Annotation

Поет-казкар Іван Євтихійович Хоменко (1919–1968) написав низку сучасних казок, в яких живуть, борються і перемагають маленькі герої наших днів. Вони не тільки мріють «Про небесні далі, Про стрімкі польоти, » а й літають крізь хмари, крізь шторми і негоди, щоб дістати Зірку Щастя, яку заховали від людей злі чарівники, воюють у війну проти фашистів, трудяться, навчаються і стверджують добро на землі.

Іван Хоменко

Про цю книгу та її автора

КазкиЯринка-сиріткаЗемля АріднаЗірка ЩастяПартизан Брунька

notes1

Іван Хоменко
Казки

З деякими героями казок, що увійшли до збірки, маленький читач знайомий давно: і з хлопчиком Ванею, який не любив учитися і через те пішов шукати казкову землю Арідну, де нібито добре живеться неукам; і з маленькою Яринкою, чуйною, працьовитою дівчинкою, якій допоміг старезний дуб, володар лісу. Маленький читач зустрінеться і з новим героєм — партизаном Брунькою.
Малюнки Н. БОЖКО Про цю книгу та її автора

Всі ми знаємо давні, як світ, народні казки про Котигорошка, козу-дерезу, про Івасика-Телесика. Їх розповідають дітям і розповідатимуть, доки землі нашої. Але якось чую, — питає один хлопчина у бабусі: — А Котигорошко літав у космос? — Ні, Васильку, — відповідає бабуся, — тоді космосу ще не було. Котигорошка лютий змій у небо піднімав, а Івасика-Телесика гуси на крилах несли. — Що там на крилах… — роздумує хлопчик. — Я сам з татком на літаку до Києва літав, а якби на ракеті… І наче підслухав ту розмову поет-казкар Іван Євтихійович Хоменко та й написав низку сучасних казок, в яких живуть, борються і перемагають маленькі герої наших днів. Вони не тільки мріють Про небесні далі, Про стрімкі польоти, а й літають крізь хмари, крізь шторми і негоди, щоб дістати Зірку Щастя, яку заховали від людей злі чарівники. Вони дістають ту зірку, воюють у війну проти фашистів, трудяться, навчаються і стверджують добро на землі. Іван Євтихійович Хоменко не цурається ознак і давньої народної казки. Часто його героям трапляється під'їхати на сірому вовчиськові, прокотитися на ясновидному місяці, знайти скарби в дуплі мудрого велетня-дуба, але завжди відчуваєш, що хлопчики і дівчатка, сміливці, герої з казок Івана Хоменка — це наші жовтенята, піонери, які живуть своїми мріями, борються за прекрасне. Зустрінемо в цих казках і злу мачуху, і добру сирітку (казка «Яринка-сирітка»), яка зачарувала своєю працьовитістю велетня-дуба, зустрінемо ледачкуватого хлопчика, який шукав того краю, де б не треба було вчитися, а тільки смачно їсти, гратися та відпочивати, та коли потрапив той хлопчик на космічну ракету — збагнув, що без науки, без праці жити неможливо (казка «Земля Арідна»). Зачарує нас малесенький Брунька, який у єднанні з силами природи і людьми громив ненависних фашистів (казка «Партизан Брунька»). Звідки ж знав поет цих маленьких героїв, як він бачив їхнє життя, вчинки? На це відповісти неважко — Іван Євтихійович знав людей, знав життя. Народився він на світанку Радянської влади, 1919 року, в селі Зеленому на Кіровоградщині. Його батька вбили білогвардійці. Хоч важко було хлопчині, але в школі вчився гарно. Ще в дитинстві він полюбив театр, тому й пізніше закінчив Дніпропетровське театральне училище. Працював актором у Криворізькому театрі і заочно навчався в педагогічному інституті. А почалась Велика Вітчизняна війна — він пішов на фронт. Був кулеметником, розвідником, танкістом. Був поранений. Його нагороджено орденом Червоної Зірки, медалями. Поет звідав великого, нелегкого життя, звідси й знання героїчного, бурхливого, буденного і незвичного. Іван Хоменко писав не лише для дітей. З-під його пера вийшли збірки поезій для дорослих — «Дуби не хиляться», «Лірика та поеми», «Схід сонця», «Солов'їні світанки», «Горицвіт», «Правда не вмирає», «Живе зерно», написав історичну драму «Марина Чурай». Багато знав поет, багато бачив і пережив, мав чимало цікавих задумів майбутніх книг, які не встиг написати, бо раптом важко захворів і помер у розквіті своїх творчих сил. Казки Івана Хоменка — це відлуння дитинства його ровесників, це мрії і дійсність твого покоління, дорогий юний читачу.
А. М'ястківський
Казки

Яринка-сирітка

У Яринки лихо,
У Яринки горе:
Б’є її щоразу
Мачуха сувора.
В сад гулять пускає
Лиш свою Оксанку,
А Яринку будить
До роботи зранку.
Дасть калач Оксанці,
Ще й медцем помаже,
А малій Яринці
Кулака покаже.
Приїздить з базару,
Устає із брички,
Озува Оксанку
В жовті черевички.

Привезе Оксанці
Із торжка хустину,
А малій Яринці
Батога й лозину.
Запліта Оксанці
В косу довгу стрічку,
А Яринку прати
Посила на річку.
Посила щоднини
Пасти вівці й кози.
В дранті йде Яринка,
Витирає сльози.

Цілий день під лісом
Пасла кози й вівці.
Заболіло в неї
В грудях, у голівці.
І лягла спочити
На траві Яринка,
Де схилила віти
До землі ялинка.
А тим часом з лісу
Вовк підкравсь на горе,
Вкрав ягня з отари
І поніс у гори.

Як посіяв вечір
Морок під горою
Й засвітив зірками
Роси між травою,
То пригнала вівці
Під садок до двору.

З криком її стріла
Мачуха сувора.
З батогом великим
Стала на дорозі,
Полічила вівці,
Полічила кози.
І не долічила
Одного ягняти.
Почала Яринку
З дому виганяти.
— Геть із дому, клята! —
Гучно так сказала. —
Щоб ягня ти зараз
З-під землі дістала. —
Як Оксанка вчула,
Що говорить мати,
То з Яринки також
Стала глузувати:
— Йди ягня шукати
В жито та у гречку,
Може, там ти знайдеш
Ще й чужу овечку… —

Вдвох женуть Яринку
З двору проти ночі,
Думають: потрапить
В гострі зуби вовчі.
А як ні — заблудить
У гаю густому.
І не прийде більше
У село, додому.
Боса йде Яринка,
Очі витирає
Й відчува, що серце
З страху завмирає.

На колючих стернях
Спалахнули роси,
Розплітає нічка
По долинах коси.
І у синій мряці
Клени, мов примари,
Темним верховіттям
Підпирають хмари.

Через небо синє
За крилаті тучі
Перебігла зірка
Із хвостом блискучим.
А мала Яринка
Йде по сінокосі.
Ой, роса холодна,
Мерзнуть ніжки босі.
Дівчина зарилась
У копицю сіна,
І чолом схилилась
На свої коліна.
І всю ніч не спала,
Бо заснуть боялась.
А навколо мертва
Тиша розіслалась.
Ось і ранок синій
Нічку чорнооку
Геть погнав з долини
В далечінь широку.
Засиніли гори,
Засиніло небо,
І червону шапку
Схід надів на себе.
Голубіють далі
Степові навколо.
Ось і сонце світле
Глянуло на поле.
І стрічки червоні
Кида у долину,
Ловлять їх руками
Молоді ялини.
Заплітають зразу
У гілки зелені.
Та такі ж чудові
Ті стрічки вогненні.

В ліс іде Яринка —
Серце повне страху.
Ось вона уздріла
Яблуньку край шляху.
— Дівчинко хороша! —
Яблунька та каже. —
Бачиш, мене гусінь
Роз'їдає вража.
Вже поїла листя
На гілках усюди,
Заповзає, клята,
В очі та у груди.
Оббери цю нечисть
Хижу, окаянну,
Може, і тобі я
У пригоді стану.
Бо уже я, люба,
Від біди пов’яла. —
От Яринка щиро
За роботу стала.
Обібрала гусінь
За одну годину.
Яблунька їй каже:
— Дякую, дівчино! —
І Яринка знову
По траві пахучій
Через степ широкий
Йде у ліс дрімучий.

Льон гука Яринці:
— Чуєш, синьоока!
Порятуй! Вбиває
Блекота висока.
Геть дурне це зілля
Вирви із корінням.
Хочу я пожити
В сонячнім промінні. —
Вирвала Яринка
Стебла блекотинні
Й знов іде до лісу
У ранковій сині,
Щоб угледіть звіра
І ягня відняти.
Як же їй, маленькій,
З вовком воювати?!

Ось її питає
Молода ялинка:
— Що ти тут шукаєш,
Дівчинко Яринко?
— Вовк ягня з отари
Ухопив учора.
Вб’є мене за нього
Мачуха сувора.
— Гей, недовго будеш,
Дівчино, з бідою.
Бачиш, он на гірці
Дуб із бородою.
Підійди до нього,
Уклонися гоже,
Розкажи про лихо —
Він тобі поможе.

Підійшла Яринка
До старого дуба,
Бачить, що він люльку
Взяв у чорні зуби.
Курить, кашля гучно,
Стогне від напруги,
Дим туманом, сивим
Розпуска в яруги.
Горб на спині в нього,
Шапка густолиста
І сорочку довгу
На грудях розхристав.
На малу Яринку
Поглядає строго.
Борода зелена
До колін у нього.
І дівча вклонилось:
— Гей, дідусю дубе,
Мачуха сердита
З світу мене згубе…
Вовк ягня з отари
Вкрав учора, вражий..
— Знаю все, дитино! —
Дуб Яринці каже. —
Ти зробила в полі
Справу непогану.
Тож і я для тебе
Все зроблю старанно.
Он бабуся липа
Стала на горбочку.
Підійди до неї,
Сядь у холодочку,
Поки злого вовка
Я гукну із лугу. —
І щосили свиснув
Раз, а потім вдруге.
Аж навкруг струсились
Сосни та ялини,
І до дуба хутко
Вовк прибіг з долини.

Дуб на нього глянув
Грізно і суворо.
Баче вовк: на нього
Наступає горе.
І спідлоба глянув,
Скорчивсь від тривоги
І хвоста від страху
Підігнув під ноги.
— Ух, злодюго клятий! —
Дуб йому говоре. —
Що ж це ти сирітці
Учиняєш горе?!
— Ой помилуй, рідний! —
Вовк його благає.
— Поки докурю я
Люльку серед гаю,
Щоб ягня вернув ти! —
Дуб говорить звіру. —
А не то — з живого
Обдеру я шкіру!

Вовк недовго думав,
Метонувсь щосили
За горби, де клени
Віти розпустили.
Язика відкинув,
Біг він без упину,
Аж хвостом пухнастим
Замітав долину.
І світились очі,
Та такі страшенні,
Наче то горіли
Ліхтарі зелені.

З невідомих нетрів
Через три хвилинки —
Вовк ягня приносить
Прямо до Яринки.
А вона відразу
Аж до сліз зраділа
І з ягням додому
Вже іти хотіла.
Але дуб промовив
Крізь гілля зелене:
— Почекай, Яринко,
Ще є діло в мене.
Кучерява й гарна
Ген посеред лану
Є онучка в мене —
Яблунька рум’яна.
Виїдала гусінь
В неї очі сині.
Ти ж її, Яринко,
Врятувала нині.
Вже їй віти-коси
І злотаву крону
Розчесало сонце
Гребінцем червоним.
І налиті медом
Яблука дозрілі
За півдня з’явились
На густому гіллі.
Ось вона для тебе
Їх дала корзинку.
Ой смачні й пахучі
Яблука, Яринко.

