Annotation

До дебютної книжки молодого прозаїка увійшли притчі, новели та казки, написані в традиціях українського фольклору. Вони вчать мудрості, доброти, працелюбства, милосердя, любові до рідного краю, його історії, сучасного і майбутнього. Вольному-воля, Спасеному-рай. СКЛАДОВІ ОДВІЧНОЇ КРАСИ. Вступне словоСИЛА РОДИНИ. ПритчіСила родини. Досвід. Таємниця майстерності. Притча про правду. Ненька і діти. Вдячність жебрака. Майстер порадник. Притча про хліб. Мораль гендляра. Випробування вогнем. Корінь життя. Притча про козацьку волю. Притча про блазня. Вірність ремеслу. Притча про страх. Кличемо Варягів! Квітка Будяка.

notes[1][2][3]

SPECIAL_IMAGE-doc2fb_image_03000002.png-REPLACE_ME

Вольному-воля, Спасеному-рай.

СКЛАДОВІ ОДВІЧНОЇ КРАСИ. Вступне слово

У Олександра Довженка є прості, еле гранично тонкі слова: «Складається краса…з перемоги добра над злом». Поняття краси – як утвердження справедливості і правди – починається з самого корення людської душі, з народних глибин. І переходить воно з роду в рід, передається, як найдорожчий скарб, бо поки воно, поти й світу. А згадалися мені ті слова після того, як ознайомився з рукописом зовсім не відомого для мене автора – Олега Паламарчука. Рукописом світлим і настількиж незвичним… своєю традиційністю, як це не парадоксально звучить. Бо ця традиційність і полягає в безперервності вищих моральних чеснот, величі людського духу. Сьогодні не так і часто читаєш книжки, в яких живодайним струменем переливався б фольклор, веселково і органічно перевисаючи з далеких-прадалеких віків у сьогоднішній урбанізований час. Притчі, новели та козки Олега Паламарчука народженні саме отим борінням правди з неправдою, світла з темрявою, розуму з глупством, вірності із зрадою, щедрості із скнарістю – одвічними народними символами, в яких і Довженківська краса, і глибоко національна конкретика. Твори лаконічні, стислі, але аж ніяк не схематичні. Автор уміє вчасно зупинитися, аби не перетворити написане на прозову байку, розважальну оповідку. Мабуть, саме ця риса найпомітніша в його обдаруванні. Але не тільки ця. Якщо поезія – сестра уяви, то можна стверджувати, що поетичне чуття у Олега Паламарчука теж природнє і органічне, бо чого-чого, а польотів фантазії, широких та вільних, у його творах вистарчає. І народжується ця уява не в позахмарних високостях, а на землі, де ходять Біла і Чорна Заздрості, де батько повчає синів, де мчить наввипередки вічна молодість з далекого часу в теперішній… Краса – як чисте, не померкне золото – передусім успадковується Словом, яке дитина чує з материнських уст. Слово будить людське в людині, научає, хвилює. І я певен, що перша книжка Олега Паламарчука схвилює не одного юного читача, спонукає глибше відчути у серці любов і ніжність до рідної землі, отчого порога, матері неньки. А це, мабуть, найголовніше. Віктор Терен.
СИЛА РОДИНИ. Притчі

Сила родини.

Пан Смоктунович був не з родовитих, але зі шкіри пнувся, щоб виглядати не гірше за своїх сусідів та задніх не пасти. Коли збирався кудись, то давав наказ візникові запрягати карету доконче двома парами коней. І треба ж було в дорозі трапитися лихові — колесо втрапило у рівчак і загрузло. Як не шмагав коней візник, а зрушити з місця не міг. Побіг він тоді до ближчої хати просити допомоги. Подивився на пригоду селянин-хлібороб та й мовив: — Накажіть випрягти ваших коней, пане! Що ж залишалося робити багачеві? Мусив дати знак візникові, щоб той послухався чоловіка. А господар пішов до хліва і вивів двох своїх хліборобських коней. Напружилися його гривастенькі, аж повиступали у них жили. Раз шарпонули, вдруге — і викотили карету на рівне місце. Пан стояв збоку, порівнюючи своїх коней-красенів із господаревими, та так нічого й не міг зрозуміти. У його племінних скакунів шерсть аж вилискує, м'язи так і грають. А селянські — ледве на ногах стоять, зморені тяжкою працею. — Дивно мені, чоловіче, — розмірковував уголос пан Смоктунович. — Моїми рисаками вся губернія милується, ні в кого таких нема. А не можуть вони четверо того зробити, що дві твої шкапи. — Е, не кажіть, пане, — усміхнувся селянин. — У вас звідки коні? — Оцей з Голландії, — показав пальцем Смоктунович. Говорив він навмисне повільно, щоб дати можливість помилуватися дорогим придбанням. — Оцей жеребець арабський, а той — наш, орловська порода... — Отже, бозна-звідки. Не розуміються вони між собою: чужі! — висловив свою думку хлібороб. — Кожен із них хоче на іншого роботу звалити. А в мене коні родинні: батько і син в одній упряжці. Тягнуть наввипередки, бо шкодують один одного... Досвід.

