Annotation 3 страница

— Що ви сьогодні робитимете, дівчата? — запитала Філ, з’явившись у кімнаті Енн одного суботнього пообіддя. — Ми йдемо на прогулянку до парку, — відказала Енн. — Хоч я мала б лишитися вдома й дошити блузку. Але в такий день я шити зовсім не можу. Щось бринить у повітрі — хвилює мою кров, а душа співає осанну всьому сущому. Пальці тремтітимуть і шов удасться кривий. Отож — у парк, до сосон! — Твоє «ми» охоплює не лише тебе й Прісциллу? — Так, воно охоплює ще Гілберта й Чарлі, і я дуже втішуся, якщо охопить і тебе теж. — Але тоді, — зажурилася Філіппа, — доведеться йти без пари, а це щось нове для мене. — Новий досвід робить нас мудрішими. І ти навчишся співчувати бідолахам, які незрідка мусять проводити час на самоті. А де ж поділися всі жертви твоїх чарів? — О, я так від них усіх втомилася, і просто не хочу, щоб вони мені сьогодні докучали. А ще мені трохи сумно — зовсім трошечки. Дрібниці, нічого серйозного. Минулого тижня я писала Алекові й Алонзо. Вже вклала листи до конвертів і написала адреси, та ще не заклеїла. А тоді сталося дещо кумедне. Тобто Алек би зі мною погодився в цьому, а от Алонзо — навряд. Я похапцем витягла з конверта лист до Алека — так мені здалося — і дописала постскриптум. А тоді відправила обидва листи. А сьогодні вранці одержала відповідь Алонзо. Ох, дівчата, цей постскриптум я дописала до його листа, і він так розлютився. Він переживе це, звісно, — а коли й ні, то байдуже, — але я на цілий день зажурилася. От і прийшла до вас, мої хороші, — розважитися. Бо коли відкриється футбольний сезон, у мене всі суботи будуть зайняті. Я страшенно люблю футбол. Вдягатиму на матчі таку гарну шапочку й светр у кольорах Редмонду. Хоча звіддалік я й нагадуватиму ходячу рекламу перукарні. Енн, а ти знаєш, що цей твій Гілберт став капітаном команди першокурсників? — Так, він казав нам учора ввечері, — мовила Прісцилла, помітивши, що обурена Енн відповідати не збирається. — Гілберт і Чарлі приходили до нас у гості. Ми чекали на них і так старанно намагалися прибрати геть усі подушки панни Ади. Оту найгарнішу, з об’ємною вишивкою, я сховала за стільцем — думала, там вона буде в безпеці. Але — ти не повіриш — Чарлі Слоун підійшов до того стільця, побачив подушку, так урочисто витяг і просидів на ній увесь вечір. Пані Ада аж змінилася на виду! Сьогодні вона запитала мене, — усміхнено, як завжди, але, ох, із яким докором, — чому я дозволила гостям сидіти на її подушці. Я відповіла, що не дозволяла, і що це доля зійшлася докупи з невиправною «слоунуватістю», а проти цієї комбінації я виявилася безсила. — А мене ці подушки дратують, — зізналася Енн. — Минулого тижня панна Ада вишила їх іще дві: натовкла й розцяцькувала так, що аж місця на них не лишилося. Їх більше ніде неможливо було покласти, то вона притулила їх до стіни, на сходах. Вони щоразу падають, а ми, коли тими сходами піднімаємося чи спускаємося в темряві, то замалим не котимося вниз, перечепившись. У неділю в церкві, коли доктор Девіс виголошував молитву за всіх, на кого чатує небезпека в морі, я подумки додала: «І за всіх, хто живе в будинках, де аж надміру люблять подушки». Ну от і все. Ми готові, а онде й хлопці цвинтарем ідуть до нас. То чи згодна ти пов’язати свою долю з нашою, Філ? — Так, але йтиму поруч із Прісциллою та Чарлі. Тоді це буде стерпна міра зайвості. Енн, цей твій Гілберт — таке серденько, але чого ж він повсюди ходить із Банькатим? З обличчя Енн зійшов привітний вираз. Вона ніколи не мала теплих почуттів до Чарлі Слоуна, та він був із Ейвонлі, і ніхто чужий не мав права глузувати з нього. — Чарлі й Гілберт завжди були друзями, — холодно відказала вона. — А Чарлі хороший, і він не винен, що має такі очі. — О, ні! Звісно ж, він винен! Мабуть, накоїв щось жахливе в минулому житті, і тепер має собі ці очі як покуту. Ми із Пріс помстимося йому за це. Будемо насміхатися просто йому у вічі, а він нічогісінько й не зрозуміє. Певна річ, «безсоромні негідниці», як назвала їх Енн, здійснили свої «приязні» наміри. Проте Чарлі перебував у блаженному невіданні, гадаючи, що він страшенно гарний кавалер, коли поруч із ним ідуть двоє таких дівчат, надто Філіппа Гордон, перша красуня на курсі. Тепер Енн буде вражена й побачить, що дехто таки здатен належно його оцінити. Гілберт та Енн неспішно крокували позаду. Стежка звивалася й тікала вздовж затоки, а вони тішилися спокійною, тихою красою осіннього вечора попід соснами в парку. — Тиша тут — наче молитва, правда? — мовила Енн, піднявши лице до ясного неба. — Як я люблю сосни! Здається, коріння їхнє сягає глибоко в романтичну минувшину. Яка ж то втіха — прийти сюди часом і поговорити з ними. Тут я завжди щаслива. Так серед гір німотних, сумовитих,
