Annotation 2 страница

А згодом відбулися події, які змусили Знайка й зовсім забути на якийсь час про місячний камінь. Те, що сталося, було таким дивовижним і незвичайним, що його важко й описати. Знайкові, просто кажучи, було не до того, щоб думати про якийсь там камінь, із якого він не мав ніякої користі. День, коли це все трапилось, почався, як завжди, коли не зважати, що Знайко, прокинувшись, устав не зразу, а, всупереч своїм правилам, дозволив собі трошечки повалятись у постелі. Спочатку йому просто було ліньки вставати, а потім стало здаватися, ніби в нього чи то болить, чи то паморочиться голова. Якийсь час він не розумів, чи у нього болить голова від того, що він лежить у постелі, чи, може, він лежить у постелі тому, що у нього болить голова. Проте у Знайка був свій власний спосіб боротися з головним болем, а саме — не звертати на біль ніякої уваги й робити все так, наче ніякого болю не було. Надумавши вдатись до цього способу, Знайко бадьоро схопився з постелі й почав робити ранкову зарядку. Зробивши ряд гімнастичних вправ і вмившись холодною водою, Знайко відчув, що ні болю, ні запаморочення у нього вже не було. Настрій у нього поліпшився, до сніданку ще лишалось досить часу, і Знайко вирішив прибрати в кімнаті: підмів підлогу, протер вологою ганчіркою стінні шафи, в яких у нього зберігалися різні хімічні речовини в баночках і колекції комах, а головне — розклав по поличках книжки, що їх чимало зібралось у нього на столі, на тумбочці біля ліжка й навіть на підвіконні. Це давно треба було б зробити, та Знайкові все якось часу бракувало. Прибираючи з підвіконня книжки, Знайко вирішив заразом прибрати й місячний камінь, що валявся там. Відчинивши шафу, в якій у нього зберігалась колекція мінералів, Знайко поклав місячний камінь на нижню поличку, бо на верхніх поличках не було жодної вільної місцинки. Для цього Знайкові довелося нагнутись, а нагнувшись, він знову відчув легке запаморочення. — Ну от! — сказав сам собі Знайко. — Знову голова обертом іде! Може, я й справді хворий? Треба буде сказати Пілюльці, щоб якихось порошків дав. До запаморочення у Знайка приєдналося ще якесь дивне відчуття зависання головою донизу, тобто йому на якусь мить здалося, ніби він перевернувся догори ногами. Озирнувшись на всі боки й упевнившись, що він стоїть, Знайко зачинив двері шафи й уже хотів випростатись, але саме в цей час його знизу мовби штовхнуло щось і підкинуло під стелю. Вдарившись об стелю головою, Знайко впав на підлогу й, відчуваючи, що його ніби підхопило вітром і кудись несе, вхопився рукою за стіл. А проте це не допомогло йому втриматись на місці. В наступну мить він уже знову був у повітрі, й притому разом із стільцем у руках. Одлетівши в куток кімнати, Знайко вдарився спиною об стіну, відскочив од неї, неначе м'ячик, і полетів до протилежної стіни. Зачепивши по дорозі стільцем за люстру й розбивши лампу, Знайко вдарився головою об книжкову полицю, від чого книжки розлетілися в різні боки. Побачивши, що від стільця ніякої користі нема, Знайко шпурнув його від себе. Стілець полетів униз і, вдарившись об підлогу, підскочив угору, ніби гумовий, сам же Знайко підлетів до стелі й, відскочивши від неї, полетів униз. По дорозі він зіткнувся з стільцем, що летів назустріч, і стілець ударив його бильцем прямо в перенісся. Удар був такий сильний, що Знайко ошалів від болю і на якийсь час перестав метлятися в повітрі.

Поволі оговтавшись, Знайко впевнився, що висить у якійсь чудернацькій позі посеред кімнати, між підлогою і стелею. Недалечко від нього завис догори ніжками стілець, люстра висіла в якомусь неприродному стані: не прямовисно, як буває завжди, а навкіс, наче якась незбагненна сила притягала її до стіни; довкола по всій кімнаті плавали книжки. Знайкові було дивно, що й стілець, і книжки не падають на підлогу, а начебто висять у повітрі. Все це було схоже на стан невагомості, який Знайко спостерігав у кабіні космічного корабля під час подорожі на Місяць. — Дивно! — пробурчав Знайко. — Дуже дивно! Стараючись не робити різких рухів, він спробував підняти руку. Його здивувало, що для цього йому не треба було ніяких зусиль. Рука неначе сама піднялася. Вона була легка, мов пушинка. Знайко підняв другу руку. Й ця рука, здавалося, нічого не важила, її навіть мовби підштовхувало щось знизу. Тепер, коли хвилювання його трохи вляглося, Знайко відчував у всьому тілі якусь незвичайну легкість. Йому здавалося, що досить тільки махнути руками, й він почне пурхати по кімнаті, наче метелик чи якась інша крилата комаха. «Що ж це зі мною сталося? — збентежено думав Знайко. — Одне з двох: або я перебуваю у стані невагомості, або я сплю і все це мені сниться». Він почав з усіх сил витріщати очі, намагаючись прокинутись, але, впевнившись, що й так не спить, зовсім засумував і закричав жалібним голосом: — Братики, рятуйте! Але на допомогу ніхто не йшов, і Знайко вирішив скоріше вибратися з кімнати й подивитись, що роблять інші друзі коротульки. Він почав обережно рухати руками й ногами, ніби плив, повільно переміщався в повітрі й поступово доплив до дверей. Там Знайко вчепився руками за одвірок і заходився з усієї сили штовхати двері ногами. Здавалося б, відчинити двері — діло нехитре, проте в стані невагомості це не так просто, як здається. Знайкові довелося докласти чимало зусиль, перш ніж двері відчинилися. Вибравшись нарешті з кімнати й опинившись на сходах (точніше — під сходами), Знайко став думати, як би йому спуститися вниз. Кожен може легко догадатися, що спускатися звичайним способом, тобто по сходинках, Знайко тепер не міг, бо сила тяжіння вже не тягла його вниз, і хоч скільки б він перебирав ногами, це ні до чого не привело б. Нарешті Знайко все-таки придумав