Annotation 5 страница

— Про що ти думаєш, Енн? Двоє дівчат блукали надвечір у чарівній долині побіля струмка. Понад водою гойдалися стебла папороті, зеленіла молода травичка й дикі груші розгорнули білі духмяні шатра. Енн зі щасливим зітханням виринула із замрії. — Обмірковую своє оповідання. — А ти вже почала писати? — вигукнула Діана, ураз спалахнувши цікавістю. — Так. Написала хіба кілька сторінок, та загалом усе вже добре продумала. Мусила довго вигадувати сюжет, бо жоден не здавався мені підхожим для героїні на ім’я Ейверіл. — Хіба ти не могла вибрати інше ім’я? — Ні, це було неможливо. Я намагалася, та виходило не краще, аніж спробувати змінити ім’я тобі. Ейверіл стала для мене такою реальною, що як би інакше я не хотіла її назвати, все одно думала про неї як про Ейверіл. Але врешті-решт я таки вигадала сюжет, що їй пасуватиме. І тоді почалися радісні муки вибору імен для решти персонажів. Ти не уявляєш, як це може захопити. Я лежала без сну годинами й вигадувала імена. Головного героя зватимуть Персиваль Дельрімпл. — Ти вже назвала усіх персонажів? — зажурилася Діана. — Якщо ні, то, може, дозволиш мені назвати одного-єдиного — хоч найдрібнішого? Тоді я почуватимуся так, мовби й сама теж допомагала тобі писати. — Можеш назвати малого наймита Лестерів, — поступилася Енн. — Це другорядний персонаж, але він єдиний, хто ще й досі лишився без імені. — Назви його Реймонд Фітцосборн, — запропонувала Діана, у пам’яті котрої зберігалося ще багацько подібних імен від часів існування літературного клубу, до якого в шкільні роки належали вони з Енн, Рубі Джилліс та Джейн Ендрюс. Енн із сумнівом похитала головою. — Боюся, Діано, для наймита це ім’я буде занадто аристократичне. Я не можу уявити, як Фітцосборн закладатиме корму свиням чи збиратиме тріски для груби, а ти? Діана не розуміла, чому, коли вже ви маєте уяву, не можна її аж настільки напружити, та Енн було, певно, видніше, тож горопашного наймита охрестили Робертом Реєм, щоби принагідно назвати його Боббі. — Як ти гадаєш, скільки тобі заплатять? — поцікавилася Діана. Та Енн про це зовсім не думала. Вона прагнула слави, а не грошей, і літературні її мрії були ще не заплямовані корисливою сріблолюбною жадобою. — Ти ж даси мені почитати, правда? — прохально запитала Діана. — Коли закінчу, я прочитаю оповідання тобі й панові Гаррісону, і чекатиму від вас суворої критики. А більше жодна душа не побачить його аж до самісінької публікації. — А яким ти хочеш зробити закінчення — щасливим чи ні? — Я ще не знаю. Хотілося б зробити нещасливим, бо так буде незмірно романтичніше. Але редактори, здається, упереджені щодо сумних закінчень. Професор Гамільтон сказав нам якось, що нікому, крім геніїв, не варто й намагатися писати оповідання з нещасливим кінцем. А я, — скромно підсумувала Енн, — зовсім не геній. — Я більше люблю щасливі закінчення. Напиши, щоб він побрався з нею, — відповіла Діана, котра, надто після заручин із Фредом, вважала, що саме так мусить завершуватися кожна історія. — Хіба ти не любиш поплакати над оповіданням? — Люблю, тільки посередині. А кінець мусить бути щасливим. — У моєму оповіданні має бути хоч одна жаліслива сцена, — замислено проказала Енн. — Може, нехай Роберт Рей постраждає внаслідок нещасного випадку, і тоді я напишу сцену смерті. — Не смій убивати Боббі, — засміялася Діана. — Він мій, і я хочу, щоб він був живий-здоровий. Коли треба, то вбий когось іншого. Упродовж наступних двох тижнів, залежно від настрою, Енн тішилася своїми літературними вправами, а чи то скніла над ними. Часом вона раділа новим блискучим думкам, часом гнівалася, що котрийсь упертий персонаж поводився не так, як належить. Діана не могла цього збагнути. — Змусь їх поводитися так, як ти хочеш, — казала вона. — Не можу, — бідкалася Енн. — Ейверіл — така свавільна героїня. Вона каже й робить зовсім не те, чого я від неї сподівалася. І тоді виявляється, що все оповідання зіпсоване, тож доводиться переписувати його спочатку. Проте кінець кінцем оповідання було завершене й Енн прочитала його Діані під склепінням своєї кімнатки на піддашші. Вона таки зуміла написати «жалісливу сцену», зберігши життя Робертові Рею і тепер, читаючи, раз по раз уважно поглядала на Діану. Діана сягнула висот розуміння й плакала належним чином, проте, коли оповідання добігло кінця, вигляд у неї був розчарований. — За що ти вбила Моріса Леннокса? — докірливо запитала вона. — Це ж негативний персонаж, — обурилася Енн. — Я мусила його покарати. — А мені він найбільше сподобався, — відказала нерозважлива Діана. — Ні, він мертвий і лишиться мертвим, — ображено мовила Енн. — Якби він не загинув, то продовжував би капостити Ейверіл та Персивалю. — Так, але ти могла б його перевиховати. — Це було б неромантично, та й оповідання тоді вийшло б занадто довге. — Ну, та все одно дуже гарно вдалося. І я певна, що колись воно тебе прославить. А назву ти вже придумала? — О, так, придумала вже давно. Я назву його «Покута Ейверіл». Гарно, правда? Так пишно звучить. А тепер скажи мені відверто, Діано, ти бачиш якісь хиби в моєму оповіданні? — Ну… — завагалася Діана, — той епізод, де Ейверіл пече пиріг, здається мені недостатньо романтичним для такої історії. Бо ж пироги пекти кожен може. А я вважаю, що романтичні героїні взагалі не повинні куховарити. — Та це ж гумористичний епізод, і в оповіданні він — один з найкращих, — заперечила Енн. І можна з певністю твердити, що то була щира правда. Діана обачно втрималася від подальшої критики, проте пан Гаррісон виявився невблаганним суддею. Передовсім він заявив Енн, що в її оповіданні забагато описів. — Викинь усі ці барвисті місця, — безжально мовив він. Енн сумовито відчула, що пан Гаррісон має рацію, і змусила себе викинути з оповідання більшість милих серцю описів, хоч його й знадобилося переписувати тричі, доки вибагливий пан Гаррісон нарешті лишився задоволений. — Я викинула всі описи, крім заходу сонця, — сказала вона згодом. — Його я просто мусила залишити — він був найкращий з усіх. — Він не має нічого спільного із сюжетом, — заперечив пан Гаррісон. — Та й навіщо було писати про заможних городян? Що ти про них знаєш? Краще перенести дію до Ейвонлі — змінивши назву, певна річ, бо пані Рейчел Лінд тут-таки й вирішить, що ти зробила головною героїнею саме її. — Нізащо, — відповіла Енн. — Ейвонлі — найкраще місце у світі, та все ж недостатньо романтичне для таких історій. — Насмілюся вважати, що романтичні пригоди стаються і в Ейвонлі… як і трагедії, зрештою, — сухо відказав пан Гаррісон. — Та все одно твої герої не схожі на справжніх людей. Вони забагато базікають і надто пишно висловлюються. Там є в тебе місце, де той хлопчина, Дельрімпл, цілих дві сторінки торохкоче, а дівчині й словечка не дає проказати. У справжньому житті вона б йому швиденько гарбуза дала. — Я в це не вірю, — рішуче заперечила Енн. Потай вона була щиро впевнена, що таке гарне, поетичне освідчення зворушило б серце будь-якої дівчини. І як жахливо було почути, що Ейверіл, статечна й вишукана Ейверіл дала комусь гарбуза. Ейверіл відхиляла залицяння своїх кавалерів. — Хай там як, — нещадно підсумував пан Гаррісон, — а я не розумію, чого вона не вийшла за Моріса Леннокса. Він був далеко більш підхожим чоловіком, аніж той другий. Моріс чинив кепсько, та все ж робив хоч щось. А Персиваль і часу ні на що не мав, хіба нюні розпускати. «Нюні розпускати». Це було ще гірше, ніж «дати гарбуза»! — Моріс Леннокс — негативний персонаж, — гнівно відказала Енн. — І я не розумію, чому він усім подобається більше за Персиваля. — Персиваль занадто хороший, аж дратує. Коли писатимеш наступне оповідання, додай героєві хоч іскорку людської душі. — Ейверіл не могла вийти за Моріса. Він був поганою людиною. — Вона б його виправила. Бо чоловіка можна виправити, коли він не тюхтій. Ну, та мушу визнати, оповідання незле, навіть цікаве. Хоч ти ще й замолода для доброго писання. Почекай років десять. Отож Енн вирішила, що коли й напише наступне оповідання, то нікому його показувати не буде. Надто вже нищівною виявилася критика. Вона не читала свого твору Гілбертові, хоч і розповіла про нього. — Якщо оповідання мені добре вдалося, ти побачиш його в журналі, Гілберте, а якщо ні — його не побачить ніхто й ніколи. Марілла нічого не знала про літературні вправи своєї вихованки. В уяві Енн уже бачила, як читатиме Маріллі оповідання із журналу, чутиме від неї компліменти — бо ж усе можливо в уявнім світі, — а тоді переможно оголосить, що це її оповідання. І от настав день, коли Енн понесла на пошту великий пухкий конверт, адресований, із розкішною самовпевненістю молодості й недосвідченості, редакторові