Annotation 2 страница

Кінгспорт — незвичайне старе містечко, що живе спогадами про минулі колоніальні дні й дихає повітрям давньої історії, мов шляхетна, витончена літня пані в платтях, пошитих за модою її далекої юності. Тут і там воно вже пізнає сучасність, та душа його лишається вірна колишнім часам. Є в ньому безліч дивовижних пам’яток і романтичний дух легендарної минувшини. Колись то був порт на межі європейського світу із землями індіанців, тож поселенцям не випадало нудьгувати, маючи таких сусідів. Згодом містечко перетворилося на яблуко розбрату між англійським та французьким прапорами й кілька разів перейшло з рук до рук, — і кожен період такої окупації лишав на його тілі нові й нові сліди. Стоїть там у парку вежа, уся розцяцькована автографами туристів, на пагорбах за містом — руїни старовинної французької фортеці, а на майданах — іще декілька несправних старовинних гармат. Є й інші цікаві пам’ятки, проте немає серед них дивнішої та красивішої за старий цвинтар Сент-Джон у самісінькому серці міста. По два боки від нього пролягли тихі старомодні вулички, по інші два — сучасні галасливі ділові квартали. Трепет власницької гордості охоплює на цьому цвинтарі кожного жителя Кінгспорта, бо, коли має він хоч крихту претензій, має й похованого там предка під чудернацьким надгробком чи могильною плитою, що переповідає всі найголовніші факти його біографії. Здебільшого серед тих надгробків немає вправно й вигадливо зроблених. Загалом то лиш грубо обтесані бурі чи сірі камені, — і хіба на кількох із них є сяке-таке оздоблення. Часом то череп і перехрещені кістки, і незрідка цей жахний малюнок сусідить із голівкою херувима. Багато між тих надгробків є перекинутих чи розбитих, і ледь не всі вони підточені безжальним зубом Часу. На деяких написи вже й геть стерлися, на інших прочитати їх можна лише з величезним зусиллям. Безліч надгробків на цвинтарі, і темною пеленою тіні вкривають його ряди верб та в’язів, попід якими без сновидінь спочивають померлі, довіку заколисані шурхотом вітру в кронах дерев і геть не стурбовані галасливим дорожнім рухом поза стіною. Першу прогулянку на цвинтар Енн здійснила наступного ж дня по приїзді. Уранці вони із Прісциллою побували в Редмонді, де зареєструвалися в списках студентів, опісля чого мали вільний день. Дівчата радо втекли від непривітної чужої юрби, де більшість мали вигляд розгублений, наче не певні, що саме тут їм належить перебувати. Першокурсниці стояли там і тут групками по двоє чи троє, запитливо поглядаючи одна на одну; першокурсники, обізнаніші й сміливіші, з’юрмилися на сходах, де горлали пісні на всю міць молодих легень, кидаючи таким чином виклик своїм традиційним ворогам — другокурсникам, що з них декотрі зарозуміло походжали віддалік, презирливо роззираючись на «жовторотих дітлахів». Гілберта й Чарлі ніде не було видно. — Не думала я, що колись буду рада бачити Слоуна, — мовила Прісцилла, виходячи з коледжу разом з Енн, — та сьогодні була б щаслива зустріти Чарлі з його банькатими очима. Адже то все-таки знайомі очі. — Ох, — зітхнула Енн. — Не можу описати, як я почувалася, стоячи там у черзі до списків — дрібнесенька, мов найменша крапля у величезному відрі. Гірко почуватися дрібною, та вже геть нестерпно думати, що ніколи, ніколи ти не будеш нічим іншим. А я саме так і почувалася — маленькою, невидимою, мовби хтось із тих другокурсників міг наступити й роздушити мене. І зійшла б я в могилу — неоплакана, незнана, невідспівана. ^[8] — Зачекаймо до наступного року, — втішила Прісцилла. — Тоді зможемо так само знуджено й велемудро поглядати, як усі ті другокурсники. Я певна, що гірко почуватися дрібною, та ще гірше — здаватися собі величезною й незграбною, як я — так, наче можу заповнити собою цілий Редмонд. Мабуть, це тому, що я на добрячих два дюйми вища за будь-кого в тій юрбі. І мені було не страшно, що котрийсь другокурсник може на мене наступити, але так лячно, що мене сприймуть за слона чи за перерослу, розгодовану картоплею острів’янку. ^[9] — Усе лихо, напевне, у тім, що ми не можемо пробачити великому Редмонду такої несхожості з маленькою вчительською семінарією, — мовила Енн, збираючи подерті клапті колишньої своєї життєрадісної філософії, щоб прикрити наготу духу. — Коли ми закінчували семінарію, то всі були між собою знайомі й кожна мала там своє місце. Мабуть, самі того не розуміючи, ми сподівалися, що й у Редмонді нас чекає те саме життя, а тепер відчуваємо, як земля вислизає в нас із-під ніг. Я вдячна, що ні пані Лінд, ні пані Райт