40. Мова і суспільство: соціолінгвістика (мовна норма, мовна ситуація та мовна політика, білінгвізм, диглосія, інтерференція, мовний пуризм, типи мовних контактів).

Зв’язок мови і суспільства не одразу став предметом спеціального наукового дослідження. Теорія про співвідношення мовних і соціальних чинників ґрунтується на праці представників соціологічного напряму французького мовознавства, особливо А. Мейє. Істотну
роль у цьому плані відіграли дослідження американських етнолінгвістів, які розвивали ідеї Ф. Боаса і Е. Сепіра про зв’язок мовних і соціокультурних систем; праці представників Празької лінгвістичної школи В. Матезіуса, Б. Гавранка, Й. Вахка, які довели зв’язок мови із соціальними процесами і соціальну роль літературної мови; Певний внесок у вивчення цього питання зробили українські вчені О. С. Мельничук, В. М. Русанівський, Ю. О. Жлуктенко та ін. У 60-х роках XX ст. до питання зв’язку мови і суспільства повертаються американські мовознавці В. Лабов, Д. Хаймс, присвятивши свої дослідження вивченню мовної ситуації в багатомовних країнах. Так сформувалася соціолінгвістика.

Соціолінгвістика — наука, яка вивчає проблеми, пов’язані із соціальною природою мови, її суспільними функціями, механізмом впливу соціальних чинників на мову і роллю мови в житті
суспільства. Традиційно в соціолінгвістиці виділяли три розділи: психолінгвістику, етнолінгвістику й інтерлінгвістику. Проблеми соціолінгвістики: 1) як соціальний чинник впливає на функціонування мов; 2) як він відображається в мовній структурі; 3) як мови взаємодіють.

Мо́ вна но́ рма — сукупність загальноприйнятих правил реалізації мовної системи, які закріплюються у процесі спілкування. Головні ознаки мовної норми — унормованість, обов'язкова правильність, точність, логічність, чистота і ясність, доступність і доцільність.

Мовна ситуація — сукупність форм існування однієї мови або сукупність мов у їх територіально-соціальному взаємовідношенні і функціональній взаємодії в межах певних географічних регіонів або адміністративно-політичних утворень. Іншими словами, це взаємовідношення
використовуваних на певній території різних мов чи різних мовних варіантів.

Усі мовні ситуації поділяють на прості (одномовні) і складні (багатомовні). У випадку ендоглосної ситуації мовець залежно від середовища користується то літературною
мовою, то говіркою, а в разі екзоглосної — різними мовами. Із екзоглосних ситуацій найпоширенішою є двомовність, або білінгвізм. Крім двомовності, в сучасному світі
непоодинокі випадки тримовності, рідше трапляється чотиримовність і навіть п’ятимовність (Індія).

Залежно від того, як співвідносяться між собою функції окремих мов чи варіантів мови, розрізняють збалансовані і незбалансовані мовні ситуації. У разі збалансованої ситуації мови виконують однакові суспільні функції, а в незбалансованих мовних ситуаціях суспільні функції мов не збігаються. Дві мови не можуть бути функціонально тотожними. Це суперечило б чинному в мові законові економії мовних засобів. Через те двомовність, як правило, не є тривалою, а лише перехідним етапом на одномовність, де одна з мов усувається.

Двомо́ вність ( білінгві́ зм ) — реальна соціально-мовна ситуація, сутність якої полягає у співіснуванні і взаємодії двох мов у межах одного мовного колективу. Людина, яка здатна використовувати в ситуаціях спілкування дві різні мовні системи, — двомовна (білінгв), а сукупність відповідних умінь — двомовність (білінгвізм).

Одним із конкретних випадків незбалансованого білінгвізму є диглосія. Диглосія — це одночасне існування в суспільстві двох мов або двох форм (варіантів) однієї мови з функціональним їх розподілом. Вибір мови диктує комунікативна ситуація, і він не залежить від етно-мовної належності мовців. На відміну від білінгвізму диглосія передбачає свідому оцінку
мовцями певної мови за шкалою «високий —низький». Компонентами диглосії є різні мови (наприклад, французька і російська в російських дворян XVIII ст. ), різні варіанти однієї мови (літературна мова і діалект), різні стилі мови (книжний і розмовний).

