Іван Котляревський

(1769– 1838)

Творчість Івана Котляревського є органічною єднальною ланкою між старою і новою українською літературою, між епохою художнього «універсалізму» і новим розумінням художньої творчості як спонтанного самовираження творчих потенцій митця, вільного від пут естетичної нормативності, схильного до багатоманітності художніх форм і засобів, пов’язаних і з національними традиціями, і з вимогами нового часу, його світобаченням. Зберігаючи зв’язок із художніми традиціями попередніх епох, зі стихією народної художньої культури, Котляревський став першим класиком нової української літератури.

Народився Іван Петрович Котляревський 9 вересня 1769 р. у Полтаві в родині канцеляриста міського магістрату, яку 1793 р. було внесено до списку дворян. Діставши початкову освіту в місцевого дяка, він у десятилітньому віці вступив до Катеринославської (за назвою єпархії) семінарії в Полтаві. До курсу її навчання входили російська й латинська мови та літератури (згодом і французька мова), поетика, риторика, філософія та богослов’я. Вивчення поетики й риторики передбачало практикування в перекладах і наслідування класичної (античної) літератури – Вергілія, Овідія, Горація та ін., в чому майбутній письменник, за свідченням сучасників, виявив неабиякі здібності.

1789 року, не довчившись, Котляревський залишає семінарію і вступає на службу до Новоросійської канцелярії, що перебувала в Полтаві. З 1793 р. він деякий час працює вчителем у поміщицьких сім’ях Полтавщини. «Під цю епоху свого життя, – свідчить біограф письменника С. Стеблін-Камінський, – за словами сучасників його, він спостерігав звичаї, повір’я і перекази українців, бував на зборищах та іграх простолюду і записував слова малоросійського наріччя».

Від 1796 по 1808 р. Котляревський перебував на військовій службі (у 1806 – 1807 pp. брав участь у російсько-турецькій війні). 1798 р. з’являються друком перші три частини його поеми «Енеїда». На початку 1808 р. Котляревський у чині капітана виходить у відставку та оселяється у Полтаві, де 1810 р. дістає посаду наглядача Будинку виховання дітей бідних дворян. 1812 р. І. Котляревський (колишній військовий і до того ж уже зарекомендував себе як енергійний адміністратор – згодом його педагогічну діяльність змалював і високо оцінив Т. Шевченко у повісті «Близнецы») за завданням генерал-губернатора Я. Лобанова-Ростовського сформував український козацький полк для боротьби з Наполеоном; у 1813 – 1814 pp. він виконує окремі доручення губернатора в Дрездені й Петербурзі. 1818 р. Котляревський стає членом масонської ложі «Любов до істини», яку заснував у Полтаві член декабристського «Союзу порятунку», управитель канцелярії генерал-губернатора Полтавської та Чернігівської губерній М. Рєпніна М. Новиков. Тоді ж Котляревський як відомий уже письменник був обраний членом харківського Товариства любителів красного письменства, а 1821 р. – почесним членом петербурзького Товариства любителів російської словесності, що перебувало під впливом декабристських ідей.

Хоча Котляревський, ім’я якого згадане в «Алфавіті декабристів» слідчої комісії в їхній справі, й підтримував тісні зв’язки з М. Новиковим – автором першого в Росії республіканського проекту Конституції, переконливих відомостей про близькість письменника до таємних політичних осередків немає. Склад полтавської масонської ложі, де Котляревський виконував обов’язки «вітії», водночас бувши активним членом полтавського відділення Біблійного товариства, соціально й ідеологічно був досить неоднорідним. «Масонство, – як справедливо зазначає Д. Багалій, – не було ні революційним, ні навіть яскраво опозиційним рухом, хоч і виникло частково теж на ґрунті незадоволення в суспільстві, – це було вираження у колективній формі самовдосконалення людини». Саме ці ідеї й дістали відображення у творчості І. Котляревського, тоді як вплив революційної ідеології декабризму в ній відсутній.

У 1818–1821 роках Котляревський був одним із двох директорів недавно відкритого стараннями М. Г. Рєпніна Полтавського театру. Він доклав чимало зусиль для формування репертуару, постійно бував на репетиціях, нерідко сам переробляв тексти п’єс, здійснював велику організаторську роботу. Можна вважати, що сама атмосфера театрального життя Полтави (з 1818 р. у театрі працювала частина харківської трупи І. Ф. Штейна), критичне ставлення Котляревського до тогочасного репертуару, зокрема до таких псевдонародних п’єс, як «Козак-віршотворець» О. Шаховського, розуміння нагальної потреби у справді українському репертуарі, дружба письменника з М. Щепкіним (разом з М. Рєпніним він брав участь у викупленні актора з кріпацтва) стали стимулами звернення його до драматургії. У 1818–1819 pp. написано п’єси «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник». На початку 20-х років ім’я Котляревського як українського письменника й громадсько-культурного діяча вже користувалося великою популярністю не тільки в Україні, а й у Росії. Так, на засіданнях Вільного товариства любителів російської словесності в 1821 – 1823 pp. читали уривки з п’ятої частини його «Енеїди» (у 1822–1823 pp. їх опубліковано в журналі товариства «Соревнователь просвещения и благотворения»). Друкуючи один з уривків, журнал додав примітку: «Подаємо його читачам журналу, сподіваючись, що зробимо задоволення любителям цього твору («Енеїди»), сповненого незвичайної веселості, дотепності й у багатьох відношеннях дуже оригінального».

Обіймаючи у 1827–1835 pp. посаду попечителя Полтавського благодійно-лікувального закладу, Котляревський допомагав бідним і соціально приниженим. Дім його був відомий кожному нужденному чолобитникові. У пам’яті сучасників письменник лишився привітною, доброю людиною, яка користувалася симпатією і любов’ю усіх тих, кому доводилося з ним спілкуватися. Він був душею товариства, чудовим оповідачем і цікавим співрозмовником. Про серйозні речі, згадував С. Стеблін-Камінський, він умів говорити есело; мова його була пересипана народним гумором, прислів’ями і приказками. Всі, хто зустрічався з Котляревським, відзначають його глибоке знання української історії, народного побуту й поезії. З ним підтримували зв’язки та користувалися його порадами М. Гнідич, O. Сомов, М. Максимович, Д. Бантиш-Каменський; М. Гоголь, М. Погодін, В. Пассек, І, Срезневський та інші спеціально відвідали його в Полтаві. 1835 р. Котляревський залишив службу. Помер письменник 29 жовтня 1838 p., похований у Полтаві.

