Я і моє безумство. Запах мокрого асфальту

Я і моє безумство

Запах мокрого асфальту

1. Блискавка б’є вперше

Сонце заховалось за сірими хмарами. «Такі ж сірі, як моє життя» - прошептала дівчина. Батьки увагу не звернули на доньку, на що вона сумно посміхнулась.

Дощ важкими краплями бив по даху машини. Вітер безжалісно рвав крони дерев. Така гроза частеньке діло осіню. Діти тільки раді цьому, можна побігати, покричати в компанії крапель, що падають на твоє тіло. Їх, здається, веселить все, що тільки є на світі. Коли тобі можна порахувати прожиті літа на одній руці, ти бачиш світ великим, прекрасним, повним барв. Здається, ця казка буде вічною і щасливою. Після п’яти життя стає трохи складнішим. Світ помітно меншає і знебарвлюється. Незабутніх захоплюючих пригод менше і щастя теж. А коли тобі роки на двох руках не порахувати, твій світ зменшується до масштабу карти. А непокірний всесвіт, обмежується шістьма континентами. Всі дні сповзаються в одну сіру пляму, яку не відіпре ні один порошок дорогий він чи то дешевий.

Адріана сиділа ззаду і вдивлялась в місто, яке все меншало і меншало. От і дахи Раймаксусховались в далечині. Життя іде там як і раніше. Просто її більше там не буде. Тут пройшло все дитинство дівчини. Все, що її зв’язувало з цим місцем рухнуло в одну мить. І що тепер? Все спочатку? Нові люди, нові знайомства. Дівчині не хотілось про це думати. Тут був її дім. А тепер?

Дівчина почала вимальовувати в спогадах свій старий дім. От невеличкий дім кольору відполірованого дуба, з широкими вікнами в золотистому обрамлені. Великі двері з того ж дуба. Вони відкриваються… м’яка прохолода під ногами. Велике дзеркало на стіні прикрашене мушлями. Дівчина мимоволі посміхнулась – це вони з мамою прикрашали його, їй дуже сподобалась та поїздка. Але і тоді не все гладко пройшло. Ця хвороба кругом впустить свої руки… Але зараз не про це, вона не хоче згадувати нічого поганого, що так чи інакше пов’язане з її будинком.

Навпроти дзеркала велика шафа для верхнього одягу, де дуже легко заховатись від батьків, щоб вони трохи по-переживали. Далі ноги наступають на маленький червоний килимок з довгущими ворсинками. Адріана на ньому частенько каталась по підлозі, частенько і падала, і синяки набивала.

На право – знаходиться кухня – мамина святиня, на ліво – кімната батьків(вона майже ніколи туди не заходила, тому і згадувати про неї не захотілось ). В кінці цього коридорчику сходи в рай – так Андріана називала свою кімнату. Відкриваєш двері і відчуваєш себе вдома… рідна атмосфера, навіть запах, здавалось неповторний. Всі стіни в чорних шпалерах, і увінчані великим розмаїттям поличок. І на всіх книги, багато книг, ціла бібліотека. Вони були великою розрадою для дівчини. Кожна книга – це окрема історія, окремий світ, який дівчина переживала. Якби можна було б жити в книгах, то Адріану тут більше ніхто не побачив би. Вона стала б простим набором слів, але це того варте. В основному вона читала пригодницьку фантастику. Так чудово втікати від проблем і негараздів. Відкрив книгу – і ти герой із її сторінок, ти живеш їхнім життям, переживаєш за них, ти дихаєш ними. Невже це не прекрасно? Пережити стільки незабутніх пригод, побувати і в далекому середньовіччі, і в далекому майбутньому, і у всіх вигаданих світах.

Але це не єдина розрада дівчини. В кутку, біля невеличкого, як-небудь застеленого ліжка, всі полички зайняті великою кількістю дисків з музикою. О музика… Адріана не уявляє своє життя без неї. Музика її окриляє, не дає з’їхати з глузду, скільки разів вона рятувала дівчині життя.

І тут дівчина згадала: як вона одного разу лежала на прохолодній підлозі в навушниках. Просто лягла і слухала. Музика звучно, гарячим полум’ям розтікалась по всьому тілу, заполоняла тіло, все оживало, хотіло жити. Здавалось, весь світ зупинився. Тільки Адріана і той гучний потік в ній. Щось хотіло вирватись з неї, ніби в ній сидів звір, як в клітці. Його єство прагнуло свободи. Воно кричало десь в середині і звуки ехомрозбивалось об стінки. Дівчині чула його, відчувала. Він просив, молив, наказував випустить його і він рване в далекі небеса. І ніколи не вернеться. Буде тікати. Він буде вільний від пут цього життя.