Інтенференція – наслідки впливу однієї мови на іншу. Лінгвістична взаємодія двох мовних систем за умов білінгвізму. Наприклад, це можуть бути помилки у англійській мові через рідну українську.

Мовна політика — свідомий і цілеспрямований вплив, який має на меті сприяти ефективному функціонуванню мови в різних сферах її застосування; сукупність ідеологічних принципів і практичних заходів щодо розв’язання мовних проблем у соціумі, державі; сукупність політичних і адміністративних заходів, спрямованих на надання мовному розвитку бажаного спрямування.

Термін мовна політика має два значення: 1) мовна політика як сукупність заходів, спрямованих на певний мовний розвиток; 2) мовна політика як частина національної політики певної держави (зміна чи збереження наявного функціонального розподілу мов у багатомовному суспільстві) – НАЦІОНАЛЬНА МОВНА ПОЛІТИКА.

Держава впливає на мовну ситуацію через ідеологічні, законодавчі, адміністративні, фінансово-економічні важелі. Вона визначає соціальний статус і соціальні функції мов. Вплив мовної політики держав у всі епохи зводився до нав’язування скореним народам мови завойовників, до ігнорування прав на розвиток і функціонування мов національних меншин, до орієнтації країн, які звільнилися від колоніальної залежності, на мови колишніх метрополій.

Мовний пуризм — це визначення одного з різновидів мови як чистішого ніж інші, часто з посиланням на помічений занепад порівняно з ідеальним минулим, чи небажаною схожістю з іншими мовами, а часто просто заради абстрактного ідеалу. Лінгвістичний пуризм часто представляють як консервативний, як «захист» мови від «агресії» інших мов чи як «збереження» національного духу, але часто він є інновативним в описі нового стандарту. Лінгвістичний пуризм часто є частиною вимушеної мовної політики уряду.

Мовний контакт, міжмовний контакт — взаємодія двох чи декількох мов, що чинить вплив на фонетичну і граматичну структуру та словниковий запас однієї або декількох з цих мов. . Розрізняють такі типи мовних контактів: безпосередні й опосередковані; між спорідненими і неспорідненими мовами; з однобічним і обопільним впливом; маргінальні (на суміжних територіях) і внутрішньорегіональні (на одній і тій самій території); казуальні (випадкові) і перманентні (постійні); природні (безпосереднє спілкування), штучні (навчання в школі) і змішані (природно-штучні).

41. Мова як соціальне явище. Суспільні функції мови.

У сучасному мовознавстві домінує думка про мову як суспільне явище. Визначення мови як суспільного явища спирається на тверезий аналіз фактів розвитку і застосування мови. Мова не успадковується і не закладена в біологічній суті людини. Мова також не є явищем психічним, бо в такому разі вона виникала б і розвивалася б у кожної людини окремо незалежно від мовленнєвого впливу навколишнього оточення.

До розуміння мови як суспільного явища вчені дійшли у середині XIX ст. Одним із перших був Я. Грімм, який заявив, що «мова за своїм походженням і розвитком — це людське надбання, витворене цілком природним чином». В. фон Гумбольдт, який, став основоположником психологізму в мовознавстві, стверджував однак, що мова розвивається тільки в суспільстві і «людина розуміє себе настільки, наскільки досвідом установлено, що її слова зрозумілі й
іншим». Ф. де Соссюр убачав соціальний характер мови в її примусовості щодо індивідів.

Про те, що мова є суспільним явищем, свідчать її функції, які виявляють її сутність, призначення, дію. Вони є тими характеристиками, без яких мова не була б сама собою.

Найголовніші (базові) функції:

· комунікативна (засіб спілкування)

· когнітивна (засіб мислення і пізнання).

· емотивна (засіб вираження почуттів і емоцій)

· метамовна (засіб дослідження й опису мови в термінах самої мови).

Вторинні функції мови:

· фашинна (засіб встановлення контакту)

· конативна (засвоєння)

· волюнтативна (волевиявлення, впливу)

· кумулятивна, або історико-культурна (зберігання всього того, що виробила нація за всю свою історію в духовній сфері)

· репрезентативна або номінативна

· референтна функція (засіб позначення предметів та явищ зовнішнього світу і
свідомості)

· емотивною — поетична, або естетична (засіб вираження і виховання прекрасного).

