Юрій Андрухович 6 страница

— Зрозуміє. Я скажу йому, аби він відчепився, бо дістане в чайник.

— Орку, а може, ми так і дійдемо до готелю? Мені здається, він навіть не бачить нас. То чого ти будеш із ним говорити? Він тепер з головою у своїх глюках і просто не бачить нас…

— Стоять и не двигаться! — крикнув наркоман їм у спини, доводячи цілковиту Мартину неправоту.

Вони спинилися. Марта відчула, що тремтить. Хомський різко обернувся й ступив крок до наркомана.

— Юначе, ви сміли щось бекнути до нас? — граючи жовнами і витягаючи руки з кишень плаща, запитав він.

— О, юначе! — засміявся наркоман. — Юначе!

— Слухай мене уважно, старий, — Хома говорив якомога твердіше і разом з тим доброзичливо. — Мені дуже не подобається, що ти йдеш за нами. Нічне місто досить велике. Ти можеш іти куди завгодно, але відчепися від нас.

— Старий! — засміявся наркоман.

— Ну, що ти хотів сказати? — спитав Хома.

— Старий, ти крейзі.

— Розумієш, я ж можу цілком інакше розмовляти з тобою, — значно зимніше запевнив його Хома.

— Орку, пішли, — просила Марта.

— Ти крейзі, крейзі!

— Відчепися, ясно? — Хома, взявши Марту під руку, пішов далі. Але наркоман не відчепився. Він сміявся і вдавав, що женеться за ними, увесь час, проте, зберігаючи дистанцію у два кроки. Хомський знову спинився й обернувся до нього.

— Не треба, — сказала Марта.

— Що не треба? — спитав наркоман. — Що не треба? Ти крейзі вумен. Ти не туда йдьош. Я знаю тебе. Я тебе їбав!

— Ну от, — мляво-знуджено сказав Хомський, — а ти казала «не треба». Тепер уже мушу…

— А ти! — крикнув наркоман. — Ти, старий! Ти вдар мене от сюда. — Він показав на груди. — Вдар. Поняв, ти, казьол?!

Він розвів руки, як розіп'ятий, чи, точніше, як городнє опудало. Від нього пахло чимось дуже недобре, губи він мав обсипані прищами, як після гарячки.

— Вдар мене, ну, вдар, — мало не благав він. — Бачиш, я стою.

— Тобі справді годилося б з'їздити черевиком по зубах, — цідив Хомський, — і особливо за того «козла». Але я не хочу проливати твою дурну кров. Можеш іти, я відпускаю тебе.

— Нє, — знову засміявся наркоман. — Ти не казьол. Ти підер, поняв? Я тебе знаю, ти з восьмого училища. Підер!

— Мартусю, відійди, будь ласка, трохи вперед, — м'яко сказав Хомський.

— Мартусю, візьми, будь ласка, у мене в рот, — перекривив його інтонацію наркоман.

— Хома, я прошу тебе, пішли, скільки це буде тривати, — Марта не на жарт боялася. Але вона справді відійшла кроків на десять.

Наркоман опустив руки і на цей раз підняв одну ногу.

— Вдар мене, — знову попросив. — Бачиш, я на одній нозі.

— Старий, — ще раз примирливо заговорив Хомський. — Я вірю, що ти каратист. І взагалі ти славний хлопець. Іди своєю дорогою.

— А! — крикнув шмаркач. — Своєю дорогою! Сциш, коли страшно?!

Він зробив стрибок убік і прийняв бойову поставу.

— Хочеш, я дістану ніж? — запитав.

— Ніж — це гарно, — сказав Хомський.

— Цинкуй, — і він справді видобув звідкись із широких штанів невеличкого ножа.

— Це прекрасний ніж, — запевнив його Хома. — Де ти такого взяв? Дай, я подивлюся.

— А! Прекрасний ніж! На!

Хома погримав ніж у руках, вдаючи, ніби розглядає його. Тоді спитав:

— Що тебе мучить, старий?

— Я хочу всіх вас убивати, — пояснив наркоман.

— Кого нас?

— Вас, козлів і підерів. Таких, як ти.

— Ти сам чортопільський?

— Я тут усіх знаю, поняв?

— Я вірю. Маєш закурити?

— Орест! — покликала Марта. — Пішли, скільки можна?