не знають і не довідаються про мій нинішній душевний стан. Вони тріумфально вигукнули б: «Я ж тобі казала! » — і були би певні, що це початок кінця, хоч насправді це кінець початку. — Отож-бо. Це вже більше схоже на справжню Енн. Скоро ми звикнемо, знайдемо тут друзів, і все буде добре. Енн, а ти помітила дівчину, що ввесь ранок простояла самотою під дверима жіночого гардеробу — оту вродливу, карооку й із капризно вигнутим ротиком? — Так, і помітила зокрема тому, що вона здалася мені чи не єдиною тут, хто виглядав самотньо — так, як я почувалася. Та в мене була ти, а в неї — зовсім нікого. — Думаю, вона й почувалася самотньо — кілька разів мовби хотіла підійти до нас, але не зважилася. Сором’язлива, мабуть. А я була б рада, якби вона підійшла. Якби я не почувалася вже згаданим слоном, то сама підійшла б до неї. Але я не могла сунути через цей величезний зал, коли там на сходах завивали усі ті хлопці. А вона була найгарніша з першокурсниць, яких я сьогодні побачила, та певне, щедрот у долі небагато, і першого дня в Редмонді не допоможе навіть гарненьке личко, — сміючись підсумувала Прісцилла. — Я хочу після обіду прогулятися на цвинтар Сент-Джон, — сказала Енн. — Не знаю, чи можна вважати цвинтар годящим місцем для розради, та схоже, з досяжних місць це єдине, де ростуть дерева — а мені так потрібні дерева. Сяду на одній із тих старих плит, замружуся й уявлятиму, ніби я в ейвонлійських лісах. Утім, очі вона так і лишила розплющеними, бо приводів для цього на цвинтарі не бракувало. Дівчата пройшли крізь вхідні ворота попід простою масивною кам’яною аркою, увінчаною великим англійським левом. На Інкермані досі дика ожина червоно-кривава,
І холодним висотам його буде вічно сяяти слава, —

процитувала Енн, із трепетом дивлячись на лева. На тінистому, прохолодному, зеленому цвинтарі радісно шурхотіли вітерці. Дівчата блукали довгими порослими травою стежками, читаючи химерні, пишні написи на могильних плитах, вирізьблені в тому столітті, коли вільного часу люди мали більше, ніж тепер. — «Тут лежить прах Альберта Крофорда, есквайра, — прочитала Енн на понівеченій сірій плиті, — що багато років обіймав пост начальника артилерії Його Величності в Кінгспорті. Він служив у армії до підписання мирної угоди 1763 року, опісля чого вийшов у відставку через кволе здоров’я. Він був відважним офіцером, найкращим із чоловіків, найкращим із батьків, найкращим із друзів. Спочив 29 жовтня 1792 року у віці 84 літ». О, Пріссі, це чудово! Тут справді багато простору для уяви. Скільки пригод було, напевне, у такому житті! А щодо його людських чеснот — то другого такого велемовного панегірика в цілому світі не відшукати, я певна. Цікаво, чи казали вони йому за життя, що він був найкращим із батьків, чоловіків та друзів? — А ось іще одна, — відповіла Прісцилла. — Слухай. «Пам’яті Александра Росса, що спочив 22 вересня 1840 року у віці 43 літ. Нехай цей надгробок послужить даниною любові тієї, кому впродовж 27 років він був вірним слугою, для кого був другом, гідним найглибшої довіри й ніжності». — Яка гарна епітафія, — замислено мовила Енн. — Годі й бажати кращої. Усі ми певним чином — слуги, і коли те, що ми вірні, можна щиро вирізьбити на нашому надгробку, то й додавати вже нічого не треба. А ось маленька сіра і така сумна плита — «Пам’яті наймилішої дитини». І ще одна — «Пам’яті того, хто похований деінде». Цікаво, де та незнана могила? Еге ж, Пріс, нинішні цвинтарі ніколи не будуть такі цікаві, як цей. Ти правду казала — я сюди незрідка зазиратиму. Я вже люблю це місце. Бачу, ми тут не самі: онде наприкінці алеї дівчина. — Так, і, здається, це та сама дівчина, що її ми бачили зранку в Редмонді. Я дивлюся на неї вже п’ять хвилин. Точнісінько півдюжини разів вона мовби поривалася підійти до нас, і щоразу спинялася на півдорозі. Чи то страшенно сором’язлива, чи то має нечисте сумління. Ходімо, познайомимося з нею. Мені здається, на цвинтарі це буде легше, ніж у коледжі. І дівчата рушили довгою трав’янистою алеєю до незнайомки, що сиділа на сірій плиті попід велетенською вербою. Була вона й справді вродлива — живою, незвичною, чарівливою вродою. Коси мала каштанові й гладенькі, мов шовк, а круглі щічки її вкривав легкий рівний рум’янець. Над великими оксамитово-карими очима були в неї чорні широкі брови з дивно загнутими кінчиками, а червоно-рожеві вуста вигиналися химерно й вередливо. Був на ній елегантний коричневий костюм; на ногах видніли модні туфельки, а капелюшок із темно-рожевої соломи, прикрашений золотаво-коричневими