Сивої давнини на чолі кожного племені стояла рада старійшин, куди входили досвідчені мужі, що заслужили повагу серед народу. Старі мудреці вирішували, коли засіяти лан житом, коли вирушати на полювання, з ким із сусідів торгувати, а кому і війну оголосити. Вправний мисливець Любич приносив найбільше здобичі. Гордився собою. Був іще зовсім юний, та закортіло йому відчути смак влади над людьми. — Я найсміливіший воїн, прийміть мене, мудреці, до ради старійшин, — заявив якось на сході перед усім народом. Обурилися поважні. Лише сивобородий Ант зберігав спокій. — Що ж, юначе, — мовив старий, — буде так, як ти бажаєш, але спершу я дам тобі загадку про життєвий досвід. Відгадаєш — бути тобі серед нас. А ні — чекай того дня, коли тобі відкриється істина... Скажи, які мрії найпрекрасніші, які слова найвідвертіші, які почуття найчистіші? Спробував Любич відповісти, бо легкою здалась рому ця загадка. Говорив те, що знав, але взяло його плем'я на глум. Хіба він не мріяв? Хіба не страждав від почуттів? Скільки слів переговорив, але що най-най? Сонце піднімалося над горизонтом і опускалося, літо змінювало зиму, а зима — літо. Життя брало своє. Вже й срібні нитки з'явилися на скронях. І якось запитав його внутрішній голос: «Зможеш ти тепер дати відповідь на загадку Анта? » Найпрекрасніші мрії — не здійснені мрії! Найвідвертіші слова — не сказані слова! Найчистіші почуття — не виставлені напоказ почуття! Все це він збагнув тільки тепер, подолавши перевал життя, коли після кожного «най» треба поставити «не». Таємниця майстерності.

Один заможний господар спромігся на кузню. Справи ковальської він не знав, та й учитись йому вже не було коли. Але мав дорослого сина. «Нехай мій Василько І опановує це дуже потрібне для села ремесло», — вирішив господар. Про навчання домовився з відомим на всю волость ковалем. За невелику платню той узявся зробити з хлопця коваля. Господарів син ріс ледарем. До роботи брався неохоче, а батько не примушував працювати, бо обходився наймитами. — Ну що ж, хлопче, — почав перший урок старий майстер, — бери тачку і гайда по вугілля! — Я прийшов до вас учитися, а не найнявся! — гонорово відказав хлопець. — А як ти гадаєш інакше опанувати наше ремесло? — глянув на учня здивований коваль. — Ви робіть свою справу, а я буду дивитися, спокійно пояснив йому Василько і для переконливості додав: — Ми вам за науку заплатили наперед Коваль тільки плечима знизав. Гроші він справді отримав, а коли так — то їхня справа, як учитися. — Стій і дивись, мо' щось і вийде... Три роки — строк навчання — збігли як один день. І протягом усього того часу Василько ретельно відвідував кузню, вмощувався збоку і спостерігав за роботою. Батькові вже нетерпеливилося: має власну кузню, а чужі люди його хліб їдять. Нарешті вийшов строк. — Ану, синку, покажи, чому ти у відомого коваля навчився! Василь узяв молота в руки. Грймав-гримав — а викувати нічого путнього не зумів. Побачивши це, батько зрозумів, якого спадкоємця собі виховав. — Таж я три роки за тебе гроші платив! А ти, ледарю, навіть не знаєш, з якого боку до ковадла підійти?! Геть з моїх очей! І поки не навчишся ковальської справи, до хати не приходь! — сказав батько, як відрізав. Куди подітися Василькові? Пішов до того самого коваля найматися на роботу. — Добре! — погодився коваль. — Бери тачку — і гайда по вугілля. Тепер уже ніколи було Василькові спостерігати — бо від зорі до зорі він крутився підручним у коваля. І сам почав залізо кувати. Спочатку за прості вироби узявся, а далі — за складніші й складніші. Так і відкрив собі таємницю ковальського ремесла. Притча про правду.