мов чарів дотик,
із сосен глицю обриває вітер,
а з душ — гризоти, ^[15]

— процитував Гілберт. — Поряд з ними так дрібніють наші честолюбні прагнення. Ти згодна, Енн? — Мабуть, коли мене спіткає велике горе, я прийду шукати розради в сосен, — замріяно промовила Енн. — Надіюся, Енн, що жодне велике горе ніколи тебе не спіткає, — відповів Гілберт, котрий не міг навіть уявити горя в житті цього радісного, усміхненого створіння, що крокувало поруч із ним. Він ще не відав, що душі, які можуть сягати найвищих із висот, можуть також і падати в найглибші із глибин, а ті, хто найповніше проживає радість, страждають теж найважче й найглибше. — Та це, напевне, станеться… колись, — замислилася Енн. — Зараз життя здається келихом щастя, піднесеним до моїх вуст. Але й у ньому, як і в кожнім келиху, мусить бути гірчинка. І колись доведеться її скуштувати. Гадаю, мені стане на це сили й відваги. А ще, сподіваюся, це станеться не з моєї вини. Згадай, що казав доктор Девіс у недільній проповіді — ті біди, що посилає нам Господь, мають у собі розраду й утіху, а ті, що їх ми завдаємо собі самі, власного зіпсованістю й нерозважливістю, здолати буває найтяжче. Але в такий день, як сьогодні, не говорімо про біди! Адже він призначений для радості, хіба не так? — Якби я міг, то не пустив би у твоє життя нічого, окрім радості й щастя, Енн, — мовив Гілберт тоном, котрий для Енн явно означав, що попереду небезпека. — І це було б нерозумно, — квапливо заперечила вона. — Я переконана, що жодна душа не може правильно сформуватися без випробувань та горя… хоч ми й визнаємо це лише тоді, коли нам цілком добре. Ходімо швидше — онде всі решта, уже в альтанці й кличуть нас. Друзі розташувалися в невеличкій альтанці, щоб звідти помилуватися густо-червоним палахкотінням і блідаво-золотими відблисками призахідного осіннього сонця. Ліворуч від них пролягав Кінгспорт; його шпилі й дахи мерехтіли в бузковому тумані. Праворуч, мінячись мідно-рожевими барвами, тяглася до заходу сонця гавань. Попереду сріблилася спокійна, оксамитово-гладенька вода, а позаду випинався з туману острів Вільяма, немов велетенський бульдог-охоронець міста. Крізь туман блимав яскравими спалахами маяк, мов печальна зірка, а ген із обрію відповідало йому світло іншого маяка. — Чи ви колись бачили суворіше місце? — запитала Філіппа. — Я ніколи дуже й не хотіла на острів Вільяма, та навіть якби й захотіла, навряд чи змогла б туди дістатися. Гляньте на вартового, отам, на вишці форту. Він мовби зійшов зі сторінок якогось роману. — До речі, про романи, — відгукнулася Прісцилла. — Ми шукали верес, але, звісно ж, нічого не знайшли. Мабуть, восени вже пізно його шукати. — Верес! — вигукнула Енн. — Таж верес не росте в Америці, правда? — Таких місць є лише два на всьому континенті, — мовила Філ. — Одне тут, у парку, а інше — десь у Новій Шотландії, тільки я забула, де саме. Якось тут стояла табором Чорна Варта — славетний шотландський полк, — і коли навесні солдати перетрушували солому в матрацах, насіння вересу впало на землю й проросло. — Як гарно, — відповіла зачарована Енн. — Ходімо додому по Спофорд-авеню, — запропонував Гілберт. — Подивимось на всі ті «розкішні домівки знаних багатіїв». Це найкрасивіша вулиця в Кінгспорті, і живуть там самі лише мільйонери. — О, так, — підхопила Філ. — Енн, там є один страшенно чудовий будиночок, я так хочу тобі його показати. Його збудували не мільйонери, він там виріс, напевне, ще тоді, коли Спофорд-авеню була звичайною сільською вуличкою. Так, саме виріс — він не був там зведений. Усі інші тамтешні будинки