Атрофія душі

- Картку?

Я обернувся назад. Дівчина мого віку з коротким русим волоссям і очікуванням в очах дивилась на мене.

- Прошу. – і ввімкнув ПІБ – Персональний Ідентифікаційний Браслет – універсальний документ у формі дюралевого ланцюжка від старовинних годинників. Їх почали тотально носити років з 10 тому. Корисна річ, начебто… Випускає лист-проекцію з персональними даними, зв’язаний з рахунком у Банку Демократії, що дозволяє розраховуватись і Державний інформаційний канал. Всім подобається, адже спрощує процес знайомства. Сподобалась людина – попросив картку з персональною інформацією. Якщо зацікавився, то можеш запропонувати свою. Ось так тепер люди знайомляться. Гріє душу те, що заповнювати їх не обов’язково. Вносити зміни до ПІБ-проекції дозволили лише роки два тому, коли Рада Безпеки закінчила повну ідентифікацію жителів Республіки.

Кинувши оком на пустий інформаційний лист панянка зневажливо промовила:

- Анархіст.

І пішла з таким виразом обличчя, наче їй замість енергетичного напою чаю дали.

Після цього слова чоловік, що сидів поряд на лавці, встав, подивився на мене зі зневагою, і пішов геть.

Я проводжав поглядом незнайомку, що була так ображена через пустоту моєї ПІБ-проекції. Ще б пак, така сучасна і модна, а потрапила на асоціального мутанта. Принаймні такими в очах сучасної молоді були ті, хто все ще надавав перевагу класичному процесу знайомства. Але таких було все менше і менше. Пропаганда і громадський осуд брали своє.

Принаймні, я у цієї біомашини жіночої статі зміг викликати негативні емоції. Що в Секторі Розваг Міста 15 вважалося неможливим. Хоча, той факт, що вона вирішила погуляти по останньому в місті парку з справжніми рослинами дає надію, що не все ще втрачено.

З такими думками я пішов в Офіс Харчування через дорогу.

- Чаю, будь ласка.

Продавець застиг з бляшанкою «Свободи» в руці. Енергетичний напій з легким наркотичним ефектом був найпопулярнішим товарі у Секторі Розваг.

- Еммм…Чого? – Здивований чолов’яга за прилавком намагався зрозуміти суть замовлення.

- Чаю. – спокійно посміхаючись я починаю пояснювати. – Чорне сушене листя, що заливається окропом і забарвлює воду у коричневий колір.

- Аааа… - у працівника Офісу відразу прояснів погляд. – Ми його вже півроку не замовляємо. Немає попиту.

- Що ж, тоді пляшку води з газом і келих.

Продавець розчаровано поставив «Свободу» назад у холодильник і, дістаючи замовлення, промимрив:

- Підходьте до терміналу оплати.

Я приклав свій ПІБ до тріснутої сенсорної панелі і розрахувався. Після чого сів біля вікна.

Не поспішаючи, я пив воду і складав план на завтра. У мене, чесно кажучи, не виходило. Вихідний. До того ж свято. Яке саме святкування мене мало хвилювало, адже влада кожну неділю організовувала концерти, показові страти, танці. Я намагався триматись подалі від цих осередків пропаганди та отупіння. Тому, або сидів вдома, або шукав по антикварних крамницях в Торгівельній зоні старі ком пакт-диски з музикою.

Але всі мої не сформовані плани зруйнували двері Офісу Харчування. Точніше, дівчина, що їх відчинила.

Рудоволоса, в сорочці та джинсах, вона миттєво привернула мою увагу. От тільки чим саме? Я не встиг подумати над цим питанням, як вона підійшла до мене і з посмішкою на обличчі промовила:

- Доброго дня. Дозвольте посидіти з вами?

- Так, прошу. – Я, навіть, трохи оторопів. Просто, останнім часом почав звикати до формальності і поступово ставав дуже мовчазним.

Абсолютно автоматично запитав:

- Картку?

Незнайомка загадково посміхнулась і промовила:

- Навіщо? Я знаю, що вона у вас пуста.

- Звідки?

- Мені про це сказала реакція тієї дурепи в парку.

- Що ж, врешті-решт я зустрів справжню людину. Мене звати Володимир. А вас?

