Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья



Пантелеймон Олександрович Куліш



Пантелеймон Олександрович Куліш

Орися

I

Співа­ють у пісні, що не­ма най­кра­що­го на вро­ду, як яс­ная зо­ря в по­го­ду. От­же, хто ба­чив доч­ку по­кой­но­го сот­ни­ка Та­вол­ги, той би ска­зав, мо­же, що во­на кра­ща й над яс­ную зо­рю в по­го­ду, кра­ща й над пов­ний місяць се­ред ночі, кра­ща й над са­ме сон­це, що зве­се­ляє й ри­бу в морі, і звіря в дуб­рові, і мак у го­роді. Мо­же, й гріх та­ке ка­за­ти: де та­ки ви­да­но, щоб дівча бу­ло кра­ще од свя­то­го сон­ця й міся­ця? Да вже, ма­буть, так нас, грішних, ма­ти на світ по­ро­ди­ла, що як спог­ля­неш на дівоцьку вро­ду, то здасться тобі, що вже ні на землі, ні на небі не­ма нічо­го кра­що­го. Гар­на, ду­же бу­ла гар­на сот­никівна! Зна­ли її по всій Ук­раїні; бо в нас на

Вкраїні, ско­ро бу­ло в ко­го ви­рос­те доч­ка хо­ро­ша, то вже й зна­ють усю­ди. Бу­ло, чи тре­ба ко­му з мо­ло­до­го ко­зацт­ва, чи не тре­ба чо­го у Війтовці, іде за сто верст, аби тілько по­ба­чить, що там за доч­ка в сот­ни­ка Та­вол­ги, що іам за Ори­ся, що всю­ди про неї мов у тру­би труб­лять! Да не ба­га­то з то­го ви­хо­ди­ло ко­ристі. Якось не бу­ло ко­зацт­ву прис­ту­пу до неї з за­ли­цяннєм. Чи батько був ду­же гор­дий, чи доч­ка ду­же пиш­на, то­го не знаю, а знаю, що бу­ло вер­неться інший кру­ти­ус із

Війтовець да й хо­дить, мов неп­ри­ка­яний. Спи­тає йо­го про Ори­сю то­ва­риш… - Шко­да, - ка­же, - бра­те, на­шо­го по­ва­бу й за­ли­цян­ня! Не для нас зацвіла ся квітка!

Може, хто й заст­ро­мить її собі за ви­со­ку шап­ку, тілько той бу­де не з на­шо­го де­сят­ка. А то­ва­риш по­хи­тає мовч­ки го­ло­вою да й по­ду­має: «Отже, за­на­пас­ти­ла ко­за­ка! » II А Ори­ся бу­ла вже не ди­ти­на, вирівня­лась і ви­ко­ха­лась, як біла то­по­ля в ле­ваді.

