11. ПОЛЕМІКА В ЖУРНАЛІСТИЦІ

Аргументація тісно пов'язана із суперечкою. Суперечка неможлива без відповідної аргументації, хоч аргументація існує і як самостійне явище. Полеміка (походить від грец. слова, що в буквальному перекладі означає військову майстерність) - зіткнення поглядів, ідей, концепцій і теорій, вчень. Полеміка - похідна діалогу, який ведеться постійно як між окремими людьми, так і індивідом з самим собою (внутрішній діалог). Без діалогу, обміну думками, а значить їх зіткнення не може бути продуктивного мислення, розвитку ідей, відповідно й осягнення істини. Суперечка є постійним супутником людського спілкування. Вона може вестись досить бурхливо, адже розрахована на публіку.

Публічною с усна або письмова суперечка перед більшою чи меншою аудиторією. Це можуть бути засідання товариств, гуртків, наукових рад, конференцій, а також письмові суперечки між ученими, політиками, письменниками на сторінках статей, книг тощо. Полемічне мистецтво пройшло величезну еволюцію від ораторських виступів, розрахованих на обмежену аудиторію, до публічних суперечок у пресі та в ефірі. На очах нашого покоління публічні суперечки набули небачених раніше масштабів. Непомітно відбулось відродження ораторського мистецтва у його радіо- і телемодифікації, до якого суспільство не завжди було готовим.

''Полеміка, - писав Іван Франко, - є безпремінна умова боротьби думок, інтересів, поступу громадського. Без неї не обходиться дневникарство, бо день за днем виявляє якусь громадську хибу, фальшиву думку, котру треба зараз же й показати, не дожидаючи, поки таких проявів набереться на книгу наукової праці, в котрій можна тим спокійніше їх оглядати, що деякі з них " відійдуть в минуле", іноді навіть з тими громадами, в котрих вони творились" ¹.

Передумовою успішного ведення полеміки і дискусії є політична можливість вільного обміну думками, ведення діалогу, тобто політичний плюралізм. Справжня полеміка і дискусія неможливі у суспільстві тоталітарному. Однак було б несправедливо твердити, що в радянські часи, особливо після смерті Сталіна, не було публічних суперечок. Вони були, і нерідко гарячі, по-своєму результативні. Однак, по-перше, стосувались вони часткових, нерідко другорядних питань. Навіть у роки так званої пере-

^! Франко І. Інтереси польського панства і правдянська наївність // Народ. - 1891. - № 8. С. 126.

будови побутувало положення: сперечатись можна про все, але правильність соціалістичного вибору не можна піддавати сумніву. Можливо, саме ці обмеження за відомим законом маятника спричинили протилежну тенденцію - безпардонність і розв'язаність у сучасній полеміці. По-друте, як і всі духовні процеси, дискусії суворо контролювались. На учасників суперечки могли у будь-який момент накинутись із найстрашнішими звинуваченнями, а саму суперечку заборонити. Так було у сталінські часи, коли громили так званих вейсманістів-морганістів, відкинувши нашу біологічну науку на десятиліття назад. Так було у часи М. Хрущова, коли партійні невігласи і сам Микита Сергійович диктували свої примітивні мистецькі смаки талановитим художникам і поетам.

По-третє, полеміка, особливо політична, велась в одні ворота, переважно міжнародного імперіалізму, українського буржуазного націоналізму і сіонізму. Той, з ким сперечалися, не міг публічно відповісти на висунуті звинувачення, оскільки був позбавленим трибуни, а то й перебував у концтаборі. Звикнувши сперечатись із людьми зі зав'язаними руками, ідеологи тоталітаризму при першому подуві очищувального вітру тут же сховались у кущі. Тільки окремі з партійних керівників наважувались вступити у публічну дискусію, і то, як це було з Л. Кравчуком, під впливом протилежних аргументів змінювали свої позиції. По-четверте, у ліпших ленінсько-сталінських традиціях суперечка велась, зазвичай, грубо, не зважуючи власних слів і виразів. На жаль, усі ці вади полеміки не зникли безслідно. Вони так чи інакше продовжують існувати сьогодні. Достатньо послухати деякі парламентські дебати чи прочитати передвиборні суперечки. Здавалося, всі перепони здолані. Критикуй, сумнівайся, сперечайся хоч з класиком, визнаним філософським чи економічним авторитетом, хоч із самим президентом. Сперечаємось. Тільки стає очевидним, що шуму багато, а результати майже нульові. Виявляється проста істина: до цивілізованої суперечки треба дорости, сперечатись треба вміти. І не лише у технічному, вузькопрофесійному плані, а у політичному, психологічному, філософському.

