Розділ 1. Франція в 1870-1914 рр.

Франко-прусська війна та її наслідки. Переломним моментом, що умовно ділить нову історію на два періоди, прийнято вважати французько-німецьку (франко-прусську) війну 1870-1871 рр.

Напередодні війни Франція залишалася великою європейською державою, що мала значний вплив на сусідні держави. Недостатню легітимність режиму Другої імперії, встановленого в грудні 1852 р., Наполеон ІІІ намагався компенсувати ефективним економічним розвитком держави та активною зовнішньою політикою. Одним з основних у зовнішній політиці Франції було німецьке питання: для збереження впливу в Європі Наполеону ІІІ було важливо мати по сусідству не сильну об'єднану Німеччину, а дрібні німецькі держави.

На початку 1860-х рр. в умовах пруссько-австрійських суперечностей Наполеон ІІІ підтримав Пруссію проти Австрії, намагаючись послабити обидві держави і розраховуючи в перспективі досягти територіального розширення Франції на схід за рахунок лівого берега Рейну, подальшого зміцнення французького впливу в Європі. Однак прогнози не виправдалися; в результаті перемоги в 1866 р. над Австрією відбулося значне посилення Пруссії й створення під її керівництвом Північно-німецького союзу. Вимоги Наполеона ІІІ щодо територіальних компенсацій Франції за рахунок передачі їй територій на лівому березі Рейну не були задоволені. Натомість канцлер Пруссії Отто фон Бісмарк пообіцяв посприяти приєднанню до Франції Великого герцогства Люксембург та Бельгії, знаючи наперед, що Велика Британія цього не допустить. Оскільки Франція компенсації так і не отримала, відбулося значне погіршення франко-прусських відносин та їх фактичний розрив у 1867 р.

Тоді Наполеон ІІІ зробив спробу зблизитися з Австрією, запропонувавши їй створити і очолити Південно-німецький союз (на умовах передачі Австрії Сілезії й південно-німецьких князівств, а Франції - лівого берега Рейну). Головним завданням Наполеона ІІІ при цьому було перешкодити вступу до Північно-німецького союзу держав, розташованих на південь від р. Майн (Баден, Баварія, Вюртемберг, Гессен), в усякому разі, без відповідної територіальної компенсації Франції. Висувалася також ідея незалежності німецьких князівств на південь від р. Майн як від Пруссії, так і від Австрії (створення “третьої Німеччини”), щоб захистити східний кордон Франції і змінити рівновагу сил в Німеччині на користь Франції.

Південно-німецькі держави були переважно аграрними державами, мало зацікавленими в утворенні загально-німецького ринку, їх католицьке населення не симпатизувало протестантській Пруссії й історично тяжіло до Австрії та до Франції. До 1866 р. вони мало цікавили Пруссію, однак після перемог над Австрією Бісмарк поставив за мету включити до об'єднаної Німецької імперії всі німецькі держави (крім Австрії). Для цього йому була потрібна оборонна війна, щоб згуртувати всі німецькі князівства, в тому числі південні, під патріотичними гаслами. За словами О. фон Бісмарка, “прірва, яку різні династичні впливи й різні уклади життя вирили в ході історії між північчю і півднем нашої Вітчизни, не могла бути ліквідована більш дієвим способом, аніж спільною національною війною проти сусіда”. Таким чином, війна проти Франції була частиною розробленого Бісмарком плану об'єднання Німеччини шляхом переможних війн.

Наполеон ІІІ також прагнув переможної війни, яка повинна була зміцнити позиції династії, відновити міжнародний престиж Франції та послабити Пруссію, під гегемонією якої відбувалося об'єднання Німеччини..

Усю відповідальність за розв'язання війни взяв на себе Бісмарк, оскільки був переконаний у її неминучості та необхідності. Тим більше, що термін військових конвенцій південних князівств з Пруссією, за якими у разі війни вони мали надати їй свої армії, закінчувався в 1871 р. і їх подальша доля була невідома. Однак Бісмарк шукав такого приводу до війни, що дозволив би зобразити її як оборонну, забезпечив їй популярність і підтримку населення. Намагаючись спровокувати Наполеона ІІІ на оголошення війни, він скористався суперечностями, що виникли між Францією і Пруссією з приводу кандидатури на іспанський престол. Стараннями Бісмарка була висунута кандидатура німецького принца Леопольда Гогенцоллерна, родича прусського короля, проти якого категорично заперечував французький уряд, оскільки вбачав небезпеку у тому, що Францію зі сходу і півдня будуть оточувати країни, очолювані представниками однієї династії. Коли 2 червня 1870 р., незважаючи на негативну позицію Франції, Леопольд офіційно заявив про свою згоду зайняти іспанський трон, це було сприйнято як відверто ворожий акт щодо Франції і напруження у відносинах між двома країнами досягло піку.

Прусський король Вільгельм І був схильний урегулювати конфлікт мирним шляхом: Перебуваючи у цей час на лікуванні в курортному містечку Емсі, він зробив усну заяву про відмову від підтримки кандидатури Леопольда, а 12 липня той офіційно оголосив про свою відмову від іспанського престолу. Виникала можливість урегулювати конфлікт мирним шляхом, однак імператорська рада Франції вирішила пред'явити Пруссії нові вимоги. Наступного дня, 13 липня, за дорученням уряду французький дипломат Бенедетті з'явився до короля Вільгельма І з вимогою письмово підтвердити зобов'язання Пруссії ніколи більше не підтримувати кандидатуру німецького принца на іспанський трон. Вільгельм розцінив цю вимогу як надмірну й відхилив її. Коли посол в той же день знову попросив у короля аудієнції, той його не прийняв. Наступного дня король зустрівся з Бенедетті й заявив, що переговори можуть бути продовжені після його повернення в Берлін; про зміст своїх переговорів з французьким послом він телеграмою повідомив Бісмарка.

Шукаючи привід до війни, Бісмарк здійснив у тексті телеграми такі скорочення, які істотно змінювали її зміст, надаючи йому характер, відверто образливий для Франції. Цю телеграму Бісмарк опублікував у пресі, знаючи наперед, який ефект вона матиме на французів. В історію вона увійшла під назвою “емської депеші” і послужила приводом для оголошення Францією війни Пруссії 19 липня 1870 р. Таким чином, Бісмарк досяг свого, примусивши Наполеона ІІІ прийняти рішення, завдяки якому Франція виглядала перед німецькими державами як агресор.

У Франції не мали сумніву щодо тріумфальної перемоги у війні. Ореол її військової могутності був на той час досить сильним; на озброєння армії прийнято новітню гвинтівку Шасспо, що за своїми технічними характеристиками значно переважала зброю прусської армії; реконструйовано прикордонні фортеці Бельфор і Мец тощо. Однак серйозним упущенням був низький рівень підготовки французьких резервістів, недоліки в комплектуванні, перевезенні й постачанні військ. Залізниць було мало, а ґрунтові дороги давно не ремонтувалися. Не вистачало багатьох речей, навіть карт прикордонних районів. Тож Франція не була готова до війни, незважаючи на запевнення військового міністра Лебефа: “Ми готові, ми архіготові, в нашій армії все в порядку, аж до останнього ґудзика на гетрах у останнього солдата”. Насправді французька армія значно уступала прусській за чисельністю, технічною підготовкою військ, якістю артилерії тощо. Сильною стороною прусської армії був добре навчений і озброєний резерв. Пруссія була здатна виставити більшу армію, аніж Франція. Її кількість мирного часу складала 1% населення країни. Підготовка до війни велася тут більш ретельно і організовано. Ще в 1869 р. прусський генеральний штаб розробив план військових дій Дипломатичними засобами було забезпечено сприятливий для Пруссії нейтралітет Росії. Будучи невдоволеним підтримкою Наполеоном ІІІ польського повстання 1863 р., Александр ІІ заявив, що в разі вступу Австро-Угорщини у війну на боці Франції, Росія почне проти неї військові дії. Таким чином, розрахунки Франції на підтримку з боку Австро-Угорщини було зірвано. Так само не спрацювали плани щодо залучення у війну Італії, оскільки італійський уряд обіцяв вторгнення в Баварію лише після того як французи займуть південь Німеччини. Отже, Франція залишилася без союзників.

Війна, яку французький уряд розпочав, будучи впевнений в перемозі, стала для Франції катастрофою. Прибувши до прикордонної фортеці Мец в Лотарингії і побачивши непідготовленість армії, головнокомандувач Наполеон ІІІ наказав упродовж тижня не починати військових дій. В результаті воєнні дії були розпочаті противником. Якщо перша битва 2 серпня 1870 р. була переможною для французів, то наступні три битви на кордоні французи програли і були змушені відступати вглиб країни, в результаті чого 6 серпня німецька армія вторглася в Лотарингію. В результаті дві французькі армії, очолювані маршалами Мак-Магоном і Бакеном, виявилися відрізаними одна від одної, що мало вирішальний вплив на подальший перебіг військових дій.

Наприкінці серпня маршал Базен був відкинутий зі своєю 100-тисячною армією до Меца, де його оточила 160-тисячна німецька армія. Коли решта війська під командуванням маршала Мак-Магона вирушила до Меца на підтримку армії Базена, шлях їй перетнули німецькі війська. Змушена відступати, вона була оточена біля містечка Седан на кордоні з Бельгією. Разом з армією в оточення потрапив Наполеон ІІІ. В битві під Седаном 1 вересня французька армія втратила 14 300 солдат вбитими й пораненими і 21 тис. полоненими. Хоча командувачі армії вважали за необхідне здійснити спробу вирватися з оточення, імператор наказав здати фортецю без бою (83 тис. чол. ), щоб уникнути подальшого кровопролиття. Очевидно, він користувався при цьому не скільки військовими, скільки політичними мотивами. 2 вересня капітуляція була підписана і це остаточно повернуло війну на користь Північно-німецького союзу. З того часу слово «Седан» стало символом національного приниження французів. Седан означав кінець цілої епохи в історії Франції, був переломним моментом, що ліквідував міф про велику націю, яка панувала над Європою.

Революція 4 вересня 1870 р. в Парижі. Повідомлення про седанську катастрофу, отримане в Парижі увечері 2 вересня, було приховане від народу через страх перед революцією. Коли ж парижани дізналися страшну правду про становище, у якому опинилася Франція, вони звинуватили в поразці імператора Наполеона ІІІ. Вже увечері 3 вересня на вулицях почалися демонстрації під гаслами республіки, організовані бланкістами. В ніч з 3 на 4 вересня відбулися переговори між делегацією Законодавчого корпусу та імператрицею Євгенією, яка запропонувала голові парламенту Адольфу Тьєру прийняти владу. Наступного дня Тьєр виступив з пропозицією створити комісію управління і національної оборони, скликати Установчі збори для визначення форми правління.

4 вересня натовп народу увірвався до залу засідань Законодавчого корпусу в Бурбонському палаці з вимогами проголошення республіки. Щоб створити більш сприятливу обстановку для обговорення такого важливого питання республіканці на чолі з Леоном Гамбеттою й Жюлем Фавром повели їх за собою до міської ратуші на Гревській площі. Тут їх також зустрів народ з вимогами республіки. Бланкісти та неоякобінці в ратуші вже сформували список майбутнього революційного уряду. За таких обставин республіканці були змушені діяти швидко. Жюль Фавр звернувся до народу з промовою, в якій проголосив повалення імперії й проголошення республіки.

Отже, 4 вересня 1870 р. у Франції було проголошено ІІІ республіку (1870-1940 рр. ). Випередивши бланкістів, республіканці першими оголосили список членів Тимчасового уряду, якими стали депутати Законодавчого корпусу від Парижа. Тимчасовий уряд мав управляти Францією до скликання Установчих зборів. Того ж дня Законодавчий корпус саморозпустився, а сенат оголосив про тимчасову перерву засідань. Увечері у тронному залі палацу Тюїльрі Францію було проголошено республікою.

Новий уряд складався з провідних діячів республіканської опозиції та монархістів-орлеаністів. Очолював його військовий губернатор Парижу орлеаніст генерал Трошю. Заступником прем'єра і міністром закордонних справ став республіканець адвокат Жюль Фавр, міністром внутрішніх справ - лівий республіканець Леон Гамбетта. Революція 4 вересня 1870 р., що скинула імперію й встановила республіканський лад, мала буржуазно-демократичний характер і була підтримана усією Францією. Однак в країні на той час склалася надзвичайна ситуація: одна французька армія була оточена в Меці, інша перебувала в німецькому полоні. Внутрішні райони імперії, включаючи Париж, виявилися беззахисними перед німецькими військами, що наступали.

З часу революції 4 вересня 1870 р. характер франко-прусської війни змінився. Тепер вона перетворилася на оборонну для Франції, хоча починалася як оборонна для Північно-німецького союзу. Уряд, що отримав після революції усю повноту влади, заявив, що буде продовжувати війну за звільнення національної території і став «урядом національної оборони». Навіть опозиція - бланкісти, неоякобінці, прудоністи, а також глава династії Бурбонів граф Шамбор - закликала підтримати новий уряд. Імператриця Євгенія, яка на той час перебувала в Англії, відмовлялася вступати в переговори з Бісмарком, щоб не заважати уряду. Однак сил для продовження війни не було. 19 вересня німецькі війська повністю блокували Париж, оточивши його 230-тисячною армією.

Продовжувати війну в цих умовах уряд міг, лише закликавши до зброї усіх громадян, як це було у 1792-1793 рр. На цьому наполягали революційні партії – неоякобінці, бланкісти, а також ліві республіканці, в тому числі Л. Гамбетта. Помірковані республіканці виступили проти, з огляду на можливість переростання війни в громадянську. В Парижі, однак, було створено Національну гвардію. До її складу спочатку увійшли представники заможних верств суспільства з 21-річного віку. На кінець серпня 1870 р. вона складалася з 90 тис. чол. під командуванням генерала Трошю. У вересні з метою захисту Парижу уряд був змушений погодитися на озброєння народу і включення його до складу Національної гвардії. На 19 вересня у її складі було вже 350 тис. чол., а на кінець року – 500 тис.

Більшість поміркованих республіканців скоро визнала необхідність досягнення перемир'я з Пруссією за міжнародного посередництва, якщо його умови не будуть надто принизливими для Франції. 19 вересня Жюль Фавр запросив у Бісмарка перемир'я, головною умовою якого визнавалося збереження територіальної цілісності Франції при її готовності оплатити німецьким державам усі військові витрати, передати Пруссії частину свого флоту й грошову компенсацію в обмін на евакуацію французької окупованої території. Умови перемир'я, запропоновані Бісмарком - відмова Франції від Ельзасу, здача фортець Страсбург і Туль, окупація німецькими військами паризького форту Мон-Валер'єн – виявилися неприйнятними для Франції. Їх визнання дискредитувало республіку, тим більше, що Наполеон ІІІ, перебуваючи в полоні, й імператриця Євгенія в Англії відмовлялися вести переговори про мир.

Отже, республіканський уряд був змушений продовжувати війну. З його складу було виділено спеціальну комісію з трьох чоловік, яка направилася в Тур для організації збройного опору німцям у провінції. Пізніше її очолив Л. Гамбетта, який вибрався з оточеної столиці на повітряній кулі. Його основним завданням стала організація народної війни й формування добровольчої регулярної армії з франктір'єрів (озброєних цивільних). Було сформовано три армії – Луарська, Північна і Вогезька в складі 600 тис чол., мета яких полягала у тому, щоб захопити Орлеан і прорвати блокаду Парижа. 7 листопада Орлеан було взято, що викликало велике піднесення французів, однак усі спроби прорватися до столиці успіху не мали. 27 жовтня капітулював Мец, блокада якого тривала 72 дні, а 4 грудня відбулася здача німцям Орлеану, що довершило військову поразку Франції. До лютого 1871 р. німці окупували понад третину території Франції з населенням в 10 млн. чол.

В критичному становищі опинився Париж, повністю відрізаний від решти країни, що мав з нею зв'язок лише за допомогою повітряних куль і поштових голубів. Через те, що його гарнізон нараховував до 500 тис. чол., німецьке командування відмовилося від штурму міста й намагалося тривалою облогою примусити його захисників до капітуляції. Під час облоги в місті було введено розподіл продуктів і палива за картками, але, незважаючи на це, їхні запаси швидко закінчувалися. Населення Парижу (1 млн. чол. ) страждало від холоду й голоду. Вже 20 листопада скінчилися запаси яловичини і телятини, 15 грудня пайок конини складав 30 грам на день і вважався розкішшю. 15 січня пайок хліба на одну людину було скорочено з 500 до 300 грам на день. Біднота їла ворон, котів, собак, щурів. Усі знали, що після 31 січня харчів не залишиться зовсім. Зима відзначалася незвичним холодом – мороз досягав 17-18 градусів, а в столиці не було палива. Тож на дрова розпилювали дерева паризьких бульварів. На грудень 1870 р. від голоду і хвороб у Парижі померли майже 13 тис. чоловік. 26 грудня німці почали систематичний обстріл французької столиці з артилерії.