Подивиться бу­ло на її ста­рий сот­ник, по­ди­виться на її пиш­ний зріст і хо­ро­шу вро­ду, по­ра­дується батьківським сер­цем, що дож­дав на старість собі та­кої доч­ки, а ча­сом і по­су­мує: «Доспіла єси, моя ясоч­ко, як пов­ний ко­лос на ниві! Да чи зна­ти­ме жен­чик, яку бла­го­дать бе­ре собі од гос­по­да ми­ло­серд­но­го? Єсть ба­га­то лю­дей, і ста­теч­них, і знач­них, що за­ли­ця­ються на те­бе, да не хотілось би мені од­да­вать те­бе в ру­ки си­во­му дідові: зв'ялить те­бе, рев­ну­ючи, як вітер би­ли­ну в полі. Ой, не хотілось би од­да­вать те­бе й за мо­ло­до­го ши­бай­го­ло­ву, що не по­жи­ве дов­го без сте­пу да ко­ня, по­ля­же в полі буй­ною го­ло­вою, а те­бе зос­та­вить го­рю­вать з дітонька­ми! » Так собі ду­ма­ючи да га­да­ючи, ста­рий Та­вол­га ча­сом тяж­ко, тяж­ко за­су­мує, аж сльоза по­ко­титься йо­му з ока. А Ори­ся рос­ла собі, як та квітка в го­роді. Пов­на да хо­ро­ша на ви­ду, ма­яла то сям, то там по гос­поді в ста­ро­го сот­ни­ка, по­ход­жа­ла, як по ме­ду бджілка, і всю гос­по­ду зве'се­ля­ла. III Прис­нив­ся раз Орисі пре­див­ний сон. Зда­лось, прий­шла до неї з то­го світу по­кой­на панімат­ка, ста­ла над нею в го­ло­вах да й ка­же: - Ди­ти­но моя, Ори­сю! Не дов­го вже тобі діву­ва­ти: що­день бла­гаю гос­по­да ми­ло­серд­но­го, щоб пос­лав тобі вірну дру­жи­ну. Вста­ла Ори­ся ні смут­на, ні ве­се­ла, іде до па­нот­ця в світли­цю, за­чер­вонілась, як та квіточ­ка, да й ка­же: - Па­но­ченьку! По­зо­ли­ли мої дівча­та плат­те. Не­хай зап­ря­жуть нам ко­ней; поїде­мо ми до Тру­бай­ла, під Ту­ро­ву Кру­чу: там во­да чис­та, як скло, ри­не по камінням. А па­но­тець ре­че: - Чо­го ж тобі, Ори­сю, так да­ле­ко їзди­ти? - Хіба ж то вже, па­но­ченьку, й да­ле­ко?.. На півго­ди­ни хо­ди; да ту­ди ж усе їха­ти лу­гом да ле­ва­да­ми, що й нез­чуєшся, як во­да заб­ли­щить і за­шу­мить під го­рою. А па­но­тець: - О, я вже знаю, що аби чо­го за­ба­жа­ла, то вмієш вип­ро­сить. Пок­лич же мені ста­ро­го Гри­ву! Пос­ко­чи­ла Ори­ся до две­рей, не­дов­го шу­ка­ла Гри­ви, за­раз при­ве­ла йо­го пе­ред па­нот­ця. А той Гри­ва був ста­рий, дідиз­ний чо­ловік. Знав він па­на сот­ни­ка ще зма­леч­ку; ви­пес­тив йо­го на ру­ках, вив­чив і на коні їздить. Потім ви­хо­див з сот­ни­ком у по­хо­дах ледві не всю Польщу, був з ним і в Кри­му, був і на Чор­но­му морі, да вже на старість не схотів би й панст­ва, аби тілько при йо­му до­жи­ти віку. Ста­рий уже був ду­же діду­ган той Гри­ва; бро­ви на очі йо­му по­на­со­ву­ва­лись, і бо­ро­да си­ва, до по­яса. Увійшов у світли­цю, вкло­нив­ся па­ну сот­ни­ку да й ка­же: - Доб­ри­день, доб­родію! А сот­ник йо­му: - Здо­ров, доб­родію! - бо во­ни один од­но­го звик­ли доб­родіями ве­ли­ча­ти. - Зап­ря­жи, - ка­же, - доб­родію, па­ру ко­ней, візьми хоч той віз, що бу­ло су­харі в по­ході во­а­им, да по­ве­зи на­ших пра­чок до Тру­бай­ла. А той йо­му: - Доб­ре, доб­родію, зап­ря­же­мо. Чо­му не зап­ряг­ти? І ото за­раз іде, бе­ре двох хлопців, ви­ко­чує з-під повітки віз, дов­гий і ши­ро­кий, доб­ре йо­му зна­ко­мий, що не раз у лихій го­дині, засівши за йо­го, од­би­вансь од ляхів або од та­тар­ви, не раз прий­няв че­рез йо­го й нуж­ди не ма­ло, ча­сом як тра­питься бу­ло утікать із ним по кор­чах, по бо­ло­тах, по баг­нах, щоб ви­хо­питься ма­нов­цем із за­ло­ги. Ви­ко­чує ста­рий

