Григір Тютюнник. ЗАВ’ЯЗЬ

⇐ ПредыдущаяСтр 4 из 4

www. ukrclassic. com. ua – Електронна бібліотека української літератури

Григір Тютюнник

ЗАВ’ЯЗЬ

— Куди це ти, парубче, наджигурився? —питають з полу дід

Лавріні прикахикують насмішкувато, наче й справді щось про мене

знають. А що в тім такого, що я нову сорочку нап’яв і кібчика на

голові прислинив, —може, я на зборипіду?

У хаті споночіло так, що й цвілі по кутках не видно, і шибки

посиніли, мов на грозу. А під полом біліє картопля: ключки

повикидала, в землю проситься.

Пора мені вирушати.

Беру на косинчику пляшечку одеколону, поливаю носовик і

помічаю, як на дідовій щоці ворушиться оте чорненьке дупельце, що

хворий зуб колись викрутив: сміються. В’їдливі —страх! І я знаю чого.

Тож було, як вечір настане, то вони й починають: про те, як їм у

австрійському полоні жилося, які пироги там печуть та як гарно з-під

корів вичищають. А вже зима як прийде, як захурделить, то я й з печі

не злажу. Сиджу, співаю з дідом колядок різних: вони —басом, а я —

альтом:

Звізда гряде чудно

З восток на полудно,

Над вертепом сіяє,

Христа-царя являє...

А тепер —минулося. Тепер я... самі ж, бач, кажуть: парубок...

Іду до дверей, а вони:

—Ото як женишся на тій прояві, то кислички тобі, внуче, не тільки

снитимуться, а ще й привидяться.

Діду, перестаньте, —прошу.

—... бо то дівка з тієї куряви, що чорти на дорогах крутять!

— Просто в неї міцний характер, —кажу спокійно, аби швидше

виприснути з дому.

— Еге ж, —бубонять, —і тюрма міцна, та чорт їй рад...

Ну, годі. Хряпаю дверима і виходжу на поріг.

Надворі пахне молодим осокорячим листям, а згрядок тягне

теплим гнійком, торішніми бур’янами і мокрим попелом. Садок уже

одцвівся і густо вкрив землю білими пелюстками. Вітер щодня

потроху вигортає їх на шлях, і коли вночі їде якась приблудна

машина, вони рожевим валком котяться за нею слідом аж до мосту, а

там падають у річку.

По той бік шляху, десь далеко в степу, за садками, тремтить

червона заграва: то присяде до самої землі —і тоді на кутку стає

поночі й глухо, то знову шугаєвгору аж до Волосожару, шпаруючи

окола і молоденькі осокорчики червоною крейдою —видно,

трактористи стару солому палять.

Іду садом на край кутка, до провалля; і вже здалеку бачу маленьку

білу постать на обніжку. То —Соня. Жде... Мені здається, що я

ширшаю в плечах, твердішаю в ході і ось-ось підлечу. А от голосу —

не стає...

— Соню, —белькочу шепеляво й противно, —це ти?

— Ні, цене я, — озивається вона і потихеньку сміється. —Це —

мара...

Потім міцно бере мене під руку, трошки злягає на неї теплими

пругкими грудьми.

— Ходім я тобі сніг покажу, —туркоче на вухо. —Там, у проваллі.

Ми ліземо з кручі в чорну холодну прірву, підпираючи одне одного

плечима і хапаючись руками за якесь мокре цупке бадилиння. У

проваллі справді пахне талиною, —як ото кора з трухлої вільхи, а під

ногами щось гуде і рипить.

— Бач: крига, —каже Соня, закидаючи голову і лоскочучи моє

підборіддя гарячими губами. —А що, а ти не вірив...

У небо знову сягнула заграва, і в проваллі повиднішало настільки,

що мені стає добревидно Сонині очі. Вони якісь дивні: наче й злякані

трохи, й сміються. У мене починають терпнути ноги і стають, як

мотузяні. А голова хилиться, хиляться...

«А що, —думаю, —як яїї поцілую, а вона мене —в пику? Буває ж

так. Он і в кіно показують... » —і шия перестає гнутися, дубіє.

А Соня вже й не сміється, і очі примружила так сердито, що... Ні.

Нехай краще другим разом.