За період облоги бланкісти організували в Парижі два повстання (31 жовтня 1870 р. й 22 січня 1871 р. ) під гаслом “Хай живе комуна” з метою скинути уряд Національної оборони. Так, 31 жовтня загони національних гвардійців на чолі з бланкістами зайняли ратушу й арештували більшу частину міністрів, у тому числі й прем'єра Трошю. Однак між керівниками повстання – бланкістами й прудоністами - не було єдності і тому одночасно було проголошено два уряди. Один - з поміркованих діячів (до якого увійшов і письменник В. Гюго), інший – з революціонерів на чолі з Бланкі. Однак того ж дня повстання було придушено вірними уряду військами. 22 січня 1971 р. в Парижі вибухнуло нове повстання на чолі з бланкістами. Інші угрупування його не підтримали і повстання було придушено. Тож уряд Національної оборони мав фактично перед собою два завдання: не лише оборону Парижа, але й “приборкання Парижа” - збереження влади перед загрозою внутрішнього безладдя.

На січень 1871 р. стало очевидно, що Париж переможений, а провінційні армії розбиті. В таких умовах далі відкладати підписання перемир'я було неможливо. 23 січня 1871 р. Жюль Фавр підписав умови перемир'я з Німеччиною. За п'ять днів до цього - 18 січня 1871 р. - у Версалі було проголошено створення Німецької імперії. Умови перемир'я цього разу були ще суворішими: Париж фактично капітулював: форти з усім озброєнням і боєприпасами були здані, а паризький гарнізон хоча й залишився в місті, але на становищі військовополонених. Для затвердження умов миру у Франції мали відбутися вибори до Національних зборів і сформовано “законний” уряд.

Підписання перемир'я революційні й ліво-республіканські угрупування зустріли з осудом. Так, лідер республіканців Л. Гамбетта пішов у відставку з міністерської посади і закликав відмовитися від перемир'я, відмінити вибори, встановити диктатуру і продовжити боротьбу з Німеччиною, спираючись на південні провінції. Настрої, що панували тоді у французькому суспільстві, добре описані письменником Флобером у його листі від 1 лютого 1871 р.: «Капітуляція Парижа, якої, втім, варто було очікувати, кинула нас в становище, описати яке неможливо … Франція так низько упала, так збезчещена, що краще їй згинути … Я зняв орден Почесного легіону, бо слово «честь» вилучено з французької мови…»

На виборах до Національних зборів, що відбулися 8 лютого 1871 р., перемогли прихильники миру з Німеччиною. Більшу частину з них складали монархісти. З огляду на важливість питання про мир монархісти і республіканці досягли компромісу: відклали суперечки щодо форми правління і поділили вищі державні посади порівну. Головою Національних зборів, що відкрилися в Бордо 12 лютого, був обраний республіканець Жюль Греві, а головою виконавчої влади (уряду) Французької республіки (як офіційно називалася держава) - Адольф Тьєр. Кабінет міністрів, який він очолив, також складався з монархістів і поміркованих республіканців.

26 лютого Тьєр підписав у Версалі прелімінарний (попередній) мирний договір, за яким Франція втрачала Ельзас (без фортеці Бельфор – за умови вступу німецьких військ у Париж) і більшу частину Лотарингії; відбувалося “вирівнювання” східного кордону Франції, в результаті чого від неї було відрізано 28 фортець; Франція зобов'язувалася сплатити Німеччині впродовж 3 років контрибуцію в розмірі 5 млрд. франків, до виплати якої німецькі війська продовжували окупацію Франції. 1 березня Національні збори після бурхливих дебатів схвалили договір переважною більшістю голосів (проти умов договору голосували депутати Едгар Кіне, Луї Блан і Віктор Гюго. )

Напередодні було отримано телеграму з Парижа від міністра закордонних справ Ж. Фавра, в якій зазначалося, що у зв'язку з очікуваним вступом німецьких військ до Парижа тут почалися народні демонстрації за участю Національної гвардії; в робітничих районах (Монмартр, Бенвіль) збудовано барикади; національні гвардійці захопили частину гармат, збройні склади і боєприпаси. Йшлося про підготовку військового виступу Національної гвардії проти Тимчасового уряду. З повідомлення витікало, що німецьке командування розуміло серйозність становища і схилялося до того, щоб відмовитися від введення своєї армії до Парижа, якщо прелімінарний мир буде ратифіковано негайно, що й вплинуло на рішення депутатів. Остаточно мирний договір між Францією і Німецькою імперією було підписано 10 травня 1871 р. у Франкфурті-на-Майні.

Таким чином, франко-прусська війна остаточно ліквідувала французьке домінування в Європі і призвела до утворення Німецької імперії. Вона сприяла також завершенню процесу об'єднання Італії, оскільки у вересні 1870 р. французькі війська, які виступали гарантом влади Папи Римського, було виведено з Риму, в результаті чого Рим було окуповано італійськими військами і приєднано до Італійського королівства. В результаті війни розстановка сил на континенті суттєво змінилася, чим скористалися інші держави для посилення своїх міжнародних позицій (наприклад, Росія для перегляду режиму Чорноморських проток, встановленого після Кримської війни 1853-1856 рр. ). Під час війни, 4 вересня 1870 р. в Парижі відбулася революція, що повалила Другу імперію і призвела до проголошення Третьої республіки у Франції. Після завершення війни Франція пережила громадянську війну (березень-травень 1871 р. ), початок якій поклало повстання парижан 18 березня 1871 р. Національне приниження, пережите Францією в результаті поразки у війні й втрати Ельзас-Лотарингії аж до початку ХХ ст. підтримувало у французькому суспільстві антинімецькі настрої, що стали одним з факторів розв'язання в 1914 р. світової війни.

Повстання 18 березня 1871 р., утворення Паризької комуни. Після того, як в результаті антиурядових повстань в Парижі 31 жовтня 1870 р. і 22 січня 1871 р. були заборонені революційні організації й заарештовані їхні вожді, найбільш організованою і масовою політичною силою Парижа стала Національна гвардія, яка нараховувала понад 250 тис. чол. На її озброєнні було 227 артилерійських гармат, з яких близько 200 були відлиті за гроші, зібрані парижанами.

Під час осади Парижа Національна гвардія організувала у робітничих кварталах окружні комітети, які у свою чергу сформували Центральний делегатський комітет. У лютому 1871 р. збори делегатів обрали Республіканську федерацію Національної гвардії, яку уповноважили захищати їх інтереси і попередити спроби повалення республіки. Керівним органом Федерації було обрано Центральний Комітет (ЦК), остаточно сформований 15 березня 1871 р. Він став центром політичної опозиції Національним зборам. Маючи реальну силу, ЦК Національної гвардії почав підготовку до захоплення влади в Парижі. Так, за наказом ЦК національні гвардійці перетягли гармати з артилерійських складів в робітничі квартали – Монмартр і Бельвіль.

8 і 16 березня уряд здійснив невдалі спроби захопити гармати Національної гвардії. Після прибуття до Парижу глави уряду А. Тьєра на спільному засіданні міністрів було прийнято рішення про військову операцію з роззброєння Національної гвардії в робітничих кварталах, захоплення артилерії, зброї й боєприпасів, розпуску ЦК Національної гвардії, арешту її членів та інших “небезпечних осіб”.

Рано вранці 18 березня 1871 р. урядові війська зробили чергову спробу захопити артилерію Національної гвардії на Монмартрі. Вона також завершилася невдало. По тривозі піднялися національні гвардійці Монмартра й інших округів, почалося будівництво барикад. Керівництво повстанням, що розпочалося стихійно, взяв на себе ЦК Національної гвардії. Частина солдат відмовилася стріляти в народ і перейшла на бік повсталих. Урядові війська були змушені відступити, однак генерали Леконт і Тома були схоплені національними гвардійцями і розстріляні. Наказ ЦК про захоплення урядових будинків послужив сигналом для евакуації урядових установ до Версалю. Слідом за ними залишили столицю представники заможних верств населення. Владу в Парижі захопила Національна гвардія.

Фактично 18 березня 1871 р. у Франції розпочалася громадянська війна. Вона була безпосереднім наслідком скрутних умов облоги Парижа під час війни з Німеччиною, а також відображенням глибоких суперечностей у тогочасному суспільному розвитку Франції. Розгортання промислової революції й високі темпи індустріалізації Франції супроводжувалися погіршенням соціального становища значної кількості дрібних власників, які розорювалися й були вимушені шукати нову роботу. Особливо важким було становище робітників заводів і фабрик, де умови праці були поганими, а заробітна платня низькою. Впровадження у виробництво машинної техніки і широке використання на фабриках некваліфікованої й низькооплачуваної праці жінок і дітей, призводило до зниження рівня заробітної платні робітників-чоловіків, зводило нанівець їх кваліфікацію, здобуту за роки праці в ремісничих майстернях. Все це сприяло зростанню незадоволення в низах суспільства.

Дезорганізація економічного життя Франції, пов'язана з війною і німецькою окупацією, також лягла додатковим тягарем на найбідніші верстви населення. Особливо тяжким було їх становище в оточеному Парижі. Тисячі сімей були позбавлені будь-яких джерел прибутку окрім 1, 5 франків на день, що отримували за службу національні гвардійці. Для полегшення становища народу під час облоги уряд заборонив брати плату за наймання житла та стягнення за борговими зобов'язаннями.

Все ж воєнні тяготи навряд чи підштовхнули б парижан до масових антиурядових виступів, якби ними не володіла ейфорія свободи і оновлення. Ідеї захисту Вітчизни нерідко поєднувалися з ідеями соціального перевлаштування суспільства, що пропагувалися членами Інтернаціоналу. З тією ж легкістю, з якою було скинуто імперію, вони намагалися скинути й новий республіканський уряд усякий раз, коли він давав привід сумніватися у його патріотичних і республіканських переконаннях.

Національні збори й уряд Тьєра своїми діями фактично спровокували парижан на виступ. Після зняття німцями блокади Парижа було припинено виплату винагороди солдатам Національної гвардії, відмінено відстрочку на виплату заборгованості за квартирну плату, прийнято закон про термінове стягнення усіх комерційних боргів, що викликало різке невдоволення парижан. Воно підсилилося результатами виборів до Національних зборів, більшість яких складали монархісти, та перенесенням їх засідань до Версалю, в чому вбачалися завуальовані прагнення реставрації монархії. В цих умовах спроби уряду, сформованого Національними зборами, захопити гармати Національної гвардії спровокували парижан на стихійний виступ, який очолив ЦК Національної гвардії.

Отже, в результаті повстання 18 березня 1871 р. влада в Парижі перейшла до ЦК Національної гвардії, який фактично став Тимчасовим революційним урядом до виборів комуни – органу міського самоуправління Парижа (вибори до комуни відбувалися на основі загального виборчого права в розрахунку 1 член комуни на 20 тис. жителів). Спочатку прихильники уряду, які залишилися в Парижі, намагалися уникнути розриву між ЦК і Національними зборами; понад 10 днів між ними велися переговори. Національні збори погодилися на вибори комуни, але не визнали рішення ЦК про їх перенесення на більш ранній термін - 26 березня. Як наслідок, Національні збори оголосили вибори незаконними.

У виборах до комуни брала участь майже половина зареєстрованих виборців – 229 тис. з 485 тис. чол. Членами Генеральної ради комуни обрано 86 чол. – головним чином прихильників ЦК. Після того як прихильники уряду (21 чол. ) відмовилися від своїх повноважень в комуні, 16 квітня було проведено додаткові вибори 17 нових членів. Спільна влада Генеральної ради комуни разом з ЦК Національної гвардії (який не саморозпустився після виборів, як обіцяв, а взяв на себе функції зв'язку між радою і Національною гвардією) стала називатися Паризькою комуною. Прихильники комуни називали себе федератами, у той час як їх противники називали їх комунарами.

Членами комуни були службовці, лікарі, адвокати, журналісти, робітники (в тому числі художник Гюстав Курбе), мало відомі широкій громадськості. Їх політичні симпатії поділилися приблизно порівну між неоякобінцями, прудоністами й бланкістами. Неоякобінці (ветерани революційного руху Шарль Делеклюз і Фелікс Піа, ін. ) намагалися наслідувати політиці якобінців 1793-94 рр. і вважали головною метою захист республіки від монархічної контрреволюції й зовнішнього ворога, а не вирішення соціальних проблем. Бланкісти також були прихильниками революційних дій і диктатури (сам Бланкі був обраний заочно). З багатьох питань неоякобінці й бланкісти голосували разом, утворюючи більшість комуни, яка остаточно склалася наприкінці квітня – на початку травня. Прудоністи – меншість – відстоювали демократичні свободи, протестували проти «диктатури влади», головну увагу приділяли соціально-економічним проблемам комуни. Частина членів комуни не входила в жодне політичне угрупування.

Оскільки Паризька комуна, з одного боку, та Національні збори і уряд А. Тьєра, з іншого, не визнали легітимності один одного, між ними почалися військові дії. На початку квітня версальський уряд за підтримки Німеччини перейшов до наступальних дій. 21 травня урядові війська прорвалися в Париж, після чого впродовж тижня бої тривали на його вулицях («кривавий тиждень»). 28 травня комуна пала, проіснувавши 72 дні.

Особливості політичного устрою Паризької комуни. Услід за Марксом, Енгельсом, Леніним радянські історики вважали, що в результаті повстання 18 березня 1871 р., на відміну від попередніх революцій, відбулося завоювання політичної влади робітничим класом і створення влади нового типу – революційної влади трудящих на чолі з пролетаріатом.

Комуна дійсно створила нову форму влади. Оскільки старим державним апаратом вона не змогла скористатися через залишення Парижа представниками чиновництва вищої й середньої ланки і його повну дезорганізацію, стару бюрократію було замінено на людей, відданих революції; впроваджено принцип виборності, звітності й змінюваності усіх службовців в органах управління й суду; встановлено максимальну заробітну плату для службовців, що наближалася, але не перевищувала заробітну платню кваліфікованих робітників. Вищу законодавчу й виконавчу владу здійснювала Рада комуни (поділ влади на окремі гілки був відсутній). В ній виділено 10 комісій: виконавчу і 9 з окремих галузей управління: фінансів, військову, юстиції, громадської безпеки, освіти тощо. З кінця квітня з комісій виділилися делегати, що стали їх керівниками і фактично виконували функції міністрів. Вищим органом влади стали загальні збори Ради Комуни. Постійна армія і стара поліція були замінені озброєним народом у вигляді Національної гвардії (встановлено обов'язкову військову службу в Національній гвардії усіх здорових чоловіків від 18 до 40 років). Впроваджено революційний календар і червоний прапор як символ соціальної революції.

Ізольована від країни, Паризька комуна висунула гасло децентралізації - автономії усіх комун, що утворяться на території Франції. Єдність країни мав забезпечити союз автономних комун. Однак в інших містах комуни невдовзі були ліквідовані (в Ліоні комуна існувала – 22-25 березня, в Тулузі - 24-27 березня, в Нарбонні - 24-31 березня, в Крезо - 26-27 березня, в Сент-Етьєні - 24-28 березня, ін). Повстання в цих містах були локалізовані й розрізнені. Найдовше, крім Парижа, комуна існувала в Марселі – з 23 березня по 5 квітня 1871 р.

Соціально-економічна політика комуни. Під впливом прудоністів комуна схвалила низку соціальних реформ: про передачу непрацюючих, кинутих підприємцями майстерень робітничим асоціаціям для відновлення виробництва; конфіскацію деяких підприємств; впровадження робітничого контролю над виробництвом на державних підприємствах (Луврські збройні майстерні, національна типографія), над приватними залізничними компаніями і підрядчиками, які виконували замовлення комуни; заборонено довільні штрафи і вирахування із заробітної плати робітників; відмінено нічну працю в пекарнях; на підприємствах встановлено 10-годинний робочий день (хоч комісія праці, промисловості й обміну висловлювалася за 8-годинний робочий день, її пропозицію не було прийнято).

Комуна проголосила відокремлення церкви від держави, введення безкоштовної обов'язкової світської освіти для дітей, незалежно від соціального походження, та системи політехнічної профтехосвіти; підготовлено декрет про створення дитячих садків, про покращення матеріального і правового становища вчителів. Створено бюро з працевлаштування безробітних. Здійснено низку заходів в області культури – створено федерацію художників, якій доручено упорядкування музеїв; частково відновлено театральне життя Парижу, перерване в роки війни з Німеччиною. Однак масштабність поставлених комуною задач набагато перевищувала її можливості.

Більш плідною була робота Комуни щодо задоволення нагальних соціально-економічних потреб парижан. Серед здійснених заходів – списання заборгованості з квартплати; безкоштовне повернення з ломбарду речей, закладених на суму не більше 20 франків; введення відстрочки на 3 роки з комерційних кредитів. Налагоджено продовольче постачання Парижа, організовано муніципальні лавки, де ціни були нижчі за ринкові приблизно на третину, що відповідало інтересам бідноти. В останній період своєї діяльності Комуна конфіскувала деякі будинки великих власників і переселила в них робітників з підвалів і будинків, зруйнованих урядовими військами.

Падіння комуни, її роль в історії. Війна відзначалася жорстокістю та свавіллям з обох сторін. Після того як в сутичці з урядовими військами 3 квітня загони гвардійців були розбиті, а їх командири розстріляні, комуна видала декрет про заручників, що передбачав ув'язнення усіх громадян, визнаних судом присяжних «підозрілими у зв'язках з Версалем»; оголошено, що за страту кожного полоненого федерата комуна відповість стратою трьох заручників (суд присяжних утворився лише 19 травня). 1 травня в Парижі було створено Комітет громадського порятунку в складі 5 членів Ради, що мав найширші повноваження і був відповідальним лише перед комуною. Влада перейшла до рук радикалів. Коли бої вже велися на вулицях Парижа, комуна розстріляла частину заручників, в тому числі архієпископа Паризького. Відступаючи, федерати підпалили ряд громадських будівель у центрі столиці – палац Тюїльрі, Ратушу, Палац юстиції, Міністерство фінансів, рахункову палату тощо.