хороший спосіб. Дотягнувшись до поручнів, він став спускатися, чіпляючись за поручні руками. Мабуть, збоку це мало дуже кумедний вигляд, тому що Знайкові ноги метлялися в повітрі, мов у комара, і в міру того, як він спускався все нижче, ноги його задиралися все вище, й він усе більше перевертався головою донизу. Спустившись таким оригінальним способом зі сходів, Знайко опинився в коридорі перед дверима до їдальні. За дверима чути було якісь приглушені крики. Знайко прислухався і зрозумів, що коротульки, які були в їдальні, чимось стривожені. Після кількох невдалих спроб Знайко відчинив двері й опинився в їдальні. Те, що він побачив, здивувало його. Коротульки, які зібралися в їдальні, не сиділи, як завжди, за столом, а плавали в різних позах у повітрі. Навколо них плавали стільці, лавочки, миски, тарілки, ложки. Тут же плавала велика алюмінієва каструля, повнісінька манної каші. Побачивши Знайка, коротульки зчинили неймовірний галас. — Знаєчку, ріднесенький, поможи! — залементував Розтеряйко. — Я не збагну, що зі мною робиться! — Слухай, Знайку, ми всі чомусь літаємо! — закричав лікар Пілюлька. — А в мене ноги відібрало! Я ходити не можу! — верещав Сиропчик. — І в мене ноги відібрало! У всіх ноги відібрало! І стіни хитаються! — кричав Бурчун. — Тихше, братики! — закричав у відповідь Знайко. — Я сам нічого не можу збагнути. По-моєму, всі ми в стані невагомості. Ми втратили вагу. Я відчував такий же стан, коли летів на Місяць у ракеті. — Але ж ми нікуди не летимо, — сказав Тюбик. — Це, мабуть, хтось навмисне придумав такі пустощі! — закричав Поспішайко. — Хтось пожартував над нами! — підхопив Розтеряйко. — Ну що за жарти такі! — заверещав Пончик. — Зараз же перестаньте! У мене голова обертом іде! Чому стіни хитаються? Чому все перевернулось догори дном? — Усе на місці, — відповів Пончикові Знайко. — Ти сам перевернувся головою донизу, тому тобі й здається, що все навколо догори дном. — Ну то хай мене зараз же перевернуть назад, а то я за себе не відповідаю! — кричав Пончик. — Спокійно! — сказав Знайко. — Спочатку нам треба з'ясувати, чого ми втратили вагу. А Незнайко сказав: — Якщо ми втратили вагу, то її треба відновити, от і все. Що тут іще з'ясовувати? — А ти, дурнику, мовчи, коли нічого розумного придумати не можеш, — сказав роздратовано Шпунтик. — А ти мене дурником не обзивай, а то як дам кулаком! По цих словах Незнайко розмахнувся кулаком і так стусонув Шпунтика, що той завертівся дзигою і полетів через усю кімнату. Незнайко теж не втримався на місці і, полетівши в протилежний бік, стукнувся головою об каструлю з кашею. Від поштовху рідка манна каша вихлюпнулась просто в обличчя Пончикові, який був поблизу. — Братики, що це?.. За що?.. Це неподобство! — кричав Пончик, розмазуючи манну кашу по обличчю й плюючись на всі боки. Намагаючись уникнути зіткнення з Пончиком, який безперестанку плювався, і грудками манної каші, що плавали в повітрі, коротульки стали робити різні рухи руками та ногами, і тому почали літати по кімнаті в усіх напрямах, налітаючи одне на одного і завдаючи одне одному різних пошкоджень. — Тихше, братики! Спокійно! — надривався Знайко, якого штовхали з усіх боків. — Старайтесь не рухатися, братики, а то я не знаю, що буде. В стані невагомості не можна робити надто різких рухів. Чуєте, що я вам кажу! Спо-кій-но!!! Розсердившись, Знайко грюкнув кулаком по столу, біля якого саме був. Від такого різкого руху Знайка самого перевернуло в повітрі, і він досить сильно вдарився потилицею об ріг столу. — Ну от, я ж казав! — закричав він, чухаючи потилицю. Коротульки нарешті зрозуміли, що від них вимагалося, перестали робити зайві рухи й тепер нерухомо висіли в повітрі: хто вгорі, під стелею, хто внизу, недалеко від підлоги, хто вгору головою, хто вниз головою, хто горизонтально, хто нахилившись. Побачивши, що всі нарешті заспокоїлись, Знайко сказав: — Слухайте мене уважно. Зараз я вам прочитаю лекцію про невагомість… Усі ви знаєте, що кожен предмет притягається до землі, і це притягання ми відчуваємо як силу тяжіння, або як вагу. Завдяки силі тяжіння, або вазі, ми можемо вільно пересуватися по землі, бо наші ноги під вагою нашого тіла притискаються до землі, виникає зчеплення з нею. Якщо ж вага зникне, ось як зараз, то ніякого зчеплення вже не буде й ми не зможемо пересуватися звичайним способом, тобто не зможемо ходити по землі або по підлозі. Що в такому разі робити? — Так, так, що робити? — одізвались з усіх боків коротульки. — Треба пристосовуватись до нових умов, — відповів Знайко. — А для цього всім вам треба засвоїти третій закон механіки, який особливо наочно проявляється в умовах невагомості. Про що сказано в цьому законі? В ньому сказано, що кожна дія викликає рівну й протилежно спрямовану протидію. Наприклад: якщо я, перебуваючи в стані невагомості, підніму руки вгору, то все моє тіло зразу ж опуститься вниз. От дивіться… Знайко рішуче підняв обидві руки вгору, й усе його тіло почало плавно опускатися вниз. — Коли ж я опущу руки вниз, — сказав він, — то все моє тіло почне підніматися вгору. Не долетівши до підлоги, Знайко швидко опустив руки вниз і плавно полетів угору. — А тепер дивіться! — закричав Знайко, зупинившись під стелею. — Якщо я відведу руку вбік — наприклад, праворуч, — то все моє тіло почне обертатися у протилежному напрямку, тобто ліворуч. Енергійно відкинувши праву руку вбік, Знайко став обертатися і перевернувся головою донизу. — Бачите? — крикнув він, — Зараз я головою донизу, і вся кімната для мене ніби перевернута. Що мені зробити, щоб повернутись у попереднє положення? Для цього досить махнути рукою вбік. Знайко махнув убік лівою рукою і, зробивши кілька обертових рухів, перевернувся знову догори головою. — Ви