Але все закінчувались разом із піснею. Коли звуки стихали – все пустіло, нічого не мало значення. Залишалась лиш пустота, яку нічим не заповнити. І від цього їй було не на жарт страшно, вона готова була померти прямо там, на холодній землі, лиш тільки б не відчувати тієї пустоти, яка з середини виїдає. Не лишається ні емоцій, ні думок, лиш темрява, що заковтує і обвиває своїми холодними щупальцями. Це так страшно, коли людина в такому ранньому віці готова до смерті. Але на це в неї було багато причин…

Ця історія викликала на лиці пронизану болем і відчаєм криву лінію, лиш із далеку схожу на посмішку. А дощ все бив по даху автомобіля. Десятки доріжок квапливо, ніби навипередки стікали по склу. На їх місце ставали інші, і так постійно. Адріана любила дощ, вона б краще пройшлась під ним в одиночку, ніж в цій задушливій машині.

Чому так вийшло? Чому вона не така як всі? Якби не той випадок з бійкою, то їм не довелося б переїжджати. Батьки думають, що так краще. Для їхньої дитини краще. Але вони зовсім її не знають. Вони ніколи не допитувались, але і дівчина не розповідала свою таємницю. Скільки разів Адріана питала в себе: якби все було б не так?... якби вони знали б?... що тоді?... що було б з нею?..

Думки про це зупинило щось червоне, що стікало по склу… Всі каплі налились червоним, кольором крові. Тепер невеличка дорога під колесами, скло в машині стали цього кольору. Залилося фарбою і небо, ніби загорілось, і помалу капали краплі вогню, чи вони просто стікали червонющою кров’ю, і тишу розірвав рев – крик тих самих небес, ніби помираючий звір волав про допомогу, але всі хто його чув були лиш вбивцями. Дівчина відчула, як щось вологе капнуло на руку. Кров… В салоні стояв страшний запах заліза. Відчувався цей нестримний присмак, ніби ти давишся власною кров’ю. Тепер кривавий дощ ішов і в салоні, і з такою силою, що в лічені секунди дістав до колін дівчини. Її ноги оповив гарячий потік, ніби з свіжої рани хлистала кров’яка. Але в салоні більш нікого. Вона зосталась одна, самісінька. Серце в грудях відбивало шалений ритм, от-от проб’є грудну клітку і кров вже буде литись із її тіла. Дівчина закрила очі лодонями і випросталась на сидіннях. Машина продовжувала рух. Адріана все не відкривала очей, хоча ще відчувала краплі, падаючі на її тіло гарячими кривавими слізьми. І в секунду все припинилось. Тиша… І одяг не мокрий, чути як розмовляють батьки про щось своє. Адріана так і не відкривала очей. А лиш з полегшенням видихнула і лежала поки не заснула.

Дівчину пробудив дотик знайомих рук – мама. Адріана протерла очі кулачками, які після сну ледь зжимались. І розігнавши залишки сну, вона вийшла з автомобіля, легким поштовхом руки закрила дверцята і стала розглядати новий будинок. Зовсім не схожий на колишню оселю: ні приємного квітничка, де зазвичай любила попоратись мама, ні дерев’яної лавки. Лиш сірий холодний камінь навкруги. Як так можна жити? І сам будинок здавався іншим… чужим. Він був трохи більшим. Великі сірі двері, під стать каменю, широкі, але не дуже високі вікна в жовтому обрамлені. А стіни і не розібрати: світло-світло голубі, ніби білі. Батьки вибрали цей дім без Адріани, хоча її слово нічого не змінило б. Ключ запросто увійшов у скважину і з гучним звуком відкрив двері в новий дім. Дорослі швидким темпом побігли все оглядати, дівчина ж не спішила. З боязню чи то неприязню вона переступила поріг. Не відчуваючи ні радості, ні захоплення дівчина не звертаючи увагу на дрібниці в цьому домі, дивлячись на підлогу пошурувала шукати свою кімнату. Їй хотілось по швидше лягти спати. Стомлена поїздкою дівчина перебирала ногами по гладенькій підлозі, все ж вона була схожа на ту, по якій колись каталась Адріана. Це трохи поліпшило настрій дівчини.

