Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





УРОКИ ЯВЛЕННЯ 10 страница



Та його радість тривала недовго. На другий день він мусив терпіти кпини слизеринців, не кажучи вже про обурення колег-ґрифіндорців, яких страшенно засмутила звістка про заборону їхньому капітанові брати участь у фінальному матчі сезону. Коли настав суботній ранок, Гаррі, незважаючи на те, що він казав Герміоні, з радістю віддав би увесь фелікс-феліціс світу за право вийти на квідичне поле разом з Роном, Джіні та всіма іншими. Було нестерпно плуганитися проти маси прикрашених стрічками, кепками, прапорами та шарфами учнів, що сунули надвір, на сонечко, і спускатися по кам’яних сходах у підвали, куди майже не долинав далекий галас юрби, знаючи, що не почує звідти ані словечка коментарю, ані радісних криків чи розпачливих стогонів.

— А-а, це ти, Поттер, — озвався Снейп, коли Гаррі постукав у двері і зайшов у до болю знайомий кабінет, що його Снейп так і не звільнив, хоч і викладав тепер на кілька поверхів вище; в кабінеті було, як завжди, тьмяно, а попід стінами в різнобарвних рідинах плавали ті самі слизькі мертві істоти. На столі, за яким, очевидно, мав сидіти Гаррі, загрозливо височів цілий стос затягнутих павутинням коробок; відчувалося, що з ними буде пов’язана важка, виснажлива й абсолютно марна праця.

— Містер Філч давно вже шукав, кому б доручити навести лад у його старій картотеці. Тут зафіксовано всі гоґвортські правопорушники та їхні покарання. Там, де поблякло чорнило, або картки погризені мишами, ти повинен заново переписати всі злочини й покарання, а тоді розкласти картки по відповідних коробках за абеткою. Чарами користуватися заборонено.

— Добре, пане професоре, — сказав Гаррі, вкладаючи в останнє слово якомога більше зневаги.

— Можеш починати, — зловісно посміхнувся Снейп, — з коробок від тисяча дванадцятого номера до тисяча п’ятдесят шостого. Там побачиш кілька знайомих прізвищ, щоб цікавіше було працювати. Ось, поглянь...

Він витяг картку з коробки, що лежала згори, і прочитав: “Джеймс Поттер і Сіріус Блек. Затримані за накладення незаконного закляття на Бертрама Обрі. Голова Обрі збільшилася вдвоє. Подвійне покарання”. — Снейп відверто знущався. — Як, мабуть, приємно усвідомлювати, що їх уже немає, але свідчення їхніх видатних діянь залишилися...

Гаррі знову відчув, як у грудях почало закипати. Він прикусив язика, щоб не огризнутися, сів перед коробками, одну підсунув до себе.

Це була, як Гаррі й передчував, невдячна й марудна праця, супроводжувана, як, безперечно, задумав Снейп, постійними судомами в животі, коли він натрапляв на батькове чи Сіріусове ім’я — бо їх затримували за скоєння дрібних правопорушень найчастіше разом, хоч іноді до них долучалися ще й Ремус Люпин та Пітер Петіґру. Переписуючи всілякі їхні провини й покарання, Гаррі думав і про те, що відбувається надворі, де вже мав початися І матч... Джіні в ролі ловця проти Чо...

Гаррі знову й знову зиркав на великий годинник, що цокав на стіні. Здавалося, його стрілки рухаються удвічі повільніше, ніж у нормальних годинників; може, Снейп його зачаклував і вповільнив? Не може бути, щоб він нидів тут лише півгодини... годину... півтори години...

У Гаррі почало бурчати в животі, коли годинник показав пів на першу. Снейп, що не промовив ані слова після того, як пояснив Гаррі його завдання, о першій десять нарешті підвів голову.

— Думаю, вже досить, — холодно сказав він. — Познач те місце, до якого дійшов. Продовжиш о десятій ранку наступної суботи.

— Так, пане професоре. Гаррі навмання запхнув у коробку зігнуту картку й кинувся до дверей, поки Снейп не передумав, і помчав кам’яними сходами нагору, прислухаючись, чи не почує галасу зі стадіону, але там було тихо... отже, гра вже закінчилась...