бачите, що, виконуючи нескладні рухи руками, можна надавати своєму тілу будь-якого положеня у просторі. Тепер послухайте, що нам треба зробити в першу чергу. В першу чергу тим із вас, що висять головою донизу, треба перевернутися головою вгору. — А тим, що вгору головою, треба перевернутися вниз головою? — запитав Незнайко. — А ось цього саме й не треба, — відповів Знайко. — Всі повинні бути головою вгору, тому що таке положення звичне для кожного нормального коротульки. По-друге, всім треба опуститися вниз і намагатися триматися поблизу підлоги, бо для кожного нормального коротульки природно бути на підлозі, а не маячити під стелею. Сподіваюся, це зрозуміло? Всі почали робити плавні рухи руками, намагаючись перейти у вертикальне положення й опуститися вниз. Це не зразу вдалося всім, бо, опинившись у вертикальному положенні й опустившись униз, коротульки відштовхувалися ногами від підлоги й злітали знову під стелю. — Тримайтеся ближче до стін, братики, — радив коротулькам Знайко, — а опустившись униз, хапайтесь руками за щось нерухоме: за підвіконня, за дверну ручку, за трубу парового опалення. Ця порада була дуже корисна. Минуло небагато часу, й усі коротульки зібралися внизу, окрім Пончика, який усе ще незграбно перевертався в повітрі. Всі наперебій радили йому, як опуститися вниз, але це не не давало користі. — Ну, нічого, — сказав Знайко. — Нехай він потренується. З часом у нього буде все добре виходити. А ми з вами трошки відпочинемо й постараємось звикнути до стану невагомості. — Як же! Звикнеш до нього! — насупившись, пробурчав Бурчун. — До всього можна звикнути, — спокійно відповів Знайко. — Головне — не звертати на невагомість уваги. Якщо кому здаватиметься, що він падає вниз або перевертається догори ногами, а такі відчуття бувають у стані невагомості, то треба швиденько оглянутися на всі боки. Ви побачите, що перебуваєте в кімнаті, нікуди не падаєте, і перестанете хвилюватися. У кого є, запитання? — Мене дуже непокоїть одне питання, — сказав Незнайко. — Ми будемо сьогодні снідати чи в зв'язку з невагомістю всілякі там сніданки та обіди зовсім відміняються? — Сніданки та обіди не відміняються, — відповів Знайко. — Зараз чергові по кухні готуватимуть сніданок, а ми тим часом займемося ділом. Насамперед треба закріпити всі рухомі предмети, щоб вони не літали в повітрі. Столи, стільці, шафи та інші меблі треба прибити до підлоги гвіздками; по всіх кімнатах і коридорах слід протягти вірьовки, як для сушіння білизни. Ми триматимемось за вірьовки руками, й нам буде легше пересуватися. Всі, крім Пончика, одразу ж взялися до роботи: хто прибивав меблі до підлоги, хто протягував вірьовки по кімнатах. Це було нелегке діло. Спробуй-но забити гвіздок у стіну, коли при кожному ударі молотком сила протидії відкидає тебе в протилежний бік, і тобі темніє в очах, і ти летиш, не знаючи, об що стукнешся головою. Тепер усе доводилось робити по-новому. Щоб забити один гвіздок, треба було не менше трьох коротульок. Один тримав гвіздок, другий бив по ньому молотком, а третій тримав того, що бив по гвіздку, щоб сила протидії не відкидала його назад. Особливо важко довелося черговим по кухні. Добре, що черговими в той день були Гвинтик і Шпунтик. Це були дуже винахідливі коротульки. Опинивсь на кухні, вони одразу ж почали мізкувати й вигадувати різні вдосконалення. — Щоб нормально працювати, треба твердо стояти ногах, — сказав Гвинтик. — Спробуй, наприклад, місити тісто, шаткувати капусту, різати хліб або крутити м’ясорубку, коли твоє тіло без усякої опори теліпається в повітрі. — Ми не можемо твердо стояти, бо наші ноги не мають зчеплення з підлогою, — сказав Шпунтик. — Коли зчеплення нема, треба зробити, щоб воно було, — відповів Гвинтик. — Якщо ми приб'ємо свої черевики до підлоги, то зчеплення буде цілком достатнє. — Дуже дотепна думка! — схвалив Шпунтик. Друзі одразу зняли черевики й прибили їх до підлоги гвіздками. — Бачиш, — сказав Гвинтик, всунувши ноги в черевики, — тепер ми твердо стоїмо на ногах, і наше тіло нікуди не летить при найменшому поштовху. Руки в нас вільні, й ми можемо робити все, що захочеться. — Добре було б прибити поряд з черевиками стільці, щоб можна було працювати сидячи, — запропонував Шпунтик. — Блискуча думка! — зрадів Гвинтик. Друзі швидко прибили до підлоги два стільці. Тепер, коли їхні ноги дістали зчеплення з підлогою, забивати гвіздки стало легко. — Поглянь, як чудово вийшло, — сказав Шпунтик, сідаючи на стілець. — Хіба я зміг би сидіти на стільці, якби черевики не були прибиті? Я зміг би сидіти лише в тому разі, коли б тримався за стілець руками, але тоді я не зміг би нічого робити. Тепер же руки в мене вільні, і я можу робити все, що завгодно. Можу й писати, й читати, сидячи за столом, а коли сидіти набридне, можу встати й працювати стоячи. Кажучи це, Шпунтик сідав на стілець і вставав з нього, демонструючи всі переваги нового методу. Гвинтик витягнув одну ногу з черевика й сказав: — Для надійного зчеплення з підлогою досить однієї ноги. Витягнувши з черевика другу ногу, я можу ступити крок уперед, крок назад або крок убік. Ступивши крок убік, я вільно можу дотягтися до печі; ступивши крок назад, я можу знову працювати за столом. Отож моя маневреність підвищується. — Чудова думка! — вигукнув, схоплюючись із стільця, Шпунтик. — Дивись: якщо я ступлю крок праворуч, то можу дістати рукою до шафи, а якщо ступлю крок ліворуч, то дотягнуся до водопровідного крана. Отже, не втрачаючи стійкості, ми з тобою можемо переміщатися майже по всій кухні. От що значить технічна кмітливість! В цей час на кухню зайшов Знайко. — Ну як тут у вас, сніданок скоро буде готовий? — Сніданок ще не готовий, зате готовий карколомний винахід. Гвинтик і Шпунтик