- Валерія. Та враховуючи те, що ми з вами не запліснявілі старигани, можна було б і на «ти».

Для мене ця коротка репліка стала теплим промінчиком світла у довколишньому мороці. Вперше за кілька місяців я побачив дійсно щиру та невимушену посмішку. Справжні емоції повернули мій оптимізм, майже весь загублений у цьому вирі сучасної атрофії душ.

- Без питань. Води? Чи чогось іншого?

- Ні, дякую. Знаєш, давно вважала, що всі крім мене заповнюють свої ПІБ-проекції. Взагалі-то я чула, що залишились ще такі, як ми. Але не точно не очікувала зустріти їх у нашому місті.

- Дійсно, таких залишилось мало. Можливо, ми останні. Вимираємо потроху.

- Неправда! Щось ти не дуже схожий на хворого, та і я в крематорій не збираюсь.

Весь цей час посмішка не сходила з її обличчя.

- Лєра, а ти маєш якісь плани на завтра? Щось мені підказує, що так зване «свято» ти теж уникаєш.

- Правильно підказує. А ти маєш якісь пропозиції?

- Нічого особливого. Приходь у гості. Вип’ємо чаю, послухаємо музику.

Якщо вже щастя поряд, то треба хапати його, поки не втекло. Звичайно з дівчатами прийнято поводитись обережно і тактовно, але інтуїція волала мозку, що зараз потрібно бути самим собою. Принаймні, хоч трохи я буду дійсно жити, у повному значенні цього слова.

- Володя, у мене є краща пропозиція. Ти був колись у лісі?

- Так. Давно, ще в дитинстві. А ти?

- В тому й справа, що ні! Мені мама розказувала про нього. І я дуже хочу туди потрапити. Але одній мені йти страшно, адже межі міста мені ще не доводилось лишати.

- Все! Завтра о 9. 00 зустрічаємось тут. І начхати нам на усіх!

- Прекрасно. Дякую тобі. Я приготую нам бутерброди. Тож, до завтра. Мені треба бігти. Щасти!

Я ошелешено дивився, як Лєра випурхнула з будівлі і через кілька секунд зникла з мого поля зору. А у мене в голові вертілась настирна думка: «Може це галюцинація? » Щоб це не було, завтра все стане зрозуміло. Та, вже вечоріє, тож час і мені йти.

Вийшовши з закладу харчування, ноги самі мене понесли до найближчої зупинки. А голова аж гуділа від думок. Перша з них була про те, як знайти ліс. Адже років з 15 я не бував за межами міста. І вже сідаючи в підземний пневмопотяг згадав, що маю вдома стареньке фото покійної сестри. Вона на оточеній лісом галявині посміхається в об’єктив. Значить, яку-небудь прив’язку до місцевості зробити зможу.

Потік людей виштовхнув мене у Секторі Житла і я побрів до своєї квартири. Біля входу до будинку знаходились патруль Ради Безпеки і мобільний пункт «Невідкладної допомоги».

Зачекавши, поки запакований в пластик труп винесуть і завантажать, а охоронці закону розійдуться, я підійшов прочитати офіційний коментар залишений на вхідних дверях.

«Шановні мешканці будинку 86 Житлового Сектора Міста 15!

Мешканець квартири 247 був знайдений мертвим у себе вдома. Причина смерті – невідома. Бажаючі зайняти вищезгадану квартиру та придбати речі покійного зі знижкою повинні звернутись в Адміністрацію Житла.

Адміністрація Житла

Місто 15

Слава Республіці! »

Чергова смерть з невідомих причин. Це вже схоже на якусь епідемію. Люди потроху помирають. Просто так. То на вулиці, то на роботі, то в магазинах чи клубах. Без симптомів. Всі різного віку та нічим між собою не пов’язані.

До реальності мене повернув скрип автоматичних дверей мого житла. Так, в першу чергу до архіву з фото. Діставши потріпаний сімейний фотоальбом знаходжу те, що шукав. Мала сестра Віка щасливо посміхалась і махала худенькою ручкою батькові, що її фотографував. Хто б міг подумати, що через 13 років вона порве всі зв’язки з братом-анархістом. А ще через рік раптово помре у найпопулярнішому центрі розваг. Добре, що батьки не бачили її такою. З пихатим та хтивим поглядом. Точно така ж, як і сьогоднішня незнайомка з парку.