Він на мить затримався біля забитої учнями Великої зали, а потім побіг мармуровими сходами нагору — виграв Ґрифіндор чи програв, але команда зазвичай святкувала чи приймала співчуття у своїй вітальні.

— Quid agis? — невпевнено запитав він у Гладкої Пані латиною, гадаючи, що ж там діється всередині.

Пані з непроникним лицем відповіла:

— Сам побачиш.

І відхилилася.

З отвору за її спиною долинув святковий гамір. Гаррі аж рота роззявив, коли учні, побачивши його, загорлали; кілька рук одразу втягли його в кімнату.

— Ми виграли! — зарепетував Рон, підскочивши до Гаррі й розмахуючи срібним кубком. — Ми виграли! З рахунком 450: 140! Ми виграли!

Гаррі озирнувся; до нього бігла розпашіла Джіні; вона обвила Гаррі руками. Він навіть не встиг нічого подумати, збагнути, усвідомити, що на них дивиться півсотні учнів, а просто взяв її й поцілував.

Це тривало кілька довгих митей... а може, півгодини... чи навіть декілька сонячних днів... поки вони випустили один одного з обіймів. У вітальні все стихло. Тоді кілька учнів грайливо свиснули, і вся кімната вибухла нервовим хихотінням. Гаррі глянув поверх голови Джіні й побачив Діна Томаса, що стискав у руці розбиту склянку, і Ромільду Вейн, яка, здавалося, зараз кине в нього чимось важким. Герміона сяяла, але Гаррі шукав очима Рона. Нарешті знайшов. Рон тримав у руках кубок з таким виразом, наче його хтось ударив по голові довбнею. Якусь частку секунди вони дивилися один на одного, а тоді Рон легенько смикнув головою, що, на думку Гаррі, означало: “Ну... як треба, то треба... ”.

Істота у Гаррі в грудях переможно заревіла, Гаррі всміхнувся Джіні й показав жестом на отвір за портретом. Це був натяк на довгу прогулянку шкільними угіддями, під час якої... якби вистачило часу... можна було б поговорити і про гру.

 

— РОЗДІЛ ДВАДЦЯТЬ П’ЯТИЙ —

Підслухана провидиця

 

Новина, що Гаррі Поттер зустрічається з Джіні Візлі, зацікавила дуже багатьох учнів, здебільшого дівчат, хоч сам Гаррі впродовж наступних тижнів був, як ніколи, веселий і цілком байдужий до будь-яких чуток. Зрештою, непогано було для різноманітності послухати плітки про те, від чого він відчував неймовірне, незнане досі щастя, аніж про його участь у жахливих сценах, пов’язаних з темною магією.

— Наче їм нема про що пліткувати, — обурювалася Джіні, що сиділа на підлозі у вітальні, спираючись на ноги Гаррі й читаючи “Щоденного віщуна”. —Три напади де-менторів за тиждень, а Ромільду Вейн цікавить лише те, чи справді в тебе на грудях витатуйований гіпогриф.

Рон і Герміона мало не попадали зі сміху. Гаррі не звернув на них уваги.

— І що ти їй сказала?

— Сказала, що в тебе там угорська рогохвістка, — відповіла Джіні, недбало гортаючи газету. — Так значно крутіше.

— Дякую, — широко всміхнувся Гаррі. — А що в Рона, ти теж їй сказала?

— Карликовий пух, але не уточнила де.

Рон набурмосився, а Герміона аж покотилася зі сміху.

— Дивіться мені, — насварився Рон на Гаррі й Джіні. — Те, що я вам дав свій дозвіл, не означає, що я не можу його забрати...

— “Свій дозвіл*? — глузливо сказала Джіні. — Відколи це ти почав давати мені дозволи? До речі, ти сам казав, що краще Гаррі, ніж Майкл чи Дін.

— Ну, казав, — неохоче визнав Рон. — І якщо ви не почнете лизатися на людях...

— Ти, лицеміре нещасний! Забув, як ви з Лавандою обвивалися одне навколо одного, наче пара вугрів? — обурилася Джіні.

Але настав червень, і Ронова терплячість уже не зазнавала великих випробувань, бо Гаррі й Джіні дедалі рідше могли бувати разом. У Джіні підходили іспити для отримання СОВ, і вона мусила допізна повторювати матеріал. Одного такого вечора, коли Джіні пішла в бібліотеку, а Гаррі сидів біля вікна у вітальні, прикидаючись, що дописує домашнє завдання з гербалогії, а насправді знову й знову відтворюючи в уяві щасливу обідню годину, проведену з Джіні біля озера, на стілець між ним і Роном сіла Герміона. Цілеспрямований вираз її обличчя не віщував нічого доброго.