Льону врятувала
Ти стебельце ніжне.
Він тобі дарує
Плаття білосніжне.
Щедру нагороду
Й сонце посилає,
Бо тебе як добру
Й працьовиту знає. —
Глянула Яринка
В небеса бездонні,
Ой, стрічки злітають
Голубі й червоні.
І летять, і сяють
Різними вогнями.
Почала Яринка
Їх ловить руками.
Тільки їх дівчина
Ухопила влучно, —
Дуб із бородою
Знов гукає гучно:
— Ще в дуплі моєму
Серги невеличкі.
Золоте намисто
Й жовті черевички.
Тож, Яринко люба,
Все бери сміливо
Та з ягням додому
Йди собі щасливо.

От Яринка в лісі
Зодяглась і взулась.
Подивилась в річку —
З дива стрепенулась.
Сяють серги жаром,
А стрічки промінням.
Вся Яринка стала
Як зоря вечірня.
Ще сплела й віночок
Із васильків синіх.
І ягня із лісу
Повела в долині.

Йде селом Яринка,
Де біліють хати,
І ніхто не може
Сироту впізнати.
Думають, що з поля
Дивна, білолиця
Йде з малим ягнятком
Степова цариця.
Мачуха й Оксанка,
Як її зустріли,
З заздрощів великих
Мов не подуріли.
— Де ж ото, Яринко,
Ти ці речі вкрала? —
І Яринка добра
Все їм розказала.

Мачуха до дуба
Посилає зранку
І свою ледачу
Та бридку Оксанку.
Та вона боїться
Й крок зробити з хати.
От із нею разом
В ліс зібралась мати.
— Візьмемо, — їй каже, —
Все, дитинко люба,
Що в дуплі лишилось
У старого дуба.
Черевички, плаття…
І майнем із лісу.
А не то — зрубаєм
Дуба того к бісу.
Знаю, що не буде
З бородатим миру,
То відразу в руки
Я візьму й сокиру… —

Йдуть донка і мати
У широкім полі,
Чують голос тихий
Горювання й болю.
Терен чорноокий
В балці між камінням
Просить, щоб водою
Полили коріння…
Бо в степу давненько
Вже дощу немає.
Листячко на вітах
Зовсім засихає.
І відповідає
Терну враз Оксанка:
— Що ти плещеш, дурню,
Що я тобі — нянька?! —
Підкидає слово
І матуся мила.
— Я Оксанку зроду
Працювать не вчила.
Всохни ти, колючий,
Тернику проклятий!
Ми тебе не хочем.
Бачити і знати. —
І спішать до лісу.
— Ах ти ж, кодло враже!
Он пливе хмарина! —
Знов їм терен каже. —
І дощем коріння
Буде поливати.
Вам же, кляті душі,
Вік не добрувати.

Йде з дочкою мати,
Бачать — аж пшениця
Рада колосками
В ноги їм вклониться.
Витира на віях
Слізоньки мінливі
І ридає гірко
На широкій ниві.
— Ой, рятуйте, — каже, —
Бо осот колючий
Розпускає листя,
Колосок мій мучить.
Ой, страждаю тяжко,
Ой, терплю я болі.
Вирвіть його, люди,
Щоб росла я в полі.
Щоб вітрець улітку
Грав у стеблах мідних,
Й медом налилося
Град-зерно дорідне.
Дам за це вам, люди,
Свіжі паляниці.
— Не до тебе зараз
Нам, дурна пшенице!
Нащо справу мати
З бур’яном зеленим?
Ще осот колючий
Руки подере нам.

Йдуть до лісу хутко
Поміж блекотою.
Бачать — ген на гірці
Дуб із бородою.
Підійшли до нього
Із дочкою мати,
Почали одразу
Влесливо благати:
— Дубцю наш хороший!
Добрий, бородатий,
У дуплі твоєму
Є всього багато.
Все віддай нам, рідний,
От і добре буде.
— Я не дам нічого
Вам, ледачі люди.
Краще йдіть, не стійте
Тут посеред гаю!
— А, не хочеш дати?!
Я тебе зрубаю! —
Підняла сокиру
Зла, спесива мати
І хотіла дуба
У гаю рубати,
Але дуб здригнувся,
Аж шарпнув коріння.
З гніву затрусились
І гілки, й пагіння.
Свиснув — аж схилились
З страху яворини,
І до дуба зразу ж
Вовк прибіг з долини.
— Чуєш, вовче сірий, —
Дуб сказав крізь віти, —
А навчи людей цих,
Як їм треба жити!

Вовк одразу вгору
Підіймає писка,
Вишкіряє зуби
І очима блиска.
Мати і Оксанка,
Вовка як уздріли,
То роти відкрили,
З ляку заніміли.
І нараз щодуху
Почали тікати,
Тільки показали
Спини свої й п'яти.
В нетрях не шукали
Стежки чи дороги.
Терен поколов їм
Руки, лиця, ноги.
Й так кудись забігли
І Оксанка, й мати,
Що ніхто і досі
Ще не може взнати.

А Яринка радо
Зустріча щоранку
Золотаве сонце
На своєму ганку.
І говорить сонце
Їй слова привіту.
Дівчинку цілує
Добру, працьовиту.
Світлом, ніби медом,
Облива стежинку,
Як іде до праці
Дівчинка Яринка.

Земля Арідна

Веселе літо одцвіло,
Вступає осінь у село,
Тче жовті сукні у садках,
Міднить травичку на горбках.
В повітрі тепле розпуска
Волосся сиве з-за ставка
І пильно з гірки огляда,
Як піниться в ставку вода.
Як з листя жовтого кленки
На вітах крутять цигарки.
Як з горобини крапле кров
І як над нетрями дібров
Вгорі курличуть журавлі,
Крильми махають до землі,
Прощаються із вишини,
Бо в теплий край летять вони.

Настала осені пора,
Співа весела дітвора,
Йдучи до школи, а Іван
Ліг край городу у бур'ян
Під кущ густої дерези,
Де зніс на купу гарбузи.
А ген від хати йде шляшком
Старенька мати із мішком
І стала. Що за дивина?
Синочка вгледіла вона.
Під дерезою міцно спить,
Хропе, аж гудина шумить.
Грязюка на ногах густа,
Хоч ріж кирпич, така товста.
Замурзана його рука
За спину обійма Сірка,
Що край городу поруч з ним
Спить, мов убитий, сном міцним.
Ось мати ближче підійшла,
Розчервонілася від зла,
Штовхнула сонного синка,
Збудила і його, й Сірка:
— І знов сьогодні, синку, ти
До школи не схотів іти?
Даремно, бачу я, мені
Тебе вмовляти день при дні.
Казала я: «До школи йди», —
А ти оце прийшов сюди,

Погрався в гудині з Сірком,
Тоді скрутилися клубком,
Лягли і ось уже спите? —
І відповів Іван на те:
— Та, мамо, я ж до дерези
Ізніс на купу гарбузи…
Я ж працював, а не гуляв.
— А хто ж робить це заставляв?
— А в школу тому не пішов,
Що картуза ще не знайшов.
Та і навіщо кожен день
Сидіть за партою, як пень?
Без цього працю я люблю.
І, що потрібно, все зроблю.
Піду і зараз на грядки
Копати моркву й буряки.
В колгоспі пастиму лошат,
Або свиней, або телят.
Не треба там читать, лічить…
Навчусь орати, волочить,
В садах збирать рясні плоди.
А в школі тільки знай сиди.
На штанях ще просиджу я
Дірки!
— Ах ти ж біда моя! —
Кричить матуся й хлопчака
Хапа за вухо, знов гука:
— Чому не хочеш зрозуміть,
Що треба і писати вміть,
Книжки читати і лічить? —
А Ваня голосно кричить:
— Ой, вуха не тягніть мого!
З корінням вирвете його!
Чим же, матусенько моя,
Вас буду потім слухать я? —
Та матері міцна рука
Івана тягне до ставка.
— Обмийсь спочатку у воді,
І я роботу дам тоді.
Не хочеш вчитися іти,
То йди працюй у полі ти.

…В степу гудуть вітри сумні,
Блищать багнетики стерні,
По нивах котить з краю в край
Колючі голови курай.
Над крайдорожнім рівчаком
Сидить хлопчина із Сірком.
Пасе свиней і до Сірка
Він радо й голосно гука:
— А що, як тут у бур'яні
Поїжджу я на кабані? —
І ось сіда, мов на коня,
Галопом по степу ганя.
Сірко ж і гавка, і гарчить,
За вершником, як вихор, мчить,
А свині — гайда на грядки…
Вже риють моркву й буряки.

Іде колгоспний голова
І каже: — В нас усяк бува,
Але такого гультяя
Ніколи ще не бачив я.
Неначе той дикун з лісів,
Кататись на тварину сів.
Не бачив навіть я і в сні,
Щоб хтось катавсь на кабані.
Й ніякий воїн на війні
Не їздив ще на кабані.
Та ще й собака наліта,
Куса тварину за хвоста.
Хіба ж на те в свиней хвости,
Щоб ними гравсь, кудлаче, ти?
І він підняв свого ціпка,
Щоб уперіщити Сірка.
Сірко відчув вину свою,
Сховавсь за кущик кураю,
А Ваня скочив з кабана
І, що йому робить, не зна.

Йде голова удалину
Оглянути городину,
Але чорніє звідтіля
Лиш зрита рилами рілля.
На хлопця голова кричить:
— Ну що ж мені тепер робить?
Ти ж бачив, он табличка та,
Де кущик проса вироста.
На ній написані рядки,
Що морква тут і буряки…
Ти ж, мабуть, хлопче, прочитав?
— Неграмотний… — Іван сказав.
— Так чом же це надумав ти
До нас у свинопаси йти?
Адже ж повинен бути в нас
Освіченим і свинопас…
Геть звідси! Ледар ти, пустун…—
Йде Ваня вирвати кавун,
Та сторож так махнув ціпком,
Що хлопець ледь утік з Сірком.
В соломі збудував кубло,
Обом щоб просторо було.
Там грались, поки ночі мла
Смолу на поле розлила
І місяць з гір у висоту
Підняв підківку золоту.

І ось Іван додому йде.
В ярузі вітерець гуде.
Там дід Гаврило коні пас.
— Онучку! В гості йдеш до нас?
Сідай на сіно та спочинь.
Поїж тут кавунців та динь.
Дали учора їх мені
Аж три мішки на трудодні. —
На сіні запашнім рядком
Сідає Ваня із Сірком,
А дід Гаврило із мішка
Вийма кавун для хлопчака
Та жовту диню дістає.
І все, що у мішку тім є.
Хлібину й ножик узяли
І вдвох вечерять почали.
Дідусь веде до хлопця річ:
— Уже настала темна ніч.
Ночуй у мене. Вранці ти
Устигнеш до села дійти.
А я з годинку не засну
Та розповім ще й новину.

Похмура ніч, і тишина
В степу широкому сумна.
Зірки, неначе ліхтарі,
Замерехтіли угорі.
Пасуться коні. Зрідка чуть,
Як у яру вони хропуть.
На сіні Ваня й дід лягли,
Готові спати вже були,
Кожухом вкрилися вони,
Холодні ж ночі восени,
Із сходу диха вітерець…
Сірко сів збоку на чебрець
І, щоб не бути у журбі.
Знічев'я завивав собі.

