Корсунська легенда.

Билет №1

1. 1

Культура сукупність матеріальних, духовних і нематеріальних цінностей, створених людством протягом його історії.

Це поняття може вживатися в таких значеннях:

- Рівень розвитку суспільства у певну епоху.

- Те, що створюється для задоволення духовних потреб людини.

- Освіченість, вихованість.

- Рівень, ступінь досконалості якої-небудь галузі господарської або розумової діяльності.

- Алгоритми людської поведінки і символічних структур, які надають цій поведінці сенсу і значимості.

Поняття культура об'єднує в собі науку (включно з технологією) і освіту, мистецтво (літературу та інші галузі), мораль, уклад життя та світогляд.

Осн. форми: матеріальна культура (породи тварин і сорти рослин, ґрунти і природні речовини, які зазнали обробки, будівлі і споруди, інструменти та обладнання для будь-яких видів діяльності, шляхи повідомлення і засоби транспорту, зв'язок і засоби зв'язку, технології); духовна культура (продукти дух. діяльності людини - поняття, уявлення, вірування, почуття, переживання); інформаційна культура (знання про інф. середовище, закони його функціонування, уміння орієнтуватися в інф. потоках, ефективної життєдіяльності в інф. суспільстві); Фізична культура (перетворення біологічного початку в самій людині; формування соціально необхідних навичок, умінь і якостей людського тіла).

1. 2

В Пантеон славянских богов входили: Белобог, Велес, Даждьбог, Додола, Дый, Жива, Заря, Коляда, Лада, Леля, Маржана, Мокошь, Переплут, Перун, Поревит, Поренут, Радегаст, Род, Рожаницы, Руевит, Сварог, Сварожич, Святовит, Симаргл Стрибог, Триглав, Троян, Хорс, Чернобог, Чур, Ярило, Яровит.

Владимир Святославович выделил шесть " главных" и в 980г. воздвиг им в г. Киеве центральный " Пантеон" – капище. В нем были установлены изображения (идолы) шести славянских Богов: Перуна, Хорса, Дажьбога, Стрибога, Симаргла и Мокоши (" Владимирская горка" ).

1. Род - верховный Бог. Творец вселенной. Исток Всему. Отец Сварога и Лады. Бог Родитель, породивший всё.

2. Лада - Любовь, дающая энергию всему живущему. Богородица, мать Богов, старшая Рожаница, покровительница родов, женщин, детей, брака, любви, плодородия. Женское воплощение Рода. Супруга Сварога. Богиня Земли.

3. Сварог - Бог света. Отец Перуна, Даждьбога, Семаргла; Бог огненной стихии.

4. Перун - Бог защитник, Бог грома и молнии, покровитель воинов.

5. Велес - Бог мудрости. Хранитель законов вселенной. Хозяин Дикой Природы.

6. Симаргл - Бог смерти.

7. Стрибог - Бог ветра.

8. Даждьбог - Бог плодородия.

9. Хорс - Бог солнца.

10. Ярило - Бог зачатия.

1. 3

Легенда о крещении Руси - надоело князю Владимиру Святославичу язычником быть, волхвов и кудесников разных слушать. В 986 приезжали к нему волжские болгары, восхваляя магометанство (волжские болгары окончательно приняли ислам в 992 при хане Алмасе), немцы-католики от папы римского из Ватикана, хазарские евреи-иудеи и греческий философ с православным учением. Владимир всех выслушал и отослал всех, кроме грека, с которым долго беседовал и отпустил его с дарами и почестями. На следующий год князь послал в разные страны послов посмотреть, кто как служит Богу. Более всего послы были поражены благолепием греческого богослужения. Это и решило дело. Владимир Святославович решил, что веру надо завоёвывать и брать рукою победителя, и осадил греческий город Корсунь, обещав креститься после взятия. Город он действительно взял, да креститься не спешил, отправив послание в Царьград к царям-братьям Василию и Константину с угрозой идти на них и требуя в жёны их сестру Анну. Те ответили, что царевну за " поганого" замуж выдать не могут. Тогда Владимир ответил, что готов креститься. Цари выслали в Корсунь Анну и с нею духовенство, которое крестило русского князя и венчало его с царевной. Помирясь после этого с греками и вернув им Корсунь, он возвратился с духовенством в Киев и приступил к крещению Руси в православную греческую веру. Народ крестили на берегах Днепра и его притока Почайны. Кумиров старых богов повергли наземь и бросили в реку, а на их местах поставили церкви. Так происходило и в др. городах.

Корсунська легенда.

У рік 6496 (988), пішов Володимир з військом на Корсунь, город грецький, але греки заперлися і оборонялися. Грецький зрадник Анастас Курсунянин порадив Володимиру перекопати водопровід. Володимр же це почувши, глянувши на небо, сказав: " Якщо збудеться се – охрещусь". Водопровід перекопали, город здався. Володимир посилає послів до цесаря Василія і Костянтина, щоб вони віддали за нього свою сестру Анну, інакше він і їм таке ж вчинить як і з Корсунем. Цесарі виставили в умову хрещення Володимира, бо не хочуть віддавати сестру за поганина. Володимир відповів їм, що охреститься, бо вже іспитав закон грецький. Але й цесарі далі торгуються, щоб Володимир спочатку хрестився, а потім сестру пошлють. І сказав Володимир: " Нехай, прийшовши із сестрою вашою, охрестять мене". Ледь умовили цесарі свою сестру і відправили за море.

Билет №2

2. 1 Существует несколько гипотез этногенеза украинского:

- теория " изначальности" - украинцы существуют столько, сколько вообще существует человек современного типа, то есть от 30-40 тыс. до 2-3 млн. лет;

- теория автохтонности (М. Грушевский), согласно которой этническую основу украинцев составляло население позднего палеолита, которое проживало на территории Украины, а россияне и белорусы имели свою отдельную этническую основу и территорию проживания;

- теория " единой колыбели" (которая была общепринятой в СССР в 30-80-е гг. ): Зарождение и развитие трех близких славянских народов с единой древнерусской народностью;

- теория " независимого развития отдельных восточнославянских народов", т. е. украинских, русских, белорусов, которая получила распространение в последнее время. Началом этногенеза украинцев считается период Киевской Руси. Однако Украинский этнос окончательно сформировался на рубеже XVI-XVII вв., Катализаторами этого процесса стали угроза физического уничтожения со стороны Степи (образование Крымского ханства - вассала Османской империи), национальный гнет польской шляхты и переход аристократии в католичество и заключения церковной унии. На волне национальной борьбы росла национальное самосознание. Последняя оказалась на бытовом уровне в осознании своей принадлежности к " русскому народу", а на высшем, идеологическом уровне - в борьбе за национальные права, за православие, за создание национальных государственных институтов и атрибутов унии.

2. 2 Обряд - найважливіша складова народної духовної культури; сукупність традиційних умовних дій, котрі в образно-символічній формі виражають усталені зв'язки людей з природою та поміж собою. Сукупність обрядів, пов'язаних з відзначенням найважливіших життєвих подій переважно культового змісту, становить ритуал; урочисте відзначення знаменних подій, яке включає розважальні елементи та деякі обрядові дії, — це свято.

Обрядовість поділяють на сімейну і календарну. Сімейна обрядовість становить систему свят, обрядів та ритуалів, якими відзначаються всі найважливіші життєві події людини від її народження до смерті; крім того, вони закріплюють про неї пам'ять і після смерті. Основні обряди: родильні (народини, очищення, ім'янаречення, обрання кумів, провідки, обмивання, хрестини, похрестини, пострижини), весільні (передвесільний - сватання, умовини, оглядини, заручини, бгання короваю і дівич-вечір; власне весілля - запросини, обдарування, посад молодих, розплітання коси, розподіл короваю, перевезення посагу, перезву, рядження; післявесільний - хлібини, свашини та гостини)та поховально-поминальні (похорони, поминки - третини, дев'ятини, сороковини та роковини). Календарна обрядовість: Зимовий цикл (свята: Коляда (або Свят-вечір); Свято народження сонця (або Різдво Христове, 25 грудня); Новий рік (Маланки або св. Василія Великого), Водохрещу (або Богоявлення), Стрітення (1 лютого) та Обрітення. ), Весняний цикл ( день св. Євдокії (Явдохи), Збірна неділя, Масляна, Благовіщення, свято св. Юрія, Великдень, день Симона Зілота, Навський і Рахманський Великдень та ін. ), Літній (русалії, Зелені свята (Трійця), Купайло (Івана Купала), Петрів день (святих Петра та Павла), Маковій, Ілліч день, Пантелеймона Цілителя, Спаса, а також нині призабуті свята - богів Лади (з 25 травня по 15 червня), Ярило (3 червня), Громові свята та ін. ), Осінній (свято Семена (1 вер. ), Покрови (1 жовтня), св. Димитрія (26 жовтня), Кузьми та Дем'яна (1 лист. ), Введення (21 лист. ), Катерини (24 лист. ), св. Георгія (23 листопада), Андрія (30 лист. ), св. Варвари (4 грудня) та св. Миколи (6 грудня).

2. 3 Народна медицина - одна з найважливіших галузей народних знань, яка визначає соціально-гігієнічні норми, побутову культуру, психологічні норми спілкування. Включає рослинне лікування, лікування продуктами тваринного і мінерального походження, ветеринарію.