В результаті барикадних боїв на вулицях Парижа (збудовано 582 барикади, за якими стояли гармати, пов'язані між собою системою комунікацій) жертвами стали 17 тис. чоловік. Загальна кількість убитих у братовбивчій війні, за деякими даними, не менше 30 тис. чол. Близько 40 тис. осіб було заарештовано. За вироками військових судів, що діяли до 1876 р., винесено понад 9 тис. звинувачувальних вироків. Внаслідок громадянської війни революційний рух у Франції було розгромлено, а правлячі кола Франції отримали стійке неприйняття будь-яких «соціальних експериментів». Не дивно, що до початку ХХ ст. Франція відставала від інших розвинутих країн Європи у сфері соціального законодавства.

Досвід комуни став об'єктом ідеологічної боротьби. В ХІХ ст. у Франції комуна оцінювалася як наслідок масового блокадного психозу, результат голодування, бідності і п'янства, як змова Інтернаціоналу тощо. Анархісти (М. Бакунін, П. Кропоткін, Д. Гійом) бачили у ній яскравий прояв анархістського руху. Соціалісти-реформісти (Каутський, Вандервельде) після Жовтневої революції протиставляли комуну радянській владі і намагалися представити її як форму «чистої демократії», видати її слабкості за досягнення, за модель, за якою має розвиватися робітничий рух. Комуна розглядалася також як остання, завершальна ступінь паризького санкюлотського революційного руху, започаткованого французькою революцією кінця ХVІІІ ст. Радянські історики розглядали Паризьку комуну не лише в рамках французької історії, а як найважливішу подію світового розвитку ІІ половини ХІХ ст. Услід за Леніним вони розцінювали громадянську війну у Франції як першу в світі пролетарську революцію, а Паризьку Комуну як державу нового типу, перший досвід диктатури пролетаріату. Ленін називав її зародком і попередницею радянської влади. Досвід Паризької Комуни був ним узагальнений і практично застосований під час підготовки до захоплення влади в Росії та в перші роки радянської влади

Політична боротьба у Франції після франко-прусської війни. Франція вийшла з франко-прусської та громадянської війн дуже ослабленою. Тільки війна з Німеччиною обійшлася державі більше, ніж в 15 млрд. франків, ще 5 млрд. франків вона мала сплатити у вигляді контрибуції. Франція втратила провінцію Ельзас і частину Лотарингії, значна частина території країни була окупована німецькими військами. Суспільство було деморалізоване національним приниження, пережитим у війні з Німеччиною та внаслідок громадянської війни.

Основними завданнями, що стояли перед французькою владою по закінченні війн були: виконання обов'язків перед Німеччиною і припинення німецької окупації; заспокоєння країни; вирішення питання про форму правління. Франція достроково виплатила Німеччині контрибуцію і 16 вересня 1873 р. останні німецькі війська залишили її територію (хоча Бісмарк розраховував, що Франція не вкладеться в передбачений мирним договором 3-річний термін). В 1872 р. ліквідовано Національну гвардію і прийнято закон про загальну воїнську повинність з 5-річним терміном служби. Обмежено свободу друку, заборонено діяльність Інтернаціоналу на території Франції.

Найбільш гострим політичним питанням впродовж 1870-х рр. було питання про форму правління – бути Франції республікою чи монархією. З 630 депутатів, обраних до Національних зборів 8 лютого 1871 р., переважну більшість – близько 400 – складали монархісти. Теоретично це давало їм можливість легальним шляхом відновити монархію. Однак серйозною перепоною для цього була відсутність серед них єдності. Близько 100 депутатів належали до прихильників легітимної (тобто законної) династії Бурбонів, які підтримували на престол кандидатуру графа Шамбора, внука Карла Х. Більшість депутатів (близько 300) були орлеаністами і бачили майбутнім королем графа Паризького, внука Луї-Філіппа Орлеанського, скинутого революцією 1848 р. Частина монархістів – т. зв. бонапартисти – прагнули реставрації династії Наполеона.

Жодне з монархічних угрупувань не мало достатньо сил, щоб вирішити питання про кандидатуру майбутнього короля у власних інтересах, тому не ставило питання про форму правління на обговорення Національних зборів. Домовитися про “єдиного кандидата” їм також було досить складно – не лише через особисті амбіції претендентів, але й через глибокі соціальні й політичні відмінності між легітимістами й орлеаністами. Так, орлеаністи представляли підприємницькі кола (на відміну від легітимістів як представників провінційної аристократії) і обстоювали більш сучасну, у порівнянні з Бурбонами, форму монархії – парламентську і світську, основану на “суспільному договорі” короля з громадянами, таку, яка визнавала наслідки попередніх революцій.

Глава виконавчої влади Адольф Тьєр, який на початку 1870-х був найпопулярнішим політиком Франції, вміло грав на суперечностях різних угрупувань, зміцнюючи особисту владу. 31 серпня 1871 р. Національні збори обрали його президентом республіки, хоча на той час він вже був главою уряду і депутатом. Його посада називалася “президент республіки”, однак було узгоджено, що ця назва не визначатиме майбутньої форми правління.

Тьєр обіцяв, що його політика буде спрямована на умиротворення держави і сприяння економічному розвитку, а не на вирішення питання про форму правління. Однак монархісти, враховуючи його політичні уподобання (прихильність до Орлеанської династії), сподівалися за його допомогою відновити монархію. В листопаді 1872 р., несподівано для багатьох Тьєр висловився за збереження республіки, в чому його підтримала частина орлеаністів, що почала блокуватися в Національних зборах з республіканцями. Але більшість монархістів розцінила заяву Тьєра як зраду і 24 травня 1873 р. примусила його подати у відставку. Президентом республіки було обрано переконаного легітиміста маршала Мак-Магона.

Період президентства Мак-Магона (травень 1873 – січень 1879 рр. ), який іноді називають «республікою герцогів» став найбільш сприятливим для реставрації монархії. Влітку 1873 р. було досягнуто угоду між претендентами на престол. Граф Паризький погодився визнати першість графа Шамбора (під іменем короля Генріха V) за умови наслідування трону після його смерті. У серпні 1873 р. граф Паризький домігся згоди президента обговорити питання про реставрацію в Національних зборах, зі складу яких створено відповідну «комісію 9-ти». До кінця жовтня все було готовим для реставрації, включаючи карети з королівськими гербами й ілюмінацію з його ініціалами. Однак 27 жовтня, буквально в останню хвилину, реставрацію зірвав сам граф Шамбор, який відмовився визнати “триколор” державним прапором Франції, наполягаючи на білому прапорі Бурбонів. Ця вимога видалася неприйнятною і “комісія 9-ти” припинила свою діяльність. Заява графа Шамбора не була несподіваною. Він неодноразово заявляв, що не стане “законним королем революції”, тож легітимісти розцінили таку позицію як ознаку його благородства і принциповості. Граф Шамбор не відмовився від влади, а запропонував президенту власний план реставрації: прибути до Національних зборів у супроводі президента і бригади кавалерії, і таким чином домогтися проголошення його королем. Мак-Магон, прагнучи забезпечити легітимність влади, відмовився вести переговори. З огляду на ситуацію, що склалася, монархісти прийняли рішення відкласти на деякий час питання про форму правління. В листопаді 1873 р. було прийнято закон про септеннат, що визначав 7-річний термін повноважень президента.

Одним з головних напрямків діяльності на посаді президента Мак-Магон проголосив відновлення “морального порядку”. За законом 1874 р. уряд отримав право призначати глав місцевої адміністрації, в результаті чого всі мери-республіканці були звільнені. В травні 1877 р., з призначенням главою уряду герцога де Брольї, було здійснено чистку державного апарату від службовців-республіканців і їх заміну на монархістів. Чинилися перепони діяльності опозиційної преси. Значно посилилися позиції католицької церкви, яка активно агітувала за реставрацію монархії.

На додаткових виборах до Національних зборів у 1874 р. деяких успіхів домоглися бонапартисти, що значно активізували свою діяльність (після смерті в січні 1873 р. Наполеона ІІІ їх очолив його син Жером Бонапарт). Дії Наполеона ІІІ під Седаном пропагувалися ними як приклад героїзму та самопожертви, а провина за поразку у війні перекладалася на парламент. Активізація бонапартистів підштовхнула частину орлеаністів до компромісу з республіканцями для зміцнення існуючого ладу, результатом чого стали три конституційні закони, прийняті впродовж 1875 р. У комплексі вони склали Конституцію Третьої республіки.

На відміну від колишніх республіканських конституцій, нова Конституція мала виключно практичне значення – визначити компетенцію органів влади. Форма правління в ній не визначалася і слово “республіка” не згадувалося. Лише за “поправкою Валлона”, прийнятою більшістю в 1 голос, посада глави держави, як і раніше, називалася “президент республіки”. Тобто конституцію 1875 р. навряд чи можна вважати «республіканською» в повному розумінні цього слова.

За Конституцією, основні гілки влади були представлені президентом, сенатом і палатою депутатів. Президент обирався на 7 років об'єднаним засіданням сенату й палати і мав широкі повноваження: представляв Францію у міжнародних відносинах, розпоряджався збройними силами, був главою виконавчої влади, призначав кабінет міністрів, головував на його засіданнях (але був позбавлений права без згоди уряду приймати інші важливі рішення), підписував декрети і обнародував закони, мав право законодавчої ініціативи, повернення закону на повторне обговорення в палати, розпуску палати депутатів зі згоди сенату, помилування.

Законодавча влада належала двопалатним Національним зборам. Палата депутатів обиралася кожні 4 роки на основі загального виборчого права чоловіками, які досягли 21 року (порядок виборів визначено пізніше окремими законодавчими актами). Сенат обирався на 9 років з переобранням третини складу кожні 3 роки спеціальними колегіями виборців, які складалися з депутатів від даного департаменту в палаті депутатів і делегатів департаментських, окружних і муніципальних рад. 75 сенаторів призначалися пожиттєво. Конституція визнавала за палатами рівні права, лише з тією різницею, що сенату належала ще й вища судова влада (в особливих випадках він міг приймати рішення в якості Верховного суду). Будь-який закон мав проходити і через палату, і через сенат. Спільні засідання двох палат називалися конгресом, на них обирався президент республіки й приймалися поправки до Конституції. Уряд ніс солідарну відповідальність перед палатами.

Конституція 1875 р. закріпила такі принципи ліберально-демократичного устрою держави як представницьке правління, розподіл властей, відповідальність уряду перед парламентом. Хоч в ній була відсутня традиційна декларація прав людини і громадянина, відповідні закони (про пресу, асоціації, громадські об'єднання) було прийнято пізніше. В сукупності це зробило Францію однією з найдемократичніших країн того часу.

В 1875 р. виникла загроза війни між Францією і Німеччиною (т. зв. «воєнна тривога 1875 року»). Вона розглядається істориками двояко. З одного боку, як прагнення Бісмарка напасти на Францію і остаточно її розбити, поки вона не зміцнилася і не почала вимагати реваншу над Німеччиною. Інша точка зору полягає в тому, що з часу вступу Мак-Магона на посаду президента французько-німецькі відносини погіршилися. У той час як А. Тьєр турбувався про покращенням відносин з Німеччиною, новий уряд для підготовки реставрації прагнув досягти швидких зовнішньополітичних перемог. Наміри міністра закордонних справ Франції Деказа полягали в тому, щоб довести Бісмарка до необережного акту насилля, який підняв би Європу проти Німеччини і скористатися цим для скликання міжнародного конгресу, що відновив би рівність Франції серед великих держав.

Коли в березні 1875 р. у Франції було прийнято закон, за яким полк французької армії збільшувався з 3 до 4 батальйонів, що збільшувало армію на 144 тис. чол., німецький посол у Франції заявив французькому уряду протест з приводу озброєння країни як загрози для Німеччини. В квітні в німецькій пресі розпочалася антифранцузька кампанія, інспірована Бісмарком: публікації в пресі звинувачували Францію в реваншизмі й водночас погрожували їй війною. Німеччина вдалася до передмобілізаційних заходів.

Французький уряд, зі свого боку, хотів розпалити тривогу, щоб налаштувати інші держави проти Німеччини. Привід для цього виник, коли голова німецької місії до Петербургу Радовіц в розмові з французьким послом Гонто почав обстоювати принцип превентивної війни. Деказ направив донесення Гонто усім європейським дворам, а також передав газеті “Таймс” для опублікування, після чого Англія і Росія виступили з протестом на захист Франції. Загроза нападу підштовхнула Францію до прискорення військових реформ і переозброєння армії, що вже на початку 1880-х рр. дозволило їй знову стати однією з провідних воєнних держав Європи.

31 грудня 1875 р. Національні збори були розпущені як такі, що виконали своє завдання. У відповідності з Конституцією, в січні-лютому 1876 р. відбулися вибори до законодавчих палат. Місця в сенаті розподілилися майже порівну між монархістами й республіканцями. В палаті депутатів республіканці отримали переконливу більшість місць – 360 мандатів проти 170.

Президент Мак-Магон, враховуючи результати виборів, був змушений призначити уряд з поміркованих республіканців. Однак 16 травня 1877 р., скориставшись суперечками з урядом, відправив його у відставку і сформувавкабінет з монархістів на чолі з орлеаністом герцогом де Брольї (т. зв. “переворот 16 травня”). Потім за згодою сенату він розпустив палату депутатів і призначив нові вибори. Підготовка до них супроводжувалася безпрецедентним тиском на виборців та репресіями проти республіканців: державні чиновники чинили перепони поширенню республіканської преси, проведенню зборів республіканців; розігнано 444 республіканські організації, які брали участь у передвиборній боротьбі; 2227 чоловік було засуджено в політичних процесах. “Переворот 16 травня” став однією з найсерйозніших криз в справі захисту республіки у Франції нарівні з «буланжизмом», «панамою» і «справою Дрейфуса».

Під час підготовки до виборів республіканці утворили єдиний передвиборний блок, висунули загальну платформу і єдиних кандидатів в усіх виборчих округах, створили “комітет опору” за участю головних редакторів республіканських газет. Новим методом передвиборної боротьби стали агітаційні поїздки кандидатів по усій країні, в яких брав участь навіть 80-річний А. Тьєр. Така тактика дала позитивні результати. На виборах 14 жовтня 1877 р. республіканці знову перемогли, отримавши 335 депутатських місць (монархісти – 208). Президент Мак-Магон намагався ігнорувати результати виборів і призначив кабінет з монархістів, який не мав підтримки парламентської більшості. Тоді його противники провалили в палаті депутатів законопроект про бюджет на 1878 рік. Перед загрозою політичної кризи президент поступився - відправив у відставку монархічний кабінет, а 29 січня 1879 р. сам достроково залишив посаду. Наступного дня президентом був обраний республіканець Жюль Греві (січень 1879 – грудень 1887 рр. ). Таким чином, з січня 1879 р. республіканці оволоділи усіма гілками державної влади, що знаменувало початок нового періоду в історії Франції – періоду зміцнення республіки.

Суспільно-політичне становище Франції у 80-90-ті рр. ХІХ ст. Помірковані республіканці, які прийшли до влади в 1879 р., утримували в своїх руках управління державою до кінця 1890-х рр. Після загальних виборів 1881 р. парламентське представництво монархістів різко скоротилося. В палаті депутатів вони отримали усього 90 місць (республіканці – 467). Після смерті в 1883 р. графа Шамбора легітимісти розкололися на два угрупування. Одне з них злилося з орлеаністами, визнавши законним претендентом на престол графа Паризького, інше перейшло в опозицію. Визнаючи існуючу форму правління, воно зосередилося на захисті в її рамках традиційних консервативних цінностей – релігії, церкви, власності, армії.

Початок 1880-х рр. ознаменувався фінансовими скандалами, хвилею тероризму та страйкового руху. 1882 рік було названо “роком великого краху”, під час якого збанкрутіло багато великих кампаній. Ланцюгову реакцію банкрутств викликав крах банку “Юньон женераль”, створеного в 1878 р. на капітали консервативних і католицьких кіл. Він розорив тисячі вкладників, викликав паніку на фінансових ринках, посилив недовіру власників капіталу до ризикованих капіталовкладень. Націоналісти приписували крах банку “Юньон женераль” інтригам так званого “високого банку” - групі старих приватних банків, що належали єврейським родинам Ротшильдів, Фульдів, Готтингерів та ін., що сприяло проявам у Франції антисемітизму. Невдоволення розорених власників проявилося в організованих анархістами терактах з використанням бомб. В січні 1883 р. відбулася серія вибухів у Ліоні, після яких було заарештовано 60 анархістів. Звинувачувані, в тому числі М. Кропоткін і Е. Готьє, були засуджені до тюремного ув'язнення від 6 місяців до 5 років.