почали навперебій розповідати Знайкові про свої вдосконалення. — Добре, — сказав Знайко. — Ми використаємо ваш винахід, але сніданок усе-таки треба готувати. Усі хочуть їсти. — Зараз буде все готове, — сказали Гвинтик і Шпунтик. Знайко пішов або, точніше сказати, відплив з кухні, а Гвинтик і Шпунтик заходилися готувати сніданок. Це було не так легко, як вони спочатку думали. По-перше, ні крупа, ні борошно, ні цукор, ні вермішель не хотіли висипатися з пакетів, а коли висипалися, то не попадали туди, куди треба, а розліталися в повітрі й плавали навкруги, набиваючись і в рот, і в ніс, і в очі, що завдавало Гвинтикові й Шпунтикові багато клопотів. По-друге, і вода з водопроводу не хотіла набиратися в каструлю. Витікаючи під напором з крана, вона вдарялась об дно каструлі й розхлюпувалась. Потім вона збиралась у великі й малі кульки, які плавали в повітрі й теж лізли Гвинтику й ІПпунтику в рот, і в ніс, і в очі, і навіть за комір, що теж було не так уже й приємно. На довершення всіх бід вогонь у печі не хотів горіти. Адже для того, щоб вогонь горів, потрібен безперервний приплив свіжого кисню. Полум'я нагріває навколишнє повітря. Нагріте повітря легше, ніж холодне, тому й піднімається вгору, а на його місце до полум'я з різних боків надходить свіже повітря, багате на кисень. Але в умовах невагомості як холодне, так і нагріте повітря зовсім нічого не важить. Тому нагріте повітря не стає легшим від холодного й не піднімається вгору. Як тільки весь кисень навколо полум'я витратиться на горіння, полум'я погасне, й тоді вже нічого не вдієш! Зметикувавши, в чому заковика, наші друзі вирішили готувати сніданок на електричній плитці. — А ще краще буде, якщо ми нічого не будемо готувати, а просто закип'ятимо чай, — запропонував Шпунтик. — У чайник все-таки легше води набрати. — Геніальна думка! — схвалив Гвинтик. Орудуючи якомога обережніше, друзі наповнили водою чайник, поставили його на електроплитку й міцно прив'язали вірьовкою до столу, щоб він нікуди не поплив. Спочатку все було добре, та через кілька хвилин Гвинтик і Шпунтик побачили, як з носика чайника почала пухирем вилізати вода, неначе її хто виштовхував зсередини. Шпунтик швиденько заткнув чосик чайника пальцем, але вода одразу почала вилізати пухирем з-під кришки. Цей пухир все збільшувався, нарешті відірвався від кришки і, тіпаючись, наче він був зроблений з рідкого холодцю, поплив у повітрі. Гвинтик швиденько зняв кришку й зазирнув у чайник. Чайник був порожній. — Оце так історія! — пробурмотів Шпунтик. Друзі знову наповнили чайник і поставили на гарячу плиту. Через хвилину вода знову почала лізти з чайника. Тут з'явився Знайко. — Ну, скоро ви там? Коротульки їсти хочуть! — Тут у нас чудо якесь! — розгублено сказав Шпунтик. — Пухир лізе з чайника. — Пухир лізе — це ще не чудо, — відповів Знайко. Він підійшов до плити й пильно подивився на пухир, що видувався з чайника. Потім сказав «гм» і пробував заткнути носик пальцем. Побачивши, що пухир почав вилізати з-під кришки, Знайко знову казав «гм» і спробував щільніше притиснути кришку до чайника. Упевнившись, що це нічого не дає, Знайко втретє сказав «гм» і на мить задумався, після чого мовив: — Ніякого чуда тут нема, а є цілком поясниме наукове явище. Всі ви знаєте, що вода нагрівається завдяки переміщуванню. Нижні шари води в чайнику, нагріваючись на вогні або на електроплитці, стають легшими й піднімаються вгору, а на їхнє місце опускається холодна вода з верхніх шарів. У чайнику утворюється, як би це сказати, круговорот води. Але такий круговорот відбувається тоді, коли вода має вагу. Якщо ваги не буде — от як зараз, — то нижні шари води, нагрівшись, не стануть легшими й не піднімуться вгору, а залишаться внизу й нагріватимуться доти, аж поки перетворяться на пару. Ця пара, розширюючись від нагрівання, почне піднімати холодну воду, що міститься над нею, і вода пухирем вилізе з чайника. А що з цього випливає? — Ну що випливає? — розвів Шпунтик руками. — Напевно, з цього випливає, що пухир одірветься від чайника й плаватиме в повітрі, поки розмажеться в кого-небудь на спині. — З цього випливає, — строго сказав Знайко, — що кип'ятити воду в умовах невагомості треба в герметичній посудині, тобто в такій посудині, кришка якої закривається щільно й не пропускає ні води, ні пари. — У нас у майстерні є казан з герметичною кришкою. Я зараз принесу, — сказав Гвинтик. — Принось, та скоріше, будь ласка. Не можна порушувати режим харчування, — сказав, виходячи, Знайко. Гвинтик звільнився від прибитих до підлоги черевиків, відштовхнувся ногою від столу і швидко, мов джміль, полетів з кухні. Щоб попасти в майстерню, йому треба було вийти на подвір'я. Вилетівши з кухні, він заходився пробиратись по коридору, відштовхуючись руками й ногами від стін і від усього іншого, що могло трапитися по дорозі. Нарешті він добрався до вихідних дверей і спробував їх відчинити. Двері, однак, були зачинені щільно, й спроби Гвинтика довго не давали успіху: коли Гвинтик штовхав двері вперед, реактивна сила незмінно відкидала його назад, і йому доводилось витрачати багато зусиль, щоб знову дістатися до дверей. Упевнившись, що так він нічого не доб'ється, Гвинтик вирішив застосувати інший метод. Зігнувшись у три погибелі, він уперся руками в дверну ручку, а ногами в підлогу на деякій відстані від дверей. Відчувши, що його ноги вже досить міцно зчеплені з підлогою, Гвинтик спробував випростатись, як пружина, й з усієї сили натиснув на двері. Несподівано двері розчинилися навстіж. Гвинтик вилетів з них, мов торпеда, випущена з торпедного апарата, й полинув у повітрі. Піднімаючись вище й вище, він пролетів над альтанкою, що стояла в кінці двору, й зник за парканом. Ніхто цього не бачив.
