Annotation 3 страница

На його словах, що вони, патріоти, ще своє візьмуть, ми досягли шлагбаума – кордону нашого селища. Тут розійшлися, як завжди, не прощаючись. Він пішов назад, а я поїхав уперед. Я маю на увазі буквальний смисл, а не символічний. Я поїхав уперед, думаючи про Семигуділова, що належить до тієї породи людей, які ухитряються, служачи будь-якому режиму, добиваючись від нього всіляких привілеїв, а заодно й підкрадаючи, вважати себе правдолюбцями, патріотами, страждальцями за народ і недооціненими владою героями. Тільки-но поїхали, Паша увімкнув радіо, і в ефірі знову забулькав гугнявий голос того самого Семигуділова, і щось він таке проголошував патріотично піднесене все про те ж підняття з колін, про божественний промисел, який веде Росію кривулястою дорогою, але завжди виводить на шлях істинний, і це трапляється тому, що в якийсь важкий або навіть погибельний момент Господь посилає нам поводиря, який твердою рукою бере за повіддя коня нашої історії і веде Росію до багатства, процвітання, надбання нових територій, дуже нам потрібних в оборонному відношенні і сакральних по суті. Слухаючи цю маячню, я сам поринув у хворобливе марення і що було зі мною потім, точно пояснити не можу. Потім, під час всієї нашої поїздки, я то засинав, то втрачав свідомість, то марив, на короткий час опритомнював і знову відключався, і знову на мене спадали якісь дивовижні видіння, яких я ніяк не міг відрізнити від явного. Тепер всі події, що сталися зі мною, я викладаю в тому порядку, в якому вони здобуваються з моєї пам’яті, а вже що із цього мені приснилось, привиділось, примарилось, було уявлено мною чи трапилося насправді, цього я сам визначити не можу, а ви спробуйте, якщо забажаєте. Передачу вів відомий ведучий Владилен Індюшкін, відомий тим, що завжди бреше, що ніколи не бреше і що понад усе дорожить своєю репутацією. А втім, стосовно репутації, можливо, навіть і не бреше, а судячи з його передач, дійсно згоден на ту, яка є. Учасниками були окрім Семигуділова комуніст Зюзюкін, відомий в народі під кличкою Зюзю, системно-ліберальний демократ Поносов (Понос) і представник несистемної опозиції Пришкін, прозваний в народі Прищем. У рамках програми «Точка и кочка зрения» вони сперечалися, хто кращий: Ленін і Сталін чи Горбачов і Єльцин. Перші два диспутанти сходилися на думці, що Ленін і Сталін обидва були хороші, але Сталін все ж таки трішки кращий. Ленін заклав фундамент великої держави, Сталін на цьому фундаменті звів величну споруду, а Горбачов за завданням американців збудоване зруйнував, у чому йому допоміг алкоголік Єльцин. Опозиціонер намагався їм заперечувати, але як тільки-но він розтуляв рота, його опоненти разом з ведучим розпочинали кричати щось патріотичне, заглушуючи його так, щоб ніхто нічого не зрозумів, але той все-таки повідомив публіці, що у Леніна був сифіліс мозку, а Сталін був клінічним параноїком, і той, і другий діагнози були поставлені академіком Бахтєрєвим. Після другого діагнозу і в його ж результаті академік отруївся консервами і помер. Зюзю сказав про Леніна, що той був великий вождь всього людства і неповторний геній, Семигуділов у принципі з ним погодився, але зауважив, що Сталін зробив набагато більше. Він відновив імперію, збудував багато чого грандіозного, переміг у війні і вивів Росію в космос. Прищ встиг прокричати, що війну виграв не Сталін, а народ, якого Сталін знищував у великих кількостях, і що все грандіозне збудовано за рахунок рабської праці. – Так, – охоче погодився Семигуділов, – ми раби і у нас рабська психологія, але в цьому нічого поганого немає. Раби також мають почуття власної гідності, а свою несвободу сублімують в творчість. Раби звели піраміду Хеопса, собор Василія Блаженного, проклали дорогу в космос. Рабською працею у нас займалися селяни, робітники, інтелігенція і вчені. Ми всі були рабами великої держави, в цьому немає нічого принизливого. Бути рабом великої сили не соромно. Адже ми будь-яку людину, будь вона навіть царем, називаємо раб Божий. А держава, якщо вона велика, якщо вона могутня, вона і є Бог. З великої букви! Туполєв у рабському стані будував чудові літаки, а Корольов креслив супутники. Наші вчені не ганялися за іноземними грантами і не зазіхали на Нобелівські премії. Навіть у таборах вони любили вітчизну і Сталіна, не відділяючи одне від другого. Сидячи в шарашках, вони за миску баланди робили великі відкриття і зміцнювали могутність нашої великої держави, яку звели нанівець Горбачов, Єльцин і такі, як Пришкін. Далі Семигуділов захопив мікрофон і довго виконував соло, не даючи співрозмовникам можливості себе перебити. Слухаючи, я заплющив очі і, можливо, навіть заснув, але промову його можу розповісти замість нього і готовий побитися об заклад, що