Чехословаччина,

Чеська та Словацька республіки.

План:

1. Встановлення комуністичного режиму після Другої світової війни.

2. Події 1968 р.

3. «Оксамитова» революція 1989 р., відновлення демократичного ладу.

4. Утворення незалежних Чеської та Словацької республік. Їхні відносини з Україною.

Навчально-методичний комплекс:

1 Т. В. Ладиченко. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. К., «Видавництво А. С. К. » 2003 р. стор. 196 – 202.

2 Я. М. Бердичівський, Т. В. Ладиченко, І. Я. Щупак. Всесвітня історія 11 клас. Підручник. Запоріжжя. Прем’єр. 2004 р. стор. 219 – 225.

Тип уроку: комбінований.

1. Встановлення комуністичного режиму після Другої світової війни.

Чехословаччина була звільнена від нацистів Червоною армією і військами союзників протягом січня-травня 1945 р. У ході боротьби проти нацизму в країні сформувався патріотичний Національний фронт, до якого входили різні політичні партії.

В квітні 1945 р. було офіційно оголошено про створення уряду Національного фронту, коаліційного за своєю суттю, однак в ньому вже тоді переважали комуністи. На виборах у законодавчі збори в травні 1946 р. більш за всіх мандатів одержали комуністи. Новий уряд країни очолив лідер КПЧ Клемент Готвальд, завзятий прихильник сталінізму.

Державний переворот у лютому 1948 р. У Чехословаччині були розвинуті демократичні традиції, однак у перші післявоєнні роки КПЧ, спираючись на підтримку Москви, почала застосовувати силові методи і взяла курс на установлення своєї диктатури в країні.

У лютому 1948 р. комуністи свідомо загострили обстановку в країні з метою захоплення влади. На знак протесту 12 міністрів-некомуністів в уряді К. Готвальда подали у відставку. Комуністи наполягали, щоб президент Е. Бенеш прийняв їхню відставку і замінив 12 міністрів. 25 лютого Е. Бенеш підписав заяви про відставку міністрів-некомуністів.

Під керівництвом К. Готвальда був сформований новий уряд, контрольований комуністами. Після державного перевороту Національні збори 9 травня 1948 р. ухвалили нову конституцію країни, що проголосила утворення держави «народної демократії», але в дійсності знаменувала встановлення комуністичної диктатури за радянським зразком.

Почалася повальна націоналізація промисловості. Незабаром було оголошено про проведення колективізації в сільській місцевості. Супротивників нової влади репресували.

Репресія (від лат. repressio- придушення) – захід держаного примусу, покарання, в т. ч. й за ідейні переконання, нерідко позасудовим способом.

Обидві частини країни, різнилися за рівнем соціально-економічного розвитку. Чеські землі визначалися розвиненою промисловістю та інтенсивним сільським господарством. Словаччина була переважно аграрною областю з невисокою концентрацією промислового виробництва.

Формування тоталітарного режиму. Економічні успіхи (національний доход у 1960 р. виріс у порівнянні з 1948 р. у 2 рази) дозволили комуністам констатувати, що в Чехословаччині побудовані «основи соціалізму», а конституція 1960 р. закріпила це положення у своїх статтях. Країна одержала нову назву – Чехословацька Соціалістична Республіка (ЧССР ). КПЧ була законодавчо забезпечена керівна роль у політичній системі країни. Нове керівництво партії та країни очолив О. Новотний.

У 60-ті рр. темпи економічного розвитку значно знизилися, було вичерпано можливості екстенсивного розвитку промисловості, процвітали корупція та зловживання владою, обростала привілеями партійна й державна бюрократія. Суспільство з демократичними традиціями не приймало авторитарного, майже диктаторського стилю керівництва А. Новотного. У січні 1968 р. його звільнили з посади першого секретаря ЦК партії. Новим лідером партії був обраний А. Дубчек, а президентом країни незабаром став генерал Л. Свобода.

