«Пророк, або Остання ніч Тараса Шевченка»

М. Бучок

«Пророк, або Остання ніч Тараса Шевченка»

(поема-реквієм)

Либонь, пора.
Таки пора збиратись…

Межа
земного й неземного:
ні віршувать,
ні малювать…
ні мовить…

Вчора коротко, недовго
вітали друзі…
День народження…
Не розмовляти
лікар радив строго.
Дарунок — жменька слів
терпких,
зажурених…

Нікого поруч.
Можу говорити
Тільки сам з собою —
Поки ранок
двері не відчинить
на той світ…

Понад Летою бездонною…
до Бога…

Позосталася
єдина
понад ночами
ніч —
ця високосна ніч! …

Співає хтось…
І сік калини,
як оцет,
на моїх губах,
щоб не вчамрів,
не знепритомнів,
не загинув,
дочасно свічечку свою
не погасив…
не прогнівив…

Чиясь дитина —
мов янгол! —
не моя дитина
співає лагідно
про стежечку й походи,
і про Купайла Йвана-Йваночка…
У небі
нескінченні хороводи —
не тільки в долинах! …
Вогні багать
багатшають
на раювання вроди,
од радощів
цвіт папороті тішиться
і світиться!
І — всяк його знаходить! …
Вінки пливуть,
гойдаються,
із хвилями змагаються
гінкій воді на подив,
п’янкій воді-джерелиці,
Купайловій водиченьці…
На березі-причалі
Дніпра мого великого,
Славутича могутнього:
Оксани, Катрусі, Галі —
красуні чорнобриві,
кароокі кралі! …
Лукаво їм підморгує
веселий місяченько! …
Зорі — мов коралі…

О, Господи!
Один вінок
не втримується,
тоне,
у круговерті
захлинається…
Червоне коло,
плетиво червоне
поволі барву губить,
відцвітає…
Заслабкі півтони
в глибинах темних
розсіваються,
зливаються
з намулом
чорним-чорним, —
ні сліду, ні…

Як важко дихати!

Не тільки тіло,
а й душа холоне,
моя душа самотняя…

Ще лютий лютень скрізь.
Ще місто спляче
відігрівається
у сновидіннях-видивах,
а може, і не бачить,
як я,
тих снів…

Усе моє життя
терпінням затуляється волячим
(як на роду написано! )
од чванькуватих покручів,
од кривджень,
звинувачень
чужими
й, далебі, своїми ж…
Своїми! …
Господи!
Листок паперу чистого
чекає зачину
моїх рядків,
моїх думок —
незайманий,
біліє —
теж не спочиває…

Як мучився
і як каравсь
над словом правди,
умирав і оживав я,
Лиш Вседержитель знає,
ні на мить не забуває…

Як важко дихати! …

Хай швидше
розвидняється,
світає! …

Господи,
співає хтось,
співає! …

Гай-гай…
В моєї долі
каземат, кайдани, муштра — також нагорода,
вигнання — теж визнання…
Врешті, скрізь відходить сонце
і воно ж приходить,
щодосвіта само вертається…
І кожне зерня
Божої природи
ворушиться…

Чи ж я ховався у роки негоди?!.
…отой —
з народу,
інший —
із народом,
ще інший —
над народом,
а я
завжди
лишаюся
народом
розіп’ятим:
і над Дніпром,
і за Уралом
у степу безкраїм —
помеж чужими,
в далині журній…

Внизу,
в майстерні,
фарба висихає
на полотні.
Вона і сеї ночі
неспокійно зваблює,
чекає
мене,
сірому,
у новому дні…

Як мучить дихавиця!

Груди половинить
безбожно,
божевільно…

Господи!
Чи винна
болем пережухла глина,
що хрест
тримала?
Винен
хрест,
а не оті,
що катували?!.

З деревини,
з валькованої глини
у долинах
зростуть до неба
чепурні хатини, —
мов діти в білих сорочках
гулятимуть! …
Меж ними —
Триєдиного підмога,
Меж ними — кровна злагода
і віра братняя, —
і наче б анікого
з іудиного племені —
страшного,
темного! …
Повітря завологе
край віч моїх
утомлених
бринить, —
не сміє падати під ноги…
Йому очей
Всевишній
не подарував.
Немає в нього змоги
дивитись на свічу —
і плакати? …
Не варто, ні!
Солодкі і солоні,
й гіркі сльозини
затуманюють однаково…

Покраяні долоні,
мої трудні долоні,
мовби вимоклі
в липкому сокові пасльонів,
у сокові
водявому.

Немов пора сплітати
з пасем конопель чи льону
останній мотузок,
востаннє
в Господа
вимолюють пробачень —
святих прощень! …

…всепроклятий?!.
В глухій трясовині
прокльонів,
в німій безвиході?!.

Як важко дихати!

Здається, стін остудне каміняччя
ось-ось, за мить одну-єдину
розступиться, розсиплеться!
І — знов душа моя козача
с а м а пустелю перейде,
не обдурить
нікого,
і с а м а ж побачить
в полях широких
волю,
волю
вольного народу! …
І все-таки співає хтось!
Співає рідною…
І — чорна
кіптява павутини
опадає
попелом
на помисли гріховні
лукавих невсипущих ворогів.

Тойді
повісили Христа,
й сьогодні
не втік би
син Марії! …

Так повільно
невблаганний час
минає
лише в неволі…
Лютень — наскрізь.
І — навіть постіль підо мною,
мов крижина
крихка,
скрегоче,
ранить холодом.
Неначе вже не я,
а бадилина,
побита лихом
та й забута цілим світом…

Ні дружини, ані сина,
ні побратимів радісних…

О, Всевидющий Господе!
Хіба я не людина,
Хіба ніколи не було і –
бути не могло –
мого народу
хрещеного?!.