Бурлескно-травестійна поема Котляревського «Енеїда», що вважається першим твором нової української літератури, стала найповнішим виявом нових ідейно-естетичних тенденцій на рубежі XVIII–XIX ст.

Перші три її частини під назвою «Енеида на малороссийский язык перелицованная И. Котляревским» видано без відома автора в Петербурзі заходом колезького асесора М. Парпури (за походженням із конотопських дворян, вихованця Київської академії, людини освіченої, яка цікавилася літературою) за участі Й. Каменецького. 1808 р. з’являється друге видання перших трьох частин, а 1809 р. поема виходить у чотирьох частинах, що їх підготував до друку автор. Повністю «Енеїду» видано в Харкові 1842 р.

За словами І. Франка, ще до Котляревського «у нас було письменство і були писателі, було духовне життя, були люди, що сяк чи так вибігали думкою поза тісний круг буденних, матеріальних інтересів, сяк чи так шукали якихсь ідеалів і доріг для їх осягнення», але тільки від часу Котляревського українське письменство «приймає характер новочасної літератури, стає чимраз ближче реального життя, чимраз відповідніше до його потреб».

Хоча фабульною основою поеми Котляревського є «Енеїда» Вергілія, український автор іде своїм шляхом. У третій, п’ятій і шостій частинах «Енеїди» він дає зрозуміти, що його поема не є суто художнім вимислом, створеним за давніми правилами поетики, а великою мірою базується на реальній дійсності й відтворює національні уявлення про неї. Важливим матеріалом для нього є вітчизняна історія, народні звичаї та побут, власний погляд на зображувані події. Опозиційне ставлення автора до старих муз, якими, за його словами, можна б укрити «зверху вниз Парнас», слід розуміти як заперечення поширеної тоді у мистецтві відірваної від життя класицистичної поетики. Він закликає собі на допомогу нову музу – «веселу, гарну, молодую». Дотримується правди в змалюванні історичного життя та національних звичаїв Котляревський і в «Наталці Полтавці» на противагу п’єсі «Козак-віршотворець» О. Шаховського, який «взявся по-нашому і про нас писати, не бачивши зроду ні краю, ні знавши обичаєв і повір’я нашого».

Настанова на художню правду, якою пройнята вся творчість Котляревського, стає у просвітників одним із найважливіших аксіологічних принципів. І в «Енеїді», і в п’єсах письменника об’єктом художнього зображення є національне життя, а головними персонажами, які втілюють богатирську велич і незнищенність національного духу, історичний оптимізм, відвагу та вірність обов’язку, багатство й благородство душі, працьовитість, чесність і доброту, – представники простого народу. Так вимога правдивості мистецтва поєднується в Котляревського з принципом народності.

У процесі ідейно-естетичного освоєння і переробки «Енеїди» Вергілія Котляревський, зберігаючи основні складники її фабульної основи, не тільки надає своїй травестії нового змісту, який відбиває окремі епізоди історії українського народу та широко відображає його звичаї, вірування, побут і морально-етичні уявлення, а й переосмислює художню тканину твору римського автора з позицій нового естетичного взаємозв’язку з дійсністю. Створену за класичними нормами й принципами героїко-патетичну епопею Вергілія, персонажі якої виступають як символи абстрактних ідей благочестя та вірності обов’язку, пасивними виконавцями волі фатуму й богів, Котляревський перетворює на героїко-комічну простонародну «казку» (як він сам називав поему), розраховану на сприйняття найширшими читацькими колами.

Таке переосмислення античного сюжету, його зниження свідчили про народження нового типу художнього мислення, якому притаманне не тільки принципово інше ставлення до літературної фікції, а й поява нової проблематики, ідей і поглядів на життя, типів і ситуацій, нового образного мислення, що постали на матеріалі, взятому письменником із реальної національної дійсності. Письменник увів у літературу персонажі, відомі з українських народних казок, героїчного епосу, бурлескно-пародійних творів та інтермедій, які уособлюють незнищенний оптимізм, енергію й витривалість народу.

О. Білецький так писав про персонажів поеми: «Це люди винятково здорової і могутньої плоті, ненаситні їдці, нестримні у вживанні горілки. У них здоровенні кулаки, червоно-сині щоки, страшні, здатні перегризти й перемолоти будь-яку кістку зуби, незвичайні за здатністю вмістити будь-яку їжу животи. Це люди неймовірної сили, із залізними м’язами, громовими голосами. Коли вони вступають в бій, – а в бій вони йдуть дуже охоче, – тільки й чути хрускіт вибиваних зубів, тріск розколюваних черепів, крик і лайку, – невичерпну в каскадах своїх комбінацій. Цей людський світ – апофеоз тілесності, надзвичайної витривалості, здоров’я, що вихлюпується через край, повнокров’я. Це пройдисвіти, розбишаки, волоцюги – і в той же час лицарі, герої, титани... Спробуйте позмагатися з таким народом... Тим, хто мав сумнів у існуванні українського («малоросійського») народу, Котляревський показав його як незвичайну своєю могутністю стихію».

«Енеїда» Котляревського – складна ідейно-художня система, в якій народне світобачення переплетене з просвітницькими ідеями, комічне – з серйозним, знижене – з високим, героїчним. Діапазон принципів художнього узагальнення охоплює в поемі як фольклорні засоби, літературний етикет і художній канон давньої літератури», так і засоби класицизму та просвітницького реалізму.

За слушним зауваженням О. Біленького, «незважаючи на свою комічну зовнішність», «Енеїда» Котляревського є твором «серйозним за своїм суспільним значенням». Суть її полягає не в пародіюванні «Енеїди» Вергілія, не в бурлескно-комічному наслідуванні попередніх травестій римської епопеї (хоча художній досвід Скаррона, Блюмауера, Осипова, Котельницького певною мірою прислужився Котляревському), а в намаганні віднайти гармонію між традиціями «природного» національного буття українського народу й новими суспільно-державними порядками, які запанували в Україні наприкінці XVIII ст., між народом і державою, між особистістю і суспільством, між окремим і загальним.

Перехід від «природних» традицій народної самосвідомості, життєвим проявом яких була сфера патріархального народного побуту і звичаїв, що дістала художнє відображення у фольклорі (зокрема, в народній сміховій культурі), до суспільної свідомості нового часу з його відокремленням соціального життя від «природи» й «природного» життя людини яскраво виявився в «Енеїді» Котляревського у прагненні не тільки наблизити суспільні порядки до розумного («природного») первня, а й якось поєднати інтереси українського народу з ідеєю загальноімперського «общого добра». Гармонію окремого (національного) та загального (імперського) письменник у формі завуальованих натяків, алюзій бачить, зокрема, у відновленні в Україні гетьманського самоврядування, українських «нерегулярних» збройних сил.