найбільшого з великих журналів. Діана хвилювалася не менше за саму Енн. — Як ти гадаєш, коли тобі надішлють відповідь? — запитала вона. — Щонайбільше за два тижні. Ох, яка ж я буду рада й горда, якщо його приймуть! — Авжеж, приймуть, і неодмінно попросять надіслати ще. Колись ти станеш знаменитою, як пані Морган, і я так пишатимуся, що знайома з тобою, Енн, — відповіла Діана, котра принаймні володіла безцінним умінням щиро захоплюватися талантами й чеснотами своїх друзів. Минув тиждень райдужних мрій, та потім надійшла гірка мить пробудження. Якось надвечір Діана застала Енн у кімнатці на піддашші з підозріло червоними очима. На столі перед нею лежав конверт і зіжмаканий рукопис. — Енн, невже оповідання відхилили? — недовірливо скрикнула Діана. — Так, — коротко відповіла Енн. — Той редактор, певне, здурів. Які він надав тобі пояснення? — Жодних пояснень. Просто вклав картку з підписом, що оповідання не годиться до публікації. — Я завжди була невисокої думки про цей журнал, — палко відказала Діана. — Оповідання в ньому й наполовину не такі цікаві, як у «Канадській жінці», хоч і коштує він набагато більше. Мабуть, той редактор просто упереджений до кожного, хто не янкі. Не журися, Енн. Згадай, що всі оповідання пані Морган спершу теж відхиляли. Надішли його до «Канадської жінки». — Мабуть, так я й зроблю, — помалу втішаючись, мовила Енн. — І якщо його надрукують, надішлю примірник тому американському редактору. А захід сонця таки викину. Мені здається, пан Гаррісон слушно радить. Захід сонця був безжально викреслений, та навіть попри це героїчне каліцтво редактор «Канадської жінки» повернув оповідання так швидко, що розгнівана Діана присяглася більше ніколи не читати цього журналу й негайно припинити на нього передплату. Другу відмову Енн прийняла зі спокоєм зневіри. Оповідання вона замкнула у скрині на горищі, де зберігалися старі твори учасниць літературного клубу, та спершу поступилася благанням Діани й дозволила їй переписати. — Кінець моїм літературним прагненням, — мовила вона з гіркотою. Енн нічого не розповіла панові Гаррісону, проте якось увечері він сам запитав її, чи прийняли оповідання до друку. — Ні, редактор відхилив його, — просто відповіла вона. Пан Гаррісон скоса поглянув на витончений профіль зарум’янілого обличчя. — Ну, я думаю, ти писатимеш далі, — підбадьорливо мовив він. — Ні, більше ніколи не буду навіть намагатися, — заявила Енн із безнадійною рішучістю дев’ятнадцятилітньої людини, перед носом якої щойно зачинилися двері. — Я б не кидав писання зовсім, — замислено проказав пан Гаррісон. — Щось вигадував би час від часу, але редакторам не набридав. Описував би знайомих людей та місцини, і герої мої говорили би простою звичайною мовою, та й сонцю я дозволив би сходити й сідати звичним робом, і не здіймав би галасу через те. А якби писав про негативних персонажів, то давав би їм шанс виправитися — саме так, Енн. Бо хоч і є, мабуть, на світі жахливо погані люди, та їх нечасто зустрінеш, хоч пані Лінд і вважає, що всі ми споконвічні грішники. Та в більшості з нас усе ж є краплинка порядності. Пиши далі, Енн. — Ні. То була дурниця з мого боку навіть сподіватися на те. Коли я закінчу Редмонд — учителюватиму далі. Бо вчителювати я можу, а писати — ні. — Коли ти закінчиш Редмонд, саме час тобі вже буде віддаватися, — сказав пан Гаррісон. — Я не прихильник того, щоб довго зволікати зі шлюбом, як це було зі мною. Енн підвелася й рушила додому. Часом пан Гаррісон ставав просто нестерпний. «Дати гарбуза», «нюні розпускати», «віддаватися»… Фе!!! Розділ 13
ДОРОГА ЗРАДЛИВИХ

Деві й Дора збиралися до недільної школи. Ішли вони, як то зрідка траплялося, самі, бо ж пані Лінд, котра завжди їх супроводила, вивихнула гомілку й того дня лишалася вдома. Представляти сім’ю в церкві також належало двійнятам, оскільки Енн напередодні поїхала в гості до друзів у Кармоді, а Маріллу мучив головний біль. Деві поволі спустився сходами вниз. Дора, яку вже убрала й зачесала пані Лінд, чекала на нього в передпокої. Деві вмивався й одягався сам. У кишені в нього лежала центова монета на пожертву недільній школі і п’ятицентова — на церковну пожертву. В одній руці хлопчик мав Біблію, в іншій — підручник недільної школи; він добре знав урок, питання з катехізису й вірш зі Святого Письма, бо ж хіба не вчив усього того ще минулої неділі по обіді на кухні під суворим наглядом пані Лінд? Отож, настрій у Деві мав би бути щонайпогідніший. А втім, попри вивчений урок і катехізис, у душі він скидався радше на хижого вовка. Забачивши Деві, із кухні, накульгуючи, вийшла пані Лінд. — Ти чистий? — суворо запитала вона. — Так — усе, що видно, чисте, — зухвало відказав набурмосений Деві. Пані Рейчел зітхнула. Вона мала недобрі сумніви щодо шиї та вух Деві, проте знала, що коли взятися самій оглядати хлопця, він, найпевніше, завдасть ноги на плечі, а здоганяти його нині вона була неспроможна. — Ну, то будьте чемні, — застерегла вона дітлахів. — Не ходіть по куряві. На ґанку не спиняйтеся побазікати з іншими дітьми. Не крутіться на лавах. Не забудьте вірша зі Святого Письма. Не забудьте віддати гроші на пожертви, і глядіть, не загубіть їх. Під час молитви не шепочіться й уважно слухайте проповідь. Деві не принизив себе відповіддю. Він гордо попростував стежиною; за ним сумирно дріботіла Дора. У душі його вирував гнів. Він зазнав — чи то лише думав, що зазнав, — багацько лиха від рук та язика пані Лінд, відколи вона оселилася в Зелених Дахах, бо ж пані Лінд не могла жити в однім домі з будь-ким, — байдуже, дев’ять років було йому чи дев’яносто, — не намагаючись виховати його як належить. Щойно напередодні їй удалося переконати Маріллу заборонити Деві рибалити з дітьми Коттонів. Через те Деві й дотепер прискав гнівом. Щойно двійнята вийшли на битий шлях, Деві зупинився й скорчив таку люту гримасу, аж навіть Дора, яка добре знала все розмаїття братових талантів у цій сфері, злякалася, що лице в нього так і лишиться довіку перекошене. — Чорти б її взяли! — палко вигукнув Деві. — Ох, Деві, не лайся, — заскімлила нажахана Дора. — «Чорти взяли» — це не лайка. Тобто несправжня лайка. А коли й справжня, то мені байдуже, — безжурно відказав Деві. — Якщо вже кажеш погані слова, то не роби цього хоч у неділю, — благала Дора. І хай від покаяння Деві був незмірно далекий, усе ж потай він відчував, що, мабуть, переступив межу гріха. — Я придумаю свою власну лайку, — заявив він. — Господь покарає тебе за це, — суворо відповіла сестра. — Тоді я вважаю, що Господь — це старий злостивий бевзь, — правив своєї Деві. — Хіба Він не знає, як треба часом людині дати вихід своїм почуттям? — Деві!!! — скрикнула Дора. Вона чекала, що брата негайно поб’є грім, але нічого не сталося. — І взагалі я більше не терпітиму наказів пані Лінд, — затявся Деві. — Енн і Марілла можуть мені вказувати, а вона — ні. І я робитиму все, що вона забороняє. От побачиш! І в похмурому впертому мовчанні, попід нажаханим поглядом Дори він зійшов із трав’янистого узбіччя прямісінько в м’яку глибочезну куряву, що її утворили на дорозі чотири спекотних, посушливих тижні, і закрокував по ній, дошкульно човгаючи ногами, поки його не огорнула велетенська хмара пилюки. — Це тільки початок, — урочисто оголосив Деві. — Я ще стоятиму на ґанку довго-довго й базікатиму з усіма, з ким тільки зможу, і крутитимусь, шепотітимусь, і скажу, що не знаю вірша. І ще візьму й просто зараз викину всі гроші на пожертви. І він зловтішно шпурнув обидві монети за паркан ферми Баррі. — Це диявол тебе підбурив, — докірливо мовила Дора. — Ні, — гнівно відказав Деві, — це я сам собі вирішив. І я ще придумав. Я взагалі не піду ні до недільної школи, ні до церкви. Я піду гратися з Коттонами. Вони мені вчора сказали, що теж не підуть до недільної школи, бо їхня мама кудись поїхала й тепер ніхто їх не змусить. Ходімо, Доро, побавимося. — Я не хочу, — запротестувала Дора. — Підеш, — відповів Деві. — Бо я розкажу Маріллі, що Френк Белл поцілував тебе в понеділок у школі. — Що ж я могла вдіяти? Я не знала, що він хоче мене поцілувати, — запхинькала Дора, вкриваючись пекучим рум’янцем. — Але ти не дала йому ляпаса, і навіть зовсім нітрохи не розсердилася, — мовив Деві. — І це я теж розкажу, якщо не підеш зі мною. Ходімо коротшим шляхом, через поле. — Я боюся тих корів, — заперечила сердешна Дора, сподіваючись хоч так утекти. — І чого б то ти боялася корів, — пирхнув Деві. — Ти ж старша за них обох. — Але вони більші за мене, — відповіла Дора. — Та що вони тобі зроблять? Ходімо. Ну, от і чудово. Коли я виросту, то взагалі не ходитиму до церкви. Я й сам зможу потрапити на Небеса. — Ти потрапиш у геть інше