Дідусь Гаврило — жартівник,
Він гратися із дітьми звик,
Про те давно устиг узнать,
Що Ваня любе працювать,
А від науки він тіка,
Неначе заєць від Сірка,
Й розповіде усім про те,
Що школа — діло є пусте.
Тому розмову вів таку,
Що стала Вані до смаку.
— Дізнався я, — старий мовля, —
Що в світі є така земля
Арідна. Вічно у теплі,
І виноград на тій землі
Росте під самі небеса,
І всякі є там чудеса.
Там яблунь сонячних садки.
Із срібла й золота листки.
А яблука, уздрів би ти,
Зірками світять з висоти.
А дині там і кавуни
Ростуть, як гори, щовесни.
А мед річками протіка.
Там ціле море молока.
А з сала й м’яса острови,
Й ростуть ковбаси із трави…
— А школи, діду, вчителі
Чи водяться на тій землі?
— Нема ні шкіл, ні вчителів! —
Дідусь Івану відповів. —
Ні горя там, ані журби…
Живи й що хоч собі роби.
Пішов би я у ті краї,
Дожив би там літа свої
В теплі, в багатстві, у красі,
Та старість сили вбила всі.
— А де ж вона, країна та? —
Хлопчина дідуся пита.
— Не знаю, Ваню, де вона,
Ота Арідна чарівна.
Лиш серце відчува моє,
Що десь тут недалеко є…
— Чи можна із Сірком піти,
Арідну, дивний край, знайти?
— Не можна йти з Сірком туди,
Бо наберешся ще й біди.
Нащо ото на тій землі
Собаки будуть гавкать злі…

Про дивний край той чарівний,
Куток у радощах земний
Розповідав Івану дід,
Аж поки синій обрій схід
Зірницю догори підвів,
Й верхом на гору місяць сів,
Й сховались в небі за хмарки
Намистом золоті зірки.

Уже дідусь дріма, мовчить,
А Ваня думає, не спить,
Напружено гада хлопчак,
Арідну відшукати як.
І вирішив у тишині
Знайти той край в найближчі дні.
— В розвідку нині сам піду,
Чудесну землю ту знайду.
Тоді вернусь, візьму Сірка,
Товаришів, Петра й Грицька,
Та хлопчаків із близьких сіл,
Які недолюбляють шкіл,
І в тім небаченім краю
Ми втіху матимем свою. —
Вилазить він з-під кожушка,
Цілує сонного Сірка,
Прощається. Тоді на лан
Прямує у густий туман
І хутко в ньому порина.
Зника… куди? Ніхто не зна.
…Вже сонце з-за гірських вершин
Вбива в міжгір’я жовтий клин
І по рудому бур'яні
Вже роси світяться рясні.
Рілля здіймає з далини
Зелений стяг озимини.
Хвилює жито молоде,
А Ваня йде собі та йде.
Минув могили степові
І сів спочити на траві,
Коли це бачить: на грядках
Йде жінка з торбою в руках.
Пита її хлопчак здаля:
— Де тут Арідна є земля?

На хлопця дивиться вона
І, що йому сказать, не зна.
А потім руки розвела
Й невпевнено відповіла:
— Такого тут села нема,
Шукаєш ти його дарма.
— Багато, тітко, ви жили,
Але ніде ще не були
Й не знаєте, що є земля
Арідна, — Ваня промовля.
Й, надію маючи ясну,
Іде із нею в далину.
Іде, іде немало днів,
Уже його бентежить гнів,
Бо їсти й пить хлопчак хотів,
Та що він з’їсть серед степів?
Самі лопуцьки, та траву,
Та жовту моркву степову.
А села хлопець обминав,
Щоб там його ніхто не взнав,
В село не повернув назад.
А тут почався дощопад.
Навколо лиш сама рілля
Та вітер степовий гуля.
І голосно із-за горбків
Він завива, як сто вовків.

За балкою дрімає бір,
А вдалині з-за чорних гір
Вже місяць котить коліща
І зірка око витріща,
Відкривши чорні вії туч.
Холодний вітер дме із круч…
Іде Іван і раптом вздрів
Широке озеро і рів.
І курені, немов шпилі,
Пірнають у вечірній млі.
На березі вогонь пала
І диму піднялась мітла,
Немов жадає замести
Янтарні зорі з висоти.
«Арідна, — дума Ваня, — це!
Он молока є озерце.
А де ж із сала острови
Й ковбаси, що ростуть з трави? »
Морочить дума хлопчака:
«Де ж річка меду протіка?
Ось зараз все я тут знайду.
Блискучі яблука в саду
Й листки із золота ясні —
І буде все оте мені».
Від радощів Іван дрижить,
До куренів згори біжить,
Аж потом геть увесь обливсь.
У щось заплутавсь, зупинивсь.
Уздрів він сіті і пісок,
Що геть водою весь промок.
Прив’язані човни в пітьмі
В тіні колишуться самі.
— Невже ж це тут не та земля,
Яку давно шукаю я? —
А ось і кухар на вогні
Вечерю варе в казані.
Гука — Рибалки, йдіть усі,
Бо вже зварились карасі!.. —
Ідуть рибалки з куренів,
Сідають біля казанів.
Вечеряють. — А може, тут
Рибалки і мені дадуть
Поїсти щось, бо геть охляв, —
Тихенько Ваня промовляв.
Побачив кухар хлопчака
І вже здивовано гука:
— Гей, друзі, бачите, йде гість,
Новинку, може, розповість.

Гостей стрічати я люблю.
Іди-но, хлопче, я наллю
Смачної юшки й хліба дам.
Поїж, а потім скажеш нам,
Куди задумав, хлопче, йти?
Які новини знаєш ти?
Сідай ось тут біля пенька. —
Всі оглядають хлопчака
І помічають, що змарнів,
Мабуть, не їв багато днів.
Тут кухар Вані юшки влив
Та кусень хліба відломив,
Їсть Ваня і розповіда,
Що трапилась йому біда.
Що сирота він і що рік
У дядька жив, а потім втік,
Бо дядина, лиха і зла,
Його ледь з світу не зжила.
Лиш про Арідну він мовчав,
Щоб хтось раніше не помчав
На землю ту й всього добра
Раніш від нього не забрав.
Для того він біля вогню
І вигадав таку брехню.
Казав, що вже нема життя.
— Нещасне в світі ти дитя, —
Промовив кухар, сльози втер, —
Тож залишайся в нас тепер.
У нашу запишись артіль
І вже не підеш більш звідсіль.
Кататись будеш на човні
І їсти рибу день при дні.
На щастя, хлопчику, твоє
Тут недалеко школа є.
За лісом, в Балці Кам'яній.
Учитись будеш ти у ній.
А зараз їж і ляжеш спать,
Бо завтра треба рано встать. —
Рибалки хлопця прийняли
В артіль свою, в курінь взяли…
Від слова «школа» в хлопчака
Чомусь здригнулася рука,
І жар і разом з ним мороз
По спині аж до ніг поповз.
Та юшки добре він наївсь,
А потім у постелі вгрівсь,
За все забув, у сон пірнув,
Й, неначе вбитий, він заснув.

Прокинувсь Ваня в курені.
Уже рибалки у човні.
Складають сіті. Він біжить.
У човен той стрибає вмить.
З рибалками у далину
Пливе Іван на глибину.
І човен ріже на шматки
Широке дзеркало ріки.
А хвилі линуть з далини,
Мов граються човном вони,
Вигойдують його крильми,
Немов колиску із дітьми.
Рибалки неводи густі
Між блиски топлять золоті
І витягають з глибини
Хвостаті щуки і лини.
Роззявивши свої роти,
Хвостами риба б'є борти.
Ловили рибу цілий день,
Переспівали сто пісень,
І риби в них уже гора.
Іван від дива завмира.
Робота гарна це була.
По серцю хлопцю підійшла.
В корзину рибу він кладе,
Якої ще не зрів ніде.
Шумує, піниться вода,
А Ваня так собі гада:
«Покіль-що звідси не піду,
Свою мандрівку відкладу.
Побуду тут з десяток днів,
Наїмся карасів, линів,
Окунчиків та жирних щук…
Тут можна жити без наук».
Хоч добре бачив кожну мить,
Що без науки й тут не жить.

Після вечері в курені
Рибалки, дужі і міцні,
Розмову дружно повели:
— Яку б роботу ми дали
Іванові? — Мовляв один:
— Іван такий верткий, як лин,
Сьогодні, хлопці, на човні
Сподобавсь дуже він мені.
Хоч не схотів, превражий син,
Лічити з рибою корзин.
Проте весь день він не гуляв.
І невід гарно розправляв,
І рибу сортував весь час.
Хлопчина добрий він у нас,
Але, брати, для хлопчака
Робота дуже ця важка.
От завтра продавець Назар
Везтиме рибу на базар.
Помічника він вимага,
Хай Ваня їде й помага.

Бригада вранці підвелась
І за роботу узялась,
І завантажила вона
Машину рибою сповна.
В корзинах скручені в'юни,
Та краснопери та лини,
Зубаті щуки, карасі,
Як поросята, жирні всі.
І в кузові за гай густий
Мчить Ваня на базар міський.
В яру широкім вгледів ліс
Й горішник, що під небо ріс.
Горіхи, наче кулаки,
Погнули геть його гілки.
І дикі яблуні рясні
Палають в сонячнім огні.
А де ростуть густі кленки,
Немов дві кобзи — два ставки.
І сонце струни золоті
На кобзи натягає ті…

Вже ось містечко і базар,
Кричать усі, мов на пожар.
Ідуть купить дешевину.
І каже продавець: — Почну
Я зараз рибу продавать,
Ти ж, Ваню, будеш помагать. —
І тут відразу продавець
Дав Вані зошит, олівець,
Щоб обліковував вагу
Всієї риби на торгу.
А сам узявся торгувать,
Старанно важить, подавать
Та ще й гукати: — Гей, сюди!
Усяк, хто тут, до мене йди!
Я свіжу рибу продаю,
Найкращу в нашому краю! —
Лунає голос покупця:
— А що коштує риба ця?
— Карбованець за кілограм.
Ось тут ціна є! Видно вам? —
І тут же у хвилини ці
У чергу стали покупці.
…Чудово хлопцям повезло.
В обід вже риби не було.
— А грошей, — продавець гука, —
Диви, хлопчино, півмішка!
Тож треба нам їх полічить. —
Але Іван стоїть, мовчить.
— Полічим потім, — каже, — ми. —
І важить той мішок з грішми.
І взнав відразу продавець,
Що Ваня в цьому не митець.
У зошит глянув на число,
Що Вані слід писать було,
А там карлючки і нулі
Та дивні цифри, як граблі.
І промовляє продавець:
— Ти облік звів мій нанівець.
Якщо не вмієш ти лічить,
То в мене нічого робить. —
Заплакав Ваня, зажуривсь,
У кузові в корзини вривсь
І думає думки сумні:
«Ну що ж тепер робить мені? »
І вирішив тікать у ліс,
Туди, аж де горішник ріс.
«Горіхи там ростуть смачні,
Поїсти буде що мені».
Подумав раптом і про те,
Що безліч там кислиць росте.
Що все є у яру тому,
Й не буде гірко там йому.
І Ваня залиша базар,
Біжить до лісу в темний яр.
Біжить він полем півдоби
І вгледів, що товсті дуби
Із гаю вийшли на горбки,
Насунувши свої шапки.
На чати стали, щоби в ліс
Ніхто нещастя не приніс.
Щоб вітер не ревів, як лев,
Щоб злодій не рубав дерев
І не лякав, немов зайців,
Сокирою малих дубців.

