Вагилевич Іван Миколайович

Вагилевич Іван Миколайович

(1811 - 1866 )

Псевдоніми - Вагилевич Далибор, Волк Заклика. Український поет, філолог, фольклорист, етнограф, громадський діяч.
Народився Іван Вагилевич у сім’ї пароха в селі Ясень, тепер Рожнятівського району Івано-Франківської області. Навчався у Львівській духовній семінарії, яку закінчив 1839 р. Під час навчання брав участь у польських конспіративних організаціях.

Він є одним із зачинателів нової української літератури в Галичині. Співавтор збірок " Зоря" (1835, заборонена цензурою) та " Русалка Дністровая" (1837, дозволена цензурою Угорського королівства і видана в Будапешті, але заборонена цензурою Греко-Католицької Церкви). 1833 року разом з М. Шашкевичем і Я. Головацьким організував " Руську трійцю".

Через діяльність у ній Вагилевича висвятили на священника лише через сім років після того, як він закінчив семінарію. У 1846-1848 рр. був душпастирем у с. Нестаничі (тепер Радехівського району). Під час " весни народів" Вагилевич 1848 року самовільно залишив парафію та виїхав до Львова. Він перейшов на полонофільські позиції, проповідував ідею польсько-українського союзу під зверхністю Польщі. Він став редактором газети угруповання української шляхти " Руський Собор" " Дневник руський" і сформулював на її шпальтах програмні засади модерного українського націоналізму.

Після розгрому революціонерів кардинал Михайло Левицький позбавив Вагилевича духовного сану за самовільне залишення ним парафії. У цій ситуації Вагилевич вирішив перейти на лютеранство. Таким чином він втратив підтримку своїх покровителів - князя Лева Сапіги та графа Маврикія Дідушицького. Останній, який був куратором бібліотеки Оссолінських (тепер – Львівська наукова бібліотека ім. В. Стефаника НАН України), наполіг на його звільненні. Вагилевич пропрацював лише дев’ять місяців у 1851 на посаді кустоша (директора) бібліотеки.

Вагилевич ледве зводить кінці з кінцями, тяжко працюючи, аби прогодувати дружину та дітей: він був перекладачем української мови, друкував статті в " Ґазеті львівській", коригував виступи депутатів Галицького сейму, брав участь у підготовці нового видання словника польської мови Лінде. 1862 року він одержав посаду міського архіваріуса, на якій працював до самої смерті

Іван Вагилевич помер 10 травня 1866 року у Львові. Його могилу на Личаківському цвинтарі розшукати неможливо. На полі №5 стоїть гранітний обеліск із його іменем, проте, існують твердження, що ця могила не автентична.
Наукова діяльність

Іван Вагилевич писав українською і польською мовами. Перекладав також із чеської мови. Основна його мовознавча праця " Граматика малоруської мови в Галичині" (1844, опублікована 1845, польською мовою) відіграла помітну роль у лінгво-дидактиці краю. Інша праця — " Розправа про південно-руську мову" (1843, польською мовою) залишилася у рукопису.

Попри складні життєві обставини, він не залишав своїх наукових занять і плідно співпрацював з Авґустом Бельовським на ниві історичної науки, передусім джерелознавства. Так Вагилевич взяв участь у виданні фундаментальних видань Akta grodzkie i zemskie та Monumenta Poloniae Historica. Писав також власні праці, які мають зразкове джерелознавче підґрунтя.

Підготував опис дако-романської мови з додатком дакійсько-польського словника " Наука про дакійсько-романську мову" (не опублікована, польською мовою). Збирав і опрацьовував лексичні матеріали для словників, зокрема українсько-німецько-латинського. Етнографічні праці Вагилевича " Гуцули, мешканці Східного Прикарпаття" (1837), " Бойки, русько-слов'янський люд у Галичині" (1839), " Лемки, мешканці Західного Прикарпаття" (1841) містять цінний діалектичний матеріал.

З етнографічними працями Вагилевича пов'язується початок наукового вивчення мови і культури Гуцульщини.

Автор романтичних балад, поезій у прозі, серії статей про українську літературу. Перекладав " Слово о полку Ігоревім" українською і польською мовами, давши науковий коментар (опубліковано у ЗНТШ, т. 234. Праці філологічної секції. Л., 1997). Автор " Заміток о руській літературі" (1848).

МАДЕЙ

На високій Чорногорі
Буйні вітри віють,
На зеленій полониниі
Сірі вовки виють;
Тисяч коней вороненьких
В байраках ірзає,
Тисяч гарних легінників
Коники сідлає.
А ватажко, сивий Мадей,
Зморщив густі брови,
Чорні очі заблищали
Та жаждою крові.
Поверх коней яснобарві
Прапори сіяли,
Байраками і дебрами
Ратища мелькали.