Свого часу про це писав відомий чеський діяч і філософ, один із конструкторів празької весни Зденек Млинарж: " Характерна риса сьогоднішнього суспільства, за моїми спостереженнями, - це невміння сперечатись. Супротивні сторони з піною на губах доводять свою правоту, яка звично виражається у крайніх формах, намагаючись " добити" опонента, щоб він більше не зміг підняти голови. До масової свідомості ще не дійшло, що істина, зазвичай, відносна: той, хто безумовно має рацію у даний час. завтра може бути зовсім неправим, і йому доведеться це визнати. У цивілізованому суспільстві загальноприйнята співпраця з політичним суперником. Завтра вони можуть помінятися місцями: цей може бути наверху, а той виявиться до нього в опозиції. Лише навчаючись на перших

помилках. позбуваючись нетерпимості. молода демократія зуміє втриматись перед спокусою запровадити демократуру" ¹.

Звичайно, можна зрозуміти гостроту і навіть непримиренність зіткнень думок, коли йдеться про кардинально протилежні суспільні позиції. Однак важко пояснити непримиренність, ворожість однодумців у принципових, головних питаннях. Сутність такої полеміки не у зіставленні суспільно-політичних позицій, а в амбіціях опонентів, їх пристрасному бажанні виглядати краще в очах публіки, принизити іншого. Така полеміка -результат політичного протистояння, за яким криються відповідні інтереси, а також відповідні психологічні, звичаєві передумови. Як би там не було, часті заклики до злагоди, єдності, як і обіцянки толерантності у суперечці, практично мало що дають.

І тут необхідно торкнутися самої природи і призначення полеміки. Якою мірою двоїстість полеміки пояснюється роздвоєністю її функцій. Суперечка, - і в цьому, на нашу думку, її висхідна і головна функція, - полягає у з'ясуванні певної істини, наближенні до неї. " У суперечці народжується істина", - звично кажуть у таких випадках. Відомий і популярний сьогодні російський дослідник С. Поварнін називає її " суперечкою заради істини". Однак існує також інша, похідна, як повинно би бути в ідеалі, функція суперечки, сутність якої зводиться до того, щоб переконати аудиторію, завоювати однодумців. Вона нерідко є головним завданням суперечки. За С. Поварніним, це " суперечка заради доведення", тобто переконування аудиторії. На практиці ця функція стає нерідко головною, коли для автора головне не питання правди, а спосіб нав'язування власної думки, власної позиції.

Теоретики, зокрема автор написаної ще 1917 року книги " Спор. О тео-рии и практике спора", вважають таку полеміку порівняно нижчою формою суперечки. " У ній, - підкреслює С. Поварнін, - можна розрізнити два найважливіші відтінки, різні за цінністю: а) той, хто сперечається, може переконувати супротивника у чомусь, у чому сам глибоко переконаний (тут завдання іноді найбезкорисливіше: лише зробити іншого " співучасником істини" ); б) але той, хто сперечається, може переконувати і зовсім не тому, що переконаний в істині того, що захищає, або у неправдивості того, на що нападає. Він переконує тому, що " так треба", що " так корисно" для якоїсь мети. Іноді ця мета добра, іноді глибоко егоїстична, у всякому разі стороння" ².

Сам процес суперечки багатоликий. її сутність багатофункціональна. Схематично суперечку можна за формою поділити на полеміку, дискусію, диспут, дебати. У літературі прийнято різко протиставляти полеміку і

дискусію. Мабуть, виходячи із войовничості походження самого слова полеміка, дехто намагається у полеміці бачити лише конфронтацію. протиборство протилежних думок, непримиренних між собою. Натомість у дискусії (discutiо - дослідження, розгляд) бачать суперечку, мета якої полягає у з'ясуванні та порівнянні різних поглядів.

