Annotation 4 страница

Пригадані мною міркування Акуші навіяли мені смутні думки, що якщо він правий, то немає жодної надії, що у нас у хоч трохи осяжному майбутньому на вершині влади може опинитися чесна людина. В усякому разі мені до цього за допомогою кліща чи без нього вже не дожити. Щоб відволіктися від таких думок, я переключився на дурницю: зосередив свою увагу на якомусь апараті, який зеленими і червоними індикаторами переморгується. – Цікаво, – питаю Зінулю, – що це у вас за прилад? – А я не знаю, – стенула вона плечима. – Як не знаєте? – здивувався я. – Він для чогось же потрібен. – Не знаю, навіщось, може, і був потрібен, а тепер так – бутафорія. Ось кажуть, що асоціативний вид мислення це найнижчий вид мислення. Коли б я в це повірив, міг би померти від комплексу неповноцінності. Бо завжди мислю асоціативно. Зінуля сказала: прилад бутафорський. Я з нею негайно погодився і розвинув цю думку далі: – У нас все бутафорське. Бутафорський уряд, бутафорський парламент, бутафорський суд, бутафорські вибори, бутафорська невідкладна медична допомога. – Як ви мислите оригінально, – оцінила Зінуля. – Ви також письменник. – Що значить також? – не зрозумів я. – Ну, я маю на увазі Семигуділов письменник і ви також. – Це я також? – обурився я до глибини душі. – Це він також. Якщо він взагалі письменник. – Петро Ілліч, – втрутилася з поправкою Варвара, – не просто письменник. А дуже відомий письменник. Набагато відоміший за вашого Семигуділова. – Ну, як це? – не повірила Зінуля. – Семигуділова знають всі, навіть ті, котрі книжок не читають. – Саме ті, хто не читає, а дивляться безглузді ток-шоу по зомбоящику. А читачі книжок знають Петра Ілліча. – А-а, – ставлення до сказаного Зінуля виявила незрозумілою, шанобливою, очевидно, емоцією. – А над чим ви зараз працюєте? – Смішне запитання, – сказав я. – Чому смішне? – Тому, що цікавитися, над чим письменник працює зараз, є смисл тільки в тому випадку, коли знаєш, над чим він працював раніше. – А над чим ви працювали раніше? – Петро Ілліч, – знову втрутилася Варвара, – написав дванадцять романів. Але раз ви книжок не читаєте… – До восьмого класу читала. А потім перша любов, перша вагітність, перший аборт, а далі було уже не до книжок. – Але, може, ви до вагітності бодай роман «Зимове літо» прочитали? – зробила припущення Варвара. – «Зимове літо»? – повторила Зінуля. – Аякже! Ще й як читала! В дитинстві. І серіал дивилася. Як раз по цьому, як ви кажете, зомбоящику. Разів два дивилася, не менше. А чого ж це ви одразу не сказали? Якби я знала, я би вас не тільки в академічну, в кремлівську лікарню влаштувала б. – Та мені хоч у яку, аби швидше. – А навіщо швидше? Вам що – кепсько? Та ви, я дивлюсь, зблідли. Паша, що ти як молоко везеш? Жми на залізку! Кліщі з супутників

Паша натис на залізку і далі ми хвацько поїхали: з мигалкою, крякавкою і сиреною. Посеред ночі пробок не було, але машин зоставалось іще чимало, і раз по раз вони накопичувались перед червоним світлом, але тоді ми їх обминали по зустрічній і летіли на червоне світло. І я на якийсь час уявив себе поважним чоловіком, для якого немає ні черг, ні правил руху, який може з легким презирством позирати на тих, які зобов’язані дотримуватись швидкісного режиму, не перетинати суцільні лінії і рахуватися з кольором світлофора. І мені так сподобалось дивитися на цих, які не мають права витикатись з ряду, перетинати якісь лінії, мусять стовбичити перед червоним світлом, що я бодай на короткий час відчув себе одним із тих, котрі так їздять завжди. І Паша летів по зустрічній і на червоне світло, а іноді пригальмовував, бачачи попереду зелений. Ось як мене везли! А ви кажете, не академік! Втім, занадто задаватися не буду, це ж не мене везли, а його, того, що сидів у мені. А він же, падлюка, вже зовсім не академік. Він не академік, а я, виходить, без нього і зовсім ніхто, а з ним – його оболонка. Уявляєте собі, я, людина, інтелектуал, письменник, автор книжок, носій багатьох звань і лауреат різних премій, шанований сотнями тисяч чи навіть мільйонами читачів, з точки зору кліща, був всього лише його оболонкою. Поживним середовищем. Біомасою. І лише як оболонка достойний того, щоб мене ось так возили. І при усвідомленні цього факту гордовите усвідомлення, що я якийсь не такий, як всі, майже негайно пригасло. – А ви взагалі-то… – Зінуля постійно в свою мову вставляє «взагалі-то», – взагалі-то, коли