От Ваня йде у гущину
І дума: «Ляжу та засну,
Бо дуже притомився я,
Геть зникла сила вся моя».
На листі жовтому клубком
Скрутився хлопець під кленком
Й відразу у хвилину ту
Поплив спокійно в дрімоту.
А хмари, мов акули ті,
Пливуть у темній висоті,
В ставок плюють дощем, густим,
Схиляють голови над ним.
Суворо дивляться вони
На ліс, на гори, на лани.
З дерев летять руді листки,
Між кленами води струмки
Звиваються у рівчаках,
Неначе риба на гачках.

Спить Ваня міцно під кленком
І снить, що буцімто з Сірком
Уже Арідну він знайшов.
У сонцесяйний сад прийшов.
І зустрічає чудеса:
Гілляка золота звиса,
І яблука, мов кавуни,
Летять донизу з вишини.
Сірко відскочив за півгін,
Почав ковбаси їсти він.
І ось до Вані знов підбіг,
І раптом обернувсь у сніг,
Й засипав Ваню снігом тим
Між листям срібно-золотим.
Схопився хлопець і гада:.
— Чому ж це тут кругом вода?
Ой, холодно, ой, я боюсь! —
Кричить: — Рятуйте, бо втоплюсь! —
І тут він по воді побрів
І впав у глибочезний рів,
З очей раптово зникло все,
І вже його вода несе.
За ноги затяга страшна
На дно холодна глибина.
По горло він напивсь води
І раптом зник не зна куди.
…Поміж кущами йде лісник.
В гаю ходить вночі він звик.
Із гірки в річку загляда
І вгледів, що несе вода
Якогось хлопчика. Лісник
Скида пальто, скида башлик,
Стриба відразу у ріку
Й життя вертає хлопчаку.

Ось Ваня, наче сном міцним,
У ліжку спить, а перед ним
Лісник сидить. Його рука
За пульс тримає хлопчака.
Лісник промовив:
— Серце б'є,
Неначе молотом кує.
Не вмре хлопчина, буде жить.
Ач, як від холоду дрижить. —
І Ваню усього до вух
Лісник закутав у кожух.
А потім з печі дістає
Усе, що в нього їсти є.
«Нехай же, — думає, —
мій гість,
Коли прочумається, з'їсть».
А сам до лісу хутко йде,
Бо там його робота жде.
Очиці Ваня відкрива,
Болить у нього голова,
І він напружено гада:
«Куди ж це занесла вода
Із лісу темного мене? »
Ніяк хлопчина не збагне.
Як стіл оглянув, то устав
І голосно_ пробурмотав:
— Та це ж Арідна, це ж вона!
Бо страва тут стоїть смачна!
Вода під мене підпливла
І на Арідну принесла. —
Голодний, він за стіл сіда
І, що там є, усе з’їда.

Лісник із лісу повернувсь:
— Що, хлопчику,
уже проснувсь?
Ну, розкажи ж тепер мені,
В якій ти мешкав стороні?
Куди ідеш і звідкіля? —
І Ваня тихо промовля:
— Матуся вмерла, батько вмер,
Притулку йду шукать тепер.
Не помирати ж без батьків
Мені в яру серед ставків… —
І тут лісник сказав йому:
— За сина я тебе візьму.
Одужуй, набирай снаги,
Ходи на поле, на луги,
Оглянь околиці і ліс,
Що у яру глибокім зріс.
Дітей, хлопчино, я люблю,
Учитися тебе пошлю.
Село є тута невдалі.
І школа є у тім селі.
Тебе лісництва буду вчить. —
Похнюпивсь Ваня і мовчить.
— Ну, спи, мій синку,
ніч прийшла,
Та темна, ніби та смола.

…Метелиця із-за ріки
На землю стеле рушники.
Лисиченятами в балки
Стрибають злякані листки,
Їх люта хуга серед дня
Мітлою білою ганя,
Ялини на горі рядком
Вкриваються пухким сніжком.
Кружляє віхола вгорі,
Шугають зрідка снігурі.
Мороз із криги та сніжку
Будує міст через ріку.
Стоїть берізка у сріблі,
На білому її чолі,
Де сяє розсип золота,
Мережі іній випліта.
Кружляє вихором зима,
Граб чорну руку підійма,
Щоби вертливу зимку ту
Схопити за косу густу,
Щоби вітри суворі й злі
Дерев не гнули до землі.

Тріщать дерева де-не-де.
Хлопчак із лісником іде,
І оглядають ліс удвох,
А з неба пада білий мох,
І на глибокому рову
Вітрець жує суху траву.
Йде Ваня лісом, і мовчить,
Лісник його почав учить,
Розповідать йому про те,
Яке тут дерево росте.
Де ясен, клен, де осокір,
Який Живе у лісі звір.
Розповіда, що в лісі є,
І користь ліс яку дає,
Які чагарники в рову —
І всю науку лісову…

І звідси Ваня вже б утік,
Але в який тікати бік?
Коли під руки навкруги
В степу лежать товсті сніги.
Голосить бурями зима…
Й тут жить терпіння вже нема.
Лиш стрівся з лісником, з тих пір
Дає Івану він папір
І олівці та ще й книжки,
Щоб малював ліси, лужки,
Щоб він писав, читав щодня,
Поповнював свої знання.
Того й не знає, що Іван
Неграмотний, немов баран.
Що навіть скільки два та два
Його не зварить голова.
У книжку Ваня загляда,
А сам і дума, і гада:
«Де можна шлях отой знайти,
Щоб на Арідну утекти?
І де питати, і кого?
Невже не зна ніхто його?
Хай тільки я діжду весну,
Піду шукать ту сторону».

Холодні і суворі дні
Ідуть, зникають вдалині.
Вже шубу снігову свою
Скидає липа у гаю.
Ведмеді в білих кожушках
Уже марніють на шибках…
Палає вітром далина…
І ось до лісу йде весна.
Між деревом туман дрижить
І їсть сніги. Вода біжить
З-під кучугурів у ріку,
В косу заплівшись у струмку.
Від щастя серце замира.
Скидає шаль снігів гора,
І сонце золоті снопи
З висот скидає на степи.
І ось уже нема снігів,
І біля тихих берегів
Палахкотять, немов огні,
Блакитні проліски рясні.
Проміння землю і ліси
Вгорта в червоні пояси.
Травичка на горі густа
Вінок зелений випліта.
Під небом, у блакитній млі
Курличуть радо журавлі.
На теплі подихи весни
Вже линуть ключкою вони,
Мов хочуть нею з висоти
В край рідний сонце притягти.
— Гей, Ваню, — вже лісник гука, —
Диви, навкруг весна яка!
Вже час насаджувати ліс,
Щоб він густим під хмари ріс. —
В торбину сало й хліб кладе
І з хлопчиком до лісу йде.
Стає в долині й промовля:
— Дивись, пустує тут земля.
Розволочи оці грудки
І посади уряд дубки.
Покіль огляну я поля,
Де гарна для лісів земля.
Лопату принеси сюди
Й дубків із десять посади. —
Біда Івану знов страшна:
Як десять вилічить, не зна.
Й на тій землі, немов на гріх,
Саджае він з півсотні їх.
Та крізь пагіння молоде
Стурбований лісник іде.
І голосно уже здаля
До Вані гнівно промовля:
— Ой, що ж ти, синку,
натворив?!
Даремно тільки землю зрив!
Та це ж дуби, не виноград,
Щоб густо їх саджать уряд.
Не вмієш, бачу, ти лічить,
Тож я почну тебе учить…

І звідси втік Іван. Пішов.
Розшукувать Арідну знов.
Іде по горах, по шляхах,
Минає села у садках
І вже тепер людей пита,
Де ж та Арідна золота.
Одні сміються і мовчать,
А інші кажуть: — Як нам знать?
Самі б до неї ми пішли,
Коли б туди шляхи знайшли. —
А треті щось бурмочуть теж:
— Узнаєш сам, як підростеш. —
І знову не одну добу
Йде Ваня в далеч голубу.
За мамою уже скуча,
Бо все чужих людей стріча…
Подвір'я рідне, хата, сад…
Три ночі снилися підряд.
Вже хоче бачити й Сірка.
Але ж дорога не близька.
Уже б вернувся він до них,
Та дум не кида чарівних.

Ось якось ліг він у ліску
Спочить на жовтому піску
Й побачив, де ростуть дуби,
Якийсь дідусь збира гриби.
Стрункий, в легенькому брилі,
Під носом вусики малі.
Клинком борідка, і нові
Блищать ботинки у траві,
Мов впало дзеркало до ніг.
Сорочка біла, наче сніг.
Із чорного сукна штани,
Мов з крил воронячих вони.
І ось побачив хлопчака:
— Гей, синку,
йди сюди! — гука. —
Перейдемо оці горби
І позбираєм там гриби. —
І Ваня радісно помчав,
Гриби із ним збирать почав.
Сподобавсь дідусю хлопчак,
Бо працював старанно так,
Що піт, немов блискучий град,
З його лиця котився вряд,
А він усе гриби збира.
І назбирав їх два відра,
Де густо кущики трави…
— А хто ж такий, дідусю, ви?
— О, синку мій, конструктор я.
В науці вся душа моя.
Зумів я корабель зробить
Такий, що до зірок летить.
А ти ж хто, друже, й відкіля? —
Несміло Ваня промовля:
— А я іду у далину
Шукать Арідну чарівну.
Хороший край. Я йду туди.
Там яблунь сонячних сади.
А дині там і кавуни
Ростуть, як гори, щовесни.
Там мед річками протіка,
Широке море молока.
Із сала цілі острови,
Й ростуть ковбаси із трави.
Немало пережив біди,
Бо шляху ще не взнав туди,
Тож покажіть його мені.
Він вам відомий, а чи ні? —
Всміхнувсь конструктор,
промовля:
— О, близько є така земля.
Я все про неї розкажу
Й дорогу вірну покажу.
Щасливо дійдеш ти туди,
Збереш на ній усі плоди.
Але не час розповідать.
У небо треба відлітать.
Як повернуся звідтіля,
Скажу тобі, де та земля.
— Візьміть, дідусю, і мене
У небо чисте і ясне. —
Подумавши, конструктор став.
З кишені телефон дістав,
Малий, як писок у Сірка,
І тихо в трубочку гука:
— Альошо, у гараж піди,
Машину льотом дай сюди. —
І дивне диво вздрів Іван:
На телефоні є екран.
Такий, як гудзик на пальті.
Рухнулось щось у темноті.
Мотор у небі деренчить,
Ось із-за хмар машина мчить,
Сідає на долину в гай.
Злякався Ваня геть украй,
На чудо дивиться здаля.
Йому конструктор промовля:
— В машину, любий мій, іди,
У крісло сядь собі й сиди.
І я з тобою. Звідсіля
Полетимо до корабля. —
Вгорі по букових верхах
Машина обирає шлях,
Густе гілля переверта
І, мов шуліка, проліта.
«Ну, — дума Ваня, — упаду,
Неначе муха, пропаду».
Та через декілька хвилин
Зверта машина до низин.
Не вірить хлопець сам собі,
Що корабель цей на горбі.
Високий, мов дзвіниця та.
Невже у небі він літа?
Конструктор двері відхиля:
— Прошу! —
до хлопця промовля.
І ось удвох із низини
У корабель ідуть вони.
Конструктор каже: — Крісла тут.
(Звелася стеля в гострий кут).
А це ось радіоприймач,
А нижче он передавач.
Скафандри, їжа, все тут є.
І діло в кораблі твоє —
Допомагать весь час мені,
Як будемо у вишині.

