. Найоправданішим приводом до повстання є голод. Але голодні люди рідко повстають, тому що не мають сил для повстання. Тому повстають частіше люди, яким бракує якоїсь дурниці, а сил достатньо, аби щось трощити. Але частіш за все вони повстають, коли у них всього надміру, але життя без війни і стрілянини здається їм занадто нудним й іноді хочеться зібратися усім разом, піти на штурм чогось, чимсь заволодіти, когось скинути з високого крісла, щоб посадовити на нього іншого, який колись стане таким самим, як скинутий. Таке ось спало мені на думку після побачення з Іваном Івановичем. Згоден, думки дріб’язкові, за що я прошу вибачення в моїх читачів, які, маючи про мене незаслужено високу думку, гадають, що я завжди, подібно до Семигуділова, міркую про щось велике, масштабне, містичне, божественне і сакральне. Про тайни всесвіту, смисл буття, історичне призначення Росії і глибини непізнанної російської душі. Це не так. Коли я сиджу перед комп’ютером і творю той чи інший текст, то думаю лише про те, як краще побудувати чергову фразу. При цьому сиджу і наче бездумно дивлюсь на екран. Зазвичай в цей час до мене в кімнату вривається Шура з пилососом і тут-таки його вмикає, чим виводить мене з заціпеніння. – Що ти робиш? – кажу я їй, висмикнувши шнур. – Ти не бачиш, що я працюю? Вона упевнено заперечує: – Ви ж не працюєте. – А чим я зараз, на твою думку, зайнятий? – Ви сидите з відкритим ротом і дивитесь на комп’ютер. – Але хіба ж ти не розумієш, що я не просто так сиджу з відкритим ротом і дивлюся на комп’ютер? Коли я сиджу з відкритим ротом і дивлюсь на комп’ютер, я про щось думаю. – Отож бо, – каже вона, – думаєте, а не працюєте. Коли ви працюєте, я бачу. Тоді ви так по клавішах пальчиками тюкаєте. Так упевнено каже, що я навіть і гніватися на неї не можу, але пояснюю, хоча й розумію марність зусиль, що перш ніж пальцями щось витюкувати, треба мізками щось зметикувати. Живіший за всіх живих

З одним чоловіком у мене була така розмова. Він запитав мене, чи засуджую я художників «Шарлі» за їх карикатури на Магомета. Я сказав – ні. А сам став би їх малювати, коли б умів? Не став би. Чому? Є багато речей, яких би я сам не робив, але за які не засуджую інших. Я б не став малювати карикатури на чиїх би там не було святих, бо це мені нецікаво і до того ж я не маю бажання ображати інших людей безпричинно. Наприклад, я казав раніше «на Україні», але з того часу, як дізнався, що якимось українцям це видається образливим, поміняв прийменник «на» на «в». Причина для образи не здається мені серйозною, але раз вона є, я готовий з нею рахуватися. Є росіяни, яких ображає те, що частина мови «русский», на відміну від інших явно іменників (німець, француз, українець і т. д. ), виглядає як прикметник. Взагалі національно чи релігійно образливих людей розвелося занадто багато, і чим далі, тим вони чутливіші й агресивніші. В одному місці жінку можуть убити за те, що вона не закриває обличчя, в другому – можуть побити (але все ж таки не вбити) за те, що закриває. Радикальні сповідники ісламу авторів карикатур розстріляли. Деяких войовничих православних від подібних розправ стримує тільки кримінальний кодекс і неготовність за свою віру самим помирати. У місті Тутцінг, неподалік од Мюнхена, є Євангелістична академія. У холі головного приміщення висить картина, на якій зображені дванадцять їдців з виделками й ножами, які поїдають мертвого чоловіка, що лежить на столі. Картина дуже реалістична: шматки м’яса насаджені на виделки, частина ребер уже обгризена. Чоловік, котрого поїдають, це Ісус Христос, а ті, що поїдають, – апостоли. Це, нагадую, висить не в якомусь богохульному притоні, а в цілком релігійному закладі. Наскільки я розумію зміст картини, це насмішка над католиками, котрі смакують при певних обрядах хліб, як тіло Христове, і п’ють вино, як Христову кров. Картина висить, католики