пишете, з голови видумуєте чи з життя берете? – І так, і так, – відповідаю. – І з голови беру, і з життя придумую. – А навіщо придумувати? Вам фактів мало? Та коли я розкажу, що у нас відбувається, вам на сто книг вистачить. І стала розповідати. Але розпочала знову з кліщів. Що взагалі-то ми ставимося до них безпечно, а вони дуже небезпечні. У неї сусід, вкушений кліщем, за медичною допомогою не звернувся і тепер ходить з бореліозом. Голова хитається, руки тремтять, що буде далі, неясно. І тираду свою закінчила словами: – А ви кажете: американці. Я спросоння не зрозумів. – Хто каже: американці? – Ну, вам же подобаються американці? – Я цього не казав. Але при чому тут американці? Цей ваш сусід американець? – Хто? Ванька-то? Та наша російська людина, алкоголік, бореліозник. – А при чому тут американці? – Як при чому? А хто ж його бореліозом-то заразив? – Я думав, кліщі. – Ну, кліщі, ясна річ, кліщі. А кліщі-то звідкіля? – Із лісу, ясна річ. – А в ліс-то як вони потрапили? – Ну, як потрапили? Із вологості завелись. – Деякі, так, завелись. І раніше заводились. Але не в таких же кількостях. А з того часу, як ми подружились з американцями… – Вони завезли нам кліщів? – А хто ж іще? Ой, Петро Ілліч, дивлюся я на вас, ви така вчена людина і солідних років, але який же наївний. Що ви про американців знаєте? – А ви що знаєте? – А все знаю. У мене свекор, він такий, знаєте, шалапутний дідусь, мимо не пройде, щоб за задницю не ущипнути, так він в Америці двадцять років шпіоном працював і каже, там у них у кожному занюханому містечку є свій університет. А в університетах лабораторії, а в лабораторіях учені працюють за великі зарплати і Нобелівські премії. І що ж ви думаєте, за такі ось бабки їх задарма, чи що, держать? От вони і стараються. То колорадського жука нам підсиплять, то СПІДом заразять. А погода! Ну, ви ж самі бачите, що вони з погодою витворяють. І літо не літо, і зима не зима. Я пам’ятаю, бувало, сніг як на Покрову випаде, так іншим разом до кінця квітня тримається. А в нас торішня зима взагалі була без снігу. Всі озимі повимерзали, це ж що таке? Диверсія. – Думаєте, все це роблять американці? – втрутилася Варвара, відзначаючись тим, що готова оспорювати будь-яку дурницю. Я штовхнув її ногою, тому що нісенітниці, які плела Зінуля, мені були цікаві, як симптом масового психічного захворювання більшої частини наших людей, що з’їхали з глузду на уявленні про нашу особливу винятковість, незвичайну духовність, неймовірну душевність, повну відкритість, довірливість і беззахисність від продажної Європи і злостивої Америки. – А хто ж іще? – каже Зінуля. – Ну, самі логічно подумайте, кому це треба, як не американцям? Вони ж поставили перед собою ціль скоротити кількість росіян у дванадцять разів. Уявляєте? Якщо сто сорок мільйонів розділити на дванадцять, це скільки нас зостанеться? Так цього мало, вони ще придумали таку бомбу, ви чули? Бомбу придумали, яка падає на місто, але вбиває тільки етнічно руських. Що, ви і в цьому сумніваєтесь? Але ж у кліщів-то ви вірите? – У кліщів вірю. А вони також лише на етнічних нападають? Вона гумору не зрозуміла і сказала, що так багато кліщів у наших лісах ніколи раніше не було, а тепер їх незлічена кількість і звідкіля вони беруться? Витримавши паузу, вона повідомила, що є секретна доповідь ФБР, у ній мовиться, що кліщів над нашою територією американці із супутників розсипають. – Це усім відомо, крім вас. Із супутників розсипають. Секретний пташник

Я уявив собі, а можливо, мені навіть приснився, але приснився дуже вже явно, американський супутник, що повільно плине над територією РФ і з якого, долаючи невагомість, сипляться на землю хмари дрібних кліщів. Коли я вкотре прокинувся чи мені здалося, що прокинувся, Зінуля уже розповідала Варварі щось про себе. Про те, що вона фельдшер досвідчений. Може надати першу допомогу при інсульті, інфаркті, апендициті, холециститі. Може зробити укол, штучне дихання, непрямий масаж серця і прийняти пологи. У «швидкій допомозі» працювати важко, але доводитися. На зарплату чоловіка з двома дітьми не проживеш, хоча зарплата чималенька. Спасибі нашому Перодеру. Він про народ піклується, зарплати регулярно підвищує, але торгаші завищують ціни і зарплати все одно не вистачає. – А чоловік мій, знаєте, де працює? – Де? – запитав я чи мені приснилось, що запитав. – Ой, – спохопилась вона, – а я вам не скажу. Я знизав плечима (чи приснилось, що знизав). – Не скажете і не треба. Мені здалося, що я своєю легкою згодою її розчарував. – Ні, ви знаєте, – сказала вона, ніби вибачаючись, – я би вам сказала, вам особисто, тим паче що «Зимове літо», але не маю права. – Ну, не маєте, так і не кажіть. – Але ж вам цікаво. Ви, мабуть, думаєте, де ж це у неї чоловік працює, якщо вона не може про це казати. Я думав, сказати чесно, більше про кліща, аніж про її чоловіка і його місце роботи. Але зауважив: – Якщо він у вас у ФСБ працює, мені це зовсім не цікаво. – Ось я так і думала, що ви подумаєте, що у ФСБ. Це всі так думають. Як скажеш кому, що чоловік на секретній роботі, так одразу, ах, ну, авжеж, ну, зрозуміло, ФСБ. А він зовсім і ні. Ось якби ви зацікавились, я би вам не сказала, бо якщо хто цікавиться, значить, можливо, не дарма, можливо, він американський шпигун. Чи китайський. Так зараз і хохляцький може бути. Так я вам скажу, але між нами. Він на пташнику працює. – На пташнику? Курей розводить? – Курей, – сказала вона зі смішком. – Таких курей, що якби ви дізнались, ви б дуже здивувались. – А чому тут дивуватися, ну, кури як кури, напевне. Чи вони якісь особливі? – У тому-то й діло, що особливі. Ось із такими крилами, – розкинула вона руки, – і ось з таким дзьобом, – однією рукою доторкнулася носа, а другу витягнула на всю довжину. Я гадаю, що в наших умовах, і не лише в наших, збереження державних і військових секретів річ не надто надійна. Скільки не попереджують людей, допущених до найбільш засекречених таємниць, беручи з них підписку про нерозголошування, лякаючи суворими покараннями за можливі витоки, а все ж таки рідко хто з них здатен гарантовано утримувати в собі все, що знає. Не знаю, як хто, а я, якщо мені хтось довіряє якусь таємницю, особливо якщо важливу таємницю, державну чи військову, я відчуваю непереборну спокусу з кимось нею поділитися. Якось вона, ця таємниця, мене гнітить, заважає мені спокійно носити її в собі. Ви, звісно, тут-таки запитаєте, чи доводилося мені розголошувати подібну таємницю, я вам відповім: не доводилося. Бо мені її ніхто ніколи не довіряв. Але, судячи по собі, я майже впевнений, що кожна людина, котра знає якусь важливу таємницю, відчуває спокусу її розпатякати. Є, звісно, такі стійкі, котрі противляться цій спокусі, але у них бувають дуже допитливі дружини. Які, помітивши, що чоловік поводить себе якось не так і щось приховує, запідозрять його спочатку в подружній невірності (це вже як пити дати) і проявлять таку наполегливість, що врешті-решт до усіх таємниць доберуться. Взагалі я радив би усім агентам секретних служб не приховувати свої службові таємниці від дружин, бо це може дуже кепсько закінчитися для них же. Мені розповідав один досвідчений шпигун, що він, знаходячись в країні потенційного противника, виконував доручені йому найделікатніші завдання таємно од усіх і від дружини в першу чергу. І дружина, звернувши увагу на часті і дивні відлучки, пізні повернення і дурнуваті пояснення чоловіка, припустила найгірше і влаштувала за ним стеження. Для цього вона перевдягалася в чоловічу одіж, міняла перуки і навіть наклеювала бороду і вуса. Чим привернула до себе увагу відповідних секретних служб. Ті стали стежити за нею, а через неї вийшли на чоловіка і зрештою викрили його й упіймали на гарячому. Тепер він сидить в американській в’язниці і чекає, коли його на когось обміняють. Ось до чого може призвести шпигуна надмірна пильність. Напевне, чоловік Зінулі тримав свого язика на не надто надійному замку, а вона, вочевидь, проникнувшись до мене нічим не виправданим довір’ям, повідомила, що місце роботи її чоловіка, це якийсь надзвичайно важливий, суто секретний науково-дослідний інститут, який знаходиться… Вона навіть вказала точну адресу. І будь я дійсно агентом ЦРУ, як мене в цьому колись звинувачували, я б цю адресу неодмінно запам’ятав би і повідомив своїм заокеанським хазяям. За відповідну, звісно, плату. Але я, по-перше, не агент, по-друге, не пожадливий, по-третє, безтурботний, по-четверте, не надав словам Зінулі особливого значення і навіть не запам’ятав назви інституту, який, звичайно, називається не пташником, а має дуже довгу офіційну назву. Щось на кшталт Державний науково-дослідний інститут гомоорнітології і позавидової трансформації імені Юрія Андропова. Назву я запам’ятав не точно, а ім’я запам’ятав, бо воно мене здивувало. Здивувало тим, що, як мені