З кінця 1870-х рр. відбувалося відновлення робітничого руху та створення соціалістичних організацій. Робітничі організації (синдикальні палати) спочатку перебували під впливом ідей Ж. Барбаре про необхідність створення виробничих кооперативів (на основі ідей Прудона) на противагу боротьбі за владу, страйкам і будь-якій революційній діяльності. Натомість соціалісти виступали прихильниками боротьби за владу і їм вдалося повести за собою більшість на ІІІ робітничому з'їзді 1879 р. у Марселі.

В 1880 р. соціалістами було створено Робітничу партію, яку очолили Жюль Гед і Поль Лафарг. Партія прийняла революційну програму, теоретичну преамбулу якої склав К. Маркс. Невдовзі (1881 р. ) від неї відкололася група бланкістів, яка утворила власну організацію - Центральний революційний комітет (з 1898 р. – «Революційно-соціалістична партія») на чолі з Едуардом Вайаном. Партія бланкістів дотримувалася змовницької тактики, будувалася за принципами таємних громад на основі найсуворішої дисципліні і спочатку ставила за мету підготовку повстання, однак під керівництвом Вайяна поступово відійшла від такої тактики і зблизилася з марксистами.

В 1882 р. Робітнича партія розкололася на дві частини. Одна з них на чолі з Ж. Гедом зберегла стару назву (т. зв. «гедисти»), а інша стала називатися «Союз соціалістичних робітників Франції» або «Федерація соціалістичних трудящих» (т. зв. «посибілісти»). Її лідери Поль Брусс і Бенуа Малон проповідували «муніципальний соціалізм» і обмежували мету своєї організації досягненням можливого (possible). Вони вважали, що здійснювати соціалізм краще поступово, починаючи з перетворень на місцевому рівні, шляхом мирного вростання нового суспільства в соціалізм. Практична реалізація цих ідей стала можливою після обрання П. Брусса в 1887 р. членом і віце-президентом муніципальної ради Парижа, а також членом генеральної ради департаменту Сена. В 1890 р. від посибілістів відкололася «Революційно-соціалістична робітнича партія» на чолі з Жаном Аллеманом (т. зв. «аллеманісти»). Вони відкидали політичну боротьбу, в тому числі парламентську, і обстоювали ідею “прямої дії” – стихійних масових виступів робітників. Їх ідеї були близькі до анархізму, тому аллеманісти були єдиною партією, що співпрацювала з профспілками - синдикальними палатами, які з початку ХХ ст. перебували під значним впливом анархізму.

Помірковані республіканці у 80-ті рр. зосередилися головним чином на політичних реформах на противагу соціальним, що сприяло поширенню соціалістичних ідей. Політика республіканської більшості в палаті депутатів у 80-90-ті рр. відрізнялася соціальним консерватизмом. Навіть Л. Гамбетта, який в роки імперії називав себе “радикальним демократом” і підтримував вимогу соціальних реформ, тепер заявляв, що не можна знайти загального рішення для величезної кількості приватних соціальних проблем, тож необхідно здійснити передусім політичні реформи, а соціальні відкласти “до сприятливого часу” (au temps opportun), за що його назвали «опортуністом». У 1880-ті рр. це слово прижилося в якості характеристики поміркованих республіканців загалом.

Спочатку було прийнято ряд заходів, спрямованих на легітимацію ІІІ республіки, ліквідацію недоліків у законодавстві, що регулювало політичні та громадянські права громадян. Уряд і Національні збори переїхали з Версаля до Парижа, день взяття Бастилії (14 липня) оголошено національним святом, а «Марсельєза» стала національним гімном. Учасники Паризької комуни отримали амністію. В червні-липні 1880 р. прийнято закони про свободу зборів і друку, але водночас посилено покарання за підбурювання до насильства і вбивства. В березні 1884 р. було прийнято закон Вальдека-Руссо, за яким легальний статус отримали профспілкові об'єднання підприємців і робітників (заборонені законом Ле Шапельє 1791 р., частково відміненому в 1864 р. ).

За ініціативи уряду Жюля Феррі 4 серпня 1884 р. Національні збори прийняли текст нового конституційного закону, що вніс зміни до конституції 1875 року. Найважливішим з них з політичної точки зору стало доповнення: “Республіканська форма правління не може бути предметом пропозиції про перегляд. Члени сімей, які царствували у Франції, не можуть бути обраними на посаду президента республіки”. 9 грудня 1884 р. сенат прийняв новий закон про заборону членам сімей, які царствували у Франції бути обраними до сенату і про ліквідацію інституту довічних сенаторів. В червні 1885 р. замість голосування по округам введено голосування за департаментськими списками з розрахунку обрання 1 депутата від 70 тис. жителів.

Важливою була серія законів про обов'язкову безкоштовну світську початкову освіту, про середню жіночу освіту тощо (1880-1881 рр. ), прийнятих завдяки зусиллям Жюля Феррі, який займав в кабінетах того часу посади міністра народної освіти й прем'єр-міністра. Внаслідок цих заходів у 1901 р. у Франції залишалося неграмотними всього 19, 4% жінок і 13, 5% чоловіків.

Характерною для політики республіканських урядів 80-х рр. була антиклерикальна боротьбаМонархісти-консерватори і республіканці рішуче розходилися в поглядах на роль католицької церкви у суспільстві. На противагу монархістам, які вважали церкву однією з основ суспільного порядку і моральності, республіканці розглядали її як ворога республіки.

В 1880 р. Ж. Феррі домігся закриття навчальних закладів ордену єзуїтів і зобов'язав усі інші конгрегації, які утримували в країні велику кількість лікарень, притулків та учбових закладів, отримувати дозвіл уряду на свою діяльність. Заборона багатьох конгрегацій та застосування до них примусових засобів призвели до конфлікту республіканської влади з церквою, налаштували проти них значну частину віруючих. В країні сформувався сильний антиурядовий католицький рух, який знайшов собі союзника в консервативній опозиції і зміцнив її виборчу базу. Напередодні загальних виборів 1885 р. монархісти (легітимісти, орлеаністи і бонапартисти) об'єдналися в політичне угрупування “Конституційна опозиція”, виступили на виборах єдиним фронтом і досягли значного успіху, провівши до палати 202 депутатів. На ці вибори республіканці вперше після приходу до влади йшли під гаслом захисту республіки.

Відсутність соціальних реформ в той час, коли в сусідній Німеччині вже було започатковано «еру робітничого законодавства», викликала розчарування значної частини виборців і сприяла зростанню популярності невеликої групи політиків, які називали себе радикалами й заявляли про вірність колишній республіканській програмі демократичних і соціальних реформ. Суперництво між поміркованими республіканцями і республіканцями-радикалами виявилося вже на виборах 1881 р., після яких радикали вперше відокремилися від республіканської більшості, утворивши в палаті власну фракцію у складі 46 чоловік. Їх лідерами стали молоді журналісти Каміль Пельтан і Жорж Клемансо, майбутній прем'єр-міністр Франції. Після виборів 1885 р. радикали отримали в палаті депутатів 180 місць, майже стільки, як помірковані республіканці (200). В результаті республіканці остаточно розкололися на два угрупування – поміркованих республіканців (опортуністів) і радикалів.

Суперечності між республіканцями не могли не вплинути на стабільність урядів, змушених постійно враховувати можливість втрати парламентської більшості. Часта зміна урядів було справжнім лихом ІІІ республіки. До кінця ХІХ ст. їх було понад 20, тобто кожен кабінет перебував у влади в середньому менше одного року. Цю урядову нестабільність дещо компенсувало те, що персональний склад кабінетів був порівняно стабільним – як правило, частина міністрів колишнього уряду переходила до складу нового.

Колоніальна політика Франції у 80-ті рр. ХІХ ст. В першій половині 1880-х рр. урядами Ж. Феррі (1880-1881, 1883-1885 рр. ) відновлено колоніальну експансію Франції, призупинену через франко-прусську війну. Шукаючи компенсації за втрачене панування в Європі, Франція різко посилила колоніальну експансію в Африці й Індокитаї. До початку ХХ ст. вона зуміла відновити свою колоніальну імперію. Майже 85% всіх французьких колоній було здобуто впродовж 1880-1914 рр.

Спочатку політика колоніальної експансії зазнавала опору з боку монархістів, радикалів, соціалістів-гедистів, навіть частини поміркованих республіканців (Фрейсіне, Рібо). Серед аргументів називали такі: колоніальна експансія могла зіпсувати відносини з Англією; вона розпорошувала сили, незважаючи на німецьку загрозу (лідер радикалів Ж. Клемансо був переконаний, що війна з Німеччиною неминуча, тож війська потрібно тримати в Європі на її кордонах); слабкий приріст населення і відсутність масового виїзду французів не давали можливості закріпити ці колонії за Францією. Однак до початку ХХ ст. ці заперечення було знято. Колоніальну експансію Франції підштовхував Бісмарк, щоб відволікти французів від ідеї реваншу над Німеччиною. За його підтримки в 1881 р. було встановлено протекторат Франції над Тунісом.

Натомість в Єгипті Франція зазнала поразки в конкуренції з Великою Британією. Після того, як під керівництвом французького інженера Ф. Лессепса було збудовано Суецький канал (1869 р. ), що з'єднав Середземне і Червоне моря, оволодіння новим торговельним шляхом стало метою англійської політики. Придбавши у Єгипту в 1875 р. контрольний пакет акцій Суецького каналу, Англія отримала контроль над важливим стратегічним шляхом у Індію. Окупація англійцями Єгипту у вересні 1882 р. призвела до глибокого відчуження між Францією і Англією, що продовжувалося понад 20 років, до підписання Антанти в 1904 р. Втрату Єгипту Франція намагалася компенсувати в інших районах Африки, що ще більше загострило її відносини з Англією. У 1883-1885 рр. вона вела війну за володіння Мадагаскаром, в результаті чого домоглася визнання свого протекторату над ним, але через опір Великої Британії не змогла в цей час повністю поставити під свій контроль.

Ще з 1876 почалося планомірне розширення французьких володінь у Західній Африці на схід. На початку 1880-х виникли плани щодо розширення колонії Сенегал у напрямку до Нігеру з метою об'єднати залізницею область р. Нігер з областю р. Сенегал і з берегом Атлантичного океану. У 1883 рр. французи вийшли на берег Нігеру в Бамако, де заснували перший форт і встановили міцний зв'язок Сенегалу з Нігером. В результаті подальших завоювань у 1890-ті рр. вони створили на заході Африки кілька нових колоній (Французька Гвінея, Берег Слонової Кістки, Дагомея, ін. ), що були об'єднані в одну - Французька Західна Африка.

В центральній Африці в конкуренції європейських держав за басейн р. Конго виграла Бельгія, однак частина басейну Конго (800 тис. кв. км. ) за рішенням Берлінської конференції 1884-1885 рр. дісталася Франції. В центральній Африці створено французькі колонії Габон, Середнє Конго, Убанги-Шарі, Чад (до 1910 р. об'єднані у колонію Французька Екваторіальна Африка).

Серед планів французького уряду було проникнення в Сахару і побудова транс-сахарської залізниці. Однак смерть усіх учасників експедиції, спорядженої в Сахару (1880-1881 рр. ), а також усвідомлення надзвичайних труднощів освоєння пустелі, примусили французький уряд відмовитися від цього плану.

Франція відновила завоювання Індокитаю, розпочате Наполеоном ІІІ (в 1863 р. встановлено контроль над Камбоджею, в 1867 р. – Кохінхіною). В 1883 р. направлено французькі війська до Тонкінської затоки, де знаходилися незалежні держави Тонкін і Аннам, наслідком чого стало підписання договорів про встановлення над ними французького протекторату. Ці договори не визнав уряд Китаю, який вважав ці держави своїми васалами. В результаті двох французько-китайських війн (1884 і 1885 рр. ) Китай визнав колоніальні загарбання Франції в Індокитаї. Однак в березні 1885 р. французи зазнали поразки від китайців у битві біля Ланг-Сона, що мало наслідком падіння другого уряду Феррі і початок у Франції антинімецької кампанії, оскільки Феррі виступав за налагодження співробітництва з Німеччиною і проводив колоніальну експансію за її підтримки. В 1887 р. французи об'єднали Аннам, Тонкін, Камбоджу і Кохінхіну в Індокитайський союз під управлінням спільної колоніальної адміністрації. Було підкорено й інші території, в тому числі на Тихому океані - острови Таїті (1879), Нові Гібриди (1882), Нова Каледонія (1886) тощо.

Буланжизм. З виборами 1885 р., що проходили під патріотичними гаслами, пов'язаний підйом нової політичної сили – націоналістичного руху. Настрої ксенофобії, породжені незадоволенням конкуренцією з боку іноземних робітників, характерні для усіх розвинутих країн в умовах економічної депресії, у Франції підживлювалися настроями реваншу над Німеччиною. У той час як помірковані республіканці намагались усіляко утримуватися від конфліктів з Німеччиною, суспільна думка Франції не примирилася з втратою Ельзасу й Лотарингії. Лідером націоналістичного руху став генерал Буланже. Після перемоги монархістів на виборах 1885 р. він за протекцією Ж. Клемансо, упевненого, що Буланже – єдиний в усій армії “справжній республіканець і радикал”, в 1886 р. отримав посаду військового міністра. За ініціативи Буланже здійснено низку заходів по зміцненню армії (для чого виділено кредит 300 млн. франків), що сприяли зростанню його популярності: прийнято на озброєння скорострільну гвинтівку Лебеля, скорочено термін військової служби з 5 до 3 років, покращено постачання армії та побутові умови рядових і унтер-офіцерів. Стрімкому зростанню популярності Буланже сприяли також його відверті висловлювання про необхідність реваншу над Німеччиною та імідж «сильної особистості», здатної зміцнити авторитет державної влади.

З 14 липня 1886 р., коли під час національного свята парижани влаштували маніфестацію на честь Буланже, його вплив та кількість прихильників почали зростати з вражаючою швидкістю. Буланже виявив блискучу здатність оволодівати думками та владарювати над масами, в тому числі завдяки блискучій соціальній демагогії. Спочатку його підтримували усі депутати-республіканці, вбачаючи в ньому противагу монархістам. А ті, у свою чергу, розраховували за його підтримки відновити монархію і таємно його фінансували. Опорою буланжизму був націоналістичний рух, провідну роль в якому відігравала створена в 1882 р. Ліга патріотів на чолі з письменником Полем Деруледом. Під гаслом Ліги “Франція понад усе! ” стояли дати «1870-18…», де дві останні цифри були відсутні і передбачали дату реваншу над Німеччиною. На хвилі буланжизму Ліга перетворилася на впливову політичну силу.

Буланжистський рух у Франції привернув увагу канцлера Німеччини Бісмарка, який переконався, що допоміг Франції створити колоніальну імперію, не отримавши натомість примирення французів з втратою Ельзасу й Лотарингії. Переозброєння французької армії та відновлення ідеї про оборонний союз між Францією і Росією, над реалізацією якої працював вже уряд Л. Гамбетти (вересень 1881 – січень 1882 р. ) мали наслідком повернення Бісмарка з кінця 1885 р. до політики погроз щодо Франції. Посилаючись на небезпеку з боку Франції, Бісмарк домігся прийняття рейхстагом нового військового закону і виділення на воєнні потреби кредиту в 300 млн. марок.

З іншого боку, Бісмарк використав буланжистський рух для досягнення власних політичних цілей. Напередодні загальних виборів 1887 р. він розгорнув кампанію “Вітчизна в небезпеці”, щоб сприяти перемозі бажаних для себе політичних сил. Навряд чи вірячи в загрозу з боку Буланже, він надав інструкції послу в Парижі надсилати до Берліна панічні донесення, доки не відбудуться вибори. Французькому уряду було заявлено протест: якщо Франція не хоче війни з Німеччиною, Буланже необхідно усунути зі складу уряду.

Підтвердженням цьому став прикордонний інцидент між Німеччиною і Францією 20 квітня 1887 р. («інцидент Шнебелє» або «воєнна тривога 1887 року»). Арешт німецькою поліцією на своїй території французького комісара прикордонного вокзалу Шнебелє, який був звинувачений в шпигунстві на користь Франції і підбурюванні до еміграції з Німеччини молодих ельзас-лотарингців, міг стати приводом до війни. Оскільки Буланже виступив за війну, стало очевидно, що генерал-реваншист на посаді військового міністра небезпечний для Франції, і в травні 1887 р. під час зміни уряду він втратив посаду. В липні 1887 р. прихильники Буланже прийшли проводжати його до нового місця військової служби під гаслами “Геть німецьке міністерство”. Величезний натовп людей заповнив увесь вокзал і залізничні колії. Люди навіть лягали на колії, щоб перешкодити відправленню потягу, що вдалося зробити із запізненням в три години.

Буланжистський рух поширився по всій Франції. Зростанню його впливу сприяв політичний скандал в Єлісейському палаці, головним винуватцем якого був Вільсон - депутат і зять президента Жюля Греві. Виявилося, що Вільсон, прикриваючись авторитетом свого тестя, організував масову торгівлю орденами Почесного легіону; надавав право на поставки військового відомства своїм друзям, був власником низки газет в Парижі і в провінції. Оприлюднення цієї інформації змусило президента Греві піти у відставку 1 грудня 1887 р., а довіра суспільства до вищих органів влади була суттєво підірвана. Після відставки Греві помірковані республіканці пропонували обрати президентом Ж. Феррі, але в результаті напруженої боротьби президентом було обрано малопримітного політика Саді-Карно (грудень 1887 – червень 1894 р. ).