Рослини: береза – горілка на березових бруньках для натирання при ревматичних болях, настоянка з листя берези при хворобах нирок і сечового міхура; дуб – кора для лікування ран, полоскання горла при хворобах слизової оболонки порожнини рота, при зубному болі, приймали внутрішньо у вигляді відвару при розладах шлунка, кишечника та сечового міхура; Молоденькі листочки вільхи прикладали до наривів та чиряків; При хворобах застудного характеру широко вживали чаї та відвари з цвіту липи, яблук, груш, вишні. Широке застосування мали чаї, настоянки, відвари з плодів калини, їх також використовували як сечогінний, проносний, потогінний та заспокійливий засіб. Сосновими бруньками лікувалися при застудних хворобах, запаленнях дихальних шляхів, бронхів, а також при ревматизмі та хворобах шкіри. Цибуля і часник слугували ліками при застудних захворюваннях. Сік із цибулі додавали у молоко і закапували в ніс. Терту картоплю прикладали до наривів, при болях у спині, " у боці". Сиру картоплю радили прикладати до місця укусу оси чи бджоли, при мозолях, опіках. Гарячу картоплю під час застуди прикладали до носу.

Молоко вживали з маслом і медом, содою, та інш. проти застуди. Компреси з кефіру прикладали до наривів. Сиворотку з оцтом прикладали до укусу бджоли. Пили сиворотку і від " здуття". Несолоне масло застосовувалося при грудних хворобах. До наривів радили прикладати сметану з медом. Свіжу сметану скрізь застосовували при гнійній висипці, золотусі, наривах.

Тваринним жиром розтиралися при застуді, вживали як ранозагоювальні засоби при запаленні легенів, астмі, туберкульозі. Вареним неочищеним яйцем вигрівали нариви, сирим білком змащували опіки, зупиняли пронос при холері. Із солі робили гарячі компреси при застудних захворюваннях, прикладаючи їх до горла та носа. Розчином солі радили промивати рани. З рудої глини робили компреси при вивихах і синцях.

У народній ветеринарії застосовувались переважно ті ж засоби, що і в народній медицині. Тварин, хворих на чумку, напували відваром на буряковому квасі насіння льону, конопель, зернових із додатком іржавого заліза, дьогтю, часнику та мідного купоросу. Мідний купорос (синій камінь) використовували також для лікування такого поширеного недугу тварин, як ящур. Для зниження температури тіла худобу змащували розчином рудої глини, буряковим квасом. При здутті худоби від перегодовування її напували огірковим розсолом чи олією або ж закріплювали їй в роті солом'яне перевесло і ганяли до сильного спітніння. Подекуди у таких випадках заганяли тварин у воду на півтори-дві години, а іноді вдавалися до кровопускання.

Традиційно народного лікаря розцінювали двояко: розрізнялися " погані" (чаклуни, відьмарі) і " добрі" (знахарі). Діяльність перших, за народним переконанням, була заснована на зв'язку з нечистою силою і спрямована на здійснення зла, наслання недуги, лиха, їм приписували найтяжчі хвороби, в тому числі психічні. Знахар, навпаки, не знався з нечистим, не запродував йому своєї душі, а одержував свої знання від Бога, використовував свою силу з добрими намірами, насамперед для лікування.

Білет №3

3. 1 Виникнення писемності у східних слов'ян було зумовлено об'єктивними причинами, основна з яких - необхідність задовольняти потреби у спілкуванні. Слов'яни застосовували «черти» і «рези», про які пізніше згадував болгарський письменник Храбр в оповіданні «Про письмена». Арабський письменник Ібн-Фадлан бачив написи по-руськи на уламках дерев. У Новгороді були знайдені берестяні грамоти, на яких писали про господарські та сімейні справи. Тексти на берестяних грамотах видавлювали за допомогою спеціального інструменту - стилос а. Мовою письмового спілкування у ті часи була глаголиця - стародавній слов'янський алфавіт, який замінив «рези» і «черти». Найдавнішою пам'яткою стародавніх слов'ян є « Велесова книга », яка містить події історії слов'янства з кінця ІІ ст. до н. е. до І ст. н. е.

Слов'яни використовували також руничні знаки (давні скандинавські письмена на камені), та вузелкове письмо, яким не писали, а передавали повідомлення за допомогою вузлів, пов'язаних на нитках, а вони вже були замотані в клубки - так звані книги. Звідси походить відоме висловлення - «вузелок на пам'ять». Таке вузелкове письмо можна побачити на стінах храмів як орнаментальний узор поряд із ліками святих.

У дохристиянські часи склалися перекази про Кия, Щека, Хорива і їх сестру Либідь, про помсту княгині Ольги деревлянам за вбивство її чоловіка князя Ігоря, про одруження Володимира з полоцькою княжною Рогнедою, про «віщого» Олега тощо. Широке розповсюдження мали різні перекази, билини, пісні, приказки, казки, байки, загадки, заклинання, легенди, які виховували почуття дружби, справедливості, вірності, любові до своєї батьківщини.

3. 2 Переважна частина образів української народної демонології має дохристиянське походження. Демонологічне уявлення пов'язувалися з явищами природи, господарсько-побутовим життям. Народна фантазія часто надавала демонічним істотам людську подобу, тобто наділяли їх антропоморфними рисами. Демони:

- дика баба (На Західній Україні уявлялася жінкою з довгим волоссям, яка може вбити людину або залоскотати до смерті. Водиться в лісових хащах або в полі. Існувало повір'я, що спіймана в полі баба служитиме господареві, як вірна наймичка. Подекуди вірили, що баба полюбляє підміняти ще нехрещених дітей на свої відміни, одмінкі. Іноді в цьому образі бачили жіночу іпостась домовика (домовінкі, домані), генетично пов'язану з незапам'ятних часів з богинею родючості. )

- одмінок (Дитина, підмінена нечистою силою. Впізнати одмінка можна по мішкуватій будові тіла (маленька голова, великий живіт, тонкі ноги). Підмінені діти невгамовно кричали й погано розвивалися. Подекуди їм приписували здатність змінювати розміри свого тіла. Одмінок міг жити у людей до двадцяти років. Щоб позбавитися від одмінка, радили винести його у мішку на перехрестя доріг чи кинути на смітник. Тоді нечиста, пошкодувавши свою дитину, забере її. Загальнопоширеним було застереження: не слід згадувати нечистого (особливо після заходу сонця), щоб не накликати його на свою дитину. )

- домовий (Дух оселі, що оберігає будинок. Він не видимий і живе за піччю, або ж відразу біля порогу. Побачити домовика можуть зовсім маленькі діти. Іноді він показується на великі свята - Різдво, Великдень, Трійцю. Цікаво, що зовнішній вигляд домовика в народній уяві залежить від матеріального стану сім'ї в домі якої живе домовик. У бідніших будинках він голий, в багатших покритий шерстю. )

- блуд (Згідно з легендою - це скинутий з неба злий дух, який не встиг приземлитися і завис у повітрі. Чіпляється до кожного, хто випадково торкнеться його. Може прийняти вид птиці, людини, кішки, собаки, світла і т. д. Найчастіше чатує на роздоріжжі. Вчепившись в людину, може змусити її блукати до повної знемоги на одному місці або завести в болото чи іншу пастку. )

- вихор (вітер, який мав подобу сердитого вусатого діда. Вихор - це різновид нечистого: вкритий шерстю чорний чоловік з крилами, великими нігтями та хвостом. Живота вихор не має, і нутрощі його відкриті. Живе він у полі або в скелі, постійно перелітаючи з місця на місце. Особливо рухливим вихор стає перед бурею. )

- чорт (фігура нечистого світу, що постає у вигляді істоти, котра обросла шерстю, і має хвіст та невеликі ріжки. Іноді може перетворюватись на тварину, здебільшого в козла або барана, іноді він набуває форму якоїсь дивної істоти, що більше нагадує мавпочку)

- русалки (гарні дівчата з прекрасною косою. При місячному світлі вони виходять на берег і починають розчісувати своє довге волосся. Вони ходять голі, лише зрідка накидають на себе білу прозору накидку. Лісові ж русалки, або мавки, це гарні дівчата з довгими і кучерявим волоссям, до того ж вони мають гарний голос і своїм співом можуть заманити хлопця або дівчину до води або в жито і там залоскотати. Русалками стають утопленики, самогубці, а також діти, які померли нехрещеними. )

- чугайстер (колись був звичайною людиною, але його зачарували чаклуни. У лісі він ловить нявок і поїдає їх. Проте до людей ставиться доброзичливо. Поспілкувавшись з ними при зустрічі, він відпускає їх, не завдаючи шкоди. )

- мара (Богиня зла. Пізніше образ Мари уособлював хворобливий, тривожний, неспокійний сон. Видавалася страшною сутністю жіночої статі (нічним привидом), яка насідала на сонну людину, а коли людина прокидалася, то мара миттєво зникала. )

Існувало же безліч демонів, таких як: вій, вовкулаки, упирі, небіжчики, водяники, злидні, змії, лісовики, перелісники та інш.

3. 3 Братства існували при церквах від давніх часів, але спершу мали тільки релігійний характер. Коли поширилася цехова організація, братства запозичили дещо з цехового устрою. У цей період особливо важливими стають економічні завдання братств. В XVI ст. братства поширили свою діяльність на широке політичне і культурне поле, вони утримували школи, друкарні, лікарні й шпиталі, засновували бібліотеки, поширювали церковну літературу. Спочатку до братств входили міщани, пізніше шляхта і духовенство. Перша згадка про «братчини» з’явилася ще в Іпатіївському літописі (1134-1159 рр), але поширилися вони лише у XV ст. Найстарші з братств - Львівсько-Успенське (1439 р. ) та Віленсько-Кушнірське (1458 р. ).