Ідею перетворення українського козацтва на своєрідний військовий стан за часів Котляревського висували й деякі царські сановники. Таку думку про збереження і в мирний час козацьких формувань 1812 p., призначених для війни з Наполеоном, обстоював Я. Лобанов-Ростовський, а в 1831–1834 pp. M. Рєпнін. Останній у кількох своїх реляціях Миколі І та в листах до голови Державної ради і Комітету міністрів В. П. Кочубея намагався довести відданість українського козацтва «престолу і вітчизні». Однак Кочубей виступив рішучим противником «федеральних об’єднань провінцій» з автономними правами.

Котляревський-патріот пишається героїчною історією України, підносить до ідеалу часи Гетьманщини. У піднесено-героїчному тоні він часто згадує тих, хто вкрив себе славою у боротьбі за батьківщину, – Сагайдачного, Залізняка, «славні полки козацькі», Запорозьку Січ, говорить про свою любов до рідної Полтави.

На його думку, автономність українських військових з’єднань у складі Російської держави не суперечила б загальноімперським інтересам, оскільки ці сили могли б успішно «справляти повинність» в охороні кордонів імперії від зовнішніх ворогів. Для проведення ідеї автономії збройних сил України Котляревський вдається до патетичних слів про оборону «общого добра», ілюструючи це на прикладі подвигу Низа й Евріала як патріотів «спільної вітчизни».

Хто такі Низ і Евріал у Вергілія? Це – троянські юнаки, сповнені запалу до бою. їхні помисли злиті з помислами свого народу; вони виховані на бойових традиціях своїх батьків – захисників Трої і прагнуть подвигу та слави в ім’я своєї батьківщини. Хто такі Низ і Евріал у Котляревського? Вони не троянці, а представники іншого народу: «В них кров текла хоть не троянська, Якась чужая – бусурманська, Та в службі вірні козаки. Для бою їх спіткав прасунок, Пішли к Енею на вербунок». (Перелицьовуючи Вергілія на український лад, Котляревський далі зазначає, що батьком одного з названих юнаків-земляків був «сердюк» – воїн найманих піхотних полків на Лівобережній Україні у XVII – XVIII ст., що набиралися з добровольців-селян і козаків-утікачів. ) Отже, вони б’ються за чужу вітчизну, «справляючи повинность» як найняті на службу воїни. Суть цього патріотизму Котляревський при описі останньої битви Енея з Турном формулює узагальнено так:

Зроблю лиш розпис іменам

Убитих воїнів на полі

І згинувших тут по неволі

Для примхи їх князьків душам.

Таким чином, Низ та Евріал порівняно з героями Вергілія – образи, кардинально переосмислені Котляревським. Лишаючися живими людьми, вони значною мірою й логічні моделі, за допомогою яких автор доволі виразно проводить свою думку про відновлення українських збройних сил, дипломатично прикриваючи це словами про любов до імперської вітчизни. І водночас Котляревський у концепції особистості принципово близький до Вергілія. «Ідея батьківщини, своєї держави, – говорив Гегель про римлян, – ось що було тим незримим найвищим первнем, заради якого кожний трудився, що спонукало його до дії, що було його кінцевою метою або кінцевою метою його світу... ». Просвітницьку концепцію особистості, інтереси якої мають бути підпорядковані «общому добру» («суспільна угода» Руссо), Котляревський поширює на всі сфери діяльності персонажів щодо держави. Як і у Вергілія, тут виступає особистість, яка мусить розчинитися в загальному, «общому добрі», через служіння якому вона тільки й дістає сенс свого буття. Як і Вергілій, Котляревський підносить ідею патріотизму як найвищу громадянську доблесть:

Любов к отчизні де героїть,

Там вража сила не устоїть.

Там грудь сильніша од гармат.

І сама військова «повинность» із зовнішнього примусу переростає в просвітницькому дусі в усвідомлений громадянський обов’язок:

Де общее добро в упадку,

Забудь отця, забудь і матку,

Лети повинность ісправлять.

Такий тип особистості в поемі, яка є, зрозуміло, проекцією на людину структури централізованої імперії, що не цікавиться її внутрішнім автономним світом і життєвими потребами. Держава як незалежна і самостійна сила використовує індивіда для досягнення відчуженої від нього загальної мети. Це, зокрема, видно в сцені оплакування Евріала його матір’ю у Вергілія й у Котляревського. В її тужливому голосінні звучить мотив самотності й безпорадності людини в чужому до її горя суспільстві, яке, вимагаючи від особистості жертв, не дає їй нічого натомість. Але оскільки така поведінка матері Евріала деморалізує бойовий дух, отже, виступає як «егоїстична» щодо «загальної справи», вона має викликати не так співчуття, як осуд, у Котляревського – осміяння («кувікала, мов порося»).

Як художник, який намагався дотримуватися правди життя, Котляревський в «Енеїді» показує, що реальний вияв природного, справді людського за такої структури суспільства фактично залишається поза сферою офіційного світу й може бути реалізований, по суті, всупереч моральному імперативові «общого добра». Тому й сам Еней, і троянці не так поспішають з виконанням волі богів і фатуму, як в численних бенкетах і любовних пригодах задовольняють життєві потреби своєї натури. Офіційному світові загальних обов’язків, які наперед визначають особисту поведінку індивіда, об’єктивно протиставлено світ безпосередніх чуттєвих контактів як саморегулятор людської життєдіяльності на засадах «природної» моралі, без втручання держави. Дії троянців, навіть у бою, випливають не з усвідомлення ними провіденційної місії Енея (до покладеного на них згори обов’язку вони радше ставляться іронічно, а то й негативно), а є спонтанним виявом історично вихованого їхнього бойового завзяття, природної «сродності».

Зрозуміло, що вільний вияв природного народного духу за часів Котляревського у тій кріпосницькій державі став майже неможливим. І письменник вдається до ретроспекції. У центрі зображення «Енеїди» – побутовий уклад, у якому відбилися риси, характерні ще не для нації, а для народності. До того ж відбивається не вся побутова культура, в якій виявляється соціальна структура суспільства, а традиційно-побутова, тобто ті стійкі її елементи, що склалися у стабільніших, ніж капіталістичні, феодальних умовах, і передаються з покоління в покоління. До них у поемі належать патріархальні звичаї та обряди, народні вірування й прикмети, ворожіння, народна медицина, одяг, житло, харчування, розваги, ігри, танці тощо, подані в етнічно-інтегрувальному аспекті.