сильно не помилюся. На його думку, вся людська спільнота ділиться на ведучих, яких буває дуже мало, і на тих, кого ведуть, котрі складають більшість. Ведучі – це ті, хто готовий очолити, керувати, взяти на себе відповідальність, і ті, кого ведуть, – це народ, який працює, створює національний продукт, виграє війни, але тільки під керівництвом ведучих. Ті, кого ведуть, без ведучих – це не народ, а сліпий табун, який не знайде собі їжі, заблукає, впаде у прірву і пропаде, про що ліберали можуть лише мріяти. Але, маючи ведучих, табун перетворюється в організовану силу, яка може самовіддано працювати, воювати, покірливо гинути і готова на поклик ведучих стати гноєм для удобрення рідного ґрунту, і в цьому, аніскілечки не гидуючись такого образу, вони самі бачать своє високе призначення. Злочинств Сталіна Тимоха не заперечує, але вважає їх для Росії безперечним благом. Так, церкви руйнувалися, так, священиків розстрілювали, але вони мусіли були пройти через ці випробування, як Христос пройшов через свої хресні муки. Так, інтелігенцію саджали, але вона мусіла була відповісти за свою історично ганебну роль в справі збаламучення і спокушання народу. Так, був ГУЛАГ, бо перед країною поставали великі завдання. Треба було побудувати багато міст, гребель, каналів, залізниць, для всього цього потрібна була дешева робоча сила. Так, військову верхівку перед війною знищили, але це було необхідно, бо тодішні червоні маршали, всі ці Тухачевські, Блюхери, Якіри почувались національними героями, самостійними фігурами, були невдоволені сталінським керівництвом і могли складати для нього небезпеку. А що вже більшовиків розстрілювали, так за знищення цих німецьких шпигунів і губителів Росії товаришу Сталіну особлива подяка. Кажуть, що ізраїльські слідчі, готуючи процес над Адольфом Ейхманом, нацистським злочинцем, «архітектором холокосту», провели з ним такий експеримент. Дали йому пачку фотографій невідомих йому людей, серед яких були нормальні люди і закоренілі злочинці. Запропонували вибрати найбільш йому симпатичних, і він безпомилково вибрав злочинців. Я гадаю, що якщо Семигуділову запропонувати такий самий експеримент, то й результат буде схожим. Я впевнений, що всі, хто виправдовує злочини Сталіна, чи невігласи, чи дурні, чи люди зі злочинними схильностями. Зараз кількість тих, хто любить цього злочинця за переконанням, зменшилась, зате збільшилось тих, хто любить його з дурної голови. За радянських часів я зустрічав їх силу-силенну з колишніх партійних функціонерів, чекістів і вертухаїв, що робили кар’єру на нещасті народу, і це були люди, як правило, злостиві, брехливі, злодійкуваті і хтиві. Якщо в комунальній квартирі траплявся такий, то від нього можна було очікувати чого завгодно: що напаскудить в каструлю, чи нашкрябає брехливий донос, чи щось украде, чи рідну малолітню доньку зґвалтує. До речі, саме така чутка й ходила колись про Семигуділова. Проти нього навіть порушили кримінальну справу, що швидко зам’яли. Було враховано його громадянську активність, репутацію патріота і, як мовилося в юбілейній статті до його п’ятдесятиріччя, непорушну віру в комуністичні ідеали і безмежну відданість партії і уряду. В панегірику, присвяченому йому через четверть століття, відзначалися його відданість російській ідеї і релігійна активність. У публічних дискусіях ліберали Семигуділову завжди програють, дякуючи не лише відповідно налаштованим коліщаткам, а ще й тому, що саме існування диспутів про Сталіна переконує публіку, що питання про цю особу і її роль принаймні суперечливе. Відволікшись своїми думками, я не помітив, як Семигуділов перейшов до нинішнього нашого Перодера, ведучого, кого у важку хвилину, рятуючи Росію від загибелі, послав нам Господь. Це велика людина, з усіх попередників рівна, можливо, тільки Сталіну. Є різні способи лестощів вищому начальству. Сталіна ті, хто бажав йому вгодити, називали «наш дорогий і любимий вождь великий товариш Сталін», а згадувати всіляке його зауваження з будь-якого приводу належало так: «Як мудро зауважив товариш Сталін», «Як геніально вказав товариш Сталін». Хрущова і Брежнєва називали трохи простіше. «Наш дорогий Микита Сергійович», «наш дорогий Леонід Ілліч», а їх вказівки всі без винятку оцінювалися як правильні, справедливі, ясні, вчасно сказані. Сьогоднішній підлесник, згадуючи вищого начальника, обов’язково назве повністю ім’я, по батькові і прізвище. Але Семигуділов надає перевагу скупому солдатському способові лестощів. Він називає Першу особу просто по прізвищу, але далі приписує йому такі риси характеру і здібності, до яких примітивніший підлесник не додумається. Зараз, каже Семигуділов, у сталінській надзвичайній суворості, можливо, необхідності немає (поки що), але все-таки Перодер діє