маками, невловно й беззаперечно свідчив, що це — витвір справжнього митця своєї справи. Зненацька Прісциллу боляче шпигнуло усвідомлення, що її власний капелюшок виготовила сільська модистка, Енн тим часом стривожено міркувала, чи не здається блузка, яку вона сама пошила, а пані Лінд підігнала їй по фігурі, простацькою та сільською поряд із вишуканим убранням незнайомки. На мить обом дівчатам закортіло піти геть. А проте обидві вони вже підходили до сірої плити. Тікати було пізно, бо ж кароока дівчина, очевидно, виснувавши, що вони йдуть до неї, підвелася і, простягнувши руку, ступила вперед, усміхаючись весело й дружньо, — і не було в тій усмішці знати ані тіні нечистого сумління чи сором’язливості. — Я так хотіла довідатися, хто ці двоє дівчат, — радісно вигукнула вона. — Просто до смерті хотіла. Я бачила вас уранці в Редмонді. Там було жахливо, еге ж? Я навіть пошкодувала, що не лишилася вдома й не вийшла заміж. Від цієї несподіваної заяви Енн і Прісцилла щиро й невимушено розсміялися. Засміялася слідом за ними й кароока дівчина. — Це правда. Адже я могла вийти заміж. Ну ж бо, сядьмо на оцій плиті — і познайомимось. Це буде неважко. Я знаю, ми будемо дуже одна одну любити — і я вже знала це, щойно побачила вас уранці в Редмонді. Як мені хотілося підійти й обійняти вас! — Чому ж ти не підійшла? — запитала Прісцилла. — Бо просто не могла зважитись. Я ніколи й ні на що не можу сама зважитись і завжди від цього мучуся. Варто лиш мені зробити вибір, як усім єством я починаю відчувати, що правильним буде геть інше. Страшне лихо — але така вже я народилася, і марно винуватити мене за це, як то робить дехто. Тому я й не наважилася підійти й заговорити з вами, хоча дуже страшенно хотіла. — Ми думали, що ти соромишся, — мовила Енн. — О ні, люба, ні. Сором’язливість не належить до вад — чи то чеснот Філіппи Гордон, або ж, коротше, просто Філ. Будь ласка, кличте мене Філ. А вас як звуть? — Це Прісцилла Грант, — показала на подругу Енн. — А це — Енн Ширлі, — так само вчинила Прісцилла. — І ми обидві з Острова Принца Едварда, — одноголосно повідомили дівчата. — А я з Болінброка, що в Новій Шотландії, — відповіла Філіппа. — З Болінброка! — вигукнула Енн. — Я ж саме там народилася. — Правда? Тоді ти теж «синьоноса». ^[11] — Ні, — відказала Енн. — Хтось — здається, Ден О’Коннелл, ^[12] — писав, що не конче той, хто народиться в стайні, буде конем. Я питома острів’янка. — Нехай. Все одно я рада, що ти народилася в Болінброку. Це робить нас мовби землячками, еге ж? Я тішуся, бо тепер, коли звірятиму тобі свої таємниці, не почуватимуся так, наче все розповідаю чужинці. А мені доведеться їх тобі звіряти. Я не вмію берегти таємниці — і старатися годі. Це найгірша з моїх вад — і ще нерішучість, як я вже казала. Ви не повірите, та сьогодні зо півгодини я не могла вибрати, в якому капелюшку йти сюди — сюди, на цвинтар! Спершу хотіла в коричневому з пером, та коли наділа його — подумала, що цей рожевий пасуватиме краще. А приколола його, — і тоді коричневий мені сподобався більше. І врешті-решт я поклала їх обидва на ліжко, заплющила очі й штрикнула шпилькою навмання. Влучила в рожевий, то й пішла в ньому. Він мені личить, правда? Скажіть, що ви думаєте про мою зовнішність? На цю наївну, проте цілком серйозну вимогу Прісцилла знов розсміялася. Енн, утім, поривчасто стиснувши руку Філіппи, відповіла: — Ще вранці ми подумали, що ти — одна з найгарніших дівчат в усьому Редмонді. Вигнуті вуста Філіппи розквітли чарівливою нерівною усмішкою, що відкрила дрібні білосніжні зуби. — Я теж так подумала, — пролунала ще одна дивовижна заява, — та все ж хотіла, щоб хтось мене в цьому підтримав. Бо сама я не маю певності навіть щодо власної вроди. Вирішу, бува, що я гарна, аж тут-таки й почну картатися, що насправді все зовсім не так. Та ще в мене є жахлива стара двоюрідна бабуся, котра завжди так тяжко зітхає й каже: «Яке ж гарненьке було дитя. Дивно, як то змінюються діти, коли виростають». Я страшенно люблю своїх тітоньок, але терпіти не можу двоюрідних бабусь. Тому ви, будь ласка, кажіть мені частіше, що я гарна. Це завжди така радість для мене. А я вам, коли схочете, віддячу — я можу це зробити з абсолютно чистим сумлінням. — Дякую, — засміялася Енн, — та ми із Прісциллою і так певні своєї вроди, і тому ще якихось підтверджень нам не треба. Тож не переймайся. — Ти смієшся, бо думаєш, що я огидно марнославна, та запевняю тебе — це не так. У мені немає ані краплі марнославства. І я не шкодую компліментів іншим дівчатам, коли вони на те