Дубчек Олександр народився 1921 р. в Словаччині. В дитинстві жив у Середній Азії (у Киргизії), тому прекрасно володів російською мовою. В 17 років повернувся на батьківщину і вступив до комуністичної партії. У 1944 р. брав участь у словацькому національному повстанні, був поранений. За комуністичного режиму О. Дубчек зробив блискучу кар’єру. У 1960 р. він став головою Словацької компартії, а у січні 1968 р. його обрали першим секретарем КПЧ. О. Дубчека вирізняли тверезий розум, ідейна толерантність, відраза до привілеїв (він не користувався привілеями, уникав будь-якої роскоші, сам водив свою машину). Це приваблювало людей. У лютому 1968 р. О. Дубчек висунув ідею «соціалізму з людським обличчям». Після розгрому Празької весни Дубчека відправили у відставку, виключили з партії. Проте 1989 р. йому запропонували очолити федеральні збори Чехо-Словаччини. Він знову включився у політичну діяльність. Однак 1 вересня 1992 р. потрапив у автокатастрофу і невдовзі помер.

2. Події 1968 р.

За ініціативою О. Дубчека в країні та партії почалися реформи. У січні 1968 р. реформатори проголосили необхідність будівництва «соціалізму з людським обличчям», намагаючись поєднати основи соціалістичного суспільства з ринковою економікою, політичним плюралізмом і демократією.

В Чехословаччині розпочинається масовий революційний рух проти існуючого режиму (« Празька весна »).

В цих умовах 5 квітня 1968 р. керівництво КПЧ прийняло « Програму дій », в якій по-новому вирішується ряд принципових питань:

- заперечувався репресивний характер підтримання влади;

- відкидалася доктрина про здійснення КПЧ керівної ролі в суспільстві;

- гарантувалася реальна свобода думки та слова;

- намічався перехід до федеративного влаштування;

- передбачалося проведення глибокої економічної реформи, націленої на децентралізацію і впровадження ринкових механізмів та багато іншого.

Ця програма реформ викликала різку негативну реакцію лідерів СРСР та інших країн соціалістичного табору.

Коли дипломатичний тиск на керівництво КПЧ не приніс результату, в середині серпня 1968 р. Політбюро ЦК КПРС, а потім нарада керівників 5-ти країн учасниць Варшавського договору (СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР та Польщі) прийняли рішення про збройне втручання у справи Чехословаччини.

Інтервенція в Чехословаччину. 21 серпня в радянській пресі була опублікована заява ТАРС про те, що вступ військ Варшавського договору на територію ЧССР здійснено «на прохання партійного і державного керівництва Чехословаччини».

20 серпня 1968 р. о 23. 00 годині війська СРСР, Болгарії, Угорщини, НДР, Польщі перейшли кордони Чехословаччини.

Окупацію здійснювали 500 000 військовослужбовців та 5000 танків та БТР. Частини ПДВ СРСР зайняли стратегічні об’єкти Праги: аеродроми, вокзали, телецентр, будинок ЦК та т. п.

А. Дубчек і ряд членів ЦК КПЧ були заарештовані органами безпеки СРСР та літаком доставлені в Москву.

Наприкінці серпня в Москву була запрошена чехословацька делегація на чолі з президентом Л. Слободою. У ході переговорів розглядалися питання «нормалізації обстановки в ЧССР». Фактично доля країни вирішувалася в Кремлі. Спираючись на присутність радянських військ супротивники реформ перейшли в наступ.

Вторгнення військ до Чехословаччини викликало негативну реакцію у всьому світі і в самій країні.

Реакції в 1970-1980 рр. У квітні 1969 р. до влади в Празі прийшло промосковське керівництво. Першим секретарем ЦК КПЧ замість А. Дубчека був обраний Густав Гусак, що визнав вторгнення 1968 р. «актом інтернаціональної допомоги», і в 1975 р. був обраний президентом. 1970-1980-ті рр. ознаменувалися наступом реакції. Прихильників «Празької весни» виганяли з державних органів, засобів масової інформації; учинялися розправи над демократичною інтелігенцією. Нове керівництво ЧССР слухняно виконувало волю Москви по «будівництву соціалізму» на основі «радянської моделі».

Тільки після 1985 р. керівництво СРСР, а потім і Росії, засудило інтервенцію радянських військ у Чехословаччину як «грубе попрання норм міжнародного права і втручання у внутрішні справи суверенної держави».

3. «Оксамитова революція» 1989 р. і встановлення демократичного ладу.

Наступ тоталітаризму привів до активізації дисидентського руху. Група діячів науки і культури 1 вересня 1977 р., спираючись на Заключний акт наради в Гельсінкі і посилаючись на Загальну декларацію прав людини, виступила з декларацією, у якій висувалися основні вимоги з демократизації суспільства. Документ одержав назву « Хартія - 77 », його підписали 242 особи, які брали активну участь у реформаторському русі 1960-х рр. Навколо «Хартії - 77» формувалася організована опозиція в країні. У 1989 р. її підписали вже тисячі чоловік.

