ГАЙДАМАКИ

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 4Следующая ⇒

1839 — 1841

ГАЙДАМАКИ

Все йде, все минає — і краю немає,

Куди ж воно ділось? Відкіля взялось?

І дурень, і мудрий нічого не знає.

Живе... умирає... Одно зацвіло,

А друге зав’яло, навіки зав’яло...

І листя пожовкле вітри рознесли.

А сонечко встане, як перше вставало,

І зорі червоні, як перше плили,

Попливуть і потім, і ти, білолиций,

По синьому небу вийдеш погулять,

Вийдеш подивиться в жолобок, криницю

І в море безкрає і будеш сіять,

Як над Вавилоном, над його садами,

І над тим, що буде з нашими синами;

Ти вічний без краю!.. Люблю розмовлять,

Як з братом, з сестрою, розмовлять з тобою,

Співать тобі думу, що ти ж нашептав.

Порай мені ще раз, де дітись з журбою?

Я не одинокий, я не сирота —

Єсть у мене діти, та де їх подіти?

Заховать з собою? Гріх, душа жива!

А може, їй легше буде на тім світі,

Як хто прочитає ті сльози-слова,

Що так вона щиро колись виливала,

Що так вона нишком над ними ридала.

Ні, не заховаю, бо душа жива.

Як небо блакитне — нема йому краю,

Так душі почину і краю немає.

А де вона буде? Химерні слова!

Згадай же хто-небудь її на сім світі —

Безславному тяжко сей світ покидать.

Згадайте, дівчата, — вам треба згадать! /129/

Вона вас любила, рожевії квіти,

І про вашу долю любила співать.

Поки сонце встане, спочивайте, діти,

А я поміркую, ватажка де взять.

Сини мої, гайдамаки!

Світ широкий, воля —

Ідіть, сини, погуляйте,

Пошукайте долі.

Сини мої невеликі,

Нерозумні діти,

Хто вас щиро без матері

Привітає в світі?

Сини мої! орли мої!

Летіть в Україну —

Хоч і лихо зострінеться,

Так не на чужині.

Там найдеться душа щира,

Не дасть погибати,

А тут... а тут... Тяжко, діти!

Коли пустять в хату,

То, зострівши, насміються —

Такі, бачте, люди:

Все письменні, дрюковані,

Сонце навіть гудять:

«Не відтіля, — каже, — сходить,

Та не так і світить,

Отак, — каже, — було б треба... »

Що маєш робити?

Треба слухать, може, й справді

Не так сонце сходить,

Як письменні начитали...

Розумні та й годі!

А що ж на вас вони скажуть?

Знаю вашу славу!

Поглузують, покепкують

Та й кинуть під лаву.

«Нехай, — скажуть, — спочивають,

Поки батько встане

Та розкаже по-нашому

Про свої гетьмани.

А то дурень розказує

Мертвими словами

Та якогось-то Ярему /130/

Веде перед нами

У постолах. Дурень! дурень!

Били, а не вчили.

Од козацтва, од гетьманства

Високі могили —

Більш нічого не осталось,

Та й ті розривають;

А він хоче, щоб слухали,

Як старці співають.

Дарма праця, пане-брате:

Коли хочеш грошей

Та ще й слави, того дива,

Співай про Матрьошу,

Про Парашу, радость нашу,

Султан, паркет, шпори, —

От де слава! А то співа:

«Грає синє море»,

А сам плаче, за тобою

І твоя громада

У сіряках!.. » Правда, мудрі!

Спасибі за раду.

Теплий кожух, тілько шкода

Не на мене шитий,

А розумне ваше слово

Брехнею підбите.

Вибачайте... кричіть собі,

Я слухать не буду

Та й до себе не покличу:

Ви розумні люди —

А я дурень; один собі

У моїй хатині

Заспіваю, заридаю,

Як мала дитина.

Заспіваю — море грає,

Вітер повіває,

Степ чорніє, і могила

З вітром розмовляє.

Заспіваю — розвернулась

Висока могила,

Аж до моря запорожці

Степ широкий вкрили.

Отамани на вороних

Перед бунчуками

Вигравають... А пороги /131/

Меж очеретами

Ревуть, стогнуть, розсердились,

Щось страшне співають.

Послухаю, пожурюся,

У старих спитаю:

«Чого, батьки, сумуєте? »

«Невесело, сину!