— Зараз. Вибач, старий, я мушу йти — мене дама чекає.

— Я відпускаю тебе, — сказав наркоман. — Іди. В цьому твоє горе, іди, підер нещасний.

Хомський ударив його цілком несподівано — ногою в живіт. Марта закричала, а хлопчисько глухо кавкнув і зігнувся. Хома відкинув ніж убік, на траву. Тоді склавши руки в замок, вдарив його згори по голові. Але той не впав, як розраховував Хомський, тільки відскочив на пару кроків і закричав:

— Омана! Що ж ти стільки чекав?!

І тут він підняв із землі здоровенну каменюку, яка не знати навіщо тут лежала. Хома ще раз пішов на нього піднятою ногою, аби вибити каменюку з його руки, але промахнувся і тоді кинувся втікати. Він схопив Марту за руку. Хлопчисько з каменем у руці побіг за ними.

— А! — кричав він. — Смерть! Смерть вам!

Ноги в них підкошувалися, і, здавалося, наркоман їх наздожене. Метрів за п'ять від них кинув каменем, але Хома встиг зреагувати й пригнувся. Камінь пролетів над його головою. Хома спинився.

— Марто, іди вперед, — прохрипів він і знову пішов на наркомана.

У того текла кров із рота, певно, Хома зумів добряче тріпнути йому по тельбухах.

— Ти крейзі, крейзі, — казав хлопчисько, але вже іншим, жалібним голосом, поволі відступаючи. — За що ти мене? Ти дурний. Я не зробив тобі нічого, казьол…

І раптом він заплакав, повернувся до Хомського спиною і пошкутильгав геть, тримаючись рукою за бік. Хомський зупинився, дивлячись йому вслід. Він ішов усе швидше, шморгав носом і витирав долонею обличчя. Незадовго зник у темряві, хоча в Хомському ще деякий час відлунювало оте його «крейзі, крейзі».

Готель «Синьогора» світився вже зовсім недалеко, як велетенський фешенебельний корабель, що ніяк не може рушити в океан з цієї проклятої гірської пастки. Готель «Синьогора» чекав своїх припізнілих гостей.

Мартофляк прокинувся від того, що згори на нього падав якийсь об'єкт — брила не брила, а скорше мішок з теплим тістом — і той об'єкт загрожував цілком розчавити його своєю задушливою вагою. Розплющивши очі, він не відразу збагнув причину такого сновидіння, але поступово дійшов висновку, що ніщо інше в такій ситуації й не могло приснитися. Він спав з якоюсь незнайомою жінкою, про яку не міг сказати майже нічого, крім того лише, що вона спить зовсім гола і ледь чутно похропує. Її ваговите праве персо спочивало на Мартофляковій ключиці, досить близько від шиї, отже, той сон і справді міг закінчитися придушенням. Звільнивши свою затерплу праву ногу з-поміж її спітнілих стегон, Мартофляк з подивом довідався, що він також голий, але не наважився пов'язати цей факт із фактом голизни своєї сусідки. Він нерішуче підвів голову, розглянувся по сірій передсвітанковій кімнаті, і тоді щось ледь-ледь йому пригадалося. Ліжко виявилося дуже широке, і з протилежного краю на ньому спав третій — то був Білинкевич, щоправда, одягнутий і навіть у мештах. Картонна візитка з написом «ОРГКОМІТЕТ» тріпотіла на його грудях, сколихувана рівним глибоким подихом.

Було гидко. Хотілося пива. Хотілося знати, що це все означає і що слід робити далі. Мартофляк обійшов довкола ліжка, намагаючись хоч роздивитися, що вона за одна і скільки їй років, але жінка спала так хитромудро, що фізія її звідусюди була затулена.

Одягнувшись, Мартофляк навшпиньках вийшов з кімнати і напрочуд легко знайшов ванну з туалетом. У дзеркалі побачив себе і гірко скривився: не так від цих вибалушених рачиних очей і мішків під ними, як від усвідомлення всієї глибини свого падіння. Він позіхнув і промив очі. Вигляд води, що потекла з крана, збудив у ньому жагу, і він надовго припав устами до її зимного несмачного струменя.

