Annotation 7 страница

Гендон стримав посмішку і, нахилившись до короля, шепнув йому на вухо: — Тихше, тихше, мій принце. Не кажи зайвого, а ще краще зовсім помовч. Звірся на мене, і все буде гаразд. А сам подумав: «Сер Майлз! Їй-богу, я зовсім забув, що мене посвячено в рицарі! Дивно, як держаться у нього в пам'яті всі його химери! Хоч моє звання — пустий звук, все ж я радий, що заслужив його. Бо більше честі бути примарним рицарем у царстві Мрій і Тіней, ніж плазуванням здобути собі титул графа в якому-не-будь справжньому королівстві». Юрба розступилася, щоб пропустити поліцая. Той підійшов і взяв короля за плече. Але Гендон сказав йому: — Стій, друже, не займай його. Він і так піде, я за це ручаюся, йди сам вперед, а ми за тобою. Полісмен і покривджена жінка рушили вперед, Майлз і король ішли ззаду, а за ними цікава юрба. Король почав був опиратися, але Гендон тихенько сказав йому: — Подумайте, ваша величність, ваші закони — це прояв вашої королівської влади. Якщо той, хто видав закони, не додержує їх, як же можна вимагати, щоб їх шанували інші? Адже ж зараз один з цих законів порушено. Коли король знов зійде на трон, хіба не приємно йому буде згадати, як, опинившись мимоволі у становищі простого смертного, він, незважаючи на свій королівський сан, вчинив, як личить вірному громадянинові, і скорився законові. — Твоя правда, не треба більше слів. Раз король змушує своїх підданців терпіти такі закони, він і сам, опинившись у становищі підданця, терпітиме їх. У мирового судді жінка потвердила під присягою, що маленький арештант і є той. самий негідник, який обікрав її. Ніхто не міг спростувати її свідчення, і провина короля була ясна. Розв'язали вузол і коли побачили там жирне засмажене порося, суддя захвилювався, а Гендон зблід і затремтів; тільки король в щасливому невіданні нітрохи нё збентежився. Суддя помовчав серед зловісної тиші і звернувся до жінки з запитанням: — Яку ж ціну визначаєш ти за свою власність? Жінка вклонилася й відповіла: — Три шилінги вісім пенсів, ваша милость. Це справжня ціна, і я не можу збавити ні пенні. Суддя покосився на людей, що сиділи в суді, кивнув полісменові й сказав: — Звільнити зал і зачинити двері. Наказ був виконаний. У суді лишились тільки двоє поліцаїв, обвинувачений, обвинувачка і Майлз Гендон. Майлз стояв нерухомий і блідий, як полотно; на лобі в нього виступили великі краплі холодного поту і, зливаючись у струмки, текли по обличчю. Суддя знов звернувся до жінки і сказав: — Це бідний темний хлопець, та ще й, мабуть, голодний, бо зараз такі тяжкі часи для бідняків. Глянь, обличчя в нього чесне, але коли дошкуляє голод… Чи відомо тобі, добра жінко, що всякий, хто вкраде річ, яка коштує більше ніж тринадцять пенсів, мусить за законом піти на шибеницю? Маленький король здригнувся і від жаху широко розплющив очі, але стримав себе і лишився спокійний. А жінка схопилася на ноги, трясучись від страху, і скрикнула: — Ой лишенько, що ж я наробила? Боже милосердний, та я ж зовсім не хочу, щоб через мене бідолаху повісили! Поможіть мені, ваша милость! Що мені робити? Чи можна щось зробити? Суддя, зберігаючи на виду непорушний спокій вершителя закону, просто відповів: — Безперечно, можна зменшити ціну, поки її ще не внесено до протоколу. — Ради бога, запишіть, що порося коштує тільки вісім пенсів. Слава тобі господи, що не дав прийняти на душу такий страшний гріх! Гендон з радощів забув про етикет і дуже здивував короля, навіть вразив його королівську гідність, пригорнувши його до грудей. Жінка подякувала і, забравши порося, пішла собі. Полісмен, відчинивши їй двері, вийшов слідом за нею. Поки суддя писав протокол, Гендон, завжди сторожкий і чуйний, вирішив розвідати, чого полісмен пішов за жінкою. Він тихенько вислизнув у темний коридор і почув таку розмову: — Жирне порося й, мабуть, дуже смачне. Я куплю його в тебе. Ось тобі вісім пенсів. — Вісім пенсів! Ач який! Та я сама дала за нього три шилінги вісім пенсів, справжніми монетами минулого царювання, що їх старий покійний Генріх не встиг загарбати собі. Дулю я тобі дам за твої вісім пенсів! — А ти он як! Ти ж під присягою посвідчила, що порося коштує лише вісім пенсів. Значить, ти її порушила, збрехала? Ану, йди назад до його милості — відповідати за свій злочин! А хлопця повісять… — Ну, ну, голубчику, мовчи, я згодна. Давай уже вісім пенсів, та тільки нікому не кажи. І жінка пішла, заливаючись слізьми. Гендон шмигнув назад у судовий зал, а незабаром увійшов туди й поліцай, сховавши в безпечному куточку свою поживу. Кінчивши писати, суддя прочитав королеві ласкаве й мудре повчання й присудив його до короткочасного ув'язнення в загальній тюрмі, а після того до прилюдного биття різками. Вражений король відкрив уже рот і, мабуть, дав би наказ тут же на місці відтяти голову доброму судді, але Гендон знаком застеріг його, і хлопець вчасно стримався. Гендон узяв його за руку, вклонився судді, і обидва, під охороною поліцая, пішли до тюрми. Коли вони вийшли на вулицю, розлючений монарх спинився, вирвав руку й вигукнув: — Дурню, невже ти думаєш, що я ввійду в загальну тюрму живим? Гендон нахилився до нього й промовив досить суворо: — Чи будеш ти мені вірити? Мовчи й не накликай на нас ще гіршої біди необережним словом. Що буде, те й буде. Ти не можеш ні прискорити цього, ні віддалити. Чекай терпляче. Ще буде час побавитися або радіти, коли станеться те, що судилося.