Незважаючи на «перебудову» у СРСР, політичний курс у країні залишався незмінним. Партійне керівництво втрачало не тільки підтримку, але і розуміння свого курсу серед комуністів і рядових громадян країни.

Хроніка «оксамитової революції »

- Тиск опозиції наростав, однак керівництво країни виключало будь-які спроби діалогу з нею, як це було в Польщі й Угорщині. Падіння комуністичного режиму в НДР прискорило хід подій.

- Почалися демонстрації молоді, що розганялися владою.

- 19 листопада з ініціативи «Хартії - 77» був створений « Громадянський форум » ( ГФ ) – патріотичний демократичний фронт, що об’єднував супротивників комуністичного режиму. У Словаччині також була створена демократична організація « Громадськість проти насильства » ( ГПН ). Вони оголосили своєю метою мирний перехід від комуністичного режиму до демократії.

- Партійно-державний апарат уже не контролював обстановку в країні. ГФ витісняв КПЧ з її

позицій.

- 26 листопада в центрі Праги відбувся грандіозний мітинг, у якому взяли участь 500 тис.

чоловік. Через день у країні почався загальний страйк.

- 29 листопада 1989 р. Федеральні збори (парламент) скасували статті конституції про

керівну роль комуністичної партії.

- 29 грудня 1989 р. Федеральні збори Чехословаччини обрали лідера опозиції Вацлава Гавела президентом країни. Головою федеральних зборів був обраний А. Дубчек. Новий уряд був створений на коаліційній основі.

Анти тоталітарна революція відбулася мирним шляхом. Під час мітингів і демонстрацій не відбулося жодного збройного зіткнення, навіть не було розбито жодного вікна. Тому події листопада 1989 р. одержали назву «ніжної», або « оксамитової революції ».

У квітні 1990 р. держава отримала нову назву – Чесько-Словацька Федеративна Республіка (ЧСФР). На виборах у Федеральні збори в червні 1990 р. переконливу перемогу здобули ГФ і ГПН – найвпливовіші політичні сили країни. У 1991 р. завершився вивід з території Чехо-Словаччини військ Радянської армії.

У 1990 р. уряд розпочав економічні реформи. У Чехо-Словаччині реформаторський курс провадився найбільш кардинально і послідовно.

«Батьком» реформи був міністр фінансів Вацлав Клаус. Вона базувалася на роздержавленні та приватизації, забезпеченні конвертованості крони, вільному ціноутворенні. Уряд домігся збалансованості державного бюджету і приборкання інфляції. Життєвий рівень населення у складний перехідний період був одним із найвищих у Східній Європі.

4. Утворення незалежних Чеської та Словацької республік.

Відносини Чехії та Словаччини у складі федерації завжди були складними, але ніколи не переростали у ворожі. Чехія була більш розвинутою в економічному відношенні. Лідери Словаччини неодноразово порушували питання про підлегле становище своєї республіки у складі федерації. З початком економічних реформ посилились відцентрові тенденції в країні.

Формальним приводом до розпаду Чехо-Словаччини стали результати парламентських виборів 5-6 червня 1992 р., коли одночасно обиралися депутати у Федеральні збори Чехо-Словаччини і парламенти обох республік. У Чеській республіці перемогу здобули правоцентристські сили (ГДП) на чолі з в. Клаусом, а в Словаччині РЗДС ( лівоцентристські) на чолі з В. Мечіаром.

Відразу після підведення підсумків виборів відбулися переговори В. Клауса і В. Мечіара. Обидва пізніше сформували й очолили уряди відповідно Чехії та Словаччини. Робочі зустрічі завершилися підписанням угоди в якій вони висловилися за цивілізований процес розділу федерації.

25 листопада 1992 р. Федеральні збори ЧСФР ухвалили Конституційний Акт про розділ країни.

Відповідно до пропорції населення ( 2: 1 ) напрочуд мирно були розділені майно, фінанси, інші цінності.

Чехо-Словаччина як єдина держава припинила існування 31 грудня 1992 р. У новий 1993 р. увійшли дві нові самостійні держави – Чехія і Словаччина.

Федерація – форма державного устрою, що складається з держав або державних утворень, кожне з яких, поряд

із загальнодержавними, має власні органи влади.