Кімнат у цій квартирі було дві. Друга виявилася значно більшою від тієї, в якій заночував Мартофляк. Власне, він зайшов до неї тільки в пошуках ковтка пива або якої сигарети. В кімнаті спало десь так близько дванадцяти осіб — не тільки на ліжках, а й на підлозі, поміж пустими пляшками і розкиданим карнавальним одягом, вони так і позасинали в самому розпалі, повилазивши одні на других і завмерши у фантастичних позах. З переповненої попільнички смерділо, але Мартофляк знайшов у ній досить тлустого бичка і закурив. Пива не було.

Сумнівів уже не залишалося: він потрапив до борделю. До сучасного совдепівського борделю дуже низького ґатунку. До сплячого передранкового борделю, в якому чоловіки робляться беззахисними, як діти, і, старанно відпрацювавши ніч задля вдоволення своїх купованих дам, знеможено провалюються у світанкову імлу. І тоді здасться, що головне, за чим вони сюди прийшли, — не кохання, а можливість сну, цього двогодинного непробудного передранкового сну, під час якого їх усіх можна грабувати, різати, душити — вони й не ворухнуться, перебуваючи в цю мить десь дуже-дуже далеко. Вони сплять самовіддано і натхненно, сплять усім єством своїм, не шкодуючи життя свого, саможертовно і до кінця. Адже щомиті їх можуть якогось біса розбудити й погнати на фронт чи, може, копати якісь там рови або прокладати вузькоколійку. І тому кожна хвилина дорога — треба спати, поки спиться, поки сіріє світанок, поки сплять усі на світі офіцери й вартові.

Мартофляк обережно вийшов на сходи. Дім був старий і вічний, сходи рипіли під ногами, з розбитого вікна між поверхами повіяло холодом, Мартофляк мимоволі зіщулився. Надворі розвиднялося. Вуличка була порожня й німа. Свято заснуло на дві години, свято відпочивало. Мартофляк знову позіхнув і неквапом покатуляв шукати площу, чи готель, чи просто будку, в якій наливають, кухлик пива, чи свою жінку, чи ще якогось дідька.