От і дерев’яні сходи, які завитком здимались в гору, дівчині зразу подумалось про мушлі, і тут час вона згадала поїздку до покійної бабусі. Погожий день, якраз пройшов рясний дощ. Їй тоді було десь років 5-6. І тут бони з бабусею знайшли величезну улітку, як м’ячик для тенісу. Тоді дівчині стало цікаво: чому в улітки будиночок такої дивної форми, на що бабуся сказала що улітка була створінням, яке єдине з звірів не мало житла, і попросило у Творця будинок красивий і вишуканий, і щоб завжди з собою був. Зараз дівчині ця казка здається дурнею, але тоді, коли життя було таки прекрасним і просторим, коли ще всі дитячі казки були реальними, коли ще вона не знала злості, горя і розчарування ця небилиця здавалась такою правдивою.

Хоч бабусі давно вже не стало, дівчина і досі пам’ятає бабусин голос, кожне слово з цієї розповіді, і бабусину посмішку у відповідь на те, з якою серйозністю вона в це повірила.

Сходинка за сходинкою і от дівчина вже у дверей своєї кімнати, вони такого темного кавового відтінку. Незважаючи на всю свою масивність, вони відкривались дуже тихо. Першим ринув запах з кімнати. Чужий замах. Але як не крути їй тепер тут жити. Отже, доведеться звикнути до цього всього. Адріана закрила за собою двері і розвернулась й почала розглядати свої покої. Стіни всередині, як і ззовні світло голубого відтінку, але тут вони були трохи більш насиченими. Підлогу вкривав біло-бірюзовий килим, з невеличким ворсом. На стінах була мала кількість полиць, що трохи засмутило дівчину. Вона нарахувала лиш 6, і то недуже великих. По праву руку в чотирьох кроках розміщувалась шафа для одягу з світлого дерева. На ній були візерунки: плющ, який в’ється по всій шафі. А якщо від дверей пройти прямо, аж до стіни, то натикнешся на столик ручної роботи з того ж дерева, що і шафа. А прямо над ним величезне дзеркало таке, що показувало б Адріану у весь ріст, якби висіло б нижче. Далі стояв ще один стіл, і у самому кутку стояло ліжко. Перила з, тесного дерева, на них був вирізьблений візерунок рукою майстра, скорій всього на замовлення. Дівчина розстелила ліжко, голубе покривало вона повісила на перило, і роздяглась. Свій одяг вона не бережно залишила на землі, влізла під білосніжну ковдру і закрила втомлені очі. Їй хотілось по скоріше заснути і скинути всю важкість яка накопилась за ці дні переїзду. І вперше за ці дні вона відчула полегшення і спокій. Сон не змусив себе довго чекати. Дуже швидко дівчина вже спала. І снилось їй як вона гуляє у своєму старому домі, чіпає кожну річ руками, і вкінці кінців прощається із цим всім. Минуле, хоч і з неохотою, але, здається, відпускає дівчину.

2….. грім

Двері в клас відчинились. «Ооо…, а ось і нова учениця! »- весь клас направив погляди на дівчину. Адріана стояла в арці білих дверей. Русе волосся, яке неохайно спадає на плечі. Виразні зелені очі, але в них стільки суму й болі, здається аж одяг ними пропах. Мішкувата чорна футболка, темного відтінку джинси і чорні кросівки. «Щось в цій дівчині не так», - подумав весь клас, це читалось в їхніх очах, і Адріана зрозуміла – що її тут чекає. Хоч це і найкраща школа в Ейкарді, дівчина вже з перших секунд знала: яким пеклом вона для неї обернеться.

В класі повисла нав’язлива тиша. «Проходь в клас Адріано. Клас це Адріана», - і знову ці пронизливі погляди. Дівчина прокрокувала невимушено аж до останньої парти, не дивлячись ні на кого, і всілась на стілець. Швиденько знайшла в рюкзаку потрібну книгу, вчителька ж в свою чергу почала розповідати тему: «Космос, зірки. Астрономія»… Новенька цю інформацію не сприймала, вона лиш сиділа і вдивлялась в неохайно витерту дошку й думала про своє. Можливо про стару школу, можливо про щось інше, цього ніхто не міг знати.

⇐ Предыдущая 1 23