пам’яталось, цей самий Юрій Андропов, будучи птахом високого польоту, сам досягненнями в галузі орнітології, здається, не відзначився. А може, й відзначився, але мені по невігластву це невідомо. Запам’ятав я ще й те, що інститут знаходиться в самому центрі Москви, але філії його розташовані у віддалених куточках нашої великої в розумінні розмірів країни, а головна філія знаходиться в Криму. Ніхто про нього нічого не знає, але його співробітники займаються експериментами настільки важливими, що їм виділили бюджет, що перевтщує вартість будівництва мосту через Берингову протоку. Експеримент знаходиться під контролем спеціальної державної комісії, а комісію особисто очолює… Тут вона зробила паузу, а я не витримав і запитав: – Хто? Вона якось дивно задумалась, набрала повні груди повітря, наче збиралася пірнати, і, повільно видихнувши, піднесла до губів палець: – Сам! – Сам? – перепитав я, щиро засумнівавшись. – Це в якому ж розумінні? – А в такому, – перейшла вона на шепіт, – що люди всі запитують, всі дивуються, чим він там зайнятий. Хіба він не бачить, що країну розкрадають, приймають дурнуваті закони, одну війну не закінчили, другу розпочали, а він куди дивиться? А він куди треба дивиться. Він таку річ задумав, ви навіть собі не уявляєте. Він, так і бути, скажу вам по секрету, зайнятий перетворенням людини в щось інше. І настільки серйозно ставиться до цього проекту, що особисто перевіряє хід експериментів і в деяких особисто бере участь. На моє припущення, що перетворення людини в щось інше, це, можливо, клінічна зміна статі, а при чому тут птахи, вона засміялась, замахала руками: що ви, що ви, інше це, зовсім інше. Міняти стать – це цілковита дурня, цим може хто завгодно займатися. Вона сама працювала з одним професором, який підпільно перетворював жінок у чоловіків, а чоловіків у жінок. Цей професор колись був таким самим фельдшером, як і вона, потім купив собі диплома, а трохи згодом списав чужу дисертацію, після чого став доктором наук і професором. Нещодавно його викрили, але оскільки диплом він купив п’ятнадцять, а дисертацію поцупив дванадцять років тому, себто за межами строку давності, то його диплом і його наукові звання зостаються при ньому і він й надалі робить операції по зміні статі, маючи при цьому обширну грошовиту клієнтуру. Працюючи з професором, Зінуля придивилась до того, як все це робиться, і сама могла б спробувати, але наукових звань немає, а на купівлю дисертації грошенят не вистачає. Ціни на нафту упали, все сильно подорожчало. Але там, де працює її чоловік, займаються зовсім іншим. Створенням нової людини. – А, – кажу я, – так у цьому ж немає нічого нового. Нову людину сімдесят років намагалися створити комуністи. – Не таку нову, – заперечила Зінуля. – Комуністи намагались змінити, як би це сказати, свідомість людини. Щоб вона мислила по-іншому, але виглядала, як усі решта. А тут річ іде про створення гібридної людини, щоб вона володіла людським розумом і властивостями різних диких тварин. Щоб вміла бігати, стрибати, наздоганяти здобич і літати, як птах. Останнє, до речі, є пріорітетним, себто, по-нашому, головним напрямком інституту, і дещо вже зроблено. Скоро ми всі побачимо цю нову людину, це буде людиноподібний птах, а точніше, птахоподібна людина, з крилами. Я взагалі-то напівдрімав, коли вона понесла цю ахінею, але тут прокинувся, а може, мені лише приснилося, що я прокинувся. І хоча, як читач міг зауважити, я навіть наяву полюбляю вислуховувати дикі фантазії диких людей і, як правило, їх не зупиняю, але тут не стримався. – Що за нісенітницю ви, Зінуля, – сказав я, – вибачте, несете? Ви ж у вашій фельдшерській школі вивчали трохи біологію, зоологію, теорію еволюції, зрештою. Ви можете собі уявити, які це можуть бути людиноподібні птахи чи птахоподібні люди? Навіть мавпи людиноподібні лише умовно вважаються схожими на людину, а взагалі-то їм до людини ще так далеко. Адже вони ще навіть розмовляти не вміють. – Авжеж, вони не вміють, – рішуче заперечила Зінуля. – А птахи уміють. І папуги, і ворони, і шпаки. І якщо птахи можуть те, що робить людина, то і в людини є шанс перейняти щось у птаха. – Так вона і перейняла, – кажу. – Жуковський, не Василь Андрійович, поет, а Микола Єгорович, конструктор, давно сказав: «Людина по відношенню ваги свого тіла до ваги м’язів у сімдесят два рази слабша за птаха. Але я вірю, що вона полетить, спираючись не на силу своїх