Комічний образ та харктеристика Фігаро

Весілля Фігаро – комічна опера В. А. Моцарта на лібрето Лоренцо да Понте за однойменною п'єсою Бомарше. Перша постановка – Відень, 1 травня 1786 року під орудою автора.

До творення музики Моцарт приступив у грудні 1785 року в своїй квартирі на Домгассе у Відні і закінчив через п'ять місяців. На цей час вже існували опери за попередньою п'єсою Бомарше - " Севільський цирульник" досить популярного на той час композитора Джованні Паїзієлло, що, імовірно, надихнуло Моцарта взятися за другу п'єсу Бомарше, вперше поставлену в 1784 році у Парижі. В Австрійській імперії п'єса була заборонена для показу імператором Йосипом ІІ, який вважав її неполіткоректною, хоча й не заперечував проти вистави опери Моцарта за умови, що всі політичні акценти будуть усунуті.

Прем'єра відбулася у Відні 1 травня 1786 і пройшла з незначним успіхом. Справжнє визнання опера набула лише після постановки в Празі в грудні того ж року. В Російській імперії опера завоювала популярність завдяки П. І. Чайковському, який переклав її лібрето на російську мову для виконання силами студентів консерваторії 1875 року, максимально зберігши оригінальну мелодику й ритміку в аріях та ансамблях, проте дещо скоротивши речитативи в тих місцях, де на його погляд зустрічались «такі подробиці, які незручно було би вкладати у вуста неповнолітніх виконавців»

У п’єсах Бомарше виділяємо гумористичний і сатиричний види іронії, що розрізнюються нами за функціями (функція характеризації й функція парадоксальності), способом і умовами реалізації. Сатира перестає бути сатирою, якщо в ній відсутні компоненти гумору. І, навпаки, гумору притаманний елемент сатири, тобто не заперечення, а критики того, над чим сміються (В. Я. Пропп, О. Б. Шонь)[28, 35].

Гумористична іронія – це вид іронії, що є результатом смислової невмотивованості, яка виникає внаслідок контрасту між контекстом байки і прямим значенням слова або словосполучення, й зорієнтована на усунення, ліквідацію хиб, притаманних амбівалентному і гротескному образам людини. Для реалізації гумористичної іронії використовуються такі лексико-синтаксичні засоби: метафора-порівняння, алюзія, алогічне використання фразеологічної одиниці, гіпербола. Зазначений вид іронії залежить від лінійного контексту, що не перевищує рамок абзацу, і сприяє створенню гумористично-іронічної тональності.

Сатирична іронія є не лише результатом семантичної двоплановості, яка створюється узуальним та оказіональним значеннями лексичних одиниць, а й ґрунтується на значному розширенні поля парадоксальності іронії, смисл якого полягає у зіткненні суперечних ситуацій, що відбивають поєднання контрарних обставин чи умов. Сатиричний сміх зорієнтовано на заперечення об’єкта висміювання, оскільки виникає з почуття презирства, обурення, гніву (В. Я. Пропп, О. Б. Шонь )[28, 35]. Комічний потенціал сатиричної іронії реалізовано в мікро-, макро- та мегаконтекстах на морфологічному, лексичному, фонетичному й синтаксичному рівнях тексту англомовної байки шляхом вживання оказіоналізмів, патронімічної атракції, повторів, інверсії, відокремлених речень, парцелятів, риторичних фігур, антитез. Такий вид іронії лежить в основі формування парадоксального й імперативного образів людини та сприяє створенню сатирично-іронічної і саркастичної видів тональності. Структурно-семантичний та функціонально-стилістичний аналізи іронії як домінантного засобу об’єктивації комічної тональності потребують обов’язкової розробки узагальненого образу людини.

Комічний образ та харктеристика Фігаро

Багато нового привніс Бомарше і в характер спритного слуги — Фіґаро. У його монологах, які не мають безпосереднього стосунку до інтриги комедії, звучить авторське «я». Це слуга, який протестує свідомо та всерйоз, він відкрито засуджує свого пана. Слова Фігаро стають звинувачувальним актом і проти всього суспільства: “Заставьте самого беспристрастного судью разбирать свое собственное дело, и посмотрите, как он начнет толковать законы! “Фігаро відразу ж здогадується про намір графа і відмовляється відправитися з його дорученням за межі замку: він не має наміру працювати для Альмавіви, який замислив звабити його кохану.

Опера написана в традиціях італійської опери-буф. У цьому відношенні типові: сюжет, багатий комічними зіткненнями, непорозуміннями, невпізнаваннями, переодяганнями. Структура опери, що складається з двох дій, що завершуються великими фіналами також властива опері-буффа. Опера ділиться на закінчені номери (арії, дуети, ансамблі) з'єднані речитативами secco, що виконуються у супроводі клавесину (в XIX-XX століттях клавесин замінювали фортепіано).

У Весіллі Фігаро Моцарту вперше в історії музичного театру вдалося яскраво і багатогранно розкрити в дії живі індивідуальні характери. Стосунки, зіткнення цих характерів визначили багато рис музичної драматургії " Весілля Фігаро", надали гнучкості й різноманіття її оперним формам. Нове розуміння оперної драматургії знайшло вияв у розширенні ролі ансамблів: в опері Моцарта їх кількість (14) дорівнює числу арій. Якщо раніше дія розкривалася в речитативах, а арії та ансамблі призупиняли розвиток сюжету, то у Моцарта ансамблі також рухають дію.

Незважаючи на численні сцени обурення, опера витримана у мажорних тональностях, за виключенням лише одного номеру - арії Барбаріни L'ho perduta, де героїня хвилюється з приводу загубленої шпильки.

⇐ Предыдущая 1 2 34