місце, якщо порушиш день суботній, — тужливо бурмотіла Дора, плентаючись за ним проти власної волі. Проте цього Деві не боявся — поки що. Пекло було так далеко, а радість від риболовлі з малими Коттонами — так близько. Якби ж то ще Дора не була така тютя! Вона раз по раз оглядалася назад і, здавалося, могла щомиті заплакати, а це псувало хлопчині всю забаву. Цур їм, тим дівчатам! Цього разу Деві не згадав чортів навіть подумки. Він не картався — поки що — тим, що зробив це одного разу, та все ж вирішив не спокушати Незвіданих Сил удруге протягом дня. Малі Коттони, що гралися на задньому дворі своєї ферми, привітали Деві радісними вигуками. Піт, Томмі, Адольфус та Мірабел Коттон були вдома самі — мати й старші сестри поїхали. Дора тішилася, що бодай Мірабел була вдома, тож їй не доведеться бути єдиною дівчинкою в хлопчачому товаристві. Утім, Мірабел і сама була, мов хлопчисько — галаслива, засмагла й збитошна. Але вона принаймні носила спідниці. — Ми прийшли рибалити! — оголосив Деві. — Ура! — закричали Коттони й кинулися копати черв’яків. Попереду мчала Мірабел із бляшанкою в руках. Дорі хотілося сісти й розплакатися. І чого тільки той гидкий Френк Белл надумав її цілувати? Тепер через нього вона не могла покинути Деві й піти до улюбленої недільної школи. Звісно ж, вони не насмілилися рибалити на ставку, де їх могли би побачити ейвонлійці, йдучи на службу до церкви. Мусили сховатися понад струмком у лісі за фермою Коттонів. Утім, він аж кишів фореллю, і всі вони пречудово розважилися — принаймні Коттони, та й Деві, здавалося, теж. Він обачно роззувся й стягнув з ніг панчохи, а в Томмі Коттона позичив старий засмальцьований костюм. У такому вбранні можна було не боятися лісової грязюки й боліт. Дора, натомість, була явно й відверто нещасна. Вона пленталася за рештою від затоки до затоки, притискаючи до грудей свою Біблію та підручник і з тяжким серцем згадуючи свій улюблений клас, де мала б сидіти в цю хвилину перед учителькою, яку вона обожнювала. Але вона осьдечки, блукає лісом із цими напівдикими Коттонами, стараючись не промочити ніг, не забруднити й не порвати гарненького білого платтячка. Мірабел запропонувала була позичити їй фартуха, та Дора презирливо відмовилася від такої ласки. Риба йшла добре, як то завжди буває в неділю. За годину малі грішники наловили її аж задосить і повернулися додому, на превелике полегшення Дори. Вона гордовито сиділа на клітці для курей, доки решта із криками й гиготінням бавилися на подвір’ї у квача, опісля чого видерлися на дах свинарника й повидряпували свої ініціали на гребені. Невдовзі плаский дах пташника й копиця соломи попід ним надихнули Деві на нову забаву, отож наступні півгодини вони провели, раз по раз вилазячи на дах і з вереском кидаючись із нього в солому. Та навіть гріховним радощам неодмінно мусить настати кінець. Зачувши грюкіт коліс із мосту понад ставком, Деві зрозумів, що їм час вертатися. Він скинув засмальцьований костюм Томмі, перебрався у власний одяг і, зітхнувши, віддав Коттонам волосінь із наловленою рибою. Про те, щоб забрати її з собою, не могло бути й мови. — Хіба не весело було? — виклично запитав він, тюпаючи полем униз із пагорба разом з Дорою. — Мені не було, — просто відповіла Дора. — І я не вірю, що й тобі було весело — насправді весело, — додала вона з раптовою проникливістю, зовсім їй не властивою. — Було! — крикнув Деві, проте в голосі його аж надто сильно бриніла умисна зухвалість. — А тобі, звісна річ, не було, коли сиділа ввесь день, як… як осел. — Я не збираюся дружити з Коттонами, — погордливо мовила Дора. — А мені вони подобаються, — відповів Деві. — І живеться їм краще, ніж нам. Роблять собі, що заманеться, і кажуть перед усіма, що хочуть. Я теж буду такий, як вони. — Є багато такого, чого ти перед усіма не скажеш, — заперечила Дора. — Немає такого. — Є. От, наприклад, — серйозно правила своєї Дора, — ти скажеш у присутності пастора слово «котяра»? Це був переконливий аргумент. Деві виявився неготовий розглядати такий конкретний приклад права на вільне висловлення. Та в суперечці з Дорою про послідовність можна було не дбати. — Звісно, ні, — сердито визнав він. — «Котяра» — це не святе слово, і я ніколи не сказав би його в присутності пастора. — А якби довелося? — наполягала Дора. — Я сказав би «котик», — відповів Деві. — Я думаю, «котик-муркотик» буде чемніше, — замислилася Дора. — Ти думаєш! — зневажливо пирхнув Деві. І все ж йому було мулько, хоч він радше помер би, ніж зізнався в цьому Дорі. Тепер, коли здиміла п’янка радість недозволених забав, розпочалися цілющі муки каяття. Мабуть, краще було б таки піти до недільної школи й до церкви. Звісно, пані Лінд була сувора, та в коморі в неї завжди стояло смачнюче печиво, і вона була зовсім-зовсім не жадібна. Тут, у цю непогідну мить, Деві згадав, що коли минулого тижня він подер свої нові шкільні штани, пані Лінд узяла їх і залатала, і навіть ні словом не прохопилася про це Маріллі. Проте чаша злочинів Деві була ще не повна. Йому тільки належало дізнатися, що один гріх неминуче тягне за собою інший, щоб приховати оту, найпершу провину. Обідали двійнята з пані Лінд, котра передовсім запитала в Деві: — Чи всі діти із твого класу були в недільній школі? — Так, пані, — відповів Деві, насилу проковтнувши шматок. — Всі, крім… крім одного. — Ти читав катехізис та вірш зі Святого Письма? — Так, пані. — А гроші на пожертви віддав? — Так, пані. — Пані Макферсон була нині в церкві? — Не знаю. «Бодай тут сказав правду», — подумав горопашний Деві. — Чи було оголошено про наступні збори Спільноти Милосердя? — Так, пані, — здушено проказав Деві. — А про молитовне зібрання? — Я… я не знаю. — Мусиш знати. У церкві треба слухати уважніше. Який текст із Біблії зачитував для проповіді пан Гарві? Деві розпачливо вихилив воду із чашки, проковтнувши разом із нею останні докори сумління, і жваво проказав вірш зі Святого Письма, який вивчив кілька тижнів тому. На щастя, пані Лінд більше його не розпитувала, проте радості від обіду Деві не відчув і подужав з’їсти лише одну порцію пудингу. — Що з тобою? — запитала небезпідставно здивована пані Лінд. — Ти захворів? — Ні, — промимрив Деві. — Який ти блідий. Краще нині не виходь на сонце, — застерегла пані Лінд. — Знаєш, скільки разів ти набрехав пані Лінд? — докірливо запитала Дора, коли по обіді вони лишилися самі. Деві зиркнув на неї розпачливо й люто. — Не знаю й знати не хочу, — мовив він. — А ти, Доро, не кажи нікому. І сердешний Деві рушив до таємної схованки за дровітнею, щоб там поринути в роздуми про дорогу зрадливих. Коли Енн повернулася додому, Зелені Дахи стояли темні й мовчазні. Вона швидко вляглася, бо дуже втомилася й хотіла спати. Минулого тижня в Ейвонлі відбулося кілька веселих вечірок, що тривали допізна. Ледь опустивши голову на подушку, вона відчула, що засинає, — аж раптом двері тихенько прочинилися й жалісливий голос покликав: — Енн! Напівсонна, Енн сіла в ліжку. — Деві, це ти? Що таке? Маленька біла постать кинулася через усю кімнату просто до неї. — Енн, — схлипнув Деві, обіймаючи її за шию, — як добре, що ти повернулася. Я не міг заснути, поки не розповім. — Що розповіси? — Який я нещасний. — Чому нещасний, маленький? — Бо я сьогодні був такий поганий, Енн. Дуже, дуже поганий, навіть гірший, ніж завжди. — Що ти зробив? — Я боюся тобі казати. Бо ти розлюбиш мене, Енн. Я не можу сьогодні казати молитву. Не можу розповісти Богові, що я зробив. Мені соромно, що Він знатиме. — Деві, але ж Він усе одно знає. — Дора теж так каже, але я сподівався, що Він просто ще не помітив. Я хочу спершу розказати тобі. — Що ти зробив, Деві? Слова линули невпинним потоком: — Я не пішов до недільної школи, а пішов рибалити з Коттонами, і стільки набрехав пані Лінд — ох, здається, півдесятка разів набрехав, — і… і… і ще сказав погане слово, Енн, дуже погане слово… і дуже лаявся на Бога. Запала мовчанка. Деві не знав, що й думати. Невже Енн така нажахана, що вже більше ніколи з ним не розмовлятиме? — Що ти зі мною зробиш, Енн? — прошепотів він. — Нічого, маленький. Мені здається, ти вже покараний. — Ні, зі мною ще ж нічого не було. — Але ж ти почувався нещасним, відколи вчинив погано, правда? — Дуже-дуже почувався, — виразно проказав Деві. — Це тебе карало твоє сумління. — А що таке сумління? Скажи, я хочу знати. — Це щось таке всередині тебе, що дошкуляє, коли ти чиниш погано, а якщо продовжуєш — воно робить тебе нещасливим. Ти це помічав? — Так, але не знав, що це воно. Але краще б його не було. Тоді жилося б веселіше. А де це сумління, Енн? Скажи, я хочу знати. У животі? — Ні, у тебе в душі, — відповіла Енн, утішена, що в кімнаті