достатньо жорстко і правильно робить, це необхідно, щоб хоча б частково виправити наслідки руйнівного правління лібералів. Він, як Володимир Красне Сонечко, дав Росії віру, він, як Іван Калита, є збирачем руських земель, він, як Петро Перший, повертає Росії її велич. І повернув би повністю, якби не п’ята колона (ті самі масони, євреї і ліберали), знищити яких перешкоджає йому зайве людинолюбство. Людинолюбство – це взагалі одна з небагатьох його слабкостей. При цьому він зостається привабливим чоловіком, заводним, азартним, по-хлоп’ячому цікавим до життя в усіх його проявах. Ви погляньте, каже Семигуділов, як вражаюче він усе встигає. Невпинно подорожує країною і по всьому світу, займається спортом, їздить на мотоциклі, літає на винищувачах, стратегічних бомбардувальниках і дельтапланах, бере участь в пожежогасіннях, спускається під воду, займається захистом рідкісних тварин, що документально підтверджено репортажами журналістів і відеоматеріалами, які зафіксували його спілкування з білими ведмедями, амурськими тиграми, нільськими крокодилами. Цікаво, що претендуючи на репутацію відчайдушного правдолюбця і навіть страждальця за правду, Семигуділов умудрився про кожного з пережитих ним радянських і російських вождів, розпочинаючи з Хрущова, сказати під час їхнього правління щось їм особливо улесливе, а після казав щось протилежне. Але ні до кого так не підлещувався, як до нашого нинішнього. Ось і зараз, коли я віз свого кліща, він, переходячи від однієї теми до іншої, запропонував звернути увагу на те, що Перша особа мислить і діє якимсь недоступним нам чином, приймає рішення завжди несподівані, парадоксальні, що викликають у нас сумніви, недовіру і відторгнення, а потім виявляються єдино правильними. Його можна порівняти з якимсь із видатних шахових гросмейстерів. Він робить ходи, що вкидають середнього шахіста в шок, а потім – раз-два і мат. І буря оплесків. – Нашому розумінню, – каже Семигуділов про уславленого ним гросмейстера, – цілковито недоступний хід його думок і логіка його дій, бо він не просто людина і не просто навіть велика людина, можливо, він навіть взагалі не людина, а дещо більше, вища істота, місія якої керувати не лише нами, але, можливо, усім людством і навіть більше: усім тваринним світом. Ось до чого додумався! Місце керівника людством, тваринним світом і всією рештою зайнято Господом-Богом, який свою посаду, здається, поки що не збирається нікому уступати (ось вже де немає жодної демократії! ), це, звісно, подумки заперечую. Але якби Тимоха на цьому зупинився. Так ні ж… – Ми, – повідомляє він, поринувши в стан надзвичайного збудження, – уявляємо його собі як чиновника, який сидить у Кремлі, приймає міністрів, вручає нагороди, і думаємо, що для нього це щось важливе. А для нього це лише дрібна рутинна робота, що відволікає його від істинно грандіозного і несусвітнього, що не піддається людському розуму. Ви ще побачите, ви ще пересвідчитесь, як зів’ється він, як він підніметься гірським орлом до незвичайних висот, як розправить свої могутні крила, і весь світ, все людство, задерши голови, спрямує на нього свій захоплений погляд. – Яка маячня! – не стримався я і вигукнув. – Що? – стурбовано перепитала Зінуля. – Вам здається, що ви марите? – Ні, мені здається, що він марить. – Так, – сказала Зінуля, – це буває. – Що буває? – стривожено запитала Варвара. – Буває так, що людині в маренні видається, що марить не вона, а всі решта. Я хотів рішуче заперечити. Але потім подумав, а можливо, вона має слушність. Адже мені, я мушу зізнатися, часто, дуже часто здається маренням усе, що я бачу довкола себе. Маренням здаються промови перших осіб держави, депутатів, церковних ієрархів, прокурорів, суддів, рядових громадян, багато ідей, законів, судових вироків здаються мені прийнятими людьми, що знаходяться в стані неосудності. Раніше подібне сприйняття світу не здавалось мені таким, що виходить за норму, а тепер я раптом подумав: якщо світ мені здається божевільним, то, можливо, справа не у світі, а все ж таки в мені? Весь світ збожеволів, а я нормальний, це, мабуть, кожному божевільному так здається. І все ж таки… Коли я чую похвальбу, що ллється зі всіх сторін на нашого Перодера, мені чомусь згадується колись прочитане про Гаррі Трумена. Коли він у 1945 році став президентом, якийсь його друг сказав: «Гаррі, тепер, коли ти досяг вищої точки у своїй кар’єрі, дуже багато людей знайдуть в тобі різні достоїнства, яких раніше не знаходили. З дня на день вони казатимуть тобі, що ти найрозумніший, найталановитіший, краще за всіх тямиш у всіх питаннях і взагалі геній. Але ми ж то з тобою знаємо, що це не так». Цей текст я оправив би у золоту рамку і повісив би в кабінетах правителів постреволюційної Росії, котрі усі, кому щастило на вершині влади протриматися бодай десяток літ, неодмінно захворювали манією величності й уявляли собі, що без них Росія не може існувати. Може існувати без них. Але може і при них, займаючи у світі відповідне місце. Щоби дізнатися, яке саме, я відкрив свій айпед і знайшов у ньому такий текст: Рекорди й антирекорди