заслуговують. Як добре, що ми з вами познайомились. Я приїхала в суботу, і вже ледь не вмерла, так за домом скучила. Правда ж, це страшне відчуття? Бути в Болінброку славетною особою, а тут стати просто ніким! Часом я так тужила. А де ви живете? — На Сент-Джон, тридцять вісім. — О, як чудово! Бо я — одразу за рогом, на Воллес-стріт. Хоча в мене кепський пансіон. Там нудно й похмуро, і вікна в моїй кімнаті виходять на такий бридкий задній двір. Найпаскудніше місце у світі! А щодо котів — ну, хай і не всі кінгспортські коти збираються там увечері, але щонайменше половина з них напевне. Я люблю котів, які тихенько сплять на килимках перед затишними камінами з веселим полум’ям, але коти опівночі на задніх дворах — це геть інші тварини. Я ридала всю першу ніч тут, і те саме робили вони. Якби ви бачили мій ніс уранці! Я тоді так шкодувала, що поїхала з дому. — І як то ти наважилася їхати в Редмонд, така нерішуча? — весело поцікавилася Прісцилла. — Господь з тобою, люба, я й не наважувалася. Це тато захотів відправити мене сюди. Так затявся — хтозна-чого. Бо ж уявити лишень — я здобуваю ступінь бакалавра, сміх та й годі. Хоча мені це буде неважко. Розуму в мене тьма. — О! — непевним тоном відказала Прісцилла. — Так. Але яка ж то тяжка праця — думати. А бакалаври ж усі, певне, люди вчені, гідні, розумні й мудрі. Ні, я сама не хотіла їхати в Редмонд. Зробила це тільки через тата. Він у мене таке чудо. А якби я лишилася вдома, то все одно довелося б вийти заміж. Мама на цьому дуже наполягала. Вона страшенно рішуча. Але я й думати не хотіла про заміжжя принаймні в найближчі кілька років. Бо спершу варто як слід повеселитися. І хай як смішно уявити мене бакалавром, думка про те, що я можу бути поважною заміжньою дамою, видається справдешнім безглуздям. Мені ж усього вісімнадцять. То я й подумала собі, що ліпше поїхати до Редмонду, аніж іти під вінець. Та ще як мені було обирати, за кого виходити? — Від женихів спасу не мала? — засміялася Енн. — Отож. Я страшенно подобаюся хлопцям, правда-правда. Та обирати однаково довелося б із двох. Решта були або надто молоді, або надто бідні. А я, бачте, мушу вийти за багатія. — Чому? — Люба, та невже ж можливо уявити мене за бідняком? Я не вмію робити зовсім нічого корисного, а грошей витрачаю достолиха. О, ні-ні, мій чоловік повинен мати їх цілу тьму. Тож і коло женихів звузилося до двох. Але із двох мені обрати не легше, аніж із двох сотень, бо я чудово знаю, що за кого б не вийшла — усе життя шкодуватиму, що не обрала іншого. — І ти жодного з них… не кохала? — ледь завагалася Енн. Нелегко було їй говорити з незнайомою людиною про величну таємницю, котра назавжди змінює життя. — Господи, звісно, ні. Хіба я можу кохати? Я й не здатна на таке. Та я й не хотіла б закохатися. Кохання перетворює тебе на рабу — так я вважаю. Дає чоловікові страшенну владу й можливість тебе скривдити. Мене це лякає. Ні-ні, Алек та Алонзо — чудові хлопці, і обидва так мені подобаються, що геть ніяк і вирішити, кого із двох я люблю більше. У цьому й лихо. Алек, звісно, вродливіший — а я просто не можу вийти за негарного чоловіка. І вдача у нього славна, і такі милі чорні кучері. Та він аж надто бездоганний, а я не певна, чи потрібен мені бездоганний чоловік — такий, у якім і жодної вади не знайдеш. — То чом би не вийти за Алонзо? — серйозно запитала Прісцилла. — Подумай лишень — вийти заміж за хлопця на ім’я Алонзо! — скрушно відказала Філ. — Такого я, боюся, не стерпіла б. Але в нього класичний ніс, а для мене страшенною втіхою буде мати чоловіка з носом, який не викликає сімнівів. Бо мій такий непевний. Зараз він формується за гордонівським зразком, але мені лячно, що з віком він може перебрати й бернівських рис. Я щодня оглядаю його дуже прискіпливо, щоб пересвідчитися, що він і досі гордонівський. Моя мама з Бернів, і в неї щонайбернівський з усіх бернівських носів. Бачили б ви його. А я так люблю гарні носи! У тебе, Енн, страшенно гарний ніс. І ніс Алонзо майже схилив мене до вибору на його користь. Але ж Алонзо! Ні, я так і не обрала. Якби із женихами можна було, як із капелюшками — поставити поруч, заплющити очі й штрикнути шпилькою, — усе було б набагато простіше. — А як Алек та Алонзо поставилися до твого від’їзду? — допитувалася Прісцилла. — О, вони досі не полишили надій. Я сказала, що їм доведеться почекати, доки я прийму рішення. І вони готові чекати. Бачте, вони просто обожнюють мене. А я тим часом веселитимуся. Сподіваюся, у Редмонді я матиму силу-силенну кавалерів, бо інакше мені