УТЕЧА

Короткий зимовий день вже закінчувався. Вулиці були безлюдні. Зрідка траплялися прохожі, та й ті заклопотано бігли своєю дорогою, наче хотіли якнайшвидше покінчити з справами і сховатися в затишку теплих домів від холодного вітру й пітьми. Вони не дивилися ні вправо, ні вліво, й не звертали уваги на наших друзів, бо навіть не дивились на них. Едуард VI питав себе, чи траплялось коли-небудь, щоб на короля, який прямував до тюрми, народ дивився з такою дивовижною байдужістю. Нарешті поліцай дійшов до пустого базарного майдану й попростував на другий бік. Коли він дійшов до середини, Гендон поклав на плече йому руку і стиха промовив: — Почекай хвилинку, голубчику. Нас ніхто не чує. Мені треба сказати тобі кілька слів. — Мій обов'язок забороняє мені говорити з вами, сер. Прошу, не затримуйте мене, бо скоро ніч. — А все ж почекай, бо справа стосується тебе особисто. Одвернись на хвилину й удай, що нічого не бачиш; дай нещасному хлопчикові втекти. — Як ви смієте мені таке пропонувати, сер? Арештую вас ім'ям… — Та ти не дуже квапся. Краще подумай, щоб не накоїти дурниць. Тут Гендон притишив голос і шепнув на вухо поліцаєві: — Порося, куплене за вісім пенсів, може коштувати тобі голови. Бідний поліцай, застуканий зненацька, спочатку занімів, а потім почав голосно лаятись і погрожувати. Гендон спокійно й терпляче пождав, поки той вилається, а тоді сказав: — Ти мені подобаєшся, друже, і мені б дуже не хотілося, щоб ти ускочив у біду. Знай тільки, що я все чув, і навіть можу це довести. І він слово в слово повторив усю розмову поліцая з жінкою. — Ну, що, хіба не так було? І хіба я не зможу так само розповісти все судді? У першу хвилину поліцай остовпів з переляку й розпачу; потім опам'ятався і сказав з удаваною розв'язністю: — І що вам за охота робити з мухи слона? Я просто трохи подражнив тітку ради забави. — А порося в неї забрав теж ради забави? — Ну, звісно, — роздратовано відповів поліцай. — Кажу ж вам, це був тільки жарт. — Я починаю тобі вірити, — сказав Гендон, чи то серйозно, чи то на сміх. — Ти почекай тут трохи, а я побіжу спитаю його милость суддю — адже ж він добре знається і на законах і на жартах… Він повернувся й пішов назад, договоривши останні слова вже на ходу. Поліцай подумав, пом'явся трохи, разів зо два смачно вилаявся й нарешті гукнув: — Почекайте, сер, будь ласка, почекайте! Суддя! Та він так само любить жарти, як покійник. Ідіть-но сюди, побалакаємо… От нещастя! Здається, я таки вклепався в біду, і все через якийсь невинний легковажний жарт. Я чоловік сімейний, у мене жінка, діти. Ну, скажіть, ваша милость, чого вам від мене треба? — Щоб ти осліп, оглух, щоб тебе розбив параліч, поки я повільно лічитиму до ста, — відповів Гендон таким тоном, ніби просив дрібної послуги. — Та я ж тоді пропав, — розпачливо вигукнув поліцай. — Ну, будьте ж справедливі, сер. Розгляньте діло з усіх боків, і ви побачите, що це був тільки жарт. Це ж ясно. А коли б навіть це був і не жарт, то найбільше, що мені загрожує за таку малу провину, — це догана й застереження від його милості судді. Гендон відповів з льодовою врочистістю: — Такий жарт у кодексі законів має спеціальну назву — знаєш яку? — Ні, не знаю. Я таки зробив дурницю. Я й гадки не мав, що це має назву. Я ж думав, що це я сам вигадав такий жарт. — Так, це має назву. У кодексі законів цей злочин зветься — «Non compos mentis lex talionis sic transit gloria Mundi»^[12]. — Ой, боже ж мій! — І кара за нього — смертна! — Господи, помилуй мене, грішного! — Скориставшися з своєї влади над людиною, яка в хвилину небезпеки зробила помилку, ти захопив за безцінь чужу власність вартістю понад тринадцять пенсів. А це в очах закону є свідома несумлінність, віроломство, зловживання на посаді, ad hominem expurgatнs in statu guo, і карається цей злочин шибеницею — без викупу й відпущення гріхів. — Ой, держіть мене, сер, у мене ноги підтинаються! Згляньтеся на мене, не дайте загинути! Я стану до вас спиною і нічого не буду бачити. — Гаразд! Нарешті ти порозумнішав. А порося віддаси тій жінці? — Віддам, віддам, неодмінно віддам. І ніколи вже не торкнуся поросяти, хоча б сам архангел приніс мені його з небес. Ідіть собі, заради вас я осліп, я нічого не бачу. Я скажу, що ви вдерлися в тюрму і силоміць вирвали в мене в'язня. Двері там поганенькі, старі, я сам їх виламаю вночі. — Ламай, голубчику, від того нікому не буде шкоди. Суддя й сам жаліє сердешне хлоп'я. Він не буде лити сльози або перебивати тобі ребра за його втечу.