— Гаррі, я хочу з тобою поговорити.

— Про що? — з підозрою запитав Гаррі. Щойно вчора Герміона дорікала йому, що він заважає Джіні сумлінно готуватися до іспитів.

— Про так званого Напівкровного Принца.

— Ой, не починай, — застогнав він. — Може, вже досить?

Він не наважувався ще раз проникнути в кімнату на вимогу, щоб забрати книжку, від чого, відповідно, знизився рівень його майстерності на уроках настійок, хоч Слизоріг, який симпатизував Джіні, жартома це пояснював тим, що Гаррі “захворів на кохання”. Але Гаррі був переконаний, що Снейп не втратив надії прибрати до рук Принців підручник, тому й вирішив поки що залишати його в схованці.

— Ні, не досить, — рішуче заперечила Герміона, — ти мене вислухаєш. Я намагалася з’ясувати, хто міг собі для розваги вигадувати темні закляття...

— Він це робив не для розваги...

— Він-він... а хто каже, що це він?

— Ми вже це проходили, — роздратувався Гаррі. — Принц, Герміоно, Принц!

— Добре! — сказала Герміона і на щоках у неї виступили червоні плями. Вийнявши з кишені вирізку з якоїсь старезної газети, вона кинула її на стіл перед Гаррі. — Ось подивися! Глянь на цю фотку!

Гаррі взяв зіжмаканий клапоть паперу й подивився на рухому фотографію, пожовклу від часу; Рон теж нахилився поглянути.

На знімку була негарна худорлява дівчина років п’ятнадцяти. Чомусь сердита й набурмосена, вона мала густі брови й видовжене бліде обличчя. Під фотографією був підпис: “Айліна Принц, капітан Гоґвортської плюй-камінцевої команди”.

— То й що? — сказав Гаррі, переглядаючи короткий допис, що його, власне, й ілюстрував знімок; то було досить нудне повідомлення про якісь шкільні змагання.

— Її звали Айліна Принц. Принц, Гаррі.

Вони глянули одне на одного, і Гаррі збагнув, про що вона каже. Він розреготався.

— Ні в якому разі.

— Що?

— Ти думаєш, що це вона Напівкровний?.. Ой, та не сміши людей.

— А чом би й ні? Гаррі, серед чарівників немає справжніх принців! Це або прізвисько, вигаданий титул, що його хтось сам собі присвоїв, або власне ім’я чи прізвище, розумієш? Ні, ти послухай! Якщо, скажімо, її батько був чаклуном на прізвище “Принц”, а мама — маґелка, то вона цілком могла стати “напівкровним Принцом”!

— Дуже дотепно, Герміоно...

— Але ж таке могло бути! Може, їй подобалося бути напівпринцом!

— Герміоно, я знаю, що це не дівчина. Я просто знаю.

— Просто ти вважаєш, що дівчина не може бути розумна, — розсердилася Герміона.

— Як я можу вважати, що дівчата не бувають розумні, якщо вже п’ять років тусуюся з тобою? — обурився Гаррі. — Просто він пише в іншому стилі. Я знаю, що Принц — чоловік, я це відчуваю. Ця дівчина не має з ним нічого спільного. До речі, де ти цю вирізку взяла?

— У бібліотеці, — цілком очікувано відповіла Герміона. — Там є ціла підшивка старих “Віщунів”. Я ще що-небудь пошукаю про цю Айліну Принц.

— Шукай на здоров’я, — роздратовано буркнув Гаррі.

— І пошукаю, — сказала Герміона. — А насамперед перегляну, — кинула вона, підходячи до виходу за портретом, — записи про старі нагороди за настійки!

Гаррі провів її важким поглядом, а тоді знову задивився у потемніле небо.

— Просто вона так і не змирилася, що ти в настійках проявив себе краще за неї, — сказав Рон, знову беручись за читання “Тисячі магічних трав і грибів”.

— Ти ж не думаєш, що я ненормальний через те, що хочу забрати ту книжку?