Грива той віз те­пер на іншую пот­ре­бу; зап­ря­гає па­ру ко­ней, що вже літа по­га­си­ли дав­но в них той огонь, що ки­пить у серці, па­ше з очей і з ніздер, і ки­дає ко­ня сю­ди й ту­ди, на страх жінкам і дітям, а доб­ро­му ко­за­кові на втіху. Смирнії те­пер тії два білії ко­ни­ки хо­ди­ли під ру­кою си­во­го Гри­ви, що вже дав­но од­вик од ко­зацько­го сер­ця. От­же, дівча­та Ори­сині не­суть со­роч­ки, шитії руш­ни­ки, настілни­ки і вся­ке доб­ро; нак­ла­ли по­вен віз, і самі посіда­ли: усі в с-іьожках да в квітках, - Ори­ся поміж ни­ми, - і як мак у го­роді всі квітки зак­ра­шає, так во­на сиділа поміж своїми дівча­та­ми. Си­вий Гри­ва сів спе­ре­ду; хлоп'ята ки­ну­лись од­чи­ня­ти во­ро­та. Виг­ля­нув у вікно пан сот­ник: - Не ба­ри­ся ж там, Ори­сю! А во­на: - Ні, па­но­ченьку! Ляс­нув по­го­нич пу­гою; коні зар­жа­ли, по­чув­ши лу­го­ву па­шу; по­тю­па­ли і зник­ли з очей і з во­зом, і з по­го­ни­чем, і з дівча­та­ми. IV От уже й луг пе­ред ни­ми. І сю­ди зе­ле­но, і ту­ди зе­ле­но. Бу­ло-бо се са­ме на­весні, як ще тра­ва, свіжа да мо­ло­да, тілько що вкрив зем­лю. Скілько вгорі синього не­ба, стілько вни­зу зе­ле­но­го лу­гу. І так, як яс­на зо­ря вночі по­ко­титься, па­ла­ючи, по не­бу, так тая Ори­ся проїжджа­ла ши­ро­ким лу­гом з своїми дівча­та­ми. Аж ось - шу­мить, ре­ве Тру­бай­ло за ле­ва­да­ми. Як розс­ту­питься де­ре­во, а сон­це як заб­ли­щить са­ме в тім місці, де во­да ри­не че­рез каміння, то ти б ска­зав, що то не во­да, а са­ме чис­те скло, са­мий до­ро­гий криш­таль ри­не з го­ри і б'ється на дрібнії склян­ки об каміння. Над річкою Тру­бай­лом стоїть ви­со­ка кру­ча. Вся об­рос­ла ку­че­ря­вим в'язом, а коріння по­вис­ло над са­мою річкою. Ди­кий хміль почіплявсь за те коріння і ко­ли­шеться куд­ла­ти­ми жмут­ка­ми. А вни­зу во­да ри­не да ри­не! Оце ж тая й Ту­ро­ва

Круча. Див­ляться на неї дівча­та да й пи­та­ються в ста­ро­го Гри­ви, чо­го во­на проз­ва­лась

Туровою. - На­що вам знать? - ка­же Гри­ва. - Аже ж ти на­щось знаєш? Так і нам ска­жи! - Ой мої го­луб'ята! Ска­зав би вам, да тілько більш не поїде­те сю­ди на річку. - Що ж там та­ке? Ска­жи-бо та­ки нам, діду­сю! Як узя­ли про­сить, не ви­дер­жав ста­рий, сів на ка­мені над річкою да й по­чав гла­го­ла­ти: - Ко­лись-то дав­но, іще до та­тарсько­го ли­холіття, пра­вив Пе­ре­яс­ла­вом який­сь князь. Да й був собі той князь стрілець та­кий, що аби зуздрів на око, то вже й йо­го; і ко­хавсь він у польованні. Отож раз поїхав той князь на польован­нб да й од­бивсь у пущі од своєї че­ляді. Іде да іде пу­щею, ко­ли ж ди­виться, аж на ло­щині па­сеться ста­до турів. - А що ж то, діду­сю, за ту­ри? - спи­та­ла­ся Ори­ся. - То, моя криш­ко, бу­ли дикі би­ки з зо­ло­ти­ми ро­га­ми; те­пер уже їх нігде не зузд­риш. Ба­чить князь тих турів; тілько не ди­вується на їх зо­лотії ро­ги, а ди­вується, що при них стоїть дівчи­на та­ка, що усю пу­щу кра­сою освіти­ла. Пос­ко­чив він до неї; а од неї так сяє, що й прис­ту­пить не мож­на. За­був князь і про свою че­лядь, і про те, що заб­лу­див у пущі: вхо­пи­ла йо­го за сер­це тая чу­дов­ная кра­са. «Дівчи­но! - ре­че, - будь моєю жо­ною! » А во­на ре­че: «Тоді я бу­ду тобі жо­ною, як