Розділ четвертий
НЕСПОДІВАНЕ ВІДКРИТТЯ

Лишившись на кухні один, Шпунтик сказав собі: — Поки Гвинтик розшукує казан, я встигну трошечки перепочити. Він зручно вмостився на стільці, поклав ногу на ногу й став відпочивати. А втім, це тільки так мовиться, тому що відпочивало лише тіло Шпунтика, в той час як його діяльний розум ні на хвилину не припиняв роботи. Жваві, меткі оченята Шпунтика весь час бігали в різні боки. Кожен предмет, який потрапляв Шпунтикові на очі, породжував у голові якусь дотепну думку. Кинувши погляд на прибиті до підлоги черевики Гвинтика, Шпунтик подумав: «Жаль, що з кухні доводиться виходити босоніж. Не відривати ж кожного разу від підлоги черевики. Але якщо прибити до підлоги калоші, то черевики можуть лишатися на ногах. Прийшов на кухню, всунув ноги в калоші і працюй — зчеплення буде достатнє. Геніальна думка! » Деякий час Шпунтик тішився своєю геніальною думкою. Потім сказав: — Але калоші можна використати раціональніше. У нас в домі шістнадцять коротульок, у кожного пара калош: всього, значить, тридцять дві калоші. Якщо прибити вздовж кімнат і коридорів усі ці калоші, кожну на відстані кроку, то можна буде дуже зручно ходити по кімнатах: всунув ногу в одну калошу — ступив крок, всунув у другу — ще крок… Винятково геніальна думка! Шпунтик хотів побігти розказати Знайкові про свій новий винахід, але одразу ж забув про це, бо в голову йому вже лізли нові думки. — Тепер, коли в нас стан невагомості, все буде не таким, як колись, — міркував він. — Візьмімо, наприклад, звичайнісінький стілець. На такому стільці можна сидіти, лише прибивши до підлоги черевики. Це не доцільно! В майбутньому з'являться нові стільці — із стременами. На них можна буде сидіти верхи. Сів на стілець, всунув ноги у стремена і працюй спокійно — нікуди не полетиш. Страшенно геніальна думка! Крім того, стільці повинні ще обертатися… Думки так і кипіли в Шпунтика в голові. Очі його збуджено палали, на обличчі блукала щаслива усмішка. У цей час на кухні знову з'явився Знайко. — Що ж це таке робиться? — закричав роздратовано він. — Де сніданок? — Який сніданок? — спитав Шпунтик, отямившись від своїх мрій. — Гляньте на нього! — обурено закричав Знайко. — Забув навіть, що сніданок треба готувати! Де Гвинтик? — Гвинтик?.. Він пішов по той… по герметичний казан. — Так він ще годину тому пішов по казан! Невже так важко казан принести? — Зараз піду розшукаю його, — сказав Шпунтик і став пробиратися до виходу. Знайкові, однак, здалося підозрілим, що Гвинтик так забарився. Побачивши, що Шпунтик уже майже дістався до вихідних дверей, він злякано закричав: — Стривай! Не смій виходити на подвір'я! — Чому? — спитав Шпунтик. — Побережись, кажу тобі! — сердито закричав Знайко. — Зараз треба діяти дуже обережно. Ми ж перебуваємо у стані невагомості. Невідомо, куди тебе понесе, як тільки-но ти опинишся просто неба. Найменший поштовх — і полетиш прямо у світовий простір. Знайко дістався до дверей, вчепився руками за дверну ручку і, висунувшись у двір, став кликати: — Гвинтику! Гвинтику! Гвинтик не озивався. — Невже Гвинтика понесло в світовий простір? — злякано запитав Шпунтик. Незнайко, який у цей час виглянув у коридор, почув слова Шпунтика. — От тобі й маєш! Гвинтика понесло в світовий простір! — пробурмотів Незнайко і закричав на все горло: — Братики, біда! Гвинтика понесло у світовий простір! Усі переполошились і кинулись до виходу. — Назад! — гримнув Знайко. — Не підходьте до дверей! Це небезпечно! — Де Гвинтик? Що з Гвинтиком? — питали коротульки, хвилюючись. — Ще нічого не відомо, — відповів Знайко. — Відомо, що він пішов у майстерню і не повернувся звідти. — Треба комусь піти в майстерню, може, він ще там, — сказав Тюбик. — Аякже, підеш, коли стан невагомості, — сказав Бурчун. — Ну-бо тягніть сюди вірьовку, тільки довгу, — звелів Знайко. Наказ негайно виконали. Знайко обв'язався одним кінцем вірьовки довкола пояса, а другий кінець прив'язав до дверної ручки і суворо сказав: — Дивіться, щоб ніхто не смів виходити з дому. Досить з нас і того, що Гвинтик пропав! Надавши своєму тілу похилого положення, Знайко сильно відштовхнувся ногами від порога й полетів до майстерні, яка стояла недалеко від будинку. Він трошки не розрахував поштовху й піднявся вище, ніж було потрібно. Пролітаючи над майстернею, він ухопився рукою за флюгер, який показував напрямок вітру. Це спинило політ. Спустившись по ринві, Знайко відчинив двері і пробрався в майстерню. Коротульки напружено стежили за його діями. Через хвилину Знайко виглянув з майстерні. — Його тут нема! — закричав він. — Схоже, що й не було. Зараз подивлюся в альтанці. Одним стрибком Знайко досяг альтанки й зазирнув усередину. Гвинтика й там не було. — Мабуть, найкраще вилізти на дах будинку й подивитися навкруги. Згори завжди видніше. Ану, тягніть мене на вірьовці до будинку! — гукнув Знайко. Коротульки почали тягти вірьовку й притягли Знайка до будинку. Знайко миттю видерся по ринві на дах і вже хотів оглянутись довкола, але несподівано дмухнув вітер, здув його з даху й поніс убік. Це не злякало Знайка, бо ж він знав, що коротульки в будь-яку мить можуть притягти його на вірьовці назад. — Нехай так, — сказав сам собі Знайко. — Літаючи над землею, мов на