У цей час вплив Буланже став загрозливим. Він часто приїздив до Парижа, кілька разів виставляв свою кандидатуру на виборах до палати депутатів, хоча як військовий не міг бути обраним. В березні 1888 р. через участь в політичному житті його було звільнено з армії. Після цього буланжисти створили організацію “Комітет національного протесту” і Буланже вперше виклав свою політичного програму. В якості першочергового висунуто завдання розпуску палати депутатів і скликання Установчих зборів для перегляду Конституції.

Отже, розпочавши з критики колоніальної політики республіканських урядів, що відволікала увагу від реваншу над Німеччиною, націоналісти поступово перейшли до заперечення конституційних основ Третьої республіки. Критикуючи парламентаризм як причину послаблення державної влади і національної єдності, вони висунули вимогу перегляду Конституції з метою посилення виконавчої влади на зразок президентської республіки 1848 р., що стала прологом до відновлення монархії. 4 липня 1888 р. Буланже вніс пропозицію про перегляд конституції до палати депутатів. Коли ж її було відкинуто, парижани влаштували на його підтримку багатолюдну демонстрацію, а його екіпаж фактично закидали квітами.

Оскільки існуюча на той час система виборів дозволяла виставляти одну й ту ж саму кандидатуру кілька разів в різних виборчих округах, Буланже взяв участь в додаткових виборах, що проводилися в другій половині 1888 р і практично всюди переміг. Навколо нього об'єднувалися усі, незадоволені політикою поміркованих республіканців. Його амбіції намагалися використати у власних цілях різні політичні сили. Проте авторитарні замашки генерала, його прагнення до особистої влади скоро стали очевидними і відштовхнули від нього частину прихильників – передусім радикалів на чолі з Клемансо. Монархісти також зрозуміли, що Буланже використовує їх у власних цілях.

Загрозлива ситуація склалася після перемоги Буланже на проміжних виборах 27 січня 1889 р. в Парижі, де він зібрав 245 тис голосів. Коли стало відомо про таку переконливу перемогу Буланже, тисячі націоналістів вийшли на вулиці, демонструючи готовність взяти штурмом Єлісейський палац. На боці генерала були як більшість виборців, так і поліція, і армія. Виникла реальна можливість державного перевороту, на який Буланже штовхав лідер Ліги патріотів П. Дерулед. Однак Буланже відмовився від державного перевороту, розраховуючи на перемогу на загальних виборах, намічених на вересень 1889 р.

Цим скористалися республіканці, які згуртувалися перед загальною небезпекою. Було внесено зміни до закону про вибори, що відмінили голосування за партійними списками і заборонили багаторазове висування однієї кандидатури. Уряд пішов також на пряму провокацію, розпустивши чутки про підготовку до арешту Буланже. Його втеча до Брюсселю 1 квітня 1889 р. відштовхнула від нього багатьох прихильників. В ході судового слухання справи Буланже виявилися його зв'язки з монархістами, що призвело до різкого падіння його популярності. В серпні сенат як Верховний суд заочно приговорив Буланже до вигнання. Переслідуванням у судовому порядку було піддано інших керівників націоналістичного руху. На загальних виборах у вересні 1889 р. буланжисти провели в палату лише 38 своїх кандидатів. Після цього генерал, який перебував у Бельгії, остаточно втратив авторитет і у вересні 1891 р. покінчив життя самогубством,

Таким чином, буланжизм (1886-1889 рр. ) став проявом реваншистських настроїв французького суспільства, яке так і не змирилося з приниженням у франко-прусській війні; вираженням схильності французького суспільства до сильної особистості, диктаторської влади типу бонапартизму та прагнення до відновлення величі Франції. Буланжистська криза показала, що до кінця 80-х конфлікт між монархістами й республіканцями через форму правління вичерпав себе. Натомість в ході кризи на політичну арену виступила нова могутня сила – націоналістичний рух. Тепер вже йшлося не про форму правління (монархія чи республіка), а про шляхи конституційного розвитку самої республіки (демократична чи авторитарна). В ході цієї кризи націоналісти і монархісти зазнали поразки, перемогу отримали прихильники демократичної парламентської республіки.

«Панама». На початку 1890-х рр. Францію сколихнула нова політична криза - «панамська афера», найбільший за всю історію країни політичний скандал, пов'язаний з корупцією державних службовців і депутатів.

В 1879 р. знаменитий проектувальник і будівельник Суецького каналу Ф. Лессепс запропонував з'єднати каналом Тихий і Атлантичний океани в районі Панамського перешийку. З цією метою в 1880 р. було утворено акціонерну Компанію Панамського каналу, яку він очолив. Будівництво каналу вимагало значних інвестицій, але великі банки, вважаючи проект надто ризикованим, відмовили йому в фінансуванні. Тоді Лессепс звернувся за підтримкою до дрібних і середніх вкладників. Добре оплачена рекламна кампанія зуміла переконати десятки тисяч людей ризикнути своїми заощадженнями. Оскільки грошей і після цього не вистачало, Лессепс звернувся до парламентарів з проханням про прийняття закону про випуск облігацій державної позики. Спочатку ця ідея не була підтримана в парламенті. Тоді керівники компанії вирішили «проштовхнути» відповідний закон за допомогою хабарів і організували добре профінансовану пропагандистську кампанію в пресі. Влітку 1888 р. відповідний закон було прийнято, незважаючи на застереження експертів. Через кілька місяців, в грудні 1888 р. кампанія Панамського каналу оголосила про своє банкрутство.

В результаті краху Панамської кампанії 85 тис. дрібних вкладників втратили свої заощадження. Коли з'ясувалося, що з 1 млрд. 400 млн. франків на будівництво пішло ледь 700 млн., а канал не було прорито і на третину, багато хто почав вимагати розслідування. Через те, що уряд намагався зам'яти панамську аферу, воно розпочалося лише в 1891 р., а скандал вибухнув лише після того, як ним зацікавилася антисемітська газета “Лібр пароль” Едуарда Дрюмона. Вона не лише опублікувала матеріали про корупцію в парламенті, що скомпрометували близько 140 депутатів, але й показала головними винуватцями керівників компанії євреїв Рейнаха і Герца. Монархісти скористалися скандалом, щоб скомпроментувати своїх суперників-республіканців напередодні загальних виборів 1893 р. Водночас ця справа спричинила зростання антисемітських настроїв, що стали характерною ознакою французького націоналізму.

Спеціальна комісія, обрана палатою депутатів для розслідування справи на чолі з радикалом Бріссоном, отримала незаперечні докази підкупу Панамською кампанією сенаторів, депутатів, міністрів, газет. Однак судового переслідування більшості посадових осіб не відбулося. До судової відповідальності було притягнуто лише 5 депутатів, з яких був засуджений лише один (до 5 років ув'язнення).

Панамська криза серйозно зашкодила французькій економіці, зміцнивши недовіру вкладників до інвестицій в підприємства й посиливши їхній потяг до державних паперів. Ще більш серйозними були її політичні наслідки. На парламентських виборах 1893 р. палата депутатів була оновлена наполовину. Переконливу перемогу (311 місць) отримали помірковані республіканці, які стали тепер називатися «прогресистами». 122 депутатів провели радикали, 92 – монархісти. Вперше до палати потрапили соціалісти, провівши 49 депутатів. Серед депутатів соціалістів 12 були обрані від Робітничої партії, 12 – від інших соціалістичних груп, найбільше (25) представляли т. зв. «незалежних соціалістів». “Незалежні соціалісти” (Александр Мільєран, Жан Жорес, Рене Вівіані, Арістід Бріан, ін. ), які відокремилися від радикалів у 1893 р. і утворили соціалістичну республіканську “Федерацію департаменту Сени”, розуміли соціалізм як політику реформ, спрямованих на встановлення більш справедливих відносин у суспільстві, і намагалися триматися в стороні від інших соціалістичних організацій з жорсткими доктринальними настановами. Однак у палаті депутатів усі соціалістичні угрупування об'єдналися у одну парламентську фракцію на чолі з А. Мільєраном.

Під впливом депутатів-соціалістів в парламенті відбулося зближення ліберальних та консервативних груп, в результаті чого склався стабільний «центр», та проурядова більшість, яка дозволила поміркованим республіканцям формувати уряд аж до кінця 1890-х рр. Якщо до появи у палаті соціалістів першість в обстоюванні соціальних реформ мали радикали, тепер їхнє становище змінилося. Частина радикалів сформувала разом з соціалістами ліву опозицію, а більшість пішла на зближення з прогресистами, становище яких після перемоги над буланжизмом було як ніколи міцним. Багато монархістів також зробили вибір на користь співробітництва з республіканцями. Такому рішенню сприяла як буланжистська криза, так і поворот в політиці Ватикану щодо Франції, здійснений папою Львом ХІІІ. Нову тактику церкви вперше було обнародувано в листопаді 1890 р., коли Рим закликав французьких католиків “без застережень визнати нинішню форму правління”. Своєю відомою соціальною енциклікою “Рерум новарум” від 15 травня 1891 р. Лев ХІІІ проголосив політику приєднання до республіки, “турботу” церкви про становище робітників і “покращення долі найбідніших класів”, що було пропагандою ідей “християнського соціалізму”. У Франції виникнення християнсько-соціального руху («соціального католицизму», «християнського соціалізму») пов'язано з діяльністю в палаті депутатів групи «парламентська права» на чолі з графом Альбером де Меном, до складу якої увійшли 35 депутатів – монархістів, які приєдналися до прогресистів.

Девіз прогресистів у 90-ті рр. проголошував “заспокоєння, терпимість, практичні реформи”. Нормалізовано відносини з католицькою церквою, що дозволило їй повернути позиції, втрачені в результаті антиклерикальних заходів початку 80-х рр. Прагнення до примирення з католицькою церквою було характерним для усіх республіканських урядів, сформованих після парламентських виборів 1889 р.

В 1890-х рр. за ініціативи угрупування графа А. де Мена парламент схвалив перші соціальні закони, що передбачали впровадження 10-годинного робочого дня для підлітків і 11-годинного для жінок (1892 р. ), компенсацію робітникам збитків, завданих їх здоров'ю виробничими травмами (1898 р. ); здійснено корегування економічної політики в інтересах підприємницьких кіл. Однак законопроект про введення прогресивного оподаткування, що розглядалося як засіб соціальної справедливості, внесений в парламент в 1896 р. кабінетом радикала Леона Буржуа, було провалено.

З іншого боку, під впливом Панамського скандалу на початку 1890-х рр., знову активізувалися анархісти з їх тактикою індивідуального терору (“пропаганди дією”). У березні 1892 р. вибухнули бомби в будинках осіб, причетних до процесу над анархістами 1883 р. В грудні 1893 р. на першій сесії новообраного парламенту кинуто бомбу в зал засідань палати депутатів. Хоча обійшлося без жертв, терорист Огюст Вайан був засуджений до смертної кари і гільйотинований у лютому 1894 р. Найбільш вражаючим актом політичного тероризму стало вбивство в червні 1894 р. президента Саді Карно, оскільки він відхилив прохання Вайана про помилування.

Щоб покінчити з тероризмом, палата депутатів прийняла в 1893-1894 рр. низку законів: про тюремне ув'язнення за підбурювання до пограбування і вбивства; про злочинні асоціації і вибухи; про пресу (передбачав передачу справ щодо правопорушення преси в кримінальні суди). Незважаючи на те, що представники лівої опозиції – соціалісти й радикали – розглядали ці закони як посягання на демократичні права і свободи громадян й характеризували їх як «злочинні», завдяки судовим і поліцейським репресіям хвилю тероризму вдалося збити. В подальшому анархісти знайшли союзників в робітничих профспілках (синдикатах).

Для зовнішньої політики Франції 1890-х рр. характерне загострення відносин з Великою Британією на грунті колоніальної експансії. Плани Франції про підпорядкування Марокко наштовхнулися на опір Великої Британії і були зірвані. Натомість в результаті воєнних дій 1894-1895 рр. Франція анексувала Мадагаскар зі стратегічно важливою гаванню Дієго-Суарец, чому британський уряд зашкодити не зміг.

Після того, як до французьких володінь в Індокитаї в 1893 р. було приєднано Лаос, французькі й британські володіннями в цьому районі розділяв лише Сіам. Суперництво за вплив у Сіамі могло привести до французько-англійської війни, однак в 1895 р. було досягнуто угоду про поділ цієї країни на сфери впливу при збереженні його незалежності.

Найбільшою сутичкою між Францією і Англією на колоніальному грунті став Фашодський конфлікт 1898-1899 рр. Захопивши містечко Фашода в Судані силами загону капітана Маршана, французи прагнули поставити на порядок денний міжнародної політики питання про Єгипет і забезпечити свої позиції в районі о. Чад. Дипломатичне протистояння двох держав тривало кілька місяців. Врешті під тиском британського уряду, який погрожував війною, Франція була змушена капітулювати. «Фашода» стала для французів символом національної ганьби, «другим Седаном». Підписана в березні 1899 р. угода, за якою Франція відмовлялася від будь-яких претензій на басейн р. Ніл в обмін на визнання Англією її прав на усі західні області Судану, включаючи території на північ і схід від о. Чад, не призвела до покращення відносин між двома країнами.

Найбільшим досягненням прогресистів у сфері зовнішньої політики було встановлення тісних відносин з Росією, що призвело до підписання в 1891 р. французько-російської політичної угоди про взаємні консультації, а в наступному 1892 р. - військової конвенції, після ратифікації яких сформовано французько-російський військово-політичний союз із взаємними зобов'язаннями у випадку війни. Для Франції це означало прорив міжнародної ізоляції, зміцнення позицій в Європі і в колоніальній боротьбі. Союз з Росією надав Франції можливість більш відкрито і рішуче продовжувати відновлення своїх збройних сил. В 1892 р. було прийнято новий військовий закон, за яким усі французи, придатні до військової служби, мали нести дійсну службу в армії упродовж 3 років, у резерві діючої армії – 10 років, в територіальній армії – 6 років і в резерві територіальної армії – 6 років. Оцінки союзу з Росією у Франції були однозначними. Він розглядався як одна з найважливіших гарантій проти нападу Німеччини, одночасно - означав підготовку Франції до реваншу над Німеччиною.

Міжнародні позиції Франції помітно посилилися завдяки діяльності міністра закордонних справ Теофіля Делькассе (1898-1905 рр. ). З кінця ХІХ ст. виявилося прагнення Франції поліпшити відносини зі своїми сусідами на півдні – Італією й Іспанією. Грунт до покращення взаємовідносин з Італією було закладено в 1896 р. її офіційним визнанням французького протекторату над Тунісом. У 1898 р. підписано торгівельну угоду між двома країнами, що поклала край семирічній митній війні. 1 січня 1901 р. підписано першу секретну угоду між Францією й Італією про розподіл сфер впливу на північному узбережжі Африки, за якою Італія визнала за Францією свободу дій в Марокко, замість чого отримала дозвіл на свободу дій в Тріполітанії.

Єдність ліберально-консервативних сил у парламенті було порушено наприкінці 90-х рр. під час політичної кризи, пов'язаною зі «справоюДрейфуса», що стала найбільш небезпечною за всю історію Третьої республіки.

«Справа Дрейфуса». Передумовою політичного потрясіння був вирок, винесений в грудні 1894 р. військовим трибуналом у справі стажера Генштабу французької армії капітана Альфреда Дрейфуса: він був звинувачений у шпигунстві на користь Німеччини і засуджений до позбавлення військового звання і довічного заслання на Чортів острів біля Французької Гвіани. Скориставшись процесом над Дрейфусом, військовий міністр вніс у парламент проект про смертну кару за державну зраду. Незважаючи на різкий протест з боку соціалістів (оскільки його можна було використати і проти них) закон було прийнято переважною більшістю голосів.

Хоч сенсаційне повідомлення про арешт, засудження та розжалування Дрейфуса вразило Париж, поточні справи швидко відволікли від нього увагу. Лише в березні 1896 р., коли новий начальник контррозвідки полковник Пікар відновив розслідування, про цю справу знову заговорили в пресі і в парламенті. Незважаючи на те, що багато хто був упевнений у невинності Дрейфуса, ні в кого не вистачило сміливості підняти голос протесту.

Влітку 1886 р. полковник Пікар виявив додаткові документи у справі, встановив невинність Дрейфуса і назвав ім'я справжнього шпигуна – офіцера генштабу майора Естергазі. Однак і після цього вище військове керівництво за підтримки президента республіки Казимір-Пер'є (червень - грудень 1894 р. ) намагалося ні в якому разі не допустити перегляду справи. Переважна більшість французів була сповнена повагою до законів, армії і основ правосуддя, у них ніколи не з'являлося думки, що армія чи суд можуть брехати. Тому військова верхівка, захищаючи “честь мундира”, прагнула приховати від громадськості цей випадок беззаконня, що кидав тінь на армійську верхівку та суд. Іншим мотивом називали той, що Дрейфус був євреєм і сином ельзаського промисловця і багато хто не вважав його гідним належати до еліти офіцерів Генерального штабу, що перебував під впливом вихідців з аристократичних сімей. Видатний французький письменник Ромен Роллан, сучасник тих подій, характеризував «справу Дрейфуса» як «боротьбу між армією і грошима, між військовою кастою і єврейським капіталом».