не ображаються і нікого не громлять. Насмішка над святинями мерзотна, якщо виражається якимись варварськими фізичними діями, що наносять реальну шкоду предметам поклоніння. Більшовики смертельно ображали віруючих, коли рубали ікони, збивали з дзвіниць хрести, а церкви перетворювали в свинарники чи картоплесховища. Але словесна чи зображальна насмішка над релігійними віруваннями – справа морально допустима і навіть природна. Атеїст, який має наукове уявлення про походження Всесвіту, не може ставитися всерйоз до біблейської версії створення світу. Він має право не вірити в непорочне зачаття, в ходіння Христа по воді, «яко посуху», сприймати подібні оповіді гумористично. Так само, як віруюча людина має право сміятися над теорією еволюції, походженням людини від мавпи і взагалі над невір’ям, що, наприклад, зробив Булгаков у «Майстрі і Маргариті». Так ось моя думка: сумніватися в будь-якій вірі і ставитися до неї іронічно можна, а до незмінних супутників віри – святенництва і лицемірства – тим паче. Але тут важлива мета. Метою може бути сумнів у даній вірі, що допустимо, чи завідома образа віруючих, чого, я вважаю, робити не варто. Здоровому глузду в цій проблемі перешкоджають фанатики різних вір, істинні чи ті, що вдають таких із себе. Ці люди, коли є можливість використати певну ситуацію, намагаються захопити майданчик якомога ширший, і все більше людей, предметів і символів оголошують священними, недоторканими, захищеними від критики і жартів. А віра може бути зовсім не релігійна, а навіть навпаки. У нас ще зовсім недавно Ленін, заклятий безбожник, був, а для когось, можливо, і зостався, фігурою релігійного поклоніння. Леніну приписувалися немислимі якості, і багато людей не могли собі уявити, що йому, як Марксу, ніщо людське не було чуже. Пам’ятаю, мама моя казала своїй подрузі, що вона не може собі уявити, що Ленін ходив до нужника. І подруга зізналась, що вона також не може собі цього уявити. І мільйони людей не сміли навіть подумати, що Сталін (але тут річ не про нього) може колись померти. Я добре пам’ятаю час (мої дитинство, юність, молоді роки), коли якась критика Леніна не допускалась, а перші фривольні жарти про нього сприймалися людьми як жахливе кощунство. І не тільки про нього. Один відомий поет уже в дев’яності роки, коли час зваблювання «героями революції» в суспільстві давно минув, пишаючись своєю відданістю застарілим ідеалам, писав, що в молодості готовий був зацідити в пику будь-кому, хто дозволить собі розповісти анекдот про Чапаєва. Хто читав мої праці, той, можливо, помітив, що я чимало сил і часу затратив на феномен, який називається культом особи, на спроби зрозуміти, як цей культ виникає, розвивається і закріплюється в головах людей. І як він у деяких випадках безнадійно руйнується. Як якась непримітна особистість раптом стає предметом масового обожнювання, як мільйони людей розпочинають наділяти її достоїнствами, якими вона володіє в скромних пропорціях чи яких зовсім не має. Ну, не обов’язково непримітна, трапляється й така, що звертає на себе увагу, але має якості, протилежні приписуваним. Наприклад, той же Ленін. Будучи молодою і недостатньо освіченою людиною, я зустрів велику кількість людей, які, на відміну від мене, мали по декілька вищих освіт і вчені ступені і прочитали багато товстих книг, у тому числі всі зібрання творів Володимира Ілліча. Вони ленінські томи не просто прочитали від першої до останньої сторінки, а проштудіювали з олівчиком у руках, щось там підкреслювали, ставили на полях знаки оклику. Прочитані фрази чи абзаци оцінювали як зд., відм., чуд., ген., що означало здорово, відмінно, чудово, геніально. Одним із таких вчених-ленінців був письменник Борис Яковлєв (Хольцман), він не читав нікого, крім Леніна, але Леніна перечитував скрізь, включаючи туалет, де у нього була спеціальна «ленінська полиця», знав