темно, бо ж серйозну розмову належало провадити із серйозним виразом обличчя. — Тоді позбутися його не вийде, мабуть, — зітхнув Деві. — Енн, а ти розкажеш про мене Маріллі та пані Лінд? — Ні, маленький, я нікому не скажу. Адже тобі прикро, що ти сьогодні чинив погано? — Дуже-дуже прикро. — І ти більше ніколи так не робитимеш? — Ні, але… — обачно мовив Деві, — раптом я буду по-іншому поганий? — Але ти більше не будеш лихословити, прогулювати уроки в недільній школі й казати неправду, щоб приховати свої кепські вчинки? — Ні, це зовсім не весело, — мовив Деві. — То скажи Господові, що шкодуєш про все, і попроси Його простити тобі. — А ти простила мені, Енн? — Так, маленький. — Тоді, — утішився Деві, — мені вже зовсім байдуже, чи простить мені Господь. — Деві! — О… я попрошу Його простити, звісно, попрошу, — швидко проказав Деві, злазячи з ліжка, переконаний із сердитого тону Енн, що цього разу він таки сказав щось жахливе. — Я попрошу Його, звісно, Енн. Боже, мені дуже шкода, що я сьогодні чинив погано, і я старатимуся по неділях бути хорошим, і прости мені, будь ласка. Ось, Енн, я попросив. — А тепер будь чемним хлопчиком і біжи спати. — Добре. І знаєш, я тепер більше не нещасний. Мені вже краще. Добраніч, Енн. — Добраніч. Енн опустилася на подушки й зітхнула з полегкістю. Ох… як хочеться… спати! Та наступної ж миті знову долинув голос: — Енн! Біля її ліжка стояв Деві. Енн насилу розклепила повіки. — Що таке, маленький? — запитала вона, щосили намагаючись приховати роздратування в голосі. — Енн, а ти бачила, як пан Гаррісон уміє чвиркати крізь зуби? Може, коли я буду часто вправлятися, то й сам так навчуся, га? Енн сіла в ліжку. — Деві Кіт, — мовила вона, — негайно йди спати, і щоб я тебе цієї ночі більше не бачила. Негайно! Деві слухняно пішов і чемно заснув. Розділ14
ПОКЛИК СМЕРТІ

Енн сиділа з Рубі в саду Джиллісів. День згасав, тихо прослизаючи між дерев. Теплий вечір приносив із собою невагомий літній туман. Світ був квітучий, мов убраний у розкішні шати. Туман клубочився й у сонних долинах, а на лісові стежки та просіки химерними візерунками лягали тіні. У полях багряно палали айстри. Заради того, щоб провести вечір із Рубі, Енн відмовилася від поїздки на вайтсендзьке узбережжя. Того літа вона провела з нею багато вечорів, хоча щоразу й питала себе, чи є комусь від того користь, а часом поверталася додому з відчуттям, що не зможе більше прийти. Літо минало, Рубі дедалі сильніше блідла. Вона відкликала заяву з вайтсендзької школи — «тато радить мені зачекати до нового року», — а вишивання, що колись вона так любила, усе частіше випадало з її кволих рук. Та вона була, як і раніше, весела, сповнена райдужних надій, щебетала й шепотіла про своїх кавалерів і муки їхнього суперництва. Саме тому Енн було так важко приходити до неї. Те, що раніше здавалося пустим і кумедним, тепер лякало: з-під незмінної маски життя проглядала смерть. Утім, Рубі потребувала її товариства, і щоразу відпускала, тільки взявши обіцянку, що Енн невдовзі прийде знов. Пані Лінд, обурена й занепокоєна цими частими відвідинами, запевняла, що Енн неминуче й собі підчепить сухоти, і навіть Маріллу почали змагати сумніви. — Ти щоразу повертаєшся від Рубі така змарніла, — мовила вона. — Усе це так сумно й страшно, — тихенько відказала Енн. — Рубі наче зовсім не усвідомлює свого стану. Проте я відчуваю, що їй потрібна допомога — дуже потрібна, і я хочу їй допомогти, але не можу. Щоразу, коли я з нею, мені здається, мовби я бачу, як вона бореться з невидимим супротивником і намагається відштовхнути його з останніх сил. Ось чому я приходжу така змучена. Але того вечора Енн не відчувала цього так гостро. Рубі була на диво мовчазна й ні слова не зронила про вечірки, прогулянки, сукні та хлопців. Вона лежала в гамаку, поклавши поряд неторкане вишивання; худі плечі її огортала біла шаль. Довгі золоті коси — як заздрила їм Енн у шкільні роки! — лежали обабіч неї. Рубі витягла з волосся шпильки: від них, за її словами, їй боліла голова. Гарячковий рум’янець зійшов з її щік, вона була бліда й беззахисна, мов дитя. У сріблистому небі здійнявся місяць, і хмари довкруж нього стали перлинно-сірі. Унизу попід його мерехтливим сяйвом яскрів ставок. Одразу за фермою Джиллісів розташувалася церква, побіля якої був і старий ейвонлійський цвинтар. На тлі темних дерев попід місячним сяйвом ясно видніли білі могильні плити. — Який дивний цвинтар у місячнім світлі, — зненацька проказала Рубі. — Такий примарний, — здригнулася вона. — Недовго лишилося, Енн, скоро і я вже там лежатиму. Ти, Діана й усі інші будете ходити, повні життя, а я буду там… на старому цвинтарі… мертва! Від цих несподіваних слів Енн розгубилася. На кілька секунд їй відібрало мову. — Ти ж знаєш це, правда? — допитувалася Рубі. — Так, я знаю, — тихо відказала Енн. — Мила Рубі, я знаю. — Усі знають, — гірко мовила Рубі. — І я знаю… усе літо знала, хоча й не казала нікому. Але… ох, Енн, — вона нахилилася вперед і поривчасто, благально схопила Енн за руку, — я не хочу вмирати. Мені страшно вмирати! — Чого ти боїшся, Рубі? — ще тихіше запитала Енн. — Я… я… я не боюся, звісно, що не потраплю на Небеса — я ж належу до церкви. Але… там усе буде зовсім інакше. Я весь час думаю… і мені так страшно… і дуже самотньо. Бо на Небесах має бути дуже гарно — так Біблія каже… але, Енн, це буде не те, до чого я звикла! Раптом у пам’яті Енн зринув спогад про кумедну історію, яку розповіла їй Філіппа Гордон — історію про старого, що сказав достеменно те саме про світ прийдешній. Тоді це звучало кумедно — Енн згадала, як вони із Прісциллою сміялися, почувши ту оповідку, — та ці ж слова, що злетіли із блідих і тремтливих вуст Рубі, вже не здавалися смішними. Це було сумно, трагічно — і це була правда! На Небесах для Рубі не буде нічого звичного. Ніщо в її веселому, легковажному житті, з-поміж минущих надій та ідеалів, не могло підготувати її до цієї великої зміни чи допомогти їй уявити прийдешнє життя інакшим — справжнім, а не чужим чи небажаним. Енн безпорадно міркувала, що вона може сказати, щоб розрадити Рубі. І чи вийде їй сказати бодай щось? — Я думаю, Рубі, — урешті-решт мовила вона невпевнено, оскільки ділитися найпотаємнішими думками про нове й незвідане, про земне життя й небесне, думками, що допіру почали формуватися в неї, витісняючи колишні, дитячі міркування, їй було важко з будь-ким, а надто з такою людиною як Рубі Джилліс, — я думаю, всі ми маємо хибні уявлення про Небеса, — про те, що це таке і як буде там. Мені здається, життя на Небесах не може так відрізнятися від життя тут, як то гадає більшість людей. Я вірю, що там ми будемо жити майже так само, як тут — і це будемо ті самі ми… але там нам буде легше бути хорошими… і триматися найвищих ідеалів. Усі труднощі й непорозуміння зникнуть, і ми все побачимо ясно. Не бійся, Рубі. — Але я боюся, — жалісливо відказала Рубі. — Бо навіть коли ти кажеш правду — а ти не можеш знати напевне, і що як усе це — лише твоя уява? — там усе одно буде не так, як тут. Не може бути. А я хочу жити тут, Енн. Я ще така молода. Я ще не жила. Я так боролася за життя… і все дарма… я мушу померти… і покинути все, що люблю. Слова Рубі відлунювали нестерпним болем у душі Енн. Вона не могла брехати, щоб утішити подругу, а тим часом Рубі казала моторошну правду. Вона справді мусила покинути все, що любила. Усі скарби її були на одній лиш землі, вона жила й переймалася хіба земними турботами, забуваючи про більше, те, що тягнеться до вічності, поєднуючи два життя, ніби мостом — тим самим, що робить смерть лише переходом від одного існування до іншого, від сутінків до ясного дня. Господь подбає там про неї, Енн у це вірила, — вона все зрозуміє… Проте в цю мить не дивно було, що душа її безпорадно й сліпо чіплялася за те єдине, що знала й любила. Рубі зіперлася на лікоть і звела гарні блакитні очі до залитого місячним сяйвом неба. — Я хочу жити, — мовила вона тремким голосом. — Хочу жити, як інші дівчата. Я… я хочу вийти заміж, Енн… і мати дітей. Ти ж знаєш, я завжди любила дітлахів. Я нікому не могла би сказати про це — тільки тобі. Ти зрозумієш, я знаю. А бідолашний Герб — адже він… він кохає мене, Енн. І я кохаю його. Інші нічого не важать для мене, а він важить… і якби я лишилася жити, то вийшла б за нього й була би щаслива. Ох, Енн, це так тяжко! Рубі впала на подушки й судомно заридала. Енн мовчки стисла її руку — і це мовчазне співчуття зарадило більше, ніж то могли би зробити незграбні, недоладні слова. Рубі заспокоїлася, плач її стих. — Я рада, що все сказала тобі, Енн, — прошепотіла вона. — Мені краще вже від того, що я змогла це висловити. Я так давно