Польський король Стефан Баторій дозволив Віденському братству відкривати школи, а згодом це право поширилося на всі братства Великого князівства Литовського та Галичини. У школах вивчали слов’янську і грецьку мови, латину. Учні слов'яно-греко-латинських шкіл крім мов оволодівали програмою " семи вільних наук", яка поділялася на тривіум (граматика, діалектика (логіка), риторика) і квадривіум (музика, арифметика, геометрія, астрономія). Пізніше окремі братські школи переросли у вищі навчальні заклади, як, наприклад, Киево-Могилянська Академія. Викладачами у братських школах працювали здебільшого українці: К. Ставровецький, майбутній митрополит Іов Борецький, Ю. Рогатинець, Стефан і Лаврентій Зизаній та ін.

При братствах працювали друкарні, зокрема Львівська, Віденська, Київська, Могилівська та ін. Вони залишили помітний слід у культурі свого народу: випускали різноманітну літературу, а що найголовніше — підручники. Братства існували в Києві, Львові, Луцьку, Острозі, Рогатині, Дубно та ін. Це були релігійно-національні об'єднання, які очолили боротьбу проти політики національного і релігійного тиску, що здійснювала Польща в Україні. Мета братства: " православні християни, що живуть серед чужовірців, серед ляхів, уніятів і проклятих єретиків, хочуть від них відлучитись і не мати нічого спільного з ними, а самі собою любов'ю єднаються, імена свої разом вписують і браттями називаються. ".

Білет №4

4. 1 Епос (від грец. слово, оповідання) - різновид літературного роду, що оповідає про події, які немов здійснювалися насправді і згадуються оповідачем. Епос бере початок із фольклору й об'єднує героїчні народні пісні, сказання, поеми. До укр. народного епосу належать: загадки, прислів'я та приказки, анекдоти, історичні пісні і балади, казки і легенди, перекази, байки і притчі.

Народні думи: Обсягом більші від історичних пісень, виконувалися під бандуру, кобзу, ліру. У структурі дум є більш чи менш виражені три частини: заспів («заплачка», як називали кобзарі), основна розповідь, закінчення. Вірш думи - нерівноскладовий, без поділу на строфи-куплети. Стиль дум урочистий, піднесений, чому сприяє використання архаїзмів (златоглавий, глас, аще, рече, нозі, руці). Епічність і урочистість дум посилюється уповільненням розповіді через повторення фраз. Частіше за все укр. думи оспівують козаччину. Головні герої дум: Іван Богун, Максим Кривонос, Б. Хмельницький, та інш.

Приклади: Козак Голота, Самійло Кішка, Маруся Богуславка, Хмельницький і Барабаш, Перемога Корсунська та інш.

Історичні пісні - це фольклорні твори, присвячені певній історичній події, чи відомій історичній постаті. У цих піснях висловлюється ставлення народу до історичних подій чи героїв. З'явилися у ХV столітті, в період боротьби українського народу проти турецько-татарських загарбників, увібравши традиції героїчного епосу Київської Русі та українських дум.

Тематичні групи українських історичних пісень:

- про боротьбу з турецько-татарськими нападниками;

- про визвольну боротьбу українського народу під проводом Б. Хмельницького;

- про стихійні селянські повстання та їх героїв.

Приклади: Пісня про Байду, Ой Морозе Морозенку, За Сибіром сонце сходить, Чи не той то хміль, Зажурилась Україна, бо нічим прожити та інш.

4. 2 Розстріляне відродження - літературно-мистецьке покоління 20-х – початку 30-х рр. в Україні, яке дало високохудожні твори у галузі літератури, живопису, музики, театру і яке було знищене тоталітарним сталінським режимом. Цей термін вперше запропонував діаспорний літературознавець Юрій Лавріненко, вживши його як назву збірника найкращих текстів поезії та прози 1920-30-х рр.

Укр. митці навіть за умов замовчування й заборони творили тексти із закликами до довгожданого набуття Україною своєї державності та різнобічних свобод, обіцяних революціями 1905—1917 рр.

Початком масового нищення української інтелігенції вважається травень 1933 року, коли відбулися арешт Михайла Ялового і самогубство Миколи Хвильового. У списку «українських буржуазних націоналістів», розстріляних були Микола Куліш, Матвій Яворський, Володимир Чеховський, Валер'ян Підмогильний, Павло Филипович, Валер'ян Поліщук, Григорій Епік, Мирослав Ірчан, Марко Вороний, Михайло Козоріс, Олекса Слісаренко, Михайло Яловий та інші. Загалом, в один день за рішенням несудових органів, було страчено понад 100 осіб представників української інтелігенції.

Головними літературними об'єднаннями в той час були «Ланка» (пізніше «МАРС»), «Плуг», неокласики «Молодняк», «Спілка письменників західної України», ЛОЧАФ (об'єднання армії та флоту). Найвпливовішим був «Гарт», який пізніше був перейменований на «ВАПЛІТЕ» («Вільну Академію Пролетарської Літератури»). Деякі з письменників, котрим пощастило вижити (П. Тичина, М. Рильський, В. Сосюра, П. Панч, Ю. Яновський), змушені були пристосовуватися до нових умов, ставати на шлях конформізму. Цьому процесові активно сприяли різні творчі спілки (письменників, композиторів, художників), «реорганізовані» НКВД у середині 30-х років. Усе це негативно позначилось на культурі, літературі та мистецтві, руйнувало творчий потенціал народу, збіднювало його духовне життя.

4. 3 Трипільська культура – найвищий культурний вияв Європи в IV-III тис. до н. е. Відкрита наприкінці XIX ст. київським арх. Вікентієм Хвойко біля села Трипілля (Київщина). Племена трипільської культури були однією із найбільш розвинутих і самобутніх етнічних груп Європи епохи енеоліту. Творцями Трипільської культури були примітивно-хліборобські і скотарські племена. Особливістю Тр. культури була велика шана до жінки-матері. Від тих часів ця пошана у великій мірі лишилося в культурі і побуті українців до сьогодні. Наприклад, слово " зять" походить від слова " взять". Це означає, що якщо сьогодні хлопець обирає собі наречену і бере її собі за дружину, то в ті часи було звичайним явищем, коли дівчина або її батьки, обирала собі нареченого і брала собі його за чоловіка. Їжа трипільців була як рослинною ( каші з пшениці, проса, гороху ) так і м'ясною ( м'ясо бика, свині, вівці та диких тварин – оленя, косулі, кабана) й рибною. Як транспорт використовували сани (колесо їм не було відоме), запряжені биками, та човни. Як одяг носили вироби із шкіри та тканин (тканинна одежа на теренах України бере початок саме у трипільців). Ткацтво у трипільців засвідчене знахідками деталей ткацького вірстата та відбитки тканин на глині. Тканини мали візерунки та фарбувались. Взуття було шкіряне ( чоботи, напівчеревики типу постолів, сандалі ). Головні убори мали грибоподібну форму або з підігнутими полами. У них була розвинена житлова архітектура. Хати мали по кілька кімнат, а іноді й поверхів.. Хати були згуртовані в села, що вказує на високий ступінь родової організації, і розташовувалися колом, у центрі якого стояв громадський будинок для сходин та спільних культових обрядів. Основними матеріалами для будівництва будинків були дерево та глина.

Займалися рослинництвом, скотарством й рибальством. Виготовлювали глиняний посуд із орнаментом

Віра: культ жінки-матері, культ плодючості, про що свідчать знайдені дерев. фігурки.

Білет №5

5. 1 Шістдесятники - назва нової генерації (покоління) радянської та української національної інтелігенції, що ввійшла у культуру (мистецтво, літературу тощо) та політику в СРСР в другій половині 1950-х - у період тимчасового послаблення комуністично-більшовицького тоталітаризму та хрущовської «відлиги» і найповніше себе творчо виявила на початку та в середині 1960-х років (звідси й назва).

Шістдесятники влаштовували неформальні літературні читання та художні виставки, вечори пам'яті репресованих митців, ставили замовчувані театральні п'єси, складали петиції на захист української культури. Організовані у 1960 р. Клуб творчої молоді в Києві та в 1962 р. клуб «Пролісок» у Львові стали справжніми осередками альтернативної національної культури. Шістдесятники відновили традиції класичної дореволюційної інтелігенції, якій були притаманні прагнення до духовної незалежності, політична відчуженість, ідеали громадянського суспільства та служіння народові. Перші ш.: Ліна Костенко, Василь Симоненко, потім з’явилися Іван Драч, Микола Вінграновський, Г. Кириченко, Василь Голобородько, Ігор Калинець, Іван Сокульський, Б. Мамайсур та інші.

У прозі найвизначнішими шістдесятниками були Валерій Шевчук, Григір Тютюнник, Володимир Дрозд, Євген Гуцало, Я. Ступак; у критиці - Іван Дзюба, Іван Світличний, Євген Сверстюк, Іван Бойчак. Рух «шістдесятників» було розгромлено або загнано у внутрішнє «духовне підпілля» арештами 1965-72 pp. У цьому процесі частина Ш. без особливого опору перейшла на офіц позиції (В. Коротич, І. Драч, В. Дрозд, Є. Гуцало та ін. ), декого на довгий час (Л. Костенко), а ін. взагалі перестали друкувати (Б. Мамайсур, В. Голобородько, Я. Ступак), так що їх подальша доля зовсім не відома. Ще інших, що не припиняли опору національній дискримінації й русифікації, заарештовано й покарано довголітнім ув'язненням (І. Світличний, Є. Сверстюк, В. Стус, І. Калинець, В. Марченко та ін. ), в якому вони або загинули (В. Стус, В. Марченко), або після звільнення їм цілковито заборонена участь у літературному процесі. З цих останніх, що були заарештовані, єдиний Іван Дзюба офіційно капітулював і був звільнений з ув'язнення та допущений до літературної праці, але вже цілковито в річищі соцреалізму.