Це не зовсім так. Відмінність між полемікою і дискусією радше кількісна, ніж якісна. Адже дискусія, зазвичай, починається із суперечки двох чи більше авторів, але з огляду на важливість, масштабність проблеми переростає у тривалу, із залученням значної кількості учасників суперечки та ЗМ1. Дискусії щодо окремих питань можуть тривати роками і навіть десятиліттями. Достатньо нагадати такі питання, як удосконалення економічної системи молодої української держави, проблеми формування демократичного суспільства, підвищення духовності, дискусії з питань історії, мови, культури, які майже не припиняються, тривають постійно. Що ж до диспутів, дебатів, то вони мають специфічний науковий характер і ведуться у відповідних наукових чи навчальних цілях.

Метою суперечки може також бути не пошук істини, не переконування інших у певній істині, а просто перемога над супротивником. Може, ліпшим прикладом такого виду є передвиборні кампанії. " Мотиви проведення такого спору, -- зазначає I. Хоменко, - можуть бути різноманітними. Один вважає, що відстоює справедливість, інший - захищає суспільні інтереси, третій нав'язує свою думку, тому що у нього великий життєвий досвід і він знає, як повинно бути, четвертому потрібно самоутвердження і т. ін. Головне завдання, що стоїть перед суперечниками в цьому випадку, полягає в тому, щоб " взяти гору" над " супротивником" за будь-яку ціну, використовуючи будь-які методи. Така суперечка іноді називається ще еристичною" ².

Виділяють також такі види суперечки, як спір-спорт, спір-гра, тобто суперечка заради самої суперечки і суперечка як вид тренажу чи навіть розваги. До речі, свого часу теорія і практика полеміки як частина обов'язкового навчального курсу риторики вивчалась у багатьох навчальних закладах. Вивчення риторики поступово відроджується сьогодні.

Оскільки неможливо проаналізувати неймовірно широкий спектр теоретичних проблем полеміки і дискусії, розглянемо лише окремі аспекти цього складного питання. Суперечка може бути корисною за певних передумов, її визначають мета, ціль полеміки і чесне прагнення правди чи намір досягнення переваги в очах громади, викрити помилковість, шкідливість і небезпечність хибних поглядів, зганьбити або вилаяти опонента. Дуже важливою у суперечці є, як уже зазначалось, елементарна повага до

¹ Известия. - 1991. - З0 окт. Поварнин С. Спор. О теории и практике спора / Вопросы философии. - 1990. - № 3. - С. 73.

' Див., наприклад: Ивин А. Искусство правильно мыслить. - М., 1990. - С. 214- 215: Хоменко І.

Логіка - юристам... С. 224.

~ Хоменко І. Логіка юристам... - С. 225.

переконань противника. Демократичні, прогресивні мислителі запевняли, що істинні переконання і вірування не є обманом чи лжою. Для переконаної в чомусь людини це може бути лише хибність погляду. І з цією хибністю ми повинні боротися всіма силами логіки і почуттів, із всією пристрасністю і майстерністю полеміста, не втрачаючи " лицарства боротьби".

Вступаючи у суперечку, треба пам'ятати про вищезазначені три логічні елементи будь-якого доказу. Перший із них - теза, яку берешся відстоювати. Вона повинна формулюватись по можливості точно і чітко, інакше читач або слухач не зрозуміє, проти чого виступає і що захищає автор. А це передбачає ясний і повний виклад головної думки, проти якої виступає, яку намагається спростувати автор. Другим елементом будь-якого доказу є аргумент, тобто істинне судження, яке не потребує додаткових доказів. У полемічній практиці ми іноді пробуємо довести або заперечувати певну думку за допомогою судження, яке потребує доведення. Нарешті, будь-який полемічний виступ - це цілий ланцюг суджень, послідовно розвинута думка, ціла система аргументів.