його всього напам’ять, він написав про Леніна багато томів і також запевняв мене в надгеніальності і незвичайній доброті свого героя. Я вже достатньо скептично ставився до всіх запевнень казенної радянської пропаганди і з відразою до особи Сталіна. Про нього я мав своє уявлення. А ось Ленін… Він мені також чимось не подобався. Але ці люди, які були про нього такої високої думки… В мене не було підстав не довіряти їм, сумніватися в їх компетентності, підозрювати в нечесності, в користолюбстві, упередженості. Вони мене пристрасно запевняли в надлюдських інтелектуальних здібностях Володимира Ілліча, в тому, що він дійсно геній, які народжуються, можливо, один раз на тисячу років, а то й на тисячу не народжуються. Пам’ятаю таку розмову. Один лікар, доктор наук, професор, захоплено розповідав мені про Володимира Хавкіна, бактеріолога, який винайшов вакцини проти холери й чуми, ту й іншу випробував на собі, і в Індії врятував від смерті мільйони людей. Я, котрий на той час вже розпочинав сумніватися в Леніні, сказав професору, що заслуги людей оцінюються несправедливо. Ось, чи можна зрівняти досягнення Леніна і Хавкіна? Хавкін врятував від чуми мільйони людей, а Ленін? Мені моє запитання здавалося природним і невинним, але професор сприйняв його як жахливе кощунство. Він зірвався на ноги, замахав руками, заблискав очима. «Хавкін, – закричав він, – врятував мільйони людей, а Ленін позбавив чуми усе людство! » (Я не відразу, а потім, заднім числом, придумав заперечення, що Ленін не врятував від чуми, а привив чуму і випробував її майже на всьому людстві. ) Інші люди, що намагалися мене просвітити, казали, що Ленін незрівняно великий геній усіх часів і народів. У його працях є настільки вичерпні відповіді на всі запитання, що, засвоївши ці праці, нічого іншого можна вже не читати. Він передбачив розвиток людства на багато десятиріч, ба навіть сторіч наперед. Думка цих людей мене сильно бентежила. Вона суперечила тому, що мені підказувало моє власне некомпетентне уявлення про предмет. Але кому я мав би вірити: самому собі, котрий не пройшов повністю навіть середньої школи, чи їм, що багато прожили, багато чого пережили, прочитали і завчили всі його багатотомні твори напам’ять? Я запитував: як же так? Невже він усе передбачив? Передбачив сталінську диктатуру, колгоспи, концентраційні табори, терор тридцять сьомого року? Деякі виходили зі становища так: він передбачив усе, але ось переродження партії уявити собі не міг. Себто, якби партія не переродилась, було б усе, як він передбачав. А вона, між іншим, і не перероджувалась. Вона з самого початку займалась масовим терором, і члени її, включаючи самого Леніна і його соратників, проти терору нічого не мали, доки він не торкнувся їх самих. А коли торкнувся, більшість з них нічого не зрозуміли. Зрозумів мій батько, котрий якось сказав мені, що свої п’ять років таборів законно заслужив своєю участю в злочинній організації ВКП(б). Ленін не очікував, що селянство виявиться таким консервативним, а міське середовище настільки міщанським. Але, запитував я цих людей, якщо він не уявляв, не передбачив і не очікував, у чому ж тоді його геніальність? Адже геній – це людина, котра уявляє, передбачує і очікує. Зрештою, ці великоголові люди (багато з них, до речі, самі сиділи) замовкали і, не знаючи, що мені відповісти, чи гнівалися, чи припиняли розмову і дивилися на мене з жалем і насмішкою, як на людину, нездатну засвоїти очевидне, і радили мені читати Леніна, вникнути в Леніна, тоді істина відкриється мені в усьому своєму осліплюючому сяйві і мені не доведеться ставити ті наївні запитання, з якими звертаюся я до них тепер. Мій старший друг Ігор Олександрович Сац заздрив, що мені ще доведеться відкрити для себе Леніна і відчути те величезне щастя першовідкриття, яке він, Ігор Олександрович, уже відчув. Я запитував його: а