Росія – найбільша країна у світі. Її територія – одна восьма частина чи дванадцять з половиною відсотків усієї земної суші. Росіяни, що проживають на цих просторах, це усього лише два відсотки населення планети. При цьому Росія займає: • 1-ше місце у світі за розвіданими запасами природного газу (32 % світових запасів газу); • 1-ше місце у світі з видобутку й експорту природного газу (35 % світового видобутку газу); • 1-ше місце у світі по видобутку нафти і друге місце по її експорту; • 1-ше місце у світі за розвіданими запасами кам’яного вугілля (23 % світових запасів); • 1-ше місце у світі по запасах торфу (47 % світових запасів); • 1-ше місце у світі по запасах лісових ресурсів (23 % світових запасів лісу); • 1-ше місце у світі по запасах кухонної солі і друге місце по запасах калійної солі; • 1-ше місце у світі по запасах питної води і друге місце за об’ємом прісної води; • 1-ше місце у світі по запасах мінтая, крабів, осетрових у своїй 200-мильній економічній зоні, і друге – третє місця по запасах тріски, оселедцевих, мойви, сайки, лососевих та інш.; • 1-ше місце у світі за розвіданими запасами олова, цинку, титану, ніобія; • 1-ше місце у світі по запасах і виробництву рудникового і рафінованого нікеля; • 1-ше місце у світі за розвіданими запасами залізних руд (близько 28 % світових запасів); • 1-ше місце у світі по експорту сталі і третє місце по експорту металопрокату; • 1-ше місце у світі по виробництву й експорту первинного алюмінію; • 1-ше місце у світі по експорту азотних добрив, друге і третє місця по експорту фосфорних і калійних добрив; • 1-ше місце у світі по запасах алмазів і друге місце по їх видобутку; • 1-ше місце у світі по фізичному об’єму експорту алмазів; • 1-ше місце у світі за розвіданими запасами срібла; • 2-ге місце у світі за розвіданими запасами золота; • 2-ге місце у світі за розвіданими запасами платини і перше місце за її експортом; • 3-тє місце у світі за розмірами державних золотовалютних резервів; • 3-тє місце у світі за розвіданими запасами міді і свинцю; • 3-тє місце у світі за розвіданими запасами вольфраму і молібдену; • 1-ше місце у світі за протяжністю електрифікованих залізничний колій; • 1-ше місце у світі за числом щорічних запусків космічних апаратів; • 1-ше місце у світі по кількості проданих на експорт літаків-винищувачів; • 1-ше місце у світі за постачанням на експорт засобів ППО середньої і малої дальності; • 2-ге місце у світі серед країн, що володіють найбільшою кількістю стрілецької зброї; • 2-ге місце у світі за постачанням озброєнь усіх видів; • 2-ге місце у світі за величиною підводного флоту; • 1-ше місце у світі за величиною національного багатства (за будь-яким методом розрахунку, як за абсолютною величиною, так і на душу населення); • 1-ше місце у світі займає Росія по імпорту м’яса кенгуру з Австралії.
Читаючи це, я став проникатися гордістю, але на півдорозі зупинився, подумавши, що пишатися, власне кажучи, нічим. Адже ці всілякі копалини, якими наші надра набиті, адже не ми їх туди заклали, а значить, дякувати слід Тому, хто це зробив до нас, а потім нас над усім цим розселив. Так що пишатися, я зрозумів, нам нічим, а порадіти є чому, сказав я сам собі і знову сам себе перервав запитанням: а чи є? Чи можу я пишатися тим, що ми перші у світі по експорту кенгурятини, якщо я в житті її не куштував? Я запитав у Зінулі, чи їла вона колись кенгуряче м’ясо. Вона здивовано запитала: «Чого? », і я звернувся з тим же запитанням до Паші. Паша не тільки не їв, але й про те, що існують такі тварини, чув лише краєм вуха. Якби я був марсіянином, то, прочитавши весь наведений список, подумав би: як добре, напевне, живуть жителі цієї країни, в якої надра набиті такими незчисленними багатствами. І дуже здивувався б, дізнавшись, що Росія займає: • 62-ге місце в світі за рівнем технічного розвитку (між Коста-Рикою і Пакистаном); • 67-ме місце в світі за рівнем життя; • 70-те місце в світі за використанням передових інформаційних і комунікаційних технологій; • 72-ге місце в світі по рейтингу витрат держави на людину; • 97-ме місце у світі за доходами на душу населення; • 127-ме місце у світі за показниками здоров’я населення; • 134-те місце у світі за тривалістю життя мужчин; • 159-те місце у світі за рівнем політичних прав і свобод; • 175-те місце у світі за рівнем фізичної безпеки громадян; • 182-ге місце за рівнем смертності серед 207 країн світу.