Наголошуючи на таких рисах національного характеру, як добродушність, простота, гостинність, довірливість, доброзичливість, які в умовах відносної стабільності патріархального буття функціонують великою мірою завдяки традиції, Котляревський помітно абстрагується від соціальної структури тогочасного українського суспільства. Говорячи, що увага до етнографічного змалювання народного життя певною мірою сприяла його реалістичному відтворенню, А. Шамрай водночас слушно зазначає: «Етнографічне висвітлення народного життя – це відображення застиглих і традиційних форм народного побуту без проникнення в динаміку суспільного життя, без глибокого розкриття соціальних процесів». Тому Котляревський, за словами Франка, «не вичерпав... ані свого часу, ані багатства української народної вдачі та традиції».

Гумористичне змалювання народного («природного») життя, різних подій та вчинків персонажів в «Енеїді» свого часу дало привід для хибного твердження про те, що Котляревський начебто сміється з народу. Цей погляд, що його найвиразніше висловив П. Куліш (та й Т. Шевченко назвав «Енеїду» «сміховиною на московський кшталт»), першим заперечив М. Максимович, який вказав на народну основу сміху письменника. Котляревський, говорив він, змальовує життя «точнісінько так, як і в нашій народній поезії, яка потішалася однаково над простолюдом і над панством, над усім, що потрапляло їй під веселий час піснетворчості».

Поєднання пародії та бурлеску з «більш глибокими думками» бачив у «Енеїді» М. Дашкевич. У поемі переважає народна стихія, яка «здається жартівливою тільки при поверховому огляді, а насправді осяяна світлом гуманної думки, якої в той час не так було багато в суспільстві... Сміхотворство української «Енеїди» набуває більш глибокого смислу, тому що наближає читача до радісного настрою... ». Думка М. Дашкевича про гуманізм «Енеїди», про виражені в ній діяльну любов до людини, до всього народу й почуття соціальної справедливості була підтримана І. Франком та М. Сумцовим.

«Природний» світ безпосередніх чуттєвих контактів Котляревський відтворює у формах його буття, за законами народної естетики і світосприйняття. Давній світ народного світобачення характеризується цілісністю відображення, де піднесене й низьке не протиставлені й не чергуються механічно, а співіснують у синтезі як грані цілісного явища, де комічне спрямоване не на заперечення високого, героїчного, а виступає як форма його існування. У стихійно-діалектичній єдності суперечливих якостей (єдність протилежностей), у народно-язичницькому світобаченні різка межа між добром і злом ще не прокреслена, і сміх іще не набув однобічної критичної спрямованості сатири пізніших часів.

У давніх міфологічних уявленнях сміхове бачення світу мало універсальний характер і не відкидало, а, навпаки, передбачало поширення осміяння й на богів та героїв. Сміх – це сфера існування тієї людської свободи й суспільної рівності, якої пригнічені силами природи й соціальною нерівністю люди не могли мати в реальному повсякденному житті. Це «друге життя» будувалося як пародія на щоденне, реальне, як «світ навиворіт», у якому все високе, офіційно освячене, сакральне переводилося в знижено-сміховий план, профанувалося. У цьому світі, сферою вияву якого були народні звичаї та обряди, свята, ярмаркове багатоголосся (чи в країнах Західної Європи міський карнавал з його переодяганням і масками), панували однакові для всіх, незалежно від суспільного становища (буквально від жебрака до божества), природна людська рівність і свобода від норм офіційного світу, від внутрішньої цензури та моральних заборон, прийнятих у суспільстві, тобто вільний вияв стихійних сил людської натури.

Типологічно характер сміху в Котляревського подібний до сміху Гоголя, який називає автора «Енеїди» чесною, благородною особою та підкреслює, що сенс його «набагато важливіший і глибший, ніж гадають», бо це не жовчний сміх, не той легкий, що служить для пустої розваги, а той, який випромінює світла натура людини. Цей сміх поглиблює предмет, «виводить на світло те, що може промайнути без уваги». Природа такого сміху не передбачала однобічного заперечення твору Вергілія. Гуманістичні мотиви епопеї, героїчні діяння Енея, дух мужності, патріотизму й товариської солідарності були суголосні історичним традиціям українського народу. Народно-язичницькому баченню світу, крізь призму якого Котляревський творчо переосмислює «Енеїду» Вергілія, віддалену від української дійсності XVIII ст. багатьма віками, великою мірою близькі й міфологічний аспект античного твору, ексцентричність та афективність поведінки її персонажів. Отже, Котляревський творив свій поетичний світ не лише як антитезу світові Вергілія, а як буття, що несе в собі загальнолюдські гуманістичні риси. І водночас це був світ новий, український, представлений крізь призму народної сміхової культури, всупереч суворо-героїчній однозначності Вергілієвої епопеї.

До сфери карнавально-ярмаркової фамільярності, розвінчання й дошкульного осміяння потрапляють і римські боги, що так багато в чому нагадують українських можновладців, унаслідок чого «Олімп начебто перетворюється на карнавальну площу». Суто серйозний і незмінно похмурий Вергіліїв Тартар постає у Котляревського в народно-сміховому висвітленні як місце, де урівнюються «в правах» представники станових груп, як світ, у якому поряд із трагічно-жаским пеклом розквітає безтурботність веселого раю. І водночас крізь веселість, що однаковою мірою обіймає у Котляревського не тільки землю, а й небеса та потойбічне царство, прозирають і суворий, героїчний світ Вергілія, і далеко не безхмарна українська дійсність, суспільство, яке пригнічує свободу людини.

Пряма публіцистична критика феодальних порядків об’єднує всіх просвітників. Це проявляється не тільки в морально-раціоналістичному осудові дійсності, а й у філософському узагальненні самої суті буття, в критиці суспільства як такого, що відхилилося від «природного» світопорядку. Авторські натяки-алюзії й особливо яскрава картина пекла в «Енеїді» засвідчують занепад моральності серед усіх верств несправедливого суспільства – від панів до слуг. Отже, вимога правдивості в Котляревського невіддільна від критичної концепції дійсності. Тут він по-своєму продовжує традиції української та російської сатиричної літератури XVIII ст. і Г. Сковороди.