Трубайло на­зад вер­неться». А кііязь їй зно­ву: «Як не зго­диш­ся на моє про­ханнє, то я твої ту­ри пост­ре­ляю», - «Як пост­ре­ляєш мої ту­ри, то вже більш нічо­го не стре­ля­ти­меш». Роз­сер­див­ся князь, взяв лук з пле­ча і по­чав стрілять зо­ло­то­рогії ту­ри. Су­ну­лись тії ту­ри в пу­щу, так і ви­ва­ля­ли де­ре­во; а князь за ни­ми знай пус­кає стрілку за стрілкою. Прибігли над Тру­бай­ло… а Тру­бай­ло тоді був не та­кий узенькии, як те­пер, - прибігли над ви­со­ку кру­чу і всі шу­бовсть у во­ду! Да й ні один не пе­реп­лив, усі ка­ме­нем ляг­ли по дну, аж річку за­га­ти­ли. Сплес­ну­ла тоді дівчи­на ру­ка­ми: «По­то­пив єси моїх зо­ло­то­ро­гих турів, блу­кай же те­пер по пущі по всі вічнії ро­ки!.. » От же й блу­кає, ка­жуть, той князь до сього ча­су по пущі і ніяк не знай­де свою Пе­ре­яс­ла­ва. А Пе­ре­яс­лав був уже і в та­тарських ру­ках, був і в лядських - чо­го вже не бу­ло з тим Пе­ре­яс­ла­вом? А він не знай­де йо­го та й не знай­де. А дівчи­нині ту­ри ле­жать і досі каміння­ми в воді, і от прис­лу­хай­сь: то не во­да ре­ве, а ре­вуть ту­ри глу­хо з-під во­ди. От­же, ка­жуть, бу­де та­ке врем'я, що князь приїде на Ту­ро­ву Кру­чу, повс­та­югь ту­ри і підуть шу­ка­ти собі ди­ких пущ по

Вкраїні. V Слу­ха­ють дівча­та, да аж сум­но їм ста­ло; слу­хає Ори­ся, да вже боїться й гля­нуть на каміння, що прос­тяг­лось ку­пою че­рез річку. Вже їй здається, що то справді не каміння і во­да шу­мить якось не так, як во­да… Зас­му­тив зовсім дівчат ста­рий Гри­ва. Не зна­ють уже, чи прать би то їм, чи до­до­му вби­ра­тись; со­ром тілько ста­ро­го Гри­ви; пог­ля­дає-бо на них да тілько всміхається.

То бу­ло люб­лять прать на самій бист­рині, по­ло­жив­ши клад­ку з кам­ня на камінь, а те­пер одійшли дальше од кручі, де во­да ще не дійшла до каміння

і пли­ве ти­ха да чис­та, хоч виг­ляньсь, як у дзер­ка­ло. І, справді, мов у дзер­калі, вид­но в воді і не­бо, і кру­чу з ти­ми куд­ла­ти­ми коріння­ми, що пе­реп­лу­та­лись із хме­лем, і ку­че­рявії в'язи, що по­вибіга­ли на са­мий край і поп­рос­тя­га­ли зе­лені ла­пи над річкою. Ди­виться Ори­ся в во­ду, аж у воді на кручі щось за­чер­воніло; хтось ніби виїхав із пущі на си­во­му коні і стоїть поміж в'яза­ми. Боїться гля­нуть уго­ру, щоб справді не бу­ло там ко­гось; боїться гля­нуть і на каміння: вже їй здається, що ось-ось за­ре­вуть і су­нуться з річки за­ча­ро­вані ту­ри. Смик­ну­ла за ру­кав од­ну дівчи­ну і по­ка­за­ла в во­ду: див­ляться дівча­та, аж на Ту­ровій Кручі князь на си­во­му коні.

