Наталка Полтавка

КотляревськийІван

(П'єса)

І дія

З хативиходить Наталка з відрами на коромислі і, підійшовши до річки, співаєпісню «Віютьвітри, віютьбуйні», яку закінчує словами: «Петре! Вернися до могосерця! Нехай глянуть очімої на тебе іще раз... »

До неїпідходитьвознийТетерваковський, гарноодягненийпанок. ВінпочинаєосвідчуватисяНаталці: «Не в состоянії поставить на вид тобісилилюбвімоєй. Когда би я іміл — теє—то як його — столько язиков, сколько артикулов в статутіілі сколько зап'ятих в Магдебурськомправі, то і сих не довлілоби на восхваленієліпотитвоєй!

Єй-єй, люблю тебе до безконечності». Наталка йомувідмовляє, говорячи, щовін пан, а вона сирота, вінбагатий, а вона бідна, вінвозний, а вона простого роду, отже, по всьому видно, що вона йому не під пару. Вознийпродовжуєумовлятидівчину: «Так знай же, що я тебе давно уже — теє-то як його — полюбив, як тількивиперейшлижити в наше село». Наталка співаєйомупісню:

Видно шляхи полтавськії і славну Полтаву, Пошануйте сиротину і не вводьтев славу.
Не багата я і проста, но чесного роду, Не стижусяпрясти, шити і носити воду.
Ти в жупанах і письменний, і рівня з панами, Як же можешти дружиться з простимидівками?
Єстьбагацькогородянок, вибирай любую;
Ти пан возний — тобі треба не мене, сільськую.

Закінчившиспівати, говорить: «Перестаньте жартувати надо мною, безпомощною сиротою. Моє все багатствоєстьмоє добре ім'я; через вас люди начнутьшептати про мене, а для дівки, коли об ній люди зашепчуть... »

Їхнюрозмовуперериваєвиборний Макогоненко, якийз'являєтьсяізпіснею-нісенітницею «Дідрудий, баба руда». Наталка ідедодому, а вознийскаржиться Макогоненку на поганінові порядки, за яких стали переслідуватихабарників і крутіїв у земстві і судах. На цевиборний. І радістювідзначає: «Зате нам, простомународові, добре, коли старшина... не допуска письменнимп'явкам кров із нас смоктати... » Та возний не образився на ці слова, не нагримав на «крамольного» Макогоненка, бовінмаєнамірпроситивиборного бути посередником по його «серденномуділу».

Вознийнаївнопередаєвиборному свою розмову з Наталкою і навітьобіцяє: «Єжелівиіграеш — теє—то як його — любов ко мні Наталки і убідишїї доводами сильними довести її до брачного моєго ложа на законном основанії, то не пожалію — теє —то як його — нічого для тебе». Виборнийпогоджується, але розповідає правду про Наталку, про те, чому вона відмовила. «Уже не що, другого любить... » І повідавісторіюжиттяТерпилів. Жили вони раніше в Полтаві, малигарнийдвір з рубленою хатою, льохом і садом. Терпило, понадіявшись на своєбагатство, почав знайомитись не з рівнями, «заводитибенкети, — пив, гуляв і шахровавгроші», покинув свійпромисел і помалу розточив усе своє добро.

Розпився, почав гримати на Наталку, лаяти Петра, якогоузяв за годовання, а потім і зовсімвигнавйого з дому. Помер Терпилов бідноті, залишивши дружину і дочку без шматка хліба. ПісляйогосмертіТерпилихаперейшлажити у село. А Наталка чотири роки чекає Петра, відякого нема ніякихзвісток. «Наталка без душійого любить, через йоговсім женихам одказує, та й Терпилиха без сльоз Петра не згадує». Хочавозний і довідався про Наталчинекохання, вінвирішив не відступати. І виборногонавчає: «... коли ж що, то можна і брехнути для обману, приязні ради», бо в життівсі один одного обдурюють. Свої слова підтверджуєпіснею «Всякому городу нрав і права»:

Всякий, хтовище, то нижчогогне, — Дужийбезсильного давить і жме, Біднийбагатогопевний слуга, Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.
Всяк, хто не маже, то дужескрипить, Хто не лукавить, то ззадусидить; Всякого рот дере ложка суха — Хто ж єсть на світі, щоббув без гріха?