такі нові й із дзеркальними вікнами, мені вони не подобаються, — а це просто будиночок мрії. Та ще його назва… Але зажди, сама все побачиш. Вони вгледіли його, щойно вийшли з парку на оточений соснами пагорб. На самісінькій вершині, там, де Спофорд-авеню зливалася з путівцем, стояв невеличкий вибілений будиночок, обабіч котрого росли сосни, турботливо посплітавши гілля над низьким його дахом. Весь він був оповитий виноградом, і крізь його багряно-золоте листя проглядали зелені віконниці. А перед будиночком, за низькою кам’яною огорожею, розташувався садок. І попри жовтень, яскріли в садку прегарні старомодні квіти й кущі: глід, чагарниковий полин, лимонна вербена, бурячки, петунії, нагідки та хризантеми. Від воріт до будиночка пролягла вузенька цегляна доріжка, викладена «ялинкою». Будиночок і подвір’я мовби перенеслися на Спофорд-авеню із далекого села, та було в ньому щось таке, від чого найближчий його сусід, велетенський оточений газонами палац якогось тютюнового магната, здавався невимовно вульгарним і грубим. Адже, як завважила Філ, він був тут зведений, а не «виріс», невимушено й природно, і ця різниця впадала у вічі. — Це наймиліший будиночок, який я бачила, — захоплено проказала Енн. — Я дивлюся на нього й знову відчуваю той самий приємний дитячий біль. Він миліший, певне, навіть за кам’яничку панни Лаванди. — Я хочу, щоб ти звернула увагу на його назву, — мовила Філ. — Дивися, онде білими літерами на арці понад ворітьми — Дім Патті. Дивовижно, правда? Тим паче тут, поряд з усіма цими Сосновими Пагорбами, В’язовими Гаями та Ялівцевими Лісами. Дім Патті, треба ж таке! Я в захваті. — А ти не знаєш, хто ця Патті? — запитала Прісцилла. — Патті Спофорд: я дізналася, що саме так звуть його власницю. Вона мешкає тут зі своєю небогою вже кількасот років — ну, може, хіба трошечки менше. Енн, перебільшення — це ж лише політ поетичної фантазії. Мабуть, усе те заможне панство стільки разів намагалося його купити, бо він тепер коштує немалих грошенят. Але Патті не продається за жодних умов! Тут поза будинком є ще яблуневий сад — там, де мало бути заднє подвір’я. Ми його побачимо, коли пройдемо ще трохи далі. Справжній яблуневий сад на Спофорд-авеню! — Сьогодні я мріятиму про Дім Патті, — мовила Енн. — Хтозна-чому я почуваюся так, наче й сама там живу. Цікаво, чи випаде нам колись зазирнути туди, всередину? — Навряд, — відповіла Прісцилла. Енн загадково всміхнулася. — Так, навряд. Але я думаю, що це все-таки станеться. У мене дивне, незбагненне відчуття — чи то радше передчуття, що ми з Домом Патті ще познайомимося ближче. Розділ 7
ЗНОВУ ВДОМА

Перші три тижні в Редмонді здавалися нескінченними; решта ж семестру промайнула, мов на крилах вітру. І ось, не встигли студенти ще й оговтатися, як на них уже чекала підготовка до зимових іспитів, що їх усі вони згодом більш чи менш успішно склали. Честь бути першими з різних предметів розділили між собою Енн, Гілберт і Філіппа; Прісцилла склала іспити пречудово, та й Чарлі Слоун здобув непогані оцінки, задерши кирпу так, мовби з усіх предметів мав найвищі бали. — Аж не віриться, що завтра о цій порі я буду вже в Зелених Дахах, — казала Енн увечері напередодні від’їзду. — Але це правда. А ти, Філ, будеш у Болінброку, з Алеком та Алонзо. — Я за ними скучила, — визнала Філ, надкушуючи шоколадну цукерку. — Вони гарні хлопці. А ще в мене там ліку не буде танцям, виїздам і різним усіляким розвагам. Ніколи не вибачу вам, королево Анно, що ви не їдете зі мною. — Твоє «ніколи», Філ, означає рівно три дні. Так мило із твого боку було запросити мене, і я сама охоче поїду в Болінброк, але не зараз. Цього року мушу поїхати додому. Ти не уявляєш, як я всім серцем прагну знов опинитися там. — Нудно ж тобі там буде, — зневажливо проказала Філ. — Раз чи двічі зберуться місцеві вишивальниці, і всі старі пліткарки патякатимуть про тебе у вічі й позаочі. Ти помреш там від самотності, дівчинко! — В Ейвонлі? — щиро засміялася Енн. — Їдьмо зі мною — і матимеш незабутні канікули. Болінброк гинутиме за тобою, королево Анно: у тебе такі розкішні коси, і вишуканий смак, і все, все! Ти така несхожа на інших. Матимеш