Мрачно, скучно по майдані,
Пітьма ся чорніє,
Огні горять по шалашах,
Легкий вітер віє.
Мадей велів чатувати
Густою дебрею;
Гомін далеко клекоче:
" Вертаймо, Мадею!
З верх Бескида глухий дубот
Бором ся шибає,
Тьмою-вихром ідуть угри,
Дебр ся улягає". -
" Ніт вертаться сив Мадею
З соромом додому,
Глухов пущев темнов ночев
Блудити по лому;
З безчесними оченьками
Ясне сонце зріти,
З безчесними губоньками
Богу ся молити;
Кіньми зорю долиноньку,
Засію стрілами,
Переломлю вражі тучі,
Проллю кров ріками! "
Та вже, сива бородонько,
Не тобі ся бити -
Під зеленов муравоньков
В деревищі гнити;
Не тобі вже сиру землю
Тулами стелити,
Не тобі вже вражу кровцю
Ратищем точити.

Трублять роги жубровії,
Сумно коні рзають,
Шумлять тучі срібних стрілок
Та мечі бряжчають.
А з байрака летить шпарко
Остроє ратище,
Заточився під Мадеєм
Кінь на колодище...
Люто крикне сивий Мадей,
А дебр заклекоче,
Вовком вержесь в вражі тучі,
Зубми заскрегоче.
Куда мелькне ясним мечем -
Кров рікою точить,
Куда ратищем засвище -
Кінь їздця волочить.
І рев лютший, мрак темніший
По сирім майдані...
Дзвонять коні, бряжчать мечі,
Тьм'ють стріли каляні.
А з Мадея дев'ять стрілок
Ссуть кровцю теплую,
З білих грудей три ратища
Влекуться землею.
Сивий Мадей утомився,
І ноженьки мліють,
З слідів кровця виступає,
Груди ся чорніють.
Вже ж за шию ужевками
К мажі прив'язаний,
За рученьки і ноженьки
Вкований в кайдани.

Вилетіла зозуленька,
Сіла на тополі,
Закувала жалібненько:
" Мадей у неволі! " -
" Ой, зозуле сивенькая,
Не кувай сумненько,
Не задавай серцю туги -
Й так мені тяжненько!
Ноги залізо зриває,
І в руки ся в'їло,
Кровцьов груди обкипіли,
Тіло почорніло.
Мої други білогруді
В Бескидах дрімають,
А ворони чорні крячуть,
Кровцю попивають!
Моїх вірних легіників
Кості ся біліють,
Сірі вовки стікаються,
Трупи рвуть і виють!
Ой, полети, куваючи,
За темненьки звори,
На зеленій левадоньці
Біліються двори.
Не кажи рідному сину,
Що мя уковали,
Лише мене на весіллє
Насилу призвали,
З студеної криниченьки
Медом упоїли,
А під зимну колодоньку
Спати положили".

ЖУЛИН І КАЛИНА

(Казка)

Глухо, тихо доокола,
Все в темку щезає,
Понад Дністом, понад бистрим
Сив туман лягає.
Лиш далеко в густих корчах
Тлють вовчі зірниці,
Лиш далеко очеретом
Сверкають лучниці.
Жулин блуден, самооден
Обманцями ходить,
Через густе хащє дреся,
Болотами бродить.
Ходить, гонить, не тямиться,
Облудом, пітьмою,
Шум і закрут у голові
Шибаєсь собою.
І спинився на березі,
Головочку склонив,
І тяженько задумався,
І сльози не вронив...
Рум'яноє лице зблідло,
І губи зів'яли,
Серце єго в горюванню
І душа в печалі.
І кленучи сам собою,

Взявся нарікати:
" Проклятая розлучнице!
Нащо світ в'язати?
Розігнала-сь дрібні діти...
Нащо-сь мя зводила?
Через тебе лишив милу,
Ти мя спечалила!
Був-єм тобі все вірненький,
Згадував гадочки -
Все пропало, минулося,
Заростуть стежочки.
Ти не була мені щира,
К собі-сь принаджала;
Як роздав-єм срібло, злото,
З мене-сь ся сміяла.
У груди нині розпукою
Печаль ся копає;
Ах, змарнів-єм, почорнів-єм,
Серце ми ся крає!..
Чи я ходжу, чи я ляжу,
Життя-м проклинаю;
Бідне серце зайшло кров'ю,
Сльози проливаю!
Щастє знило, мир розбився,
Лиш мені тужити;
Лучче гнити в сирій землі,
Як під сонцем жити! "

А по Дністру б'ють вовноньки
В крутім береженьку,
Ватра верх вовнь розлилася
Скрізь пітьму темненьку.
Сині тумани димляться,
А з ватри хилиться
Гарна діва, круглолиця,
Єй свита рясниться...
Крвсне личко блідненькоє
І очі чорненьки,
Розсипаються густенько
Косоньки жовтеньки.
Клекотять вовноньки бистрі,
Глухо, тихо б'ються,
Поверх вовнь тумани сині
[З] ватров зливаються...
Жулин руки звів злегонька,
Лице розтліває,
К гарній приступив Калині,
Стиха промовляє:
" Чо ти туда блудна ходиш,
Люба красавице?
Чого глядять чорні очі,
Блідне круглолице?
Чи близький дім, чи далекий,
Дорога бріднява;
Як гляну на тя, марнію,
Миленька, білява!