Р. О. Якобсон називає шість функцій: емотивну, конотативну, референтну, метамовну, фатичну і
поетичну. У підручнику із загального мовознавства за редакцією А. Є. Супруна називають три основні функції: 1) засіб спілкування; 2) засіб зберігання і передачі історичного досвіду людей; 3) основний засіб мислення

В основному серед базових називають дві функції — комунікативну і когнітивну (мислеформувальну, гносеологічну, пізнавальну).

За такого неоднозначного підходу до визначення й інтерпретації мовних функцій усі дослідники
солідарні в одному: мовні функції мають суспільний характер, через що нерідко їх називають суспільними функціями мови. Отже, мова виникла в суспільстві, обслуговує суспільство і поза суспільством неможлива, як і неможливе суспільство без мови.

42. Залежність стану мови від стану суспільства.

Розвиток і стан мови значною мірою залежать від стану суспільства. Мова відображає зміни в усіх сферах суспільства, що суттєво різнить мову від інших суспільних явищ.

· Мова відображає особливості соціальної організації суспільства - стан мови залежить від характеру економічних формацій і форми держави. Наприклад, спільний ринок вимагає єдиної мови для держави. Усе це зумовлює нівеляцію діалектів і формування національної мови. Дві тенденції в національному питанні (інтернаціоналізм і націоналізм) призвели до двох тенденцій у мовній практиці: з одного боку, стимулюються пошуки світових мов, з іншого — пуристичні тенденції.

· У мові відображається соціальна диференціація суспільства. Суспільство диференціюється за класовою, становою, майновою і професійною ознаками. Це
позначається на класовому використанні мови, функціонуванні професійних підмов, жаргонів, арго.

· У мові відображаються демографічні зміни. Збільшення чи зменшення населення, зміни в його складі, чисельності етносів, зрушення у співвідношенні між міським і сільським населенням — все це певною мірою впливає на мову.

· У мові відображені відмінності в рівнях економічного розвитку. Так, наприклад, національна чи державна мова складається, як правило, на основі діалекту тієї території, яка є найрозвиненішою в культурному й економічному аспектах.

· У мові знаходять відображення явища надбудовного характеру. Наприклад, прийняття християнства в Київській Русі призвело до поширення тут старослов’янської мови і проникнення старослов’янізмів у давньоруську мову.

· Певний вплив на розвиток мов справляють суспільні течії й погляди. Наприклад, явище пуризму в Чехії, культивування в роки революції в
російській мові жаргону і навіть арго як «мови пролетаріату» на противагу «буржуазно-інтелігентській мові». Вплив на розвиток мови має творчість письменників, діячів культури та мистецтва. Як правило, саме письменників уважають основоположниками і зачинателями літературних мов, наприклад.

· У мові відображений розвиток культури суспільства. Саме з розвитком культури пов’язане збагачення словника, розширення сфери вживання літературної мови, її стилістична диференціація. Впровадження писемності, а з нею поширення перекладів може навіть зумовити зміни в структурі мови.

43. Форми існування мови в суспільстві: Рідна мова, Національна мова, Державна мова, Літературна мова. Ознаки літературної мови, Діалект і соціолект, Ознаки соціальних діалектів

Рідна мова — мова, яку виробили рідні по крові покоління, саме цю мову людина в нормальних соціальних умовах вивчає найперше. Незнання рідної мови не виключає її існування і не означає автоматичного привласнення цього означення засвоєній чужій мови. Вивчення мови відбувається у дитинстві у природний спосіб в умовах опіки над малим дитям. Як правило — це родинні умови.

Національна мова — мова соціально-історичної спільноти людей, спільна мова нації, яка разом з іншими ознаками (спільність території, культури, економічного життя та ін. ) характеризує конкретну націю. Національна мова виявляє постійну тенденцію до єдності й обов'язково має літературну форму існування.

Державна мова — закріплена традицією або законодавством мова, вживання якої обов'язкове в органах державного управління та діловодства, громадських органах та організаціях, на підприємствах, у державних закладах освіти, науки, культури, в сферах зв'язку та інформатики. Статус державної мови в багатонаціональних країнах, закріплюється законодавчо (конституцією) як правило, за мовою більшості населення. З другого боку, у деяких країнах статус державних надано двом і більше мовам незалежно від чисельності мовних меншин.