Колись в якійсь країні, в якомусь місті чи селі жив — Скульптор. Був він досить популярний серед народу, Люди цінували його витвори, милувались ними, вельможі за них щедро платили. Якось вирішив Скульптор виліпити Адама. першого чоловіка на землі, зачинателя роду людського. Ніхто до того часу за цю справу не брався. «Не годиться першого чоловіка втілювати у глині, треба знайти надзвичайний матеріал», — міркував собі Скульптор. І взявся ліпити із хліба святого. Не встиг завершити роботу, як до нього вже зайшов перший відвідувач, шанувальник таланту. Це був дідусь із сивим волоссям. — Я виліпив Адама. зачинателя роду людського! — похвалився скульптор. — А ти його бачив? — Ні, — заперечливо похитав головою Скульптор. — Я його душею відчув. — Не все можна уявити. — сказав старий. — Я тебе познайомлю з тими, хто знав Адама. Це дві сестри: Правда і Неправда. Встань удосвіта, вийди на битий шлях — і зустрінешся з ними. Скульптор вчинив так, як учив його дідусь. Довго чекати не довелося. Бачить — іде назустріч йому гарна дівчина, вбрана у шовк і золото. Зроду-віку такої краси не бачив. — О Скульпторе, — мовить вона солодким голосом, — ти створив шедевр, ти створив ідеал Людини! Тебе за це треба по-царськи нагородити і прославити твоє ім'я у віках! Стало митцеві приємно аж до млості. Коли це чує: — Не гадай, Скульпторе, що піймав Бога за бороду! Звідкілясь з'явилася жебрачка. Шмат сірої матерії прикривав її голе, посиніле од холоду тіло, смутну очі світилися джерельною чистотою. — Ти зіпсував людську працю — хліб. І створив не Адама — зачинателя роду, а себе, своє я. І думав ти лише про славу та гроші. Скульптор так розсердився, що не стримався, підняв грудку землі і жбурнув у жебрачку. Мало хто з людей пішов милуватися його витвором. Та Скульптор був самовпевнений і завжди настоював на своєму: «Правда сказала мені, що я створив Адама, першого чоловіка». І невтямки йому було, що жбурнув грудку в саму Правду — голу, сумну і тривожну. Хіба може бути Правда в золоті і шовку та з улесливою мовою? То лиш Неправда прикривається коштовностями з розрахунку на людську слабкість. Ненька і діти.

Сім'я Василини жила бідно. Та які ж можуть бути достатки у вдови, де усього багатства — лиш семеро дітей. А тут іще кара божа — сарана геть чисто посіви з'їла. Ось і перебивалися бідолахи з хліба на воду. Мати паляницю з висівок з печі витягне, а у дітей очі аж світяться з голоду. Крає Василина на шматки ту злиденну страву — у самої серце крається. Сльози кап-кап, бо несила дивитися, як кожне жадібно ковтає свою пайку. — А ти, мамо? — питає Петрусь, старшенький. — Не вистачило, — показує мати на порожній полумисок. — Треба було на вісім шматків поділити, — радить синок. — А я на сімох порахувала — себе забула, — вдалася мати до хитрощів. Дякуючи Богові й невтомним материнським рукам вижили усі семеро. Згорбилася Василина — літа брали своє. Уже старшенький Петрусь — козак хоч куди. Дівки заглядаються: котра то від нього сватів дочекається? На дочці багача й оженився старший син Василини. Діти як птиці вилітали з материнського гнізда. І залишилася Василина одна-однісінька. На зелені свята пішла вона в гості до старшого сина. Уже і в нього сімейка немаленька — п'ятеро внучат зустріли бабусю. Невістка-господиня заслала стіл новою скатертиною, поставила борщ, кашу і ще повний полумисок вареників із сиром. Петро тим часом дістав ложки, перед кожним поклав, а матері чомусь не вистачило. — Ой, — вдарив себе по лобі господар. — А вас, ненько, я і забув порахувати.

Вдячність жебрака.

Жили по сусідству два господарі: один такий скупий, що взимку снігу не випросиш, а другий — добра душа, якщо не грішми, то хоч ласкавим словом допоможе. Якось до садиби скупого господаря навідався жебрак. Звісно, звідти старця спровадили: — Іди собі, чоловіче, з Богом, на вас усіх хліба не настачиш! Жебрак розгнівався і послав на їхні голови тяжкі прокльони. У садибі доброго йому поспівчували, дали шматок хліба. Старець подякував і пообіцяв молитися Богові за усю родину. Наступного дня той самий жебрак знову стояв на порозі у доброго чоловіка. — Допоможіть, добрі люди, змилосердьтеся — з учорашнього дня й ріски в роті не мав. Дав йому господар хліба, ще й сала поклав зверху. Жебрак аж сльозу пустив, кинувся руки цілувати. Але й наступного дня він знову тут як тут. У господаря родина була велика, самим доводилося сутужно, гіркою працею їм діставався насущний, однак старцеві винесли окраєць. — А сало де? — невдоволено скривився жебрак. — Нема, — відповів господар. — Ой, брешете, ласкавий господарю, по очах бачу, що є! — лукаво посміхнувся старець. Добрий господар вмить спалахнув, неначе сірник. — Та як ти смієш вимагати в мене?! Я дав тобі хліба — досить з тебе! Тут і в жебрака засвітилася злість у очах: — А бодай би ти подавився своїм глевким окрайцем! Бодай би ти згорів разом зі своєю хатою! Бодай би ти сонця завтра не дочекався бачити... Не завжди воно, добро, на добро виходить, бо іноді даси шматок хліба — і матимеш ворога на все життя. Або ще так люди кажуть: «За моє жито мене ж і бито! » Майстер порадник.