Коли у січні 1898 р. майор Естергазі все-таки постав перед військовим судом, його було з тріумфом виправдано. Натомість полковник Пікар був заарештований і звільнений з військової служби. Людиною, яка взяла на себе сміливість виступити з публічною оцінкою ситуації навколо «справи Дерйфуса», став письменник Еміль Золя. Його стаття «Я звинувачую» - відкритий лист президенту Фору, в якому викривалися дії уряду, чинів генерального штабу, військових суддів - опублікована 13 січня 1898 р. в газеті Ж. Клемансо “Орор”, розбурхала всю країну. Виправдання явного злочинця та нове засудження невинного військовим судом, за яким стояв Генштаб, сприяло тому, що юридична справа переросла в політичну. Дії військових властей були сприйняті багатьма як волаюче порушення елементарних прав і свобод громадянина. З іншого боку, проти Золя було розпочато судовий процес за звинуваченням у наклепі (його засуджено на 1 рік ув'язнення і 3 тис. франків штрафу), який засвідчив непримиренність сторін. За словами Ж. Клемансо, «якби Золя не був засуджений, то жоден з тих, хто його підтримував, не вийшов би з Палацу правосуддя живим. Натовп був готовий роздерти Золя».

У ставленні до справи Дрейфуса Франція розкололася на два ворожі табори – дрейфусарів (тих, хто виступив за перегляд справи) та антидрейфусарів (тих, хто став на захист «честі» армії й проти перегляду справи). Особистість самого А. Дрейфуса не мала при цьому ніякого значення. Поділ на дрейфусарів та антидрейфусарів відбувся не лише всередині різних політичних угрупувань, а фактично у кожній сім'ї. Так, різні позиції у «справі Дрейфуса» зайняли соціалістичні угрупування. Гедисти розцінили її як конфлікт всередині буржуазного класу, до якого трудящим немає справи, у той час як незалежні соціалісти (Жорес, ін. ) активно виступили на боці дрейфусарів, закликаючи бачити різницю між різними буржуазними партіями і різними буржуазними урядами.

До антидрейфусарів приєдналася більшість консервативно-католицької партії, частина прогресистів, включаючи президента Фора (січень 1895-лютий 1899 рр. ); частина радикалів і соціалістів тощо. Головною силою антидрейфусарів був націоналістичний рух, який в цей час звернувся до теми антисемітизму. Націоналісти стверджували, що людина іншої крові не може “повною мірою” вважатися французом, на якого батьківщина могла б покластися в хвилину небезпеки. Активні виступи єврейської й протестантської общин на захист парламентської республіки, демократичних і антиклерикальних реформ націоналісти тлумачили як прагнення до підриву національних і моральних устоїв Франції. Те, що серед масонських лож з їх антиклерикальними настроями було багато євреїв, вони розцінювали як змову проти Франції. Як привід для розпалювання ксенофобії й антисемітизму було використано фінансові скандали 1880-1890-х рр. (крах банку “Юньон женераль» та «панамську аферу»). В 1898 р. виникло кілька масових організацій націоналістичного толку: Ліга французької батьківщини, Французька дія (“Аксьйон франсез”) тощо, відроджено Лігу патріотів під керівництвом П. Деруледа. В «справі Дрейфуса» вони бачили одну зі спроб євреїв за допомогою Німеччини зруйнувати Францію. Націоналістичні організації налічували сотні тисяч членів (лише Ліга французької батьківщини до 500 тис. чол. ) і здійснювали сильний тиск на владу з метою не допустити перегляду справи.

Прихильники перегляду «справи Дрейфуса» (дрейфусари) в боротьбі з націоналістами висунули гасло захисту демократичних прав і свобод, гарантованих республікою. Його підтримали представники різних політичних сил, суспільних рухів, конфесій – частина радикалів, частина соціалістів, франкмасони, протестанти, антимілітаристи, анти-клерикали. В 1898 р. ними було засновано Лігу прав людини, яка відіграла важливу роль в історії правозахисного руху. 14 липня 1900 р. в Парижі відбулася грандіозна демонстрація на підтримку республіки і демократії.

За характеристикою Р. Роллана, під час «справи Дрейфуса», йшлося «не лише про епізод вічної боротьби між правом і силою, а про одне з найважливіших питань, що встають перед совістю людини, про дилему – пожертвувати батьківщиною чи пожертвувати справедливістю». Тобто йшлося про те, що для громадянина важливіше – батьківщина чи справедливість.

В серпні 1898 р. виявилися додаткові свідчення того, що «справу Дрейфуса» було сфабриковано. Начальник секретного відділу Генштабу Анрі зізнався в підробці одного з документів, що став підставою для звинувачення Дрейфуса. Він був заарештований, а 1 вересня газети повідомили сенсаційну інформацію про його самогубство. Пікар, який у цей час перебував у в'язниці, викликав адвоката і зробив письмову заяву, що не збирається кінчати життя самогубством. Дізнавшись про смерть Анрі, Естергазі втік з Франції. У вересні 1898 р. уряд погодився на перегляд справи.

В цей час внутрішньополітична криза у Франції досягла апогею. Згода уряду на перегляд справи викликала різкий супротив правих угрупувань у парламенті, що мало наслідком падіння уряду Бріссона (червень-жовтень 1898 р. ). Активізувалися робітничі виступи. У вересні в Парижі почався страйк робітників-вуглекопів, задіяних на роботах з підготовци до Всесвітньої виставки 1900 року та прокладання метро, з вимогами підвищення заробітної платні. В жовтні на знак солідарності з ними розпочався загальний страйк робітників-будівельників, в якому, за різними даними, взяли участь від 40 до 80 тис. чоловік. На його підтримку було оголошено загальний страйк залізничників, що мав розпочатися 14 жовтня 1898 р. і стати сигналом для загального страйку французького пролетаріату. Однак уряд було вчасно проінформовано про підготовку до загального страйку і його проведення було зірвано. У лютому 1899 р. націоналісти зробили невдалу спробу здійснити державний переворот, скориставшись раптовою і непередбачуваною смертю й похованням президента Фора.

Таким чином, в період 1898-1899 рр., особливо під час обрання нового президента (лютий 1899 р. ), у Франції виникла загроза громадянської війни, оскільки нетерпимість та фанатизм двох протилежних таборів досяг апогею.

За таких обставин частина прогресистів, стурбована розгулом націоналізму й загрозою державного перевороту, приєдналася до дрейфусарів. В червні 1899 р. новий президент республіки дрейфусар Еміль Лубе призначив главою уряду прогресиста-дрейфусара Вальдека-Руссо і закликав усіх підтримати уряд, «здатний ліквідувати елементи громадянської війни». До складу кабінету Вальдека-Руссо («уряду республіканської концентрації») увійшли представники усіх основних політичних сил, які виступали на захист законності й порядку. До його складу в якості міністра торгівлі й промисловості увійшов і соціаліст Александр Мільєран («казус Мільєрана»). Враження від цього в політичних колах (в тому числі серед соціалістів) було «приголомшливим», оскільки це був перший випадок участі соціаліста в буржуазному уряді. На посаду військового міністра до уряду був призначений генерал Галіфе, учасник придушення Комуни. Незважаючи на серйозні претензії депутатів до складу уряду і мінімальні шанси на його затвердження, кабінет все-таки отримав довіру більшістю усього в 25 голосів (промова Бріссона була завершена масонським жестом відозви на знак крайньої небезпеки, до якого масонські старшини звертаються вкрай рідко).

“Казус Мільєрана” зірвав спробу соціалістів провести у 1899 р. об'єднавчий з'їзд своїх численних організацій У той час як Ж. Жорес підтримав рішення про входження Мільєрана до складу уряду, гедисти вбачали в цьому зраду інтересів робітничого класу. А. Мільєран вже в 1896 р. після успіху соціалістів на муніципальних виборах висунув програму мирного завоювання влади через загальне виборче право. На посаді міністра він домігся прийняття закону про обмеження робочого дня для дорослих 11 годинами; не раз від імені уряду виступав арбітром в суперечках між робітниками і власниками підприємств.

Рішучі заходи уряду Вальдека-Руссо проти націоналістів, арешт і суд над їх лідерами стабілізували ситуацію в країні. У вересні 1899 р. відбулося нове слухання «справи Дрейфуса», яке знову закінчилося звинувачувальним вироком, хоча і з урахуванням обставин, що пом'якшували його провину. Уряд був змушений використати процедуру помилування під приводом поганого стану здоров'я А. Дрейфуса. Лише в 1906 р. його було повністю реабілітовано.

Наслідком «справи Дрейфуса» стала значна поляризація політичних сил, що знищила плоди багаторічних зусиль політиків консервативного й ліберального напрямів у створенні стабільного “центру”. Традиційне протистояння “правих” і “лівих” знову набуло чітких контурів. Однак у порівнянні з 1870-1880-ми роками, коли ця формула відображала боротьбу між республіканцями й монархістами, характер протистояння суттєво змінився. Республіка тепер сприймалася як факт, що відбувся і не викликав сумнівів. Тож боротьба щодо форми правління поступилася боротьбі щодо механізму функціонування існуючої влади й механізмів її реформування. Наприкінці 1890-х рр. політичні сили розділилися на два протилежні табори тому, що розійшлися в поглядах на політичні цілі й цінності республіки. Бути “лівим” тепер означало не лише зберігати вірність республіканським установам, демократичним і світським принципам, але й боротися проти націоналізму й воєнщини, проти порушення громадянських свобод і прав людини. Навпаки, правих стали вирізняти головним чином націоналізм, преклоніння перед армією і військовою силою, прагнення до авторитарного правління.

Результатом політичної кризи у Франції кінця ХІХ ст. став загальний зсув уліво в політичному житті країни, що продемонстрували результати загальних парламентських виборів 1902 р.

Політичне життя у Франції на початку ХХ століття. Утворення політичних партій. Напередодні виборів 1902 р., що мали стати вирішальними в боротьбі між дрейфусарами й антидерейфусарами, майже одночасно виникли кілька політичних партій, які представляли головним чином ліву частину політичного спектру. Цьому сприяв закон про асоціації, прийнятий за ініціативою кабінету Вальдека-Руссо в липні 1901 р., що надавав широку свободу діяльності різним об'єднанням громадян, включаючи політичні (професійні об'єднання регламентував закон 1884 р. ). У Франції виникла система політичних партій, відсутня у ХІХ ст. Якщо в попередній період існували лише парламентські угрупування, які лише умовно називалися партіями, нові партії поєднували парламентські методи діяльності з позапарламентськими; контролювали свої парламентські фракції; мали мережу місцевих комітетів, що не втрачали зв'язків з електоратом між виборами тощо..

Першими організувалися соціалісти, які утворили в 1901 р. дві соціалістичні партії – Французьку соціалістичну партію (ФСП) і Соціалістичну партію Франції (СПФ). Перша з них була помірковано-реформістською і підтримувала участь Мільєрана в уряді, до неї увійшли посибілісти і незалежні соціалісти. Друга, яку сформували головним чином гедисти і бланкісти, продовжувала дотримуватися революційної тактики. Кілька дрібних угрупувань, в т. ч. аллеманісти, зберегли самостійність.

Об'єднання двох соціалістичних партій сталося в 1905 р., коли утворилася Об'єднана соціалістична партія Франції або СФІО (Французька секція робітничого інтернаціоналу). Цьому передував вихід у 1902 р. Мільєрана з уряду в зв'язку з відставкою кабінету Вальдека-Руссо і прийняття Амстердамським конгресом ІІ Інтернаціоналу в 1904 р. спеціальної резолюції про єдність соціалістичних партій. До СФІО відмовилися увійти деякі незалежні соціалісти - Мільєран, Вівіані, Бріан - не згодні з її закликами до класової боротьби та наміром проводити політику опозиції щодо буржуазних урядів. Однак марксистською партією СФІО також не була. Провідну роль у ній відігравала реформістська течія, а найавторитетнішим лідером став Жан Жорес, який вирішального значення надавав завоюванню пролетаріатом більшості у парламенті. Гедисти і бланкісти одразу після створення СФІО критикували жоресистів, але поступово відмовилися від революційної тактики, боротьби за встановлення диктатури пролетаріату. Основним завданням вони вважали парламентську боротьбу. В момент об'єднання в 1905 р. Об'єднана соціалістична партія Франції нараховувала 35 тис. членів, до весни 1914 р. – до 73 тис.

У 1901 р. створили політичну партію радикали. Вона називалася «Республіканська партія радикалів і радикал-соціалістів», що відображало прагнення її організаторів до об'єднання усіх лівих сил, відданих ідеалу демократичної республіки. Партія, яка формувалася на основі як індивідуального, так і колективного членства, носила поміркований реформістський характер. Її програма передбачала зміцнення і захист республіканських установ; проведення активної державної соціальної політики, кошти на яку мали забезпечити прогресивно-прибутковий податок і вибіркова націоналізація. На початку ХХ ст. партія радикалів перетворилася на найвпливовішу політичну партію Франції. Чисельність її фракції в палаті депутатів (як правило, не менше третини усіх місць) дозволяла їй контролювати парламентську більшість і давала право на участь у будь-якій урядовій коаліції.

Прогресисти-дрейфусари, на відміну від радикалів, були центристами і в умовах різкого розмежування між “правими” і “лівими” боялися поглинання з боку лівих політичних сил. В кінці 1901 р. вони утворили партію Республікансько-демократичний альянс (Луї Барту, Раймон Пуанкаре, Жозеф Кайо, Александр Рібо, ін). Активну підтримку новому об'єднанню надали ділові кола й провідна паризька преса. Партія загалом представляла лівий політичний спектр Франції, формуючи його правий фланг.

Тож на вибори 1902 р. ліві сили йшли, маючи партійні організації сучасного типу. Це забезпечило їх перемогу. Вони отримали 350 депутатських мандатів на противагу 230 від правих партій. 210 мандатів отримали радикали, 95 – Республікансько-демократичний альянс, 45 – Французька соціалістична партія, 5 – Соціалістична партія Франції. Серед правих сил 115 депутатів провели праві республіканці-антидрейфусари, 60 - націоналісти, 55 – консерватори.

Після поразки на виборах правих республіканців, що надовго позбавила їх можливості формувати власний уряд, в 1903 р. вони утворили партію Республіканська федерація (Мелін, Дюпюї, Бенуа). Партія виступала на захист традиційного укладу життя, критикувала антиклерикальне законодавство, проповідувала націоналізм і на початку ХХ ст. була найбільшою опозиційною партією Франції.

Монархізм старого зразку після «справи Дрейфуса» остаточно зійшов з політичної арени і поступився правому радикалізму, представленому організацією “Аксьйон франсез” на чолі з Шарлем Мордасом. Вона відокремилася в 1898 р. від католицько-монархічної Ліги французької батьківщини.

Політика урядів “Лівого блоку” (1902-1906 рр. ). Ліві партії, які в 1902 р. завоювали більшість місць в палаті депутатів, утворили парламентську коаліцію “Лівий блок”. Після того як уряд Вальдека-Руссо пішов у відставку, «Лівий блок» сформував уряд на чолі з Емілем Комба (червень 1902 – січень 1905 рр. ), до якого увійшли 7 радикалів і 3 ліві республіканці. Соціалістам не було запропоновано увійти до уряду, але вони підтримали його своїми голосами. На заміну прийшов уряд Моріса Рувьє (січень 1905 - березень 1906 рр. ). Уряди лівих сил в цілому продовжили політику попереднього кабінету Вальдека-Руссо, що отримала назву «комбізм». Вона багато в чому визначалася атмосферою політичного протиборства під впливом справи Дрейфуса і відповідала настроям багатьох лівих республіканців, які обстоювали необхідність рішучої боротьби з «реакцією».

Своїм головним завданням вони вважали боротьбу з клерикалізмом. За час правління прогресистів виникло багато релігійних конгрегацій, які у «справі Дрейфуса» підтримували антидрейфусарів, у тому числі й матеріально. Закон про асоціації 1901 р. вимагав дозволу на діяльність конгрегацій з боку палати депутатів та контролю над їх майном з боку префектів. Нова парламентська більшість відкидала усі прохання про реєстрацію конгрегацій, в результаті чого сотні їх були розпущені. В 1904 р. парламент ухвалив законопроект про заборону конгрегаційної освіти, було прийнято інші обмеження, в тому числі заборону військовослужбовцям відвідувати релігійні товариства, духовним особам – отримувати університетські ступені тощо.

Така політика призвела до різкого погіршення відносин між Францією і Ватиканом. Новий папа Пій Х, обраний після смерті Льва ХІІІ в 1903 р., був прихильником більш жорсткого курсу у внутрішньо- й зовнішньо-церковних справах. Після того, як Ватикан виступив з серією протестів проти антиклерикальних дій французький властей, у 1904 р. Франція розірвала з ним дипломатичні відносини. Було розроблено законопроект про відокремлення церкви від держави, який парламент схвалив у грудні 1905 р. За новим законом, республіка гарантувала свободу совісті і вільне здійснення усіх культів, але жоден з них не фінансувався державою. Тепер католицька церква мала існувати лише за рахунок пожертвувань віруючих. Її власність переходила до рук т. зв. “культових асоціацій” прихожан. Закон про відділення церкви від держави, а особливо пункт про інвентарний перепис церковного майна, викликав хвилю протестів з боку французьких католиків. По всій країні пройшли виступи віруючих, які іноді силою намагалися перешкодити діям властей. Хоч уряд був змушений відмінити процедуру перепису церковного майна, що так обурила католиків, однак в цілому закон було впроваджено.