Та все це - лише загальна, пунктирна схема, стовбур, на якому нарощуються м'язи у вигляді суперечливих суджень і емоцій, живої інтелектуальної плоті. По-перше, гарячий спір завжди багатший, ніж раціонально сформульовані тези, аргументи, контраргументи тощо. Як людина, яка промовляє чи пише, рідко думає або взагалі не думає про вимоги граматики (вони десь у підсвідомості), так і полеміст спеціально не задумується, як сформулювати тезу, аргументи виникають у процесі міркувань. Нерідко у публіцистичній суперечці теза не формулюється, а логічно випливає із описуваної ситуації, логіки фактів і явищ. По-друге, багато, якщо не більшість суперечок і дискусій, розраховані на публіку, на завоювання її симпатій, а тому автор прагне " красиво виглядати" в її очах. По-третє, публічний спір неминуче містить у собі не тільки раціональні, але й більш чи менш чітко виявлені емоційні елементи, що не тільки не вияснює, але й затемнює істину. Відомий американський психолог Дейл Карнегі, популярні, якщо не популістські, книги якого свого часу стали для нас чимось на зразок психологічного євангелія, радить загалом не вступати у суперечку із співбесідником, різко не заперечувати йому.

Сама суперечлива природа публічної суперечки таїть у собі можливість різноманітних вивертів, хитрувань. їх навіть прийнято поділяти на дозволені і недозволені або лояльні та нелояльні. До дозволених зачисляють усякі тактичні прийоми полеміки. Це насамперед вміння захопити ініціативу в суперечці, вести наступальну, а не оборонну тактику, зосереджувати увагу на найвразливіших сторонах аргументації супротивника, роблячи менш помітними ті моменти, в яких автор відчуває себе слабшим. Неабияке значення тут мають елементи несподіваності, а також розвинуте почуття

гумору. Навіть такий тактичний хід. як вміння взяти останнє слово в суперечці, підсилює позитивне враження від сказаного.

Інша річ, коли учасник публічної суперечки у той чи інший спосіб не дає супротивнику говорити, закриває, як кажуть, опонентові рота. Він постійно його перебиває, не дає можливості навіть слова сказати у своє виправдання. Тут свою роль можуть відіграти, як це нерідко буває у процесі передвиборної боротьби, спеціально підібрана і натренована публіка, " хор". Це застосовується зокрема, в усних публічних спорах у залі чи на майдані. Відповідно налаштована публіка може просто " закричати" оратора. Такі " хори", хоч і в менших масштабах і з обмеженням у правах, застосовуються у телевізійних дебатах.

Також варто назвати прийом апеляції до влади, який у Росії йменували " закликом до городового". Відчуваючи слабкість аргументів, учасник дискусії звертається до тих, у чиїх руках влада: до президента, міліції, прокуратури. Скільки таких закликів, усних і друкованих, доводиться вислуховувати і сьогодні.

Багато хто і нині не проти того, щоб скористатися випробуваним в історії прийомом доведення з допомогою палки. Цей прийом був головним у полеміці проти дисидентів у радянські часи. Здавалось би, все це повинно би відійти у минуле. Та не відійшло. Достатньо назвати неодноразові погрози так званих лівих розібратись у позиціях деяких істориків, політиків і політологів, журналістів і письменників. Спитати з них, так би мовити, з усією строгістю колишніх законів за їх у корені неправильні, крамольні писання. Чи згадаймо войовничі виступи дуже активного і, здавалось би, досить освіченого депутата у спідниці, яка пророкувала деяким своїм колегам по парламенту неодмінний розстріл. Правда, за одного із них, теж доктора наук, дама пообіцяла заступитися. Як вищий суддя вона ж змилувалась над іншими депутатами й чиновниками, пообіцявши не саджати їх у тюрму, а зібрати у резервацію і примусити жити за 49 грн на місяць.

Рафіновані інтелігенти покручували пальцем біля скроні, упевнено передбачаючи повний провал. Та повного провалу не вийшло. Тому що це був добре продуманий чи інтуїтивний вибір, популістське звинувачення всіх і вся у продажності, злодійстві з точним розрахунком на підтримку певної частини електорату. Якась частина публіки готова у відчаї підтримати не тільки аргументи з апеляцією до палиці, але й прямий мордобій, що підтвердили результати голосування за її однодумця і " милого друга". Інше питання, що така популістська слава не вічна, що засвідчать наступні вибори і що матиме, ми переконані, повторення у майбутньому.