там нечуваний успіх, і я погріюся в променях твоєї слави — «не ружа, та побіля ружі». Їдьмо зі мною, Енн. — Змальовані тобою світські радощі надзвичайно спокусливі, Філ, але я протиставлю їм зовсім іншу картину. Я їду туди, де чекає на мене старий фермерський будиночок, колись зелений, а тепер сіруватий, оточений голими й безлистими яблуневими садами. А побіля нього жебонить струмок і росте смерековий ліс, де чути, як грають на арфах дощі й вітри. Є там і ставок — узимку сумний і замислено-сірий. А в будиночку двоє літніх жінок: одна висока й худа, інша гладка та низенька. І двійнята: бездоганно чемна Дора й Деві, котрого пані Лінд уважає за «кару Господню». Є в мене там і своя кімнатка на піддашші, де витають мрії і стоїть ліжко з великою, пухкою периною, що після матраца в пансіоні для мене буде справдешньою розкішшю. Що ти на це скажеш, Філ? — Звучить страхітливо нудно, — скривилася Філіппа. — Я забула додати ще один, найголовніший штрих. Там буде любов, Філ, — щира, ніжна любов, якої не знайти мені більш ніде в цілім світі. І вона чекатиме там на мене. Це перетворює мою картину на шедевр, — правда ж? — хай навіть барви на ній і не надто яскраві. Філ відсунула коробку із цукерками, мовчки підвелася, підійшла до Енн і міцно обійняла її. — Енн, я хочу бути такою, як ти, — серйозно мовила вона. Наступного вечора на залізничній станції в Кармоді Енн зустріла Діана. Додому вони їхали вдвох попід глибоким, темним зоряним небом. Зі стежини, що вела до Зелених Дахів, видно було святковий і радісний будинок. Світло мерехтіло в кожнім вікні, його відблиски розтинали сутінковий морок і на темному тлі Лісу Привидів багряніли полум’яні квіти. А на подвір’ї палахкотіло веселе багаття, довкруж якого витанцьовувало двійко веселих дітлахів, і щойно бричка спинилася попід тополями, одне з них дико й моторошно загорлало. — Деві вважає, що це бойовий поклик індіанців, — пояснила Діана. — Так його навчив наймит пана Гаррісона, і він довго його опановував, щоб саме в такий спосіб привітати тебе. Пані Лінд каже, що цим криком він її геть-чисто всіх нервів позбавив. Раз по раз підкрадався до неї й верещав. І багаття він страх як хотів для тебе влаштувати. Цілих два тижні збирав галуззя й діймав Маріллу, щоб дозволила полити його гасом. Судячи із запаху, вона таки дозволила, хоч пані Лінд була переконана, що він тоді спалить і себе, і ввесь будинок. Тим часом Енн вилізла із брички. Деві захоплено обійняв її за ноги, і навіть Дора вчепилася їй за руку. — Таке ловке багаття, правда, Енн? Зажди, я покажу тобі, як його ворушити. Бачиш, які іскри летять? Це я для тебе влаштував, бо я дуже страшенно радий, що ти повернулася додому. Відчинилися кухонні двері й зі світла виринула темна постать Марілли. Вона хотіла зустріти Енн у сутінках, бо непевна була, що зможе стримати щасливі сльози — сувора, незворушна Марілла, котра вважала нерозумним будь-який вияв почуттів. Позаду неї стояла пані Лінд, незмінно пухкенька, статечна й ласкава добродійка. Любов, про яку напередодні Енн казала Філіппі, огортала дівчину всією своєю радістю й ніжністю. Усе ж ніщо не могло дорівнятися до давніх симпатій і друзів, до стареньких любих Зелених Дахів. Як сяяли очі Енн за вечірнім столом, як квітнули рум’янцем її щоки, як сріблисто дзвенів її сміх! Діана збиралася лишитися на ніч, як у давні добрі часи, а на столі стояв чайний сервіз із трояндами. Більшої ласки від Марілли годі було й дочекатися. — Ви, певне, з Діаною цілу ніч пропатякаєте, — ледь насмішкувато зронила Марілла, коли дівчата рушили нагору. Вона завжди бувала насмішкувата, коли раптом їй доводилося зрадити справжні свої почуття. — Авжеж, — усміхнулася Енн, — тільки спершу я вкладу Деві. Він на цьому наполягає. — Звісно, — мовив Деві, ідучи разом з Енн до кімнати. — Я хочу знову казати молитву при тобі. Самому нецікаво молитися. — Деві, ти молишся не сам. Господь завжди слухає тебе. — Але ж я Його не бачу, — заперечив Деві. — А я хочу молитися при комусь, кого видно, тільки щоб це була не пані Лінд і не Марілла. А втім, убравши сіру фланелеву нічну сорочку, Деві начеб і зовсім не квапився проказувати молитву. З