Показуючи суспільство соціально неоднорідним, Котляревський насамперед репрезентує самосвідомість експлуатованих верств, яка сформувалася протягом історичного часу і сприймається як узагальнена оцінка їхньої життєвої долі: «Біда біду, говорять, родить. Біда для нас – судьби устав! » Соціально несправедливе суспільство породжує й антигуманну мораль; у людських стосунках немає нічого святого, навіть у сфері родинних взаємин:

Ти знаєш – дурень не бере:

У нас хоть трохи хто тямущий,

Уміє жить по правді сущій,

То той, хоть з батька, то здере.

Оскільки суспільство засноване не на засадах природної рівності людей і справедливості, а на «праві» сильного, який, керуючися своїми егоїстичними інтересами, дбає не про загальне благо, а тільки про власне збагачення та владу, то й соціальна несправедливість і зло у Котляревського зосереджені переважно в пансько-чиновницькому середовищі. Не випадково, отже, що серед грішників, які тяжкими карами спокутують свої гріхи у пеклі,

Начальники, п’явки людськії,

І всі прокляті писарі.

Ісправники все ваканцьові,

Судді і стряпчі безтолкові,

Повірені, секретарі.

.............................................

Панів за те там мордовали

І жарили зо всіх боків,

Що людям льготи не давали

І ставили їх за скотів.

Тим часом у раю – «бідні, нищі, навіжені», «вдови бідні, безпоміщні, яким приюту не було». Є там «также старшина правдива, – бувають всякії пани». Але письменник додає, що в рай потрапило небагато добрих панів, бо в житті «трохи сього дива».

Тенденція до зосередження пороків на боці панства, яка дедалі виразніше виявлятиметься у творчості послідовників Котляревського, аж доки не виллється в Шевченка в гнівну й безкомпромісну інвективу, спрямовану проти народних гнобителів, уже наявна в «Енеїді», хоч і не стала ще провідним ідейним принципом. Тому в поемі представники одних і тих самих суспільних станів і груп перебувають і в раю, й у пеклі. У пеклі не всі пани, не вся старшина, не всі судді, а тільки ті з них, які «людям льготи не давали» чи «поправді не судили». Так само духовенство, попи й «крутопопи» відбувають тут покарання за персональні гріхи, за те, що нехтували своїми обов’язками й не показували прикладу в додержанні норм християнської моралі. Більшість грішників – це люди із поширеними морально-етичними вадами: злі мачухи й свекрухи, вітчими й скупі тесті, сердиті шурини й сварливі зовиці, невістки, ятрівки, п’яниці, волоцюги, легковажні панночки, молодиці, «що вийшли заміж за старих», «гуртові» діти та ін. У смолі тут киплять цілі ремісницькі цехи, «писарчуки поганих вірш»; тут пани й мужики, шляхта й міщани, багаті й убогі, миряни й попи.

«Енеїда» засвідчує єдність національної свідомості на багатьох рівнях – не тільки у самовизначенні своєї долі, загальних уявленнях про реальний світ, у психічному складі, а й у релігійних уявленнях.

Картини раю і пекла, зокрема, демонструють принципову подібність до есхатологічного апокрифа «Хожденія Богородиці по муках» (українська редакція 1747 p. ). Новозавітні апокрифи, своєю чергою, стали матеріалом для шкільної української драми різдвяного циклу XVII–XVIII ст., для якої характерні зниження постатей святих, приземленість високих понять та опрощення великих людей, демократизація божества, зведення його поведінки на рівень побутових відносин у простонародному середовищі. Це все повною мірою розкрилося в «Енеїді». Водночас, хоча природа сміху в поемі органічно пов’язана з народною сміховою культурою, з бурлескною традицією мандрівних дяків та певними елементами української сатири XVIII ст., суспільна функція його в поемі набуває нової якості, характерної саме для представників просвітницької думки. Як гуманіст і просвітник Котляревський ставить свій сміх на службу суспільному прогресові, досягненню гармонії між особистим і суспільним, між людиною і державою. Взаємно опосередковані утвердження і заперечення в неоднозначному (амбівалентному) сміхові Котляревського, як і в Гоголя, виводять цей сміх за межі суто розважального у сферу серйозного.

Котляревський вірить в очищувальну силу сміху в боротьбі з людськими вадами, за піднесення й звеличення «моральної суті» людини. Заклик до морально-етичного оздоровлення суспільства через осміяння і самоосміяння людських вад, а також до самоорганізації суспільства на засадах «природності» й розуму засвідчує суто антропологічний підхід Котляревського-просвітника до проблеми «людина і суспільство». На відміну від сміху сатиричного (хоч елементи його наявні в поемі), який породжено непримиренністю реальності й ідеалу, сміх Котляревського шукає позитивне в тій самій заперечуваній дійсності. Гумор «Енеїди» не стільки поляризує життєві явища, скільки виявляє їх діалектичну складність, неоднозначність та єдність. Саме тому на відміну від однобічної віршової сатири класицизму, яка (хоч і перебуває у сфері низького й потворного) взагалі не включає в себе комічний елемент, в «Енеїді» з’являється радісний сміх, який утверджує позитивну сторону заперечуваного явища.

Глибоко народна й специфічна природа сміху «Енеїди», що є організувальним центром усієї поеми й визначає характер естетичного взаємозв’язку з дійсністю, виводить цей твір з ідейно обмеженого й малопродуктивного в історико-літературному плані кола травестій Вергілієвої епопеї у широкий світ європейської літератури, осяяний світлом народного гуманізму. Поема Котляревського різними гранями близька до «Моргайте» Л. Пульчі, «Декамерона» Дж. Боккаччо, до гуманістичної сатири переддня європейського Просвітництва (Ф. Рабле, Еразм Роттердамський, М. Сервантес), до творів німецької бюргерської сатири, «гробіанської літератури» (С. Брант, И. Фішарт), до комічних національних епопей часів Просвітництва («Мишоїда» й «Монахомахія» І. Красіцького, «Девін» Ш. Гнєвковського, комічні поеми М. Чоконаї «Боги ділять здобич» та «Боротьба мишей і жаб» тощо). «Енеїда» засвідчує зв’язок із сюжетно-екстенсивним (насамперед рицарським і крутійським) типом роману, з російською сатиричною повістю XVII–XVIII століть та бурлескною комедією XVIII століття.

Як і в більшості справжніх майстрів художнього слова, в Котляревського простежується ідейно-художня єдність спадщини. Це повною мірою стосується і його бурлескно-жартівливої оди «Пісня на новий 1805 год пану нашому і батьку – князю Олексію Борисовичу Куракіну» (написана 1804 p., опублікована 1849 p. ). «Пісня... » не тільки органічне явище художнього світу письменника, а й яскравий приклад своєрідності прояву класицизму в українській літературі. За часів навчання Котляревського в семінарії ще живими були навчально-практичні традиції наслідувального віршування, що культивувалися в Київській академії, – складання за прикладом римських авторів різних панегіриків, урочистих та хвалебних промов, адресованих, як правило, іменитим особам з нагоди дня народження, нового року, Різдвяних та Великодніх свят тощо.