Окремо зазначимо, що в науці ще з античних часів утвердився поділ аргументів " до розуму" й аргументів " до людини". Аргументи " до розуму" апелюють до справи, а аргументи " до людини" - до людських якостей опонентів. Йдеться про особисті заслуги або, навпаки, вразливі місця осо-

бистості. Історія зафіксувала немало випадків, коли, наприклад, у дуже своєрідних грецьких публічних судах той. хто захищався, міг демонструвати публіці сліди отриманих колись у битвах ран або приводив на засідання купу заплаканих дітлахів, які молили публіку врятувати їхнього хлібодавця. Та й хіба сьогодні мало випадків, коли силу мислі й аргументу вимірюють заслугами й авторитетом того, від кого вони йдуть, і навпаки. Хіба може мати рацію той. хто десь схибив, помилився, допустив той чи інший проступок?

Виділимо ще низку інших психологічних вивертів на зразок досі не подоланого способу підміни аргументу посиланням на авторитет, на " вічно живе і завжди слушне вчення" або " підмазування аргументу" лестощами (ви, мовляв, розумна людина і прекрасно розумієте, що... Кому не хочеться бути розумним? ), принцип " подвійної бухгалтерії", коли до себе і своїх близьких підходять з одними мірками, а до супротивників - з іншою. Всім спекуляціям на людських слабостях нема кінця.

У полеміці нерідко перемагає, хай і тимчасово, не той, на чийому боці правда, а той, хто вправніше, талановитіше відстоює власну позицію. Талант, на жаль, не завжди служить правді, добру і справедливості. Тому про полеміку треба судити з певної історичної перспективи, коли можна з дистанції часу переконатися, хто в кінцевому підсумку мав рацію, хто чесно помилявся, а хто користався власним талантом на зло істині та справедливості. Зрештою, треба враховувати тактику і такт у полеміці, зважуючи доцільність тої чи іншої полеміки, дискусії, її результативність. Адже нерідко поважні та чесні люди, поділяючи близькі, але у чомусь відмінні позиції, починають нещадно колошматити один одного, керуючись хвилевими настроями, амбіційними мотивами тощо.

Українська література, українська преса має, як зазначалось, багаті публіцистичні, полемічні традиції. У запеклій, постійній боротьбі, зокрема і словесній, доводилось її кращим умам відстоювати розтоптані права на власну державність, мову, віру, традиції. Можна виділити окремі спалахи полемічних двобоїв, які були особливо вагомими. Першим з них була широко відома релігійна полеміка другої половини XVI - першої половини XVII ст. Другий припадає на кінець XIX - початок XX ст. і пов'язаний з формуванням української державницької ідеї. Третій - це відома літературна полеміка, започаткована Миколою Хвильовим у 20-х роках. Черговий етап інформаційної війни - у 40-50-х роках - період гострої боротьби ОУН-УПА проти німецько-нацистської та більшовицької окупації України. Нарешті, починаючи з 60-х років, назріває нова хвиля ідейного протистояння між національно-демократичним і тоталітарними тенденціями у розвитку суспільної свідомості. Спочатку несмілива, нелегальна полеміка, розпочата відомим дисидентським рухом, переростає у гострі, широкомасштабні дискусії, пов'язані з утвердженням суверенітету й

державності України. Власне ці дискусії у дещо інших умовах та інших формах не припиняються й донині.

Маємо всі підстави стверджувати як про певні здобутки, так і недоліки, прорахунки сучасної полеміки й дискусії, зокрема у засобах масового зв’яз-ку. Полеміка й дискусія стали масштабними, порівняно вільними, тематично багатими, сміливими, із залученням людей, найрізноманітніших за поглядами і переконаннями, хоч певного тиску і певних обмежень з боку владних, політичних структур і угрупувань ЗМІ до кінця не позбулися, особливо на державних телевізійних і радіоканалах. Певний контроль і обмеження, пов'язані з монополізацією мас-медіа в Україні, не можуть не впливати і на дійові особи і характер дискусій. І все ж, хай з великими труднощами, торують дорогу якісні періодичні видання, об'єднання незалежних журналістів і аналітиків, до думки яких інтелігенція прислуховується. Функціонують незалежні інформагентства, позитивну роль відіграють недержавні об'єднання та програми радіо і телебачення.