— Та ні, що ти, — твердо заперечив Рон. — Той Принц був геній. До речі... без його підказки про безоарів камінь... — він багатозначно чикнув долонею по горлі, — я зараз з тобою не розмовляв би. Тобто я не кажу, що те закляття проти Мелфоя було чудове...

— І я не кажу, — відразу додав Гаррі.

— Але ж він одужав, правда? Майже миттю став на ноги.

— Так, — погодився Гаррі; це була правда, хоч сумління однак його трохи гризло. — Завдяки Снейпові...

— Цієї суботи знову відбуватимеш у Снейпа покарання? — запитав Рон.

— Так. І наступної, і після неї, — зітхнув Гаррі. — А якщо до кінця семестру не встигну впорядкувати всі коробки, то, як він дав зрозуміти, ця робота чекає на мене і в наступному навчальному році.

Покарання дратувало його ще й тому, що забирало й так обмежений час, який він міг би провести з Джіні. Гаррі іноді думав, чи не чинить Снейп свідомо, щоразу затримуючи його дедалі довше і натякаючи, що Гаррі пропускає такі гарні погожі дні.

З гірких роздумів його вивів Джимі Пікс, що приніс сувій пергаменту.

— Дякую, Джимі... о, та це ж від Дамблдора! — схвильовано вигукнув Гаррі, розгортаючи й читаючи пергамент. — Він вимагає, щоб я негайно прибув до нього!

Друзі глянули один на одного.

— Оце так, — прошепотів Рон. — Ти не думаєш... що він знайшов...

— Краще піду й перевірю, — зірвався на ноги Гаррі. Він вискочив з вітальні й помчав по восьмому поверсі, не зустрівши нікого, крім Півза, що линув у протилежний бік; привид буденно метнув у Гаррі кілька шматочків крейди і голосно заґелґотав, ухиляючись від Гарріного оборонного пристріту. Коли Півз зник, у коридорах знову запанувала тиша; до відбою залишалося всього чверть години, і більшість учнів порозходилися по своїх вітальнях. І тут Гаррі почув вереск і гуркіт. Він завмер і прислухався.

— Як... ти... смієш... а-а-а-а-ай!

Шум долинав з найближчого коридору; Гаррі кинувся на звук з чарівною паличкою напоготові, завернув за ріг і побачив, що на підлозі лежить професорка Трелоні, голову якої накривала одна з її численних шалей. Навколо неї валялися пляшки з хересом, до того ж одна розбита.

— Пані професорко...

Гаррі підбіг до вчительки й допоміг їй підвестися. Разки її блискучого намиста заплуталися за окуляри. Вона голосно гикнула, пригладила волосся й сперлася на руку свого рятівника.

— Що сталося, пані професорко?

— Якби ж я знала! — пронизливо вигукнула вона. — Я собі прогулювалася, обмірковуючи деякі темні знамення, що їх зуміла побачити...

Але Гаррі слухав її не дуже уважно. Він раптом усвідомив, де саме вони стояли: праворуч висів гобелен з танцюючими тролями, а ліворуч тяглася та гладенька й непроникна ділянка кам’яної стіни, що приховувала...

— Пані професорко, ви намагалися зайти в кімнату на вимогу?

—... знаки, що ними мене було удостоєно... що? Очі в неї раптом забігали.

— У кімнату на вимогу, — повторив Гаррі. — Ви намагалися туди потрапити?

— Я... ну... я й не знала, що учням про неї відомо...

— Не всім, —уточнив Гаррі. — І що сталося? Ви закричали так... наче хтось на вас напав...

— Я... ну, — пробурмотіла професорка Трелоні, а тоді, мовби захищаючись, щільніше загорнулася в свої шалі й подивилася на нього неймовірно побільшеними очима. — Я хотіла... е-е... покласти деякі... гм... особисті речі на зберігання в цій кімнаті... — І вона щось забурмотіла про “гидкі звинувачення”.

— Ясно, — Гаррі глянув на пляшки з хересом. —Але ви не змогли туди зайти, щоб їх там заховати?

Його це здивувало, адже для нього кімната, зрештою, таки відчинилася, коли він захотів сховати там книжку Напівкровного Принца.

— Ой, та зайшла я спокійно, — люто глянула на стіну професорка Трелоні. Але там уже хтось був.