Зате: • 1-ше місце у світі за абсолютною величиною зменшення населення; • 1-ше місце у світі за захворюваннями психіки; • 1-ше місце у світі за кількістю самогубств серед людей похилого віку; • 1-ше місце у світі за кількістю самогубств серед дітей і підлітків; • 1-ше місце у світі за кількістю дітей, покинутих рідними; • 1-ше місце у світі за кількістю абортів і материнської смертності; • 1-ше місце у світі за кількістю розлучених і народжених поза шлюбом дітей; • 1-ше місце у світі за споживанням спирту і продукції, що містить у своєму складі спирт; • 1-ше місце у світі за продажем міцного алкоголю; • 1-ше місце в Європі за кількістю померлих від пияцтва і тютюнокуріння; • 1-ше місце у світі за споживанням тютюну і третє місце по виробництву тютюнових виробів; • 1-ше місце у світі за числом дітей, що палять, і темпами приросту числа тих, що палять; • 1-ше місце у світі за смертністю від захворювань серцево-судинної системи; • 1-ше місце у світі за кількістю ДТП; • 1-ше місце у світі за кількістю авіакатастроф (за даними Міжнародної асоціації повітряного транспорту рівень авіакатастроф у Росії в 13 разів перевищує середньосвітовий); • 1-ше місце у світі за об’ємами постачання рабів на міжнародний чорний ринок; • 1-ше місце у світі за темпами росту числа доларових міліонерів; • 2-ге місце у світі за кількістю доларових мільярдерів (після США); • 2-ге місце у світі за поширенням підроблених ліків (після Китаю); • 2-ге місце в Європі за кількістю самогубств на душу населення (після Литви); • 2-ге місце у світі за кількістю вбивств на душу населення (після Колумбії); • 2-ге місце у світі за числом журналістів, убитих за останні десять років; • 2-ге місце у світі (після Сербії) за кількістю людей, що шукають притулку в розвинутих країнах Заходу; • 2-ге місце у світі за рівнем бюрократії; • 2-ге місце у світі за кількістю в’язнів на 1000 чоловік (після США); • 2-ге місце у світі серед країн-поширювачів спаму; • 3-тє місце у світі за поширенням дитячої порнографії; • 3-тє місце у світі за кількістю тоталітарних сект; • 3-тє місце у світі за кількістю абонентів сотового зв’язку; • 3-тє місце у світі за викраденням машин.
І хто винен, що при таких багатствах народ цієї країни живе в злиднях і приниженнях? Влада, яка дозволяє розкрадати ці багатства і сама бере участь в розкраданні? Народ, який дозволяє так ставитися до себе? Де таке бачено, що двадцять три мільйони жителів країни зі ста сорока живуть за межею злиднів? Державний службовець Ігор Іванович також живе за межею, але з іншого боку. Його доход 5. 000. 000 (п’ять мільйонів! ) рублів на день (на день! ) більший, ніж сімсот громадян по інший бік межі отримують за місяць. При цьому держава, щоб не розоряти Ігора Івановича занадто вже, оплачує його квартиру й окремо дає гроші на утримання до двадцятитрилітнього віку його дітей. Я давно змирився з думкою, що справедливості ніде немає і бути не може, але нормальне людське суспільство не може не рахуватися зі стремлінням до неї. Тому справедливості нема, але для того, щоб суспільство мирилося з цим, несправедливість не має бути разючою і занадто кидатися в очі. Радянський режим 70 років проіснував крім усього на тому, що підтримував у суспільстві ілюзію рівності. Рівності в скромності умов побуту і споживання. Більшість радянських людей були приблизно рівні, живучи на порівняно скромну зарплату, в вельми тіснуватих житлових умовах, довгий час у комунальних квартирах (одна родина – одна кімната) і вищі зарплати не сильно переважали нижчі. У середині п’ятдесятих років партія вирішила поліпшити житлові умови народу. Розпочалося масове будівництво дешевих будинків. Багато людей переселялися в окремі квартири, але й тут для більшості дотримувалися відносної рівності. Кожна людина мала право на певну кількість метрів і для більшості перевищення цієї норми було неможливим. Але, ясна річ, була категорія людей найбільш поцінованих державою. Представники вищої партійної номенклатури, державні чиновники, багатозіркові генерали, діячі мистецтва, котрі особливо відзначилися в прямих послугах державі, вчені з допуском до державних секретів, які особливо охоронялися. Ці користувалися благами, недосяжними усій решті громадян, але і їх привілеї, по-перше, приховувалися, а по-друге, здаються нікчемними в порівнянні з тими, хто наближений сьогодні до Першої особи. Для цих жодних обмежень немає. Вони можуть володіти і володіють віллами, палацами, яхтами і ще чортзна чим, п’ють вина ціною по декілька тисяч доларів за пляшку, тратять мільйони на свої дні народження, запрошуючи західних, а хто бідніш, вітчизняних суперзірок, і роблять це практично не ховаючись і нічого не боячись, а народ дивиться на це, терпить і охоче відволікається на якісь радощі на кшталт спортивних свят і захоплення чужих територій. Але чи буде він терпіти до нескінченності – питання, яке мусить бодай трохи турбувати наших правителів. Народ наш довірливий і терплячий, але колись таки розплющить він очі, погляне, що з ним витворяють, прокинеться, сповнений сил, і тоді… що він зробить тоді? 90 відсотків підтримують сучасний режим, вірять в нього, не зважаючи ні на що, але режим даремно вважає їх своєю надійною опорою. Дисиденти радянського часу