Ось карта голубих небес,
Дивись, немов розлився плес.
Оглянь її із краю в край.
Які планети, прочитай.
Тут Марс, Юпітер і Нептун… —
Та хмуриться чомусь пустун
І червоніє, наче мак.
І несміливо каже так:
— Читать не вмію я…
— Що, що?
Читать не вмієш? Так нащо
Морочуся з тобою я,
Нещасна голова твоя!
Вставай же зараз з корабля!
А та оспівана земля,
Арідна, що хотів знайти,
Ось під тобою, бачиш ти?
І називається вона
Земля і рідна, й чарівна.
Тут яблунь сонячних садки,
Із срібла чистого гілки,
І яблука рясні на них,
Неначе із зірок ясних.
І дині тут, і кавуни
Ростуть, як гори, щовесни.
А мед річками протіка,
Тут біле море молока.
І масло, й сало — все тут є.
І буде все воно твоє,
А тільки йди та в школі вчись,
Щоб все оте здобув колись.
Бо без науки, мов той кріт,
Не вгледиш, що багатий світ. —
Конструктор кнопку надавив,
Мотор задеренчав, завив,
Аж затрусилася земля,
Й, неначе пробка, з корабля
Іван летить і у рову
Урився носом у траву.
А корабель в ту мить піднявсь,
За хмарки хутко заховавсь.

Іде Іван і гай мина,
Куди тепер іти, не зна.
Щоб більше лиха не було—
Вертається в своє село.
Мина озера і ліски,
Веселі села і балки.
Гудуть на нивах трактори,
Видніють груші, явори.
У рідний край крильми млини
Хлопчину кличуть з далини.
Гудуть турбіни де-не-де,
А Ваня все додому йде.
Мов прокидається зі сну:
— Ходить до школи я почну. —
…Івана мати зустріча
І припадає до плеча:
— Пройдисвіте, коханий мій!
В яких же далях вітровій
Тебе носив багато днів?
У жаль я обернула гнів,
Тебе шукати почала,
Ходила в місто із села. —
Й синка свого матуся та
До серця міцно пригорта.
Коли ж Сірко Івана вздрів,
То зразу перескочив рів,
Лизнув хлопчину, загарчав
Й качатись по траві почав…

Веселе літо одцвіло,
Вступає осінь у село,
Тче жовті сукні у садках,
Міднить травичку на горбках,
В повітря тепле розпуска
Волосся сиве з-за ставка.
І з гірки пильно огляда,
Як піниться в ставку вода.
Як з листя жовтого кленки
На вітах курять цигарки.
Як з горобини крапле кров
І як над нетрями дібров
Вгорі курличуть журавлі,
Крильми махають до землі.
Прощаються із вишини,
Бо в теплий край летять вони.
Настала осені пора,
Кричить весела дітвора,
Йдучи до школи, аж гуде.
Іван попереду іде.
Бажання вчитись в нім без меж.
Він радить іншим вчитись теж.
— Неграмотним, брати малі,
Немає місця на землі!

Зірка Щастя

Діти працьовиті
У Петра Калини.
Дома не просидять
Без роботи й днини.
То по рибу ходять,
То рубають дрова,
То гриби збирають,
Де густа діброва.
Старший був Данилко,
Менший Дмитрик звався,
Старший був веселий,
Менший тихий вдався.
Старший завжди мріяв,
Навіть в час роботи.
Про небесні далі,
Про стрімкі польоти.
Бачив він у мрії,
Як в степу щоночі
Сплющують озера
Зеленаві очі.
Йде за гори сонце
У моря червоні,
Світу на прощання
Простяга долоні.
А молодший хлопчик
Завжди слухав брата
Бо читав Данилко
Вже казок багато.
І такої ждали
Хлопчаки нагоди,
Щоб зустріть казкові
У житті пригоди.

Трударів бригада,
Де цих хлопців тато,
Нір якихсь нарила
У степу багато.
Йдуть туди і хлопці
Та уважно стежать,
Як з людьми їх тато
Ставить дивну вежу.
Починають люди
Колесо крутити
І свердлом блискучим
Грунт м’який свердлити.
Підійшли хлоп’ята.
Що воно за чудо?
Що це тут будують
З татком нашим люди?
Висвердлили швидко
Вже новеньку нірку
Та піску і глини
Нагорнули гірку.
Запитав Данилко:
— Що б то там шукати?
— Зірку щастя! — каже
Робітник вусатий.

Здивувались діти.
Діло це чудове!
Підійшли до татка
І говорять знову:
— Чи лишитись можна
Біля вежі, тату?
Хочемо в роботі
Вам допомагати.

Бо здавалось хлопцям,
Що свердлом із нірки
Витягнуть ці люди
Справжню світлу зірку.
І вона, мов сонце,
Спалахне у полі
І освітить далі
Голубі навколо.
Чарівним, промінням
Сповняться долини,
І настане щастя
В кожної людини.

Працювали хлопці
Дружно і старанно.
— Ну, кінчайте працю,
Вже воно не рано.
Час додому, люди! —
Бригадир говорить. —
Зійдемося завтра
У ранкову пору… —
Всі ідуть додому,
Де дороги звились.
У степу хлоп’ята
Тільки залишились.
Посідали поруч
Хлопці біля нірки,
Стали пильнувати,
Щоб не вкрав хто зірки.

Тут мечем по небі
Блискавка рубнула,
Грім ударив грізно,
Аж земля здригнула.
Полякались хлопці
Гулу громового
Й почали робити
З бур’яну сухого
У степу куреник,
На повітку схожий.
— Тут ми не померзнем.
Не промокнем, може.

А над полем в’ється
Хмара чорногрива,
Опускає з неба
Срібні рядна злива.
І вода дзюркоче,
Розлилась, як море,
Та не страшно хлопцям
В курені просторім.

Ось гроза минула.
Тиха знов погода.
Дзеркаліють води,
Вечорець надходить.
І Данилко каже:
— Глянь, он над водою
Дід Туман сердитий
Суне з бородою.
У кожусі сивім
Йде побіля греблі,
А йому вклонились
Трави довгостеблі.

І говорить гучно
Хлопцям бородатий:
— Доброго здоров’я,
Молодці-хлоп’ята.
Будемо знайомі:
Дід Туман я, друзі.
І ходжу частенько
У широкім лузі.
Яр — моя оселя,
А чорнаві хмари
В безбережнім небі —
То мої отари.
Ніч — моя бабуся.
А грайливі хвилі
На річках широких —
Дочки мої милі.
Приятель мій давній —
Дуб товстий сторічний,
В небі лисий місяць —
Кум мій віковічний.
Може, хто з вас, хлопці,
Полетить у небо,
То вітання б куму
Передати треба.
— Гей, дідусю добрий! —
Старший брат питає: —
Де є зірка щастя? —
Дід відповідає:
— Всюди її, хлопці,
Можна відшукати.
Тільки треба силу
І бажання мати.
Є вона у полі —
В житі золотому,
В підземеллі, в небі
І на дні морському.
Із трьома квітками
Ось візьміть віночок.
Вирвеш квітку з нього —
Будеш, де захочеш.
Тож ідіть шукати
Зірку щастя, друзі!
Я ж піду спокійно
Спочивати в лузі. —
Зник Туман, лиш хмара
В сірій мряці звилась,
Тільки над водою
Борода лишилась.

Узяли віночок
Хлопчаки веселі.
— З ним ми будем в морі,
В полі, в підземеллі.
Може, нам удасться
Полетіть до неба.
Вже давно там бути
Є у нас потреба.
Зараз же у надра
Спустимося, брате! —
Вигукнув Данилко. —
Зірки там шукати. —
Вирвав із віночка
Квіточку червону
Й полетів із братом
В глибину бездонну…
Ось уже, нарешті,
Хлопці в підземеллі,
Тут навколо кручі,
І провалля, й скелі.
Мерехтить усюди
Дороге каміння,
Розливає щедро
Голубе проміння.
І смарагдів світлих
Піднялися гори.
Раптом хлопці вздріли:
Цар сидить суворий.
Із рожевих блисків
Золота корона,
І сидить він, грізний,
На блискучім троні.
Дивиться на хлопців,
Трусить бородою
І сокиру гостру
Стискує рукою.
— А чого вам треба? —
Хлопців став питати.
— Зірку щастя, діду,
Хочем відшукати.
— Я охороняю
Скарби підземелля,
Це моя навіки
Золота оселя.
І усяких скарбів
В мене тут багато.
Ви ж ідіть ізвідси
Геть, дураченята!
Тут вам не майдани,
Не широке поле,
І моїх вам скарбів
Не здобуть ніколи…
— Почекай-но, царю,
Маєм ми нагоду
Скарби ці віддати
Нашому народу.
Наберем людей ми
У селі немало…
Висипем під тебе
Мірку амоналу…
А тепер в пориві
Злетимо стрімкому,
Зірку щастя знайдем
Гєн на дні морському. —
Рве з вінка Данилко
Квіточку рукою…

Вже брати у морі
Ходять під водою.
Ось вони шалений
Звук якийсь почули,
То пливуть зубаті
Біля них акули.
Кожна з них сердито
Відкриває рота.
Із-за скель з'явились
Грізні кашалоти.
Хиляться тривожно
Зарослі зелені,
І шукають їжі
Аж на дні мурени.
— Ну, а де ж та зірка? —
Менший брат питає.
— Та чекай! Про зірку
Ще немало взнаєм.
Гарно ми оглянем
Дно морське, щоб знати.
Потім вже про зірку
Будемо гадати.

І по дні морському
Братики йдуть далі,
А навколо сяють,
Мерехтять коралі.
Ось вони вбачають
Місто під водою…
Разом ті хлоп’ята
Стали під горою.
Мертво все дрімає
В тишині, в мовчанні,
Лиш моргають всюди
Блиски полум’яні.
— Хто живе в цім місті? —
Менший брат питає. —
Певно, цар підводний?
— Братику, не знаю.
Глянь, навколо в'ються
Мерехтливі трави,
А між ними стали
Тереми яскраві.

Ось відкрились двері
У однім будинку.
Хвиль морських цариця
Йде із відпочинку.
Довге в неї плаття
З шовку голубого
І вінок мінливий
З зеренця ясного.
А стрічки у косах
Аж горять барвисті.
З камінців яскравих
П'ять разків намиста.
На волоссі густо
Жаром сяють зорі.
— Що вам треба, хлопці,
У моєму морі? —
Та цариця гнівно
Хлопчаків питає.
Та сміливо хлопці
Їй відповідають:
— Побалакать хочем
Мирно ми з тобою,
Щоб здала нам зараз
Дно морське без бою.
І щоб стало нашим
Царство це прозоре,
І щоб зірку щастя
Віддало нам море.
— Ні, цього не буде! —
Їм вона говорить. —
Бо ніхто не зможе
Підкорити моря.
Тут бурхливі хвилі
Мають грізну силу!
Й ви собі тут, хлопці,
Знайдете могилу.
Хвилі ці у берег
Б'ють щодня суворо,
Кораблі, мов тріски,
Підкидають вгору.
А що вас, хлоп’ята,
Наче ті пилини,
Розітруть, утоплять
Геть цеї хвилини. —
Щоб братів маленьких
В морі утопити,
То сестер цариця
Почала будити.
І уже рокочуть
Сестри її — хвилі.
Хлопці ж не здаються
Їхній чорній силі.
— Будьте, любі хвилі,
Злими чи не злими,
Взнали, де багатство,
Й вернемось сюди ми. —
Квітку рвуть вже третю,
Щоби буть у полі…

Ходять вже хлоп'ята
Ген на видноколі
І шукають зірку
В житі, у пшениці…
Але темна нічка
Сплющує зіниці.
Потемніло всюди
Неозоре поле.
Ніч, немов циганка,
Йде вже смуглочола.
Розпускає коси
Довгі над балками
Й вішає на небі
Хмари торбинками.