вертольоті, я краще розгляну все навкруги. А проте йому не вдалося нічого розгледіти, бо наступної миті трапилося те, чого ніхто не чекав. Не долетівши до огорожі, Знайко раптом почав стрімко падати, неначе якась сила несподівано потягла його вниз. Гепнувшись з розмаху на землю, він простягнувся на весь зріст і не встиг навіть второпати, що трапилось. Відчуваючи в усьому тілі страшенну важкість, він насилу звівся на ноги й озирнувся довкола. Його здивувало, що він знову твердо стоїть на ногах. — Оце так штука! Здається, я знову маю вагу! — пробурмотів Знайко. Він спробував підняти руку, потім другу, спробував ступити крок, другий… Руки й ноги насилу підкорялися, наче були налиті свинцем. «Може, відчуття важкості — це наслідок швидкого переходу від стану невагомості до ваги? » — подумав Знайко. Побачивши, що коротульки злякано дивляться на нього з дверей будинку, він закричав: — Братики, дивіться! Тут нема стану невагомості! — А що там є? — спитав хтось. — Тут є стан вагомості. На мене знову діє сила тяжіння. Дивіться, я стою… Я ходжу… Я стрибаю!.. Знайко ступив кілька кроків і спробував підстрибнути. Правда, стрибок у нього не вийшов: Знайко не міг одірвати від землі ніг. Саме в цей час за огорожею почувся чийсь жалібний стогін. Знайко прислухався, і йому здалося, що хтось кличе на допомогу. Не довго думаючи, Знайко підбіг до огорожі й хотів вилізти на неї, але не зміг. Тяжіння так само діяло на нього із величезною силою. Почувши виразно, що за огорожею хтось кличе на допомогу, Знайко виламав дошку й зазирнув у пролом. Неподалік він побачив Гвинтика, який лежав на землі. Гвинтик теж побачив його. — Знаєчку, любесенький, допоможи, я, здається, ногу зламав! — закричав Гвинтик. — Як ти сюди потрапив? — спитав Знайко, підбігаючи до нього. — Я, розумієш, хотів відчинити двері, а двері відчинились, і я як полечу, розумієш… — Чому ж ти не озивався? Я тебе тут кличу, кличу! — А я нічого не чув. Мабуть, свідомість втратив. Знайко схопив Гвинтика під пахви, поклав собі на спину й поніс крізь пролом до будинку. Ступивши кілька кроків, Знайко відчув, що вага його ніби зменшилась, а ступивши ще крок, він несподівано відірвався від землі і злетів разом з Гвинтиком у повітря. «Що за чудо! Знову попав у стан невагомості! » — подумав Знайко. Спершу він розгубився, але потім згадав, що прив'язаний до вірьовки, і загорлав: — Братики, тягніть нас мерщій до себе! Побачивши, що Знайко з Гвинтиком піднімаються вище й вище, коротульки вчепилися за кінець вірьовки й потягли Знайка до будинку. Знайко міцно тримав Гвинтика за комір, щоб він не вислизнув у нього з рук. Не минуло й хвилини, як вони опинилися всередині приміщення. Всім хотілося швидше глянути на Гвинтика, але лікар Пілюлька мовив: — Ану, розходьтеся, тобто розлітайтеся звідси всі! А хворого покладіть зараз же в ліжко, мені треба оглянути його. Коротульки потягли Гвинтика по коридору. — Ох, братики, тихше! — благав Гвинтик. — У мене ніжки болять! Нарешті його притягли в кімнату, поклали в постіль і прив'язали до ліжка вірьовкою. Пілюлька почав оглядати його. Він довго стукав пальцями по ногах, по руках, по грудях і навіть по голові хворого, прислухаючись, який виходить звук. Потім сказав: — Доведеться тобі полежати, любий друже, е-е… м-м-м… в ліжечку. Але ти не лякайся, нічого страшного нема. Ти просто, до певної міри, ніжки забив. — Як це, до певної міри, ніжки забив? — запитав Гвинтик. — Ну так, м-м-м… ногами сильно вдарився, значить, тому й сталося… м-м-м… деяке розтяжіннячко жил і… м-м-м… деякий струсик у суглобчиках…. М-м-м — та-а-к! Через якийсь час біль у суглобчиках у тебе втихне, й ти знову зможеш, до певної міри, ходити… якщо, звісно, треба буде. — Чому, якщо треба буде? — злякано насторожився Гвинтик. — Ну, тому що коли буде стан невагомості, то ходити нам зовсім не треба буде. Будемо, до певної міри літати. — Ну гаразд, — відповів Гвинтик. — А чи не можна мені чого-небудь, до певної міри, поїсти? Я від ранку нічого не їв. — Слухай, як там у тебе з сніданком? — поцікавився Пілюлька у Шпунтика. — У зв'язку із станом невагомості сніданок ще не готовий, — відрапортував Шпунтик. — Але, оскільки Знайко знайшов місце, де стану невагомості немає, ми проберемося туди й швиденько зваримо на вогнищі сніданок. — Ти, голубчику, ось що, — сказав лікар Пілюлька. — Сніданку варити не треба, вже пора обідати. Краще готуй одразу обід, а хворому я поки що дам хліба з варенням. Пілюлька пішов по хліб з варенням, а Шпунтик, обв'язавшись вірьовкою, пробрався в кінець двору. Відчувши, що знову набув ваги, він прив'язав кінець вірьовки до огорожі й закричав коротулькам: — Ну-бо несіть сюди дрова, й сірники, й каструлі, і чайник, і сковороду, й продукти несіть! Коротульки, тримаючись за напнену поперек двору вірьовку, заходилися носити Шпунтшкові все, що могло знадобитися для приготування обіду. Всі працювали дуже активно, бо кожному дуже хотілося їсти. Не працював тільки хворий Гвинтик та ще Пончик, який і досі висів під стелею в їдальні. Знайко сказав, що Пончик, мабуть, втратив орієнтацію в просторі й не зміг пристосуватися до стану невагомості. Однак насправді Пончик чудово пристосувався до невагомості, але оскільки він був надзвичайно хитрий, то вирішив