ГЕНДОНСЬКИЙ ЗАМОК

Тільки-но Гендон і король зникли з очей поліцая, рицар попросив його величність іти за село і там в умовленому місці чекати, поки він збігає на заїжджий двір і розрахується. Через півгодини двоє друзів уже весело їхали на шкапах Гендона, прямуючи на схід. Королеві було тепло й зручно, бо він скинув з себе лахміття й одягнувся в приношений костюм, куплений для нього Гендоном на Лондонському мосту. Гендон боявся перевтомити хлопця. Він гадав, що важка подорож, нерегулярне харчування й недостатній сон шкідливо впливатимуть на його хворий мозок, тим часом як спокій, нормальне життя й свіже повітря, безперечно, прискорять його видужання. Він від душі хотів, щоб його маленький друг прийшов до розуму, щоб його бідну голівку не мучили страшні примари. Тому, незважаючи на своє бажання швидше добратися до рідного замка, де він не був стільки років, замість того, щоб скакати туди день і ніч, він їхав помалу. Проїхавши миль з десять, наші подорожні добралися до великого сада й спинилися там на ніч у доброму заїзді. І тут усе пішло по-старому. Під час вечері Гендон стояв за стільцем короля й прислужував йому; потім роздяг його й поклав у ліжко, а сам ліг спати на підлозі коло дверей, загорнувшись в укривало. Другого й третього дня вони поволі посувалися вперед і з великою охотою розмовляли про свої пригоди після розлуки. Гендон докладно розповів, як він скрізь шукав короля, як «архангел» водив його, мов дурня, по всьому лісу і кінець кінцем, втративши надію спекатися його, привів назад до хатини. Старий пішов у спальню, — розказував Гендон, — і вийшов звідти, хитаючись з горя, бо він, мовляв, сподівався застати хлопчика вже дома і в постелі, а його не було. Гендон цілий день просидів у халупі, сподіваючись, що король от-от повернеться, але не діждався і знов пішов його шукати. — А старий святенник справді був дуже засмучений, що ваша величність не вернулися до нього, — сказав Гендон. — Це видно було з його обличчя. — Ще б пак! — відповів хлопець і розказав усе, що з ним було. Вислухавши короля, Гендон пожалів, що не вбив «архангела». В останній день їхньої подорожі в Гендона був дуже піднесений настрій. Він говорив без упину. Говорив про свого старого батька, про брата Артура, про те, які вони великодушні й благородні; з любов'ю й захватом розповідав про свою Едіт і так розчулився, що навіть за підступного. Г'ю по-братерському озвався добрим словом. Він уголос мріяв, як він зустрінеться з своїми, яка це буде несподіванка для всіх і як вони радітимуть. Вони їхали по чудовій місцевості, усіяній гарненькими будинками й фруктовими садами. Дорога йшла через широкі пасовища, що бігли вдалину хвилястими, наче море, просторами. Після полудня Гендон раз у раз ухилявся від прямого шляху і, вилізши на який-небудь горбок, силкувався розглядіти в далечині дах рідної домівки. Нарешті він побачив його і схвильовано скрикнув: — Он село, мій принце, а он і замок! Звідси видно башти. А он багато дерев — це парк мого батька. Тепер ти побачиш, що таке знатність і розкіш! У замку сімдесят кімнат — подумай тільки! — і двадцять сім слуг. Це не погано для таких, як ми з тобою, правда ж? Ну, мерщій, я аж горю з нетерпіння. Хоч вони й дуже поспішали, але добралися до замку тільки після третьої години. Поки вони скакали по головній вулиці, Гендон не змовкав ні на хвилину. «Он церква, обвита тим самим плющем. Нічого в ній не змінилось. Он заїзд «Рудий Лев», а от базарний майдан. От «травнева жердина»^[13], а он водокачка — ніщо не змінилося. Ніщо, крім людей, бо за десять років люди дуже міняються. Декого я пізнаю, а мене не пізнає ніхто». Незабаром вони опинились на краю села і звернули на вузеньку, покручену дорогу, обнесену високою огорожею. Вони швидко проскакали по ній з півмилі і через пишну браму з ліпними гербами на височенних кам'яних колонах в'їхали в сад. Перед ними виріс великий замок. — Милості просимо до Гендонського замка, мій королю! — вигукнув Майлз. — Який сьогодні великий день! Батько, Артур і леді Едіт, мабуть, збожеволіють з радості і в першу хвилину не помічатимуть нікого, крім мене. Тобі, напевно здається, що вони приймають тебе холодно; але ти не ображайся. Коли я скажу їм, що ти мій вихованець і що я безмежно люблю тебе, вони пригорнуть тебе до грудей ради Майлза Гендона, і завжди знайдеться для тебе тепле місце в їхньому домі і в їх серцях. Перед під'їздом Гендон скочив на землю, допоміг зійти з осла королеві і, взявши його за руку, рушив до дверей. Вони опинились у просторому покої. Гендон, поспішаючи, не дуже ввічливо підсунув королеві крісло й підбіг до молодого чоловіка, що сидів коло письмового столу проти каміна, де весело палав огонь. — Обійми мене, Г'ю! — вигукнув він. — Скажи, що радий мене знову бачити! Швидше поклич батька, бо рідний дім не дім, поки я не торкнусь його руки, не гляну йому в вічі, не почую його голосу. Але Г'ю, здивувавшись на хвилину, відкинувся назад і пильно глянув на Майлза Гендона. У його погляді спочатку світилася ображена гідність, а потім під впливом якоїсь тайної думки, відбилася цікавість, змішана з жалем. Він сказав лагідним голосом: — У тебе, видно, з розумом не все гаразд, нещасний. З обличчя й одягу твого помітно, що ти багато натерпівся горя й нужди. За кого ти мене вважаєш? — Як за кого? За того, хто ти є. Я вважаю тебе за Г'ю Гендона, — різко відповів Майлз. — А ким ти себе уявляєш? — При чому тут уява! Нащо ти удаєш, що не пізнав свого брата, Майлза Гендона. Радісне здивування промайнуло на обличчі Г'ю. — Як, ти не жартуєш? — вигукнув він. — Хіба мертві оживають? Дай боже, щоб це було так. Невже мій бідний