поділялися, грубо кажучи, на дві категорії: на тих, хто не любив режим змолоду, і на інших, котрі вийшли з полум’яних комсомольців і комуністів. Перші, борючись із владою, не надто обурювалися її діями, бо заздалегідь знали, що вона така, яка є. Другі, спершу безоглядно вірячи владі та її вождям, люто накидалися на тих, кого влада оголошувала ворогами народу, на тих, хто сумнівався в перевагах радянського ладу і геніальності вождів, але коли вони раптом прозрівали, контраст між тим, у що вони вірили, і правдою, яка відкрилася перед ними, був таким великим, що вони відчували себе підло обманутими і, вражені цим обманом, кидались на боротьбу із владою так само люто і безкомпромісно, як раніше її підтримували. Невже Перша особа нашої держави не розуміє, що ці 90 відсотків стануть його найлютішими ворогами, коли зрозуміють, як підло він використовував їх довіру? Невже не задумується над цим? Чи якісь важливіші справи його відволікають? – Саме так, що важливіші, – відгукнулася Зінуля, і я зрозумів, що вона все-таки якимсь чином читає мої думки. – Та які ж у нього можуть бути важливіші справи? – сказав я їй. – Адже Перша особа держави. Ну, так, я розумію, у нього було важке дитинство, він мріяв бути шпигуном. Він ніколи не готувався до тієї ролі, яка випала йому найвипадковішим чином. Але раз випала, невже йому не спадає на думку, яку відповідальність взяв він на себе? І невже, раз уже так вийшло йому увійти ні з того, ні з сього в історію, невже не хочеться йому зоставити в історії свій слід? – Дуже навіть хочеться, – відповіла мені Зінуля. – То чому ж він для цього нічого не робить? – Він робить. Він навіть дуже робить, – заперечила Зінуля. – І він залишить слід. Він залишить такий слід, якого нікому ще не вдавалося залишити. Ось побачите, він скоро прославиться. Він скоро так прославиться, що ви навіть уявити собі не можете, як він прославиться. Вона вже не вперше говорила зі мною натяками, мені надокучило їх розшифровувати, але думаючи про Перодера, я згадав свою розмову з Акушею. Скільки коштує один мільярд

Моїх друзів одного зі мною покоління практично нікого не зосталося. З тих, що зосталися, Акуша на вісім років молодший за мене, в нашому віці різниця не така вже й велика, але вона полягає в тому, що я пам’ятаю велику війну з першого дня до останнього, а Акуша всю її пережив немовлям. Але в цілому ми люди однієї епохи, якою обидва і сформовані, давно сформовані, в усякому випадку, обидва вже старі люди. Акуша – це товариська кличка, яка прилипла до нього іще зі шкільних часів. Повне його ім’я Борис Глібович Акушев, тому для декого він Борисоглібич, а для мене просто Борька чи частіше за все Акуша. Акуша, недавно втративши дружину, живе самотньо в старій напіврозваленій дачі, що дісталася йому від діда, старого більшовика, і займається самогоноварінням виключно для особистого (іноді разом зі мною) споживання. Колись якісь багаті люди давали Акуші за його ділянку шалені гроші, але він відмовився. Багатії намагалися викурити його іншими способами, якось навіть найнатуральнішим, себто дачу просто підпалили. Але за Акушу заступилась природа, саме налетіла така злива, що вогонь був погашений, не розповсюдившись. Багаті люди вчиняли проти нього ще якісь дії, але він виявився достойним онуком свого дідуся, в роки Громадянської війни приморського партизана, не піддався погрозам і вистояв. Пенсія в нього близько двадцяти тисяч, але він здає свою «двушку» в Москві, і йому цього на його скромне життя вистачає. Він давно вже нічого не пише, вважаючи, що в писанні жодного смислу немає, все написано до нього. В принципі я з ним згоден, але все ж таки марнувати час просто так не привчений. На моє запитання, чим він цілими днями займається, крім самогоноваріння, Акуша відповідає коротко: бережу здоров’я і думаю. Збереження здоров’я проявляється в тому, що ранками він робить зарядку з гантелями, п’ятнадцять разів підтягується на саморобній перекладині й обливається холодною водою. Здоров’я йому потрібне, бо, як він каже, ще треба декого пережити. Під деким він розуміє наших вождів, а ми уже пережили Сталіна, Хрущова, Брежнєва, Андропова, Черненка, Горбачова, Єльцина. Тепер сподівається пережити принаймні ще одного. Утім, він не просто думає, а поглинає і перетравлює величезну кількість інформації і любить її обговорити. Він дивиться наш зомбоящик, сидить цілодобово в інтернеті, вичитує новини, від яких на нього нападає жах. А може, його реакцію слід оцінювати якось інакше. Не жах, а якесь навіть сластолюбство при поглинанні усієї цієї бридоти, яку інтернет постачає йому в необмежених об’ємах. Він буває дуже розчарований, якщо не почує в ефірі і не знайде у Всесвітній мережі чогось викривального, на кшталт розповіді про безкарно привласнені мільярди, про чиюсь розкішну яхту, віллу, дорогу машину, про гульбища на заході дітей високих чиновників, про прокурорів, що беруть великі хабарі, про того самого, який отримує 5 «лимонів» за день, про рейдерські захоплення, про людей, посаджених за грати за вихід на мирний мітинг. Як це було за нашої радянської молодості, усіх, причетних до існуючої влади, він називає «вони». Ти чув, каже, вони усіх правозахисників примушують реєструватися як іноземних агентів. Ти бачив, який