В цей час Наталкаусвоїйхатинісидить з матір'ю і шиє. Дівчинасумна та невесела, а щематірдокоряєїй за те, що вона відказуєусім женихам. «Убожество моє, старость силують мене швидшезаміж тебе оддати». Наталка плаче, просить не примушуватиїї до заміжжя з нелюбим, а стара матір просить Наталку бути покірною, розповідає про мріюбачити дочку багатою та щасливою, нарікає на упертість Наталки, плаче, просить: «... викинь Петра з голови, і тибудешщасливою».

Біднадівчина не витрималаматеринихсліз, докорів, прохань і погодиласьвийтизаміж за першого ж, хтопосватається, тільки б матірзаспокоїлася та спокійно прожила свою старість. Наталка надіялась, що женихи, яким вона відмо- | вила, вдруге не прийдуть, та й вознийпіслярозмовибілярічки не наважитьсяслатистаростів.

Та помилилась Наталка. Боувечері в їхню хату прийшоввиборний і сказав Терпилисі: «У мене єсть на примітічолов'яга — і поважний, і багатий, і Наталку дужесобіуподобав». Терпилихадужезраділаційзвістці, вона уже бачилацьогописьменного, розумного і поважногочоловікасвоїм зятем. Вона разом ізвиборнимпочинаєумовлятидівчинувийтизаміжза возного. Макогоненко картає Наталку, що вона не любить своєїматері; не хочезласкавитися над нею, продовжити ЇЇ щасливідні. Наталка обіцяє все стерпіти, все зробитизарадиспокою і благополуччяматері. Виборнийзагадуєдівчині не ґедзатися, як старости прийдуть, і, задоволенийвиконаноюмісією, поспішив до Тетерваковського.

Наталка залишиласявхаті сама. Зїї уст вириваються слова: «Боже милосердний! Щозо мною буде! Страшно і подумать, як з немилимчоловіком весь вікжити, як нелюбамиловати, як осоружноголюбити. Куда менідіватись? Де помощішукати?.. Горе мені! » Всіїїдумки і помислилинуть до коханого, і в пісні вона звертається до Петра:

Прийди, милий, подивися, яку терплю муку! Ти хоть в серці, но од тебе беруть мою руку.

Спіши, МИЛИЙ, спаси мене од лютой напасті! За нелюбом коли буду, то мушу пропасти.

II дія

Сільськоювулицеюіде парубок. ЦеМикола. Сирота, щоживе на світі без роду, без племені, без талану і без приюту. Тому він і вирішуєіти до чорноморців, яких любить за їхнікозацькізвички: «Такі я з чорноморцями буду тетерю їсти, горілкупити, люльку курити і черкес бити». В цей час з'являєтьсяізпіснею «Сонце низенько, вечір близенько» Петро, якийповертається у Полтаву. Петро і Миколавідразузаприятелювали, аджеобидвабули без кола, без двора, без родичів і сім'ї.

Недалеко від них, з хатиТерпилихивиходитьвозний з шовковоюхусткою на руці і виборний з рушником через плече. І парубки дізнаються, щовознийзаручився з найкращоюдівчиною у селі. Петро, щенічого не знаючи про Наталку, відчуває, як щосьстискуєйогосерце, якевіщуєбіду.

Петро намагаєтьсядізнатися, чи нейогоцекохану засватали. Вінзапитує: «Де ж вони перше жили?.. Чи давно тут живуть?.. Як вонипрозиваються? » ПочувшивідМиколивідповідь, вінзакриває руками обличчя, опускає голову і стоїтьнерухомо. Побачивши, у якомустані Петро, Миколаздогадався, хто перед ним стоїть. І вирішуєдопомогтийомузустрітися з Наталкою. Із словами «Стережись, Петре, нарікати на Наталку. Скілько я знаю її, то вона не од того іде за возного, що тебе забула. Підожди ж мене тут», — Миколаіде до Терпилихи.

Петро залишився сам. Вінвраженийнесподіваноюзвісткою, що «вмістобагатого батька найшов мать і дочку вбідності і без помощі». Вінсумує і тужить, щозапізнився на один день, і через це буде горювати все життя. В цей час підходить до ньоговиборний, і вони розмовляють про театр, у якому Макогоненко ніколи не був. Віннавітьзапитує: «А що се таке театр, город чимістечко? » І Петро терплячепояснює, щоце великий будинок, кудиввечеріз'їжджаються пани дивитисякомедію.

«Се таке диво — як побачиш раз, то і вдругесхочеться», — ділиться Петро своїмивраженнямивід театру. До їхньоїрозмовиприлучаєтьсявозний, якийвиявляєнеабиякуобізнаність з історичнимиподіями, певнимилітературнимиявищамисвоєїдоби, критично висловлюється про спотворенняфактів з історіїУкраїни у театральнійвиставі «Казак—стихотворец»: «Великая неправда виставлена пред очіпубличності. За сіємалоросійськаялітописьвправіприпозвать сочинителя позвом к отвіту».