У висліді цих процесів на початку 1970-х літературний рух шістдесятників цілковито зник, лише в творчості кількох поетів і прозаїків (Ліна Костенко, Валерій Шевчук) збереглися прикмети літературного оновлення, ними започаткованого.

5. 2 «Повість минулих літ» - перша в Київській Русі пам'ятка, в якій історія держави показана на широкому тлі світових подій. Висвітлює історію східних слов'ян та князівської влади, утвердження християнства на Русі, містить оповіді про виникнення слов'янської писемності, відбиває настрої різних суспільних верств. Записи подаються порічно. Використано перекази, оповідання, повісті, легенди. Подається детальний опис розселення 14 слов’янських племен. Описуються їхні звичаї, обряди і закони. Детально розповідається про весільний обряд у полян, зазначається, що у племен радимичів, в’ятичів, сіверян, древлян весіль не було, а були ігрища між селами, описується поховальний обряд в’ятичів. Основними засобами пересування були коні, вози, сани, човни і кораблі. Подається опис упряжі коней – уздечка, сідло, тощо. Є згадка про різні житлові споруди: тереми, будинки, і господарські прибудови: бані, хліви, голубники, стодоли, тощо. Автор літопису подає опис укріплення граду, є згадка про його дитинець, передгороддя, ворота, церкви і тощо. Русь вела часті війни з сусідніми державами й народами, тому в літописі є згадка про спорядження руського воїна, опис його зброї. Досить гарно подано релігійний світогляд русів. Описується релігійна реформа Володимира Великого, коли він на пагорбі встановив свій пантеон богів: (Перуна, Хорса, Дажбога, Сімаргла, Мокоші), приношення їм різноманітних жертв, навіть людських; про прийняття у 988 р. Володимиром християнства. Є згадка про хмільні напої Київської Русі, про основні злакові культури, які вирощували слов’яни: овес, пшеницю, згадуються висівки.

Подається опис давнього обряду поховання русів-християн, коли мерця проводили у останню дорогу на санях у будь-яку пору року, згадується народне голосіння за померлими. Вказується, що тіло не спалювали, а ховали у труні.

Отже, “Повість минулих літ” – це цінне історичне й етнографічне джерело, яке містить цікаві та змістовні описи матеріальної і духовної культури слов’ян V- XII ст.

5. 3 За Геродотом, VII ст. до III ст. до н. є. з глибин Азії прийшли Скіфи, які завоювали величезну для тих часів територію між Доном, Дунаєм і Дніпром, утворивши там державу Скіфію. Вони мали свою міфологію, обрядовість, поклонялися богам і горам, приносили їм кровну жертву. Геродот виділяв: царські скіфи, які жили в пониззі Дніпра і Дону і вважалися верхівкою союзу племен; скіфи-орачі, котрі мешкали між Дніпром і Дністром; скіфи-землероби, що жили в лісостеповій зоні, та скіфи-кочовики, які оселилися в степах Причорномор'я. Серед названих Геродотом племен власне скіфами були племена царських скіфів і скіфів-кочівників. Вони панували над усіма іншими племенами. Скіфська держава - перше політ. об'єднання на півдні Східної Європи в ранньому залізному віці (центром Скіфії було Кам'янське городище поблизу м. Нікополя). Скіфія поділялася на округи (номи), якими управляли вожді, призначені скіфськими царями. Найвищого піднесення досягла Скіфія в IV ст. до н. є. За часів правління царя Атея. Скіфське суспільство складалося з воїнів, жерців і рядових общинників (землеробів і скотарів). Особливою шаною у скіфів користувалися сім богів; саме їх вважали прабатьками людей і творцями всього сущого на Землі. Мали поховальні обряди, коли померлого возили по всіх селах, щоб кожний віддав йому пам’ять. Потім його ховали у землі і насипали кургани. Чим вище був курган, тим значнішою була померла особа. Якщо помирав чоловік, разом з ним ховали його дружину, коня й інш. необхідні на тому світі речі. Скіфи були войовничим народом. Вони активно втручалися в конфлікти між державами Передньої Азії. В III-І ст. до н. є. значну частину Скіфії завоювали сармати, які прийшли з Волги. Їхня мова, як і скіфська, належала до іранських мов, близькими були побут і звичаї. Тому вони фактично уживались в одній державі Сарматії. Важливим політичним центром було м. Танаїс у гирлі Дону. Вони займалися скотарством, полюванням, вели кочовий спосіб життя. Велике значення в житті сарматів мали війни за пасовиська та здобич. Основу війська сарматів складали важкоозброєні вершники - катафактарії. У них, як і у скіфів, існувала приватна власність на худобу, що була основним багатством і головним засобом виробництва. Значну роль у господарстві сарматів відігравала праця рабів, у яких вони перетворювали захоплених під час безперервних війн полонених. Кочовий спосіб життя сарматів і торговельні зв'язки з багатьма народами (народами Китаю, Індії, Ірану, Єгипту) сприяли поширенню серед них різних культурних впливів, їхня культура поєднувала в собі елементи культури Сходу, античного Півдня і Заходу.

Білет №6

6. 1 Нація - це велика, стала група людей, об'єднаних спільним походженням та історією, мовою, культурою, самосвідомістю та певними інтересами. Нація - це явище історичне, яке виникає на певному етапі розвитку людства. Швидке формування сучасних націй відбувається у період розвитку капіталістичних відносин. Важливою умовою формування нації є зростання національної самосвідомості: свідомого згуртування та об'єднання дій її різних представників не тільки на грунті усвідомлених ними спільних рис або спільного минулого, але й на грунті розуміння ними головних національних інтересів і вироблених спільних цілей.

На формування української нації вплинули: Однобічне профілювання економіки України і перетворення її на сировинний придаток Росії, поява значної маси незайнятих селян, що викликало міграційні процеси, перемішування населення; відсутність власної держави, національної еліти, в руках якої були б економічні і політичні засоби консолідації українського народу. У 1863 р. було заборонено друкувати українською мовою підручники, читанки і тексти до музичних творів ( Валуєвський циркуляр ), а в 1876 р. - ввозити в імперію видані за кордоном книжки і брошури українською мовою, а також нею користуватися на сцені ( Емський указ ). Крім того, русифікація і полонізація міст заважали розвитку української традиційної селянської культури, міської української культури і масовому поширенню її серед українства. Незважаючи на все це, діячі української культури створили чудові зразки в галузі літератури ( Т. Шевченко, І. Котляревський, Панас Мирний, І. Франко ), драматургії і театру ( І. Карпенко-Карий, М. Старицький, М. Заньковецька, М. Садовський та ін. ), музики ( М. Лисенко ), образотворчого мистецтва ( С. Васильківський, М. Мурашко та ін. ). Видатну роль українська інтелігенція відіграла в утвердженні національної самосвідомості свого народу, допомагаючи йому зберегти історичну пам'ять, етнічну самоназву і назву своєї етнічної території, яку царизм намагався замінити принизливим терміном " Малоросія".

Українська нація формувалася переважно як селянська. З розвитком капіталізму дедалі більшого значення набирала українська інтелігенція, яка стала рушійником консолідації української нації. Консолідуючі чинники: загальний інтерес народу до свого історичного минулого, розвиток української журналістики другої половини XIX ст, створення творів літератури, театрів, науки літературною укр. мовою. Слово «Україна» - слов'янського походження і означало первісно край, земля, територія. Найімовірніший індоєвропейський корінь *(s)krei- (відокремлювати, різати). Думки розділяються щодо безпосередньої етимології слова, проте найімовірнішим є прямий синонімічний зв'язок зі словом «князівство» - земля наділена, «відкраяна», «украяна», «урізана» князеві.

Вперше назва з'являється в « Київському літописі» 1187 р. (періоду посилення феодальної роздробленості Київської Русі), де літописець розповідає про смерть переяславського князя. З тих часів слово починає часто зустрічатись і в інших літописах, у формах «Київська Україна», «Чернігівська Україна», «Сіверська (Новгород-Сіверська) Україна» тощо»

6. 2 Полемічна література - літературна творчість церковно-теологічного і художньо-публіцистичного характеру в Україні. Особливого розвитку набула після прийняття Брестської церк. унії (1596). Поштовхом для розвитку П. Л. стала книга польського публіциста – єзуїта Петра Скарґи «Про єдність церкви Божої». Серед прихильників українського православ'я унія породила тривогу і спричинила цілу хвилю протестів у вигляді полемічних трактатів та памфлетів. Серед них твори Г. Смотрицького, Христофора Філалета, Івана Вишенського, Стефана Зизанія, М. Смотрицького, З. Копистенського, М. Андрелли та ін. Зокрема, «Апокрисис» («Відповідь»), виданий в Острозі польською (1597 р. ) і староукраїнською (1598 р. ) мовами, написаний Христофором Філалетом у відповідь Петру Скарги, гнівно виступає проти підступної політики папства та зрадницьких дій верхівки українського духовенства, застерігає, що польсько-шляхетська політика соціального і національно-релігійного гноблення українців і білорусів може викликати народне повстання. «Апокрисис» мав велику популярність в Україні і Білорусі.