це приховати. В той час, як усі коротульки працювали, він літав собі тихенько по кімнаті й уминав манну кашу, яка випала з каструлі і плавала довкола грудками. За невеличкий проміжок часу він сам один з'їв цілу каструлю каші, так що й сліду не лишилося. — От я й ситий, і нічого мені більше не треба! — самовдоволено казав Пончик. — А інші нехай працюють, якщо їм це подобається. Поки коротульки варили обід, Знайко прив'язався до вірьовки й провадив у дворі спостереження над силою тяжіння. Виявилося, що стан невагомості був навколо будинку лише на відстані двадцяти — тридцяти кроків. Це була, як її назвав Знайко, зона невагомості. За нею починалася, як її назвав Знайко, зона тяжіння, або зона вагомості. Пробравшись через зону невагомості за допомогою вірьовки, можна було проникнути в зону вагомості й, вийшовши з хвіртки, вже без ніяких побоювань рушати в будь-якому напрямку по вулиці. Встановивши ці наукові факти, Знайко сказав Пілюльці: — Тепер нам треба довідатися, чи стан невагомості тільки у нас, чи він є і в інших районах міста. Зроби-но зараз обхід по місту і розвідай, чи не відчував хтось із жителів ознак невагомості, чи не паморочилось комусь у голові, чи не переживав хто відчуття зависання вниз головою. Всі ці відомості допоможуть нам вияснити причини цього загадкового явища. Я думаю, поки що не слід нікому говорити, що у нас невагомість. Як тільки в місті дізнаються про це, всі кинуться до нас, і тоді важко сказати, що може статися. Ще добре, що з Гвинтиком усе обійшлося благополучно, та і я, треба сказати, лише чудом не переламав собі ніг. Ми повинні бути дуже обережні з цим ще недостатньо вивченим явищем природи. Поки Пілюлька ходив по місту, коротульки приготували обід і сіли обідати тут же, просто неба. Це було особливо приємно, бо ж на повітрі апетит завжди поліпшується. Звичайно, в першу чергу вони нагодували хворого Гвинтика. Це було нелегко зробити, адже годувати його довелося в стані невагомості. Для хворого Шпунтик придумав зварити спеціальний лікарняний суп-пюре. Але найдотепніше було те, що суп цей Шпунтик придумав налити в чайник, у якому досі заварювали чай. Чайник був щільно закритий зверху кришечкою, тому суп з нього не вихлюпувався, коли потрапляв у стан невагомості. Хворому лишалось тільки всунути носик чайника в рот і помаленьку смоктати суп. Отже, годування проходило більш-менш швидко і до того ж без втрат. Кашу Шпунтик придумав зварити для Гвинтика не дуже рідку, але й не дуже густу. Вона добре прилипала до тарілки, і тому її вільно можна було переносити з місця на місце, а також брати ложкою, не боячись, що каша сповзе з тарілки й почне плавати в просторі. На третє був клюквовий кисіль, і його теж подали Гвинтику в чайнику. Нагодувавши Гвинтика, коротульки точнісінько так же нагодували й Пончика, який, як уже згадувалося, втратив не тільки вагу, але разом з нею і залишки совісті, не втративши, однак, при цьому свого апетиту. Незабаром повернувся з обходу Пілюлька й доповів Знайкові, що в місті стану невагомості ніде немає. Життя коротульок, сказав він, іде звичайним порядком. Ніхто ніяких загадкових явищ не помічав і ніяких хворобливих відчуттів не зазнавав. Повідомлення Пілюльки змусило замислитися Знайка. Йому здалося дивним, що зона невагомості обмежувалася їхнім двором. «Напевно, в цьому є якась причина. Але в чому вона? » — сушив голову Знайко. Звелівши коротулькам поводитись обережно, Знайко пішов до себе в кімнату, щоб відпочити після обіду й поміркувати в тиші. За звичкою, він хотів прилягти на кушетку, але згадав, що в стані невагомості це можна зробити, лише прив'язавши себе до кушетки вірьовкою, що дуже клопітно та й непотрібно. Простягнувшись на весь зріст над кушеткою і надавши своєму тілу строго горизонтального положення для того, щоб уся кімната бачилася йому в звичайному вигляді й ніщо не заважало думати, Знайко почав міркувати. — Дивно, що зона невагомості являє собою ніби круг, в центрі якого стоїть наш будинок, — сказав сам собі Знайко. — Ми, таким чином, знаходимось наче в центрі невагомості. Можливо, що саме тут, де я зараз перебуваю, або десь зовсім поряд і є цей центр? Може, він і є причиною невагомості? Знайкові на мить здалося, що він наблизився до рішення задачі, але несподівано його думка стрибнула вбік. — Як же виник етап невагомості? З чого все почалося? Давайте пригадаємо, — сказав Знайко, ніби розмовляв з невидимими співбесідниками. — Почалося це вранці. Спершу все було, як звичайно… Я прибирав кімнату, потім поклав у шафу місячний камінь, потім… потім… Що ж було потім? Потім якраз і прийшов стан невагомості!.. Знайкова думка почала гарячково працювати. «А може, таємниця невагомості пов'язана з місячним каменем? » — ніби саме собою спалахнуло в його голові питання. «Що ж, таке припущення цілком зрозуміле, — подумки відповідав Знайко. — Адже що являє собою місячний камінь? Ніхто не знає, що він собою являє. Відомо, що це речовина з якимись дивними властивостями… Може, серед його властивостей є і властивість знищувати вагу… Але ж місячний камінь у мене давно. Чому ж досі ця властивість не проявлялася? … Може, вона не проявлялася тому, що місячний камінь лежав не там, де тепер. А може, здатність місячного каменя знищувати