Миколівдалосявизвати Наталку, яка дужесумна і невесела і говорить, щокращекинутись у Ворсклу, ніжвийтизаміжза возного. Миколазапевняєдівчину, щоможезробити так, що вона й у Ворсклі не буде, і журитисяперестане. І сповіщаєїй, щоповернувся Петро: «Він тут, та боїтьсяпоказатисьтобі, потому щоти посватана за возного». Наталка ж у цьому не бачитьніякоїперешкоди. «Мати моя хотіла, щоб я за возноговийшла замуж затим, що тебе не було. А коли типрийшов, то возниймуситьодступитися», — пояснює вона Петрові. Миколапідтримуєзакоханих, хочедопомогтиїм бути разом, а коли на вулиціз'явилисявиборний, возний і Терпилиха, попереджає: «Наступаєхмара, і буде великий грім».

Терпилиха, яка буладуже рада заручинам дочки з таким поважним паном, перелякалася, побачивши Петра. Щебільшеналякалиїї слова Наталки: «Коли Петро мійвернувсь, то я не ваша, добродію». Не знаємати, що і говорити. І дочки жаль, і гріх закон ламати, і перед возним страшно, якийпочинаєлякати судом. А тут ще і виборнийвихопився: «О, так! так! Зараз до волосногоправління та і в колоду». Цевже остаточно переповнило чашу терпінняматері. І де взявся той «осоружний» Петро?

Схвилював, збуривспокійне, тихе лоно сімейногощастя, яке мало скоро посміхнутисяТерпилисі. Вбита горем мати з острахомволає: «Батечкимої, умилосердіться! Я не одступаю од свого слова. Щохочете, робіте з Петром, а Наталку, про мене, зв'яжітеідовінцяведіте». І втому, щосталося, матизвинувачує Петра, бораніше Наталка не була такою сміливою та упертою. Але Петро заперечив: «... щоб я Наталку одговорювавіти замуж за пана возного, научав дочку не слухатиматері і поселяв несогласіє в сім'ї — нехай мене Бог накаже!

Наталко, покорисясвоїйдолі, послухайматері, полюби пана возного і забудь мене навіки! » Матислухаєспокійну, лагіднумову Петра, і серцеїїдобрішає. Про парубка, якогощойно проклинала, вже говорить: «Добрий І Іетро! Серцемоє про-тивволі за ньоговступається! » А Петро, щобніколивозний не дорікнувНаталці, щовзяв бідну, віддаєїйусісвоїзаробленігроші. 1 тут обізвавсявозний, побачивши, що справа складається не на йогокористь, і якоговчинок Петра просто приголомшив. Він взяв Наталку та Петра за руки, підвівїх до матері: «Благослови дітейсвоїхщастям і здоров'ям.

Я одказуюсь от Наталки і уступаю Петру во вічноє і потомственное владініє з тим, щобзробивїї благополучною». І тепер уже всізахопленівчинкомвозного, а Миколавиголошує: «От такові—то нашіполтавці! Коли ділопіде, щоб добро зробити, то один перед другим хватаються», а виборний додав: «Наталка — по всьомуполтавка, Петро — полтавець, та йвозний, здається, не з другой губернії». Терпилихаблагословляє Наталку та Петра.

Діязакінчується словами Петра: «Наталко! Тепер ми ніколи не розлучимося. Бог нам поміг перенести біди і напасті, вінпоможе нам вірноюлюбовію і порядочною жизнію бути приміром для других і заслужить про-звищедобрихполтавців. Заспівай же, коли не забула, свою пісню, що я найбільше любив». Наталка співає:

Ой я дівчина Полтавка, А зовуть мене Наталка: Дівка проста, не красива, Здобримсерцем, не спесива.
Коло мене хлопців'ються І замене часто б'ються, Но я люблю Петра дуже, А до других мнібайдуже.
Мої подруги пустують І зо всякими жартують, А я без Петра скучаю І веселості не знаю.
Я з Петром моїмщаслива, І весела, і жартлива, Я Петра люблю душею, Він один владієть нею.

А потім уже всі разом співаютьпісню «Начинаймо веселиться, час нам сльозиосушити».

Иван Котляревский
Наталка Полтавка (скорочено)

⇐ Предыдущая 123 Следующая ⇒