Однак, як уже зазначалось, окрім певних політичних обмежень, нам дуже бракує досвіду і культури полеміки та дискусії, які б відповідали сучасним вимогам. У чому виявляється порушення культури полеміки чи просто непорядність у її веденні? Ці маніпуляційні прийоми можна звести до кількох груп. Насамперед це підтасовка і перекручення фактів. Вони можуть виявлятись у замовчуванні певної інформації, напівправді або й прямій брехні, що сьогодні робити порівняно важко. Тому нині частіше доводиться вдаватись до неправильної інтерпретації загалом реальних за своєю природою фактів. Може, найчастіше у практиці трапляються підміни причин і наслідків тих чи інших явищ. Наведемо один з прикладів вдалого спростування такої підміни причин і наслідків у виступах лідера комуністів України - полемічну статтю Петра Осадчука та Арсена Зінченка " Реальна загроза безпеці", опубліковану в газеті " Голос України" ¹.

У цьому ж ряду слід назвати такі психологічні прийоми маніпуляції у публічній полеміці, як відвернення його уваги від головного і спрямування її на хибний слід, виведення опонента з рівноваги, ставка на фальшивий сором.

Окремо слід вказати на специфічно мовні засоби маніпуляції. Це насамперед підбір відповідної термінології, особливо епітетів, навішування ярликів, підміна понять тощо.

Існують неписані правила полеміки. Про них нагадав своїм колегам Микола Рябчук, відзначивши, що полеміку слід продовжувати у тому виданні, де вона почалася, і полемізувати слід з ідеями, поглядами, а не з людьми. У надрукованій репліці на літературній сторінці " Дзеркала тижня", яку веде один з учасників суперечки Андрій Бондар, відомий критик і політолог слушно, як нам здається, критикує нетолерантність суперечки

Голос України. - 1997. -2 груд.

між А. Бондарем і П. Вольвачем, наголошує, що Вольвач намагається " дістати" кривдника, замочити в сортирі, розмазати по стіні, заплатити не просто тією ж монетою, а сторицею, набагато років вперед". Автор із занепокоєнням сприйняв " жданівську стилістику" на сторінках " Дзеркала тижня". Досить з нас, пише він. " політичного " Епіцентру" і ще по-літичнішого " Проте" ¹.

Як заповіт, почерпнутий із досвіду української демократичної преси, звучать для нас слова з резолюції загальних зборів Об'єднання українських письменників і журналістів, схваленої у Львові в жовтні 1937 року: " Полеміка, яка ведеться в обороні ідей та думок на громадянські справи, мусить триматись строго етичних засад та прийнятних у цілому світі форм чемності й пошани до свого противника" ".

Чи не найбільше грішать ЗМІ проти культури полеміки у період передвиборних змагань. У цьому неважко переконатися, аналізуючи діяльність мас-медіа у процесі виборів до Верховної Ради України у 1998 році, президентських виборів в Україні 1999 року. По-перше, претенденти на виборні посади були поставлені у нерівні умови, зважаючи на певний монополізм на засоби масового впливу. По-друге, так і не відбулося зіткнення різних програм, концепцій, позицій. У багатьох ЗМІ переважала або гра в одні ворота, або звичайнісінька лайка³. Навіть такий талановитий російський тележурналіст, як Сергій Доренко, у процесі виборної кампанії у Державну Думу в 1999 році продемонстрував на ГРТ напористу, вмілу, але дуже далеку від пристойності полеміку. Якість і культура полеміки, наприклад, на телебаченні потребує значного поліпшення. По-третє, більш-менш об'єктивну позицію, певну різноманітність у передвиборних баталіях продемонстрували незалежні, тобто недержавні мас-медіа. Це стосується таких видань, як " Дзеркало тижня", " Молодь України", " Високий Замок", " ПІК", деяких інших тижневиків, які зуміли стати над партіями і групами, посприяти донесенню до читача різних думок, критично оцінити слабкі сторони навіть тих претендентів, до яких ставилися з певною симпатією.