Так і обомліли. Бо хто ж би ска­зав, що то й не князь? Увесь у кар­ма­зині, а з по­яса зо­ло­то аж ка­пає. Не­ма­ло ж, вид­но, зди­во­вавсь і ко­зак: стоїть на коні не­ру­хо­мий. Бо хто ж би й не зди­во­вавсь, опи­нив­шись над та­кою кру­чею? Уни­зу ри­не во­да че­рез камінне, а над во­дою си­дить не­ру­хо­мо си­вий дід на ка­мені, а там сто­ять не­ру­хомі дівча­та, з пра­ча­ми, з мок­ри­ми по­лот­ни­ща­ми в ру­ках. Чи дівча­та, чи, мо­же, ру­сал­ки по­ви­хо­ди­ли прать со­роч­ки підвод­но­му ца­реві, що жи­ве в криш­та­ле­во­му бу­дин­ку під во­дою. Оце ж, ма­буть, і сам він вий­шов з во­ди погріть старії кості на сонці. Ще раз пог­ля­не ко­зак на си­во­го діда, ще раз пог­ля­не на дівчат: по­за­су­ку­ва­ли по ло­коть ру­ка­ва, попідти­ка­ли плах­ти і ме­ре­жані за­по­лоч­чю по­до­ли… Зо­ло­то не сяє так на до­ро­гих перст­нях, як ся­ють у воді й над во­дою їх білії но­ги. За­ди­вивсь ко­зак і собі стоїть не­ру­хо­мо; ко­ли ж гук­не на йо­го ста­рий Гри­ва: - Гей-гей, ко­за­че! Чо­го се те­бе за­нес­ло на кру­чу? Хіба хо­чеш по­по­лос­кать свої кар­ма­зи­ни в Тру­бай­лі? І ско­ро про­мо­вив - за­раз на­че роз­бив які ча­ри. За­со­ро­ми­лись дівча­та і да­вай бов­тать по­лот­ни­ща­ми. А ко­зак одвітує дідові: - Да й за тс сла­ва бо­гу, що хоть на кру­чу виб­рав­ся. Ска­жи, будь лас­кав, діду­сю, як мені виїхать ік Війтов-цям? - А чо­го тобі тре­ба в Війтов­цях? - Че­рез Війтовці, - ка­же, - ле­жить моя до­ро­га, - А ку­ди ж ле­жи-іь твоя до­ро­га? - Моя до­рої а - до чий­огось по­ро­га, моя сте­жеч­ка - до чий­огось сер­деч­ка. - Еге, - ка­же ста­рий Гри­ва, - не­хай же тобі гос­подь у доб­ро­му ділі по­маїає' От­же, ку­ди тобі виїхать. Бе­рись униз, по­над бе­ре­гом; то там тро­хи ниж­че бу­де тобі доріжка; тією доріжкою виїдеш ти на річку. Єсть че­рез річку й кла­доч­ки; во­зом не проїдеш, а ко­нем доб­рий ко­зак пе­ре­хо­питься. По­дя­ку­вав ко­зак за по­ра­ду, по­вер­нув ко­ня і схо­вавсь по­за де­ре­вом. Як схо­вавсь, тоді-то вже роз­гу­ля­лись наші дівча­та; роз­пи­са­ли ко­за­ка як на па­пері: які й очі, які й бро­ви, як і го­во­рить, як і всміхається. Та ка­же: - Се твій суд­же­ний!

А та: - Се твій. А од­на до­да­ла: - Не зма­гай­тесь дур­но, дівча­та: чи рівня ж та­ки вам пиш­ний князь! Се нашій пан­ночці суд­же­ний! По­чер­воніла Ори­ся. - Збо­же­воліла, - ка­же, - ти, Па­рас­ко! Хіба не чу­ла, що він ска­зав дідові? І жаль їй бу­ло, са­ма не знає чом, що він їде сва­таться. М'якше од вос­ку діво­че сер­це. Та­не во­но од ко­зацьких очей, як од сон­ця… - Що ж, - ка­же Па­рас­ка, - що їде сва­таться! Суд­же­ної й ко­нем не об'їдеш! VI Поп­ра­ли дівча­та со­роч­ки, зло­жи­ли на віз, зе­ле­ною па­ху­чою тра­вою прик­ри­ли, посіда­ли й поїха­ли до­до­му, свіжі да ве­селі; ще­бе­чуть як ластівки. Іще да­ле­ко не доїхав віз до сот­ницько­го дво­ра, а в дворі вже чут­но бу­ло, що вер­та­ються. - Ори­сю, на­ша пан­ноч­ко! - крик­ну­ли дівча­та, ско­ро роз­чи­ни­лись во­ро­та. - Чий же то си­вий кінь у дворі стоїть? Се ж то­го ко­за­ка, що ми ба­чи­ли, се ж тво­го кня­зя, се ж тво­го суд­же­но­го! Гля­не Ори­ся, а в серці на­че жа­ром за­пек­ло. Чи во­на зля­ка­лась, чи во­на зраділа, са­ма то­го не зна­ла. Виг­ля­нув у вікно із світлиці мо­ло­дий ко­зак: їде в двір віз ста­ри­ми кіньми, із ста­рим си­вим по­го­ни­чем; зе­ле­на тра­ва во­ло­читься по бо­ках і б'ється по ко­ле­сах; а