— Хтось був?.. А хто? — розхвилювався Гаррі. — Хто там був?

— Гадки не маю, — професорку Трелоні трохи спантеличила Поттерова настирливість. — Я зайшла в кімнату й почула там чийсь голос — а такого ще ні разу не бувало за всі ті роки, що я тут ховаю... тобто, що я користаюся цією кімнатою.

— Голос? І що він казав?

— Не знаю, чи він взагалі щось казав, — відповіла професорка Трелоні. — Він просто... горлав.

— Горлав?

— Радісно, — додала вона.

Гаррі дивився на неї уважно.

—То був чоловік чи жінка?

— Радше, чоловік, — припустила професорка Трелоні.

— І він був радісний?

— Аж занадто, — презирливо пирхнула професорка Трелоні.

— Наче щось святкував?

— Безперечно.

— І що далі?..

— А тоді я гукнула: “Хто там? ”

— А ви не могли цього з’ясувати, не запитуючи? — дещо роздратувався Гаррі.

— Мій Внутрішній Зір, — з почуттям власної гідності сказала професорка, поправляючи шалі та численні разки блискучого намиста, — був зосереджений на справах, що виходять далеко за межі буденних реалій, пов’язаних з горлопанськими голосами.

— Зрозуміло, — швидко погодився Гаррі; він уже по горло був ситий теревенями професорки Трелоні про її Внутрішній Зір. — І що, той голос відповів, хто він такий?

— Ні, не відповів, — сказала Трелоні. — Раптом стало темно-темнісінько, і наступної миті мене просто викинуло з приміщення!

— І ви не побачили, що там було? — ледве стримувався Гаррі.

— Не побачила. Я ж кажу, що там була суцільна... — вона раптом замовкла й підозріло на нього глянула.

— Думаю, треба розповісти про це професорові Дамблдору, — порадив Гаррі. — Він повинен знати, що там святкує Мелфой... тобто той “хтось”, який викинув вас з кімнати.

На його подив, почувши цю пропозицію, професорка Трелоні випросталася й набундючилася.

— Директор мені натякнув, щоб я його не відвідувала занадто часто, —холодно процідила вона. — Я не збираюся нав’язувати своє товариство тим, хто його не цінує. Якщо Дамблдор воліє ігнорувати небезпеку, про яку попереджають карти...

Зненацька вона схопилася кістлявими пальцями за руку Гаррі. — Попереджають постійно, хоч як я їх розкладаю... І професорка театральним жестом вийняла з-під шалі карту.

—.. . пронизана блискавкою вежа, — зашепотіла вона. — Нещастя. Лихо. Дедалі ближче...

— Зрозуміло, — зітхнув Гаррі. — Але я все одно вважаю, що вам треба розповісти Дамблдорові про той голос, проте, як усе потемніло і як вас викинуло з кімнати...

— Ти так вважаєш? — Професорка Трелоні немовби завагалася, але Гаррі бачив, що їй кортить ще раз розповісти про свою невеличку пригоду.

— Я, власне, до нього йду, — сказав Гаррі. — Маю з ним зустріч. Можемо піти разом.

— О, ну тоді що ж, — усміхнулася професорка Трелоні. Вона нахилилася, позбирала свої пляшки з хересом і безцеремонно кинула їх у велику біло-блакитну вазу, що стояла в ніші неподалік.

— Гаррі, тебе так не вистачає на моїх уроках, — сентиментально зізналася вона, коли вони нарешті пішли. — Ти ніколи не був великим провидцем... але завжди залишався чудовим об’єктом...

Гаррі не відповів; він ненавидів бути об’єктом постійних лиховісних віщувань професорки Трелоні.

— На жаль, — вела вона далі, — та шкапа... вибач, кентавр.. . геть не тямить у ворожінні на картах. Я звернулася до нього... як Провидиця до Провидця... з запитанням, чи він теж відчуває вібрації наближення катастрофи. А йому, бач, здалося, що я просто кумедна. Уявляєш? Кумедна!

Її голос звучав істерично, і на Гаррі війнуло сильним перегаром, хоч пляшки з хересом залишилися позаду.