6. 3 Загальною рисою традиційного укр. одягу є його мальовничість. Сам одяг класифікують за регіонами, навіть в кожному селі не можна було б знайти однакові візерунки, вишивки. Жіночій о. є більш складним, ніж чоловічий. Елементи укр. о.: Сорочка (і в жін.. і в чол. одязі, обов’язково прикрашена вишивкою, яка різниться в залежності від регіону. Кептар (хутряна безрукавка населення Карпат та Прикарпаття), керсетка (на Київщині, Чернігівщині, Полтавщині, частково на Півдні України жіноча безрукавка з фабричної тканини, яка мала багато місцевих варіантів довжини, пропорцій, декорування). Спідниця (андарак, літник, димка, фартух, шорц) зшита форма стегнового жіночого одягу, шилася у 3-4 пілки з саморобних вовняних, напіввовняних та полотняних тканин, мали місцеві колористичні та орнаментальні особливості, а також різні назви), запаска (найдавніший загальнослов'янський варіант незшитої спідниці, відома майже на всій території України і мала локальні варіанти оформлення, переважно складалася з двох вузьких пілок вовняної саморобної тканини, спочатку на талії пов'язували задню частину, ширшу й довшу, а спереду закріплювали другу, вужчу й коротшу), фартух (біла передня частина запаски, яка прикрашалася по низу вишивкою), плахта (частково зшита розпашна спідниця, невід'ємна частина центральноукраїнського жіночого національного костюма). Штани (основний чоловічий стегновий одяг, різноманітної форми та крою, грубого саморобного полотна в основному білого кольору, іноді з малюнком у вигляді вузьких смуг, зимові штани робили з білої вовняної тканини, а в західних областях - із валяного сукна білого, коричневого або червоного кольорів), шаровари. Верхній одяг був надзвичайно різноманітним – кожух (зимовий одяг з овечих шкір хутром усередину), жупан (з дорогих тканин - штофу, парчі або з тонкого фабричного сукна, частіше синього або зеленого кольору, він був досить довгий, приталений). Доповнення костюма: пояси, убір голови, взуття, прикраси. Дівочі зачіски: дівчата носили розпущене волосся, розділене посередині, під час праці волосся підв'язували або заплітали в одну чи дві коси; дрібненько сплетені косички (дрібниці) були поширені серед дівчат Поділля, Київщини та Полтавщини;

Білет №7

7. 1 Основним типом традиційного житла всюди в Україні є хата. Це затишна, найчастіше білена зовні і всередині, будівля під солом'яним дахом. Цей загальний тип укр. хати є найбільш визначальною етнографічною ознакою українського народу. Від нього відрізняються хати північної частини і Карпатських гір. Там вони дерев'яні, мають відкриті стіни. Панівним типом житла в Україні XIX ст. вважалась хата з одним житловим приміщенням. Найбільш простим і найдавнішим її різновидом було однокамерне житло, в якому єдине приміщення мало безпосередній вихід на вулицю. Двокамерне селянське житло було поширене в XIX ст. і зберігалось у західній частині України до початку XX ст. Така хата мала одне житлове приміщення та сіни. Трикамерне селянське житло набуло масового поширення в Україні наприкінці XIX - на початку XX ст. Воно вважається наступним етапом розвитку української хати. Житлові будинки з таким плануванням, крім власне хати і сіней, мали ще комору.

Хати, в яких було одне житлове приміщення, сіни і комора, мали багато регіональних відмінностей у різних місцевостях. Так, на Поліссі до хати добудовували ще одну комору для зберігання овочів («стебку», «пукліт»), у західних районах України — хлів, приміщення для сільськогосподарського реманенту.

У народному житлі завжди багато уваги приділяли художньому оздобленню. Вірили, що тільки розмальована хата може бути надійним захистом від злих сил. Червоною смугою вище долівки обводили стіни. Створене таким чином замкнене коло повинно було боронити від «нечистої сили». Магічне значення мали і настінні розписи. Селяни вірили, що різноманітні барвисті зображення, орнаменти можуть привернути увагу лихої сили, яка не чіпатиме людей. Побутував звичай під час закладання в одну яму класти гроші (щоб не переводились вони у хаті), у другу - вовну (щоб було тепло), у третю - жито (для довголіття). Це було в ранньому родовому суспільстві своєрідною «будівельною пожертвою», компенсацією духам за зрубані дерева, які мали стати стінами. Українська піч завжди займала внутрішній кут з боку вхідних дверей і була обернена своїм отвором («щелепами») до фасадної стіни. По діагоналі від печі розташований парадний кут («покуть»), у якому висіли ікони, прикрашені рушниками, цілющим зіллям та квітами. Біля столу попід стінами ставили лави, а зі зовнішнього боку - переносний ослін. Зліва від столу знаходилась скриня. Уздовж тильної стіни, між піччю і причілковою стіною, влаштовували піл («приміст»). У кутку біля дверей робили дерев'яні полички, або мисник, а уздовж чільної стіни над вікнами навпроти печі - полицю для хатнього начиння та хліба.

7. 2 В архітектурі поч. XIX століття на зміну пишноті і розкутості українського бароко прийшов стриманий, академічний стиль класицизму. За будівництвом міст наглядали спеціальні комісії і комітети. Громадські споруди будувалися з урахуванням їх призначення - головною метою архітектора стало не створення зовнішньої привабливості, а внутрішній комфорт (висока стеля, вентиляція, освітлення). У цей час активно забудовуються нові міста на півдні України і в Криму - Маріуполь, Олександрівськ (Запоріжжя), Катеринослав (Дніпропетровськ), Миколаїв, Одеса. В Одесі за проектом петербурзького архітектора Тома де Томона в 1809 було споруджено оперний театр. Одночасно відбувалася реконструкція старих міст Слобожанщини і Подніпров'я. Архітектурний стиль Києва визначався відомим архітектором А. Меленським. За його проектом споруджені пам'ятник на Честь повернення Києву магдебурзького права, церква на Аскольдовій могилі, ансамбль Контрактової площі на Поділ, який постраждав від пожежі 1812 року. У 1837-1843 роках за проектом Олександра Беретті побудована будівля Київського університету. Упорядковуються такі міста, як Харків, Полтава. У живописі початку XIX столітті переважаючим художнім стилем був романтизм. Багатьох художників цього напряму приваблювала Україна - «нова Італія», як її називали. З'явилися і художники, для яких поїздки сюди не були просто даниною моді. Українській темі присвятив свою творчість В. Штернберг. Працював він і в портретному, і в побутовому, і в пейзажному жанрах. Його увагу приваблюють і стають сюжетами картин, здавалося б, прозаїчні сцени: переправа на поромі через Дніпро, ярмарок, весілля. Його картинам властива описовість, що зближує їх зі стилістикою української літератури того часу. В. Штернберг товаришував з Шевченком, йому належить художнє оформлення «Кобзаря». В Академії мистецтв у Петербурзі за сім картин, написаних на Київщині і Полтавщині, він отримав велику золоту медаль. В. Штернберг помер дуже молодим під час поїздки в Італію.

7. 3 До обрядового фольклору належать календарні і родинно-обрядові пісні. Календарно-обрядовий фольклор поділяється на чотири цикли, що співвідносяться з порами року. Зимовий цикл українського фольклору найповніше представлений і найбільш вживаний у сучасності. Це насамперед пісні, приурочені до Різдва Христового – колядки - та пізнішого походження сценарії для вертепного різдвяного дійства. До зимового циклу також входять так звані щедрівки, структурно подібні до колядок, які співають на Щедрий вечір. Щедрівки особливо багаті на побажання щастя, здоров’я, достатку господареві дому, в який прийшли щедрувати. Весняний фольклор представлений так званими веснянками або гаївками, масивом текстів для ігор, які грають на Великдень, вийшовши з церкви. У веснянках домінують мотиви пробудження природи і споріднений з ним мотив кохання. Ці пісні супроводжуються хороводами. Із давнішого пласту у весняний цикл входять також русальські пісні. На дні літнього сонцестояння в українців з прадавніх часів припадали купальські свята та ігрища. Купальські святкування були пов'язані з танцями і співами й носили оргаїстичний характер. Зародилась ця традиція у ті часи, коли серед хліборобських племен на теренах України панував культ сонця і давніх язичницьких богів Ярила і Дажбога. Згодом, уже в християнські часи, ці обряди наклалися на святкування великих релігійних свят: різдва Івана Хрестителя й верховних апостолів Петра і Павла. Петрівчанські пісні співались впродовж петрівки - посту перед святом верховних апостолів Петра і Павла. Основною темою петрівчанських пісень є кохання, одруження, шлюбне життя. Жниварські чи обжинкові пісні є складовими обрядів, пов’язаних із хліборобськими жнивами. Вони фактично завершують календарний цикл. Жнива хоч і є періодом важкої праці, але знаменують кінець хліборобського року. Серед мотивів обжинкових пісень найважливішим є величання господаря і господині.