пропащий брат після жорстокої розлуки знов вернувся в мої обійми? Ах, це занадто велике щастя, щоб бути правдою. Благаю, зглянься, не жартуй зі мною! Мерщій ходім на світло — дай розглянути тебе гарненько! Схопивши Майлза за руку, він потяг його до вікна й почав жадібно розглядати його з голови до ніг, повертаючи на всі боки. А Майлз, сяючи з радості, весело посміхався і, киваючи головою, промовляв: — Дивись, дивись, брате, не бійся! Ти не знайдеш жодної риси, яка не витримала б іспиту. Розглядай мене, скільки хочеш, мій любий Г'ю. Я справді колишній Майлз, твій Майлз, твій старший брат. Ах, сьогодні великий день — я ж казав, що це великий день! Дай мені руку, дай я поцілую тебе! Боже мій, я умру від щастя! Він кинувся на груди братові, але Г'ю відвів його обійми й, понуро опустивши голову, сказав: — Боже милосердний, дай мені сили перенести це тяжке розчарування! Вражений Майлз в першу хвилину не міг вимовити ні слова. Нарешті він опам'ятався й вигукнув: — Яке розчарування! Хіба я не брат тобі? Г'ю сумно похитав головою й відповів: — Молю небо, щоб це було так, щоб інші знайшли схожість, якої я не бачу. Боюся, що лист той був правдивий. — Який лист? — Одержаний із заморських країв років шість-сім тому. Там було сказано, що мій брат загинув у бою. — Це брехня! Поклич батька — він мене пізнає. — Мертвого не покличеш. — Мертвого? — глухо промовив Майлз, і губи в нього затремтіли. — Мій батько помер! Яка жахлива вість! Радість моя отруєна. Ну, проведи мене до Артура. Він мене пізнає і потішить. — Він теж умер. — Боже, зглянься на мене, нещасного! Вмерли, обидва вмерли! Достойні вмерли, а я, недостойний, лишився жити! Благаю, не кажи, що й леді Едіт… — Вмерла? Ні, вона жива. — Ну, дяка богові! Знов моє серце сповнилося радості. Мерщій поклич її сюди. Якщо й вона скаже, що я не я… Ні, ні, вона цього не скаже, вона мене признає. Я здурів, що на хвилину піддався сумнівам. Поклич її, поклич і старих слуг. Вони теж пізнають мене. — Всі вони повмирали, крім Пітера, Гелсі, Девіда, Бернарда й Маргарет. По цих словах Г'ю вийшов з кімнати. Майлз з хвилину постояв у задумі й почав ходити з кутка в куток, бурмочучи про себе: — Дивна річ, що п'ятеро нечуваних мерзотників живуть, а двадцять два чесних слуги померли. Майлз все ходив взад та вперед і розмовляв сам з собою. Він зовсім забув про короля. Нарешті його величність серйозно й співчутливо вимовив слова, які могли здатися насмішкою: — Не журися, що тобі не пощастило, добрий чоловіче. На світі є ще багато таких, як ти, чию особу ніхто не визнає й чиї права висміюють. Ти не один. — Ах, мій королю, — вигукнув Гендон, злегка почервонівши. — Не суди хоч ти мене! Почекай і ти побачиш. Я не брехун, вона сама це скаже; ти почуєш це з найчарівніших уст. Я брехун? Та я ж знаю цей старий зал, знаю портрети своїх прадідів і всі ці речі, як мале хлоп'я знає свою дитячу світлицю. Тут я народився й виріс, мілорде. Я кажу правду. Я не став би обдурювати тебе. Якщо ніхто мені не повірить, то ти все ж вір, благаю тебе. А то я не знесу цього. — Я тобі вірю, — сказав король з дитячою простотою. — Дякую тобі від щирого серця! — палко вигукнув зворушений Гендон. А король додав так само просто: — Ти ж мені віриш. Гендон зніяковів, почувши себе винуватим, і радий був, що на його щастя з'явився Г'ю і можна було не відповідати на запитання хлопця. Слідом за Г'ю увійшла красива й пишно вбрана леді, а за нею кілька слуг у лівреях. Леді йшла повільно, опустивши додолу очі. Обличчя в неї було повите невимовним сумом. Майлз Гендон кинувся до неї з радісним привітом: — О, моя Едіт, моя люба!.. Але Г'ю суворо відсторонив його і спитав леді: — Гляньте на нього. Ви його знаєте? Ще за мить до того, почувши голос Майлза, красуня стрепенулася, і на щоках у неї спалахнув рум'янець. Тепер же вона вся тремтіла. Кілька секунд вона стояла нерухомо; потім поволі підвела голову й глянула в вічі Гендонові зляканим, закам'янілим поглядом. Крапля за краплею вся кров відлинула від її щік, і вони вкрилися смертельною блідістю. Нарешті вона мовила мертвим, як і її обличчя, голосом: — Я не знаю його. Потім повернулася і, стримуючи ридання, вийшла, хитаючись, з кімнати. Майлз Гендон, як підкошений, упав у крісло й затулив обличчя руками. Після короткого мовчання брат його звернувся до слуг: — Ви вже розгляділи цього чоловіка. Він вам відомий? Слуги похитали головами. Тоді господар їхній сказав: — Слуги вас не знають. Це якесь непорозуміння. Ви ж бачили, дружина моя теж не знає вас. — Твоя дружина! — вмить Майлз притиснув Г'ю до стінки й залізною рукою схопив його за горло. — Ах ти, нещасний раб з лисячим серцем! Тепер я все розумію! Ти сам написав того брехливого листа, щоб украсти в мене наречену й спадщину! Геть з очей моїх, поки я не заплямив своєї чесної солдатської руки убивством такої гадини! Г'ю, весь червоний, задихаючись, ледве добрався до стільця і наказав слугам зв'язати розбійника. Ті вагались, і один з них сказав: — Він же озброєний, сер Г'ю, а в нас немає нічого. — Озброєний! Що з того, адже він один, а вас багато. В'яжіть його, кажу вам! Але Майлз порадив їм не підступатися до нього й додав: — Ви мене добре знаєте. Я такий, як і був раніше. Тільки-но підійдіть! Це не додало відваги слугам. Вони аж відсахнулися. — Забирайтеся звідси, кляті боягузи, озбройтеся й охороняйте виходи, поки я пошлю по стражників, — сказав Г'ю. На дорозі він обернувся до Майлза й додав: — А вам я раджу не погіршувати свого становища марними спробами втекти. — Втекти? Не турбуйся! Майлз Гендон господар у Гендонському замку і в усіх його угіддях. Він тут залишиться, будь певний.