Маючи в собі риси традиційної класицистичної оди (тематичний зміст, настанова на вивищення об’єкта, десятирядкова строфа, розташування рим, розмір), «Пісня» – типовий для української літератури XVIII – початку XIX ст. бурлескний твір, що, з одного боку, позначений просвітницьким піднесенням до ідеалу служіння особистості «общому добру», а з іншого – є своєрідною пародією на «високий» класицистичний «штиль», де «високу» тему трактовано, як і в «Енеїді», в простонародному дусі.

Уже на самому початку «Пісні» одична урочистість обертається жартівливо-зниженим зверненням не тільки до Орфея, а й до державного мужа. Похвала царському сановнику, який мав об’єктивні заслуги в упорядкуванні Полтави та виявляв певну увагу до чолобитників, викладається в дусі орацій українських дяків-пиворізів, які зображали осіб в комічно-зниженому плані. Автор навмисне виступає в ролі простака, який оцінює діяльність Куракіна за уявленнями й мірками простолюду. Він звертається до князя запанібрата, фамільярно хвалить його за те, що в Петербурзі «не валявся... за пічкою», а тягнув ярмо, «як добрий віл», що потіє від своїх трудів так, що «ніколи борщу хльобнути» та приглянути, щоб жінка й діти були «обуті і одіті» й «не голодні були». Така позиція дає змогу авторові не лише похвалити Куракіна, а й показати ненажерливе панство, яке загарбало козацькі землі, та тогочасне судочинство, що «у правду не вникає», потураючи панам. Водночас ця жартівлива ода, в якій надію на соціальну справедливість пов’язано з додержанням чинних законів, не піднімається до тієї художньої пластики й афористичності поетичного слова, що характерні для «Енеїди».

Одним із прикладів того, що інтерес Котляревського до античної поезії був не випадковий, а закономірний і художньо продуктивний, може слугувати його переклад (з вільного французького перекладу Н. Буало) вірша давньогрецької поетеси Сапфо «Ода Сафо». Звернення Котляревського до Сапфо було не простою даниною літературній традиції; воно значною мірою пов’язане з появою в українській літературі преромантичних і романтичних віянь. Подібно до Сапфо, яка в своїй любовній ліриці використовувала фольклорні мотиви дівочих пісень, І. Котляревський у «Наталці Полтавці» на основі народнопоетичної традиції створює ряд оригінальних ліричних пісень, що мають у собі риси преромантичної свідомості. У перекладі водночас збережено ту натуралізацію стихійних сил людської психіки, зокрема любовного почуття як своєрідної біди, некерованої сили, а не духовно усвідомленого акту, що була характерна і для античної поезії, й для «Енеїди» Котляревського. Любов – стихійна, некерована й незрозуміла сила, від якої «темніє світ в очах», втрачається дар слова, щось подібне до смерті. Явну тематично-стильову близькість до «Оди Сафо» (аж майже до текстуальної подібності до другої строфи) виявляє поезія О. Шпигоцького «Тільки тебе зобачила... ».

Естетика Просвітництва в особі його найвидатніших теоретиків Дідро й Лессінга вважала театр найдоступнішим і найдійовішим засобом для пропаганди нових ідей, для боротьби проти феодальної тиранії та станової нерівності, вбачала в ньому ефективне знаряддя виховання моральності. Вона висунула й обґрунтувала теорію міщанської драми, яка всупереч мертвим естетичним нормам класицизму утверджувала принцип зближення мистецтва й літератури з життям. Героями її стають представники третього стану, звичайні люди з їхніми щоденними клопотами й життєвими конфліктами. Започаткувавши своїми п’єсами «Наталка Полтавка» й «Москаль-чарівник» нову українську драматургію, Котляревський виступив прихильником нових, просвітницьких ідей.

На відміну від «високої» класицистичної трагедії, яка за допомогою абстрактно-логічного узагальнення показувала подвиги й страждання великих людей, та комедії, де об’єктом смішного виступав народ, у п’єсах Котляревського представники простого народу виходять на сцену як герої, гідні поваги й наслідування.

Прикметно, що коли Дідро висував на перше місце рух ситуацій, їхнє зіткнення (типові обставини), а Лессінг, певною мірою нехтуючи фактичною й історичною вірогідністю обставин дії, дбав насамперед про зображення родових типів, Котляревський намагався у своїх п’єсах показати типові характери в конкретних національних обставинах свого часу.

Замість основного класицистичного конфлікту – між людиною і суспільством – у драматургії Котляревського з’являється життєвий конфлікт між членами суспільства, що має в «Наталці Полтавці» досить виразну соціальну основу. Таким чином, соціально-побутову драму «Наталка Полтавка» слід розглядати як оригінальне явище в загальноєвропейській жанровій системі просвітницької міщанської драми.

П’єси Котляревського великою мірою були пов’язані з традиціями українського народного театру (вертепу), з інтермедіями XVIII ст., з російською комічною оперою XVIII ст. та фольклорно-пісенною стихією, так широко представленою в цих творах.

Видатний український драматург і актор І. Карпенко-Карий назвав п’єсу «Наталка Полтавка» праматір’ю українського народного театру, зразком народної поезії в драматичній формі. Вказуючи на органічну близькість «Наталки Полтавки» до думок і почувань народу та на великий емоційний вплив її на глядачів, він зазначав, що «і радість, і горе, і сльози Наталки були горем, сльозами і радістю всієї зали, котра була набита панською прислугою»112, 176].

Провідною ідеєю в «Наталці Полтавці» та водевілі «Москаль-чарівник», генетично тісно пов’язаному з народнопоетичними джерелами, зокрема інтермедією, є утвердження позастанової цінності людської особистості, високої моральності представників простого народу, протиставлення її пансько-чиновницькій етиці. Сценічну славу п’єсам забезпечив М. Щепкін. Завдяки п’єсам Котляревського цей актор, за свідченням С. Аксакова, «переніс на російську сцену справжню малоросійську народність, з усім її гумором і комізмом. До нього ми бачили на театрі тільки грубі фарси, карикатуру на співучу, поетичну Малоросію, Малоросію, яка дала нам Гоголя».