м’язів, а на силу свого розуму». – Ось і я кажу, що полетить, – поставила Зінуля знак рівності між собою і Жуковським. Чи можна вловити ту грань, коли явне переходить у сон? Не знаю, як у кого, але в мене не виходить. Зінуля мені ці нісенітниці плела, потім ці нісенітниці продовжилися в іншому вигляді, у вигляді сну, хоча, допускаю, що і її розповідь мені також приснилася. Але в цьому другому акті її розповіді мені здалося, що мої м’язи стали сильнішими в сімдесят два рази, і я став птахом, не перестаючи бути людиною. Втім, це зі мною трапилося не вперше. Такі сни мені сняться часто. Принаймні один раз на місяць. Я набираю повні груди повітря, затримую дихання і, невеликим зусиллям волі подолавши земне тяжіння, зринаю над землею. Мені це так легко робити, що потім, прокинувшись, я все ще уявляю собі, що ось зараз встану з ліжка, всього лише ледь-ледь підстрибну і зависну в повітрі. Частіш за все вві сні я літаю низько і повільно, але цього разу злетів так високо, що побачив Землю наче кулю, яка скрипіла і повільно прокручувалася піді мною, даючи можливість роздивитися океани і материки так чітко, просто немов на карті Google у форматі 3d. Довго я летів. Пропливли піді мною Білорусія, Польща, Німеччина і решта Європи, Атлантичний океан, американські штати, Тихий океан, але довше тягнувся мій переліт зі сходу на захід над Росією, довгою, малозаселеною, дрімучою. І я побачив не лише ліси, поля, гори, ріки, міста і села, але й багатства надр: підземні нафтові озера, поклади вугілля і всіляких руд, золота, заліза, алмазів і ще чортзна-чого, і думав, як добре, в достатку і мирі могли б жити жителі цих просторів. І мені здалося, що влаштувати на землі мир, порядок і хороше життя дуже просто. І справді було б просто, якби, керуючі цією країною, люди не… Ну, не те щоб зовсім не крали, на це розраховувати було б наївно, але щоб знали бодай якусь міру. І особливо цінні працівники щоб отримували не п’ять мільйонів за день, ну, а, припустимо… на один мільйон за день навіть найцінніший працівник кінці з кінцями звести якось би зміг. І коли б люди, наближені до казни, якось співставляли свої потреби зі своїми апетитами, але при цьому не ставили б перед країною і народом грандіозних завдань по побудові світлого майбутнього, не нагромаджували б гігантських споруд, що перекривають ріки і протоки, перетворюють природу, були б скромнішими, не задирали б носа, що ми кращі за всіх, і не шукали б особливої дороги, а пішли б звичайнісінькою, протоптаною, яку скромні і недурні європейські люди до нас намацали шляхом злочинів, спроб і помилок. Добре було б, розмріявся я, відмовитися від проведення всіляких олімпіад, чемпіонатів, від дорогих іноземних футбольних тренерів, від пишних свят з танками, гарматами, ракетами й іншим залізом, що тарабанить по бруківці, поменше б поклонінь усіляким священним реліквіям, а ще… а ще я б порадив тим, над якими я летів, утриматися від приєднання чужих територій і примусу людей, які там живуть, жити так само кепсько, як ми. Я летів, дивився униз, і вся ця територія, що пропливала піді мною, здалася мені широкою рікою, скованою одвічним шаром льоду. Я дивився на ріку і думав: ні, цей лід ніколи не розтане і не розколеться. Так і буде під своєю товщиною тримати в замороженому вигляді все живе. І раптом просто на моїх очах по всій поверхні пішли зиґзаґоподібні тріщини. Лід став лопатися, розвалюватися на окремі льодини, які, віддаляючись одна від одної, утворювали великі ополонки з бурхливою темною водою. Розпочався льодохід. Величезні шматки, схожі за обрисом на суб’єкти Російської Федерації, відвалювалися від основної маси і, кружляючи в шаленому темпі, рушали в самостійне плавання. Першими відірвалися і попливли шматки, схожі за обрисом на Сахалін і Камчатку з Чукоткою. За ними пішли Курили, острів Врангеля, Новосибірські острови, півострів Таймир, а потім лід став ламатися посередині і шматки, знову ж таки схожі за обрисами на республіки Якутію, Марій Ел, Татарстан, Башкортостан й Нижньоновгородську область, стали віддалятися один від одного, заходячись в дивному кружлянні. Заворожений виглядом цього, я дивився униз й намагався зрозуміти, який із цих шматків схожий на певну територію, і поки гадав, проплили піді мною Тверська, Володимирська і Московська області, і ось уже засяяла маківками усіх своїх сорока сороків Москва. Я злякався, що й вона з-під мене поплине, і мені доведеться приземлятися десь у Білорусії чи Польщі, й став знижуватися по крутій спіралі. І спустився вже майже до самої землі, але на останніх метрах втратив здатність триматися в повітрі, полетів каменем донизу і від страху, що розіб’юся, прокинувся під крик: «Йо-мойо! » Іван Іванович