зараз, читаючи Леніна, хіба ви не відчуваєте такого? Він пояснював мені дохідливо, що коли людина в тисячний раз займається сексом, вона відчуває задоволення, але воно незрівнянне з тим захватом першого разу. Ясна річ, Сац так само, як і його однодумці, був певен, що Ленін був добрим, за словами Маяковського «самый человечный изо всех прошедших по земле людей». Це, зокрема, підтримувалося і офіційною пропагандою, але з поправкою, що «Ленін був добрий, але не добренький». Себто, добрий по-більшовицьки до однодумців, але не до ворогів (а ворогами у нього були поміщики, капіталісти, священики, повії, торгові люди, члени царської родини та інші, інші, інші). Ні, не добрим і не найлюдянішим був цей чоловік, а холодним і жорстоким масовим убивцею, що ні від кого не приховувалось і підтверджено його опублікованими багатьма записками стосовно необхідності безжального червоного терору, вказівками різним функціонерам нової Росії розстріляти білогвардійців, куркулів, попів, повій та інших. Саме не притягнути до відповідальності, не судити, а розстріляти і без тяганини, з уточненнями на кшталт «чим більше, тим краще», з визначеннями приблизного числа: «п’ятдесят чи сто», себто скопом. І все ж оце було надруковано в усіх його зібраннях творів, і все це ті ж освічені ленінознавці читали, підкреслювали, завчали – і що? Вони не розуміли суті цих записок? Але ж були люди, котрі розуміли. Наприклад, Максим Горький. З читання горьківських «Несвоєчасних думок» у мене й розпочалися сумніви, які привели мене до тих самих висновків, до яких прийшов Венедикт Єрофеєв («Моя маленька Ленініана»). Коли в п’ятдесятих роках ХХ століття було (не повністю, але значною мірою) покінчено зі сталінським свавіллям, коли Хрущов випустив на свободу мільйони жертв сталінських репресій, стало модним говорити про гуманізм, справедливість і повернення до ленінських норм. Вважалося, що карати людину згідно ленінських норм це значить – за реальні злочини, по закону і за статтями кримінального кодексу. Але якраз саме при Леніні нормою стало абсолютне беззаконня, коли якусь категорію людей можна було розстрілювати без всілякого персонального розгляду, коли суддям наказано було керуватися своєю революційною правосвідомістю. Але не буду далі ломитися у відчинені двері. До сього часу про жорстокість і бездушність Леніна сказано достатньо іншими авторами. А ось його розумові здібності чи піддавались кимось сумніву? Ймовірно, але я не читав. І висловлю свою думку, яка ще віднедавна більшістю читачів була б сприйнята як зухвала і кощунська. Ленін був не тільки не генієм, але й просто був дуже нерозумним. Легенда проголошує, що його мозок, який десь зберігається і, можливо, досі вивчається, незвичайно великий за своїми параметрами в розумінні об’єму і ваги (два кілограми). Якщо це так, то це доказує тільки те, що і великий мозок може виробити чимало глупоти. Двох кілограмів мозку Леніну вистачило на інтриги по захопленню і утриманню влади, але не на те, щоб зрозуміти і повірити розумнішим людям, що насильство породжує насильство і зло породжує зло. Що насильством нічого схожого на суспільство свободи, рівності, братерства, справедливості і загального благоденства збудувати не можна. Насильством можна було створити тільки суспільство, де процвітали страх, облуда, лицемірство, святенництво, злодійство, наклепництво, недовіра людей один до одного, невіра ні в що і повний розвал господарства. Що й було створено в результаті сімдесятирічного, цілком відповідного ленінському вченню, насильства над великим народом. Якщо й зоставалися в цьому суспільстві відносно чесні і гуманні люди, то тільки наперекір, а не дякуючи системі, що все-таки не зуміла за сімдесят років до решти витравити в людях все людяне. Якщо припустити, що саме таке суспільство Ленін мріяв побудувати, тоді можна вважати, що він був доволі розумним. Якщо