В курені хлоп'ята
Полягали спати.
Тут маленький Дмитрик
Сам почав гадати.
З куреня у небо
Подивився зірко:
— Я знайшов! — він скрикнув. —
В небі щастя зірку.
— Де вона? — Данилко
Кинувся до брата.
— Он тріпоче, ніби
Горлиця крилата.
А пірат космічний
Лине з далі неба.
Мабуть, хоче зірку
Вкрасти він для себе.
Очі в нього круглі,
Як брудні калюжі.
Він хапає зірку
В чорні лапи дужі.
Вже вона ізникла
За одну хвилину.
Рятувати зірку
В небо я полину.
І тому пірату
Поламаю кості,
Упаде, як камінь,
Він із високості.

— Як летіти будеш? —
Старший братик каже.
Вже немає квітів
У віночку нашім.
— Я піду шукати
Місяця ясного,
Щоб просить поради
В мудреця старого,
Як злетіти в космос,
Щоб з біди й нещастя
Визволить на волю
В небі зірку щастя.
— Йди! — сказав Данилко
Весело і радо. —
Я ж у море й надра
Поведу бригаду…

Йде маленький Дмитрик
У степу широкім,
Все балки минає
Та яри глибокі.
А обабіч в’ються
Ворони крилаті
Та вітри шугають
В лопухи листаті.
Ось уже і вечір
Ходить серед лану,
Засивіли в балці
Трави від туману.
Опустився з гірки
Хлопець у долину:
— Мабуть, тут я зараз
Ляжу та спочину. —
І відразу хлопець
Між двома дубками
Ліг і добре вкрився
Жовтими листками.
Тепло і приємно,
Вкритий він по шию,
Раптом чує — близько
Вовк голодний виє.
Як схопивсь хлопчина
І, немов на крилах,
В даль летить туманну
Скільки має сили.
Звір його скажений
Вже наздоганяє,
Відкриває рота,
Зуби вишкіряє.
Вже ось-ось ухопить.
Світять жаром очі.
Дмитрик повернувся
І на нього скочив.
І, зібравши сили,
Швидко і без страху
Вовка повалив він
В полі біля шляху.

Сів на нього зверху,
В землю вривсь ногами
І почав він звіра
Бити кулаками.
І за мить той вовчик
Жалібно говорить:
— Ой, настало, бачу,
Превелике горе.
Дмитрику ласкавий,
Змилуйсь наді мною.
Буду в мирі жити
Вічно я з тобою.
Від твоїх ударів
Зовсім я загину.
Відпусти, — в пригоді
Стану я, хлопчино.
— Ти за мною гнався,
Щоб загризти в полі,
А в біду потрапив —
Просиш в мене волі?
— Та не гнівайсь, милий,
В полі серед лану
Я тобі ще, може,
У пригоді стану.

— Ну гаразд. В далеку
Я іду дорогу,
То від тебе хочу
Мати допомогу. —
І промовив вовчик:
— Вмить сідай на спину,
Відвезу додому
За одну хвилину.
— Ні, везти додому,
Вовчику, не треба.
Відвези, де сходить
Світлий місяць в небо. —
І усівся зручно
На кошлатій спині,
І помчав хлопчина
В далі темно-сині.
Переїхав швидко
Далину широку
Й швидко очутився
На горі високій.

Вовка він пускає
У ліси дрімучі,
Сам же став на скелі
Кам’яній блискучій.
А навколо мряка,
Й чорні хмари всюди
По яругах ходять,
Ніби ті верблюди.
Раптом хлопець баче:
Білий, ніби іній,
Йде веселий місяць
По доріжці синій.
Борода у нього
Світлим блиском сяє,
Довга і кошлата,
Й до землі сягає.
Місяць той кремезний
У червоних штанях,
На сорочці довгій
Вишивки багряні.
Жовті в нього вуса,
Рудуваті брови,
Чоботи з проміння,
З янтаря підкови.
Шапки верх червоний,
Ніби в генерала,
А в очах привітних
Виграють коралі.
Усміхнувся місяць,
Як на хлопця глянув,
І погладив тихо
Бороду багряну.
І говорить, знявши
Шапку в високості:
— Дмитрику, надумав
Ти до мене в гості? —
А хлопчина радо
Місяцю гукає:
— З яру дід Туман вас
Від душі вітає. —
Засміявся місяць.
— Добре його знаю.
Як здоров'я кума,
Як він поживає?
— Там, де гори сиві
Й трави довгочубі,
Ходить він здоровий
У сріблястій шубі.

Взяв на руки хлопця
Місяць той чудесний
І поніс крізь хмари
В височінь небесну.
І хлопчина радий.
З місяцем червоним
Лине в небі тихім
Понад світом сонним.

— Ось моя хатина.
Світла, не убога.
Вкрита небесами,
Із хмарин підлога.
В вікна заглядають
Зорі яснолиці,
І щоранку ходять
Гостювать зірниці. —
І побачив Дмитрик:
В хаті, у куточку,
Що вечірня зірка
Вишива сорочку.
Голка в неї срібна,
А нитки з проміння.
Вишива манишку
Вогняним цвітінням.
— Гей, стара, чи чуєш? —
Їй говорить місяць. —
Гість у нас великий
Із землі, Полісся.
Як дивлюсь я з неба
У ясні діброви,
Бачу його часто, —
Хлопець він чудовий.

От зоря вечірня
У мисках яскравих
Принесла смачної
Дорогої страви.
А ласкавий місяць
Хлопця знов питає:
— То які ж до мене
Справи, хлопче, маєш? —
Той йому сердечно
Став розповідати:
— Зірку щастя, діду,
Йду я визволяти.
Бо пірат космічний
Прилетів на бурі,
Вкрав її й заніс десь
У висоти хмурі.

І задумавсь місяць
Світлий, ясноликий:
— Знаю я, що в небі
Є пірат великий.
Грізна в нього сила.
Наче ніч, зіниці,
Руки чорні й довгі,
Гострі кігті з криці.
Знаю, що украв він
Зірку щастя з неба,
Щоб із неї світло
Все схопить для себе… —
От вечірня зірка
І говорить тихо:
— Ми поборем біди,
Ми поборем лихо.
В мене є сорочка,
Вишита квітками,
Хто її одягне,
Житиме віками.
І ніхто ніколи
Вже того не зборе,
І пірат космічний
Не втече від горя.
Я тобі, хлопчино,
Дам оцю сорочку.
Ось вона у сінях
Висить на гвіздочку. —
Засміявся місяць
Радо і щасливо:
— Що ж, у цій сорочці.
Хлопче, дій сміливо.
Дам я ще і шапку,
Що промінням сяє,
Хто її надіне,
Дивну мудрість має.
І не тяжко буде
Знищити пірата,
Хоч у нього сили
Й мудрості багато.
— Як же до пірата
Я летіти буду?
Крил немає в мене,
Де я їх здобуду? —
Місяць промовляє:
— Грім є копитистий
У широкім небі.
Він хоч норовистий,
Та впряжем його ми
В добру колісницю,
Повезе тебе він
Швидше блискавиці. —
І як свиснув місяць,
Грім баский з'явився.
Заіржав, що й космос
В далях затрусився.
З ніздрів б'ють фонтани
І вогню, і пари,
І рікою грива
Ллється поміж хмари.
Світлі в нього очі
Виграють сонцями,
Райдугою шия
Попід небесами.

І його відразу
Тут же, біля хати,
В колісницю місяць
Взявся запрягати.
Грім ірже, басує,
Йде Дмитро до нього:
— От би нам на землю
У село такого. —
Сів у колісницю,
Віжки взяв у руки…
Громові у небі
Пролунали гуки.
— Ну, мій громе милий,
Час нам вирушати…
Тож тремти у небі,
Навісний пірате!

Заіржав у небі
Грім несамовито,
Вдарив порожнечу
Золотим копитом.
Як рвонув з розгону
В далечінь високу,
Затремтіли зразу
Зорі іскроокі.
Їхав він немало,
Грім стомивсь огненний.
Ось зустрів хлопчина
Темряву страшенну.
Можна й заблукати
Тут поміж зірками,
Їздить у висотах
Довгими віками.

Ось планету темну
Вздрів у ту хвилину
Й сів пірат на неї,
Мов коню на спину.
Нюхає повітря
І очима світить,
Як здолати хлопця,
Лютий ворог мітить.
В травах між кущами
Сів він під горою
І готує кігті
Для страшного бою.
— Громе! — каже Дмитрик. —
Мчи ж ти метеором,
Кошлачу пірату
Скоро буде горе.
І спустився хлопець
В ліс густий, дрімучий,
Зупинив він грома
На високій кручі.
А пірат з-за скелі
Лапи простягає
І страшним удавом
Підповза до гаю:
— Геть, щоб на планеті
Не було і духу!
Проковтну тебе я,
Мов собака муху. —
А сорочка хлопцю
Додає міць-силу,
Щоб загнать пірата
Швидко у могилу.
— Та навіщо битись? —
Шапку він здіймає
І над головою
Високо махає.
А пірат у небі
Скорчився із ляку
І перетворився
На холодну мряку.
І по тій хвилині
Перли і корали
На планеті вільній
Блисками заграли.
А щасливий Дмитрик
В висоті небесній
Йде по тій планеті,
Дивній і чудесній.
А навколо трави
І барвисті квіти
Синіми вогнями
Почали горіти.
І ясне каміння
Мерехтить усюди.
Незабаром візьмуть
Те багатство люди.
Ось побачив Дмитрик,
Що зоря грайлива
Піднялась угору
У промінній зливі.
Вільна зірка щастя
Засвітилась з висі,
Освітила доли,
Степ і гори лисі.
А навколо трави
І барвисті квіти
Синіми огнями
Почали горіти.
І яскраво перли
Мерехтять усюди.
Будуть незабаром
Жить тут наші люди.

На планеті вільній
Грім несамовито
Заіржав щосили
І підняв копито.
— Ну, здобув я щастя!
То й вертати треба. —
Й метеором хлопець
Мчить посеред неба.

Місяць зустрічає
В космосі хлопчину.
— Лицарю відважний,
Що, пірат загинув? —
Через синє небо
І крізь даль прозору
Він його відносить
На високу гору.
— Хочу, — каже місяць, —
Глянуть я в долини
І посіять стріли
Золоті, хлопчино.
Ти ж іди додому
В далину багряну,
Бий чолом від мене
Дідусю Туману. —
Йде хлопчина полем,
Де тополі стали,
Вже і ніч далеко
Йде за перевали,
Потягла за гори
Чорні свої коси,
Іскрами на травах
Погубила роси.
Мла повзе спокійно
В крутояр глибокий,
І сміється радо
Схід червонощокий.

Дні у даль летіли,
Як козачі стріли,
Поки добрі хлопці
Знов у полі стрілись.
І побачив Дмитрик
Ще незнане чудо.
У степу широкім
Метушаться люди!
Нагортають гори
Сяйного каміння.
Гра воно, неначе
Сонячне проміння.
А в залізній клітці
Цар із підземелля
Журиться: — У кого
Мого злота скелі? —
І морська цариця
Тут же, біля нього.
На Данилка здалі
Поглядає строго.
А брати веселі,
Радостей в них море.
Є в них зірка щастя
І багатства гори.
Розповів Данилко
Брату щиро й радо,
Як водив у море
Таткову бригаду.
Як у підземеллі
Брав царя страшного
Й дороге каміння,
Що було у нього.
Розповів і Дмитрик
Серед поля брату,
Як брав зірку щастя
В небі у пірата.