буде так нудно. А вам не здається, що всі першокурсники тут страхітливо потворні? Гарний мені трапився між них лише один. Але він пішов, доки ви з’явилися. Його товариш кликав його Гілбертом. У цього товариша очі отакі банькаті. А куди це ви, дівчата? Хіба вже йдете? — Мусимо, — доволі холодно відказала Енн. — Уже пізно, а в мене є ще робота. — Але ж ви прийдете ще якось до мене, так? — запитала Філіппа, підводячись й обіймаючи їх обох. — І мені дозвольте приходити. Я хочу з вами дружити. Ви мені дуже сподобалися. Вам же ще не зовсім набридла моя легковажність, правда? — Не зовсім, — засміялася Енн, сердечно обіймаючи Філіппу у відповідь. — Бо я ж нітрохи не така дурна, якою здаюся. Приймайте Філіппу Гордон, якою створив її Господь, із усіма вадами — і будьте певні, вона вам сподобається. Як гарно тут, на цвинтарі, еге ж? Я б хотіла, щоби й мене тут поховали. А цієї могили я не бачила — оцієї, із залізною огорожею, — гляньте, дівчата! На камені напис, що це могила мічмана, котрий загинув у битві між «Шенноном» та «Чесапіком». ^[13] Подумайте лиш! Енн зупинилася біля огорожі, розглядаючи потрощений витертий надгробок. Серце її затріпотіло від раптового хвилювання. Старий цвинтар попід шатром дерев, із довгими рядами тіней, зник із-перед її очей. Натомість бачила вона кінгспортську гавань майже за сотню років перед тим. Поволі з туману виринув величний фрегат з осяйним англійським «прапором-метеором». Позаду виднів іще один — і на палубі його лежала, завинута у свій зірковий прапор, непорушна фігура — тіло відважного капітана Лоренса. Рука часу перегорнула сторінки, і ось уже затокою тріумфально пливе «Шеннон», ведучи за собою переможений «Чесапік». — Повернися, Енн, повернися, — сміючись тягла її за руку Філіппа. — Ти за сотню років від нас. Повернися! Енн підкорилася, зітхнувши, із мрійливим блиском в очах. — Я завжди любила цю стару історію, — відповіла вона, — і хоч перемогу в тій битві здобули англійці, я люблю її через хороброго загиблого командира. Ця могила мовби наближає ту битву до нас і робить її такою реальною. Цьому бідолашному мічману було всього вісімнадцять років. Він загинув «від тяжких ран, котрі дістав у запеклій борні», як сказано тут, в епітафії. Такої лиш може бажати солдат. Перш ніж піти, Енн відколола від сукні букетик невеличких бузкових стокроток і обережно поклала на могилу хлопця, полеглого у великій морській дуелі. — То що скажеш про нашу нову приятельку? — запитала Прісцилла, коли Філ пішла. — Мені вона сподобалася. Є в ній щось чарівне, попри всі її безумні вигадки. Я вірю, що вона, як сама каже, нітрохи не така дурна, якою здається. Миле, зворушливе дитя. Навіть не знаю, чи вона колись виросте. — І мені вона сподобалася, — упевнено проказала Прісцилла. — Хоч і говорить про хлопців не менше за Рубі Джилліс. Але Рубі мене дратувала чи й викликала нудоту, проте з Філ хотілося хіба щиро посміятися. Чому так? — Вони дуже різні, — замислено відповіла Енн. — Рубі, я думаю, чинить свідомо: бавиться в кохання й закоханість. Та ще, коли хизується своїми женихами, відчуваєш, як вона хоче тобі дошкулити, що в тебе їх не так багато. Філ же про своїх женихів говорить, як про добрих друзів. Вона справді вважає хлопців своїми друзями, любить, коли вони крутяться довкола неї десятками, любить бути в центрі уваги, і хоче, щоб її всі любили. Навіть Алек та Алонзо — тепер я завжди буду згадувати ці два імені разом — для неї, мов двоє товаришів, які хочуть, щоб вона все життя з ними гралася. Я рада, що ми познайомилися з нею, і рада, що побували на старому цвинтарі. Здається, нині я пустила крихітний корінець у кінгспортську землю. Сподіваюся, це так і є. Не люблю почуватися пересадженою. Розділ 5
ЛИСТИ З ДОМУ

Упродовж наступних трьох тижнів Енн і Прісцилла почувалися чужинками на чужині. Потім зненацька все владналося: Редмонд, професори, аудиторії, студенти, навчання й розваги. Життя більше не складалося з розрізнених фрагментів, а линуло суцільним потоком. Першокурсники з юрми не пов’язаних між собою осіб перетворилися на єдину групу із власним духом, гаслом, інтересами, амбіціями й антипатіями. У щорічному Гуманітарному конкурсі вони виграли в змаганні з другокурсниками й відтак здобули повагу решти студентів та глибоку впевненість у власних силах. Досі три роки поспіль перемога діставалася другокурсникам; цьогорічною ж звитягою першокурсники завдячували майстерному керівництву Гілберта Блайта, котрий, розробивши нову хитромудру тактику, призвів до нищівної поразки суперника й тріумфу