Прокинувся, побачив нахилену наді мною Варвару. – Ти не вдарився? – стривожено запитала вона. – Начеб ні, – сказав я. – Чого б це мені вдарятися? – Пашка, блін, гальмує різко, – сказала Зінуля. – Добре, що ви прив’язані. – Як же ж не тормозити, блін, коли колесо, блін… – Колесо прохромилося, мав на увазі Паша, замінивши слово «прохромилося» евфемізмом навпаки, і, вилізаючи з кабіни, додав: – Добре хоч що праве переднє, а якби ліве, могло, блін, винести на зустрічну, і тоді всім нам… «кінець», – хотів він сказати. Я виліз слідом за ним, торкнув колесо ногою. – Авжеж, – кажу, – прокол. Запаска в тебе далеко? – Яка, блін, запаска? – сердито відповів Паша. – Моя запаска на складі лежить. – Це в якому розумінні? – У такому розумінні, що нема у мене запаски, не видали. – І додав іще декілька слів, з якими мені довелося погодитись. Тут перед нами виник симпатичний молодий чоловік кримінальної зовнішності, в синьому комбінезоні з масною плямою на грудях, з кіскою на потилиці і домкратом у руці. – Ну, що, – каже, – командир, проколовся? – Проколовся, – бурчить Паша похмуро. – Авжеж, буває. На цьому місці всі проколюються. Давай запаску і півштуки, зараз усе владнаємо. – Нема в мене запаски, – похмуро сказав Паша. – І півштуки нема, а до получки ще два дні. – Так я і думав! – сказав патлань сердито й розчаровано. – Їздять, а чим думають, не зрозуміло. – А ти-то чим думаєш? – сказав Паша. – Ти ж бачиш, державна машина, а все одно цвяхи підкладаєш. – Не цвяхи, а шипи, – уточнив молодий чоловік. – Негарно, звісно, але ж родину годувати треба. От і вкалую, колеса приватним людям міняти допомагаю. А для держтранспорту є і держдопомога. – Дати б тобі по кумполу. – І не пробуй, – миролюбно процідив проколювач. – Я ж тут не сам працюю. У нас тут, можна сказати, цілий мафіозний трудовий колектив. – І, рухом голови показавши на напарника з монтировкою, що стовбичив під ліхтарем, попрямував на інший бік дороги забезпечувати проколи зустрічному транспорту. Напарник пішов за ним. Паша, висловивши з приводу усіх проколювачів декілька не для друку, але не спрямованих на критику держави думок, сів на своє місце і став дзвонити по мобільнику в службу технічної допомоги, щоб привезли запаску. А я, скориставшись несподіваною паузою, вийшов назовні розім’ятися й подихати свіжим повітрям без карболки. На мокрому від дощу, який щойно пройшов, асфальті жовтим розтопленим і розпливчастим маслом відбивалися вогні вуличних ліхтарів. Фари автомобілів, що пролітали мимо, відбивалися смугами, які миттєво витягувалися, скорочувалися і щезали. Вечір несподівано для цієї пори року і доби був теплим. Я розстебнув куртку і, заклавши руки за спину, пішов гуляти тротуаром туди-сюди. Коли вдруге йшов туди, хтось мене покликав по імені та по батькові. Я повернув голову й побачив чоловіка, що вилазив із чорного «мерседеса», в сірому демісезонному пальті з чорним бархатним коміром і у фетровому капелюсі-котелку з загнутими полями, такі головні убори за моїм уявленням носили в дев’ятнадцятому столітті. – Доброго вечора, – сказав цей чоловік і протягнув мені руку з маленькою, як я чомусь подумав, пітною долонькою і обручкою на безіменному пальці. Перш ніж відповісти зустрічним жестом, я пильно придивився і побачив перед собою людину непевного віку, огіркової зовнішності, з обличчям, що не мало жодної індивідуальної риси, хоча саме цим воно мені видалося дуже знайомим. І все ж: – Не маю честі, – сказав я холодно і від рукостискання ухилився. – Ну, як же ж, як же-с, – сказав носій котелка, наслідуючи, очевидно, якогось літературного персонажа з далекого минулого, коли в моді були такі головні убори. При цьому руку опускав повільно, мабуть, сподіваючись, що якщо я передумаю, йому не треба буде знову піднімати її високо. – Ми ж із вами стрічалися. І мали дуже ґрунтовну, так сказать, бесіду-с. – Ми з вами зустрічались? – Я придивився до нього ще пильніше і вигукнув не радісно, але здивовано: – Іван Іванович! – Саме він, – самовдоволено вищірився Іван Іванович, але руку повторно протягувати не наважився. А я дивився на нього і дивувався, як же я відразу