Другим важливим напрямком діяльності урядів “лівого блоку” була демократизація армії. Уряд Комба підготував закон про зменшення терміну військової служби з 3 до 2 років, прийнятий в 1905 р. урядом Рувьє. Одночасно відбулася “чистка” офіцерського корпусу від осіб, які скомпрометували себе зв'язками з клерикалами й націоналістами. При чому військовий міністр генерал Андре впродовж кількох років незаконно здійснював таємне політичне стеження за офіцерами, за допомогою франкмасонських лож збирав інформацію про їх настрої і враховував цю інформацію при вирішенні кадрових питань. Це було очевидним порушенням демократичним принципів, які сповідували республіканці, свідченням крайнощів «комбізму».

У сфері соціальної політики в 1905 р. за сприяння уряду Рувьє було прийнято закон про 8-годинний робочий день для шахтарів. Однак в цілому соціальна політика урядів “лівого блоку” не відповідала інтересам робітників. Коли весною 1906 р. у Франції піднялася хвиля страйків, соціалісти, які постали перед загрозою втратити підтримку виборців-робітників, перейшли в опозицію до уряду.

Деяких дрейфусарів, серед яких був і теоретик революційного синдикалізму Жорж Сорель, розчарувала політика «лівого блоку», оскільки морального відродження країни після «справи Дрейфцса» так і не відбулося. Переможці-дрейфусари так само порушували законність, здійснюючи тиск на суд у справі реабілітації Дрейфуса, в державній владі швидко відновилися політичні хитрощі, лавірування, корупція, лише під гаслами антиклерикалізму.

Для зовнішньої політики урядів «лівого блоку» характерним було продовження політики примирення з сусідами – Італією, Іспанією, Великою Британією. В липні 1902 р. у зв'язку з продовженням терміну дії Троїстого союзу італійський уряд запевнив Париж, що Троїстий союз не має жодного зобов'язання, здатного примусити Італію брати участь у нападі на Францію. 1 листопада 1902 р. відбувся обмін нотами, що фактично означав досягнення договору про нейтралітет між двома державами. В договорі підтверджувалася угода про розподіл колоній і визначалися взаємні зобов'язання, що в разі нападу на одну з них, вони збережуть суворий нейтралітет. Зміцнення відносин між двома країнами засвідчили взаємні візити італійського короля до Парижа у жовтні 1903 р. і президента Лубе до Риму в квітні 1904 р.

В жовтні 1904 р. було підписано французько-іспанську угоду про розподіл сфер впливу в Марокко, за якою Франція визнала за Іспанією важливі стратегічні позиції - район Сеути і територію вздовж Середземного моря напроти Гібралтара в обмін на визнання Іспанією своїх претензій на решту країни. В травні-червні 1905 р. відбувся візит іспанського короля до Франції.

До кардинальних змін в розстановці сил на міжнародній арені призвело примирення між Францією і Великою Британією, що розпочалося з травня 1903 р. і мало наслідком підписання французько-англійської угоди про вирішення колоніальних суперечностей (квітень 1904 р. ). Розпочався період дружніх відносин між двома країнами, відомий як «сердечна згода» (Антанта). Натомість французько-німецькі відносини під час першої марокканської кризи (1905-1906 рр. ) загострилися. Незважаючи на підтримку прем'єр-міністром М. Рувьє ідеї компромісу і примирення з Німеччиною, внаслідок марокканської кризи на антинімецькі позиції перейшла навіть та частина французької еліти, яка виступала за налагодження взаємовигідного співробітництва.

Союзницькі відносини з Росією, послаблені в умовах російсько-японської війни 1904-1905 рр. після її завершення знову зміцнилися, що знайшло відображення в систематичних нарадах генеральних штабів двох країн та спільних позиціях в період марокканської кризи. Їх посиленню сприяло й надання Францією Росії в 1906 р. великої позики в розмірі 2 млрд. франків.

Внутрішня політика французьких кабінетів радикалів. Анархо-синдикалізм у французькому робітничому русі. На загальних виборах, що відбулися в травні 1906 р., виборці підтримали політику ліво-республіканських партій, кожна з яких отримала суттєве прирощення депутатських мандатів. Права опозиція отримала лише 174 мандати. Найбільших успіхів домоглася партія радикалів, що отримала в палаті 247 мандатів і тепер могла управляти країною самостійно, не потребуючи підтримки ні лівих республіканців, ні соціалістів.

В жовтні 1906 р. сформовано уряд радикалів на чолі з Ж. Клемансо (перебував у влади до липня 1909 р. ). З огляду на зростання політичного напруження в країні, прем'єр-міністр залишив за собою і посаду міністра внутрішніх справ, яку він посідав у попередньому уряді. Загострення ситуації в країні було пов'язане як з впровадженням закону про відокремлення церкви від держави, так і зі зростанням революційного синдикалізму.

Профспілкові робітничі організації (синдикати), що легально існували у Франції з 1884 р., до 1902 р. були організаційно представлені двома загальнонаціональними організаціями – Загальною конфедерацією праці, яка об'єднувала синдикати по лінії галузевих профспілок і Федерацією бірж праці за місцем проживання. Перша була утворена в 1886 р. за участю соціалістів-гедистів. Однак в 1896 р. вони залишили організацію, виступивши проти ідеї загального страйку як методу боротьби робітників.

Друга течія у профспілковому русі склалася навколо бірж праці, якіспочатку вели лише облік попиту й пропозиції робочої сили, але поступово стали місцем регулярних зустрічей керівників місцевих профспілок для вироблення спільної позиції щодо власників підприємств. У 1887 р. відкрилася Центральна біржа праці, а в 1892 р. створено Федерацію бірж праці. Біржі праці обстоювали свій суто пролетарський характер і незалежність від політичних партій, включаючи соціалістів, звинувачуючи їх в надмірній поступливості буржуазії. Водночас біржі праці перебували у матеріальній залежності від муніципальних і центральних властей, що дозволяло їм впливати на розвиток профспілкової боротьби.

Між двома синдикальними федераціями велися гострі дискусії, в центрі яких стояло питання про загальний страйк як метод здійснення революції («пряма дія» робітників проти капіталістів без втручання парламенту і партій). Активним пропагандистом ідеї загального страйку був Фернан Пеллутьє, який з 1894 р. очолював Федерацію бірж праці. Деякі з його ідей підтримували аллеманісти. Вони вважали, що основою пролетарського руху є профспілки і оголошення загального страйку, національного і міжнародного, може привести до соціальної революції. Інші соціалістичні групи були далекі від профспілкового руху.

В 1902 р. Федерація бірж праці влилася в Загальну конфедерацію праці (ЗКП). Ця організація відзначалася децентралізацією, відсутністю апаратної ієрархії, що розглядалося як ознака свободи й ініціативності борців за права робітників. Єдиний профспілковий центр сприйняв ідеї Ф. Пеллутьє і сформував у робітничому русі напрямок, названий «анархо-синдикалізмом».

Основні положення анархо-синдикалізму були зафіксовані в Ам'єнській хартії, прийнятій на з'їзді ЗКП у 1906 р. Метою синдикалізму проголошувалося знищення системи найманої праці через класову боротьбу «аж до повного звільнення шляхом експропріації капіталу». Лише профспілки розглядалися як пролетарські організації, незалежні від політичних партій. Відкидалася будь-яка політична боротьба, в тому числі парламентська. Головним засобом боротьби визнавався загальний страйк, що мав виникнути зі стихійного руху народних мас за вирішальної ролі «ініціативної меншості», а також саботаж. Перехід до соціалізму вбачався в передачі “синдикатам виробників” безпосереднього управління виробництвом. Тож синдикати розглядалися не лише як керівні центри у боротьбі за права робітників, але також як об'єднання для виробництва і розподілу в майбутньому. Теоретиками французького анархо-синдикалізму були Ж. Сорель, Ю. Лягарделль, Е. Пуже.

Починаючи з травня 1906 р. Загальна конфедерація праці почала застосувати свої ідеї на практиці. Країною прокотилася страйкова хвиля. ЗКП прагнула досягти максимального пропагандистського ефекту кожного страйку, щоб викликати солідарні дії робітників інших підприємств і підняти загальний страйк. Завдяки її зусиллям деякі страйки мали запеклий характер. Нерідко мали місце насильницькі дії страйкарів проти фабричної адміністрації, штрейкбрехерів, сил правопорядку, свідоме псування майна тощо.

Ж. Клемансо як прем'єр-міністр та міністр внутрішніх справ удавався до рішучих дій в боротьбі з революційними синдикалістами, в тому числі введення до місць страйків армійських частин, однієї присутності яких було достатньо для того, щоб попередити безладдя. Так було в квітні 1906 р. , коли на вулиці шахтарських міст і селищ було виведено 20 тис. солдат проти 40 тис. страйкарів. В березні 1907 р. Клемансо домігся припинення страйку електриків, які на два дні залишили без освітлення більшу частину Парижа, заявивши, що готовий забезпечити енергопостачання силами військових техніків. Однак не обійшлося без жертв. Так, страйк робітників піщаних кар'єрів в Дравей і Вільнев-Сен-Жорж влітку 1908 р. супроводжувалася зведенням барикад і сутичками з жандармерією і військами, в результаті чого кілька чоловік було вбито і кілька десятків поранено. Репресивні заходи проти страйкарів засудили соціалісти як прагнення уряду обмежити права трудящих і правити поліцейськими методами.

Водночас уряд Клемансо був першим урядом Третьої республіки, який мав наміри провести серйозні соціальні реформи, в чому Франція значно відставала від сусідніх Німеччини й Великої Британії. Про це свідчив і персональний склад уряду (до нього увійшли незалежні соціалісти Бріан і Вівіані, дрейфусар Пікар як військовий міністр, лівий республіканець, прихильник прогресивного оподаткування Ж. Кайо як міністр фінансів) і його структура (вперше створено Міністерство праці і гігієни на чолі з Вівіані). Представляючи уряд парламенту, Клемансо пообіцяв прискорити прийняття закону про робочі пенсії, скоротити тривалість робочого дня до 10 годин, провести закон про колективні договори, здійснити реформу податкової системи. Однак, позбавлений підтримки соціалістів, втягнутий у боротьбу з анархо-синдикалістами, він не зміг виконати цю програму.

Впродовж другої половини 1906–1907 рр. опрацьовувалися механізми застосування закону про щотижневий відпочинок (липень 1906 р. ). Законопроект про пенсії для робітників і селян, схвалений палатою депутатів ще в лютому 1906 р., після численних уточнень й узгоджень був затверджений сенатом лише в квітні 1910 р. Законопроект про прогресивний прибутковий податок, ініційований міністром фінансів Ж. Кайо, прийнятий до розгляду у лютому 1907 р., було схвалено лише через 10 років. Не було прийнято закону про регламентацію тривалості робочого дня, однак 10-годинний робочий день напередодні І світової війни став нормою на 3 підприємствах з 4. Порівняно легко уряду вдалося домогтися лише голосування з проекту націоналізації Компанії залізниць Заходу, який став законом в липні 1908 р.

Правління уряду Клемансо відрізнялося твердістю щодо революційного синдикалізму і поміркованим реформізмом. Це забезпечило йому підтримку з боку правих республіканців. Клемансо прийняв їх підтримку, шокувавши цим своїх соратників-радикалів. Це свідчило про перегрупування політичних сил у державі – остаточний розпад «лівого блоку» і посилення центристської тенденції в політичному житті.

В липні 1909 р. уряд Клемансо був змінений урядом на чолі з незалежним соціалістом А. Бріаном (проіснував до лютого 1911 р. ). В радянській історіографії його називали “урядом трьох ренегатів”, оскільки до нього також увійшли незалежні соціалісти Мільєран і Вівіані. Кабінет Бріана складався також з радикалів і лівих республіканців. У внутрішній політиці він дотримувався курсу, наміченого його попередниками, передусім, твердої політики щодо анархо-синдикалістів. Коли в жовтні 1910 р. загальний страйк оголосили залізничники, він тривав 8 днів і міг паралізувати усю економіку держави, на обслуговування залізниць було кинуто армію, а усім, хто відмовлявся приступити до роботи, пригрозили звільненням. Невдача загального страйку викликала передвоєнну кризу синдикалізму і перехід частини лідерів ЗКП на позиції реформізму.

Водночас пом'якшено процедуру ліквідації конгрегацій, що раніше давала привід до зловживань, продовжено соціальні реформи, розпочаті урядом Клемансо. В квітня 1910 р. уряд Бріана провів закон про пенсії для робітників і селян, що встановлював обов'язкове страхування усіх низькооплачуваних осіб найманої праці з 65 років. Хоч соціалісти розкритикували цей закон, як такий, що “надавав пенсії лише покійникам”, він був серйозним проривом в сфері соціальної політики.

В останні роки перед першою світовою війною у Франції ліві партії постійно збільшували своє представництво в парламенті. В 1906 р. партії “лівих” (радикали, ліві республіканці, соціалісти) мали в парламенті 411 місць, в 1910 р. – 459, в 1914 р. – 470. Вражаючими були успіхи Об'єднаної соціалістичної партії, яка за 8 років збільшила своє представництво майже вдвоє – з 54 мандатів у 1906 р., до 74 - в 1910; до 102 в 1914 р. Однак її відмова співробітничати з урядом примушувала радикалів шукати союзників справа.

В результаті ліві республіканці (партія «Республікансько-демократичний альянс») повернули собі провідні позиції в уряді і напередодні війни тричі очолювали уряд: Р. Пуанкаре й Л. Барту в 1912-13 рр., а також А. Рібо – в 1914 р. З низки питань вони відкрито використовували підтримку правих республіканців з «Республіканської федерації», серед ідеологічних засад якої були націоналізм та ідеї реваншу над Німеччиною. Завдяки їх підтримці президентом республіки в січні 1913 р. був обраний Р. Пуанкаре. Тепер парламент вже не був так різко поділений на правих і лівих як на початку століття, знову виявилася тенденція до утворення ліберально-консервативного центру.

Після вирішення справи Дрейфуса й відокремлення церкви від держави на перший план у політичному житті Франції поступово вийшли проблеми зміцнення обороноздатності країни. Цьому сприяли як міжнародні кризи, що прямо зачіпали інтереси Франції та її союзниці Росії (російсько-японська війна, дві марокканські і дві боснійські кризи, балканські війни), так і масштабні програми переозброєння армії й флоту Німеччини. Через те, що для соціалістів і радикалів був притаманний пацифізм, мілітаризацію країни здійснював «Республікансько-демократичний альянс» за підтримки «Республіканської федерації».

Серйозні наслідки для політичного життя Франції мала друга марокканська (агадирська) криза 1911 р. Таємні переговори, які вів з німцями прем'єр-міністр Жозеф Кайо, образила національні почуття французів. Політика компромісу і примирення з Німеччиною, яку проводив Кайо, зазнала поразки, у Франції почався патріотичний підйом на антинімецькій основі. В січні 1912 р. на зміну кабінету Ж. Кайо прийшов «патріотичний» кабінет на чолі з Р. Пуанкаре, представником «Республікансько-демократичного альянсу», який висунув завдання – утвердити статус Франції як великої держави. Французька політика різко змінилася. Урядом здійснено низку важливих заходів для посилення збройних сил Франції. Незважаючи на опозицію соціалістів, схвалено військово-морську програму, згідно з якою до 1920 р. флот мав нараховувати 28 броненосців (на той час їх було 18), 10 ескадрених розвідників і 52 міноносці. Вартість цієї програми оцінювалася в 1, 4 млрд. франків (близько 1/3 річного бюджету країни). Прийнято рішення про створення нового виду збройних сил - військової авіації.

В липні 1912 р. було підписано секретну російсько-французьку морську конвенцію, що передбачала узгоджені дії флотів, спільні дії морських сил, наради начальників морських штабів обох країн. В листопаді 1912 р. досягнуто офіційної угоди з Великою Британією про координацію дій ВМФ двох держав, що передбачала утримання французького флоту в Середземному, британського – в Північному морях (угода Грея-Камбона).

Ставши президентом (січень 1913 р. ), Пуанкаре домігся прийняття в 1913 р. закону про продовження терміну служби в армії з 2 до 3 років, що дозволило збільшити її чисельність в мирний час з 540 до 700 тис. чол. Це був єдиний спосіб збільшення чисельності французької армії через різке падіння народжуваності в країні. Закон було прийнято, незважаючи на серйозну опозицію соціалістів і радикалів. Поряд з прийнятими раніше заходами – посиленням артилерії армійських корпусів; створенням у 1911 р. посади головнокомандувача армії (ним став генерал Жоффр), внесенням суттєвих змін у французькі військові плани (якщо раніше вони мали оборонний характер, то тепер планувався великий наступ на Німеччину від Вогезів через Рейн), появою спільних з Росією національних інтересів на Балканах і в Чорноморських протоках тощо - це свідчило про серйозні військові приготування Франції.

В 1912-1913 рр. Р. Пуанкаре як прем'єр-міністр і президент двічі приїздив до Росії. Його третій візит до Росії відбувся в липні 1914 р. і співпав з гострою міжнародною кризою, що переросла в світову війну. Ці візити сприймалися в Німеччині як вияв консолідації сил Антанти. Призначення французьким послом в Росії Т. Делькассе (березень 1913 – липень 1914 рр. ) було розцінено в Берлініяк недружній акт, що означав встановлення контролю Франції над підготовкою Росії до війни.