Аж у номері мене прорвало, почалася справжня істерика, я могла лиш повторювати «досить, маю досить», і Хома гладив мою голову, цілував мені руки, він, здається, ще пахнув кров'ю того бідолахи хлопчиська, я навіть дивилася на носаки його черевиків, чи нема на них крові, але носаки були чисті, Хома приніс мені води, це все через нього, казала я, винен в усьому Мартофляк, він лишив мене, паскуда, покинув, я нецікава йому, я не вмію говорити вголос про його вірші, а він такий ласий до компліментів, для нього найкращі ті, котрі солодше йому проспівають про його талант і геніальність, а я ніколи його не нахвалюю, хоча знаю все майже напам'ять, і він мій улюблений поет, я навіть дітей навчила багатьох його віршів дурнуватих, бідні діти, за що лиш вони мучаться з таким татусем, я все це випалила Хомі, а він тільки гладив мої руки і просив заспокоїтися, казав, що Мартофляк обов'язково повернеться, що життя прекрасне і завтра зранку ми гарно поснідаємо, а потім підемо на ярмарок і він, Хомський, купить мені гуцульський ґердан, а потім послухаємо рок біля підніжжя Писаної Скали, там гратимуть його добрі друзі, «ти не уявляєш собі, Мартусю, які вони молодці, цей «Доктор Тагабат», вони пишуть на мої слова, це супергрупа», ви всі знаєте тільки себе, сказала я йому, що з того, що вони пишуть на твої слова, він погодився зі мною, це не означає, що вони найкращі музиканти тільки тому, що пишуть на його слова, витягнув зі своєї торби шампанське, яке з Ленінграда привіз, я вже майже заспокоїлася, й мені захотілося шампанського, але я попросила, щоб він почекав, глянула на годинника, по четвертій, Господи Боже, фізія вся розпухла від сліз, фарба потекла, а ти мені навіть нічого не кажеш, Хомо, «а я не хотів зробити тобі прикрість», він сидів у фотелі, такий довготелесий, гнучкий, увесь наче звитий з тугих м'язів, мужнє худе обличчя, волосся зібране на потилиці у хвостик, я згадала, як він зацідив ногою тому виродкові, нічному ангелові, звідки він узявся на наші голови, бідне дитя, але Хома не хотів його бити, він зробив усе, що міг, тепер йому так сумно, він сидить у фотелі й, певно, думає про того божевільного, але ж він захищав мене, мою честь, посидь ще трохи, сказала я йому й пішла до лазнички, гаряча вода помогла, я цілком заспокоїлася, я подумала, що все не так погано, і я дивилася на себе в дзеркало, на своє тіло, я змила з себе ті дурнуваті сльози і спитала себе, чи зможу хоч раз у житті здійснити вчинок, бодай лихий, але вчинок, невже я довіку почуватимусь лише тінню того бородатого страхопуда, того самозакоханого бовдура, і мені зробилося спершу страшно від таких думок, але й приємно, щось озвалося в мені, чого я ще не знала, і я довго розчісувала мокре волосся, а гаряча вода пахла ліанами південних морів, аж я відчувала кожну свою клітинку, не треба, не треба, ще трохи посидь, я зараз вийду, і ми вип'ємо твоє шампанське, і я заквапилася, бо нічого не могло бути гіршого, ніж лишитися тут самій до ранку, в цьому чужому номері, наслухаючи, чи не лізе коридором п'яний Мартофляк, і раз у раз підходячи до вікна, аби дивитися на порожню вулицю внизу, я зважилася й одягнула не джинси зі светром, а халат, просто на голе тіло, я видобула його зі своєї сумки, і Хома все відразу зауважив, я почула, що в нього затремтів голос, я сіла поруч, він схопився за шампанське, але руки його не слухалися, ну що ти займаєшся дурницями, хотіла я сказати, мені зовсім не хочеться того шампанського, але він усе морочився з пляшкою, ліпив якісь безпорадні жарти, невже вони всі такі, ці реєстрові ловеласи, і я вирішила йому помогти, я схилилася до нього, він спершу думав, що я хочу помогти йому з шампанським, але я сказала «лишися тої пляшки», я розвіяла його найменші сумніви, і він таки виявився здогадливим, я змогла дотягнутися до вимикача, і почався той сон, я ніби й не вірила, що то я, бачила все ніби збоку, я продиралася крізь його одяг, я розкидала його навсібіч, він виявився худим і сильним, з дуже чутливою шкірою й дивовижними руками, він напружився вмить, але виявився терплячим і стриманим, він повів дуже винахідливу гру, і я вперше довідалася, що таке буває, але головне було те, що головне попереду, і він майстерно відсував цю мить, і це було найбільше щастя, що все попереду, й він настільки тонко це розуміє, його треновані довгі ноги вміли не менше, ніж руки, його живіт був ледь вологий і пахкий, я звільнила його волосся, й воно розсипалося по плечах, я мандрувала його тілом, пам'ятаючи, що потрібно бути терплячою і що головне ще має статися, а мені вже зараз невимовно розкішно, і він почув мій голос, я зовсім не хотіла цього, але голос уже не міг залишатися в мені, і тоді я почула його голос, ми ніби кликали одне одного звідкись із неба, де ми ще побуваємо, він розумів кожен мій натяк, виправляв будь-яку нерішучість, мене ще ніхто так не розумів, я здригалася, як гора, текла, мов ріка, моє тіло зробилося хвилею, я просила, щоб він увійшов і починав, але він продовжував свою попередню гру, я йшла за ним, бо зрозуміла, що раз він так хоче, значить, так повинно бути, він усе знає краще за мене, і справді, він довів мене до повного забуття, я не знала, де в мене що, я була вся, моє тіло зробилося неподільним, далі так не могло тривати, я схопила його обидвома руками, я сама ввела його, і тільки тоді він поступився і став виконувати моє благання, бо я вже ладна була думати, що він знущається, але все одно вірила, що ні, і тепер це вже була майже вершина, я боялася не встигнути до вершини, а він перестав собою володіти, от коли я його підкорила, він забув правила своєї гри, він уже не належав собі, а тільки мені, і тепер я намагалася стримати, ще трохи стримати, ще трохи стримати, я вже не чула власного голосу, але я почула грюкіт у двері, це була катастрофа, я впала, так і не дійшовши до вершини, я падала так довго, скільки тривав грюкіт і голос Мартофляка, але він усе-таки дійшов, і я була рада, що так сталося, що принаймні він один з нас двох побував там, на вершині, я дала йому це щастя, він дійшов, він вдячно терся об мене, як найвірніший пес, а я лиш повторювала «що будемо робити, що будемо робити»…

— О, друже, привіт, що ти робиш у моєму номері? — з усмішкою поцікавився Мартофляк, коли Хомський відчинив йому двері.