ж його мрією був комунізм – світле майбутнє людства, то вибраний ним шлях до цього ідеалу свідчить про те, що він був елементарно дурнуватий. Себто не геній, а просто дурень. Злісний дурень, що обійняв жахливу владу, чому сприяли також нерозумні, самовпевнені люди з його оточення, багато з яких за свої дії жорстоко поплатилися. Так я ще раз самого себе запитую: як могло статися, що десятки років мільйони людей поклонялися цьому чудовиську і вважали його унікальною скарбницею розуму і носієм усіх людських доброчинностей? Ну, припустимо, гаразд, так звані прості люди, самі нічого не знаючи, довіряли освіченішим і більш, як вони думали, розумним. Але освічені й розумні читали праці свого кумира, в яких чорним по білому було написано: повісити, розстріляти, поставити до стінки. Чому вони читали одне, а прочитували інше? А ось якраз тому, що їм доступним був лише один погляд на цю особу (як і на особу Сталіна). Сумніватися в достоїнствах, критикувати її, а тим паче піддавати насмішкам в анекдотах і карикатурах, вважалося страх яким кощунством. Феномен кумиротворення мене цікавить давно. Прагнення піднести ту чи іншу особистість до рангу культової здається мені нашим головним лихом, родом національної хвороби, від якої наше суспільство не може ніяк вилікуватися і від чого в цілому зостається безнадійно недорослим. Воно завжди шукає і, зрештою, знаходить чергового дядю, який все знає, все бачить, все передбачує, в якому не можна сумніватися і над ким, як над священною коровою, не можна жартувати. І чим більше не можна, тим він смішніший. І стали називати його Перодером

Від думок про Леніна я перескочив до нашого недавнього минулого й сучасного, задумався про культ нової особи, який народжується на моїх очах. Пригадалися дев’яності роки, які для когось були лихими, а для мене роками великих сподівань. Сподівань, окрім усього, на те, що ненависний режим упав, а з ним одійшли в минуле його вади і серед них схильність людей до створення нових культів. Але час надій змінився часом смути. Війна на Кавказі, вибухи в будинках Москви, вбивства політиків, журналістів і бізнесменів. Все це принесла з собою оголошена свобода. Одні скористалися нею і рвонули на Захід. Інші побачили, що в рідних межах є чим поживитися, і поживилися. Мало хто намагався скористатися шансом, який випав для Росії, щоб перетворити її у вільну демократичну країну європейського типу. Одні гинули, другі багатіли, треті убожіли. Роздувалися й лопалися репутації. Пригадую, як тодішній наш вождь вивів за ручку маленького чоловічка з гострим носиком і тонкими губками і сказав: ось тепер він буде ваш батько і вчитель. Всі здивувались, бо досі чоловічок був відомий лише тим, що служив ординарцем у великого градоначальника і носив за ним його розпухлий портфель. Іноземці не знали про нього навіть цього і попервах задумались над запитанням: «Who is this quy? » Чоловічок стояв перед здивованим народом, оглядав усіх олов’яними очима, а потім тихо сказав: «Замочу! » І хоча вимовлене слово було майже плагіатом з одного творця позаминулого століття, народ, який того творця не читав, в маленькому чоловічкові відразу признав чоловіка великого і заревів від захвату. Чоловікам він одразу видався вищим зростом і ширшим у плечах, а жінки захоплювалися його статурою, ходою і коли його бачили, переживали щось схоже на оргазм. А він, користуючись любов’ю народних мас, рішуче взявся за справу і розпочав з того, що звелів усім співати давню пісню. Потім звичайну демократію перебудував у вертикальну і суверенну, всі багатства землі розподілив між своїми, але якісь шматки жбурляв народу і той із вдячністю це, кажучи по-нашому, хавав, вважаючи, що маючи такі харчі, всілякими дурницями на кшталт свободи і демократії можна й зневажити. Зауважу попутно, що свобода попервах здається хорошим обмінним товаром. Спершу її міняють на харчі, потім на те, щоб завжди було не гірше, ніж тепер (стабільність), потім на безпеку, і тільки потім-потім виявляється, що немає ні харчів, ні безпеки, ні стабільності, ні свободи. При Перодері народ увірував, що ніколи так добре не жив, як при ньому, і запитував себе: якщо не він – то хто? Ми і гренки