— Можливо, жеребець почув балачки, що я не успадкувала дару моєї прапрабабусі. Ці чутки роками поширюють усілякі заздрісники. А знаєш, Гаррі, що я таким кажу? Хіба Дамблдор тримав би мене викладачем у цій видатній школі, хіба довіряв би мені всі ці роки, якби я не довела йому, на що здатна? Гаррі для годиться пробурмотів щось нерозбірливе.

— Я дуже добре пам’ятаю мою першу співбесіду з Дамблдором, — гортанним голосом мовила професорка Трелоні. — Він був глибоко вражений, авжеж, глибоко вражений... я зупинилася в “Кабанячій голові”, чого, до речі, не раджу робити... там є блохи в ліжку, любий хлопче... зате низькі ціни. Дамблдор люб’язно погодився відвідати мою кімнатку в готельчику. Він мене розпитував... мушу визнати, що спочатку він, по-моєму, мав щодо віщування певні упередження... пригадую, я почувалася якось дивно... я в той день майже нічого не їла... а потім...

Це вперше Гаррі слухав її уважно, бо знав, що було потім: професорка Трелоні виголосила пророцтво, що змінило все його життя, пророцтво про нього й про Волдеморта.

—... а потім у нашу розмову зухвало втрутився Северус Снейп!

— Що?

— Так, за дверима виникла якась метушня, а тоді вони відчинилися, й там стояли той неотесаний шинкар і Снейп, який щось там молов, ніби помилився сходами, хоч я підозрюю, що його застукали, коли він підслуховував нашу співбесіду з Дамблдором... розумієш, він сам тоді добивався якоїсь посади й, мабуть, сподівався з’ясувати, чим саме цікавиться Дамблдор! Після того Дамблдор вирішив дати мені роботу, бо він, здається, збагнув разючу відмінність між моїми невибагливими манерами й безпретензійним талантом і нахабністю того пробивного молодика, що не зупинявся навіть перед тим, щоб тулитися вухом до замкових шпарин... Гаррі, хлопчику?

Вона озирнулася, нарешті відчувши, що Гаррі немає поруч; він зупинився, і їх тепер розділяло метрів зо три.

— Гаррі? — невпевнено перепитала вона.

Мабуть, лице його збіліло, судячи з її стривоженого й переляканого виразу. Гаррі стояв мов укопаний, відчуваючи, як накочуються на нього хвилі шоку, одна за одною, змиваючи все, крім інформації, яку від нього так довго приховували...

Це Снейп підслухав пророцтво. І саме Снейп розповів про нього Волдемортові. Снейп і Пітер Петіґру підштовхнули Волдеморта до пошуків Лілі, Джеймса та їхнього сина...

Для Гаррі зараз більше ніщо не мало значення.

— Гаррі? — ще раз перепитала професорка Трелоні. — Гаррі... ми ж начебто мали йти до директора?

— Залишайтеся тут, — процідив Гаррі крізь затерплі вуста.

— Але ж, хлопче... я хотіла йому розповісти, як на мене напали в кімнаті на...

— Залишайтеся тут, — сердито повторив Гаррі. Учителька стривожено дивилася, як він пробіг за ріг у Дамблдорів коридор, де стояв на чатах самотній гаргуйль. Гаррі крикнув йому пароль і кинувся вгору по рухомих Гвинтових сходах, перестрибуючи по три сходинки за раз.

Він не постукав, а загупав у двері до Дамблдора; спокійний голос відповів: “Заходь” уже після того, як Гаррі увірвався в кабінет.

Фенікс Фоукс озирнувся, і в його блискучих чорних очах іскрилися золотисті вогники, віддзеркалюючи захід сонця за вікном.

Дамблдор з чорним дорожнім плащем у руках стояв біля вікна, дивлячись на шкільні угіддя.

— Гаррі, я обіцяв узяти тебе з собою.

Одну-дві секунди Гаррі нічого не розумів; після розмови з Трелоні його голова немовби спорожніла, й мозок працював дуже повільно.

— Візьмете... з вами?..

— Якщо бажаєш, звісно.

— Якщо...

І тут Гаррі згадав, чому він так прагнув потрапити до цього кабінету.

— Ви його знайшли? Знайшли горокракс?

— Думаю, що так.

Гнів і обурення боролися з потрясінням і хвилюванням: кілька секунд Гаррі не міг говорити.

— Боятися — це природно, — сказав Дамблдор.