Отак і стовбичу коло неї, не знаючи, що й казати, аж докивона не

озивається:

Миколко, давай я буду падати, а ти менедержи. Ану, чи

вдержиш?

—Ого, коли б ні! —вигукую, хакаючи її за тоненький поперек, але

рантом підсковзуюсяі зпереляком і огидою до себе відчуваю, що

зараз так і обербенимось у грязюку. А вона сердито пручається з рук і

ошпарює менезлим поглядом.

—Пусти! Силач...

—Підсковзнувся, —мимрю, —хіба ж я винен, що тут слизько?

Соня норовисто одвертається і мовчить. А в мене перед очима

з’являються дід Лаврін, ворушать чорненьким дупельцем на щоці,

оскиряються... Може, вони ото й правду казали, що —кислички...

Згадка про діда робить і мене сміливішим.

— Ну, —кажу, —раз так, то що ж...

Беруся рукою за кущ і, твердіше, ніж треба, упираючись; ногами в

кручу, деруся на гору.

— Миколко, а я? —жалібношепоче Соня.

Івід того шепоту у мене наморочиться голова, а серце починає

калатати, як дзвін. Стрибаю вниз, сердито хапаю її за плечі і з розгону

цілую в рипучу холодну хустку.

— Навіщо ж ти... аж за вухо, дурненький... —видихає Соня і

сміється якось покірно й лагідно. —Ходім уже, бо тут холодно.

Я не допомагаю, а майже виношу її вгору на руках. І сили в мене —

як у вола. Оглядаємось на те місце, де ми тільки що гарцювали. Там

біліє сніг.

—От чудно, —каже Соня, зітхаючи, —кругом садки цвітуть, а там

—сніг...

— Туди сонце недостає, —-пояснюю. —Та ще й землею був

прикиданий. Тепер він розтане.

Йдемо до шляху, на лавочку, що у нас під хлівом. Соня тремтить,

горнеться до плеча і дихає мені за комір.

— Ти не змерз? —питає.

Я з усієї сили зціплюю зуби, щоб не труситись, а їй кажу:

— Та н-наче ні...

У степу ще дужче розжеврілось, і на грядках, у кого вже зорано,

червоно виблискують скиби, а в борознах, як сніг у проваллі, біліє

опалий цвіт. Листя в садках ще тільки проклюнулося, тому в гіллі

рясно миготять дрібні, мов роса, прозеленуваті крапельки: то зав’язь.

— От якби мені отаке намисто, —каже Соня, —зроду бне

знімала...

— Купимо, —обіцяю впевнено. —Ось як тільки вивчусь на шофера,

так і купимо.

—А я тобі сорочки вишиватиму. Гарні-прегарні, кращі, ніж у лавці!

Соня раптом зупиняється, стає навшпиньки і потихеньку, обома

долонями, нахиляє до себе мою голову. На якусь мить я бачу її сухі

вимогливі очі і чую сором’ язливий шепіт:

— В сто раз кращі... милий... в тисячу!

А далі вже нічого не бачу і нічого не чую...

Потім ми ще довго сидимо на лавочці між осокорами, не

розплітаючи обіймів навіть тоді, коли мимо нас на Полтаву мчать

ранні базарові машини і шофери горлають із кабін щось веселе,

заохочуюче і безсоромне.

Розходимося десь уже далеко за північ, ледве переступаючи

зомлілими ногами і несучи на губах солодку пекучу спрагу.

На порозі я ще трохи пристоюю, наслухаючи, як Соня клацає

засовом і тихо, мабуть, щоб не розбудити маму, причиняє двері.

Коли це чую в садку у нас: шориг-шориг... Із-за сажа вивертаються

дід, у кухвайцій з вилами. А над деревами синіє, клубочиться дим.

— Ану, лишень, парубче, помагай окурювати садок, бо пропаде к

лихій годині уся зав’язь.

Я прожогом кидаюся в садок, нагрібаю п’ятірнями сякого-такого

труску і розкладаю вогонь аж на межі, щоб тягло дим і на Сонин

садок.

—Та не там, ближче до сажа розкладай! —сердито гукають дід.

—Нічого, —одказую так, як вони мене вчили, —буде в людей —

буде і в нас...

А сам собі думаю: за чим би його сьогодні забігти до сусідів, бо до

вечора, либонь, не дотерплю, не доживу...

⇐ Предыдущая 1 2 34