Однак якщо газети, внаслідок обмеженості тиражів, рівня складності письма і стилю, могли розраховувати переважно на так званих лідерів опі-нії, то на масову аудиторію працювали переважно телебачення і частково радіомовлення. Загальний інтерес свого часу викликали відповідні програми Миколи Вересня та В'ячеслава Піховшека на каналі " 1 + 1". Ставлення до " П'ятого кута" В. Піховшека не було однозначним. Воно мало гарячих прихильників, особливо серед молоді, були скептики, були й такі, які вважали

¹Рябчук Микола. Жданов Forever, або Побічні жертви " глобалізації" // Дзеркало тижня. - 2003.
1 берез.

²Діло. - 1937. - 26 жовт.

³Детальніше див.: Здоровега В. Спор или " поле брани"? //Зеркало недели. - 1998. - 8 авг.

⁴Лігачова Н. Бережіть Вітчизну від дії ТБ // День. - 24 груд.

програму мало не провокаційною. Зауважимо, що не всім був зрозумілий задум самої передачі. Жанр передачі диктує свої умови. Шоу - завжди спектакль естрадно-розважального характеру. Поєднання серйозності суперечки з легкістю і навіть певною розв’язаністю манери ведення діалогу із " живою" людиною досягається не завжди. На жаль, як стало зрозуміло згодом, в автора були й далекі від служіння правді цілі¹.

Деякі недозволені прийоми полеміки були примножені і загострені у передвиборній програмі 1998 року " 5 на 5". Автори запропонували таку жорстку програму суперечки, що представники багатьох політичних партій просто відмовилися від участі в ній. Добре вписалася у проіраму, здається, тільки Наталія Вітренко з її максималізмом, категоричністю і різкою критикою всіх і вся, також і ведучих. Згодом автори знизили тон. Представники партій мало не цілувалися, говорили компліменти. Це навіть звеселяло, але ставало... нуднувато.

Причина, як нам здається, в тому, що теоретично майже не можливо побудувати серйозну політичну полеміку, дискусію, користуючись законами іншого жанру, розважального, навіть саркастичного, що грунтується на прагненні вразити їдким словом, гострим зауваженням або натяком, побудованого на явних підколках, провокації, на свідомому використанні недозволених у чесній суперечці прийомів. Та практика завжди багатша, ніж теоретичні схеми. У всякому разі, Миколі Вересню вдавалося у програмі " Табу" організувати в дусі шоу жваву дискусію переважно на морально-побутові теми.

Певний позитивний досвід в організації політичної суперечки поступово набув незалежний канал СТБ. Ще у 1998 році Микола Княжицький уже під закінчення передвиборної кампанії реформував політичну програму " Терези", назвавши її 'Терези. Політичні дебати". Автор і його команда виявилися більш толерантними, поведінка учасників, як зазначалося у пресі, була невимушеною, природною. Хоча, з огляду на деякі причини, зокрема обмеженість самого каналу, широкого резонансу передача не мала. Полемічними за своїм спрямуванням стали дві програми каналу " 1 + 1"; " Подвійний доказ" і " Я так думаю". Ведучим цих програм Сергію Борсюку і Дмитрові Корчинському та Анні Безулик не вдалося здолати притаманних такому типу шоу-програм недоліків, а саме: неможливість вислухати до кінця навіть головних учасників, спрощенство у трактуванні складних проблем, фрагментарність, певного диктату ведучих, нав'язлива і, зазвичай, недоречна примітивна реклама та ін. Передачі бувають вдалішими і менш вдалими, але все-таки певний полемічний нерв у них пульсує. Передачі такого типу можна вдосконалювати і це вселяє надії. Тим паче, що їх аналоги є на регіональному телебаченні. Серед інших програм приверне.

Детальніше див.: Георгієв Василь. Страшний суд... // Вечірні вісті. - 2003. - 1-7 серп.