нерішучим виглядом стояв він перед Енн, однією босою ногою чухаючи іншу. — Ставай до молитви, маленький, — звеліла Енн. Деві підійшов і сховав обличчя в її колінах. — Енн, — здушено проказав він, — я не можу сказати молитву. Вже цілий тиждень не можу. Я… я не молився ні вчора, ні позавчора. — Чому, Деві? — лагідно запитала Енн. — А ти… ти не розсердишся, якщо я скажу? — благально мовив Деві. Енн посадовила хлопчика в сірій фланелі собі на коліна й притулила його кучеряву голову до свого плеча. — Хіба я сердилася колись за те, що ти розповідав мені, Деві? — Ні-і-і, не сердилась, але ти ставала сумна, а це ще гірше. І зараз ти станеш дуже страшно сумна, а ще тобі, напевне, буде соромно за мене. — Ти зробив щось погане, Деві? І тому не можеш проказати молитву? — Ні, я не зробив нічого поганого… поки що не зробив. Але хочу зробити. — Що зробити, Деві? — Я… хочу сказати погане слово, — різко, із зусиллям промовив Деві. — Я чув, як минулого тижня його сказав наймит пана Гаррісона, і відтоді сам хочу його сказати ввесь час, навіть тоді, коли молюся. — То скажи його, Деві. Вражений Деві підвів розпашіле обличчя. — Але, Енн, це жахливо погане слово. — Скажи його! Деві знову недовірливо на неї глянув, а тоді тихенько проказав лайливе слово. Наступної ж миті він притиснувся обличчям до її щоки. — Ох, Енн, я вже більше ніколи, ніколи його не скажу. Я більше ніколи не захочу його сказати. Я знав, що воно погане, але не думав, що воно таке… не знав, що воно таке. — Так, Деві, тепер ти вже ніколи не захочеш його сказати — ні вголос, ні подумки. І на твоєму місці я більше б не спілкувалася з наймитом пана Гаррісона. — У нього виходить такий ловкий бойовий поклик, — відповів Деві з гіркотою. — Але ж ти не хочеш, щоб думки твої повнилися лихими словами, так, Деві? Словами, що труїтимуть ці думки й позбавлятимуть їх усього доброго, що лиш може бути в думках справжнього чоловіка? — Ні, — мовив Деві задумливо та з відсутнім поглядом. — То не спілкуйся з тими, хто вживає такі слова. А тепер як ти відчуваєш, Деві, — зможеш проказати молитву? — Так, — відповів Деві, охоче вклякаючи перед Енн. — Тепер це буде легко, бо я навіть не боятимуся промовляти «Коли ж я помру вві сні», ^[16] як тоді, коли мені хотілося сказати те слово. Певне, тієї ночі Енн та Діана розповіли одна одній усі свої таємниці, та жодних записів про їхні зізнання не збереглося. І за сніданком вигляд у них був свіжий, а очі сяяли так, як то після цілої ночі веселощів та звірянь буває лише в юності. Доти сніг іще не починав укривати землю, проте коли Діана, вертаючись додому, переходила кладку, над сіро-бурими лісами й полями та їхнім непорушним сном закружляли перші білі лапаті сніжинки. Невдовзі обриси далеких схилів і пагорбів уже ледь мерехтіли крізь білу пелену — так, мовби панянка-осінь укрила голову весільним серпанком, чекаючи на свого крижаного нареченого. Отож, Різдво таки видалося сніжне, і був то дуже приємний день. Зранку надійшли подарунки й листи від панни Лаванди та Пола; Енн розгортала їх на сонячній кухні Зелених Дахів, де в повітрі ширилося те, про що Деві, вдоволено нюшачи, сказав: «Гарно пахне». — Панна Лаванда й пан Ірвінг оселилися в новому домі, — повідомила Енн. — Панна Лаванда дуже щаслива: я відчуваю це із самого тону її листа. А ось і записка від Шарлотти Четвертої. Їй геть не сподобалося в Бостоні, і вона так скучила за домом. Панна Лаванда просить мене навідатися в Прихисток Луни, доки я на канікулах — розпалити камін, провітрити кімнати й поглянути, чи не відволожуються подушки. Піду туди наступного тижня, разом з Діаною, а вечір ми проведемо в Теодори Дікс. Я хочу зайти до неї в гості. До речі, Людовік Спід і досі впадає за нею? — Кажуть, що так, — відповіла Марілла, — і начеб не збирається припиняти. Хоч люди вже й не сподіваються, що з того щось вийде. — На місці Теодори я б його трошки поквапила, будьте певні, — докинула пані Лінд. І жодного сумніву немає в тім, що саме так вона б і вчинила. Прислала листа й Філіппа — цілком характерного для неї, повного розповідей про Алека та Алонзо: що вони сказали й зробили, і який мали вигляд, щойно зустрівши її.