— Розумієш, — відповів Хомський, впускаючи його досередини, — Марта дуже хвилювалася, куди ти подівся. Я мусив її заспокоїти.

— А-а, — кивнув Мартофляк, розглядаючись по кімнаті. — Це святе діло. Непогано живем. А я подумав спершу, що тебе поселили до нас третім.

— Всяке буває в цих готелях, — знизав плечима Хомський.

Мартофляк сів у фотель.

— До речі, а де вона сама? — запитав нарешті.

— Хто? — перепитав Хома.

— Марта.

— Вона купається. Вирішила прийняти ванну. Мартофляк підвівся, підійшов до дверей лазнички.

— Мартусю, кохана, я вже тут! — повідомив він. — Ти чуєш? З лазнички почувся енергійний плюскіт води. Марта справді купалася.

Мартофляк повернувся до кімнати.

— Маєш закурити? — спитав.

— На жаль, уже скінчилися.

— Завжди так буває, — зітхнув Мартофляк і добув з кишені ще одного бичка. — Покуримо вдвох. Тобі лишити?

Хома кивнув.

— Грабар би того не курив, — сказав Мартофляк, затягнувшись і відкашлявшись. — Котра година? — І сам собі відповів: — Пів на шосту. Гарно.

— У тебе трохи спішить, — сказав Хома.

— Можливо.

Вони помовчали. Мартофляк передав Хомі свого бичка і зненацька запитав:

— Слухай, а чого ти не сховався, скажімо, під ліжко?

— Дурне тобі в голові, старий, — засміявся Хомський.

— Ні, ти собі тільки уяви — ховаєшся під ліжко чи, наприклад, у шафу. Ми з Мартою лягаємо трохи поспати, а ти потихеньку виходиш. Класний водевіль, ні?

— Ти даремно так думаєш, — безтурботно заспівав Хомський. — Шампана хочеш?

— Наливай, — кивнув Мартофляк.

На цей раз пляшку було відкрито досить легко і майже безгучно. Хома налив по півсклянки.

— Слухай, — запитав Мартофляк, зробивши кілька ковтків, — там завтра, тобто вже нині, бо завтра — це тільки інша назва сьогодні, — там сьогодні в програмі свята немає якого-небудь походу рогоносців? Ти не пам'ятаєш?

— Ні, — збентежено відповів Хомський. — А що?

— Ну, я міг би взяти в ньому участь, — пояснив Мартофляк і поставив склянку на столик.

Хома також поставив склянку і тут-таки отримав потужний удар знизу в щелепу. Все було так несподівано, що він не втримався і впав навзнак.

«Зараз повбивають один другого», — подумала причина бійки Марта, прислухаючись із лазнички. Вона схопила рушник і почала чимшвидше витиратися, аби не допустити такого фіналу.

З губи в Хомського йшла кров.

— Вибач, старий, — сказав Мартофляк. — Я не хотів так сильно.

Він подав руку, і Хома підвівся, струшуючи головою, як боксер у нокдауні.

— Що тут таке? — зайшла до кімнати Марта, в тому самому халаті, пахнучи водою й милом.

Мартофляк чемно поцілував їй руку.

— Вип'єш шампана? — запитав він.

Вони сіли навколо столика, і Мартофляк налив третю склянку.

— Випий, — подав її Марті. — Після ванни корисно.

— Ви що, билися? — спитала Марта.

— Так, — жваво відповів Мартофляк. — І знаєш, що цікаво? Хома дуже сильний фізично. Ну, та ти про це знаєш. Він дуже сильний, але він нічого не зробив мені. Я побив його.

— Я просто не зміг би тебе вдарити, — сказав Хомський, тамуючи носовичком кров на губі.

— Овва! — всміхнувся Мартофляк. — Ти — добрий товариш. Вірний. Я хочу випити за тебе. Марто, вип'ємо за Хому. Щоб він швидше женився, най би його нагла кров залляла!

Вони торкнулися склянками, і Мартофляк підморгнув їй.

— Де ти був, чоловіче? — спитала Марта, трохи надпивши.