У невеличкому містечку, яке розташувалося біля вузенької річечки, поселився новий житель, котрий назвався майстром. Ніхто не знав його фаху, але куди б не заходив цей чоловік, скрізь давав поради. Заглянув у майстерню до коваля — застеріг його: — Ти перетримуєш залізо у вогні, від чого воно робиться крихким. І гартувати слід у маслі, а не у воді. — Й професіонально додавав: — Куй залізо, поки гаряче! — Не знаю, — невдоволено бурмотів коваль. — Роблю, як мене батько вчив. — І продовжував працювати по-своєму. Кравцеві новий майстер тлумачив, як потрібно шити камзол, нагадуючи йому: «Сім раз відміряй, а раз відріж! » Шевцеві показував, як прибивати підошви. Теслі зауважив, що той неправильно тримає сокиру і рубає не з руки. Часто приходив до людей і починав у самий розпал роботи: — Невірно! Треба ось так... Треба по-іншому, а не так, як ви звикли! На це йому відповідали: «Не вчи рибу плавати! Як уміємо — так ї робимо! » Пройшов деякий час. Стопталися чоботи у нашого майстра. Звернувся він до шевця: — Е-е, брате, — посміхнувся той, — я ж тобі і в підметки не годжусь, не буду перед тобою соромитися — сам ший взуванку. Треба було замок на двері викувати, то подався майстер до кузні. — Ні, — похитав головою коваль, — у мене залізо крихке, не для тебе. Кравець відмовився пошити йому нові штани, тесля — вистругати дошки, пекар — і той не дав хліба. Повернувся додому наш майстер, зажурився. Бо він тільки і вмів, що давати нікому не потрібні поради. Притча про хліб.

Розказували наші дідусі та бабусі, що колись давно люди не працювали так тяжко, бо не було потреби — хліб ріс як трава, сам і сіявся. Вийди в степ і збирай собі досхочу, бо куди не кинеш оком — скрізь колосяться злаки. Ото був рай земний! У родині Добромисла пекли щодня і запашні паляниці, і коржі з маком. Однак діти їли неохоче такі ласощі, особливо вередувала найменшенька Злата, пхинькала: — Надокучив мені хліб! Що це за страва — вийшов за хату і назбирав. Хочу того, чого у нас нема. — Слава Богу, не обділені ми харчами, дякуй долі і за це! — повчав доню батько. — Не можу брати в руки хліба, бридкий він мені! — зарепетувала Злата. І несподівано для всіх почала топтати ногами рум'яну, щойно випечену паляницю. Небо враз затягнулося чорними хмарами, вдарив грім, сколихнув усе довкола. Небувала злива йшла сім днів. А коли нарешті виглянуло сонечко, люді побачили, що геть всеньке колосся побито, степи спорожніли. Замість хліба почав рости непоживний колючий бур'ян. Родина Добромисла пухла з голоду, тепер уже й крихта хліба стала у них на вагу золота. Запізніле каяття 3лати не могло порятувати сім'ю. Та, на щастя, збереглося кілька мірок зерна — ось і засіяли ним шмат поля. Приходили на поклон до хлібної ниви і в сльотаві дні весни, і в літню спеку. До сьомого поту від світанку до сутінків працювала родина Добромисла, щоб виростити золоті колоски хліба. Вижили. Гірка робота, та солодкий хліб.

Мораль гендляра.

Батько-кравець не схвалював того, що Андрій товаришує із сином крамаря. — Ми люди чесні, хліб насущний здобуваємо тяжкою працею, а не гендлюванням, як ті крамарчуки, — часто повторював батько. — Знайся кінь з конем, а віл з волом. — Василь — мій найкращий товариш, — наполягав на своєму Андрій. А ще, певно, подобалося йому сидіти у крамниці, розглядати всілякі товари, тож частенько навідувався витрішки справляти, з товаришем гомоніти. Час, однак, не стоїть на місці. Повипиналися вгору парубки. Почали їх батьки до своїх ремесел привчати. Кравець тлумачив своєму синові, як одяг шити, а крамар іншу науку вів: купи дешевше — продай дорожче. Втягнулися хлопці кожен у свою справу і зажили за законами дідів-прадідів. Але парубоцьку дружбу підтримували. То Андрій заскочить до крамниці по товар, то Василь прийде штани пошити. І дружини їхні ще здалеку віталися. Послизнувся якось на своїй дорозі син крамаря — накупив шовку заморського, а ніхто не бере. Лежить він на поличках, пилом припадає. Виявилося, що купці обвели його круг пальця — підсунули замість шовку просту матерію, а він поласився та й купив «кота в мішку». — Якщо не продам дорожче та не виручу затрачену ціну, із крамницею доведеться розпрощатися, — день і ніч бідкався син крамаря. Завітав якось до товариша Андрій. — У мого батька багато замовлень, тож потрібен шовк, бажано заморський, — звернувся до Василя. — Ой, який у мене є шовк — казка! Уже б увесь продав, та вчасно подумав: ану ж бо давньому товаришеві знадобиться. Тільки заради тебе тримав! — із професійним умінням почав розмазувати єлей молодий гендляр. — Тільки спершу давай посидимо-побалакаємо про те про се, бо давненько ми з тобою не бачилися. Розпрощалися друзі аж увечері. Андрій заплатив названу ціну і поніс сувій матерії, навіть не глянувши на нього (мабуть, тому, що довіряв своєму товаришеві і цілком покладався на його чесність). Уранці прибігла стривожена дружина крамаря: — Василю, що між тобою і Андрієм сталося? Кравчиха зі мною сьогодні не привіталася. — Мене це не дуже тривожить, головне — що я просту матерію зіпхнув йому за шовк. — Ти обдурив свого товариша? — Так, товариша найлегше й обдурити! Хто ще тобі так легко довіриться? — виклав свою мораль син крамаря, потираючи від вдоволення руки. Випробування вогнем.