«Але я досі не знаю, за кого мені виходити, — писала Філ. — Якби ти поїхала зі мною, то могла б усе вирішити за мене. Бо комусь таки доведеться це зробити. Вчора я побачила Алека і в мене так затріпотіло серце, що я подумала: „Мабуть, він і є саме той“. А потім прийшов Алонзо, і серце знов затріпотіло. Тож кепський із нього порадник, попри те, що я читала в усіх романах. Але ТВОЄ серце, Енн, затріпоче тільки в присутності справжнього принца, я впевнена. То лише з моїм щось геть недобре. Але я все одно так пречудово бавлю час! І дуже хочу, щоб ти була тут. Нині сніжить, і я дуже, страшенно рада. Я так боялася, що Різдво буде зелене — я це просто ненавиджу. Чому, коли довкола все брудно-сіре, мов стара ганчірка, яку сто років тому кинули відмочуватися і так відтоді й забули, це називають зеленим Різдвом? Аби ж я знала. Як то каже лорд Дандрері, „не вше можна ошягнути рожумом“. Чи доводилося тобі, Енн, сісти до конки й виявити, що не маєш грошей на проїзд? Зі мною таке сталося позавчора. Жахливо. Адже я мала ті п’ять центів: думала, що поклала їх у кишеню пальто. Всілася зручненько й сягнула по них. А їх там не було. Я вся аж похолола. Сягнула в іншу кишеню, але й там їх не було. Я знову похолола. Тоді подивилася в маленькій внутрішній кишеньці. Все марно. І я похолола ще вдвічі сильніше. Зняла рукавички, поклала їх на сидіння і ще раз оглянула усі-всі кишені. Але монети не було. Я підвелася й обтрусилася, а тоді глянула ще на підлогу. У конці було повно людей, вони верталися з опери й усі витріщилися на мене, та мені було вже не до цих дрібниць. Я ніде не могла знайти свою монету, отож і вирішила, що, мабуть, поклала її в рот і необачно проковтнула. Я не знала, що мені робити. Думала, що кондуктор, напевне, зупинить конку, а мене ганебно висадить геть, і я не зможу переконати його, що стала жертвою власної неуважності, а зовсім не намагаюся проїхатися на дурняк, мов якась безпринципна істотка. Як би мені хотілося, щоб поряд були Алек чи Алонзо! Але їх не було — саме тому, що я їх потребувала. Якби вони були непотрібні, їх би там юрмилася ціла дюжина. І я не знала, що сказати кондуктору, коли він підійде до мене. Щойно вигадувала пояснення, як відчувала, що ніхто мені не повірить і треба думати ще. Лишалося хіба здатися на ласку Провидіння, але попри цю втішну думку, я почувалася, мов та старенька на кораблі під час шторму, якій капітан велів покластися на Всемогутнього, а вона вигукнула: „Ох, невже все так зле, капітане? “ І ось в останню мить, коли мене покинула надія, а кондуктор простягнув свою скриньку пасажирові, що сидів біля мене, я раптом згадала, де ця дурна монета. Я таки її не проковтнула! Вона лежала у вказівному пальчику моєї рукавички, звідки я її чемно витягла й укинула до скриньки. А тоді всім усміхнулася й відчула, що світ прекрасний. »
Прогулянка до Прихистку Луни стала однією з найприємніших подій упродовж тих канікул. Енн і Діана рушили туди старим шляхом крізь буковий ліс, прихопивши із собою кошик зі сніданком. Будинок, що стояв замкнений із дня весілля панни Лаванди, на короткий час відкрився назустріч сонцю й вітру, і полум’я каміна замерехтіло в його кімнатках. У повітрі досі витав аромат трояндових пелюсток, і не вірилося, що за мить у двері не зайде ясноока й привітна панна Лаванда, а за нею — Шарлотта Четверта із широкою усмішкою та синіми бантами в косах. А неподалік, здавалося, блукав замріяний Пол. — Я почуваюся, ніби привид, що під місячним сяйвом відвідує колишні любі серцю місцини, — засміялася Енн. — Ходімо, послухаємо, чи вдома луна. Принеси ріжок. Він висить за кухонними дверима. Луна була вдома, за білою засніженою річкою — ясно-сріблиста й багатоголоса, як завжди. І коли голос її стих, дівчата замкнули Прихисток Луни й пішли в ті дивовижні півгодини, що слідують за шафранно-рожевим заходом зимового сонця. Розділ 8