Як важко дихати!

Неначе вже не я –
тяжка колода
собі вимолює хоч крихітку тепла…

Усюди лютень верховодить,
скажено
топчеться,
щоб
ні стебла,
ні квіточки,
ні зав’язі,
ні плоду,
щоб
ні порогів,
ні доріг,
ні переправи жодної,
ні броду, –
по щирих людських душах
і топчеться! …

Як мучить дихавиця!

Останні сили трачу
на зрухи
кволих, немічних,
здерев’янілих пальців…
Начебто мантачу
повітря перестояне,
і – подумки –
на сполотнілих стінах
значу
моїх малих малюнків
найдорожче начиння:
притомлену гіллячку
верби старої біля
стулених воріт,
рудого глека полинялі
розбухлі щоки
над приземкуватим тином,
коло стежки –
відбуялі,
відзеленілі китиці невиполотих бур’янів
й листки опалі,
вгорі,
над чорним димарем,
над стріхою солом’яною
заблукані
хмарини,
за вікном –
блідим,
малесеньким –
як за моїм вікном…

Стожалі
тривоги
серце
розтинають
аж до дна, –
непроминаючі тривоги,
несхитний біль…
Я так її, я так люблю
мою Україну убогу,
що проклену…
що проклену…

Як тяжко,
тяжко мучить дихавиця!

Що лишилось?!
Лише любов єдина до мойого
народу невмирущого,
народу невзнищенного,
навік святого.

Козацьке сонце – місяць – зазирає
у нерухомі нескінченні ріки.
Наче знятий із хреста,
блідий,
закляклий місяць
понад краєм
звітрілих берегів,
яруг неісходимих…
Ні землі, ні небозводу!
Та й ніде притулитись зраненому
тілу,
ніде…
ні…
Разками глоду
звисають воску розпашілі крапелини
мовби на догоду
моїм зажуреним очам –
на втішення…
Іще не знають скривджень недороду –
і я не можу надивитися
на них,
надивуватися!

…на перехресті смерку кам’яного,
на болотах,
засипаних кістьми,
кістьми козацькими,
мене, незлого,
не дочекається
ворожий невід! …
Намагаюсь остороги
глибоко, на самому дні
затамувати –
вкупі з болем,
од якого
довкіл туманиться…

Ввижаються
горби, сади, хатини,
вітряки, рівнини,
ввижаються, мов привиди, гетьмани…
У жилах стигне,
змерзає кров! …

Раби, подножки, грязь Москви,
варшавське сміття!

Батьківщини,
святих могил цураються
недолюди,
зрікаються
святої мови!
Як Причинна
убогая,
руїнами скалічена,
геть окраденая
гине
Вкраїна, Україна! …
Боже мій!
Лихіші од навали
неситих завойовників,
безжальних суховіїв,
моровиць!

Приспали
і поховали
в чорних поликах
звитягу кревну,
щоб не заважала,
в новітні і новіші часи
не прокидалась…

Перейменувались,
перенавчилися,
переродились виродки поганії! …
Замало
в мені святого гніву,
Господи, прости! …

Прости…

Хай навіть на припоні,
в годину лютую на прив’язі,
в душі моєї нелукавім дзвоні
гучать,
звучать,
не замовкають
голоси
мого народу! …
Рідні… невгомонні…

Минає ніч.
Відходить
високосна ніч.

І свічка
просить допомоги,
моєї помочі, –
світитись хоче свічка, –
хоча б для кого,
хоча б для мене нині,
самотнього, недужого, старого…

Сирітчина-кріпаччина-рекрутчина –
і вся
життя мого дорога.
Сирітчина-кріпаччина-рекрутчина –
моя спокута
перед Богом
за мальовничі барви
і слова,
в яких нема неправди
ні зернини…

Тяжкі слова! …

Здається, клятий холод
знову
заповзає крізь шпарини, –
проймає наскрізь
чужиною-забуттям…

Слова –
мої завини,
мої гріхи,
неперебутні і не перейняті
ніким…

Годинник
вістує п’яту.

Свічечка горить…
І вогник лагідний
мої картини,
мої книжки
та і мене самого,
як вміє,
зігріває…
Наче теж співає…
Ніскіль не береже себе,
як той сліпий
Кобзар,
що в нього і слова,
і голос є…
Сама історія
народу
з добрих уст його лунає,
в степах гуляє! …

Господи!
Чи є ще той народ,
чи вже його немає –
Кобзар
не бачить! …

Свічечка
сплива,
аж ніби в душу
світлом зазирає, –
суворо так
питає-перепитує…
Вітрище, наче ворон, кряче…
Гай-гай, даремно кряче!
Мені мандрівка пахне,
кличе за Дніпро!

Шиби
червоніють,
немов доспілі ягоди,
немов застиглі краплі крові,
мов запалі
й такі нестямні очі
за усіх –
і мертвих, і живих,
і ненарожденних –
розіп’ятого
Галілеянина! …

Усе моє життя –
на Череповищі-Голготі.
Далі
не відпускає доля ні на крок,
незрушна доля –
як самі скрижалі…

Чи ж ми –
перевертні,
заброди
на батьківській святій землі?!.
Невже не хочем
відчувать
себе
народом,
народом
бути?!.

Як важко дихать! …

Свічечка горить.
Її не гасить неспокійний подув
із дверей в майстерню…
Господи,
неначе в’язанка порогів –
сходи, сходи…
Співає хтось,
виспівує мене.

Господи!
Довкіл не стіни –
кручі…
Аж гуде в проваллі:
караюсь,
мучусь, але не каюсь!..

м. Чернівці