Акуша віднедавна каже: «Нам, старик, варто поміняти спосіб думок, або вшиватися звідсіля, доки не пізно». Думка про те, що треба вшиватися, була популярною в сімдесяті роки минулого століття і нині увійшла в ширшу моду. Тоді були ще якісь надії, що впаде тодішня влада і настане щось добре. А настав хаос. З хаосу вилупилося, і то негайно, сьогоднішнє невідь-що й закріпилося невідомо на який час. І знову треба або боротися, або вшиватися. Вшиватися якось не хочеться, а боротися тим паче. Тим паче, що невідомо, з ким і за що. Раніше ідеалісти боролися за народне щастя і сподівалися, що народ їх колись зрозуміє і оцінить. Народ було прийнято любити й поважати. Вважалося, що він мудрий, з часом сам в усьому розбереться. Згодом стало ясно, що народ – це велика маса людей взагалі-то доволі нерозумна, яка ніколи ні в чому не розбирається. У кращому разі довірить розбиратися окремим розумникам, які свій розум спрямовують на те, щоб пошити народ в дурні. Народ не знає ніхто, і сам він не знає, що він таке і чого б хотів. Його можна налаштувати на щось хороше, але легше за все цілком схилити до чого завгодно поганого. Один мудрий американець казав, що можна довго обманювати небагатьох людей, можна недовго обманювати багатьох, але не можна безконечно обманювати всіх. Він помилявся. Наша практика показала, що всіх якраз можна обманювати без кінця. Обманутих можна було б і пожаліти, але вони, обманюючись самі, готові признати ворогами тих, хто обману не піддається… У людини, яка не вірить брехні, призначеної для народу, є вибір з двох можливостей: 1) казати, що вона цій брехні не вірить, і тим самим накликати на себе гнів держави, а то й самого народу; і 2) робити вигляд, що вона всьому цьому вірить, і самій брехати, що вона цьому вірить, і якщо вона буде так прикидатися, то зрештою стане таким самим брехуном непідробним, як ті, хто спочатку брехали їй. Окуджава колись написав: «Дурнем бути вигідно, та не дуже хочеться, бути розумним хочеться, та скінчиться биттям…» А як на мене, то навпаки. Я знав людей, які хотіли бути дурнями, але у них це не завжди виходило. Бо вони були недостатньо розумними. По-справжньому розумним був той, хто умів приховати свій розум так, що дійсно виглядав дурнем. Але іноді приховував так уміло, що зрештою ставав дурнем непідробним. – А я ось, знаєте, – каже Зінуля, – буває, прокинуся вранці і думаю, чому тобі, Зінка, так пощастило, що ти народилась не де-небудь, а в Росії, найкращій країні. Ви згодні зі мною? – А ви в інших країнах бували? – Була в Туреччині і Болгарії. – І все? – І достатньо. Нічого хорошого там немає. А наша країна, це ж які простори! Це поля, ліси, ріки, озера. В цілому світі немає такої природи і немає такого народу. Ви згодні зі мною? – Я-то згоден, – сказав я. – Але був один чоловік, який вважав інакше. Він сказав: «Здогадав мене чорт з моїм розумом і талантом народитися в Росії». – І хто був цей дурень? – Пушкін. – Тоді вибачте, – просто сказала Зінуля, а я заснув. І наснилось мені, що я Пушкін, сиджу за комп’ютером, пишу про кліща, і раптом з’являється Пущін і каже мені: – Сашок! Я кажу: – Чого тобі? – Чував, ми острів взяли. – Який острів? – Великий. – Дуже великий? – Більшого не буває. Прокинувшись, бачу, ніякого Пущіна немає, я в машині, машина стоїть. Зінуля танцює, ляскає в долоні і в такт своєму танцю вигукує: «Гренаша! Гренаша! Гренаша! » І Паша кричить: «Гренаша! » – і в такт своїм крикам натискає на клаксон. Я став міркувати, що за Гренаша? Гренада, чи що? Ні, вони кричать – Гренаша. Я дивився