«Кубинське питання у міжнародних відносинах на початку третього тисячоліття»

Бондаренко Тетяна

гр: 2329-2

«Кубинське питання у міжнародних відносинах на початку третього тисячоліття»

В даний час Куба підтримує дипломатичні та економічні відносини з такими державами, як Росія, США, Китай, Канада, та ряду інших провідних країн Європи. У сумі відносини підтримуються з 165 країнами.

Найбільш гостро кубинське питання проявляється в американсько-кубинських відносинах. Американо–кубинський конфлікт є унікальним явищем сучасних міжнародних відносин. У світовій практиці немає аналогів такого тривалого і «стабільного» конфлікту між однією з найсильніших держав планети і незрівнянно меншою державою.

Одним з головних компонентів американсько‒ кубинського конфлікту є проблема міграції. Кубинці, що іммігрували в США, характеризуються більшою прихильністю до свого емігрантського середовища, ніж інша діаспора, і є стійким феноменом «громадянства на відстані», що властивий лише деяким народам. Кубинське співтовариство у Флориді, оцінюється як перший приклад існування в США істинно етнічного анклаву. Сильна й різноманітна ділова активність кубинців, фундамент якої був закладений ще на початку 60‒ х років минулого століття, зумовила найважливішу особливість анклаву – сформованість і самодостатність.

Прихід до влади республіканської адміністрації знаменував собою новий виток напруженості в американсько‒ кубинських відносинах. Події 11 вересня 2001 р. суттєво вплинули не лише на загальний стан американсько‒ кубинських відносин (Куба була внесена до списку «держав‒ спонсорів тероризму»), але й на практичний підхід американської влади до проблеми нелегальної міграції з Куби. Зокрема, особлива увага приділяється тим аспектам імміграції, які пов’язані з можливістю проникнення до країни терористів і членів організованих злочинних угрупувань з‒ за кордону. Водночас посилюється контроль над міжнародними фінансовими потоками, у тому числі й грошовими переказами мігрантів.

У 2003 р. президент США Джордж Вашингтон Буш перервав перемовини з питань міграції, звинувативши Кубу у невиконанні умов угоди про міграцію. Також з 1 липня 2004 р. набуло чинності рішення про скорочення грошових переказів кубинців з США на Кубу (300$ на квартал) та зменшення поїздок на Кубу кубинських емігрантів до одного разу на три роки лише для близьких родичів.

На думку дослідників, після перемоги демократів на виборах 2008 р. триває безпрецедентне жорстке заперечення політичної спадщини попередньої адміністрації США, разом з тим, у більш практичному вимірі спостерігаються певна традиційність, тривкість та інерційність зовнішньополітичного курсу.

У своїй вступній промові 17 квітня 2009 р., президент США Барак Обама висловив надію на відновлення переговорів з Кубою з питань міграції, визначивши даний аспект одним з головних питань у двосторонніх відносинах. 31 травня 2009 р. Куба дала згоду на відновлення переговорів. Так почався новий етап у зближенні двох країн.

Першим кроком назустріч «відлизі» в американсько‒ кубинських відносинах стало скасування обмежень на грошові перекази членам сім’ї та подорожі на Кубу. Так звані, американські кубинці (іммігранти, що проживають переважно у Флориді та інших південних штатах), користуючись скасуванням заборони на приватні валютні операції, почали активно надсилати рідним і близьким на Кубу значні грошові перекази. За попередніми підрахунками, у 2009 році кубинська діаспора Сполучених Штатів переказала на історичну батьківщину понад 600 млн. доларів. У США не приховують сподівань на розхитування режиму «братів Кастро» за допомогою даних заходів. Офіційні заяви, як завжди, містять формулювання у вигляді евфемізму: «сприяти розвитку демократії і свободи на Острові».

Перший раунд перемовин з питань міграції відбувся у липні 2009 року в Нью‒ Йорку. Американську делегацію очолював перший заступник помічника держсекретаря США у справах Західної півкулі Крейг Келлі. Як повідомив глава МЗС Куби Бруно Родрігес, у ході переговорів були обговорені існуючі міграційні правила, питання співпраці в області боротьби з торгівлею людьми, а також американській стороні було запропоновано підписати нову угоду, що стосується міграційних питань. Представники кубинської делегації також відзначили, що досягненню легальної міграції з Куби до США заважає «Закон про врегулювання статусу кубинців». На даний момент, на думку кубинської сторони, він лише стимулює нелегальну міграцію.

Другий раунд переговорів проходив у лютому 2010 року у Гавані. Кубинську делегацію очолив заступник міністра закордонних справ Дагоберто Родрігес, американську, як і раніше – Крейг Келлі. Представник Куби підтвердив постійну заклопотаність своєї держави з приводу перешкод правовій, безпечній і організованій міграції, головними з яких є застосування Закону 1966 р. і політики «сухих і мокрих ніг». Позиція американського уряду полягала у підтвердженні практики надання імміграційних пільг та постійного місця проживання кубинцям до часів «демократизації» Куби та зміни нею внутрішньої політики.

Третій раунд переговорів відбувся у Вашингтоні в червні 2010 р. Сторонни зустрілись з метою обговорення питання імплементації американсько‒ кубинських міграційних угод. За офіційними інформаційними

повідомленнями відбувся плідний обмін думками з метою розробки більш ефективних механізмів співпраці по боротьбі з торгівлею людьми. Гавана знову заявила Вашингтону, що політика «сухих і мокрих ніг» залишається основним стимулом до нелегальної імміграції в США. У свою чергу, Вашингтон заявив, що участь США в переговорах відображає намір країни брати участь у пошуку «конструктивної дискусії» з урядом Куби.

Четвертий раунд перемовин щодо міграції відбувся на початку 2011 р. у Гавані.

Підсумовуючи викладене можемо підвести висновок:

· американсько‒ кубинський конфлікт за півстоліття існування породив власну політичну культуру, з одного боку – це ідеологія «фортеці в облозі», з іншого – комплекс неповноцінності наддержави, неспроможної підкорити невеличкий острів;

· автори поділяють думку провідних фахівців, що зовнішній політиці США притаманна інерційність та наступність у стратегічних пріоритетах. Однією з ключових ознак латиноамериканського курсу Вашингтону є застосування принципу «подвійних стандартів» та збереження старих ідеологічних настанов;

· проблема міграції була й буде структуроутворюючим компонентом американсько‒ кубинського конфлікту. Позиція США ґрунтується на застосуванні «Закону про врегулювання статусу кубинських емігрантів» (1966) та політики «сухих і мокрих ніг», натомість кубинське керівництво вважає їх стимулом для зростання нелегальної міграції;

· не дивлячись на «демократичну» риторику, аналіз конкретних дій адміністрації Барака Обами протягом останніх двох років засвідчує небажання кардинально вирішувати «кубинське питання».

⇐ Предыдущая 1 23