Дніпро на нас розсердився,

Плаче Україна... »

І я плачу. А тим часом

Пишними рядами

Виступають отамани,

Сотники з панами

І гетьмани — всі в золоті,

У мою хатину

Прийшли, сіли коло мене

І про Україну

Розмовляють, розказують,

Як Січ будовали,

Як козаки на байдаках

Пороги минали,

Як гуляли по синьому,

Грілися в Скутарі

Та як, люльки закуривши

В Польщі на пожарі,

В Україну верталися,

Як бенкетовали.

«Грай, кобзарю, лий, шинкарю! »

Козаки гукали.

Шинкар знає, наливає

І не схаменеться;

Кобзар вшкварив, а козаки —

Аж Хортиця гнеться —

Метелиці та гопака

Гуртом оддирають;

Кухоль ходить, переходить,

Так і висихає.

«Гуляй, пане, без жупана,

Гуляй, вітре, полем,

Грай, кобзарю, лий, шинкарю,

Поки встане доля».

Взявшись в боки, навприсідки

Парубки з дідами.

«Отак, діти! добре, діти! /132/

Будете панами»,

Отамани на бенкеті,

Неначе на раді,

Похожають, розмовляють;

Вельможна громада

Не втерпіла, ударила

Старими ногами.

А я дивлюсь, поглядаю,

Сміюся сльозами.

Дивлюся, сміюся, дрібні утираю —

Я не одинокий, є з ким в світі жить;

У моїй хатині, як в степу безкраїм,

Козацтво гуляє, байрак гомонить,

У моїй хатині синє море грає,

Могила сумує, тополя шумить,

Тихесенько Гриця дівчина співає —

Я не одинокий, є з ким вік дожить.

От де моє добро, гроші,

От де моя слава,

А за раду спасибі вам,

За раду лукаву.

Буде з мене, поки живу,

І мертвого слова,

Щоб виливать журбу, сльози.

Бувайте здорові,

Піду синів випровожать

В далеку дорогу.

Нехай ідуть — може, найдуть

Козака старого,

Що привіта моїх діток

Старими сльозами.

Буде з мене. Скажу ще раз:

Пан я над панами.

Отак, сидя в кінці стола,

Міркую, гадаю:

Кого просить? хто поведе?

Надворі світає;

Погас місяць, горить сонце.

Гайдамаки встали,

Помолились, одяглися,

Кругом мене стали.

Сумно, сумно, як сироти,

Мовчки похилились. /133/

«Благослови, — кажуть, — батьку,

Поки маєм силу;

Благослови шукать долю

На широкім світі».

Постривайте... світ — не хата,

А ви малі діти,

Нерозумні. Хто ватажком

Піде перед вами?

Хто проведе? Лихо, діти,

Лихо мені з вами!

Викохав вас, вигодував,

Виросли чималі,

Йдете в люди, а там тепер

Все письменне стало.

Вибачайте, що не вивчив,

Бо й мене хоч били,

Добре били, а багато

Дечому навчили!

Тма, мна знаю, а оксію

Не втну таки й досі.

Що ж вам скажуть? Ходім, сини,

Ходімо, попросим.

Єсть у мене щирий батько

(Рідного немає) —

Дасть він мені раду з вами,

Бо сам здоров знає,

Як то тяжко блукать в світі

Сироті без роду;

А до того — душа щира,

Козацького роду,

Не одцуравсь того слова,

Що мати співала,

Як малого повивала,

З малим розмовляла;

Не одцуравсь того слова,

Що про Україну

Сліпий старець, сумуючи,

Співає під тином.

Любить її, думу правди,

Козацькую славу,

Любить її — ходім, сини,

На раду ласкаву.

Якби не він спіткав мене

При лихій годині, /134/

Давно б досі заховали

В снігу на чужині;

Заховали б та й сказали:

«Так... якесь ледащо... »

Тяжко, важко нудить світом,

Не знаючи за що.

Минулося, щоб не снилось!..

Ходімо, хлоп’ята,

Коли мені на чужині

Не дав погибати,

То й вас прийме, привітає,

Як свою дитину.

А од його, помолившись,

Гайда в Україну! »

Добридень же, тату, в хату,

На твоїм порогу,

Благослови моїх діток

В далеку дорогу.

⇐ Предыдущая 123 4 Следующая ⇒