годинник у секретаря нашого цього. Ти читав, вони дозволили поліції застосовувати проти натовпу зброю. Нещодавно на хабарах упіймали якогось генерала. Показували його палац, дванадцять кімнат, шість чемоданів грошей, золоті годинники, люстри, щось іще. Начебто ведеться боротьба з корупцією, але когось заарештовують і показують по телевізору все ним награбоване, а інший, що накрав у десять разів більше і постійно викривається журналістами, вільно живе у своїх хоромах, їздить на «ролс-ройсі», носить годинника за триста тисяч доларів, нічого ні від кого не приховує і приховувати не збирається. Повне беззаконня, від якого не застрахований ніхто. За радянських часів були хоча й не писані, але зрозумілі правила. Якщо ти, займаючи якусь посаду, імітуєш відданість режиму і вважаєшся патріотом (а на державній службі усі злодюги імітують відданість і вважаються патріотами), то тобі прощається багато чого. Крадь, та знай міру. Приблизно співвіднось свою посаду, близькість до вищого начальства з кількістю краденого, але не попадайся. Якщо ж уже попався, то щонайменше виключать з партії, знімуть з посади, якщо й не посадять, то засунуть кудись геть із очей. Тепер же немає жодної міри і жодних правил. Одного злодюгу показово саджають, а другого… Всі пам’ятають історію з міністром, який украв мільярди і, не догодивши комусь у чомусь іншим (але не тим, що украв мільярди), став фігурантом великої справи. Скільки було радості в нашому суспільстві, що прагне крові і справедливості! Інтернет гудів. Телеканали охоче показували, як колишній любимчик найверховнішого начальника покірно з’являється на допити в слідчий комітет. Народ переживав радісне хвилювання, що ось воно, розпочалася справжня війна з корупцією, всі наввипередки припускали, який строк він отримає, сподівалися, що немаленький, а оптимісти передбачали навіть розстріл. І раптом все закінчилося пшиком, справу тихцем закрили, екс-міністр отримав нову посаду, не таку велику, як раніше, але достатньо хлібну, на тому все й завершилося. Акуша нашу державу називає злодійською і клептократичною, а головним злодієм, каже, є, я навіть боюсь сказати хто. І стверджує, що ще рік-два і держава розвалиться від корупції. Я заперечую, що це нісенітниця, корупція у нас велика, але збитки від неї, як мені сказав один освідомлений економіст, не більше двох відсотків від ВВП, це для такої великої і багатої країни ніщо. – Два відсотки це ніщо, – каже Акуша, – але для того, щоб їх захистити, потрібні решта відсотків, яких ледь не вистачить до ста. Я кажу: як це так? Він каже: а ось так. Уяви, каже, собі, що ти голова держави, легітимно обраний більшістю народу. До того, як тебе вибрали, ти був чесним-пречесним, але коли в твоїх руках опинився ключик до всієї казни держави, ти не втримався і з мільярда мільярдів поцупив один. – Всього-на-всього? – Ну, якщо хочеш, сорок чи сто сорок мільярдів, не важливо, це все одно збиток для держави на тлі всіх інших витрат мізерний. Але якщо навіть один, він тягне за собою такі наслідки, які треба захищати усією рештою бюджету країни. – Поясни, – кажу я йому. – Пояснюю. Почнемо з того, що й один мільярд неможливо поцупити одному, навіть якщо ти Най-Най. Укравши, ти мусиш поділитися з тими, хто допоміг тобі це зробити, чи дати їм також украсти, чи просунутися по службі, чи отримати за безцінь скількись-то гектарів дорогої землі, чи виграти тендер на будівництво чогось крупного, чи очолити нафтову компанію, чи ще якось винагородити послужливого чоловіка. Все це робиться негласно, але суспільство складається з дуже багатьох людей, і деякі з них, особливо з тих, кому нічого не перепало, бувають уважні і цікаві. Хтось щось дізнається, пронюхує, розпатякає, підуть чутки, витік у пресу чи в інтернет. Поки ти при владі, всі ці чутки і витоки тебе можуть не турбувати. Але як тільки-но ти згадаєш, що твоє перебування у владі обмежено конституційними строками, одразу дотямиш, що привід для стурбованості все-таки є. Є ризик, що той, хто легітимно змінить тебе на вищому посту, може зацікавитися і вкраденими мільярдами, і статками тих, хто допоміг тобі його украсти. Тому для початку треба спробувати заткнути пельку тим, хто занадто багато знає, патякає і виносить в інтернет. Є багато способів зробити це, але всі вони кримінальні і, між іншим, чогось коштують. Якщо ними скористатися, то у майбутньої влади виникнуть додаткові питання. У передбаченні цього ти прийдеш до висновку, що за владу, хочеш чи не хочеш, а прийдеться триматися. Значить, треба підправити конституцію і наступні вибори провести зі стовідсотковою гарантією виграшу. Якщо вибори справжні, то стовідсоткової гарантії немає ні в кого, а якщо інші, то тут треба залучити чарівника Ч. Чарівник зробить так, що інші кандидати, якщо мають бодай найменший шанс, будуть зняті з перегонів на самому початку і будуть замінені підставними, але про всяк випадок і підставним розгулятися ніяк не дадуть. Також чарівник Ч. проведе і вибори в наш начебто парламент зі стовідсотковою гарантією, що він весь буде слухняним і зайвих запитань ніколи не поставить. Зауважимо, що вибори чесні коштують чималих грошей. Вибори нечесні вимагають іще більше вкладень. Нагадую, що все це мені пояснює мій друг Акуша. – Тепер, – каже