У п’єсах письменник підходить до думки про те, що офіційна мораль тогочасного суспільства суперечить гуманістичним принципам. Це, зокрема, яскраво відбилося в помислах і вчинках Тетерваковського, Макогоненка, Финтика та інших персонажів. Боріння вродженої доброти, бажання щастя своїм рідним і близьким, з одного боку, й певного матеріального розрахунку – з іншого, становить основу душевної драми Терпилихи, яку життя з його невмолимими законами примушує йти проти гуманних почуттів. Так само вірність, чесність, правдивість і щирість Петра у ставленні до Наталки входять у конфлікт з дійсністю, де мірилом усього є матеріальне становище людини. Немовби на противагу Терпилисі й Петрові, які не можуть до кінця встояти під тиском життєвих обставин і змушені тою чи тою мірою поступатися своїми моральними переконаннями, Котляревський уперше в українській літературі виводить на сцену нових героїв – Наталку й Миколу, які завдяки силі свого характеру здатні ступити на шлях опору «нелюдським обставинам».

У найскрутніших ситуаціях Наталка, виявляючи розум і винахідливість, зберігає почуття людської гідності, прагне утвердити особисту незалежність і зберегти глибоке почуття до Петра як найбільшу морально-етичну цінність. Вона розуміє, що шлюб, узятий з матеріального розрахунку, не може зробити її щасливою. Соціальна нерівність між нею і возним наводить її на думку: «У пана така жінка буде гірше наймички... Буде кріпачкою». І Наталка використовує найменшу можливість для збереження свободи життєвого вибору й утвердження свого права на особисте щастя.

На відміну від «ідеального», але дещо слабкодухого Петра (образ його хибує на сентиментальну розчуленість), цілісним за своєю соціальною суттю типом виступає бурлака Микола. Відмітними його рисами є розвинуте почуття власної гідності, прагнення до незалежності, сміливість, розум, почуття солідарності з бідними й знедоленими. Саме через образ Миколи виявляється критичне ставлення автора до місцевих можновладців, викриваються їхнє лицемірство, крутійство й захланність.

Стара українська література показувала суспільне середовище й людину ще як паралельні й, по суті, незалежні одне від одного явища. Так, у Сковороди арсенал моральних понять індивіда виникає не історично, не внаслідок суспільної практики, а є незмінним, оскільки визначається тією чи тією вродженою «природою» людини. Етична норма виступає автономною як форма особистої поведінки, що може бути, на його погляд, реалізована незалежно від стану моральної свідомості суспільства. Виходячи з просвітницького уявлення про природну доброту людини, Котляревський робить крок уперед і в своїх творах показує, що реальна поведінка, ті чи ті риси особистості залежать від середовища, соціальної ролі, суспільного становища та виховання індивіда.

У п’єсі «Наталка Полтавка» Тетерваковський заявляє: «Я – возний, і признаюсь, що от рожденія моего расположен к добрим ділам: но, за недосужностію по должності і за другими клопотами, доселі ні одного не зділал». Ці слова, власне, характеризують антигуманну суть усього суспільства. З них випливає, що до обов’язків возного як одного з функціонерів державного апарату не належить робити людям добро. Навпаки, соціальна роль Тетерваковського саме й дає йому можливість нехтувати інтересами інших, зокрема домагатися силуваного шлюбу з Наталкою, погрожуючи при цьому старій Терпилисі судом, штрафом і навіть ув’язненням. Разом з виборним він наполягає, щоб Петро відступився від Наталки (зрадив природному почуттю) і негайно забирався з села. «А коли волею не підеш, – підтримує його виборний, – то туда заправторимо, де козам роги правлять». Суспільство, основане на неправді й насильстві над особистістю, сприяє, отже, виробленню егоїстичних протиприродних рис. «Бач, возний – так і бундючиться, що помазався паном, – каже про Тетерваковського Микола. – Юриста завзятий і хапун такий, що із рідного батька злупить! » Возний чітко усвідомлює, що в такому суспільстві можна чогось домогтися тільки підкупом і брехнею, бо

Всяк, хто не маже, то дуже скрипить,

Хто не лукавить, то ззаду сидить.

Суспільна детермінованість особистих якостей Тетерваковськоо, його життєвих принципів і поведінки віднаходить підставу й моральне виправдання в загальному протиприродному стані суспільства. У відповідь на репліку виборного, що брехати, обманювати інших «од бога гріх, а од людей сором», возний заявляє: «О, простота, простота! Хто тепер, теє-то як його, – не брешеть і хто не обманиваєть? ».

Брехун і панський блюдолиз Финтик («Москаль-чарівник»), який «в нынешнее просвещенное время» соромиться рідної матері «за мужичие наряды», теж втрачає совість і зрікається своїх природних почуттів під впливом моралі чиновницького середовища. Цей представник крючкотворного «крапивного семени», в якого «совесть купоросом подправлена», принциповий пристосуванець і перекинчик, не боїться осуду за неповагу до своєї матері. Таке ставлення до неї випливає з моральних норм суспільства, що й є для нього головним: «Надобно сообразоваться времени и по оному поступки й чувства свои располагать».

Якщо в «Енеїді» моральна свідомість окремих членів суспільства ще великою мірою нейтральна, то в «Наталці Полтавці» вже виразно виявляється її соціальний характер:

Всякий, хто вище, то нижчого гне;

Дужий безсильного давить і жме,

Бідний багатого повний слуга,

Корчиться, гнеться пред ним, як дуга.

Переміщення конфлікту безпосередньо в суспільне середовище, у сферу повсякденних людських взаємин (це найкраще вдалося Котляревському в «Наталці Полтавці») об’єктивно наблизило письменника до виявлення причинових зв’язків між людиною і середовищем, до зображення особистості як суспільного типу. Не можна сказати, що в «Наталці Полтавці» Котляревський обминає матеріальні умови життя героїв і характер суспільних відносин. Майнова, а отже, й соціальна нерівність саме стає причиною драматичних переживань Наталки й Петра. І Терпилиха, і її дочка добре знають із власного життєвого досвіду, що таке нестатки й бідність. Водночас суть конфлікту в творах Котляревського полягає не в зіткненні станових інтересів, а в порушенні індивідами загальнолюдських морально-етичних засад.