хотіла заговорити про це — щоразу, як ти приходила, ціле літо, — хотіла, але не могла. Здавалося, що коли я заговорю про смерть… чи хтось інший заговорить чи натякне, це зробить смерть такою невідворотною. Я не могла ні говорити, ні навіть думати про неї. Удень, коли поряд були люди й усе здавалося таким веселим і радісним, мені неважко було відігнати думки про смерть. Але вночі, коли я не могла заснути… це було так страшно. Я не могла прогнати смерть, Енн. Вона приходила й дивилася мені в обличчя, доки я не лякалася так, що готова була закричати. — Але ж ти більше не боятимешся, Рубі, правда? Ти будеш відважна й віритимеш, що все буде добре. — Я спробую. Думатиму про те, що ти сказала, і намагатимуся вірити в це. А ти приходитимеш до мене, часто приходитимеш, так, Енн? — Так, мила. — Бо… бо вже недовго лишилося, Енн. Я це знаю. І зараз мені більше потрібна ти, ніж будь-хто інший. Ти завжди подобалася мені більше за інших дівчат із нашої школи. Ти ніколи не була ані заздрісна, ані злостива, як дехто з них. Вчора до мене приходила Ем Байт. Бідолашна Ем — ти пам’ятаєш, як ми дружили з нею в школі, цілих три роки? А тоді посварилися на шкільному концерті й відтоді більше не розмовляли. Хіба не дурниця? Тепер усе те здається таким дрібним. Але вчора ми з Ем помирилися. Вона сказала, що давно цього хотіла, тільки боялася, що я не захочу. А я не розмовляла з нею, бо певна була, що вона не захоче слухати. Хіба не дивно, як часто люди не розуміють одне одного, Енн? — Я думаю, більшість прикрощів у житті стається через непорозуміння, — відповіла Енн. — Мені вже час іти, Рубі. Пізно… і тобі не варто сидіти на вогкім повітрі. — Ти скоро знову прийдеш, так? — Так, дуже скоро. І якщо зможу чимсь тобі допомогти — буду рада. — Я знаю. Ти вже допомогла мені. Тепер усе не здається таким жахливим. Добраніч, Енн. — Добраніч, мила. Попід місячним сяйвом Енн повільно брела додому. Цей вечір щось змінив у її житті — воно набуло нового значення й важливішої мети. Зовні все лишалося несхитне, та в глибині душі почався новий рух. З нею не повинно статися так, як із Рубі, цим бідолашним метеликом. І кінець її земного життя має викликати не тремкий жах перед чимось незвіданим і чужим — чужим, що до нього не підготували її звичні щоденні думки, ідеали та сподівання. Дрібні житейські радощі, такі приємні, поки доречні, не мають становити єдиного сенсу в житті — треба шукати найвище й прагнути його, життя небесне має починатися тут, на землі. Та розмова в саду виявилася останньою. Більше Енн не бачила Рубі живою. Наступного дня Спілка вдосконалення Ейвонлі давала прощальну вечірку на честь Джейн Ендрюс із нагоди її від’їзду на Захід. І доки легкі ніжки дріботіли в танці, ясні очі сміялися, а веселі розмови линули звідусіль, одна душа в Ейвонлі почула той поклик, від якого ніхто не може ані ухилитися, ані відмовитися. Наступного дня від обійстя до обійстя полетіла звістка, що Рубі Джилліс померла. Вона відійшла уві сні, спокійно й без мук, і на обличчі її застигла усмішка — так, мовби смерть усе ж прийшла до неї як добрий друг, що переводить за поріг нового світу, а не як люта примара, що її вона так боялася. Пані Лінд виразно зазначила після похорону, що покійниці, вродливішої за Рубі Джилліс, їй іще не випадало бачити в житті. Ейвонлійці згадували й говорили про це ще багато років потому, покійниця лежала в білій сукні поміж квітів, які принесла їй Енн — і хоч Рубі завжди була вродлива, та врода ця була земна, минуща, було в ній і щось викличне, наче Рубі хизувалася собою. Душа ніколи не прозирала крізь неї, розум не робив її витонченою. Проте смерть освятила її лице своїм доторком, виявивши невидимі досі тонкі й чисті риси, зробивши те, що могли зробити для Рубі лише життя, любов, глибоке горе та зріле щастя. І Енн, дивлячись крізь пелену сліз на подругу колишніх дитячих забав, подумала, що бачить обличчя, яке призначав Рубі Бог, і запам’ятала її такою назавжди. Перш ніж поховальна процесія вийшла з дому, пані Джилліс відкликала Енн у порожню кімнату й подала їй невеличкий пакунок. — Візьми це, — схлипнула вона. — Рубі хотіла би цього. Це її вишивання. Ще незакінчене — голка лишилася там, куди встромили її бідолашні рученята, коли Рубі востаннє відклала роботу увечері, напередодні смерті. — По нас завжди лишається незавершене, — зі слізьми на очах мовила пані Лінд. — Проте завжди є й кому завершити його. — Як важко усвідомлювати, що той, кого ми знали, може померти… справді померти, — мовила Енн, вертаючись після похорону додому разом з Діаною. — Із наших однокласниць Рубі відійшла перша. І рано чи пізно, одна по одній, усі ми підемо за нею. — Так, напевно, — зніяковіло відказала Діана. Їй не хотілося говорити про це. Значно більше її цікавили деталі похорону: труна, яку пан Джилліс велів оббити білим оксамитом — «бо ж ті Джилліси навіть похоронами хизуються», як запевняла пані Лінд, — сумне лице Герба Спенсера, нестримні ридання однієї із сестер Рубі, — та про все це Енн не стала би говорити. Вона поринула в роздуми, і Діана тоскно відчувала, що цих її думок розділити не здатна. — Рубі Джилліс любила посміятися, — мовив раптом Деві. — Енн, а на Небесах вона буде сміятися так само часто, як і в Ейвонлі? Скажи, я хочу знати. — Так, я думаю, буде, — відповіла Енн. — Що ти кажеш, Енн! — запротестувала Діана із враженою та розгубленою усмішкою. — А чому ні, Діано? — серйозно запитала Енн. — Чи ти вважаєш, ми не будемо сміятися на Небесах? — Я… я не знаю, — спробувала вибратися з пастки Діана. — Здається… це не зовсім правильно. Ти ж знаєш, у церкві сміятися не можна. — Таж Небеса не будуть схожі на церкву… постійно, — відповіла Енн. — Сподіваюся, — виразно проказав Деві. — Бо інакше я туди не хочу. У церкві нудно. А взагалі я хочу ще жити, аж до ста років, як пан Томас Блуетт із Вайт Сендз. Він каже, що так довго прожив, бо завжди курив тютюн, і він убивав усіх мікробів. Енн, а мені вже скоро можна буде курити тютюн? — Ні, Деві, я сподіваюся, ти ніколи не будеш курити, — неуважно мовила Енн. — То що, хай ліпше мене вб’ють мікроби? — обурився Деві. Розділ 15
ЗВОРОТНИЙ БІК МРІЇ

— Уже через тиждень ми знову будемо в Редмонді, — мовила Енн. Вона втішалася думкою про повернення до навчання, редмондських аудиторій та друзів — та й мріям про життя в Домі Патті. При згадці про нього в душі її пробуджувалося тепле й радісне відчуття рідного дому, хоч там вона ще ніколи не жила. Проте й літо видалося дуже щасливе. То був час радісного життя під сонцем та небом, час насолоди всіма дарунками долі, час оновлення й поглиблення давніх дружніх зв’язків, час, коли Енн училася жити відданіше, працювати сумлінніше й радіти повніше. «Ми здобуваємо знання не лише в коледжі, — думала вона. — Життя вчить нас повсюди». Проте, на жаль, останній тиждень цих чудових канікул зіпсувала для Енн одна з тих витівок долі, що часом виявляють зворотні боки наших мрій. — Ти, бува, ще якогось оповідання не написала? — незлостиво запитав її пан Гаррісон одного вечора, коли Енн пила чай разом із ним та його дружиною. — Ні, — доволі різко відказала Енн. — Ну, не ображайся. То мені пані Слоун розповіла, буцім з місяць тому на адресу компанії «Роллінгз», що виробляє пекарський порошок у Монреалі, хтось відправив грубенького конверта. Вона подумала, що це на конкурс рекламних оповідань, у яких згадується назва їхньої компанії. Пані Слоун сказала, що почерк на конверті був не твій, та я подумав, що, можливо, це все-таки ти. — Авжеж, ні! Я бачила оголошення про конкурс, але й не думала брати в ньому участь. Це просто ганебно — писати оповідання, що рекламуватиме пекарський порошок. Нітрохи не краще за Джадсона Паркера з його аптекарським парканом. Отаку гордовиту промову виголосила Енн, не маючи й гадки про юдоль приниження, що чекала на неї. Того ж вечора до її кімнатки на піддашші з листом у руках влетіла Діана: очі її сяяли, щоки взялися рожевим рум’янцем. — Енн, це тобі лист! Я була на пошті, і вирішила взяти його теж. Читай швидше! Якщо це те, що я думаю, то я від радості просто здурію. Здивована Енн відкрила конверт і нашвидку пробігла очима віддрукованого на машинці листа:
«Панні Енн Ширлі Зелені Дахи Ейвонлі, Острів Принца Едварда Вельмишановна панно Ширлі! Ми раді повідомити, що Ваше чудове оповідання „Покута Ейверіл“ здобуло винагороду в розмірі двадцяти п’яти доларів за перше місце в нашому конкурсі. Чек додаємо до листа. Ми забезпечимо публікацію оповідання в провідних канадських газетах, а також видамо його окремою брошурою для розповсюдження серед покупців. Вдячні Вам за цікавість, виявлену до нашого конкурсу, щиро Ваші, Компанія „Роллінгз“».