Партизан Брунька

Дід Омелько сивобровий
Вже старий, але здоровий.
Богатирська борода
Аж до пояса спада.
Дужий дід і працьовитий,
Весь немов із міді злитий.
М’язи в нього, мов з броні,
Бо працює день при дні.
Як наступить осінь рання —
Йде старий на полювання.
А зимою у дворі
Він годує снігурі.
Як весна іде з-за гаю,
Вишні, яблуньки саджає.
Як наступлять літа дні,
Ловить рибу на Десні.

Якось він в ясну годину
Йде косити у долину
Для овець густу траву,
Що зростає у рову.
От приходить, оглядає,
Працювати поминає.
Косить, а його коса
То засяє, то згаса.
І покоси із травиці
Вже лягають у копиці.
Раптом, з трав хтось як гукне:
— Діду, ой спасіть мене! —
Дід здригнувсь від крику того.
Подививсь, нема нікого.
Приглядається старий —
Там один пирій густий.
— Утомився я, і тому
Щось почулося старому.
Хто б це тут й чого кричав? —
Дід сказав і замовчав.
Потім взяв косу широку
Й косить знов траву високу.
Але викрики нові
Залунали у траві.
— Ой, голубчику дідусю,
Помирати я боюся.
Нахиліться ж ви сюди
Й порятуйте із біди!
— З ким же трапилось тут горе? —
Дід розгублено говоре. —
Обізвися, де ти є? —
І з кишені дістає
На шнурочку, як дві фари,
Вже старенькі окуляри
Й хутко у хвилину ту
Розгорта траву густу.
— Десь отут воно кричало,
Аж навкруг траву качало. —
Раптом вздрів він біля пня:
Хлопчик, ніби те зерня,
З комаром запекло б’ється,
Що аж кров струмками ллється.
Дід від дива завмира
Й давить пальцем комара.

А хлопчину на осонні
Він поставив на долоні.
І крізь скельця оглядає,
Потім радісно питає:
— Хто ти, серденько моє?
Батько, мати в тебе є?
— Ні, я сам живу у світі
У фіалковому цвіті.
Квіти дуже я люблю,
Уночі між ними сплю.
— Що ж їси і п’єш ти, милий?
Ти ж бо хлопчик малосилий. —
А малий відповіда:
— Є тут їжа і вода.
Вранці бігаю в травичку,
Їм лопуцьки, п’ю росичку.
Й малярійних комарів
Б'ю і кидаю у рів.
Що ж із ними більш робити?
Нині я лише побити
Комара не міг того,
Що всі звуть царем його.
Та знайшлись на нього сили.
Ви страшного роздавили…
— Бачиш, хлопче, за ставком
Білу хату під садком?
Де он яблуньку крислату
Хилить вітер аж на хату,
То з бабусею ми там
Живемо. І скучно нам…
Може, будеш з нами жити?
Будем ми тебе любити,
Як слухняним будеш ти.
— Що ж, я хочу з вами йти.
Буду завжди з вами жити,
Буду й вас я вік любити,
І, що скажете, зроблю,
Бо роботу я люблю.
— Мій онучку, мій миленький,
Як же звуть тебе, маленький? —
Засміявся той хлопчак
І сказав: — Як звуть? Ніяк? —
І дідусь промовив лунко:
— То назву тебе я «Брунька».
Ти ж малий, як брунька, є—
Гаманця він дістає,
Кида в нього хлопця з жмені
І хова в своїй кишені.
— В копійки, онучку, врийся,
А карбованцем укрийся. —
Й кида на плече косу.
— Що ж, додому понесу
Я онучка із левади.
Буде баба дуже рада.

Вітер гаєм аж гуде.
Дід радіючи іде
І бабусі Харитині
Він говорить у хатині.
— Вже, стара, обідать час.
Подавай усе для нас:
Пиріжки і паляниці,
І коржі і варяниці.
Внось побільше ковбаси
І вареники неси.
Та негайно щоб дістала
З хижки шмат великий сала
І варені карасі,
Щоб наїлися усі. —
Баба каже: — Я не знаю,
Чи з голодного ти краю,
Чи не їв уже три дні,
Що говориш це мені. —
Дід моргає до старої:
— Став три миски, бо нас троє…—
І бабуся не мовчить:
— Розучивсь, старий, лічить?
Нас же, діду, тільки двоє. —
Дід на пальцях у цю мить
Став по черзі всіх лічить:
— Я та ти, моя бабунька,
Й наш онучок хлопчик Брунька…
— Наш онучок? Де ж він є? —
Дід з кишені дістає
Хлопчика, немов зернину,
І несе на скатертину.
— Ось, бабусенько, який
Є онучок в нас малий. —
Баба Бруньку оглядає,
Що сказать, сама не знає.
Й так сміється, що сльоза
Їй на вію виповза.
Оглядає ніжки й ручки
У маленького онучка.
Й Бруньці кучері малі
Баба гладить на столі.
Дід Омелько сів на лаву,
Бо несе бабуся страву:
Борщ смачний у казані
І вареники смачні.
Смажить і ковбаси, й сало,
Щоб всього було немало,
Варяниць і карасів.
Все дає, що дід велів.
Витира Омелько вуса:
— Пообідаєм, бабусе,
І сплету з соломи я
Бруньці гарного бриля.
Зміряю і ріст, і шию
Та й сорочечку пошию.
Ще пошию і штани,
Щоб нові були вони.
Потім з хрому по хвилині
Зшию чоботи хлопчині. —
Говорив сердечно дід
Поки кінчився обід.

Пообідали і встали
Й знову працю починали.
Баба з сапкою в руках
Йшла полоти на грядках,
І до вечора Омелько
Бруньці вже пошив гарненько
Дивний одяг, чобітки,
Ще підбив і підківки.
І, зігнувши круто спину,
Одягнув свого хлопчину.
Потім ще й бриля пошив.
Ложку й миску теж зробив.

Мла вечірня сірі крила
Над степами розпустила.
І розп'явся павуком
Жовтий місяць над ставком.
Розлилася нічка морем.
— Спати час! — дідусь говорить.
Баба в хижку йде й звідтіль
Вже несе м'яку постіль.
І до діда каже тихо:
— Ой, дідусю, у нас лихо.
В житі в кожному кущі
Завелись страшні хрущі.
Геть з’їдають все колосся…
Звідки горе це взялося?
Поки хліб іще в цвіту,
Треба вбити нечисть ту. —
Брунька й каже: — Гей, бабусе,
Звірів тих я не боюся.
Як на недругів страшних,
Я піду у бій на них.
— Що ти можеш їм зробити?
Комара не міг побити!
— Діду, в комара жало
Довге, ніби спис, було.
А ось я візьму гарненьку
Голку гостру і тоненьку
І знайду, що їм робить.
Поколю усіх у мить.
— Ну, то на хорошу зброю
Та й іди собі до бою. —
Каже дід. — Яка вже є…—
Й голку хлопцеві дає.
Взяв хлопчак, немов рушницю,
І виходить на дільницю.
І в траві серед кущів
Він знайшов царя хрущів.
— Царю! Чуєш! — він говорить. —
Геть лети собі за море,
Бо і ти й хрущівський рід
Тут зазна сьогодні бід.
— Ні, цього не буде, Брунько! —
Каже хрущ сердито й лунко. —
Вільний рід мій хай літа,
Їсть пшеницю і жита.
А тебе ми, лютий враже,
Роздерем! —
А хлопчик каже:
— Ой ти хитрий, наче лис,
Тільки ж сядеш на мій спис,
Бо з розмов не буде толку, —
І схопив хруща на голку.
І, піднявши догори,
Покрутив разів зо три.
Потім всіх їх без упину
Став колоть у хвіст, у спину.
За годину з колосків
Геть зігнав він шкідників.

Вранці дід уздрів хлопчину.
Він на макову зернину,
Коли спав, підріс за ніч.
Таємниця. В чім тут річ?

Груша он посеред двору
Добре б виросла угору,
Так велика їй біда:
Листя гусінь об’їда.
Навіть гризла, клята, віти.
І як Брунька її звідти
З гніздами на землю зніс,
То вночі він знов підріс.
І щоразу дід Омелько
Більший одяг шив гарненько.

Засмутилися усюди
Працьовиті наші люди,
Бо пора прийшла страшна.
Всім біду несе війна.
Ось уже в селі почули
Громові гарматні гули.
Б'ють снарядами здаля,
Аж колишеться земля.
І, як змії ті гримучі,
Літаків з'явились тучі.
В небесах ревуть вони
Й бомби сиплють з вишини.
Все навкруг пірна в пожежі
Диму стали в небо вежі.
І вогненні язики
Лижуть угорі хмарки.
Вибухають громом міни.
Пил навкруг, огонь, руїни.
І фашистів у село
Наче вітром занесло.
Ось вони в кінці діброви
Ріжуть свині і корови.
Забирають у людей
Одяг, жито і курей.
Дід із погреба виходить,
Та нічого не знаходить.
З хати лиш одна стіна
В сажі чорна, аж страшна.
Мов була вона у горні.
У саду воронки чорні.
Груша, що в дворі росла,
До порога прилягла.
Вишні впали на алею.
Все змішалося з землею.
Й між руїнами тепер
Ловить півня офіцер.
Дід Омелько і говорить:
— Наступило люте горе.
Й щоб здолати цю біду,
В партизани я піду.
Ти ж із Брунькою, бабусе,
Будеш дома…
— Гей дідусю!
Як же тута жить мені
У такі гарячі дні?
Не на макову зернину,
А на цілу половину
Я тепер уже підріс.
То беріть й мене у ліс.
— Що ти будеш там робити?
Комаря не міг побити…
— А фашистів кожну мить
Буду я, дідусю, бить.
— Ну, гаразд. Візьму з собою.
Тільки будь готов до бою. —
І почав збиратись дід
До походу так, як слід.
— Будуть там бої щоденні…
Лізь, мій Брунько, до кишені. —
І в кишеню хлопчака
Дідова саджа рука.

Дід у німця біля тину
Вкрав гарненьку кобильчину
І помчав крізь дим, грозу…
Втерла рукавом сльозу
Біля згарища бабуся.
Побажала, щоб вернувся,
Як мине це чорне зло,
Дід із Брунькою в село.

Довго їхав дід у полі,
Де лани широкополі.
Де свистить ховрах в траві,
Де могили степові.
Ось село… біліють хати…
Треба їсти щось дістати…—
Каже дід, та раптом свист.
Гульк, аж тут стоїть фашист.
— Хальт! — кричить він на старого,
Ще й пістоль підняв на нього…—
Документи! Злазь з коня!..

Допит діду був півдня.
Потім, наче до могили,
Діда в погріб посадили.
Двері на замок взяли
Й закопать стовпи пішли,
Щоб повісить завтра зрана
З бородою партизана.

Серед ночі дід Омелько
Промовляти став тихенько:
— Доведеться в цім селі
Погойдатись у петлі. —
Та говорить Брунька стиха:
— Ні, не буде, діду, лиха.
Я полізу у замок
Й поверну в нім ричажок.
І сидіти тут доволі!
Будем знову ми на волі! —
І зробив все точно так,
Як сказав, малий хлопчак.
І в ту ніч — тяжку годину —
Знов підріс він на пшонину.
Вийшов з погреба старий,
Як у вовка, погляд злий.
Вкрав гривастого із стайні
І в поля помчав безкрайні.
Наче вітер його ніс…

Ось з-за гірки видно ліс.