своєї команди. Нагородою за заслуги стало для нього обрання старостою курсу — місце почесне й відповідальне, принаймні з точки зору новачка, про яке багато хто міг лише мріяти. Також його запросили долучитися до «Ягнят» — редмондське слівце на позначення студентського товариства «Лямбда тета»^[14] — честь, якої зрідка удостоювався першокурсник. Посвячення в члени товариства вимагало ініціації: упродовж цілого дня Гілберт мусив ходити центральними й найжвавішими вулицями Кінгспорта в крислатому жіночому капелюшку й широченному яскравому кухонному фартуху із квітчастого ситцю. Усміхнений Гілберт весело походжав містом, раз по раз чемно піднімаючи капелюшка при зустрічі з котроюсь зі знайомих дам. Чарлі Слоун, котрого «Ягнята» до своїх лав не запросили, сказав Енн, що не розуміє, як може Блайт це робити, і що він, у свою чергу, нізащо до такого б не принизився. — Уяви Чарлі Слоуна в капелюшку та фартуху, — сміялася Прісцилла. — Він мав би вигляд, точнісінько як його бабуся. А Гілберт і в жіночому вбранні був чоловіком — геть як у власному звичному одязі. Невдовзі Енн і Прісцилла опинилися в самісінькому вирі редмондського життя. Великою мірою це сталося завдяки Філіппі Гордон. Філіппа була дочкою знаного й заможного чоловіка, і належала до старої родини «синьоносих» аристократів. У поєднанні з її вродою та чарівністю, котру завважували всі її знайомі, це відкривало перед нею двері кожного студентського клубу, гуртка й товариства; і всюди, де вона бувала, її супроводжували й Енн із Прісциллою. Філ обожнювала своїх нових подруг — а надто Енн. Вона була доброю товаришкою, вільною від будь-яких упереджень. «Любиш мене — люби й моїх друзів» — таке, здавалося, було її неусвідомлене гасло. Отож вона легко ввела їх у своє дедалі ширше коло знайомств, і для двох ейвонлійських дівчат шлях до редмондського товариства виявився легким і приємним, на подив і заздрість інших першокурсниць, які, позбавлені підтримки Філіппи, мусили впродовж першого року навчання лишатися на периферії усіх важливих подій. Для Енн і Прісцилли, з їхніми серйознішими поглядами на життя, Філ була тим самим милим, зворушливим дитям, яким здалася під час їхньої першої зустрічі. Утім, як сказала сама Філіппа, розуму в неї була «сила-силенна». Де й коли вона знаходила час на уроки, лишалося таємницею, бо її постійно просили до участі в різного роду «розвагах», і домашні її вечірки завжди були велелюдні. «Женихів» вона мала, скільки душі хотілося, позаяк дев’ять із кожних десяти першокурсників і значна частина старших студентів змагалися між собою за саму лиш її усмішку. Вона цим щиро тішилася й про кожну свою перемогу радісно оповідала Енн і Прісциллі, вдаючись при цьому до коментарів, від яких у бідолашного закоханого вуха запалали би справдешнім багрянцем. — Проте Алек та Алонзо, здається, досі не мають собі жодного серйозного суперника, — жартівливо завважила Енн. — Жодного, — підтвердила Філіппа. — Я щотижня пишу їм обом і все розповідаю про своїх тутешніх хлопців. Я впевнена, їх це тішить. Хоч, звісно, того, хто подобається мені найбільше, ніколи я не здобуду. Гілберт Блайт не звертає на мене уваги, хіба часом гляне так, наче я — маленьке миле кошенятко, яке хочеться погладити. І причина мені відома. Я заздрю вам, королево Анно. Я мала б довіку на тебе образитись, а натомість люблю тебе просто нестямно, і гірко мучуся, коли не бачу тебе щодня. Ти така несхожа на решту моїх знайомих дівчат. Коли ти дивишся на мене цим своїм особливим поглядом, я почуваюся дрібною, легковажною істотою, і дуже хочу стати кращою, мудрішою й сильнішою. Та всі мої шляхетні наміри вибиває з голови перший-ліпший гарний хлопець. Правда, чудове життя в коледжі? Аж смішно згадати, що першого дня мені було так маркітно. А втім, якби не це, я, певне, так і не познайомилася б із вами. Енн, прошу тебе, скажи, що ти малесеньку краплиночку любиш мене. Я вмираю, як хочу це почути. — Я люблю тебе велику краплиночку, і думаю, що ти чудове, миле, ніжне, пухнасте й лагідне… кошенятко, — засміялася Енн, — але не розумію, коли ти встигаєш учити уроки? Проте Філ, очевидно, встигала, бо серед першокурсників мала найвищі оцінки з усіх предметів. Навіть старий буркотливий викладач математики, який не терпів студенток і виступав категорично проти прийому дівчат у Редмонд, ніколи не міг загнати її на слизьке. Вона випереджала своїх однокашниць в усьому, окрім англійської мови й літератури, де Енн Ширлі лишила її далеко позаду. Самій же Енн навчання на першому курсі видавалося дуже