наприклад, увагу " Аудиторія" Алли Моргуленко на Львівському телебаченні. Незважаючи на вкрай бідні технічні можливості, на спроби керівництва втручатись і контролювати зміст передач, " Аудиторія" здобула популярність серед певної частини глядачів.

Що приваблює у названих та подібних до них програм? Насамперед гострота, можливість порушити актуальні питання політичного, духовного, зрідка економічного життя. Також діалогічність, яка лежить в основі самих програм, отже - можливість вислухати різні погляди, адже до діалогу залучаються не тільки учасники, але й глядачі. Хоч їх телефонне опитування не може претендувати на повноту, все ж таки це певний вияв голосу громади. 1, зрозуміло, найціннішим, водночас найважчим у таких шоу-дискусіях є прагнення знайти зерно істини, певний повчальний момент, спільний знаменник у результаті зіткнення різних поглядів.

Кожна із названих програм має свою специфіку. У " Подвійному доказі" потенційно закладений дуалізм, різність самих ведучих. Іноді вона природна, іноді вмисна, імітована. У всякому разі це значно краще, ніж вкрай тенденційні примітивні монологи, які на тому ж каналі проголошує Дмитро Корчинський у недоброї репутації програмі " Проте". " Я так думаю" в основі своїй будується на висловленні та зіставленні особистої думки різних учасників дійства. Ведуча проявляє певні диктаторські якості, щоб вислухати й оперативно з'ясувати різні індивідуальні позиції співучасників дискусії. Знаючи, як важко диригувати хором таких " солістів", не можна не відзначити талант, вміння, волю, винахідливість дуже зібраної, організованої Анни Безулик.

На жаль, ні за змістом, ні за формою, ні, тим паче, за рівнем культури передвиборні змагання 1998-1999 років не збагатили українське суспільство і ЗМІ позитивним досвідом ведення суперечок і дискусій. Скоріше вони лише вип’ятили хронічні недомагання загальної політичної культури суспільства, ще досі загальний низький рівень професіоналізму навіть відомих журналістів.

Річ навіть не тільки в тім, що той чи інший журналіст, публіцист сам не завжди вміло сперечається, а насамперед у тім, що працівник редакції не може бути вправним організатором цього складного і тонкого суспільно-політичного процесу обміну думками, ідеями, їх розгляду заради одержання нових, глибоких знань.

Розуміння суті й призначення полеміки, її суспільної ролі, закономірностей організації та проведення дискусій у засобах масових комунікаційних процесів є однією з передумов професіоналізму журналіста.

Не тільки журналісти, але й політики, політтехнологи, політологи повинні пам'ятати, що полеміка, дискусія - не просто гра, спектакль, а спроба розв'язати невирішені, не всім зрозумілі питання. Немає сенсу починати полеміку, коли автор не може сказати нічого нового і не готовий вислухати

іншого. Для успішного ведення суперечки потрібні певні політичні передумови, готовність учасників прислухатися один до одного. Недосконалість публічної дискусії тісно пов'язана із небажанням і невмінням іти на компроміс, із кастовою замкненістю, дотриманням догм і вірою у власну непогрішимість. У процесі полеміки і дискусії багато хто розраховує на маніпуляцію, тобто такий вид взаємодії між співрозмовниками, коли певний автор свідомо намагається проконтролювати поведінку і дії іншої особи, спонукає її поводитися так, як йому вигідно.

У сучасній науці досить детально аналізуються різні види і способи маніпулювання у процесі полеміки, зокрема прийоми мовного маніпулювання шляхом зміни смислового значення вислову, вживання спеціально підібраних слів, які мають негативне значення. Поширеним засобом обману є софізм - навмисні помилки в аргументації та критиці опонента. Звичайно, найбільші можливості спекуляцій у процесі спору дає підбір хибних, неправдивих аргументів і способів доведення, апелювання до емоцій тощо¹.

Отже, річ не тільки у знанні, а й у злих намірах, намаганні скористатися широкими можливостями, об'єктивно закладеними у такому складному і суперечливому процесі, як змагання вербальне і позавербальне між людьми.

12 Следующая ⇒