— Я не розумію, — розгубилася Енн. Діана заплескала в долоні. — Я так і знала, що перше місце буде твоє. Я знала, Енн! Це я надіслала оповідання на конкурс! — Але… Діано!.. — Так, це я, — мовила щаслива Діана, всідаючись на ліжку. — Я одразу згадала про нього, щойно побачила оголошення, і спершу подумала, що варто порадитися з тобою. А тоді злякалася, що ти не захочеш, бо ти ж утратила всяку віру в цей твір. От я й вирішила, що надішлю свою копію, а тобі не казатиму. Тоді, якби ти не перемогла, то нічого не знала би про це й не карталася б, адже вони не повертають авторам оповідань, які не пройшли. Але ти перемогла, і це така приємна несподіванка. Діана не була найпроникливішою зі смертних, та в цю мить її зненацька вразило усвідомлення, що Енн зовсім не тішиться. Вигляд у неї був, безсумнівно, здивований — та де ж радість і захват? — Енн, ти, здається, геть незадоволена! — вигукнула Діана. Енн видушила із себе усмішку. — Я, звісно, задоволена… і вдячна тобі за щире бажання потішити мене, — повільно проказала вона. — Але я така вражена… не розумію… Адже в моєму оповіданні не було ні слова про… про… — насилу мимрила Енн, неспроможна вимовити ці слова, — про пекарський порошок. — Це я додала, — уже впевненіше мовила Діана. — То було дуже легко, бо звісно ж, мені згодився досвід, здобутий у нашому літературному клубі. Пам’ятаєш той епізод, де Ейверіл пече пиріг? Я просто зазначила, що вона пекла його з порошком від компанії «Роллінгз», і тому він так добре їй вдався; а ще в останнім абзаці, де Персиваль обіймає її й каже: «Кохана, щасливі й радісні роки чекають на нас у домі нашої мрії! », я дописала: «…де ми будемо пекти пироги тільки з порошками компанії „Роллінгз“». — Ох, — видихнула бідолашна Енн, мовби на голову їй хтось вилив відро крижаної води. — І ти виграла двадцять п’ять доларів, — радісно вела далі Діана. — А Прісцилла казала, що «Канадська жінка» платить лише п’ять доларів за оповідання. Тремтливими пальцями Енн простягла їй ненависний рожевий чек. — Я не можу їх узяти. Це твої гроші, Діано, ти заслужила. Ти надіслала оповідання й дописала, що було треба. Бо я сама нізащо цього не зробила б. Візьми чек. — Це вже мені вирішувати, — пишно відказала Діана. — Бо то було зовсім не важко. І мені достатньо честі бути подругою переможниці. Ну, мені вже час іти. Я мусила одразу з пошти вертатися додому, бо в нас гості. Але не могла не зайти й не розказати тобі, Енн. Я така рада за тебе. Зненацька Енн нахилилася, обійняла Діану й поцілувала її у щоку. — Ти найкраща й наймиліша у світі подруга, Діано, — сказала вона, і голос її ледь здригнувся. — І запевняю тебе: я дуже ціную ті міркування, з яких ти це зробила. Проте коли зворушена й задоволена Діана пішла, сердешна Енн жбурнула невинний чек у шухляду стола так, наче то була платня за вбивство, і кинулася на ліжко в сльозах ганьби й тяжкої кривди. Вона ніколи не переживе цього… ніколи! Невдовзі з вітаннями для неї прийшов Гілберт. Того дня він заходив до Садового Схилу, де й почув радісну звістку. Утім, вітання завмерли в нього на вустах, коли він побачив вираз обличчя Енн. — Що з тобою, Енн? Ти ж мала б сяяти — адже це приз від компанії «Роллінгз»! Ти молодчина. — Ох, Гілберте, хоч ти зглянься, — мовила Енн тоном, у якому вчувалося «І ти, Брут! » — Я думала, що ти зрозумієш. Невже не бачиш, як це жахливо? — Мушу зізнатися, не бачу. Що тут жахливого? — Усе, — простогнала Енн. — Це довічний сором. Як ти гадаєш, що відчує мати, побачивши свою дитину з татуюванням у вигляді реклами пекарського порошку? У мене саме таке відчуття. Я так любила моє бідолашне оповідання, я вклала в нього все, що є в мені найкращого. І це блюзнірство — принизити його до реклами пекарського порошку. Хіба ти не пам’ятаєш, що казав нам професор Гамільтон на лекціях з літератури в семінарії — щоб ми ніколи ані слова не писали заради низької, негідної мети, а завжди прагнули найвищих ідеалів? Що він подумає, коли дізнається, що я написала рекламне оповідання для компанії «Роллінгз»? А коли про це довідаються в Редмонді? З мене всі глузуватимуть і дражнитимуться! — Цього не буде, — відповів Гілберт, тривожно питаючи себе, чи не думкою того клятого третьокурсника так переймається Енн. — У Редмонді подумають те саме, що подумав я. Скажуть, що ти, як і дев’ять із кожних десяти студентів, не переобтяжених земним багатством, вибрала цей спосіб чесного заробітку на витрати в новому навчальному році. Я не бачу в цьому нічого низького чи негідного — та й кумедного теж. Звісно, кожен хотів би створювати шедеври, та поки що треба платити за пансіон і навчання. Це просте й тверезе судження дещо підбадьорило Енн. Принаймні страх бути висміяною минув, хоч глибша кривда від думки про поруйновані ідеали все ж лишилася. Розділ 16
НОВИЙ ЗАТИШОК

— Це найдомашніше місце в моєму житті — домашніше навіть за рідний дім, — вигукнула Філіппа Гордон, щасливо роззираючись довкола. Усі вони зібралися надвечір у просторій вітальні Дому Патті — Енн, Прісцилла, Філ і Стелла, тітонька Джеймсіна, Смалько, Джозеф, кицька Сара, Гог та Магог. На стінах танцювало мерехтливе світло вуличних ліхтарів, у кімнаті муркотіли коти, і сяяли в золотавих сутінках, мов малі кремові місяченьки, оранжерейні хризантеми з величезного букета, котрий надіслав Філіппі один з її кавалерів. Минуло три тижні, відколи вони влаштувалися на новому місці, і тепер не мали жодних сумнівів, що експеримент виявиться вдалий. Перші два з них були сповнені втішних клопотів: дівчата розташовували в домі свої речі, облаштовували господарство, звикали одна до одної й мирилися з розбіжностями в думках і поглядах. Енн безжурно покинула Ейвонлі та повернулася до коледжу. Останні дні канікул не були приємні. «Покута Ейверіл» вийшла друком у місцевих газетах, а пан Вільям Блер тримав у своїй крамниці на прилавку цілий стос рожевих, зелених та жовтих брошур із цим оповіданням, вручаючи по одній кожному покупцеві. Кілька примірників він безкоштовно надіслав Енн, котра негайно вкинула їх до кухонної груби. Утім, її приниження було наслідком лише її власних уявлень, бо ж ейвонлійці вважали перемогу на конкурсі значним і чудовим досягненням. Численні друзі дивилися на неї зі щирим захватом, жменька злостивців — із презирливою заздрістю. Джозі Пай заявляла, що Енн, найпевніше, звідкись списала своє оповідання; принаймні вона, Джозі, пам’ятає, що вже читала його в газеті кілька років тому. Слоуни, які знали, чи то здогадувалися, що Чарлі «отримав відкоша», докинули, що, на їхню думку, тут нема чим пишатися, бо таке написати міг би кожен, якби тільки спробував. Тітка Атосса сказала, як їй прикро, що Енн узялася базграти романи, бо ж ніхто з уроджених ейвонлійців ніколи так не вчинив би. Ось що стається, коли брати на виховання сиріт казна-звідки й від казна-яких батьків. Навіть пані Рейчел Лінд висловлювала похмурі сумніви щодо того, чи не гріх писати оповідання, хоч із цим її майже примирив чек на двадцять п’ять доларів. — Ото дивовижа, що за такі вигадки стільки платять, будьте певні, — мовила вона несхвально, та водночас і з утішною гордістю за Енн. Ось чому, коли настав час їхати, Енн зітхнула з полегкістю. Їй було радісно знов опинитися в Редмонді — тепер уже мудрою, досвідченою другокурсницею, що весело вітає юрму приятелів у перший день навчання. Там були Пріс, Стелла й Гілберт, Чарлі Слоун, що приндився чи не більше, ніж колись то робив будь-який другокурсник, Філ із досі нерозв’язаним питанням вибору між Алеком та Алонзо, і Муді-Спурджен Макферсон. Муді-Спурджен учителював після закінчення семінарії; утім, мати вважала, що настав час йому покинути цю справу й присвятити всю увагу підготовці до навчання в богословській академії. Сердешному Муді-Спурджену не пощастило на самісінькому початку найпершого навчального року. З півдюжини другокурсників, із якими він мешкав в однім пансіоні, налетіли на нього якось уночі й виголили йому півголови. Так