легким, головним чином завдяки самостійним заняттям, що їх вони з Гілбертом трималися впродовж попередніх двох років в Ейвонлі. Це дозволяло більше часу присвятити спілкуванню й знайомствам, яким вона віддавала належну увагу. Проте ніколи, ані на мить, не забувала вона Ейвонлі й тамтешніх друзів. Щотижня найщасливішими днями для неї були ті, коли приходила пошта. Доки надійшли перші листи, Енн і гадки не мала, що зможе бодай колись полюбити Кінгспорт і відчути його своїм домом. А доти до Ейвонлі, здавалося, були тисячі неосяжних миль; листи ж зробили його ближчим і переплели старе життя з новим так тісно, що з них виткалося одне суцільне існування замість двох безнадійно непов’язаних між собою періодів. У першій пачці було шість листів — від Джейн Ендрюс, Рубі Джилліс, Діани Баррі, Марілли, пані Лінд та Деві. Джейн писала каліграфічним почерком, охайно розставляючи всі крапки над «і» та виводячи дашок над кожною «т»; утім, лист її не містив жодної цікавої фрази. Вона ні словом не згадала школи, про яку Енн до нестями хотілося почути, і не відповіла на жодне із запитань, які поставила їй Енн у своєму листі, розповівши натомість, скільки ярдів мережива вона останнім часом виплела, яка погода в Ейвонлі, яку сукню вона збирається шити і як саме переживає головний біль. Рубі Джилліс у своєму довжелезному листі гірко побивалася за Енн, переконуючи, як бракує її товариства в усьому, допитувалася, які в Редмонді хлопці, і насамкінець звіряла власні тривоги й сумніви, пов’язані з численними її кавалерами. То був порожній, нешкідливий лист, із якого Енн могла б хіба посміятися, якби не постскриптум. «Гілбертові, судячи з його листів, Редмонд сподобався, — писала Рубі. — Чарлі ж, здається, не в захваті». Отже, Гілберт пише Рубі. Чудово! Звісно, він має на це повне право. От лише..! Енн не знала, що першого листа Рубі написала сама, а Гілберт відповів на нього просто із чемності. Дівчина презирливо відкинула листа Рубі вбік. Проте всю гіркоту, котру здійняв їй у душі той постскриптум, геть-чисто змив веселий, радісний, повний таких жаданих новин лист Діани. Подруга, може, трішки забагато писала про Фреда, та все ж не оминула увагою жодної справді цікавої теми і, читаючи, Енн мовби знову опинилася в Ейвонлі. Марілла писала сухо й безбарвно, і ніяких пліток, ані виявів почуттів не було в її листі. Проте від нього віяло духом простого й безпечного життя в Зелених Дахах, незмінного спокою й любові, котрі завжди чекали там на Енн. Лист пані Лінд був повен церковних новин. Вільна від хатніх клопотів, пані Лінд могла тепер присвятити церкві більше часу, усією душею вболіваючи за перебіг тамтешніх справ. У листі вона обурювалася бідолашними «заступниками» пастора, одного з яких належало обрати на тимчасово вакантну ейвонлійську кафедру.
«Певне, зараз у священики йдуть самі бевзі й нетями, — писала з гіркотою пані Лінд. — Бачила б ти цих кандидатів. А що вони мелють у своїх проповідях! Чи не половина з того — просто вигадка, а найгірше те, що в жодного з них немає міцної теологічної позиції. Та не було ще серед них жахливішого, ніж той, що його ми слухаємо зараз. Бере собі текст із Біблії, а проповідь каже геть про інше. Та ще заявляє, буцім не вірить, що жоден язичник не увійде в Царство Небесне. Треба ж таке! Тоді, виходить, усі гроші, котрі ми пожертвували на місіонерські служіння, були витрачені намарне, от що! У неділю каже, мовляв, наступного тижня читатиме проповідь про сокиру, що плавала. Краще взявся б ретельніше за Біблію, та й не чіпав сенсаційних тем. Коли вже пастор не може в Святому Письмі знайти собі теми для проповіді, то все геть сходить на пси, будь певна! Яку церкву ти відвідуєш, Енн? Сподіваюся, ти робиш це регулярно. Люди часом занедбують церкву, живучи далеко від дому, і я гадаю, студенти коледжів щодо цього великі грішники. Я чула, що дехто з них навіть уроки вчить у неділю! Сподіваюся, Енн, ти ніколи не впадеш так низько. Пам’ятай, як тебе виховували. І пильнуй з тим своїм новим товариством. Хтозна, що за набрід там по коледжах учиться. Зовні вони, може, як гроби побілені, а всередині — хижі вовки, будь певна. І краще навіть не розмовляй із жодним хлопцем, коли він не з нашого острова. Я забула тобі розказати, що сталося того дня, коли пастор приходив до нас. У житті не бачила нічого кумеднішого. Я й Маріллі сказала: оце б Енн посміялася, якби тут була. Навіть Марілла сміялася. Бач, він — низенький гладун, і ноги в нього криві. А до нас тоді забрів той старий велетенський кнур пана Гаррісона, зайшов у