то на одну, то на другого, перевів погляд на Варвару, яка також дивилась на них з подивом, а зустрівшись поглядом зі мною, знизала плечима і показала мімікою, що сама до цього шалу не причетна. А ці продовжували біснуватися й вигукувати: «Гренаша! » Тут Зінуля помітила, що я прокинувся, й кинулася до мене з криком: – Петро Ілліч! Вітаю! – міцно обняла мене і, не соромлячись присутності Варвари, від усієї душі поцілувала в губи, та так смачно, що коли б я був молодшим, ой, як би я на це відреагував, навіть не можу вам сказати. Але тут я просто здивувався, поглянув на неї, нічого не усвідомлюючи. – Що? – кажу. – З чим? Знову колесо прохромили? – Та яке там колесо, Петро Ілліч! – закричала Зінуля. – Та як на мене, нехай вони усі чотири прохромляться, але Гренландія наша. Я кажу: – Що-о? Вона мені: – Острів Гренландію знаєте? – Чув, – кажу. – Колись в школі вчив. Великий острів, найбільший у світі, належить Данському королівству. – Належав. А тепер приєднали до Росії. Я кажу: – Знову марення? Симптом бореліозу чи енцефаліту? – Точно, – підтвердила Варвара, – у всієї країни енцефаліт і запалення мозку. – Може, це й так, – погодилася Зінуля, – але Гренландія наша. І відразу вона і Паша, захлинаючись і перебиваючи один одного, стали мені розповідати про загін ввічливих чоловічків, які, доки я спав, перевдяглися в зелене, висадилися в Гренландії і влаштували флеш-моб з метою захистити острів від данської фашистської хунти, що збиралася влаштувати поголовний геноцид гренландців, яких ми любовно називаємо гренками. Оскільки Гренландія острів великий, а нападати на нього, а тому й обороняти його ніхто не збирався, зелені чоловічки захопили його без єдиного пострілу. Як тільки це сталося, усі гренки збіглися на площу, але не для спротиву, а для того, щоби поглянути на цих відважних російських визволителів, бо до цього жодних визволителів не стрічали. Визволителі ж повідомили гренкам, що їх острів оголошується священною і неділимою територією Російської Федерації, а вони всі оголошуються російськими громадянами. Вони, було, завагалися і стали задавати визволителям недоречні запитання на їх місцевому наріччі, але коли їм оголосили, що їхні зарплати і пенсії сильно зростуть, вони, не дотямивши, що зростання відбудеться в рублях, дружно проголосували «за» і тут-таки заговорили російською. Прослухавши цю інформацію, я ввімкнув свій айпед, вийшов в інтернет, знайшов чергову передачу Владилена Індюшкіна, в якій знову брали участь Семигуділов, Поносов, Владик Коктейлев, два гренки – утікачі з Гренландії, і один проросійський данець, чи по-нашому дат. Від них я дізнався подробиці. Виявляється, гренки упродовж багатьох років страждали від того, що їх пригноблювали дати, забороняли їм вільно розмовляти російською, яку вони дуже любили, хоча ніколи не знали. Коктейлев навів незаперечний історичний факт, що гренки – це такі самі росіяни, як і ми, і відрізняються від нас лише тим, що спілкуються іншою мовою. На що Поносов заперечив, що і дати – це так само такі ж росіяни. І як тільки ми їх звільнимо від них самих, вони заговорять російською і будуть щасливі. Потім всі ці люди взялися за руки, до них приєдналися і глядачі, і всі стали водити хоровод, голосно повторяючи: «Ми і гренки – один народ! Ми і гренки – один народ! » Таке тріумфування настало і в нашій машині. Зінуля з Пашею взялися за руки, а до них приєдналася, на мій подив, і Варвара, і вони стали кружляти всередині машини, повторяючи слова: «Ми і гренки – один народ! Ми і гренки – один народ! » Я спершу дивився на них, як на божевільних, але відчув, що й мене охопило таке ж радісне піднесення. І забувши, куди й навіщо я їду, я вклинився в їх хоровод і, ставши між Варварою й Пашею, також став кричати: «Ми і гренки – один народ! » Разом із ними я викотився з машини і опинився у великому натовпі тріумфуючих громадян, які