Білет №8

8. 1 Укр. традиц. кухня нараховує сотні рецептів: борщі й пампушки, паляниці й галушки, вареники й ковбаси, печені та напої з фруктів і меду, відомі далеко за межами України. Деякі страви мають багатовікову історію, як, наприклад, український борщ. Важка праця потребувала ситної, калорійної їжі. Тому для української кухні характерні страви багаті і на білки, і на жири, й на вуглеводи. Примхи ж національного характеру вимагали, аби ця їжа мала бути смачною. Тим-то для більшості страв характерний складний набір компонентів (так, у борщі їх нараховується до 20), а також комбінування декількох способів теплової обробки продуктів (смаження, варіння, тушкування, запікання). Така технологія обумовлює неповторні смакові якості, аромат і соковитість страв української кухні. В XVIII столітті в Україні дуже широко поширюється картопля, що використовується для готування перших та других страв і гарнірів до рибних і м'ясних страв. Хоча цей овоч і не став в Україні, на відміну від Білорусії, «другим хлібом», однак знайшов широке застосування, і з цього часу практично всі перші блюда починають готуватися з картоплею.

8. 2 Родинно-обрядовий фольклор присвячений осн. моментам життя людини: народження, весілля, похорон. Народження дитини супроводжувалося вибором імені, вибором кумів, відвіданням породіллі, хрещенням, очищенням породіллі і повитухи, перше постріження дитини (рік). Весілля має багато місцевих відмінностей. Багато діючих осіб (сваги, бояри, дружки, тощо). Похорон в першу чергу представлений голосіннями, які мали 2 частини: 1) лірична – незмінна, висловлює тугу за померлим; 2) епічна – імпровізаційна, перераховані добрі справи небіжчика. Виділяють ще замовляння (заговори) – поетичні твори, яким приписувалася сила впливу на природу та людину.

8. 3 За правління Ярослава на давньоруських землях виникло багато шкіл. Осередками освіти були церкви й монастирі. Так, у Софії Київській діяли бібліотека і школа, де навчали грамоти й ознайомлювали з основами тогочасних наук дітей із заможних родин, а також було спеціальне приміщення, де перекладалися твори з іноземних мов, переписувалися й створювалися оригінальні твори давньоруської літератури, велося літописання. У Києві та багатьох інших містах Русі було створено скрипторії — книжкові майстерні, у яких переписувалися церковні книжки, а також трактати з історії, філософії, права, природничих наук. Саме з ініціативи Ярослава у Києві в 1037—1039 pp. було створено перший літописний звід.

Білет №9

9. 1 Ремесло як одна з попередніх форм промислового виробництва було розвинене в Україні від найдавніших часів, але довгий час не було відірване від інших родів праці. Починаючи з 1-го тисячоліття почалося відокремлення ремесла від сільського господарства; тоді ж можна говорити про дві основні галузі ремесел: залізоробне і гончарське виробництво. За княжої доби вже існувало близько 60 видів ремесел: металургія, ковальство, виробництво зброї, гончарство, теслярство, ткацтво й кравецтво, обробка хутра, шкіри, льону і вовни, кістки і каменю, виробництво скла, додатків до харчування (напої) та ін. Зокрема, високо були розвинені вироби прикрас: одягу, оздоблення храмів, палаців та ін. будов; славилися іконописці й золотарі. За соціальним станом ремісники Київської Русі поділялися на сільських вільних ремісників, холопів (рабів) на князівських, боярських або монастирських дворах і найчисленнішу групу вільних міських ремісників. Для захисту своїх інтересів міські ремісники об'єднувалися в товариства, які можна вважати зародками пізніших цехів - вони переважно мали назву дружин, на чолі яких стояв старійшина (староста). Найбільшим ремісничим осередком був Львів, у якому вже у 2-й пол. XV ст., було понад 50 ремісничих професій, а у 1-й пол. XVIІ ст. - 133 ремісничі фахи; цехів наприкінці XVI ст. було 27, у 1-й пол. XVIІ ст. - 33, у яких працювало бл. 2 000 цехових ремісників, пересічно 4 на одну майстерню (майстер, 2 підмайстрі, 1 учень). На другому місці був Київ (у XVI ст. - 20 ремісничих цехів); менші осередки: Луцьке, Кам'янець Подільський, Перемишль, Ярослав. За соціальною структурою ремісники належали до середньої групи міщанства (майстрі і заможніші позацехові ремісники) або до бідноти (підмайстри, учні та більша частина позацехових ремісників, т. зв. партачів). Більшість заможних майстрів були поляки, німці або вірмени. Українців серед цехових ремісників на Західній Україні було мало, бо деякі цехи їх не приймали або не давали їм звання майстрів і забороняли учням стати підмайстрами.

9. 2 Запровадження християнства на Русі сприяло зміцненню державності, розповсюдженню писемності, створенню визначних пам'яток літератури. Під його впливом розвивалися живопис, кам'яна архітектура, музичне мистецтво, розширювалося і зміцнювалися культурні зв'язки Русі з Візантією, Болгарією, країнами Західної Європи. Разом з християнством на східнослов'янських землях були запроваджені церковний візантійський календар, культ " чудотворних" ікон, культ святих.

Християнство внесло позитивні зміни у світогляд людей. Якщо в основі політеїстичних релігійних вірувань, стародавніх слов'ян лежав страх перед стихійними силами природи, ворожими і пануючими, то християнство плекало надію па порятунок, почуття захоплення навколишнім світом. Візантійські церковні канони поступово пристосувалися до особливостей давньоруського етносу.

9. 3 Агіографічна література – літ. про життя святих. Умовно поділяється на: житія, що офіційно схвалені церквою, і твори, що є плодом творчої фантазії окремих авторів. Житія святих з часу їх виникнення були улюбленим читанням людей, вони активно формували моральні засади суспільства. Обстоюючи свою незалежність, Київська Русь була дуже зацікавлена у створенні своїх «святих», які б не «поступалися» перед візантійськими. Треба було показати, що і церква і Руська держава мають незаперечні загально християнські заслуги і тому не потребують сторонньої опіки. Перший в Україні збірник житій вітчизняних святих - " Києво-Печерський патерик" – записаний у XIII ст. за переказами XI-XII ст. («патерик» у перекладі з грецької означає книга батьків чи про батьків ). Він складений ченцями Печерського монастиря з метою доведення його святості. Авторами патерика були Нестор-літописець, чернець Полікарп та єпископ Симон. Нестору належить, зокрема, авторство сказанія про назву монастиря, житія отця Феодосія, святих Бориса і Гліба. Це найдавніші за походженням зразки агіографічної літератури в Україні. Ще приклади: Житіє Олексія, чоловіка Божого, Житія Бориса і Гліба, Житіє Олександра Невського, Житіє Володимира.

Білет №10

10. 1див. білет №2

10. 2 Українське бароко - архітектурний стиль, що з'явився на Україні в XVII столітті. Відрізняється від західноєвропейського бароко більш помірними орнаментами і спрощеними формами і іноді розглядається як попередник конструктивізму. Збереглося багато зразків українського бароко, включаючи ансамбль Києво-Печерської лаври, Софійського собору, Видубецького та Михайлівського золотоверхого монастиря в Києві; Покровський собор у Харковіта ін. Кращими зразками живопису бароко є церковні розписи в Троїцькому соборі Києво-Печерської лаври. У період укр. бароко спостерігався стрімкий розвиток граверного мистецтва. Використовувалася складна система символізму, алегорії, геральдичні знаки та пишні прикраси.

10. 3 За час архімандритства Петра Могили Києво-Печерська друкарня посіла визначне місце серед всіх друкарень України та Білорусі (вийшло 15 назв видань. Серед них були і книги самого Петра Могили). В 1629 році на Київському помістному соборі був схвалений до видання «Літургіаріон» Петра Могили. Він являв собою служебник, виправлений архимандритом за грецькими джерелами і з його власними догматичними й обрядовими роз'ясненнями літургії. Це одна з найвизначніших праць Могили, яка протягом понад двохсот років не втрачала свого значення. Окрім цього у власноручних записах Могили зберігся ряд канонів і церковних піснопінь, що частково увійшли до майбутніх лаврських видань: це канон на причащення священиків, канон на ісход душі, канон на створення світу і плач вигнаних з раю прародителів, канон покаянний, благодарственне піснопіння на честь пресвятої Богородиці у зв'язку з чудовим позбавленням нею Києво-Печерської обителі від нашестя ляцького війська (1630) та інші. Петро Могила присвятив значну частину свого життя розвитку православного шкільництва та освіти в Україні. 1631 року на території Києво-Печерської лаври він відкрив першу школу. Викладання у Лаврській школі велося латинською та польською мовами, і створювалася вона за зразком провідних шкіл того часу - єзуїтських колегій. Всього в ній навчалося понад сто учнів. Петро Могила добре усвідомлював значення освіти в розвитку суспільства і прагнув заснувати в Києві такі школи, які відповідали б потребам часу і ні в чому не поступалися б подібним європейським навчальним закладам. Ще задовго до відкриття школи, турбуючись про досвідчених викладачів, Петро Могила добирав здібних молодих людей і за свої кошти відправляв їх за кордон на навчання. Лаврську школу, об'єднану в 1632 році з братською, згодом було перетворено на Києво-Могилянську колегію. Це була перша вища православна школа у Східній Європі. Після смерті короля Сигізмунда ІІІ, Могила був делегований на сейм. На сеймі він вимагав скасування всіляких актів, що забороняли православним будувати церкви, відкривати колегії, типографії, повернення єпархій, церковних маєтків.

Білет №11

11. 1 Літопис «Повість минулих літ» дає таку картину розселення слов'янських племен у IX ст. На півночі поблизу озера Ільмень мешкали словени, на південь від них у верхів'ях Волги і Дніпра - кривичі. В басейні верхньої Оки знаходилися в'ятичі, на південний захід від них, над верхньою частиною середнього Дніпра і річки Сожа, - радимичі, на північ від річки Прип'ять, в Поліссі, - дреговичі. Між Прип'яттю, Дніпром і Горинню - древляни, на південь від них, понад середнім Дніпром, - поляни. На Лівобережжі, в басейні Десни та Сейма, - сіверяни (сіверці), між Дністром та Бугом - уличі, Дністром та Прутом - тиверці. У Прикарпатті (нинішня Галичина) і Закарпатті - хорвати, у верхів'ях Західного Бугу (VI-VII ст. ) мешкали дуліби, пізніше - волиняни.