Таким чином, після другої марокканської кризи провідні посади у французькому уряді перейшли до діячів, рішуче налаштованих на утвердження величі Франції шляхом силової політики на противагу прагненню до компромісу і порозуміння з Німеччиною, характерного для кабінетів Ж. Феррі, М. Рувьє, Ж. Кайо. У той же час політика Пуанкаре задовольняла не всіх. Так, деякі впливові політичні й фінансово-економічні кола, зацікавлені в збереженні цілісності Османської імперії, добре усвідомлювали відмінність французьких і російських інтересів в цьому регіоні. Це давало шанс Ж. Кайо, який в грудні 1913 р. став міністром фінансів, очолити уряд радикал-соціалістичної коаліції і спрямувати її діяльність на досягнення взаємовигідного економічного співробітництва з Німеччиною. Однак скандал особистого характеру не дав можливості Кайо очолити уряд, незважаючи на здобуття лівими силами (радикалами, незалежними соціалісти, СФІО) 268 місць у парламенті після загальних парламентських виборів 1914 р. («партії центру» - Республікансько-демократичний альянс і Республіканська федерація здобули 290 місць, праві партії – 42). З огляду на результати виборів у червні 1914 р. Р. Пуанкаре був змушений призначити лівий кабінет на чолі з Р. Вівіані (13 червня – 26 серпня 1914 р. ), який висловився на підтримку закону про обов'язкову 3-річну військову повинність. 20 червня 1914 р. прийнято закон про воєнні кредити (надання уряду позики в 805 млн. франків для посилення обороноздатності країни).

З огляду на суттєве представництво лівих сил, в тому числі соціалістів у палаті депутатів, постало питання про їх ставлення до війни та заходи щодо її попередження. Хоча соціалісти й розкололися з питання про ставлення до війни на кілька течій, загалом вони не підтримували пропозицію Леніна та Р. Люксембург про перетворення війни імперіалістичної на громадянську, що була внесена як поправка до резолюції про війну на конгресі ІІ Інтернаціоналу в 1907 р. У разі виникнення війни французькі соціалісти були готові стати на захист своєї батьківщини і підтримати свій уряд. Однак, щоб уникнути її, СФІО спільно з радикалами і ЗКП розгорнули в 1913 р. широку компанію проти закону про 3-річну військову службу, брали участь у масових антивоєнних маніфестаціях. В країні склалася така напружена ситуація, що прем'єр-міністр Луї Барту (березень-грудень 1913 р. ) готував репресії проти соціалістів, радикалів і ЗКП, яку погрожував розпустити. В червні 1914 р. соціалісти голосували проти кабінету Вівіані і військових кредитів.

В ході липневої кризи 1914 р. ЗКП закликала “на будь-яке оголошення війни негайно відповісти революційним загальним страйком”. Соціалісти приєдналися до такої тактики, прийнявши на надзвичайному конгресі СФІО 14-15 липня рішення про загальний страйк як засіб боротьби проти війни. Лідер соціалістів Жан Жорес відмовився увійти до складу уряду і різко критикував його дії, здатні привести до війни. 31 липня він відвідав резиденцію уряду, де заявив, що соціалісти будуть продовжувати боротьбу проти війни до кінця. Дії Жореса викликали різко негативну реакцію в суспільстві і звинувачення у зраді Вітчизні. В той самий день Жорес був убитий під час вечері у кав'ярні націоналістом В. Вілленом (вбивцю було оправдано в березні 1919 р. ). Вбивство Жореса свідчило про черговий сплеск націоналізму у Франції в передвоєнний період з характерною для Франції непримиренністю.

В день поховання Жореса очікувалися великі заворушення, але керівництво СФІО і профспілок закликало трудящих до спокою, оскільки 1 серпня Німеччина оголосила війну Росії. Франція запевнила свою союзницю у підтримці, усі французькі сухопутні й морські сили було мобілізовано. 2 серпня німецькі війська вступили у Люксембург, а окремі частини місцями перейшли французький кордон. 3 серпня Німеччина оголосила війну Франції.

2 серпня відбулося закрите засідання СФІО, на якому війна була визнана справедливою для Франції. За це висловилися і ліві лідери соціалістів Ж. Гед і О. Вайан, а Ж. Гед пізніше увійшов до уряду. Аналогічну позицію посіло керівництво ЗКП. Соціалісти разом з депутатами інших партій проголосували за військові кредити, за введення військового стану і цензури. Такі дії були співзвучні настроям усього французького суспільства, яке відповіло на оголошення Німеччиною війни Франції надзвичайним патріотичним підйомом.

Особливості економічного розвитку Франції в останній третині ХІХ – на початку ХХ ст. Характерною рисою французької економіки було те, що впродовж 1870-1914 рр., незважаючи на значні еволюційні зміни, Франція залишалася країною, у якій сільське господарство переважало над промисловістю, а ремісничі і дрібні підприємства - над великою промисловістю. За вартістю продукції і кількістю зайнятих сільське господарство аж до світової війни залишалося основною галуззю економіки Франції. Напередодні війни 56% населення Франції жило у сільській місцевості і понад 40% займалася переважно сільським господарством. У промисловості було зайнято лише 36% населення.

Промислова революція у Франції загалом завершилася у 70-ті рр. ХІХ ст. Основні галузі промисловості – бавовняна, хімічна, металургійна, машинобудівна – виробляли основну частину продукції з використанням машинної техніки й індустріальних технологій. Однак поряд з фабриками і заводами продовжували існувати перехідні форми промислового виробництва від ремесла й мануфактури до фабрики, де значною була питома вага ручної праці. Особливо великою була роль ручної праці у виробництві предметів розкоші і моди, світовим центром якого був Париж. Машинне й ручне виробництво розвивалися паралельно до кінця ХІХ ст.

За переписом 1906 р. близько 26% самодіяльного населення Франції були власниками промислових, торгових, ремісничих закладів та сільськими господарями. Станом на 1906 р. на підприємствах з кількістю робітників до 10 чоловік працювало понад 57% усіх зайнятих робітників Франції і лише 45% (понад 1, 5 млн. чол. ) на середніх і великих підприємствах. У сільському господарстві переважали дрібні парцелярні господарства: 85% власників належало 30% всієї землі, що оброблялася, а 700 тис. господарств (менше 20%) володіли 70% всієї землі.

Переважання дрібного підприємництва в промисловості, сільському господарстві й торгівлі обумовлювало дрібні грошові накопичення, що вкладалися на тривалий термін в акціонерні товариства, каси заощадження і банки, де відбувалася їх концентрація. В результаті Франція в останній третині ХІХ ст. стала власницею великих грошових капіталів, які експортувалися у великій кількості за кордон, в основному в позичковій формі; інвестувалися у внутрішні позики - облігації державних позик; а також в розвиток французької промисловості. В умовах “великої депресії” (1873-1896 рр. ), викликаною перевиробництвом товарів та анархією світового ринку, що характеризувалася загальним зниженням кон'юнктури світового ринку, інвестування промисловості й купівля землі не було привабливим для вкладників. Тож вони все частіше віддавали перевагу експорту капіталів та облігаціям державних позик: усі уряди визнавали попередні державні борги; утримувачі облігацій не боялися інфляції – золотий паритет франка, встановлений в 1803 р., залишався незмінним аж до 1914 р.

Заощадження французів напередодні першої світової війни складали 111 млрд. франків. Лише 32 млрд. з них припадали на акції вітчизняних підприємств. Але і за кордоном ¾ усіх капіталовкладень складав позичковий капітал. Так, 90% з 10 млрд. франків, інвестованих у царську Росію, припадали на державні позики.

Високий рівень концентрації капіталів визначив існування великої кількості дрібних рантьє (хто жив на відсотки з капіталів), число яких досягло до світової війни 2 млн. чол. з 38 млн. загальної кількості населення.

У 1870-1880-ті рр. відбулося уповільнення економічного розвитку Франції. Якщо в середині ХІХ ст. Франція посідала друге після Англії місце в світі за обсягами промислового виробництва, наприкінці століття вона пересунулася на 4 місце. З період з 1870 по 1900 рр. доля Франції у світовому промисловому виробництві зменшилася з 10 до 7%. За темпами розвитку промисловості Франція значно відставала від США, Німеччини, Росії, інших країн молодого капіталізму. Якщо в середині ХІХ ст. середньорічні темпи росту промисловості досягали 3-4%, у 1880-х рр. вони знизилися до 1, 5%.

Серед причин - як великі втрати, спричиненими війною 1870-1871 рр. (загальні витрати на війну складали 13 млрд. франків), 5-мільярдна контрибуція Німеччині, відторгнення Ельзасу і частини Лотарингії площею в 145 тис. кв. км. з населенням 1, 5 млн. осіб, так і особливості розвитку економіки Франції, в тому числі перевага дрібної промисловості над великою, що обмежувало використання машинної техніки і промислових технологій. Дрібне виробництво, будучи досить конкурентоспроможним, не відчувало достатньої потреби в технічних нововведеннях. Це придавало риси консерватизму всій французькій промисловості, що зростала порівняно повільно.

Як переважно аграрна держава Франція важко пережила аграрну кризу 1870-1890-х рр., що розтяглася аж до початку ХХ ст. Вона була пов'язана як із «великою депресією», так і з конкуренцію дешевого хліба з США, Канади, Австралії через удосконалення світових комунікацій. Для Франції це було особливо відчутно, оскільки зернове господарство складало основну галузь її аграрного сектора. Ціни на зерно з 1879 до 1887 рр. впали на третину, від чого постраждали не лише виробники зерна – селяни й фермери, але й земельні власники через падіння земельної ренти. Аграрна криза поглибилася у зв'язку з епідемією філоксери, що за кілька років знищила виноградники – основу виноробства. Виробництво вина у Франції за період 1875-1889 рр. скоротилося на 2/3. До цього додалася проблема фальсифікація вин, що призвела до падіння цін на вино і розорення власників. Це стало причинами масових хвилювань у південних департаментах Франції на початку ХХ ст. Влітку 1907 р. відбулися масові демонстрації виноробів на півдні Франції, що в ряді міст супроводжувалися сутичками між демонстрантами і силами правопорядку.

Зменшення прибутковості сільського господарства і, як наслідок, падіння купівельної спроможності більшості населення мало несприятливі наслідки для промисловості. Попит на її продукцію скоротився, в результаті чого промислові ціни також впали з кінця 1860-х до кінця 1890-х рр. майже на третину. Падіння цін, з одного боку, мало наслідком зростання реальної заробітної платні робітників промислових підприємств; з іншого, призводило до зменшення ділової активності через зниження підприємницького прибутку.

Негативний вплив на розвиток економіки мало уповільнення темпів росту населення Франції у зв'язку із зменшенням народжуваності. В 1911-1913 рр. вона зменшилася до рівня смертності. В результаті за 35 років (з 1866 по 1901 рр. ) населення Франції збільшилося менше, ніж на 2 млн. чол. (з 36, 5 млн. до 38, 4 млн., без урахування Ельзасу й Лотарингії); у 1913 р. досягло 39, 8 млн. Повільне зростання народонаселення стримувало як пропозицію на ринку праці, так і попит на споживчому ринку, у той час як в Німеччині спостерігалася протилежна тенденція. Якщо в 1850 р. населення Франції складало 14% населення Європи (друге за чисельністю після Росії), в 1910 р. - менше 10%, у той час як населення об'єднаної Німеччини - 15% загальної кількості населення Європи.

Депресія поставила на порядок денний питання про перегляд зовнішньоторгової стратегії, що базувалася на принципах свободи міжнародної торгівлі (фрітрейду). Стратегію фрітрейду ІІІ республіка успадкувала від ІІ імперії і проводила в 1870-ті – на початку 1880-х рр. Однак падіння світових цін, яке так болюче відбилося на економіці Франції, викликало у підприємців і аграріїв бажання відмежуватися від світового ринку високими митними бар'єрами й повернутися до політики протекціонізму, що проводилася в першій половині ХІХ ст. Боротьба навколо цього питання завершилася відмовою Франції від фрітрейду в 1892 р. Закон про загальне підвищення митних тарифів (закон Меліна) передбачав встановлення мінімальних тарифів 8% на промислові товари і від 5 до 20% на сільськогосподарські. В подальшому - в 1897 і 1910 рр. - митні тарифи підвищувалися. Завдяки протекціоністській політиці держави ціни на сільськогосподарську продукцію знову зросли, що забезпечило підвищення прибутковості селян і фермерських господарств.

Починаючи з середини 90-х рр. намітилося поступове прискорення темпів економічного розвитку, що з 1905 по 1914 рр. досягали в середньому 5% на рік (такі високі показники відзначалися лише в період ІІ імперії). В цей час промислове зростання набуло якісно нового характеру, почало вирішальною мірою залежати від великої індустрії, розвиток якої вимагав великих капіталовкладень в техніку й технологію. За динамічними показникам розвитку на початку ХХ ст. Франція не поступалася іншим країнам, але уповільнення темпів розвитку в останній третині ХІХ ст. призвела до її відставання. Поки економіка Франції переживала депресію, США і Німеччина пішли далеко вперед, значно випередивши її за фізичними і вартісними показниками промислового виробництва. Доля Франції у світовому експорті промислової продукції скоротилася з 16% в 1876 р. до 12% напередодні світової війни.

Усе ж не варто перебільшувати відсталість Франції того періоду, адже на європейському континенті вона була після Німеччини найбільш передовою в економічному відношенні і залишалася важливою складовою світової економіки. Промислове виробництво у Франції продовжувало зростати. Виробництво чавуну і сталі (найзручніший показник індустріалізації в цілому) за період 1900-1913 рр. майже подвоїлося і складало відповідно 5, 2 і 3, 6 млн. т. Париж залишався другим за значенням після Лондона фінансовим ринком світу. В 1913 р. у підвалах Французького банку зберігалося 3, 9 млрд. франків. Напередодні першої світової війни Франція була процвітаючою і зростаючою державою.

Важливим фактором прискорення економічного розвитку Франції на початку ХХ ст. був досить високий рівень загальної освіченості французів внаслідок урядових зусиль щодо розвитку початкової, середньої й вищої освіти. В результаті французька індустрія не відчувала нестачі в кваліфікованих інженерах і робітниках. Напередодні війни у Франції нараховувалося близько 25 тис. інженерів. Не випадково на початку ХХ ст. Франція зайняла провідне положення в розвитку галузей, що вимагали високих знань, кваліфікації й конструкторської винахідливості – авіаційній, електроенергетичній, алюмінієвій, автомобільній.

Засновником автомобільної промисловості Франції став Арман Пежо, який в 1888 р. закупив бензиновий мотор Даймлера-Майбаха, винайдений в 1884 р., і почав його монтувати на кузови власного виробництва. З 1900 р. в автомобільній галузі Франції конкурували вже 30 виробників, у 1910 р. - 57, в 1914 р. – 155. Велике виробництво становило серед них близько третини, що відображало особливості французької економіки - слабку концентрацію виробництва і робочої сили. Вона перешкоджала застосуванню більш раціональних методів організації праці та стандартизації продукції, що позначалося на собівартості продукції і часто зменшувало конкурентні можливості французьких товарів на світових ринках. Так, лише одне підприємство «Рено» пропонувало покупцям одночасно 10 моделей автомобілів. Витримати конкуренцію дозволяла висока якість французьких товарів. До 1913 р. Франція зайняла друге місце після США по виробництву і перше по експорту автомобілів. Тож між 1895 і 1914 рр. відбувалося зростання французького експорту в середньому по 3, 7% на рік, хоча його структура залишалася багато в чому застарілою: традиційні вироби “вишуканого смаку” переважали над продукцією сучасного машинобудування.

Відносно вищим був рівень концентрації виробництва в галузях з виробництва сировини, палива й промислового устаткування (металургійна, кам'яновугільна, електроенергетика, машинобудування). Концерн «Шнейдер-Крезо» об'єднував основні підприємства військової промисловості. «Коміте де форж» на початку ХХ ст. об'єднував близько 250 металургійних кампаній, що виробляли близько ¾ усього чавуну і сталі у Франції. Найбільш висока концентрації виробництва спостерігалася в хімічній і алюмінієвій промисловості, в кожній з яких панували 1-2 великих підприємства. Так, у хімічній промисловості провідним об'єднанням стала кампанія «Сен-Гобен. Однак тривалі й стійкі монополістичні угоди у Франції були нечисленними. Найбільш характерною для Франції формою монополістичних об'єднань були синдикати – об'єднання, учасники яких виробництво здійснювали самостійно, утворюючи лише спільний торговельний апарат.

Процес концентрації банківського капіталу у Франції йшов набагато швидше концентрації промисловості. З 11 млрд. франків загальної суми банківських вкладів 5 банків у 1914 р. мали 8 млрд. франків. Наявність концентрованого банківського капіталу і отримання населенням процентів на банківські вклади були характерними особливостями французької економіки.

Особливості розвитку економіки Франції визначали її соціальну структуру, значне місце в якій посідали міські й сільські дрібні власники, тобто середні прошарки, що мало значний вплив на розвиток політичної боротьби, суспільний розвиток країни загалом.