його не упізнав. Його обличчя, звичайно, цілковито незапам’ятовуване, але, уявіть собі, саме цією абсолютною незапам’ятовуваністю і запам’ятовується. Тепер я, звичайно, його упізнав. Це був той самий Іван Іванович… себто, Іван Іванович це, ясна річ, придумане ім’я. Хто придумував, не надто напружувався, та й завдання не вимагало напруження. Вони всі були тоді і, мабуть, й нині Івани Івановичі, Миколи Миколайовичі, Петри Петровичі, Володимири Володимировичі, щоб нам легше запам’ятати і їм не збиватися… так ось це був той самий Іван Іванович, який спекотного літнього дня якогось дуже давнього року допитував мене в задушливому кабінеті… себто, даруйте, не допитував, а запитував (формально це був не допит, а профілактична бесіда), чому я пишу занепадницькі, як йому здавалося, тексти… Все у вас, казав, життя якесь таке сумне, приземлене, герої безкрилі, а насправді… І він мені тоді також розкривав очі на наші досягнення, військову могутність і космічні успіхи, обіцяв допомогти оволодіти оптимістичним поглядом на життя і погрожував печальними для мене наслідками, якщо я не прийму його допомоги, а про нашу бесіду комусь розповім. – Але даруйте, – сказав я, – адже ми з вами зустрічалися ледь не в середині минулого століття, а вам тоді вже було, як мені здавалося, ну, не менше ніж за п’ятдесят. – Прекрасна пам’ять! – похвалив він мене. – Мені дійсно було трохи за п’ятдесят. Мені й зараз приблизно близько цього ж. – Як це так виходить? – А ось так і виходить. – Він розкинув свої короткі ручки. – Ви ж мудра людина, дуже цікавитеся людьми моєї професії і давно мали б помітити, як би вам сказати, ми не старіємо, а рухаємося разом з часом… Тому, як мовиться, ви приходите і відходите, а ми залишаємося. Що поробиш, служба така, не відпускає. І старіти нам немає ні часу, ні причини-с. Та що це ми все про мене, давайте про вас. Куди мандруємо, якщо не секрет? Я охоче йому сказав, що їду в інститут Скліфосовського, жодних таємниць не маю, антидержавних думок (збрехав, звісно) в голові не тримаю, бо мені зараз не до них. – А що таке? – Він повірив і стурбувався відсутністю у мене антидержавних думок, чого раніше за мною наче й не помічалося. Я розповів йому про кліща. – Ах, он воно що! Нарешті-то ви самі помітили. Так же ж він, цей кліщ, давно в вас сидить. Що дивитесь на мене? Хіба ж не так? – Не так, – сказав я. – Ви маєте на увазі умовного кліща, а я вам кажу про реального, про комаху, яка влізла мені ось сюди в живіт і зовсім не умовно, а фізично. – Ну, це якраз дрібниця, – відмахнувся він. – Цього кліща будь-яка медсестра з вас в одну мить виколупає, а ось цей, який сидить у вас тут, – він постукав себе по лобі, – з ним навіть ми справитися не можемо. Себто, можемо, але не завжди. – Дуже вам співчуваю, – кажу. – З іншого боку, коли б нас, таких, як я, не було, ви б усі були безробітними. – Це вірно, – зітхнув він, – але я власне не з особистої вигоди, а виключно ради пізнання спостерігаю і думаю. Ось ви, розпочинаючи зі всіляких там народників, все виявляєте невдоволення владою, піклуєтесь за народ, але ж народ-то вас про це не просить. – Не просить, бо сам вигоди своєї не розуміє. – Дуже навіть розуміє, – заперечив мій співбесідник. – Краще за вас розуміє. Його вигода полягає в тому, щоб все було як є, за заведеним здавна порядком. Він розуміє, що життя так влаштовано, що з одного боку, він, а з другого – панство чи начальство, чи як це називається, себто люди, які беруть на себе труд за нього думати і ним керувати. Казати йому, як жити, годуватися і помирати. Його такий розподіл праці влаштовує, а ви споконвіку зовете, насильно тягнете його до чогось такого, чого він не розуміє і тому готовий вас здати нам. Народники, пригадуєте, по селах ходили, грамоти селян навчали, щоби прокламації могли розуміти. Так ці самі селяни в поліцію їх здавали. Так було тоді, так є і зараз. Якщо вести відлік бодай від Радищева, то за дві сотні з лишком років тисячі людей, які боролися за так зване народне щастя, згинули, пропали, як кажуть, ні за понюшку тютюну, а народ цього навіть не помітив. Так чи ж варті такої ціни ваші зусилля? Подумайте ліпше за себе. Чого вам бракує? Все у вас особисто є. Ваші книжки друкують, хоча я б, на мій смак, деякі розділи все-таки викинув би і дещо попросив би вас переписати, але ми цього не робимо, а що стосується народу, то він, якщо ви примічаєте, ситий, одягнутий, взутий і