Східним сусідом східнослов'янського комплексу племен, у басейні нижньої Волги й Дону, була Хазарська держава. У VIII-IX ст. вона досягла значної політичної могутності. Свою залежність від неї визнавали поляни, сіверяни та інші племена.

З півночі й північного сходу східнослов'янські племена були оточені великою групою фінських племен, значна частина яких з часом була асимільована слов'янами і змішалася з ними.

На північному заході східне слов'янство сусідило з литовськими племенами. Частину з них, зокрема ятв'ягів, з часом вони завоювали і асимілювали. На заході мешкали західнослов'янські польські племена, які в кінці І тис. н. е. розгорнули експансивні дії і значно потіснили східних слов'ян. Так само мадяри, які прийшли у Закарпаття в IX ст. і знайшли там уже давно засновані слов'янські поселення, проти яких пізніше розгорнули агресію.

11. 2 Кирило-Мефодіївське братство ставило своїм головним завданням побудову майбутнього суспільства на засадах християнської моралі, шляхом здійснення ряду реформ; створення демократичної федерації слов'янських народів, очолюваної Україною, на принципах рівності і суверенності; знищення царизму і скасування кріпосного права і станів; встановлення демократичних прав і свобод для громадян; зрівняння у правах всіх слов'янських народів щодо їх національної мови, культури та освіти. Члени братства вели активну громадсько-політичну діяльність: вони поширювали ідеї братства через розповсюдження його програмних документів, прокламацій («До братів-українців», «До братів-великоросів і поляків»), твори Тараса Шевченка; займалися науковою працею і виступали з лекціями в навчальних закладах Києва, в яких проповідували свої погляди; піклувалися про розвиток народної освіти, збирали кошти на відкриття народних шкіл, написання і видання нових книг (зокрема, Пантелеймон Куліш підготував перший підручник з історії України «Повість про український народ», виданий 1846 року, та ін. ). Це було першою спробою української інтелігенції вдатися до політичної боротьби. Братство вперше розробило широку політичну програму національно-визвольного руху, яка стала дороговказом для його наступників. Це позитивно вплинуло на національну свідомість.

11. 3 Поряд з перекладною літературою з'являються оригінальні твори. У XVI столітті відмічається розквіт українського епосу –створюються думи, балади, історичні пісні. Наприклад, популярними були цикли дум «Маруся Богуславка», «Самійло Кішка», " Іван Богун", " Корсунська перемога", народний епос " Хмельницький та Барабаш" та інші. Епічні твори присвячені визвольній тематиці, в них оспівуються лицарство і героїзм, братство і вірність православ'ю. Самобутнім явищем середньовічної літератури є полемічні твори Івана Вишенського, Мелетія Смотрицького, Феофана Прокоповича та ін. Вершина давньої української літератури доби бароко – творчість поета і філософа Григорія Сковороди (1722-1794). Головною для нього є проблема щастя, яка мислиться ним через розкриття божественної суті людини, виявлення таланту, закладеної в неї Богом, що забезпечує працю за покликанням.

Значний розвиток отримало музичне мистецтво. У XVI ст. в Україні широко використовувалися ноти. Музичною столицею Лівобережжя став Глухів. Тут була відкрита музична школа, де вивчали вокал, гру на скрипці, флейті, гуслях, арфі. Більшість випускників потрапляла за традицією до Москви і Петербурга. Скажімо, композитор Дмитро Бортнянський потрапив до Москви ще дитиною. Проте в його творчості присутні українські мотиви. Композитори Максим Березовський і Артемій Ведель були більш тісно пов'язані з Батьківщиною. Вихованці Києво-Могилянської академії, вони вчилися і в італійських майстрів. Композитори працювали в різних жанрах, зокрема оперному, але переважала все ж церковна музика. Шедеврами для свого часу вважаються вокальні концерти, розраховані на поліфонію(багатоголосся). Крім церковної і шкільної драматургії, народжується народний ляльковий театр - вертеп. Його назва пов'язана з тим, що перші лялькові вистави інсценували біблійний сюжет про народження Христа у Вифлеємській печері (вертеп давньослов'янською - печера). Такий театр являв собою триярусну скриню, яка символізувала три рівні космосу. Пізніше залишилося два рівні, у верхньому розгорталися релігійні лялькові вистави, а в нижньому — гумористичні інтермедії, які користувалися величезною популярністю в народі. В навчальних закладах ставилися спектаклі, в яких брали участь десятки і навіть сотні чоловік.

Білет №12

12. 1 Києво-Печерський патерик - збірка оповідань про ченців Києво-Печерського монастиря, заснованого в середині XI ст. Патерик складений в XIII столітті на основі листування єпископа Володимиро-Суздальського Симона і ченця Печерського монастиря Полікарпа. Незадоволений скромною роллю ченця у монастирі, Полікарп, у якого був неабиякий літературний хист, поскаржився своєму другові Симону на те, що його принижують. У відповідь Полікарпові Симон написав докірливого листа, додавши до нього на повчання кілька коротких оповідань з життя печерських ченців та повість про будівництво Печерської церкви. Весь цей матеріал мав викликати у Полікарпа повагу до монастиря, своїм скромним становищем у якому він був невдоволений. Очевидно, повчання Симона вплинуло на Полікарпа, і він, у свою чергу, в формі звернення до печерського ігумена Акіндіна доповнив працю Симона низкою нових оповідань з життя ченців Києво-Печерського монастиря. Згодом (коли - точно невідомо) писання Симона і Полікарпа були об'єднані. Найдавніший рукопис, що містить такий об'єднаний текст обох письменників, з доданими до нього сказаннями про перших чорноризців печерських, Несторовим житієм Феодосія Печерського і деякими іншими матеріалами, відносять до початку XV ст. Оповідання сповнені елементами фантастики. Разом з тим в оповіданнях зустрічається чимало реалістичних побутових дрібниць, що характеризували монастирське життя.

12. 2 Театр корифеїв – перший професійний Український театр. Його було відкрито 1882року в Єлисаветграді, і в цей рік український театр відокремився від польського та російського. Засновником театру був Марко Лукич Кропивницький, що володів усіма театральними професіями. Після нього найдіяльнішим був Микола Карпович Садовський, що боровся за українське слово та український театр за часів їх заборони. Із Театром корифеїв також пов'язані імена М. Заньковецької, П. Саксаганського. Стиль синкретичного театру, що поєднував драматичне й комедійне дійство з музичними, вокальними сценами, включаючи хорові й танцювальні ансамблі, вражав суто народною свіжістю й неподібністю до жодного існуючого театру. У репертуарі театру були такі вистави, як «Запорожець за Дунаєм», «Продана наречена», «Галька», «Катерина», «Енеїда» Котляревського. Сміливою перемогою стала постановка українською мовою «Ревізора» Гоголя. Театр Садовського проіснував до початку Першої світової війни, коли царською владою було закрито не тільки театр, а й усі українські газети, журнали, книгарні.

12. 3 Модернізм - загальний термін, що використовується для виниклих на початку ХХ ст. спроб порвати з художніми традиціями ХІХ ст.; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. Філософія модернізму - переоцінка традиційних цінностей і поглядів на світ; складнощі та суперечливість взаємин людини і навколишнього світу (світ або непізнаний, або пізнається лише інтуїтивно, несвідомо); визнання самотності людини, її відчуженості від світу, замкненості в колі своїх фантазій, як у " Башті із слонової кістки" ; глобалізація та інтернаціоналізація культурних процесів, що призводить до втрати національних традицій;

Встановлення деяких з цих ознак відбувається перед усім у поезії, окремі зразки якої (починаючи з лірики Т. Шевченка, а також у творчості І. Франка, Я. Щоголіва, О. Маковея, Уляни Кравченко, В. Щурата, О. Козловського) могли бути інтерпретовані як модерністські ще до кінця 19 ст. На рубежі століть стають зримими риси нового художнього мислення в поезії (, В. Бирчак, В. Стефаник, М. Коцюбинський, О. Кобилянська), згодом – у драмі (Леся Українка, О. Олесь, С. Черкасенко, В. Винниченка).

Модерністські прикмети у творах української літератури тривалий час співіснують з декадентським (П. Карманський, О. Луцький, Я. Савченко), зароджуючись у течіях натуралізму, раннього символізму, імпресіонізму. Вияви (ще незрілі) модернізму здобувають місце на сторінках альманаху «Січ», у серії «Живі струни», журнал «Молода Україна»; далі, більш вагомі, у «Літературно-науковому віснику», альманахах „З-над хмар і з долин», «З потоку життя”, «Багаття», «За красою», журнал «Світ», «Будучність», „Українська хата», «Дзвінок». Засади модернізму в території та художній практиці сповідує товариство «Молода муза».

Білет №13

13. 1 Апокрифи - це, власне, не визнані церквою, а згодом і заборонені нею оповідання про осіб і про події біблійної історії, оповідання, що частково доповнюють дані «святого письма» новими цікавими деталями і казковими мотивами, частково змінюють ідейний зміст оповідань, стверджених церквою, в дусі, що не відповідав ортодоксальній релігії. книжок. Відповідно до біблійних книг апокрифи поділялися на три групи: старозавітні (на теми старого завіту); новозавітні (на теми нового завіту) і есхатологічні (про «потойбічне життя»).