Де печери і поляни,
Біля скелі партизани.
Посідали на траві.
Гульк — аж їхні вартові
Крізь гущавину проходять
Й дідуся сюди приводять.
Командир його спитав,
Чом до лісу завітав?
Що він бачив, що він знає?
Дід усе розповідає.
Командир узнав, хто він,
І прийняв у свій загін…

Якось хлопці-партизани
Розробляли мудрі плани,
Як напасти на село,
Де фашистів тьма було,
Й почали вони гадати,
В розвідку кого послати.
Дід і каже: — Хай летить
Добрий Брунька. Взна все вмить…
— Що за Брунька?
— Мій онучок.
Він маленький, наче ключик.
І сміливий, і такий,
Наче в річці в'юн, верткий. —
Й на широкій оболоні
Дід показує з долоні
Партизанам хлопчака.
Й знову голосно гука:
— Я метелика піймаю,
Загнуздаю й осідлаю.
І вже щоб там не було,
Полетить він у село.
Де там танки чи гармати,
Ось це може він узнати.
Ось кого я вам привіз! —
Розсміялись всі до сліз…

Одягнув дідусь по моді
Хлопця в партизанський одяг.
Довго Брунька не вагавсь,
У дорогу вже збиравсь.

Командир розповідає,
Як йому летіти з гаю.
Що дізнатися йому
Треба у селі тому.
Щоб зробив він діло чисто.
Все дізнався про фашиста.
І щоб довго не літав,
Швидко звідти повертав.

Ось метелика піймали,
Загнуздали, осідлали.
Всівся Брунька у сідло.
Мчить над лісом у село,
Аж берези і ялини
Тріпотять серед долини.
Що аж гілля осоки
Похилилось до ріки.
Понад лісом, понад гаєм
Брунька вміло пролітає.
Глянув у ясну блакить,
Аж звідтіль коршак летить,
Щоб метелика ковтнути.
Брунька встиг нараз збагнути,
Що загине, і тому
Він почав кричать йому:
— Мабуть, око твоє баче,
Степовий літун-коршаче,
Цей метелик покоривсь,
Літаком моїм зробивсь.
Я лечу на ньому нині
На завдання в далі сині…
На фашистів… — І коршак
Усвідомив це сяк-так.
Відлетів…

І танці, й свисти —
Розгулялися фашисти.
П'ють горілку, вина п’ють,
Сурми грають, бубни б'ють.
І зійшлося ж їх багато,
Бо було фашистське свято.
Веселяться всі вони,
Наче їм нема війни.

Спритний Брунька не дрімає,
Вже над ними пролітає.
Де стояв густий садок:
Свіжим гіллям з вишеньок
Замасковані гармати.
Брунька й там почав літати.
Там, де танки, теж літа.
Все, що взнав тут, пам'ята…
Та один фашист одначе
Нехороше щось побачив.
І, щоб тайну відгадать,
Він почав спостерігать.
Потім крикнув якомога:
— Гей, солдати! Гей, тривога
Он літає партизан
На метелику! — й наган
Він дістав, почав стріляти.
А за ним усі солдати.

Крізь огонь і вихор жару
Брунька вилетів під хмару.
Не боявся, не тремтів,
В ліс щодуху полетів.
Той фашист, що Бруньку бачив,
Непокоївся одначе.
Все казав тому й тому,
Та не вірять ті йому.
Й він, як музика дограла,
В штаб пішов до генерала
По розбитому шосе
Й розповів йому про все.
Той зирнув крізь окуляри.
Брови в нього, ніби хмари.
Очі, ніби із смоли,
Жовтим жиром запливли.
І кричить він серед штабу:
— Не золдати ви, а жаби!
Крокодили, пацюки!
Чорна гусінь, хробаки.
Допилися, догулялись!
Вже метеликів злякались!
Я такого не стерплю!
Всіх вас треба у петлю!

Біля скелі партизани
Чистять шаблі і нагани.
Раптом ліс аж затремтів:
Брунька з неба прилетів.
Витирає піт з обличчя.
Командир хлопчину кличе:
— Що, не трапилась біда? —
Брунька все розповіла.
Де гармати й кулемети,
Де і танки, й міномети,
Де там штаби ворогів.
Все, як треба, доповів.
Розповів про танці й свисти
І що п’яні всі фашисти.
— Ясно! — каже командир. —
Так скидай же свій мундир
Та і йди собі з полянки
Спочивати до землянки.
Як вечірня стане мла,
Всі ми підем до села. —

Із-за лісу, із-за кручі
Насувають чорні тучі,
Літній вечір на поля
Чорну ковдру простеля.
Небо чорними очима
До землі ізрідка блима
У вечірній далині.
Ліс пірнає в тишині.
Вже фашисти напилися,
Спать на травах уляглися,
Наче жирні кабани,
І хропуть усі вони.
Тільки взяв на ізготівку
Вартовий свою гвинтівку
І стоїть він біля пня,
Все, що є, охороня,
У душі немає страху.
Раптом дивиться: край шляху
У тарілці ковбаса.
Він хапа її, куса,
А до нього дід Омелько
Ззаді підійшов тихенько
І загнав у спину ніж.
Ще й промовив тихо: — Їж! —
Й закипіла безупинна
Люта битва-різанина.
Вся земля в бою дрижить — Б
ільш фашистам тут не жить.
Всі знайшли вони могили.
Партизани накосили
Їх, як у жнива снопів
На лану серед степів.
Партизани встигли взяти
Міномети, і гармати,
І коЖухи ще нові,
І машини бойові.
Автомати, і пістолі,
І всього, всього доволі
У селі тім узяли
І до лісу повезли.

Партизани на світанку
В ліс добрались до землянки,
Де хлопчина Брунька спить.
Почали вони світить.
Бачать, що за ніч хлопчина
Виріс аж на пів-аршина —
Одяг лопнув на ньому.
Голий Брунька у пітьму
Десь сховався за корзину,
Щоб не вздріли голу спину.
Треба другий одяг шить.
Гульк усі — аж дід біжить,
Простяга до Бруньки руку:
— Одяг я пошию внуку!
Цю роботу я люблю.
За годину все зроблю. —
І почав у ту хвилину
Краять, різати тканину.
Примірять, а потім шить.
Хоче Бруньці догодить.

Встане Брунька із постелі —
Підійма важкі гантелі.
Підіймає автомат
І стріля, немов солдат.
На полянці під горою
Поскладали хлопці зброю.
На густому пирії
Склали й кожушки свої,
На травичці полягали
І барвисто заспівали:
— Ой на горі, на горі
Там ходили журавлі…—
Й поспівавши, не відчули,
Як солодким сном заснули.
Тільки ходять по траві
На горбочку вартові.
Командир іде з землянки
До широкої полянки.
Хлопцям річ таку веде:
— Знов нас, хлопці, битва жде.
Нині я від генерала
Таємниць узнав немало.
Де бурхливо протіка
Голуба Десна-ріка,
По мосту ідуть фашисти,
Ліс рубати густолистий,
Щоб усіх нас оточить,
До полону захопить.
Треба міст той підірвати,
Їхні сили роз’єднати.
Хто відважний, хто з вас сміло
Піде, хлопці, на це діло? —
Всі погоджуються йти.
Став Омелько річ вести:
— Гей, не будьте всі кипучі!
Не придумать, друзі, лучче:
Брунька хай бере орла
І негайно осідла.
Загнуздає за хвилину,
Добре всядеться на спину,
Візьме бомбу, п’ять гранат,
Пару дисків, автомат.
Хлопець бомбою, як треба,
Висадить той міст до неба.
Та ще й добре звідтіля
Він фашистів обстріля.
Буде паніка велика.
А тим часом ми із криком,
З стріляниною у бій
Вискочим, як буревій.
— Вірно каже дід Омелько!
То ж орла ловіть швиденько! —
І пішли у ліс умить
Хлопці всі орла ловить…

Почали орла сідлати
І, немов коня, гнуздати.
Партизани, як орли, /…/^[1]

Щоб побачить хоч здаля,
Як гойдатиме петля
Молодого партизана.
Йде юрба фашистів п’яна.
Веселяться всі, і от
Кат іде на ешафот.
Зір його такий жаристий,
І чека він, щоб фашисти
Партизана привели
І на страту віддали.

Брунька, щоб не сталось лихо,
Із гороху вийшов тихо,
По-пластунськи підповза,
Де зростає дереза.
Погляда, аж зір іскриться,
Де припнули фріци птицю.
І говорить до орла:
— Рана в тебе зажила.
Тож-бо швидше, птице мила,
Простирай широкі крила
І щосили в ліс лети,
Бо загинем я і ти.
Зрозумів орел хоробрий,
Що в фашистів жить недобре,
І піднявся в височінь,
Тільки вниз упала тінь.
Й Брунька з неба гонористо
Влучно плюнув на фашистів.
Показав їм кулаки
І сховався за хмарки.

Дід Омелько зажурився,
На сухий пеньок схилився.
Про онучка дума він.
Журиться і весь загін.
В кожного у серці болі,
Брунька ж їхній у неволі.
Ось розвідка принесла
Вість про Бруньку і орла,
Та душі нема чим втішить:
Будуть нині Бруньку вішать.

Командир збира усіх
Й тихо промовля до їх:
— Всім узяти автомати, —
Підем Бруньку визволяти!
Вмерти хлопцю не дамо! —
Всі гукають: — Ідемо!!! —
Коли дивляться: з-за гаю
Орлик їхній вилітає
І несе на спині він
Бруньку. Ой зрадів загін.
Партизани зустрічають
Хлопця Бруньку, обіймають.
Радість річкою в серця
Ллється хлопцям без кінця…
Брунька зразу, як годиться,
Дав поїсти хліба птиці.
І на волю на святу
Відпустив у висоту.
Сам в землянці став дрімати,
І рости, і підростати.
І за ту він виріс ніч
Командирові до пліч.

Довго ще війна гриміла,
Довго ще земля тремтіла
І висаджував мости
Ще не раз до висоти
Хлопець Брунька. Ешелони,
Паровози і вагони
Ще підводив під укіс
І щоразу ріс і ріс
Хлопець Брунька синьоокий.
І вже став такий високий,
Що сягнув до хмари чуб.
І міцним став, наче дуб.

Згасли вже війни заграви,
Зеленіють всюди трави,
В полі хиляться жита
І пшениця золота.
Вся земля щаслива, рада,
Бо нема фашиста-гада.
Йдуть солдати із війни,
В них на грудях ордени.
І по полю запашному
Партизани йдуть додому.
Дід Омелько й Брунька йде,
Аж навколо степ гуде,
Й каже дід: — Мій Брунько, друже.
Я, як видно, занедужав.
Швидко так не можу йти,
Як ходить умієш ти.
Брунька діда взяв у жменю
Й кинув у свою кишеню.
— В копійки, дідусю, врийся,
А карбованцем укрийся.
Там кишеня немала,
Якось дійдем до села.
Видно вже дахи згорілі
І хатинок стіни білі.
Брунька йде у рідний двір,
Де все знищив чорний звір.
І бабусю Харитину
Брунька вгледів біля тину.
Із ціпочком у руці,
Зморшки густо на лиці.
І горбата, й білокоса…
І стоїть край двору боса.
Бруньку внучка пізнає,
Хоч під небо він стає.
— Ой, онучечку-серденько,
Де ж подівся дід Омелько?
Певно, вбитий на війні? —
Брунька бабі каже: — Ні! —
Й ставить діда він із жмені
На калачики зелені.
Усміхнулася стара,
Серце з щастя завмира.
Так бабуся та зраділа,
Що аж геть помолоділа.

Знову в мирі і добрі
Зажили в своїм дворі.
Підросли усюди вишні,
Запалали квіти пишні,
Радо скрізь росте трава,
Бо навкруг земля жива.

notes

Примітки

В сканованому екземплярі відсутні сторінки 119–122. — Примітка оцифровувача