— Я не боюся! — негайно заперечив Гаррі, і це була щира правда; чого-чого, а страху він не відчував. — А який саме горокракс? І де він?

— Я ще точно не знаю, який саме... хоч змію, гадаю, можна відразу відкинути... але думаю, що він захований у печері на одному узбережжі за багато миль звідсіля. в печері, яку я шукав страшенно довго, в печері, де Том Редл колись перелякав двох дітей з сиротинця під час їхньої щорічної екскурсії. Пам’ятаєш?

— Так, — відповів Гаррі. — А чим він там захищений?

— Не знаю; маю певні припущення, хоч може виявитися, що вони цілком хибні. — Дамблдор завагався, а тоді сказав: — Гаррі, я пообіцяв узяти тебе з собою, і не відмовляюся від свого слова, але я зробив би величезну помилку, якби не попередив тебе, що це може бути вкрай небезпечно.

— Я з вами, — сказав Гаррі ще до того, як Дамблдор договорив. Він аж кипів злістю на Снейпа, і прагнення вчинити щось відчайдушне й ризиковане лише подесятерилося. Це, мабуть, відбилося в Гаррі на обличчі, бо Дамблдор відійшов від вікна й уважніше придивився до нього; між його сивими бровами пробігла малесенька зморшка.

— Що з тобою?

— Нічого, — негайно збрехав Гаррі.

— Що тебе засмучує?

— Я не засмучений.

— Гаррі, з тебе ніколи не був добрий блоколог...

Це слово виявилося тією іскоркою, що розпалила в Гаррі лють.

— Снейп! — так голосно вигукнув він, що Фоукс аж скрикнув у них за спинами. — Снейп, ось що зі мною! Це він розповів Волдемортові про те пророцтво! Він розповів, бо то він підслуховував під дверима! Мені сказала Трелоні!

Дамблдорів вираз не змінився, але Гаррі здалося, що червонястий відблиск призахідного сонця на щоках трохи зблід.

Досить довго Дамблдор мовчав.

— Коли ти про це довідався? — спитав він нарешті.

— Та щойно! — відповів Гаррі, ледве стримуючись, щоб не закричати. І все ж не стримався. — І ВИ ЩЕ ДОЗВОЛИЛИ ЙОМУ ТУТ ВИКЛАДАТИ, А ВІН СКАЗАВ ВОЛДЕМОРТОВІ, ЩОБ ТОЙ НАПАВ НА МОЇХ МАМУ Й ТАТА!

Важко дихаючи, наче після бійки, Гаррі відвернувся від Дамблдора, що й далі стояв непорушно, й закрокував кабінетом, потираючи кісточки пальців і з останніх сил гамуючи себе, щоб усе тут не потрощити. Хотілося бушувати й кидатися на Дамблдора, але водночас хотілося піти з ним і знищити горокракс; було бажання образити директора, сказати, що лише такий старий дурень, як він, міг довіряти Снейпові, але був і страх, що Дамблдор не візьме його з собою, якщо він не опанує свій гнів...

— Гаррі, — спокійно сказав Дамблдор. — Вислухай мене.

Було не легше зупинити свою нестримну ходу, ніж загнуздати крик. Гаррі завмер на місці, закусивши губу, і глянув у Дамблдорове зморшкувате обличчя.

— Професор Снейп зробив жахливу...

— Тільки не кажіть, що це помилка, пане директоре! Він підслуховував під дверима.

— Дай мені договорити. — Дамблдор зачекав, поки Гаррі кивнув головою, і повів далі: — Професор Снейп зробив жахливу помилку. Він ще служив Волдемортові у той вечір, коли почув першу частину пророцтва професорки Трелоні. Звісно, він поспішив розповісти своєму хазяїнові про почуте, бо воно стосувалося хазяїна безпосередньо.

Але він не знав... і не міг знати... за яким саме хлопцем почне після того полювати Волдеморт, як не знав і того, що батьки, яких той погубить під час цих кривавих ловів, добре знайомі професорові Снейпу, і що це будуть твої батько й мати... Гаррі невесело засміявся.

— Та ж він ненавидів мого батька — так само, як ненавидів і Сіріуса! Чи ви не помічали, пане професоре, що ті, кого ненавидить Снейп, чомусь опиняються на тому світі?