— В однієї молодиці. Тільки дотепер не знаю, чи виграв її, чи ні. Дивна історія, правда?

— Це дуже ризиковано, Мартофляче, — сказала Марта.

— Що саме? — спитав Мартофляк. — Те, що я тобі розповів про це?

— Те, що ти нічого не пам'ятаєш. А якщо вона була венерична?

— Все може бути, — зітхнув Мартофляк. — Я пожартував, звичайно.

— Я так і думала.

— Ну от і файно. Гей, Хома, чого ти сидиш такий сумний та невеселий? Кров уже не тече. Скажи що-небудь, — Мартофляк з очікуванням і надією подивився на Хомського.

Той відняв від рота носовичок з маленькою червоною плямою.

— Я тобі заздрю, старий, — сказав.

— Це гарно, але чому, холера ясна?

— Ти щасливий чоловік.

— А-а, — розуміюче протягнув Мартофляк. — Тоді інша справа. Хочете анекдот? Чоловік повертається з відрядження і, само собою, застає жінку на гарячому. — Сказавши це, замовк.

— Все? — спитала Марта.

— Ні, не все, але я згадав, що ви його знаєте. А може, знаєте якийсь подібний. Вони всі однакові, всі про одне й те саме. Може б, ми трохи поспали? — позіхнув.

— Нема сенсу, — знизав плечима Хомський. — Легше пересидіти ці пару годин. А потім підемо на ярмарок. Чи ще кудись.

— Дійсно. Вже нема сенсу, — погодився Мартофляк і ліг на підлогу. — Я тільки трохи полежу. З відкритими очима.

Тиша придавила їх, мов камінь. Ніхто не зронив більше ані слова. Мартофляк лежав на підлозі горілиць і справді з відкритими очима. Хома примостився у фотелі, гріючи в руці склянку з недопитим шампанським. Марта сіла на ліжку і втупилася поглядом кудись за вікно. Там уже сіріло, розвиднювалося, озивалися якісь перші ранкові птахи з невідомих країн. Чути було кожен найменший звук, народжений у сплячому переважно готелі: чиїсь кроки, приглушувані коридорною доріжкою, повертання ключа у дверях навпроти, дзюрчання води в номері за стіною. Світ ловив їх і піймав. Усі вони попалися, мов у сильце, в цю готельну тишу.

Але довго це не потривало. Зненацька всі почули якесь шамотіння перед дверима, на цей раз незачиненими, — і до номера увірвалося двоє монстрів. Один у стрілецькому однострої, з оселедцем на поголеній голові, інший — у чорному фрачному вбранні, з метеликом, але обидва дуже пожмакані, бліді й галасливі.

— Ага, всі масони на місці! — закричав Гриць, вітаючи таким чином присутніх.

— Слухай, Хома, — замахав руками Немирич, — я бачився з твоїми персонажами! Там була ціла купа мерзотників. Я ледве втік від них!

— Сідайте, хлопці, — рівним голосом відізвався з підлоги Мартофляк. — Або принесіть ще дві склянки зі свого номера. Або дайте щось закурити. Або сядьте і помовчіть разом з нами. Або йдіть звідси до сраки.

Гриць твердо зупинився на одному із запропонованих варіантів і невдовзі повернувся з двома склянками. Хомський розлив усе до решти.

— Кожен з нас по-своєму непогано провів минулу ніч, — звернувся до присутніх Мартофляк, підвівшись із наповненою склянкою. — Але хай вона належить кожному зокрема. Кожному — його ніч. Я хочу випити за це, друзяки. До речі, тільки ви можете порятувати нас сигаретами.

— Дохлий вассер, — сказав на це Гриць.

— Мертвий півень, — солідаризувався з ним Немирич.

— Ну, якщо в нас уже не лишилося сигарет, то треба вмирати, — зітхнув Мартофляк, але затнувся, згадавши про Немирича.

— Ганьба нам, — погодився Гриць.

Вони випили і знову замовкли. Здавалося, цей номер заклятий мовчанкою. Навіть, якщо б сюди увірвалося ще зо два десятки поетів, усе одно довелося б мовчати і згасло дивитися кожному у свій кут, кожному у свою ніч. Вона стояла за плечима в кожного, глибока і чорна.