Так, потрібно зосередитись. Місцевість…мішаний ліс, захід сонця, зелена галявина…Захід сонця! Тож, ліс на заході, а значить потрібно пройти Сектор Розваг і відразу за Сектором Виробництва та межею міста нас чекатиме довгождане диво. Дивно, такого піднесеного настрою у мене давно не було. Вже засинаючи, я подумав, що було б непогано взяти з собою чаю. Головне не забути…

Вперше за кілька років мені приснився сон. Неважливо, що він не запам’ятався. Нарешті, моя ніч сповнилася живими та яскравими барвами, звуками та запахами.

- Доброго ранку, вірні сини та доньки Республіки! – прогавкав металевий голос з гучномовців на вулицях. А потім залунав бравурний гімн. Здавалося б, ніхто не змушує прокидатись о 7. 00, але після такого вже не спиться.

Та, і до цього вже звикли. Поступово змирились з усім…

Потрібно готуватись до походу. Поснідавши вітамінізованим субліматом чогось, що мало б мати смак вівсянки, я вдягнувся, поклав фото сестри до рюкзаку і вирушив. Мене не полишала думка, що я щось забув.

Так швидко пневмопотяг ще ніколи не їздив. І в той же час гиденький гробачок сумніву почав точити мою свідомість. Це питання лунало у мене в голові знову і знову. Серце почало битись швидко-швидко, мовби це його останні удари.

Сектор Відпочинку, парк, той самий Офіс Харчування, столик біля вікна…

Серце зупинилось на цілу вічність, поки ми дивились одне на одного. А потім знову повернулось до свого швидкого ритму.

- Володя!

- Привіт, Валерія!

- Фу! Не називай мене повним ім’ям. Я себе відчуваю нудною матронною. Ти маєш ідеї як нам дістатись до лісу?

- Так, поглянь. – я сів і дістав фотокартку. – Це моя сестра Віка в лісі, десь біля Міста 15. Сонце сідає на заході, а це…

- Значить, що нам потрібно на захід! – на цей переможний вигук кілька відвідувачів кинули на нас осудливі погляди.

- Тоді рушаймо! – тихо сказала Лєра.

Це була довга та щаслива прогулянка. Ми йшли майже весь день. Не помічаючи сталеві стіни довкола й сотні камер спостереження через кожні п’ять метрів. Не звертали уваги як звідкись виносили пластиковий мішок з тілом і лікарі в нерозумінні розводили руками. Для нас не мали значення арешти звичайних перехожих Радою Безпеки. Мерці на шибениці біля площі революції більше не кидались у вічі. А всюдисущі лозунги та заклики стали просто скупченням кольорів. Існували лише ми. Наші захоплені очі, розмови про ліси, музику, життя та все на світі.

Сонце було на вечірньому плузі. Хвилин з 15 тому минули межу міста. Тепер довкола була лише огороджена парканом з колючим дротом пустеля. Скоро і паркану не стало. Лишилась лише дорога вверх на пагорб, за яким мала бути мета нашої подорожі.

- Ми майже прийшли! – Лєра з палаючими очима побігла вперед.

Я дивився, як вона випурхнула на вершину і завмерла. Її силует паоав у проміннях сідаючого сонця.

«Ось де щастя» - промайнуло у мене в думках.

А потім вона обернулась. Сльози котились по її обличчю. В очах – безодня жаху та зневіри. А в долині під ногами було звалище, заповнене старими металевими кістяками найрізноманітніших форм. І над дорогою була встановлена величезна лазерна проекція.

«ЛАСКАВО ПРОСИМО ДО МІСТА 16 – ПЕРЛИНИ РЕСПУБЛІКИ!!! »

- Володя…так не повинно бути…я не можу…Нам же потрібно у щось вірити. Так не можна… - її шепіт ставав все тихшим. Валерія повільно конала у мене на руках, а я нічого не міг зробити. Не змогла прийняла таке існування. І душа її полетіла шукати свій Ліс.

А я лишився стояти на колінах перед ще теплим тілом тої, що була для мене щастям.

Мигалатій Сергій