задні двері — та ще ж саме в ту хвилину, коли пастор вийшов на поріг. Кнур кинувся геть, але не мав як вибігти, хіба поміж ніг пастора. Проте був він такий великий, а пастор такий низький, що його він і поніс на власній спині. Капелюх у пастора полетів в один бік, а ціпок — в інший, саме в ту мить, як ми з Маріллою вибігли з кухні. Ніколи не забуду, як він змінився на виду. Та й бідолашний кнур на смерть перелякався. Тепер щоразу, коли я читатиму в Біблії про знавіснілих свиней, що кинулися із кручі в море, буду згадувати, як кнур пана Гаррісона мчав схилом, несучи на собі пастора. Він, мабуть, подумав, що то Нечистий замість вселитися в нього, скочив йому на спину. Добре, хоч двійнята ніде поблизу не крутилися. Не слід їм бачити пастора в такім непоказнім становищі. А він зіскочив — чи то впав із кнурової спини вже перед самісіньким струмком. Кнур собі, як навісний, кинувся через струмок просто в ліс. Ми з Маріллою підбігли до пастора, помогли йому підвестися й обтрусити пальто. Він, хоч і не забився, та дуже розсердився. Винуватив нас із Маріллою в усьому, хоч ми йому пояснили, що то кнур не наш, і що нам самим він дошкуляв ціле літо. Та й чого пастор пішов до задніх дверей? Пан Аллан ніколи так не робив. Нескоро вдасться нам знайти такого пастора, як був пан Аллан. Та нема лихого, щоб не вийшло на добре. Опісля цього випадку ми ніде не бачили ані сліду цього кнуряки, і я певна, що вже й не побачимо. В Ейвонлі життя минає спокійно. Зелені Дахи виявилися геть не такі відлюдні, як я страшилася. Хочу взимку почати плести ще одну бавовняну ковдру. У жінки Сайласа Слоуна є гарний новий візерунок із яблуневими листками. Для розваги я тепер читаю в бостонській газеті, що її надсилає мені небога, колонку про суди над убивцями. Досі я ніколи не читала таких речей, але часом буває цікаво. Жахливе місце, напевно, ці Штати. Сподіваюся, Енн, ти ніколи туди не поїдеш. Але як тепер дівчата вештаються по всьому світі — страх та й годі. Я завжди згадую сатану із Книги Йова — як він ходив туди й сюди, униз і вгору. Не вірю я, що такий був Господній задум для нас, от що. Деві поводиться незле, відколи ти поїхала. Тільки раз утнув якусь шкоду, і Марілла покарала його, змусивши цілий день носити Дорин фартушок, то він пішов і порізав їх усі на клапті. Я його за це відшмагала, а він тоді пішов ганяти мого півня й заганяв до смерті. У моєму домі оселилися Макферсони. Вона вправна господиня й любить усюди наводити лад. Повисмикувала всі мої лілеї, бо каже, що з ними сад має страшенно занехаяний вигляд. Ті лілеї висадив Томас невдовзі по нашім весіллі. Її чоловік, здається, милий і добрий, та вона ніяк не відвикне бути старою панною, от що. Не мордуй себе уроками і неодмінно вдягай теплу білизну, коли надійдуть перші приморозки. Марілла за тебе дуже хвилюється, та я кажу, що здорового глузду в тебе стало куди більше, ніж я колись припускала, і що ти даси собі раду».
Деві розпочав свого листа з нарікань.
«Дорога енн, будь ласка напиши маріллі хай непривязує мене до поручча на мосту як ми рибалимо бо з мене хлопці сміюця коли вона так робе. Тут бестебе сумно але вшколі весело. Джейн ендрюс сердитіша ніж ти. Вчора я злякав пані лінд ліхтором з гарбуза. Вона теж дуже росердилася і ще сердилася що я заганяв її півня і він сдох. Але я нехотів щоб він сдох а чого він сдох скажи енн я хочу знати, пані лінд викінула його свиням а могла продати панові блеру він хорошого дохлого півня тепер купля за 50 сентів. Вчора я чув пані лінд просила пастора молитеся за неї а що такого поганого вона зробила скажи енн я хочу знати, а ще енн у мене є повітраний змій с таким роскішним фостом. Вчора мілті болтер ушколі росказав мені таку історію і цевсе правда. Що старий Джо Мозі з Леоном грали на тому тижні вечері вкарти у лісі. Карти лижали на пні а з лісу раптом вишов виликий чорний чоловік вижчий за дерева і забрав карти і пень і зник с таким звуком наче то гром гуркотів. Мабудь вони страшно налякалися. Мілті каже що чорний чоловік то був диявол, це правда скажи енн я хочу знати, пан кімбел зі спенсервейла дуже форий і мусить їхати в ликарню вибач зараз я спитаю маріллу як це пишиця. Марілла каже що він мусить їхати не в ликарню а в боживильню. Він думає що в середині вньому змія, а як це коли в середині втебе змія скажи енн я хочу знати, і пані бел теж форіє. пані лінд каже то все тому що вона багато думає про своє нутро».
— Цікаво, — мовила сама до себе Енн, складаючи прочитані листи, — якої думки була б пані Лінд про Філіппу. Розділ 6
У ПАРКУ