— Ходімо розбудимо Мацапуру, — нарешті спромігся на мову Хомський.

— А в якому він номері? — запитала Марта.

— Уявляєте, ми ще досі не бачилися з Мацапурою, — продовжував Хомський. — Він влаштував увесь цей бардак, а сам десь ховається…

— Він вигадав це дурнувате свято, а сам заліз під ковдру, з головою під ковдру, і пухне, — додав Немирич.

— Він заробляє на цьому гроші, а ми їдемо, як дешеві хлопчики, купуємось на це, — обурився Гриць.

— Він на всьому заробляє гроші…

— Він талановитий хлопець, але велике гівно…

— Він повівся так, як завжди…

— Він ставить над нами свої досліди…

— Він ніколи мені не подобався…

— Він досить примітивний, але йому багато дано від природи…

— Він погано скінчить…

— Його повісять за «ядение человеческаго мяса»…

— Ходімо його розбудимо, — підсумував Хомський.

— Я потелефоную до нього в номер, — повідомив Гриць, витягнувши з кишені записничок. — Він живе у…

Гриць набрав якийсь номер, але за хвилину поклав слухавку.

— Не відповідає? — здогадався Мартофляк.

— Ти правильно все розумієш, — відповів Гриць.

— Мабуть, його немає у себе, — пішов ще далі Немирич.

— Або йому ліньки вставати до телефону, — припустив Хомський.

— Або він саме лежить з дівчиною, — додумався Мартофляк.

— Або з перерізаною горлянкою, — прояснів Гриць.

— Або сидить у клозеті…

— Або висить на люстрі…

— Або заклав вуха ватою…

— Або накрив телефон подушкою…

— Чуєте? — спитала Марта, яка вже певний час прислухалася до звуків за вікном.

І тоді вони почули, справді почули десь там, у вуличках Чортополя, внизу, під ними, автоматні черги, поодинокі постріли, якусь біганину, рев моторів, нерозбірливі вигуки. Вони кинулись до вікна і побачили під готелем кілька вантажівок, з яких вистрибували військові при повному спорядженні, в шоломах, з автоматами й протигазами, у плямистих мундирах. Вони швидко і чітко вишиковувалися невеликими групами й розбігалися по прилеглих вулицях. Офіцери подавали різкі, уривчасті команди.

— Любо глянути, — сказав Мартофляк.

Двері номера відчинилися так, наче по них вдарили ногою. До кімнати зайшов ще зовсім юний лейтенант з невблаганним виразом на обличчі. За його спиною стояв двометровий десантник зі складаним автоматом у руках.

— Всем выходить, строиться на улице, — коротко сказав лейтенант.

— Це загалом гарна ідея, друже, — погодився з ним Мартофляк, — але за яким таким хріном ми туди підемо…

— Молчать! — урвав його лейтенант. — Приказ коменданта гарнизона. Всем строиться на улице!

— Пішов ти зі своїм комедіантом, — позіхнув Хомський.

— В противном случае я имею право применить спецсредства, — викарбував лейтенант.

— Почекайте, поясніть, що сталося, ми ж не можемо просто так взяти й піти, — змінив тон Мартофляк.

— Всем строиться на улице, — з нотками втоми у голосі повторив лейтенант. — Будет передано важное правительственное сообщение.

— А як відносно Загальної декларації прав людини? — єхидно поцікавився Немирич.

— Хватит! — вибухнув лейтенант. — Немедленно выйти и строиться! Хватит! Кончилось ваше время!

На вулиці їх вишикували просто перед готелем, у колону по двоє. За якісь десять-п'ятнадцять хвилин десантники повністю очистили готель від гостей свята — заспаних, напіводягнених, у мальовничому карнавальному шматті — й погнали всіх у напрямку до площі Ринок.

— Не растягиваться, не растягиваться, бстрее! — командували з боків сержанти й автоматами підштовхували надміру вайлуватих. Вони майже бігли — Ангели, Сарацини й Козаки і всі інші, вони не розуміли, що сталося, але їх підганяли автоматами, їх вихопили з нагрітих ранкових ліжок і тепер кудись гнали, може, щоб прочитати лекцію з цивільної оборони, може, щоб розстріляти. Ніхто нічого не знав.

— Напевно, воєнний стан, — задихаючись шепнув Мартофляк. Марта йшла поруч із ним, така нажахана, в цьому халаті на голе тіло.