вагу залежить від того, де він міститься? » У Знайка аж перехопило дух. Йому прийшла дуже важлива думка, і він напружив усі свої розумові здібності, щоб втримати її в голові. Якщо так… — міркував він, намагаючись відігнати всі інші думки, які обсідали його. — Якщо невагомість залежить від того, де міститься камінь, то вона має зникнути, як тільки ми заберемо камінь із шафи. Почуваючи себе на порозі великого відкриття, Знайко навіть затремтів від збудження. — Що ж, — пробурмотів він, — зробимо дослід! Відштовхнувшись злегка від стінки й роблячи руками та ногами плавальні рухи, він почав пробиратися до шафи, в якій зберігалася колекція мінералів. — Ану, зробимо дослід, зробимо дослід… — повторював він, наче боявся забути, що саме збирався зробити. Але від хвилювання його рухи були не дуже точними, тому, перш ніж потрапити, куди треба було, він здійснив цілу кругосвітню подорож по кімнаті. Діставшись нарешті до шафи, він ухопився за її дверцята руками й повис перед нею горизонтально, дригаючи в повітрі ногами. — Що ж, зробимо дослід! — рішуче мовив він. І одразу ж у його голові майнула інша думка: — «А що, як з цього досліду нічого не вийде? Що, як невагомість не зникне? » Ця думка вплинула на Знайка, мов крижаний душ. Якийсь холодок пробіг по його спині, серце закалатало в грудях, і, вже не тямлячи, що він робить, Знайко відчинив шафу й узяв з нижньої полички місячний камінь. Те, що сталося після цього, з усією наочністю показало, що всі наукові припущення Знайки були правильні. Як тільки місячний камінь опинився у нього в руках, Знайко відчув мовби сильний поштовх у спину. Впавши на підлогу, він дуже забив коліна й розтягнувся на животі, ніби чимось притиснутий зверху. В ту ж мить пролунав гуркіт. Це всюди посипались на підлогу речі, що плавали до того в стані невагомості. Будинок задвигтів, як під час землетрусу. Знайко з переляку зажмурився. Йому здавалося, що на нього ось-ось обвалиться стеля. Розплющивши нарешті очі, вік побачив, що кімната мала звичайний вигляд, якщо не брати до уваги безладно розкидані довкола книжки. Ставши на ноги і відчувши, що до нього повернулося звичне відчуття ваги, Знайко поглянув на місячний камінь, що був у нього в руках. — Так-от де причина! — радісно вигукнув він. — Але чому невагомість з'являється лише тоді, коли місячний камінь лежить у шафі? Можливо, стан невагомості виникає від того, що енергія, яку виділяє місячний камінь, взаємодіє з якоюсь речовиною, що є в колекції мінералів. Але як узнати, що це за речовина? Знайко поморщив лоба і знову сильно замислився. Спочатку в його голові клубочились якісь зовсім безформні думки. Кожна думка мовби хмарина або велика розпливчата пляма на стіні — дивишся на неї і ніяк не второпаєш, на що вона схожа. І раптом його мозок осяяла зовсім ясна, чітка думка: — «Треба діставати із шафи по черзі всі мінерали, що там зберігаються. Тільки-но буде вийнята речовина, з якою взаємодіє місячний камінь, невагомість зникне, й ми дізнаємося, що це за речовина». Поклавши місячний камінь у шафу й відчувши, що невагомість з'явилася знову, Знайко почав виймати з шафи мінерали й стежити, чи не з'явиться сила тяжіння. Спочатку він дістав мінерали, що лежали на нижній полиці. Тут були гірський кришталь, польовий шпат, слюда, бурий залізняк, мідний колчедан, сірка. Далі йшли пірит, халькопірит, цинкова обманка, свинцевий блиск та інші. Вийнявши камені з нижнього відділення, Знайко взявся до тих, що лежали у верхньому. Нарешті всі камені, були вийняті, але стан невагомості не зник. Знайко був страшенно розчарований і занепав, як кажуть, духом. Він уже хотів зачинити дверцята шафи, але в цей час побачив на нижній полиці, в самісінькому кутку, ще один камінчик, якого досі не помітив. То був шматочок магнітного залізняка. Вже втративши надію на успіх свого досліду, Знайко простягнув руку й дістав магнітний залізняк із шафи. В ту ж мить він відчув, як сила тяжіння потягла його вниз, і він знову вивернувся на підлозі. — Отже, невагомість виникає від взаємодії магнітної енергії й енергії місячного каменю, — сказав Знайко. Підвівшись з підлоги, він дістав з шухляди столу розсувну обчислювальну лінійку. До одного кінця лінійки він прикріпив місячний камінь, а до другого — магнітний залізняк і почав обережно зсовувати обидва кінці. Коли місячний камінь наблизився до магнітного залізняка на таку ж відстань, на якій він був у шафі, знову з'явився стан невагомості. — Як бачило… — сказав Знайко, немов читав лекцію невидимим слухачам. — Як бачимо, стан невагомості виникає, коли місячний камінь і магнітний залізняк знаходяться на певній відстані. Цю відстань можна назвати критичною. Як тільки відстань між обома мінералами стане більшою за критичну, стан невагомості зникне, і на нас знову діятиме сила тяжіння. Ніби на доказ своїх слів, Знайко розсунув кінці лінійки в сторони і в ту ж мить відчув, як сила тяжіння смикнула його вниз. Коліна у нього підігнулись, і він з розмаху сів на підлогу. Знайка, однак, це не збентежило. Навпаки, він урочисто усміхнувся і сказав: — Ось він, прилад невагомості! Тепер невагомість у наших руках, і ми керуватимемо нею!
Розділ п'ятий
ГРАНДІОЗНИЙ ЗАДУМ ЗНАЙКА

⇐ Предыдущая 9 10 11 12 131415 16 17 18 Следующая ⇒