ПЕРШЕ ОСВІДЧЕННЯ

Старий рік не схотів іти в тихих зеленавих сутінках опісля рожево-золотого заходу. Натомість він лишив по собі люту холодно-білу завірюху та заметіль. Була одна з тих ночей, коли штормовий вітер кружляв над луками й темними долинами, стогнав попід дахами, мов загублена тварина, і жбурляв сніг у тремтливі віконні шиби. — У такі ночі люди люблять, затишно підгорнувши ковдри, думати про милості, даровані їм Господом, — мовила Енн, звертаючись до Джейн Ендрюс, яка зайшла провести в гостях вечір і лишилася на ніч. Та коли вони й собі вляглися, затишно підгорнувши ковдри, у кімнатці Енн, Джейн мала на думці аж ніяк не даровані милості. — Енн, — серйозно проказала вона, — я хочу поговорити з тобою. Можна? Енн хотіла спати, бо напередодні пізно повернулася з вечірки в Рубі Джилліс, і тепер воліла заснути, ніж слухати безперечно нудні таємниці Джейн. Вона й уявити не могла, про що буде йтися. Мабуть, і Джейн уже заручилася; подейкували, що й Рубі Джилліс теж заручилася із тим учителем зі Спенсервейла, що за ним гинули всі тамтешні дівчата. «Скоро із нас чотирьох я лишуся єдиною незакоханою», — журливо подумала Енн, а вголос відповіла: — Можна, звісно. — Енн, — урочисто проказала Джейн, — що ти думаєш про мого брата Біллі? Енн отетеріла, безпорадно загрузнувши в думках. Господи, що ж вона думає про Біллі Ендрюса? Вона-бо взагалі не думала про нього — кругловидого, недоумкуватого, вічно всміхненого, добросердого Біллі Ендрюса. Та й хто міг би думати про Біллі Ендрюса? — Я… я не розумію, Джейн, — промимрила Енн. — Що ти маєш на увазі… конкретно? — Тобі подобається Біллі? — просто запитала Джейн. — Ну… так… подобається, звісно, — мовила Енн. Потай вона міркувала, чи каже подрузі правду. Певна річ, Біллі не викликав у неї неприязні. Та чи можна було незлостиву байдужість, із якою вона завжди ставилася до нього, коли він опинявся в полі її зору, вважати ознакою симпатії? І що саме хоче вивідати в неї Джейн? — А як чоловік він би тобі сподобався? — незворушно вела далі Джейн. — Чоловік? — Енн, що досі сиділа на ліжку, наче так їй легше було висловити свою думку про Біллі Ендрюса, впала на подушки, хапаючи ротом повітря. — Чий чоловік? — Твій, звісно, — відказала Джейн. — Біллі хоче з тобою побратися. Він завжди обожнював тебе, а тепер, коли тато переписує на нього нашу горішню ферму, йому ніщо не заважає взяти шлюб. Але він такий боязкий, що не міг сам тобі освідчитися, тож і попросив мене. Я відмовлялася, та він мене діймав, і я пообіцяла, що при нагоді запитаю в тебе. То що ти на це скажеш, Енн? Чи не був це сон? Одне з тих нічних жахіть, у яких ви раптом виявляєте, що заручилися, або й побралися з людиною геть незнайомою чи неприємною, і гадки не маєте, як це могло статися? Ні, вона, Енн Ширлі, лежить у власному ліжку, цілком прокинувшись, а Джейн Ендрюс поряд незворушно освідчується їй від імені свого брата Біллі. Енн не знала, здригнутися їй чи розсміятися, хоч ні того, ні іншого зробити не могла, щоб не скривдити почуттів Джейн. — Я… Джейн, я не можу вийти за Біллі, — врешті-решт проказала вона. — Мені таке й на думку не спадало… ніколи! — Я так і знала, — кивнула Джейн. — Біллі завжди боявся навіть думати про залицяння. Але ти могла би й обміркувати цю справу, Енн. Біллі хороший хлопець — будь певна, я добре знаю свого брата. Кепських звичок не має, а ще він працьовитий і дуже надійний. Краще синиця в жмені, аніж голуб на стрісі. Він каже, що готовий зачекати, поки ти скінчиш навчання, якщо для тебе це буде важливо, хоч сам і воліє побратися вже цієї весни, доки почнеться сівба. Він завжди був добрий до тебе, і я була б рада, якби ти стала мені сестрою. — Я не можу вийти за Біллі, — рішуче повторила Енн. Вона вже