НЕВИЗНАНИЙ

Король кілька хвилин сидів замислившись, потім глянув на Майлза й сказав: — Дивно, дуже дивно! Не знаю, що це значить. — Ні, тут нема нічого дивного, ваша величність. Від нього нічого іншого не можна було й сподіватися. Він зроду був такий підлий. — Я кажу не про нього, сер Майлз. — Не про нього? А про кого ж? Що саме дивно? — Що короля не шукають. — Що? Якого короля? Я щось не розумію. — Невже? Хіба вас не вражає, що по всій країні не їздять гінці, шукаючи мене, не розвішані оголошення з описом моєї особи? Хіба можна не хвилюватися й не турбуватись, знаючи, що голова держави зник, пропав? — Правда, правда, мій королю. Я й забув. Гендон зітхнув і пробурмотів про себе: — Бідна голівка! В ній все ще сидить безумна мрія! — Але в мене є план, як нам обом відновити свої права. Я напишу листа трьома мовами — латинською, грецькою й англійською, — а ти завтра вранці повезеш його до Лондона. Не віддавай його нікому, крім мого дядька, лорда Гертфорда. Коли він прочитає листа, то зразу побачить, що це писав я. Тоді він пришле по мене. — А чи не краще буде, ваша величність, почекати тут, поки я доведу свої права і вступлю у володіння своїми маєтностями? Тоді мені було б зручніше… — Мовчи! Що таке твій нікчемний маєток й твої мізерні інтереси, коли справа йде про долю нації і непорушність престолу! — владно перебив його король і додав уже трохи лагідніше, немов каючись у своїй суворості: — Слухайся мене й не бійся. Я поверну тобі все, що тобі належить, і навіть дам ще більше. Я не забуду твоїх послуг і за все нагороджу. По цих словах він узяв перо й сів писати. Гендон глянув на нього з любов'ю і сказав собі: — Якби було темно, я подумав би, що це говорить сам король. Що й казати, в гніві він кидає громи й блискавки, як справжній монарх. Де він цього навчився? Ач, як упевнено виводить свої карлючки, гадаючи, що це латинські й грецькі слова. Якщо мені не пощастить якими-небудь хитрощами відвернути його від цієї забаганки, то доведеться завтра удати, ніби я вирушаю в путь виконувати його безглузде доручення. Через хвилину думки сера Майлза вернулися до недавніх подій. Він так глибоко замислився, що, коли король подав йому написаного листа, він узяв його й машинально поклав у кишеню. — Як дивно вона поводилася! — бурмотів він. — Мені здається, що вона мене пізнала і заразом не пізнала. Я ясно бачу, що ці дві гадки суперечні, але не можу ні примирити їх, ні відігнати одну із них. Адже ж усе так просто, вона мусила впізнати моє обличчя, постать, голос — як же могло бути інакше? Проте вона сказала, що не знає мене, і, мабуть, це правда, бо вона не вміє брехати. Ага, я починаю розуміти. Це він вплинув на неї, наказав їй, примусив її збрехати. От і вся розгадка! Видно було, що вона помирає від страху — ну, звісно, це він її залякав. Я піду знайду її. Без нього вона скаже правду. Вона пригадає далекі минулі дні, коли ми ще дітьми гралися разом; це її розчулить, вона не зможе зрадити мене й признає. Вона ж не віроломна, вона завжди була чесна й правдива. Колись вона кохала мене, і це мене врятує, бо кого кохаєш, того не зрадиш. Він швидко рушив до дверей, але в ту мить вони відчинилися, і ввійшла леді Едіт. Вона була дуже бліда, але ступала твердо й рішуче. Постать її була сповнена грації і спокійної гідності, але обличчя повивав глибокий сум. Майлз радісно кинувся їй назустріч, але вона ледве помітним рухом спинила його. Вона сіла й запросила його теж сісти. Цим вона дала йому відчути, що вони не друзі з дитячих літ, що він для неї чужий, гість. Від несподіванки він так збентежився й розгубився, що його раптом охопила непевність, чи справді він той, за кого себе видає. Леді Едіт сказала: — Сер, я прийшла застерегти вас. Безумним неможливо довести їхні помилки, але, безперечно, можна допомогти їм уникнути небезпеки. Я знаю, що ваша фантазія здається вам щирою правдою і в ній немає нічого злочинного, але тут вам лишатися не можна, бо це небезпечно. Вона пильно глянула Майлзові в обличчя і додала, підкреслюючи кожне слово: — Це особливо небезпечно тому, що ви дуже схожі на нашого бідного загиблого хлопчика. — Боже мій, пані! Адже ж я — це він. — Я вірю, що ви так думаєте. Я певна в вашій чесності, я тільки попереджаю вас, і все. Мій чоловік панує над усією округою. Його влада безмежна. Люди благоденствують і гинуть з його волі. Якби ви не були схожі на людину, за яку себе вважаєте, він, може, й дозволив би вам спокійно тішитися своєю мрією. Але, повірте мені, я добре знаю його і знаю, що він зробить; він скаже всім, що ви божевільний самозванець, і всі його послухають. Вона знов пильно подивилася на Майлза й додала: — Якби навіть ви справді були Майлз Гендон, і мій чоловік знав би це і знала б уся округа — обдумайте мої слова — вам би загрожувала така сама небезпека, і він так само покарав би вас; він би зрікся вас, зрадив би вас, і ні в кого не вистачило б смілості допомогти вам. — Цьому я цілком вірю, — гірко мовив Майлз. — Якщо він має силу змусити людину, яка все життя була моїм другом, зрадити мене й зректися, то тим більше слухатимуться його ті, хто не зв'язаний зі мною зароком честі й вірності, хто боїться втратити шматок хліба й життя. Щоки леді Едіт на мить порожевіли, і вона опустила очі; але голос її звучав так само твердо: — Я попередила вас і попереджаю знов — тікайте звідси. Цей чоловік вас погубить. Це нещадний тиран. Я невільна його рабиня, я це знаю. Бідний Майлз, і Артур, і дорогий сер Річард вже звільнилися від нього; краще було б вам бути з ними, ніж потрапити у пазури цього душогуба. Ваші домагання — замах на його титул і багатство. Ви образили його в його власному домі, і ви загинете, якщо лишитесь тут. Ідіть, не гайте ні хвилини! Якщо вам потрібні гроші, прошу вас, візьміть цей гаманець і підкупіть слуг, щоб вони вас пропустили. Послухайте мене, нещасний, і рятуйтесь, поки ще є час. Майлз відхилив рукою гаманець і встав. — У мене є до вас одне прохання, — мовив він. — Гляньте мені прямо в вічі. Так! Тепер відповідайте: хто я? Майлз Гендон? — Ні, я вас не знаю. — Покляніться! Відповідь прозвучала тихо, але виразно: — Клянусь. — О, це неймовірно! — Тікайте! Нащо ви гаєте дорогий час? Тікайте, рятуйтеся! В ту хвилину в кімнату вдерлися солдати, і почалась одчайдушна боротьба. Але Гендона скоро подолали й потягли із замка. Короля теж схопили. Обох зв'язали й повели в тюрму.