До відомого художника прийшов вельможний пан котрий нещодавно спорудив собі новий палац і тепер шукав, чим би прикрасити голі стіни кімнат, щоб вразити своїх численних гостей. Художника він застав за роботою — той закінчував картину. — Дуже гарно! Я просто в захопленні, майстре Очей не можна відірвати! Як вам тільки вдається таке диво створити? В чім секрет вашого таланту Маляр замислився, а відтак запитав: — Чим ви перевіряєте золото? — Відомо чим — вогнем! — відповів йому багач. — Мої твори теж пізнають магічну дію вогню усі вони через нього проходять. — Не розумію... — здивовано дивився вельможа. Раптом майстер схопив ножа, черкнув кілька разів по полотну і жбурнув картину у вогонь. Гість так і застиг на місці від несподіванки, втративши дар мови. — Прийдіть через місяць, картина буде готова, — спокійно сказав майстер. Вельможа завітав до митця у призначений строк. На нього дивилася картина, ще краща за попередню — барви були напрочуд гарно підібрані. — Подобається? — підійшов до завороженого покупця художник. — Сам Бог надихає вас, майстре! — мовив пан. Але художник знову пошматував свій витвір і віддав на поталу вогню. — Божевільний! — вигукнув вельможа. — Прийдіть, пане, через місяць за картиною, — спокійно на те відказав йому художник. — Я більше не хочу мати з вами справи! — вибухнув гнівом покупець. Проте вельможа не дотримав свого слова. Дуже вже йому кортіло бачити у себе вдома цю вистраждану картину. Витвір митця перевершив усі сподівання. Якась невидима хвиля насолоди найшла на відвідувача, він потрапив у владу побаченого. Раптом блиснуло холодне лезо ножа. — Ні! — заволав покупець і затулив собою картину. — Просіть, що хочете, майстре, срібла-золота не пошкодую — продайте мені картину! Вона дорожча всіх моїх скарбів! І вельможний пан став на коліна перед простим художником. — Вірю, що мені вдалася картина, якщо вона дорожча за ваші скарби, — усміхнувся художник. —Ось так я, наче золото, випробовую своє мистецтво — вогнем! Корінь життя.

Коли народжувалася дитина, за давнім українським звичаєм батьки на її честь садили дерево. Зеленим братом для новонародженого Максима став молоденький дубок, що прийнявся навпроти хати. З літами обидва окріпли, підросли. Не сиділося чомусь на батьківщині Максимові. У пошуках легкого хліба подався він, наче перекоті поле, у світи. Як пішов — так і пропав. Мало не щодня виходила мати на битий шлях виглядати сина, тільки все даремно, бо забув нащадок дорогу до рідної домівки, відцурався, осів у столиці. Не навідується Максим до села, соромиться материзни, селянського походження і мови рідної соромиться. А дуб тим часом піднявся — велетень, обійстя затулив своїми могутніми вітами. Притулиться стара ненька до нього, мов до синочка, сльозу пустить. Де її Максим? Чи не занедужав часом? Чує недобре материнське серце. Уже другий рік мучить недуга чоловіка. І жоден лікар ні за які гроші не вилікує, не годен відповісти, що то з ним коїться. Прослухав якось Максим, що живе в одному селі ворожка-планетниця. Порадили звернутися до неї. Не вірив учений чоловік у всілякі забобони, але коли мордує хвороба, то і чортові душу радий продати аби полегшало. Ворожка подивилася на бліде обличчя Максима і скрушно похитала головою: — Загубив ти себе, чоловіче. Єдиний, хто тебе порятує — твій зелений брат, дуб-велетень. Вставай досвітками і вмивайся щодня росою з його листя. Доки дубові — доти й тобі жити. Та й поїхав Максим додому, до матері. Хоч не йняв віри ворожці, але коли спробував раз-другий ороситись — таки покращало. Наче вдруге і світ народився. — Заберу я цього дуба до себе у місто, — сказав Максим матері. — Що ти, синку — він же усохне, як тільки підрубаєш його коріння, — занепокоїлася мати. Замислився Максим над своїм життям та долею. — А я? — запитав себе. — Як існував увесь цей час без батьківщини? Правда твоя, ненько: людина, як і дерево, без коріння не може жити! Притча про козацьку волю.