і довелося ходити горопашному хлопцеві, аж доки чуприна в нього відросла знов. Часом він із гіркотою казав Енн, що сумнівається, чи справді його покликання — бути священиком. Тітонька Джеймсіна прибула аж тоді, коли дівчата підготували дім до її приїзду. Ключ від будинку панна Патті надіслала Енн разом із листом, у якому писала, що Гог і Магог лежать у коробці під ліжком у кімнаті для гостей, та їх можна в будь-яку мить звідти витягти. А в постскриптумі висловила сподівання, що дівчата прикрашатимуть кімнати картинами розважливо, позаяк шпалери у вітальні змінили всього п’ять років тому, і не хотілося б, щоб на них з’явилося більше дірок, аніж треба. Щодо решти вона цілком покладалася на Енн. Як раділи дівчата, облаштовуючи своє гніздечко! За словами Філ, це було майже так само цікаво, як вийти заміж. Можна було тішитися, обживаючи власний дім, та ще й без такого клопоту як чоловік. Кожна привезла із собою милі чи корисні в господарстві дрібнички. Пріс, Філ та Стелла мали їх цілу купу, а картини знай собі розвішували на стінах, керуючись лише власним смаком і не виявляючи жодної поштивості до нових шпалер панни Патті. — Люба, ми потім замастимо всі дірки воском — вона нічого й не помітить, — відповідали вони обуреній Енн. Діана подарувала Енн подушку, наповнену пахучою глицею, а другу, щедро й гарно розшиту, вони із Прісциллою отримали від панни Ади. Марілла надіслала цілий ящик банок з варенням, і натякнула на кошик із ласощами до Дня подяки. Пані Лінд подарувала Енн одну ковдру із клаптиків і позичила ще п’ять. — Візьми їх, — звеліла вона. — Хай ліпше служитимуть, аніж лежать на горищі, у тій валізі, де їх поб’є міль. Жодна міль не могла би й близько підступитися до тих ковдр — вони так просмерділися нафталіном, що їх довелося на цілих два тижні розвісити в саду, перш ніж занести до кімнат. То було воістину рідкісне видовище для аристократичної Спофорд-авеню. А якось до дівчат прийшов сусід, набурмосений дідок-мільйонер, і забажав купити найяскравішу ковдру в жовті й червоні тюльпани, саме ту, що Енн дістала в подарунок від пані Лінд. Він сказав, що такі ковдри шила колись його мати, і він дуже, дуже хоче й собі одну на спомин про неї. Попри його розчарування, Енн ковдри не продала; утім, вона написала про це пані Рейчел. Ця ласкава добродійка відповіла, що має іще одну, таку саму ковдру, і може продати її. Отож, тютюновий король таки отримав бажану ковдру й наполіг на тім, щоб укривати нею ліжко, на превелике обурення його модної дружини. Тієї зими ковдри пані Лінд добряче послужили мешканкам Дому Патті. Окрім численних переваг, він мав і вади. То був доволі холодний будинок; отож, коли надійшли морозні ночі, дівчата задоволено згорталися клубочками попід ковдрами пані Лінд, сподіваючись, що цю послугу їй буде зараховано до списку добрих справ. Енн розташувалася в блакитній спаленьці, яку так уподобала ще під час першого візиту. Прісцилла й Стелла зайняли велику спальню, Філ беззастережно вдовольнилася маленькою кімнаткою над кухнею, а тітоньці Джеймсіні належало жити в невеличкій кімнаті поряд із вітальнею. Смалько попервах спав на порозі. За кілька днів після початку навчального року Енн, вертаючись додому з коледжу, завважила, що зустрічні перехожі ледь насмішкувато поглядають на неї. Дівчина стривожено міркувала, у чім річ. Капелюшок перехнябився? Чи розв’язався пасок? Вона озирнулася — і вперше побачила Смалька. За нею назирцем дріботів, певне, найбільш занехаяний з усіх представників котячого роду. Уже давно не кошеня, він був довгастий, кощавий і вигляд мав пошарпаний та побитий. Обидва вуха були роздерті, одне око тимчасово вийшло з ладу, а морда здавалася гротескно підпухлою. Що ж до його кольору, то якби чорного кота добряче обсмалити з усіх боків — оце й нагадувало б заяложене, брудне хутро цього сухореброго приблуди. Енн тпрусьнула на нього, але кіт і не думав тікати. Доки вона стояла, він сидів і докірливо глипав на неї єдиним здоровим оком, та щойно вона рушила далі, кіт підхопився й подріботів за нею. Енн мирилася з його товариством до самісіньких воріт Дому Патті, які рішуче захряснула перед його носом, наївно сподіваючись, що бачить його востаннє. Проте за п’ятнадцять хвилин, коли Філ відчинила двері, бурий котисько сидів уже на ґанку. Ба більше — він кулею рвонув у вітальню й скочив на коліна до Енн із благальним, та водночас і переможним «няв». — Енн, — суворо запитала Стелла, — це твій кіт? — Авжеж, ні, — гидливо скривилася Енн. — Він ішов за мною аж сюди. Я не могла його прогнати. Фе, іди геть! Я люблю пристойних і чепурних котів, коли їх не забагато, — але ж не таких потвор, як ти! Утім, кіт відмовлявся йти геть. Він згорнувся клубочком на колінах Енн і замуркотів. — Здається, він тебе вдочерив, — засміялася Прісцилла. — Не хочу, хай забирається, — уперто відказала Енн. — Бідолашне створіння голодує, — жалісливо мовила Філ. — Бачите, як випинаються кістки? — Гаразд, я дам йому поїсти, а тоді хай вертається туди, звідки він прийшов, — непохитно відповіла Енн. Кота нагодували й виставили за двері, проте вранці він так само стовбичив на ґанку. Там він просидів іще кілька днів, вдираючись усередину щоразу, коли двері відчинялися. Його нітрохи не турбував холодний прийом, і ні на кого, крім Енн, він не звертав жодної уваги. Зі співчуття дівчата годували його, та коли минув тиждень, вирішили, що пора вживати заходів. Тим часом зовнішній вигляд кота поліпшився. Око й морда загоїлися, він посправнішав; кілька разів дівчата навіть бачили, як кіт умивається. — Та все одно лишати його тут не можна, — мовила Стелла. — Наступного тижня приїздить тітонька Джимсі, а вона привезе із собою кицьку Сару. Двох котів ми тримати не зможемо. Якщо лишити тут цього обсмаленого заброду, він постійно битиметься з кицькою Сарою. Він боєць за натурою. Вчора він бився з котом тютюнового короля й розгромив його на всіх фронтах. — Треба його позбутися, — кивнула Енн, похмуро зиркаючи на предмет розмови, котрий із виглядом сумирного ягняти муркотів на килимку перед каміном. — Але як? Як можуть четверо беззахисних осіб жіночої статі позбутися кота, який не хоче, щоб його позбувалися? — Ми приспимо його, — рішуче озвалася Філ. — Це найгуманніший спосіб. — Та чи котрась із нас уміє присипляти котів? — так само похмуро запитала Енн. — Я вмію, люба. Це одне з моїх — на жаль, небагатьох — корисних умінь. Удома я вже приспала кількох котів. Спершу треба дати йому добряче поснідати. Тоді взяти джутовий мішок, тут є один на кухонному ґанку, — запхнути туди кота й накрити дерев’яним ящиком. Узяти пляшечку із хлороформом, на дві унції, відкоркувати й поставити під ящик. Зверху покласти щось важке й зачекати до вечора. Мертвий кіт лежатиме, згорнувшись клубочком, наче вві сні. Ані болю, ані боротьби. — Звучить наче просто, — із сумнівом у голосі проказала Енн. — Це і є просто. От побачиш. Я все зроблю сама, — підбадьорливо мовила Філ. Отож дівчата купили пляшечку із хлороформом, і наступного дня Смалько був засуджений до страти. Він смачно поснідав, умився й вистрибнув на коліна до Енн. Серце її стислося. Бідолашне створіння любило її, довіряло їй. Як вона могла позбавити його життя? — Візьми його, — квапливо звернулася вона до Філ. — Я почуваюся вбивцею. — Ти ж знаєш, він не страждатиме, — спробувала втішити її Філ, проте Енн утекла. Фатальне дійство провадилося на кухонному ґанку. Увесь день туди ніхто не виходив. Проте надвечір Філ оголосила, що Смалька треба поховати. — Нехай Пріс і Стелла викопають яму в саду, — звеліла Філ, — а Енн піде зі мною й допоможе зняти ящик. Бо я це ненавиджу. І дві змовниці навшпиньках неохоче посунули до кухонного ґанку. Філ обережно зняла камінь, який поклала зверху на ящик. Раптом знизу долинув кволий, проте виразний нявкіт. — Він… він живий, — охнула Енн, розгублено сівши на поріг. — Він мусить бути мертвий, — недовірливо мовила Філ. Черговий тихенький нявкіт