У ТЮРМІ

Усі камери були переповнені, і наших друзів прикували до стіни у спільному відділенні, де звичайно держали всяких дрібних злочинців. Вони були не самі. Тут сиділо ще душ з двадцять безсоромних, галасливих чоловіків та жінок різного віку, закутих у ручні й ножні кайдани. Король гірко нарікав на солдатів, що посміли так обурливо зневажати його королівську гідність, — але Гендон похмуро мовчав. Він був занадто приголомшений. Він, як блудний син, поспішав додому, певний, що всі збожеволіють від щастя, побачивши його, і раптом замість радісної зустрічі — тюрма. Дійсність була така несхожа на його оповідання, що він розгубився вкрай; навіть він не знав, плакати йому чи сміятися. Він наче вибіг помилуватися райдугою, а його раптом вразила блискавка. Але поступово Майлз дав якийсь лад своїм плутаним, болісним думкам і зосередився на поведінці леді Едіт., Він обмірковував її з усіх поглядів, але не міг зробити ніякого висновку. Пізнала вона його чи не пізнала? Він довго силкувався розв'язати цю загадку, і кінець кінцем вирішив, що вона таки пізнала його, але зреклася з корисливих міркувань. Тепер він готовий був осипати прокльонами її ім'я, але це ім'я так довго було для нього священним, що язик не повертався образити його. Загорнувшись у подерті й засмальцьовані тюремні ковдри, Гендон і король провели жахливу ніч. Підкуплений тюремник приніс деяким арештантам горілки, і, звичайно, це кінчилося непристойними співами, криками й бійкою. Було вже за північ, коли один з чоловіків напав на свою сусідку і, певно, вбив би її кайданами, якби на поміч не прибіг тюремник. Він кілька разів ударив бешкетника по голові своєю палицею, і бійка припинилася. Арештанти втихомирилися, і всі, хто не звертав уваги на стогін побитих, засинали. Дні і ночі в тюрмі тяглись одноманітно. Вдень приходили люди, обличчя яких були більш-менш знайомі Гендоиові, подивитися на «самозванця», познущатися з нього й відцуратися його. А вночі знов починалася гульня з сварками й бійками. Аж от якось тюремник привів якогось дідуся і сказав йому: — Негідник тут. Оглянь усіх і, може, ти його пізнаєш. Гендон підвів голову і вперше за весь час, що сидів у тюрмі, щиро зрадів. «Це Блейк Ендрус, — подумав він, — усе своє життя прослужив у нашій родині. Це добрий, чесний чоловік, і серце в нього вірне, тобто такий він був раніш. Тепер чесних людей немає; всі стали брехунами. Він мене пізнає, але зречеться, як й інші». Старий обвів очима всіх в'язнів, подивився кожному в обличчя і нарешті сказав: — Я не бачу тут нікого, крім поганих волоцюг та босяків. Де ж він? Тюремник засміявся. — А от! — сказав він. — Вдивись гарненько в цю тварюку і скажи, якої ти про нього думки. Старий підійшов до Гендона, довго й пильно дивився на нього, потім покрутив головою і сказав: — Та ні, хіба ж це Гендон? Це ж не Гендон! — Молодець! Твої старечі очі ще добре бачать. Я б на місці сера Г'ю взяв би цього пройдисвіта і… Тюремник став навшпиньки, удаючи, наче він висить на шибениці, і захрипів, як у зашморгу. Старий злісно промовив: — Хай дякує господу богу, якщо його не покарають ще гірше. Якби цей негідник потрапив мені в руки, я б його спік живцем. Тюремник зареготав злорадним сміхом. — Побалакай з ним як слід, дідусю, та посмійся трохи. Всі так роблять, — сказав він і пішов до себе. Старий упав на коліна й зашепотів: — Дяка богові, ти знов вернувся, мій добрий пане. Я думав, що ти давно вже помер, і раптом таке щастя — ти живий! Я зразу впізнав тебе, і так важко було мені не виказати радості й удати, ніби я нікого тут не бачу, крім усякого сміття та вуличного наброду. Я людина бідна й стара, сер Майлз, але скажи тільки слово, і я піду розповім усю правду, дарма що мене за це повісять. — Ні, — відповів Гендон, — не треба. Ти лише загубиш себе, а мені не допоможеш. Проте спасибі. Ти трохи вернув мені віру в людей. Старий слуга став у великій пригоді Майлзові й королеві. Він заходив по кілька разів на день ніби поглузувати з брехуна і завжди приносив йому потай що-небудь, смачненьке, щоб хоч трохи скрасити вбоге тюремне харчування; крім того, він приносив і свіжі новини. Ласощі Гендон приховував для короля; без них його величність, мабуть, не вижив би, бо він ніяк не міг їсти грубу, огидну їжу, яку приносив тюремник. Щоб не збудити підозру, Ендрус приходив до Гендона ненадовго, але щоразу йому вдавалось розповісти пошепки що-небудь нове, тимчасом, як уголос він обкладав його лайкою. Отак помалу Гендон дізнався, що сталося з його родиною, поки він був на чужині. Артур умер шість років тому. Ця втрата дуже підірвала здоров'я батька, а тут ще їй від Майлза не було ніяких вістей. Сер Річард, почуваючи, що скоро помре, хотів за життя свого одружити Г'ю з Едіт. Але Едіт благала почекати, сподіваючись, що от-от повернеться Майлз. Потім надійшов лист, який сповіщав про смерть Майлза. Цей удар остаточно підкосив сили сера Річарда. Певний, що кінець його близький, він став квапити з весіллям; Г'ю, звичайно, теж наполягав. Едіт випрохала собі ще місяць, потім другий, потім третій: нарешті їх повінчали коло смертельного одра сера Річарда. Шлюб був нещасливий. Ходили чутки, що незабаром після весілля молода знайшла серед паперів свого чоловіка кілька незакінчених чернеток фатального листа і одверто обвинуватила його в підлому