Літературна мова — це унормована мова суспільного спілкування, зафіксована в писемній та усній практиці. Власне літературна мова — одна з форм національної мови, яка існує поряд з іншими її формами — діалектами, просторіччям, мовою фольклору. Літературна мова має наддіалектний характер, стабільні літературні норми у граматиці, лексиці, вимові.

Ознаки: унормованість; стандартність; наддіалектність; поліфункціональність; стилістична диференціація; наявність усної і писемної форм вираження.

Діале́ кт — різновид мови, що вживається як засіб порозуміння особами, пов'язаними між собою територією, фаховою або соціальною спільністю. Відтак, розрізняють територіальний і соціальний різновиди діалектів. Найчастіше поняття діалект уживають у значенні територіального діалекту, натомість на означення соціального діалекту уживають терміни соціолект або жаргон, арго, сленг, просторіччя як різновиди соціодіалектів.

Соціолект — це мова, якою розмовляє певна соціальна група, соціальний прошарок або яка переважає всередині певної субкультури. Соціолекти є відгалуженням загальнонародної мови та зумовлені соціально-професійною диференціацією суспільства. Соціальні діалекти характеризуються специфікою у формуванні, доборі й використанні певної частини лексико-фразеологічних (а іноді й фонетичних, морфологічних та синтаксичних) мовних засобів.

44. Мова як явище, що розвивається історично. Синхронія та діахронія.

Мова постійно змінюється. Історична змінність мови — її суттєва ознака, внутрішня властивість. Як зазначав О. О. Шахматов, у цей момент мова не є такою, як вона була 10 хвилин тому. Змінність мови забезпечує її відповідність змінним потребам комунікативної і пізнавальної діяльності людини. Однак людина за своє життя не помічає змін у мові. Очевидно, тим можна пояснити факт, що вчені дійшли висновку про змінність мови аж у XIX ст.

Синхронія — стан мови в певний момент її розвитку; сукупність взаємопов’язаних і взаємозумовлених елементів мови, які наявні й функціонують у певний умовно виділений період. Синхронія — це вивчення мови як системи в абстрагуванні від її змін і часового чинника.
Діахронія — історичний розвиток мови, а також дослідження мови у процесі її історичного розвитку.

На сучасному етапі загальновизнаним стало твердження, що синхронічний і діахронічний підходи до вивчення мови доповнюють і збагачують один одного, хоч трапляються випадки, коли неврахування діахронії, тобто один синхронічний аспект, є самодостатнім. Водночас, на думку багатьох мовознавців, поняття синхронії і статики не є тотожними. Оскільки мова є нестатичною за своєю природою, то динаміка є її невід’ємною рисою в будь-який момент її існування, тобто і в синхронії.

Складним і остаточно не з’ясованим є питання, яким чином змінюється мова, як відбуваються зміни, які сили впливають на цей процес. Переважна більшість мовних змін починається з
варіювання.

Мовні зміни не відбуваються спонтанно, довільно. Вони завжди мають причину. Розрізняють зовнішні і внутрішні причини мовного розвитку. До зовнішніх належать ті імпульси, що надходять із зовнішнього середовища, а до внутрішніх — тенденції розвитку, які закладені в самій мові.

45. Екстралінгвістичні чинники мовних змін. Їх соціальний характер.

· Зовнішні причини змін у мові зумовлені різними суспільними чинниками. Найпотужнішими з них є розвиток матеріальної і духовної культури, продуктивних сил, науки, техніки тощо.

· Мовні контакти – взаємодія мов між собою внаслідок культурних, економічних взаємин, завоювання тощо. Контактування мов відбувається на лексичному і фразеологічному рівнях, а також призводить до зміни наголосу. Запозичення – найпоширеніший результат взаємодії мов. Внаслідок мовних контактів можуть виникнути мовні союзи – сукупність різних мов, які завдяки взаємоконтактам та запозиченням утворюють багато спільних рис у граматичній структурі (Балканський мовний союз).

Внаслідок контактів виникають суперстрат (підмова, мова, що розчинилась у суперстраті), суперстрат (мова-завойовник), адстрат (мова, що з’явилась внаслідок тривалого співіснування 2 мов).