До старозавітних апокрифів належали такі, в яких розповідалося про перших людей - Адама і Єву, про Авраама, Давида і Соломона. До новозавітних апокрифів належать апокрифічні євангелія Іакова, Никодима та Фоми, що користувалися у давнину особливою популярністю. Тут особа Христа змальована більш реалістично, ніж у канонічних євангеліях. Так, у Євангелії Фоми Христос у дитинстві показаний свавільним і навіть жорстоким хлопчиськом. Чимало таких апокрифів було складено і про «діянія» учнів Христа, або апостолів, що, зрозуміло, розходилося з канонічним вченням церкви.

До есхатологічних апокрифів належать «Житіє Андрія Юродивого», «Откровення апостола Павла», «Откровення Мефодія» та ін. Найбільшою популярністю користувався апокриф «Хожденіє Богородицы по муках», що був відомий за давньоруським списком XII ст. і до списків XIX ст.

13. 2 Романтизм - ідейний рух у літературі, науці й мистецтві. Визначальними для романтизму стали ідеалізм у філософії і культ почуттів, а не розуму, захоплення фольклором і народною мистецькою творчістю, шукання історичної свідомості й посилене вивчання історичного минулого. Першими виявами українського романтизму були: видана 1818 у Петербурзі «Грамматика малороссийского наречия» Олександра Павловського і збірка Миколи Цертелева «Опыт собрания старинных, малороссийских песней» з висловленими в них думками про глибоку своєрідність і самостійність української мови й української народної поезії. До виявів українського передромантизму зараховують також виданий у Москві 1827 збірник «Малороссийские песни» М. Максимовича і балади П. Гулака-Артемовського («Твардовський» і «Рибалка», 1827). Зокрема чималий вплив на утвердження романтизму в українській літературі мали українські школи в російській і польській літературах. В російській літературі провідними представниками української школи були не тільки захоплені українською екзотикою (природою, історією, народним побутом і творчістю) росіяни (К. Рилєєв, О. Пушкін, Ф. Булґарін), але й численні українці, що писали російською мовою (О. Сомов, М. Маркевич, Є. Гребінка й особливо М. Гоголь). Визначальними були українські теми й українські екзотичні сюжети також для творчості польської української школи" - романтиків А. Мальчевського, Б. Залєського й С. Ґощинського.

13. 3 Українське драматичне мистецтво дедалі активніше інтегрується в європ. культурний простір. Світове визнання здобув театр. режисер Роман Віктюк, творчість якого стала вагомим внеском у світову театральну естетику кінця 20 ст. Відомий далеко за межами України й Андрій Жолдак. Низка талановитих акторів українського театру, Богдан Ступка, Ада Роговцева, Анатолій Хостікоєв та інші, з великим успіхом знялися у вітчизняних і зарубіжних кінострічках. Нині в Україні щорічно відбувається низка міжнародних театральних фестивалів, що засвідчили свій авторитет у Європі. У 2010 р. створено всеукраїнську театральну портал-мережу " atheatre. com. ua - український театральний простір", яка налічувала понад 105 театрів і 71 драматурга станом на жовтень 2011 р. Портал містить інформацію про театральні фестивалі, репертуар театрів, відомості про вистави й історичні довідки. Всю інформацію театри розміщують самостійно.

Білет №14

14. 1 Літопис - історико-літературний твір у К. Русі, пізніше в Україні, Росії та Білорусі, в якому оповідь велася за роками; важливі пам'ятки літератури, цінні джерела для дослідження слов'янської історії з давніх часів до XVIII ст. включно. Розповідають про походження східних слов’ян, зародження у них державної влади, про політичні, економічні та культурні взаємини між собою та з іншими народами, тощо. Велике значення літописи мають для вивчення історії української літературної мови. Мова більшості літописів книжна, близька до церковнослов'янської, а у період XV-XVIII ст. частина пишеться латинською.

Літописання почалося у Києві приблизно у кін. Xст. В XI ст. були складені Літописне зведення 1037, Києво-Печерське літописне зведення 1072 - 73 (автор книжник Никон), Новгородське зведення 1079, Початкове зведення 1093 - 95, складене ігуменом Печерського монастиря Іоанном. Останнє стало основою для складання першої редакції «Повісті минулих літ». Безпосереднім продовженням її в Іпатіївському списку був Київський літопис, складений у Видубицькому монастирі на підставі літописних зведень, які до нас не дійшли. Є відомості про чернігівський, переяславський, галицький літописи XII ст., однак вони не збереглися, уривки з них ввійшли до інших літописних зведень. З 2-ї пол. XIII ст. у зв’язку із занепадом Києва літописання зосереджується в Галицько-Волинському князівстві. Видатною пам’яткою XIII ст., головним джерелом для вивчення історії України цієї доби є Галицько-Волинський літопис, що охоплює події 1201-92 рр.

Це були найдавніші літописи. Згодом їх ставало все більше: літописи Баркулабівський, Биховця, Авраамки, Красинського, Рачинського, Румянцевський, безліч козацьких літописів та інш.

14. 2 Шкільна драма – жанр латино мовної релігійної драматургії, що виник на межі 15 -16 ст. в країнах Західної Європи. Спочатку розвивалася у католицько-християнському та антично-класичному напрямках. Часто складалася з п'яти актів, після кожного з яких виступав хор. Вистава організовувалася переважно до Різдва, Великодня тощо.

В Україні шкільна драма поширилась у 17-18 ст., створювалась викладачами та учнями духовних (братських) шкіл, спрямовувалась проти експансії католицизму. Основна її віршова форма - силабічна, писана українською книжною мовою.

Із збережених шкільних драм найдавніша - «Олексій, Божий чоловік» (1674). З останніх найвизначніших творів цього жанру були трагікомедія «Володимир» (1705) Феофана Прокоповича, присвячена гетьманові І. Мазепі, та п'єса невідомого автора «Милість Божа.. », (1728). До шкільної драми на біблійні сюжети додавалися інтермедії.

14. 3 За часів Володимира в загальних рисах завершилося формування держави. Він приєднав до Києва східнослов'янські племінні князівства й союзи племен: хорватів і дулібів (981 p. ), в'ятичів (982 p. ), радимичів (984 р. ) та ін. Видатний політик і адміністратор Володимир здійснив серію реформ. Спочатку він спробував реформувати язичництво, проголосивши Перуна верховним богом країни, а в 988 p., переконавшись у віджилості старої віри, запровадив християнство. Близько 988 р провів адміністративну реформу, позбавивши влади місцеву знать (князьків) і замінивши їх великокняжими посадниками, своїми синами й наближеними боярами. На зміну родоплемінному поділу держави прийшов територіальний, що є однією з найважливіших ознак справжньої держави. Було запроваджено новий кодекс правових норм, поки що усний, - " Закон земляний" . Володимир піклувався про охорону державних рубежів, давши відсіч агресивним балтським племенам ятвягів і волзьким тюркам-булгарам. Головне місце в міжнародних стосунках Русі займали, як і раніше, взаємини з Візантією. У 988 р. Володимир допоміг візантійському імператорові Василію приборкати бунтівних феодалів. У вдячність за це і розраховуючи на допомогу в майбутньому, Василій видав за князя сестру, принцесу Анну.

Білет №15

15. 1 «Повчання дітям» В. Мономаха - визначна пам'ятка літератури К. Русі. Збереглося (без закінчення) в Лаврентіївському списку «Повісті минулих літ» під 1377 р. у кількох неповних частинах. перша в давній українській літературі спроба життєписної розповіді. висловлює думки загальнодержавного, політичного та морального характеру, повчає своїх дітей бути розумними правителями, захищати інтереси Русі, боротися з князівськими міжусобицями, самим учитися й поширювати освіту, власною поведінкою подавати приклад іншим. Свої настанови він підкріплює прикладами із власного життя, розповідає про численні походи, викликані необхідністю зміцнення єдності Русі та її захисту від зовнішніх ворогів.

Вперше текст «Повчання» Володимира Мономаха був опублікований графом О. Мусіним-Пушкіним 1793 р.

15. 2 см. Білет №5

15. 3 Завдяки своєму географічному положенню й зв’язкам із західно-європейськими державами Галицько-Волинське князівство привнесло в свою культуру елементи романського, а згодом і готичного стилів. Наприклад, звичайний тип церков (так званих тринефних), видовжується в напрямку схід-захід через прибудову третьої пари стовпів. Сюди належать церкви Володимира, Галича, Холма та інших міст. Вони складені переважно з тесаного каміння, їх покриття, обробка фасадів з двома вежами, портали, капітелі, поліхромне різьблення, вітражі мають виразний романський стиль. Такою, наприклад, є церква святого Пантелеймона в Галичі (1200), має розкішний романський портал та інші різьблені з каменю деталі. Яскраву картину спорудження Данилом церкви у Холмі подає літопис, розповідаючи, що церква була " гарна і гожа". Церква мала чотири вежі і " стояли вони на чотирьох головах людських, вирізьблених одним умільцем; У Г-В князівстві оздоблення інтер'єрів давньоруських палаців, храмів, княжих дворів здійснювалось мозаїками, фресками, різьбленим каменем, іконами. Видатною пам'яткою живопису тих часів є мініатюри в літописах і худ. оздоблення книг. Дослідники характеризують ХП століття як початок самостійної художньої творчості в Україні.