шахрайстві, що прискорило їхнє одруження і смерть сера Річарда. По всій околиці ходили страшні чутки про те, як жорстоко поводиться новий пан з своєю дружиною і з слугами. Після смерті батька сер Г'ю скинув з себе маску і став одвертим, жорстоким деспотом для всіх, хто жив у його володіннях і мав у нього шматок хліба. Одне з повідомлень Ендруса якось дуже зацікавило короля: — Йде поголоска, що король збожеволів. Тільки, ради бога, нікому не кажіть, що чули це від мене, бо за такі розмови карають на смерть. Його величність сердито глянув на старого і сказав: — Король не збожеволів, добрий чоловіче, і краще б тобі займатися своїми справами, ніж поширювати всякі злочинні чутки. — Що він там каже, отой хлопець? — спитав Ендрус, вражений таким різким і несподіваним випадом. Гендон зробив старому знак мовчати, але той почав розказувати далі. — Покійного короля поховають у Віндзорі шістнадцятого, а двадцятого у Вестмінстері коронуватимуть нового. — Треба ж спочатку знайти його, — пробурмотів король, потім впевнено додав: — Ну, про це вже вони подбають, та й я теж. — Що він таке… — почав був старий і запнувся, побачивши, що Гендон знов робить йому знаки. — Сер Г'ю теж їде на коронацію і покладає на неї великі надії. Він сподівається вернутися додому пером, бо тішиться великою ласкою лорда-протектора. — Якого лорда-протектора? — спитав король. — Його світлості герцога Сомерсетського. — Якого герцога Сомерсетського? — Як, якого? У нас тільки один — Сеймур, граф Гертфорд. — З якого це часу він герцог і лорд-протектор? — сердито вигукнув король. — З останнього дня січня. — А скажи, будь ласка, хто підніс його в цей сан? — Він сам і верховна рада з дозволу короля. Його величність здригнувся. — Короля? — скрикнув він. — Якого короля? — Як, якого короля? (Господи помилуй, що це з хлопцем? ) У нас тільки один король, — його величність Едуард Шостий — хай захистить його господь! Так, король у нас ще зовсім хлопчик, а який добрий та ласкавий! Не знаю, при умі він чи ні — кажуть, здоров'я його поправляється — але всі в один голос хвалять його, всі благословляють і молять бога продовжити дні його царювання. Бач, він почав з доброго діла, помилувавши засудженого на смерть герцога Норфолькського, а тепер хоче скасувати жорстокі закони, що душать і гноблять народ. Почувши ці вісті, король занімів від здивування і так глибоко поринув у гіркі свої думки, що не чув більше, про що розповідав старий. Він питав себе: невже той маленький злидар, якого він лишив у палаці переодягненим у свій костюм, і є король? Ні, це неможливо. Якби той хлопець здумав удавати з себе принца Уельського, його враз зрадили б манери й мова; самозванця вигнали б з палацу й кинулися б шукати справжнього принца. Невже на його місце посадили якого-небудь нащадка старовинного роду? Ні, бо його дядько, лорд Гертфорд, нізащо не допустив би цього; він всевладний і, безперечно, зразу придушив би таку змову. Усі ці міркування були марні. Чим більше силкувався хлопець розгадати таємницю, тим більше заплутувався і тим дужче боліла в нього голова, не даючи заснути. Гарячкове бажання якнайшвидше добратися до Лондона з кожною годиною росло, і ув'язнення ставало нестерпним. Гендон, незважаючи на всі старання, не міг заспокоїти короля; але двом жінкам, прикутим поруч нього, якось пощастило заспокоїти його. Їхні лагідні умовляння вернули йому рівновагу і терпіння. Він був їм дуже вдячний і зразу прихилився до них усією душею. Він спитав, за що їх посадили, і коли жінки відповіли, що вони баптистки^[14], посміхнувся й мовив: — Хіба це такий злочин, щоб саджати за нього в тюрму? Шкода тільки, що мені доведеться скоро розлучитися з вами, бо за таку дрібницю вас тут довго не держатимуть. Жінки нічого не сказали, але щось в їхніх обличчях збентежило короля. Він сказав стурбовано: — Ви мовчите? Скажіть мені, будь ласка, вам не загрожує ще якась кара? Кажіть, не бійтеся! Жінки спробували перевести розмову на щось інше, але король стривожився ще більше й невгавав: — Невже вони битимуть вас канчуками? Ні, ні, це занадто жорстоко. Скажіть, що вони не зроблять цього. Ні, не зроблять? Жінки не в силі були приховати свого збентеження й відчаю, і одна з них відповіла, задихаючись від хвилювання: — О любий, добрий хлопчику, ти краєш нам серце! Поможи нам, боже, знести наше… — Це признання! — вигукнув король. — Значить, бездушні лиходії катуватимуть вас! О, не плачте! Я не можу бачити ваших сліз. Мужайтесь! Я вчасно верну свої права, щоб урятувати вас від цього страшного лиха, от побачите! Коли вранці король прокинувся, жінок уже не було. — Їх випустили! — радісно вигукнув він, потім сумно додав: — Що я тепер робитиму без них? Вони так потішали мене. Кожна з жінок на пам'ять пришпилила йому до сорочки клаптик стрічки. Він сказав, що берегтиме ці дарунки і скоро розшукає цих добрих жінок, щоб узяти їх під свій захист. Саме в ту хвилину ввійшов тюремник із своїми помічниками і наказав вивести всіх ув'язнених на тюремний двір. Король був у захваті — яке щастя знов побачити блакитне небо, подихати свіжим повітрям! Він хвилювався й сердився на вартових, але, нарешті, дійшла й до нього черга; його одв'язали і веліли йти з Гендоном слідом за іншими. Чотирикутний брукований двір тюрми був розташований під чистим небом. Ув'язнені пройшли