Був на Запорозькій Січі досить дивний закон: засудженого до страти козака могла врятувати лише дівчина, яка погодилася б вийти за нього заміж. Петлю для Максима Довбні готували довго, побратими навмисне затягували час. — Яка твоя остання воля, козаче? — запитав кошовий отаман. — Вибачай, брате, — ледве стримував себе ватажок запорожців, щоб не пустити сльозу, — не я караю, а закон наш. — Дозвольте мені люльку викурити, — попросив Макар Довбня, і зо два десятки козацьких рук потягнулися до нього. — Візьмою мою, брате! Візьми мою! Любили Довбню на Запорозькій Січі, хоробрий козак, тільки ж хлебтав оковиту безбожно. Воно б то нічого, коли в мирний день. Ну, а під час походу на ворога — тут уже справа серйозна: побрався з оковитою — пощади не проси. Швидко викурилася козацька люлька, накинули зашморг на шию сіромасі. Аж раптом дівчина наче з-під землі виросла: — Стійте! Я хочу вийти за нього заміж! Кошовий махнув рукою, Макара Довбню звільнили від петлі. — Ну, що, козаче, будеш женитися чи до дідька в пекло смолу пити підеш? — До дідька я ще встигну, — буркнув запорожець. Поселився Макар Довбня з молодою дружиною на невеличкому хуторі біля Черкас. Його як одруженого виключили запорожці зі свого реєстру. Спочатку навіть сподобалося Макарові тихе сімейне життя, але скоро й обридло. Почав усе більше й більше тужити за козацькою волею. Та й не витерпів, пішов на Січ до кошового отамана. — Візьміть, батьку! Хоч повісьте, не можу я за бабською спідницею життя марнувати, коли зі всіх боків вороги на Україну лізуть. — Добре говориш, сину, як справжній лицар нашого народу, — з повагою дивився на нього кошовий. — Тільки і про дружину мусиш дбати. На кого залишиш? З того горя знову запив козак. — Чого такий сумний, чоловіче? — допитувався корчмар, наливаючи повну кварту горілки. — Та ось товариство відмовило мені, кажуть, щоб до дружини повертався, — важко цідив оковиту Макар Довбня. — Гірка доля моя!.. — Слухай, козаче, коли не маєш на кого покинути, то дай мені її на роботу в корчму, бо годі тут самому впоратись. Ну, то як, по руках? — Ех, добродію, — повеселів запорожець Макар Довбня. — я згоден! Та задарма не віддам, мусиш тютюном мені за неї розплачуватися. І гляди — не ображай. Щось не так — повернуся з походу, голову зніму! Невдовзі Макар Довбня обіймався зі своїми бойовими побратимами, пригощав кожного тютюном. — Міцний, — закашлювалися запорожці. — Еге, за горло дере, — посміхався козак Довбня. — Ось так і мені душу дерло без нашої матері — Запорозької Січі.

Притча про блазня.

За королівським столом сидять згідно з родовитістю, титулом та чином. Найвельможніші — по праву й ліву руку від монарха, а що менш заможні, то далі. Так і справи ділять: від чого вищі відмовляються, те залишається нижчим. Для блазня закон не писаний. Він може сісти будь-де навіть навпроти короля. Він копіює когось із вельмож, передражнює їх. Королю це подобається. Він вибухає. реготом, вельможі сміються слідом за ним. Блазневі дозволено все, і не до сміху тому, чиє ім'я потрапить на його гострий язик. Блазня можна ненавидіти, але не засміятися на його жарти неможливо, бо він майстер своєї справи. Король тримає блазня не тільки для забав. Під час дуже важливих нарад стає у пригоді дошкульне слово жартівника. Коли, бува, верзе якийсь вельможа нудну балачку, а король ще не встиг до пуття втямити, про що мова, то блазень тут як тут зі своєю реплікою. І диво — король заливається сміхом. А знічений та ображений радник тільки губи кусає з відчаю. — А чи не можна туго набитою калиткою заткнути пельку цьому базікалові? — міркували вельможні радники. Наважився з цим підійти до блазня граф Гордон. — Зроби мені послугу і візьми оцей скромний дар. Не вік же тобі блазнювати! — солодкими словами стелився перед королівським жартівником великий вельможа. — Я блазнюю? — здивувався той. — Та я ж найвільніша людина серед вас! — Розбещений долею! Начувайся: милість і гнів королів ходять поруч, — застеріг його граф. — Ти хочеш купити мій сміх, мій жарт? — обурився блазень. — Хто я тоді? Блюзнір, плазун, улесник, брехун? Чи не досить вас при дворі? Мій ковпак блазня — моя охоронна грамота, бо ті, що на троні, що біля трону, тільки з правди і сміються. Брехню вони сприймають як щось звичне, буденне, навіть справжнє. Вірність ремеслу.