Котляревський наблизився до розуміння єдності типових обставин і типових характерів, однак про типові реалістичні характери говорити ще рано. Логіка їх порушується внаслідок просвітницької настанови на примат у суспільних відносинах «природного» й раціонального первнів. Певною мірою це пов’язано й із тим, що в «Наталці Полтавці» додержано класицистичного принципу трьох єдностей. І Тетерваковський, і Финтик «перевиховуються» й тим самим втрачають свої типові соціальні риси. (На самому факті морального «переродження» возного позначився і вплив сентименталізму. ) У Котляревського, насамперед у сфері творення характерів, ще немає органічного злиття типового через індивідуальне. Так, позитивні риси Енея, Дідони, Ганни, Лавінії, Наталки, Петра, Миколи, Тетяни та матері Финтика варіюються в одному колі синонімічних ознак: моторний, гарний, проворний, хоч куди козак (Еней); гарна, весела, моторна, розумна, працьовита (Дідона); гарна, проворна, чепуруха, дівка хоч куди (Ганна); гарна, проворна, приступна, добра, не спесива, красива, молода (Лавінія); красива, розумна, моторна, проста, до всякого діла дотепна, з добрим серцем, не спесива, весела і жартівлива (Наталка); добра, розумна і поважна (мати Финтика); хлопець славний, гарний, добрий, проворний, роботящий (Петро). За змістом характеристика позитивних героїв відповідає нормам народної трудової моралі. В ній виявляється народний погляд на етичне й естетичне. Для Тетерваковського, Макогоненка, Финтика, Венери, Амати, Латина, Турна та інших персонажів, які протистоять позитивним засадам, однаково притаманні лицемірство й підступність, обман, крутійство та інші вади. І водночас ці герої не є однозначно негативними. Це – живі люди, яким притаманні й позитивні риси. Мова персонажів драматичних творів Котляревського типізована (а не індивідуалізована) в рамках соціальних типів: селянин, чиновник, солдат.

Живе народне слово в XVI–XVIII ст. вже було представлене в творах українського письменства, але Котляревський перший показав невмируще багатство розмовної мови.

Незаперечна його роль у наближенні письменства до народу, у приверненні уваги до художньо-естетичної цінності мовної культури народу. Письменник засвідчив значні можливості народного слова для мовної характеристики персонажів. Він увів у літературу той основний словниковий склад народної побутової мови, яким великою мірою послуговувалися всі письменники дошевченківського періоду, збагачуючи й розвиваючи його.

«Енеїда» Котляревського, – зазначав О. І. Біленький, – з’явилася в епоху, коли історичні обставини поставили під знак питання дальше майбутнє української мови, а також і всієї української літератури. Бути чи не бути країнському народові, який втратив останні рештки автономії? Бути! – відповіла на це питання поема Котляревського».

Творчість Котляревського не тільки відкрила читачам новий національний світ із його неповторним комплексом історичної, соціальної та морально-етичної свідомості, а й утвердила в українській літературі нові принципи художнього освоєння дійсності, цілу ідейно-художню епоху. Виступаючи важливим чинником розширення пізнавальних можливостей мистецтва, нагромадження в ньому рис реалістичності, звернення до народного світобачення й народної культури, таке характерне для творчості Котляревського, означало насамперед рішуче наближення літератури до нового для неї об’єкта зображення – народу, а відтак – і до можливості пізнання його як великої сили історії. У творчості Котляревського міститься дух народного гуманізму, що виявляється в прагненні особистості до свободи, у співвіднесенні автором естетичного ідеалу й самої мети художньої творчості з життєвими інтересами народних мас.

Життя у творах Котляревського – поліфонічне й багатобарвне, цілісне й неприкрашене, як сама природа. Він не просто «реконструює» природні стосунки між індивідами чи показує родові людські риси, а наближається до відображення багатовимірних суспільних зв’язків між людьми, за яких особистість із кола емпіричних побутових уявлень і відносин виходить на орбіту загальнонаціональних історичних закономірностей. Соціальні інститути в його творах починають втрачати свою зовнішню і незалежну природу стосовно людини чи цілої етнічної спільноти й виступають витвором і результатом сукупної діяльності людей. Котляревський, таким чином, доходить розуміння, що стрижнем в житті суспільства й людини є принцип історичної змінюваності. Відчуття цілеспрямованого руху часу (просвітницька ідея прогресу на відміну від циклічного круговороту його в епопеї Вергілія), його протікання поза сюжетом, за межами твору пов’язане в Котляревського саме з усвідомленням історичної змінюваності й неповторності світу. Елементи історизму в його творчості яскраво виявляються в художньому освоєнні конкретно-історичного змісту життя своєї епохи та свого народу, у відтворенні їх неповторного образу й колориту, в здатності осягнути провідні тенденції суспільного розвитку.

Поява рис художнього історизму приводить Котляревського до відображення національної самосвідомості народу, розуміння ним своєї історичної долі й національної самобутності, утвердження права на самостійний розвиток. Національна самосвідомість народних мас у Котляревського містить також і елементи їхньої станової свідомості, внаслідок чого в читача виникає думка про тогочасну організацію суспільного життя як явища протиприродного, несправедливого.

Зображення Котляревським національного колективу, представленого головним чином народною масою («Енеїда»), центральним об’єктом літератури сприяло переходу народного з царини низького й потворного (так воно розумілося тоді в класицистичній естетиці) у сферу ідеального й героїчного. Звернення до національних культурних витоків, до народної естетики й етики вело до руйнування художнього універсалізму, до переходу від ідейно-художньої обробки традиційних літературних сюжетів до конкретно-історичного бачення дійсності, до створення оригінальних художніх структур. Це був шлях до урізноманітнення проблематики, тем, ідей, до поглибленого розуміння самої концепції буття й людини як явища історично змінюваного, до вдосконалення поетичної мови, зростання активного творчого первня в літературі.

Як письменник Котляревський пройшов шлях від літературного освоєння народного гротеску, що виступає у нього в усій багатогранності ідейно-естетичних функцій, від поетики бурлеску до просвітницького реалізму та преромантизму. Його відхід від прямолінійної художньої умовності в зображенні персонажів, від символіки й алегоризму попередньої літературної традиції, поява в його творах усупереч класицистичній нормативності вільного художнього вимислу як своєрідної «гри без правил» – важливий крок уперед в історії життя літературного образу на шляху творення індивідуальних характерів. Його естетичні уроки дали могутній поштовх розвитку нової української літератури.

Вплив яскравого й самобутнього таланту Котляревського, розвиток його художньо-естетичних принципів позначилися на художній спадщині Гоголя та Шевченка, на творчості багатьох інших українських письменників. Його твори, що увібрали багатовікові художні традиції української та європейської культури, на межі нової історичної й літературної епох знаменували перехід до нового типу художнього мислення.

12 3 Следующая ⇒