— Мені страшно, — сказала вона. — Що з нашими дітьми?

— Не варто наперед розпачати, ми ж нічого не знаємо, — спробував заспокоїти її Мартофляк.

— Я не хотіла сюди їхати, навіщо я їхала, — не вгавала Марта.

— Принаймні маємо шанс померти в один день, — сказав Мартофляк.

— Зьома, дембель давай! — крикнув Немирич до одного з солдатів.

Але у відповідь дістав добрячого стусана в спину. Гриць хотів було відповісти йому тим же, щоб знав, шмаркач, як руками махати, але Немирич з усієї сили обійняв його і притис до себе.

— Не чіпай гівно, Грицю, — сказав він. — Вони синки, служби не бачили, паскуди, салабони, парашники!..

Тільки Хомський був цілком незворушний, слухняно крокував у парі з якимось молодим католицьким священиком.

На вулицях уже давно розвиднілося, і всі могли бачити, як багато солдатів шниряє містом. Усі бічні вулиці були перегороджені вантажівками й бетеерами. Гриць скреготів зубами і стискав кулаки.

— Лажа, знову лажа, — повторював він.

Вони захопили все на світі: телеграф, пошту, мости, банки і готелі, вони захопили Кремль і Ермітаж, а також усі інші стратегічні споруди, вони мають танки й снаряди, операція була проведена блискавично, з допомогою хімічної зброї та колючого дроту, вони відібрали ключі від усіх в'язниць і психічних лікарень, вони накрили нас, як голих у лазні, за дві-три години вся влада перейшла до них, тепер вони зможуть остаточно навести порядок і оголосити вимріяну війну решті земної кулі, вони накажуть нам лягти долілиць на бруківку, а потім будуть командувати «встать-лечь», і ми вставатимемо, а потім знову лягатимемо за командою, адже вони захопили Київ і Львів, і навіть Запоріжжя вони захопили, і все за якісь дві-три години, хтось дуже ретельно все продумав, хтось отримає Золоту Зірку, адже тепер вони всюди, і навіть у Музеї українського мистецтва розташували гауптвахту, а в кафедральному соборі — караульне приміщення, і ми нічого не вдіємо, Марто, моя маленька, я зможу тільки пропустити твої кулі крізь себе, от і все, а хлопці вже хай собі викручуються як знають, зрештою, бути розстріляним — не найгірша смерть для поета, ах, які непоправні втрати вкотре понесе рідна література, розстріляне відродження, от як про нас напишуть нащадки, якщо колись у нас будуть якісь нащадки, якщо вони допустять до цього, щоб у нас були нащадки, а вони не допустять, бо вже мають великий досвід, як очищати нас від нащадків, це головна справа, головна мета, як по-дурному все вийшло, я не хотів тебе кривдити, Марто, я вже не встигну розповісти тобі про все, і про Хому, який тебе кохає, і про Гриця, народженого в Караганді, і про Юрка, якому відбирають останній його рік, чи, щонайбільше, два, але я пишаюся, що зараз, отут, я разом з цими хлопцями, що нас кинуть до однієї величезної ями, разом з цими Жидами, Повіями й Циганами, я пишаюся, що був знайомий з цими хлопцями, це чудові поети і найперше тому підтвердження — те, як вони помруть, але по-іншому й не буває, та й навіщо жити, коли навіть у нашій улюбленій кав'ярні вони розташували вузол зв'язку, а на сьомому небі — ракетний полігон, навіщо жити, коли вони читатимуть наші душі своїми радарами і викликатимуть нас на шосту ранку мити їхні забльовані сортири; куди мудріше буде не дожити до цього, а тому слід спровокувати когось із них, скажімо, харкнути йому в пику, і він не втримається, пустить автоматну чергу, бо він пам'ятає про честь військового, вище за яку в цьому світі лише наказ командувача, і я зробив би такий фокус уже зараз, негайно, але спершу мені треба пропустити крізь себе твої кулі, я ж не можу доручити це Хомському, хоч він і кохає тебе, але твоя рука в моїй, ми давно вже не трималися за руки, востаннє років сім тому, коли ти носила Оксанку і малювала мої портрети губною помадою на всіх дзеркалах нашого дому…

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 8 9 10 Следующая ⇒