під маленькою кам'яною аркою і стали в один ряд, спиною до стіни. Перед ними протягли вірьовку, а по боках стали вартові. Ранок був холодний і похмурий; за ніч випав сніжок і, вистеливши величезний двір білим укривалом, надав йому ще сумнішого вигляду; час від часу зимовий вітер рвав сніг із землі й вихрив його. Посеред двору стояли дві жінки, прикуті до стовпів. Король одразу впізнав їх і здригнувся. «Леле! — сказав він сам собі. — А я гадав, що їх випустили на волю. Подумати тільки, що таких жінок будуть сікти… в Англії! Не в якійсь поганській країні, а в християнській Англії! Їх битимуть канчуками! А я, кого вони так голубили й потішали, мушу дивитися на цю страшну несправедливість! Це ж дико, неймовірно! Я — владар цієї великої держави, неспроможний захистити їх. Ну, стережіться, душогуби! Настане час, коли я змушу всіх вас тяжко поплатитися. За кожен удар, що впаде на цих жінок, ви дістанете по сто ударів». Широкі ворота розчинилися, і в двір висипала юрба селян. Вони оточили засуджених жінок і заступили їх від короля. Потім увійшов священик, юрба пропустила його і знов зімкнулася. Король чув якусь розмову, наче хтось відповідав на запитання, але нічого не міг розібрати. Раптом знялася метушня. Сторожа збігалась, метушилась, то зникаючи в юрбі, то знов з'являючись. Гомін ущух і запанувала глибока тиша. Пролунала команда, юрба розступилася. Король глянув, і в нього в жилах похолола кров. Навколо жінок були розкладені купи хмизу, і якийсь чоловік, стоячи навколішках, розпалював огонь. Жінки похилили голови й затулили руками обличчя. Дрова вже потріскували, жовті вогники повзли вгору і за вітром слалися клуби голубого диму. Священик підняв руки і почав читати молитву. Саме в ту хвилину в ворота вбігли дві молоді дівчини і з розпачливим зойком кинулись до засуджених на смерть жінок. Вартові схопили дівчат, але одна з них вирвалась і, крикнувши, що хоче вмерти разом з рідною своєю матір'ю, обхопила її за шию. Коли її знов відтягли, на ній уже горіла одежа. Її держало троє вартових, а палаючий край плаття відірвали й кинули геть. Дівчина пручалася, кричала, що в неї нема більше нікого в світі, і благала дати їй умерти разом з матір'ю. Обидві дівчини голосно ридали й виривалися, як раптом їхні ридання заглушили пронизливі, повні страшної муки, передсмертні крики. Король відвів очі від нещасних дівчат, глянув на вогнище і одвернувся. Він притулився блідим обличчям до стіни і вже не оглядався. «Те, що я бачив тут за цю коротку мить, — думав він, — ніколи не згладиться у мене в пам'яті. Це ввижатиметься мені вдень і вночі аж до самої смерті. Краще б я осліп». А Гендон стежив за королем і задоволено думав: «А хлопець мій потроху видужує; він якось змінився, став лагідніший. Раніш він неодмінно накинувся б на цих катів, почав би кричати, що він король, і вимагав би, щоб жінок звільнили. От-от забуде він свою маячню і прийде до розуму. Хоч би вже швидше! » Того самого дня на ніч у тюрму привели кількох арештантів, які вранці мали вирушити під конвоєм у різні кінці королівства, щоб відбути там кару за свої злочини. Король поговорив з ними, розпитував усіх в'язнів (він хотів підготуватися до своїх майбутніх обов'язків на троні), і повість їхніх страждань вразила його в саме серце. Серед ув'язнених була одна нещасна напівбезумна жінка, яка вкрала у ткача два метри полотна і за це була присуджена до шибениці. Другий арештант був раніш обвинувачений у конокрадстві; але проти нього не було ніяких доказів, і він уже думав був, що визволився від кари, та не встигли його випустити, як знов посадили за те, що він забив оленя в королівському парку. На цей раз злочин його був доведений, і його чекав зашморг. Особливо засмутило короля оповідання одного підмайстра. Цей хлопець одного вечора знайшов сокола, що залетів від свого господаря, і забрав його додому, гадаючи, що має на це право; але суд обвинуватив його в крадіжці і засудив до смертної кари. Розгніваний такою нелюдською жорстокістю, король благав Гендона розбити кайдани й тікати до Вестмінстера, щоб він міг швидше сісти на престол і врятувати цих нещасних від смерті. «Бідна дитина! — зітхнув Гендон. — Ці жахливі оповідання знов вплинули йому на розум. Якби не цей лихий випадок, він би скоро видужав». Серед ув'язнених був ще старий суддя, людина з суворим і відважним обличчям. Три роки тому він написав памфлет на лорда-канцлера, обвинувативши його в несправедливості. За це його виставили до ганебного стовпа, відтяли вуха, вилучили з адвокатського стану, стягли штраф в три тисячі фунтів стерлінгів і засудили на довічне ув'язнення. Недавно він так само образив лорда-канцлера, і йому мали відтяти рештки вух, стягти з нього п'ять тисяч фунтів стерлінгів, потаврувати обидві шоки і до смерті держати в тюрмі. — Це почесні рубці, — сказав він, відкидаючи назад сиве волосся, з-під якого виднілися обрубки вух. Очі в короля палали гнівом. — Ніхто не вірить мені, і ти не повіриш, — сказав він. — Та все рівно. Ось послухай, не пізніше як через місяць ти будеш вільний. І самі закони, що збезчестили тебе й безчестять Англію, будуть скасовані. На світі все не так, як треба: королі повинні час від часу на собі випробовувати свої закони і таким способом учитися милосердя.
ЖЕРТВА

⇐ Предыдущая 2 3 4 5 6 7 8910 11 Следующая ⇒