46. Інтралінгвістичні чинники мовних змін.

Внутрішні причини мовних змін закладені в мові. Це протилежні начала, суперечності, боротьба між якими призводить до змін. Серед цих суперечностей (антиномій) основними є такі:

1) антиномія позначувального і позначуваного. План вираження (позначувальне) і план змісту (позначуване) мовного знака перебувають у стані нестійкоїрівноваги, що
зумовлює розвиток багатозначності й омонімії, з одного боку, і синонімії — з іншого;
2) антиномія норми і системи. Не все потенційно закладене в структурі мови дозволяє норма.
Боротьба між нормою і системою призводить до змін, які полягають у тому, що заборонена форма стає нормативною.

3) антиномія мовця і слухача. Мовець намагається скоротити і спростити мовлення (усічує слова, вживає еліптичні конструкції тощо), тоді як слухач потребує якомога повнішого виражання думки, інколи й надлишкової інформації.

4) антиномія інформаційної та експресивної функцій мови. Багато нових слів і виразів з’являються внаслідок суперечності між стандартним і експресивним началами в мовленнєвій діяльності.

5) антиномія коду і тексту (мови і мовлення). Суперечність між кодом і текстом полягає в тому, що збільшення кодових одиниць зумовлює скорочення тексту, а зменшення — подовження (збільшення обсягу) тексту. Код не може нескінченно збільшуватися, бо людський мозок не зміг би його запам’ятати, а дуже довгий текст ускладнив би спілкування.

Внутрішні причини мовних змін виявляються в таких тенденціях мовного розвитку:
1) тенденція до економи мовних засобів і зусиль мовців.

2) тенденція до вираження різних значень різними формами. Ця тенденція є протилежною
попередній — економії мовних засобів.

3) тенденція до обмеження складності мовних одиниць. Обсяг сприйняття довжини слова дорівнює оперативній пам’яті (7+2 склади).

4) тенденція до абстрагування мовних елементів. Конкретні мовні одиниці стають абстрактними.

48. Темпи мовних змін

Не все в мові змінюється з однаковою швидкістю. Мовлення змінюється швидше від мови, лексика від граматики, синтаксис від морфології. Словниковий фонд, особливо його ядро, змінюється дуже повільно порівняно з периферійною лексикою. Як довів автор методу глотохронології М. Сводеш, найнеобхідніші і найважливіші слова основного словникового фонду, що позначають речі, явища і поняття, які обов’язкові для будь-якої культури і в будь-який історичний відтинок часу, обновлюються за 1000 років на 20 відсотків.

Темпи змін залежать від багатьох причин. Фонетичні зміни, які є дуже повільними, відбуваються швидше за сприятливих умов. В різних говірках темп змін звуків неоднаковий. У різні історичні періоди темп фонетичних (як і мовних загалом) змін також неоднаковий. Період XII—XIII ст. відзначався бурхливими фонетичними змінами в нашій мові, поштовхом до якого став занепад зредукованих [ь], [ь]. Саме цей період відділяє давньоруську фонетико-фонологічну систему від сучасної української. Пізніше якихось суттєвих змін в українській фонетико-фонологічній системі не сталося.

Дуже повільно змінюється й граматична, особливо морфологічна система. Однак спостерігалися періоди, коли ці зміни відбувалися інтенсивніше. Для всіх східнослов’янських мов такими були XIII—XIV ст. Саме в той час замість чотирьох форм минулого часу (аориста, імперфекта, перфекта і плюсквамперфекта) встановилася одна, що походить від перфекта.

Хоч у розвитку мови бувають більш інтенсивні і менш інтенсивні періоди, однак мова ніколи не
змінюється різко. В іншому разі різні покоління людей не розуміли б одне одного. Повільність і неодночасність змін різних підсистем забезпечують надійне функціонування мови як засобу спілкування. Темпи мовних змін залежать також від соціальних умов функціонування мови, від мовних контактів, від писемної традиції тощо. У доісторичні часи мови змінювалися швидше. З появою писемності темпи мовних змін уповільнилися. Вважають, що при інтерпретації цього питання не можна не враховувати й типологічні властивості мови. Аглютинативні мови, скажімо, змінюються повільніше від флективних.

⇐ Предыдущая 123 4 Следующая ⇒