владою вдоволений. Завжди вдоволений, в усякому разі, вона завжди може його в цьому переконати. Ви ось все кричите: народ бідує, а він не бідує, він просто живе скромно, як звик. Хліб, картопля, огірочок квашений, пляшка з получки, йому більше нічого не потрібно. Йому аби війни не було. – Ось саме це, – сказав я, – аби війни не було. Але ви ж без війни не можете. Ви вже сто років ведете війну з власним народом, а як тільки виникає можливість чи вам здається, що вона виникла, лізете наводити порядок до сусідів. Навіщо ви туди лізите? Що ви там загубили? – Ми, – сказав він, – відновлюємо історичну справедливість. Ми об’єднуємо весь російський світ, і ми його об’єднаємо незалежно від того, подобається це вам чи не подобається. – Ви російський світ об’єднаєте, а навіщо? – запитав я і цим своїм запитанням завів його в тупик. – Що значить «навіщо»? Що значить «навіщо»? Що значить «навіщо»? – тричі він повторив моє запитання, поки обдумував заперечення. – Що значить «навіщо»? – запитав він учетверте і відповів своїм запитанням. – А те, що ми найроз’єднаніший у світі народ, а те, що двадцять п’ять мільйонів росіян змушені жити за межами Росії, це вас не хвилює? – А чого ж мені хвилюватися, я живу у межах. А якщо вас доля двадцяти п’яти мільйонів хвилює, так покличте їх сюди, в Росію, дешевше буде, ніж захоплювати їх разом з територіями. У нас, – уточнив я, – країна велика, малозаселена. І п’ятдесят мільйонів легко би розташувалися, так що й не помітиш. Так покличте їх. Іван Іванович знітився і спохмурнів. – Так звемо ж. – І що ж? Він насупився і неохоче сказав: – Не їдуть, сволота. Вже ми їм усе обіцяли. Житло побудувати. Роботою забезпечити. А вони побоюються, що обманемо. – Ну, і недарма побоюються. Ви ж нам усім комунізм обіцяли побудувати, а побудували ГУЛАГ. Ось вони розділені і побоюються, що ви їм те саме знову побудуєте. – Дурня все це, – сказав він. – ГУЛАГ зостався в далекому минулому і зайве без кінця його поминати. Той час минув, і тепер у нас все добре. Книжки друкуються, гонорари течуть, живіть в своє задоволення. Їдьте на курорт, купайтесь, загоряйте, читайте, насолоджуйтесь природою, малюйте чи фотографуйте, зрештою. Це безпечно. Запам’ятайте, життя коротке і непоправне, старайтесь взяти від нього усе, що вдасться, і радійте йому таким, яким воно є. А якщо ви не опам’ятаєтесь, то… – То ви мене посадите? – Ні, – поморщився він, – посадити це останнє, що ми б з вами скоїли. Посадити вас це дурість і, як висловлюються розумні люди, контрпродуктивно. Звичайно, як випаде, можна і посадити, але шуму буде… самі знаєте. Однак є ж всілякі інші способи, щоб, ну, як би вам сказати, позбутися надокучливого персонажа, радикальні, цілковито безшумні, викликаючі підозру, але бездоказові. – Ви маєте на увазі… – Авжеж, саме те, що ви подумали. Зі всякою людиною може трапитися інфаркт, інсульт. Ну, можна потонути, розбитися на машині і нарешті, – на його обличчі заграла блудлива усмішка, – кліщик може виявитися все-таки енцефалітним. Утім, бувайте поки що здорові. Тим паче, що вам, здається, привезли те, на що ви чекали. І справді, під’їхав мікроавтобус помаранчевого кольору з написом на боках: ТЕХДОПОМОГА. – Ми ще побачимося, – сказав мені Іван Іванович і смикнувся правою рукою, очевидно, наміряючись мені її протягнути. Але отямився, не протягнув і поліз у свій «мерседес». А з їхньої техдопомоги вискочили два молодих чоловіки спортивного вигляду в синіх новеньких спецівках, з вишитими жовтими нитками іменами Василь і Никифор і в майже білих нитяних пальчатках. Не кажучи зайвих слів, вони колесо зняли, розмонтували, шину завулканізували, колесо зібрали, поставили на місце, поглянули виразно на Пашу, зрозуміли, що нічого з нього не візьмеш, і Василь сказав: – Ладно, чого там. А Никифор порадив: – Їхай, старик, як хочеш, а під ноги поглядуй. І через Хрещатик не здумай, там усе перекрито. На Майдані укри бузять і покришки палять. Хлопці від’їхали, а я став думати, що це вони сказали? Який Хрещатик, який Майдан і хто такі укри? І те й інше, наскільки я пам’ятаю, знаходиться в іншій країні, в іншому місті, і ми наближаємося до Московської, а не імені того міста автодороги. «Нісенітниця якась», – сказав я сам собі, але порадив Паші переміститися від гріха далі через Боровське і Мінське шосе на Можайське, по якому точно до того міста, в якому Майдан, не потрапиш. Хто думає, що живе добре, живе добре