Темна нічка, бистра річка,
Студен вихор віє,
Занесу тя додомоньку,
Грудь моя зогріє".

Поглядає відьма вкосом,
Кплячись посміхає,
Очі вуглем ярим тліють...
К ньому прмовляє:
" Горе тобі, невдячнику!..
Загинеш марненько!
Запро тебе кляла-м життьом,
Ізсохло серденько,
Дні і ночі сльози лляла-м,
А за вірність мою
Мене-сь забував нещире,
Лишив сиротою!..
Присягав передо мною,
А другую-сь любив;
Я в сльозах ся розпливала,
Ти з нев ся голубив.
Лучче було не любити,
Ніж любов зраджати!
Горе тобі, невдячнику,
Марне загибати!
В бистрім Дністрі глухо, тихо;
Пісочок дрібненький,
На дні двір мій з вовнь прозристий
Ясний, студененький.

Пісок очі виїдає
В синій колобані,
Скучно там є і сумненько,
Тяжке горюваннє;
Світличенька без оконець -
Сонце не зогріє;
Сама журюся собою,

Вітер не завіє.

Заведу тя, мій миленький,
В тую світличеньку,
Обійму тя, поцілую,
Пригорну к серденьку;
Постелю ти ладно, гладко
Пісочок дрібненький,
Покладу ти під голівку
Та рінець біленький".
Відьма чорними очима
Скрізь серце прошила,
Свита рясно провівала,
Вся ватрою тліла.
Під нев земля ся розпала...
І щезла кленучи;
Поверх поломінь палала
Синя, клекотючи.
Закрутився буйний вітер
На роздорожищі,
Клубить піску туманами,
І кипить, і свище;
І луч синій ясно сверкне,

Щезне, знов затліє,
Сереж вихру забіліє,
Ниє, маячіє...
Глухий гомін доокола,
Хащі ся згинають,
І тріскучий гром ударив,
Граньці-сь розсипають.

Жулинові проканули
Сльозоньки дрібненькі,
Стигло серце спечалене
В розпуці лютенькій.
Б'є ся в груди білов руков
І клене собою,
І серденько промерзало,
Заплило крвою.
" Ах, Калино, красавице,
Щире-сь мя любила!
Горе ж мені, вжесь не моя,
Нащо-сь мя лишила?
Куди знила-сь в вир безвісті,
Де твої слідоньки?
Там студено, вельми темно,
Шептять червачоньки.
Ще зажди, не стиг вернися,
Най вічне спрощаю!
Ах, возьми мене з собою,
Най ся не лишаю!..
Та вже ж я тя не прикличу,

За мене не дбаєш,
Та вже ж я тя не прикличу,
О мені не знаєш.
Ніжки твої скоропадні
Вже ледом застигли,
Ручки твої біленькії
Вже углем згоріли,
Очки твої чорненькії
Вже пополовіли,
Губи твої рум'яненькі
Уже посиніли.
не будеш дрібними слови
К мене промовляти,
Ні білими рученьками
У собі пригортати".

І Жулин замовк... думає,
Дрож го пронимає,
Нич не видить, нич не чує,
Жалем прозябає.
І розпука хапле ледом
Серце закрвлене,
В голові ся закрутила,
Оченьками жене;
Розсміявся глухо, дико,
Схитав головою...
Вергся в синій вир глубокий,
В ріку бистренькую.
І вир під ним розтупився,

До дна, іграючи,
І закипів пак поверху,
Сильно вовнюючи.
Котилися каламутні
Вовні берегами,
І вихор гнав споловіле
Листє туманами.
А далеко черленії
Луни розлялися,
А далеко чорнявії
Хмари котилися.

На розсвіті красить зоря
Та небо ясноє,
Котиться з-за хмар золотих
Сонце черленоє.
І вже синій туман щезав
З очеретів густих,
Буйний вітер проганявся
По остепах пустих.
А по Дністру та два тіла
В вовнях ся крутили,
Разом Жулин і Калина
За руки-ся держали.
Вовні верх них каламутні
Красні сукні дерли,
Виючися баранами,
Білі боки терли.
У Калини в річі часом

Усміх озіркався,
Гарна була, журна була,
Волос розсипався.
У Жулина лице синє,
Печаль вкопалася,
Зуби твердо ся затяли,
І груди надулася.
І винесли води тіла
На рінець дрібненький
Замулені білов пінов,
Як сніжок біленькі.

Тут злетіли ворон тучі,

Лобами схитали,
Тіло дзьобали Калини,
Очі випивали.
А Жулина на торкнулись,
Здалека кружали.
Як на него надлетіли,
Падали, здихали:
Бо закляла го Калина
Словами твердими
В ужа, з світу не тирятись
Віками вічними.
Ворони го приоділи
Чорними крилами,
Вихрове го обкотили
Піску туманами.
А верх него насипали
Могилу круглую,
Що морогом не вростає
На пам'ять вічную.