він, – дивись, що виходить. Вибори пройшли з грубими порушеннями. Вони настільки грубі, що люди, велика маса, не витримали і вийшли на вулицю з протестом і вимогою повторних виборів. Можеш ти це допустити? Якби не той мільярд, який ти вкрав спочатку, ти міг би вийти на вулицю, очолити цей протест, розпустити парламент і освіжити свою владу, вливши в неї нову енергію. У крайньому випадку, піти з честю. Але ти вже цього зробити не можеш, і тобі доводиться стати диктатором. Керівників протесту – у кутузку, решту – кого задобрити, кого залякати. Для цього потрібна поліція, готова виконувати будь-які накази, підкуплені слідчі, продажні судді. Їх всіх потрібно заохочувати, підвищувати їм зарплати, спокушати їх іншими пільгами, а їх чесних колег так чи інакше відсувати від справ, аби правосуддя в жодному разі не змогло запанувати. У суспільстві, в певному середовищі, невдоволення наростатиме. Щоби воно не розповсюдилося в широких масах населення, його слід душити в зародку. Репресіями, загрозами репресій, оголошенням особливо невдоволених іноземними агентами, п’ятою колоною, ворогами вітчизни. Треба створити величезний і вмілий пропагандистський апарат, який вихвалятиме твої дії і чорнитиме твоїх супротивників. На все це витрачаю величезні гроші. Ставши диктатором, ти втрачаєш здатність тримати біля себе обдарованих людей. Все більше тебе оточують люди, що вміють лестити і піддакувати, але все менш компетентні. Державою керують усе гірше і десь щось горить, щось валиться. Радники дають дурнуваті поради. Приймаються помилкові рішення. Наприклад, вирішити якусь проблему за допомогою маленької переможної війни? Вдалося. Захопити якусь територію без єдиного пострілу? Вдалося! Народ тріумфує. Рейтинг росте. Але при захопленні території радники і ти сам не прорахували, у скільки обійдеться її захоплення, утримання і підтримка. Чи не стане ця територія поперек горла? Поки що все йде добре і виникає спокуса захоплення ще однієї території. А тут сторона, що поступилася першим шматком, раптом спротивилась і просто-таки за наступний шмат вчепилася. Розпочинається війна і йде не так, як ти розраховував. Кров, злочини, помилки і втрати. Все це коштує вже дуже великих грошей. А ще виясняється, що крім тебе, твоєї країни і країни, на яку ти напав, є іще зовнішній світ, який чомусь не залишається байдужим, починає тебе побоюватись і, побоюючись, пропонує відступити або хоча б зупинитися. Ти відступати уже не можеш, тоді вони проти твоєї країни здійснюють недружелюбні дії, приймають якісь санкції і, не розуміючи, як далеко ти збираєшся зайти у своїх амбіціях, розпочинають зміцнювати оборону. А ти, звичайно, сприймаєш це як виклик і зі свого боку розпочинаєш зміцнюватися. Витрачати більше грошей на армію, на озброєння і переозброєння. Бюджет все більше орієнтується на війну, на велику війну, здійснюються вже зовсім безумні, безглузді і непосильні трати на виготовлення нових ракет, кораблів, літаків, танків і гармат. У результаті всього величезного бюджету величезної країни дев’яноста восьми відсотків його не вистачає, щоб замістити двохвідсотковий збиток, нанесений тобою з самого початку. А тим часом нафта дешевіє, рубль падає, все дорожчає і значній частині населення вже не вистачає грошей ні на їжу, ні тим паче на ліки. Невдоволення зростає, зріє щось на кшталт бунту, і ти, не знаючи, як з цим справитися, готовий на все для збереження своєї влади, свободи і життя. Намагаючись зміцнити систему, ти розставляєш на всі ключові пости людей, що демонструють тобі відданість, а насправді безпринципних і продажних. Саме тому, що вони продажні, і відданість їхня такої самої якості. На випадок чого, вони тебе, не гаючись, здадуть, пов’яжуть і доставлять на місце звершення правосуддя. Ти, вже не зважаючи ні на які витрати, знову зміцнюєш армію, зміцнюєш свою охорону, зміцнюєш поліцію (нікому з них при цьому не вірячи), ти для можливого розгону людей виробляєш запаси гірчичного газу, закупляєш водомети, заздалегідь дозволяєш поліцейським на випадок чого застосовувати зброю. Але бувають же випадки, коли водомети не допомагають, а поліцейські відмовляються стріляти в людей. І все це тому, що колись ти піддався жалюгідній по суті спокусі украсти мільярд. Утім, коли ти побачиш, що у тебе вже виходу немає, ти зрозумієш, сім бід – один одвіт, і до вкраденого мільярду можна, не боячись, додати іще хоч сто-двісті-триста, для максимальної суворості можливого суду і першого мільярду буде досить. Все це Акуша роз’яснював мені на пальцях, коли ми сиділи в нього на розваленій його веранді і пили самогон чи, як він його називав, кальвадос, його власного виробництва з його ж яблук. А потім я пішов до себе, ліг і довго крутився і лише близько трьох ночі щойно заплющив очі, він мені подзвонив і, не поцікавившись, чи не дуже пізно, доповнив свої міркування про вартість першого украденого мільярда думкою, до якої я дійшов власним розумом: – Слухай, забув сказати ще ось що. Укравши мільярд, виправляючи конституцію, посилюючи поліцію, фальсифікуючи вибори, він повинен і можливого наступника підібрати, котрий вже щось украв, який, якщо і змінить його при житті, то сам, в усьому цьому забруднений, розкривати його не посміє. Над чим ви зараз працюєте?