Покидали зубожілі селяни свою батьківщину і, немов лелеки, полетіли на чужину до далекої країни в пошуках примарного щастя. Багато з них сподівалось розбагатіти і повернутися з грішми додому. Зійшли на берег далекого світу переселенці і поставали, як сироти, чекаючи вирішення своєї долі. Кремезний дядько з довгими козацькими вусами. але вбраний на чужинецький манір, підійшов до групи людей. — Хто знає столярку, запрошую на роботу! — Я, — вийшов із натовпу Петро Лагода. — Добре. — кивнув головою наймач. — А мурувати печі може хтось? — Я вмію, — підняв руку той самий переселенець. — І вози можеш ремонтувати? — запитав чоловік. — Звичайно, я в селі сам усе це робив, — ствердно; кивнув головою Петро Лагода. — Ов-ва! Вперше такого майстра зустрічаю, щоб усе вмів робити! — Чоловік з довгими вусами витягнув; дошку: — Ану, обгемблюй ^[1]! Мучився Петро, мучився, аж поки господар не забрав у нього гембель. Потім так само Петро Лагода; і піч капарив ^[2]. — Ось що, чоловіче добрий, — доброзичливо співчутливо мовив наймач, — за таку роботу тобі руки пооббивати, але шкода мені такого «майстра»! Для початку позмітай стружку в майстерні. Справишся з роботою — а там побачимо. Тільки гляди, щоб жодної трісочки не залишилося! І затям собі надалі: кожне ремесло, як ревнива жінка, потребує собі лише вірного чоловіка.

Притча про страх.

Відколи живуть люди, існує поряд з ними Страх. Ходить він, мов привид, поміж хатами, турбує господарів. Навідається до когось в гості, потрясе своїми холодними руками — і далі шукає собі нової жертви. Та якось трапився йому на дорозі один чоловік, обдертий, обшарпаний. І погляд у нього — ніби світ; йому зовсім збайдужів. Лежить собі посеред шляху і хоч би тобі що. — Вступись мені! — суворо наказує Страх. Чоловік навіть бровою не повів. — Невже ти мене не боїшся? Я — Страх! Ще жодна людина так безпечно мене не зустрічала. — А я давно вже перестав боятися. Мені нема чого втрачати. Ані шеляга за душею не маю. Мов билина у чистім полі — безталанний. І життя мені неї шкода. — Сміливий ти, чоловіче, — сказав Страх, — раз мене не злякався. За твою хоробрість зроблю я тебе щасливим. Проси, що хочеш! — Їсти, — простогнав безталанний. Страх посміхнувся: — Я тобі можу дати більше. Знаєш, скільки я в людей добра відібрав?! На ось, візьми гроші. Тут тобі на життя вистачить, щоб і вмерти в достатках, — сказав він і зник. Минуло кілька років. Завів колишній жебрак господарство таке, що сусіди-багатії від заздрощів мало не луснуть. І дружина у нього хоч куди, на все село краля. Та не забув про безталанного Страх. З'явився якось серед ночі, як то завжди він приходить до людей. Затремтів усім тілом чоловік над грішми і багатством своїм. Згадав і Бога, і диявола. — Ти чого тремтиш? — підійшов до нього ближче Страх. — Не впізнаєш мене? А чоловік ще дужче злякався, додолу упав, ледь не зомлів. — Тепер ти такий, як і всі! — сказав тріумфально Страх, переступивши через тіло, що у трепетній покірливості вклонилося йому. Кличемо Варягів!