опанувала себе, і тепер навіть трохи сердилася. Усе це було так сміховинно. — І не думай про це, Джейн. Я не маю почуттів до твого брата — так йому й перекажи. — Я й не сподівалася на твою згоду, — смиренно зітхнула Джейн, відчуваючи, що зробила все можливе. — Я казала Біллі, що тебе марно й питати, але він наполягав. Отож, Енн, ти прийняла рішення і, надіюся, не пошкодуєш про це. Останні слова Джейн проказала доволі холодно. Вона була певна, що закоханий Біллі не має жодних шансів умовити Енн вийти за нього. Та все ж її образило, що Енн Ширлі, яка, зрештою, була всього-на-всього сиротою без роду й племені, відмовляла її братові, одному з ейвонлійських Ендрюсів. «Нехай, — мстиво думала Джейн, — та перед загибеллю гордість буває». Енн дозволила собі всміхнутися в темряві самій лише думці, що вона може пошкодувати через відмову вийти заміж за Біллі Ендрюса. — Сподіваюся, Біллі не надто цим журитиметься, — чемно відповіла вона. Джейн сіпнулася на подушці так, мовби хотіла гордовито скинути підборіддям. — О ні, він не журитиметься. Здорового глузду йому не бракує. Він поглядає ще й на Нетті Блуетт, і мама хоче, щоб саме з нею він побрався. Вона ощадлива і вправна господиня. Отож, коли Біллі переконається, що ти не вийдеш за нього, він напевне одружиться з Нетті. Але прошу тебе, Енн, не розповідай цього нікому, гаразд? — Авжеж не розповім, — запевнила Енн. Їй не хотілося оприлюднювати той факт, що Біллі Ендрюс волів одружитися з нею, загалом віддаючи їй перевагу проти Нетті Блуетт. Нетті Блуетт! — А тепер, я думаю, можна й засинати, — сказала Джейн. І вона заснула — швидко й легко, геть зарізавши при цьому сон для Енн, хоч і зовсім не в макбетівський спосіб. ^[18] Тим часом панночка, котра щойно вислухала перше в житті освідчення, міркувала на своїх подушках до сходу сонця, і були ті роздуми нітрохи не романтичні. Лиш уранці змогла вона, врешті-решт, як слід посміятися з усієї тієї притичини. Коли Джейн пішла додому — усе ще із прохолодою в голосі та манерах, бо ж Енн так невдячно й рішуче відхилила пропозицію поріднитися з родиною Ендрюсів, — Енн поквапилася до себе, замкнула двері й випустила на волю довго тамований сміх. «Якби ж я тільки могла комусь про це розказати, — думала Енн. — Але не можу. Єдина, кому я хотіла би розповісти, була Діана, та навіть якби я не дала обіцянки Джейн, тепер я не можу звіряти Діані таємниці. Вона все переказує Фреду… я знаю, що переказує. Ну, от і перше освідчення. Я знала, що колись це станеться зі мною, але й гадки не мала, що це відбудеться через посередника. Кумедно, звісно, проте й гірко теж». Енн розуміла, у чому була гіркота, хоч і не вбрала своєї думки в слова. Уже віддавна вона потай мріяла про день, коли вперше почує це важливе запитання. І все було в тих мріях прекрасним і романтичним: вродливий темноокий, загадковий та велемовний кавалер, котрий би в захваті почув довгождане «так», якби виявився тим самим прекрасним принцом, або ж вислухав розкішну, сповнену жалю, та не позбавлену надій відмову. Відмові цій належало тактовністю й красою нічим не поступатися згоді, а нещасливому жениху — піти, поцілувавши їй руку й запевнивши в незгасимій відданості, котру він плекатиме ціле життя. І ця подія стала б їй чудовим спогадом, що викликав би гордість, та водночас і легкий сум. Натомість трепетне й щемке переживання обернулося на справдешнє безглуздя. Біллі Ендрюс попросив сестру освідчитися замість нього, бо одержує горішню ферму від батька, а коли Енн не пристане на його пропозицію, це зробить Нетті Блуетт! От вам і вся романтичність — аж надміру. Енн засміялася, а потім зітхнула. Її маленька дівоча мрія утратила весь свій чар. Невже цей болючий процес триватиме, доки все в житті не стане прозаїчним і нудним? Розділ 9
НЕПРОХАНИЙ КАВАЛЕР І ЛЮБИЙ ДРУГ