із-за си­вої бо­ро­ди ста­ро­го Гри­ви, із-за білої зи­ми чер­воніє літо - по­вен віз дівчат у квітках да в на­мисті, - Ори­ся, як сон­це, поміж ни­ми! Виг­ля­нув, да аж ру­ка­ми сплес­нув: - Се ж во­на, се ж во­на! - і ото вже тоді по­чав на пря­мо­ту вик­ла­ду­вать свою мо­ву па­ну сот­ни­кові, і хто він та­кий, і чо­го приїхав. Хто ж він та­кий, то се вже пан сот­ник знав дав­но: мир­го­родський оса­улен­ко, ота­ман у своїй, сотні, хо­ро­шо­го й ба­га­то­го ро­ду ди­ти­на. А чо­го приїхав? Приїхав по­ди­виться, що там за Ори­ся та­ка, що там за доч­ка в сот­ни­ка Та­вол­ги на всю Гетьман­щи­ну; а по­ба­чив­ши та й се­бе по­ка­зав­ши, довідаться, чи вже над­ба­ла ши­тих руш­ників у скри­ню… Про що жу­ривсь, чо­го ба­жав пан сот­ник, те йо­му як із не­ба впа­ло. Не дов­го ду­мав­ши поз­вав Ори­сю.

Ввійшла в світли­цю чер­во­на, як ка­ли­на. - От, Ори­сю, тобі же­них! Чи люб він тобі, чи, мо­же, підож­деш кра­що­го? Хоть би тобі сло­во про­мо­ви­ла, хоть би тобі очи­ма згля­ну­ла. Стоїть, сер­деш­ненька,

і го­лов­ку схи­ли­ла. Ба­чить па­но­тець, що не дож­деться од неї одвіту, - бо де ж та­ки, щоб дівчи­на ска­за­ла, що в її на мислі. Очиці хіба ска­жуть, а са­ма ні. По­ра­хо­вав се па­но­тець да й ка­же: - Де вже та­кий ко­зак да люб не бу­де! Обніміться ж да поцілуй­тесь, да й бо­же вас бла­гос­ло­ви! Об­няв ко­зак Ори­сю, поцілу­вав у тії гу­боньки, що на­че з са­мо­го ме­ду зліплені і вкло­ни­лись обоє низько, до са­мо­го до­лу, па­нот­цеві. Чи ба­га­то ж наїха­ло дру­жи­ни на весілля, чи буч­но од­бу­ли гос­тей, чи дов­го гу­ля­ли

- се вже не на­ше діло роз­ка­зу­ва­ти. Ба­чив я Ори­сю са­ме пе­ред весіллєм; хо­ро­ша бу­ла, як квіточ­ка. Ба­чив я знов її че­рез рік у Мир­го­роді - ще ста­ла кра­ща за­му­жем, і ди­ти­на в неї, як бо­жа зіроч­ка.

Вже я не раз ду­мав собі, на неї див­ля­чись: «Се бо­жа сла­ва, а не мо­ло­ди­ця! Що, як­би хто до­теп­ний змальовав її так, як во­на єсть, із ма­ленькою ди­тин­кою на ру­ках! Що б то- за кар­ти­на бу­ла! »

 

Писано 1844, сен­тяб­ря 7, у Хо­дор­кові, в Свідзінсько­го, про­чи­тав­ши тес­ту пісню

«Одіссеї».

 



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.