являли собою факельну ходу чи точніше бурхливий карнавал з факелами. Багато тисяч людей, обтікаючи нашу машину, йшли невідь-куди, пританцьовуючи і співаючи веселі пісні. Над їх головами розвівалися портрети любимого ними Перодера і транспаранти з лозунгами «Ми і гренки – один народ! ». Я також ішов разом з ними і радів, що ми з гренками один народ, і з датами один народ, і раптом мене осяяло озаріння, що ми, власне кажучи, зі всіма народами один народ і що між нами й іншими народами, які не згодні вважати себе з нами одним народом, є одна єдина відмінність, те, що вони не розмовляють російською. І справді, у нас із ними проблем жодних не було б, якби вони не впирались і просто вивчили російську мову, тим паче, що російська мова набагато зрозуміліша за іншу. Це доказано хоча б тим, що ось у нас сто сорок мільйонів населення і майже всі, і навіть найтупіші з усіх, легко її засвоюють. Ця думка здалася мені достатньо важливою, щоб її записати, але мене сильно схиляло в сон, і я знову пірнув у забуття, сподіваючись не забути до пробудження того, що я побачив. Але забути я не міг, бо і вві сні мені снилась Гренландія і її тріумфуючий в передчутті високих російських пенсій гренландський народ. Уві сні я продовжував тріумфувати разом із ними, але в той же час мене непокоїла думка, а що ж ми будемо з цією територією робити? Запрошувати туристів? Бити моржів? Возити з неї сніг для лижних трас у Сочі? Прокинувся знову від різкого гальмування. Мене притисло до спинки крісла. А кліщ мій, як мені здалося, по інерції просунувся в мене іще глибше. – Що? – запитав я. – Що іще стало нашим? Нова Зеландія? – При чому тут Нова Зеландія? – запитала Зінуля. – Ну, якщо ми взяли Гренландію. – Ми? Гренландію? Петро Ілліч, що це ви кажете? – А що я такого кажу? Хіба ми не взяли Гренландію? – Та як ми могли взяти Гренландію? Ви уявляєте, де Гренландія, а де ми? Я впав у задумливий стан і перебував у ньому хвилину-дві чи навіть більше, а потім витряснувся із нього і запитав: – І що, і ви хочете сказати, що ми нічого такого не брали? – Навіщо ж впадати у крайнощі? Чому вам потрібно обов’язково, щоб ми взяли Гренландію або нічого? Ні, Гренландію ми не брали і брати не збиралися, бо вона велика, холодна, вкрита льодами і нікому не потрібна, навіть самим гренландцям. А ми взяли Крим. – Крим? – перепитав я. – Авжеж, Крим. Він не такий великий, як Гренландія, зате в ньому тепло, в ньому Чорне море, в ньому Ялта, Алупка, Алушта та інше. В ньому пляжі, пальми і кипариси. А ви кажете Гренландія. – Він сплутав, – сказала Варвара. – Дивно, – сказала Зінуля. – Як можна сплутати Гренландію з Кримом. Петро Ілліч! – гукнула вона мені у вухо. Я здригнувся від несподіванки. – Тут оборудка одна є! – Та не кричи ти, я не глухий. Яка ще оборудка? – Чоловік просить підкинути. Не заперечуєте? – Також із кліщем? – Та ні, з рушницею. Йому до Курського вокзалу, це практично по дорозі. Візьмемо? – Як це візьмемо? – запитав я не без подиву. – Ви ж «швидка допомога», везете хворого. – Ну, хворого, хворого, але не такий ви уже й хворий, – сказала Зінуля. – А це ж практично по дорозі. Зробимо невеликий гак, вам шкода? – Річ не в тім, що шкода – не шкода. Але «швидка допомога» не для того існує, щоб возити абикого і будь-куди. Ви мене мусите в лікарню доставити. Ми ж втрачаємо час, за який мене можна ще врятувати. – Ой, та чого ви турбуєтесь? У енцефаліту інкубаційний період сім днів. Уже за сім-то днів ми вас так чи інакше доставимо. На жарт про сім днів я змовчав, але пробурмотів, що це не справа «швидкої допомоги» займатися приватними перевезеннями. Зінуля сперечатися не стала. – Згодна з вами, не справа. Але якби ви знали, які у нас зарплати, ви б здивувались, що ми взагалі ще з хворими маємо справу. Але ми зараз зробимо невеликий гак, Павлик грошиків підзаробить і мені шоколадку купить. Другий Іван Іванович