«Тато розказували, що чули, як дід бачив, що наш батюшка у піст курку їли», — часто повторюють у нас на Україні, коли верзе щось оповідач, сам не відаючи що. Такий самий докір можна кинути І супроти твердження про варязьке походження київських князів Рюриковичів. Як би там не було образливо, але мусимо змиритися з гіркою правдою. Та ба! Чи один «варяг» за тисячолітню історію господарював на Україні! Руси, поляни, дуліби, древляни, тиверці, угличі... Чваняться один перед одним роди східнослов'янські, Іскоростень ворогує з Києвом, древляни не визнають влади київського князя Аскольда. — Ви самі по собі, а ми самі по собі, — відвертається плем'я від племені. А тим часом ворог зазіхає на багатий Градрік. Із холодноїщний. На руках — криваві мозолі, а в засіках зерна ледь-ледь вистачає від урожаю до урожаю. Засіє лан Житом густо-рясно, а вродить ріденько-дрібненько. Хтозна-звідки береться клятий Пирій — і, проростаючи поміж колосками Жита, глушить їх. Як не боровся Хлібороб із капосним бур'яном — все марна робота.. Бачить, що нічого не може вдіяти — упав навколішки і просить слізно Пирія, щоб той відступився. — Це я заважаю рости Житові? — відізвався Пирій. — То Жито не дає мені рости! Думаєш, добре мені з ним на одній нивці тіснитися? Розділи нас! Дай кожному окреме місце, і я покину твоє Жито. Так і зробив Хлібороб: частину поля засіяв Житом, а другу мусив оддати на господарювання Пирію. Тільки дивина: не хоче сходити Пирій на пустищі, не подобається йому там. — Чого ж ти не проростаєш? — питає у нього Хлібороб. — Дав же я тобі волю! Жито он як славно заврунилося! — А навіщо мені твоя воля? — аж труситься Пирій. — Не можу я без компанії. Ну, що самому? Хіба це життя? Нема над ким поглумитися, нема з кого поглузувати, соки землі відібрати, нема кого потіснити, перехитрити... Хоч висихай з нудьги. І справді: не виріс на відведеному йому місці Пирій. Зате на другий рік він рясно витягувався між колосками Жита і пашів од задоволення. Квітка Будяка.

На королівському балі вибирали першу красуню. Стояли рядочком, мов молоденькі берізки, донечки багатих магнатів, на кожній — сукня, обшита золотом-сріблом, кожна чимось виділялася: у тої стан гнучкий, в іншої очі ніжноголубі, мов польові волошки, а в цієї личко — хоч воду з нього пий. А як чарівно вони посміхалися! Важко було визначити, котра ж найкраща. Радилися довго королівські, сановники і оголосили, що вибір впав на молоду королівну. Не треба було надто роздивлятися, щоб зрозуміти: принцеса в усьому поступалася панночкам, вона не вдалася ані поставою, ані вродою. Сановники обрали саме її, щоб прислужитися королю. Під гарячі оплески і улесливі посмішки вийшла дочка короля на середину залу. — А зараз, — промовила вона до гостей, — хто подарує мені найгарнішу квітку, того я запрошу до танцю. Молоді кавалери відразу відправили своїх слуг до садівників міста, а принцеса Аліна чекала на букети, сидячи в розкішному кріслі. Першим з'явився молодий граф Тадеуш Мазурик. До ніг королівської доньки лягли пахучі білі троянди з крапельками роси на пелюстках. Син графа Гїотоцького поклав дивовижні оксамитові гладіолуси. А далі з'явилися чарівні жоржини, тендітні лілії... Перед принцесою виросли гори квітів, а вона все крутила носом: — Не те, не захоплює! І тут один небагатий шляхтич Зенон Косинський кинув на ту гору живого різнобарв'я кілька квіток будяка. Королівський зал враз загудів від обурення, кілька молодиків схопило за руки зухвальця, щоб покарати. Однак принцеса їх зупинила. — Як зрозуміти твій вчинок? — гнівно запитала молодого шляхтича дочка короля. — Принцесо, квітка будяка — теж квітка, і я гадав, що вона вам сподобається, — спокійно відповів Зенон Косинський. — Невже ти міг сподіватися, безумний, що серед такої кількості розкішних квітів я виберу твою — дику, колючу, бридку? — допитувалася принцеса Аліна. — Знаєте, — мовив юнак, — коли я був малий, мати розповідала мені казку... Зібралися на галявину різні квіти й ну сперечатися, яка серед них найгарніша. Конвалія каже: «Я! Подивіться, понюхайте мої ніжні дзвіночки! » — «Що там дзвіночки! — чмихнула Ромашка. — Гляньте на мою корону! » — «У тебе біла, однотонна, — вступила в суперечку Волошка, — а моя голуба з рожевим відтінком, оксамитна». Лише квітка Будяка стояла осторонь і мовчала. Трапилось так, що на галявині з'явилася Корова. «Добродійко, — звернулись до неї квіти, — розсуди нас: хто тут найкращий? » Корова підійшла до Конвалії, повернула язиком — і проковтнула. Потім Ромашку, Волошку... Дійшла черга аж до Будяка. Сунула Корова язик — покололася. Залишила квітку у спокої. Коли Корова зникла, Будяк розправив листя, глянув довкола — нікого. «Я, — заявив він гордо, — маю найкращу квітку, коли вона надійно захищена колючою короною». Молодий шляхтич закінчив розповідь і додав: — Принцесо, вашу красу також захищає королівська корона. Тому саме вас вибрали першою красунею балу. Дочка короля посміхнулася: — Юначе, мені найбільше до вподоби саме твоя квітка! Принцеса Аліна встала з крісла і підійшла до Зенона Косинського, щоб надати йому високу честь — запросити до танцю. notes

Примітки

[1]

Гемблюваги — стругати рубанком. [2]

Капатири — нашвидку, абияк. [3]

Штивно — нерухомо, твердо, негнучко.