— Гаррі, ти навіть не уявляєш, які муки сумління гризли професора Снейпа, коли він збагнув, як витлумачив Волдеморт пророцтво. Я впевнений, що він ні в чому в житті так не каявся, і це була основна причина його повернення...

— Пане директоре, але він — дуже добрий блоколог, — Гаррі ніяк не міг заспокоїтися й голос у нього тремтів. — А хіба Волдеморт не переконаний, що Снейп і далі працює на нього, навіть тепер? Пане професоре... як ви можете бути впевнені, що Снейп на вашому боці?

Дамблдор якусь мить мовчав; здавалося, він щось зважує, вирішує. Нарешті він промовив:

— Я впевнений. Я цілком довіряю Северусу Снейпу.

Гаррі набрав повні груди повітря, щоб угамувати нерви. Це не допомогло.

— А я не довіряю! — знову крикнув він. — Вони з Драко Мелфоєм зараз щось готують, прямісінько у вас під носом, а ви й далі...

— Гаррі, ми це вже обговорювали, — нагадав Дамблдор, і цього разу голос його звучав суворо. — Я висловив тобі свою позицію.

— Вас сьогодні не буде в школі! А чи ви задумувалися, що Снейп і Мелфой тим часом можуть...

— Що? — вигнув брови Дамблдор. — У чому ти їх підозрюєш?

— Я... вони щось замислили! — вигукнув Гаррі, мимоволі стискаючи кулаки. — Професорка Трелоні щойно заходила в кімнату на вимогу, де ховала пляшки з хересом, і почула, як Мелфой там щось радісно горлав, святкував! Він намагався відремонтувати щось небезпечне, і йому це, мабуть, нарешті вдалося, а ви збираєтеся покинути школу без...

— Годі, — урвав Дамблдор. Він це сказав доволі спокійно, але Гаррі одразу замовк — зрозумів, що цього разу переступив якусь невидиму межу. — Невже ти вважаєш, що я цього року, кудись відлучаючись, хоч раз лишав школу без захисту? Такого не було. Сьогодні, коли я покину Гоґвортс, тут знову буде застосовано додаткові засоби захисту. Не треба, Гаррі, натякати, що я недбало ставлюся до безпеки своїх учнів.

— Я не натякаю... — пробелькотів спантеличений Гаррі, але Дамблдор його не слухав.

— Я більше не бажаю говорити на цю тему.

Гаррі не посмів протестувати, побоюючись, що й так зайшов надто далеко і Дамблдор тепер його з собою не візьме, однак Дамблдор запитав:

— То ти хочеш зі мною?

— Так, — миттєво відповів Гаррі.

— Ну що ж, тоді слухай.

Дамблдор випростався на увесь свій зріст.

— Я беру тебе з однією умовою: ти повинен виконувати будь-яку мою команду негайно й без жодних запитань.

— Звичайно.

— Гаррі, зрозумій мене правильно. Я маю на увазі, що ти повинен виконувати навіть такі накази, як “біжи”, “ховайся” чи “вертайся назад”. Ти даєш мені слово?

— Я... так, аякже.

— Якщо я звелю тобі ховатися, ти це зробиш? — Так.

— Якщо я звелю тобі тікати, ти підкоришся?

— Так.

— Якщо я звелю тобі покинути мене й рятуватися, — ти виконаєш мій наказ?

— Я...

— Гаррі?

Вони якусь мить дивилися один на одного.

— Так, пане директоре.

— Дуже добре. Тоді біжи візьми плащ-невидимку, і за п’ять хвилин прошу чекати мене у вестибюлі.

Дамблдор відвернувся й визирнув з залитого призахідною загравою вікна; рубіново-червоне сонце палахкотіло над самісіньким обрієм. Гаррі швидко вийшов з кабінету і збіг по Гвинтових сходах. Він знав, що має робити.

Вбігши до вітальні, побачив там Рона й Герміону, що сиділи удвох.

— Що хотів Дамблдор? — одразу запитала Герміона. — Гаррі, з тобою все добре? — стурбовано додала вона.

— Усе нормально, — кинув Гаррі, пролітаючи повз них. Він кинувся сходами нагору до своєї спальні, відкрив валізу, вийняв Карту Мародера та пару скручених клубочком шкарпеток. Тоді майнув донизу у вітальню і пригальмував біля Рона й Герміони, що сиділи ошелешені.



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.