засвідчив, що це не так. Дівчата перезирнулися. — Що нам тепер робити? — запитала Енн. — Чого ж ви не йдете? — покликала Стелла, вигулькнувши у дверях. — У нас і могилка вже готова. «Усе завмерло, тиша залягла? », — жартома процитувала вона. — О ні, мов гуркіт водоспаду вдалині, лунають стогони мертвенні, ^[22] — і собі процитувала Енн, урочисто вказуючи на ящик. Вибух дружного сміху розрядив напругу. — Лишимо його тут до ранку, — мовила Філ, вертаючи камінь на місце. — Він уже п’ять хвилин не нявкає. Напевно, це ми чули його передсмертні хрипи. Чи просто уявили їх під гнітом нечистого сумління. Та коли наступного ранку вони підняли ящик, Смалько одним радісним стрибком опинився на плечі в Енн і заходився ніжно вилизувати їй щоку. Поза всяким сумнівом, то був найживіший з усіх живих котів. — Тут дірка від сучка, — простогнала Філ, оглядаючи ящик. — Я її не помітила. Ось чому він не вмер. Доведеться повторити все спочатку. — Ні, — зненацька мовила Енн. — Більше ми не будемо його вбивати. Смалько — мій кіт, і ви мусите із цим змиритися. — Гаразд — якщо ти сама домовишся з тітонькою Джимсі та кицькою Сарою, — відповіла Стелла тоном людини, що вмиває руки в усій цій історії. Так Смалько став членом сімейства. Ночами він спав на килимку попід кухонним порогом, удень знай собі тішився життю. Доки приїхала тітонька Джеймсіна, він устиг набути вгодованого, лискучого й цілком солідного вигляду, проте, як кицька в Кіплінга, завжди «гуляв самотою». Усі довколишні коти були йому ворогами, як і він був ворогом кожному з них. Одного за одним він здолав у запеклій боротьбі кожнісінького із чотирилапих аристократів на Спофорд-авеню. Що ж до роду людського, то він любив Енн і тільки Енн. Ніхто інший не смів його навіть погладити. Таких нахаб Смалько зустрічав лютим сичанням і звуками, що скидалися на брутальну лайку. — У цього котиська просто нестерпно бридкий характер, — заявила Стелла. — Хороший котик, хороший, — заперечила Енн, демонстративно гладячи свого улюбленця. — Боюся й думати, як він ладнатиме з кицькою Сарою, — похмуро буркнула Стелла. — Котячі бійки ночами в саду — це жахливо. А котячі бійки тут, у вітальні… уявити страшно. У належний час приїхала тітонька Джеймсіна. Енн, Прісцилла й Філ нервувалися, чекаючи її прибуття, та щойно тітонька Джеймсіна посіла трон, за який правило їй крісло-гойдалка перед каміном, вони, образно висловлюючись, схилилися перед нею й почали її обожнювати. Тітонька Джеймсіна була маленькою літньою жінкою з м’якими рисами трикутного обличчя та великими лагідними синіми очима, що сяяли невгасимою юністю й надіями, як у дівчини. Щоки вона мала рум’яні, а білосніжне волосся вкладала у вишукані буклі понад вухами. — Це дуже старомодна зачіска, — мовила вона, не випускаючи з рук в’язання, ніжно-рожевого, мов призахідна хмаринка. — Та я й сама старомодна, як мій одяг і, здається, погляди теж. Проте завважте: я не кажу, що це робить їх кращими. Смію думати, вони навіть гірші, аніж нові. Та мені з ними зручно. Нові черевики гарніші за старі, але старі — розношені й тим зручніші. Я достатньо стара, щоб почуватися вільною в питаннях черевиків та поглядів, і тут ставитимуся до цього легко. Звісно, ви чекаєте, що я пильнуватиму вас і дбатиму про вашу поведінку, та я цього робити не збираюся. Ви достатньо дорослі, щоб уміти поводитися правильно — якщо взагалі маєте такий намір. Отож, щодо мене, — підсумувала тітонька Джеймсіна із вогником у юних очах, — усі ви можете йти до погибелі, як вам заманеться. — Якби ж тільки вдалося розборонити цих котів, — здригаючись, простогнала Стелла. Тітонька Джеймсіна привезла із собою не лише кицьку Сару, а ще й кота Джозефа. Джозеф, як вона пояснила, належав її близькій подрузі, що переїхала до Ванкувера. — Вона не могла взяти Джозефа із собою, і вблагала мене забрати його. Я не встояла. Це чудовий кіт — тобто характер у нього чудовий. Вона назвала його Джозефом, бо в нього таке пістряве хутро. ^[23] Джозеф справді був пістрявий. Як гидливо зауважила Стелла, «мов ходяча торба лахмітника». Його основний колір визначити було неможливо. Лапи були білі із чорними вкрапленнями, спина сіра з величезною рудою плямою на однім боці та чорною — на іншім. Хвіст — рудий із сірим кінчиком, одне вухо чорне, друге руде. Велика чорна пляма на однім оці додавала йому схожості з піратом-гультіпакою; насправді ж він мав спокійну, незлостиву й миролюбну вдачу. Дечим — коли не всім своїм характером — Джозеф нагадував «польову лілею». Він «не працював, ані не пряв» і не ловив мишей. Проте й «Соломон у всій славі своїй» не спав на м’якших подушках і не їв смачніших ласощів. Джозеф та кицька Сара прибули поштовим екіпажем, кожне у своєму ящику. Щойно їх випустили й нагодували, Джозеф вибрав собі подушку й затишний куточок для сну, а кицька Сара статечно всілася перед каміном і почала вмиватися. То була велика охайна сіро-біла кішка, що поводилася з неабиякою гідністю, котрої зовсім не применшувало усвідомлення її плебейського походження. Тітоньці Джеймсіні її подарувала праля. — Цю жінку теж звали Сарою, тож кицьку мій чоловік завжди кликав кицькою Сарою, — пояснила тітонька Джеймсіна. — Їй вісім років і вона бездоганно ловить мишей. Не хвилюйся, Стелло. Кицька Сара ніколи не б’ється, та й Джозеф рідко це робить. — Тут їм доведеться битися для захисту, — відповіла Стелла. Наступної ж миті у вітальні з’явився Смалько. Він весело пострибав через усю кімнату, та раптом завважив непроханих гостей. Кіт завмер на місці; хвіст його розпушився так, наче то були три хвости, на вигнутій спині люто настовбурчилася шерсть. Смалько похилив голову, моторошно, виклично і з ненавистю нявкнув та кинувся на кицьку Сару. Статечна й поважна кицька облишила свій туалет і зацікавлено глянула на нього. Напад був відбитий єдиним зневажливим помахом сильної лапи. Смалько безпорадно прокотився килимком і підвівся, приголомшений. Що то за кішка дала йому такого потиличника? Він невпевнено глипнув на кицьку Сару. Нападати вдруге чи ні? Тим часом кицька Сара поволі відвернулася від нього й продовжила вмиватися. Смалько вирішив не нападати — і більше ніколи не нападав. Відтоді тон у їхніх стосунках незмінно задавала кицька Сара. Смалько більше її не чіпав. У цю мить нерозважливий Джозеф сів на подушці й позіхнув. Спраглий помсти за своє приниження, Смалько кинувся на нього. Джозеф, хоч і був миролюбним котом, та все ж принагідно міг постояти за себе — і постояти добряче. Отож, результат утілився в серії рівносильних двобоїв. Смалько і Джозеф щодня ставали до битви. Енн була на боці Смалька, пихато коментуючи дії Джозефа. Стелла впала у відчай. Тітонька Джеймсіна лише сміялася. — Хай б’ються, — терпляче мовила вона. — Потім вони подружаться. Джозефу треба рухатися, він страшенно погладшав. А Смалько мусить затямити, що є у світі коти й незгірші за нього. Урешті-решт Смалько та Джозеф примирилися один з одним і з запеклих ворогів обернулися на щирих нерозлучних друзів. Вони спали на одній подушці, обіймаючись лапами, та із серйозним виглядом вилизували один одному морди. — Усі ми звикли одне до одного, — мовила Філ. — А я навчилася мити посуд і замітати підлогу. — Та більше не кажи, що вмієш присипляти котів, — засміялася Енн. — В усьому винна дірка від сучка! — обурено заперечила Філ. — Добре, що там виявилася ця дірка, — суворо відказала тітонька Джеймсіна. — Кошенят часом доводиться топити, це я визнаю, інакше від них рятунку не було б. Та дорослих нешкодливих котів убивати не слід, якщо тільки вони не висмоктують сирих яєць. — Ох, тітонько, не бачили ви Смалька, коли він щойно приблудився до нас, — мовила Стелла. — Тоді б не називали його нешкодливим. Чистий диявол був, а не кіт. — Я не вірю, що диявол і справді такий бридкий, як ти вважаєш, — відповіла тітонька Джеймсіна. — Інакше він не наробив би стільки шкоди. Мені він завжди уявляється поважним і привабливим паном. Розділ 17
ЛИСТ ВІД ДЕВІ