Главная

Контакты

Случайная статья

• Автоматизация
• Антропология
• Археология
• Архитектура
• Биология
• Ботаника
• Бухгалтерия
• Военная наука
• Генетика
• География
• Геология
• Демография
• Деревообработка
• Журналистика
• Зоология
• Изобретательство
• Информатика
• Искусство
• История
• Кинематография
• Компьютеризация
• Косметика
• Кулинария
• Культура
• Лексикология
• Лингвистика
• Литература
• Логика
• Маркетинг
• Математика
• Материаловедение
• Медицина
• Менеджмент
• Металлургия
• Метрология
• Механика
• Музыка
• Науковедение
• Образование
• Охрана Труда
• Педагогика
• Полиграфия
• Политология
• Право
• Предпринимательство
• Приборостроение
• Программирование
• Производство
• Промышленность
• Психология
• Радиосвязь
• Религия
• Риторика
• Социология
• Спорт
• Стандартизация
• Статистика
• Строительство
• Технологии
• Торговля
• Транспорт
• Фармакология
• Физика
• Физиология
• Философия
• Финансы
• Химия
• Хозяйство
• Черчение
• Экология
• Экономика
• Электроника
• Электротехника
• Энергетика

Annotation 3 страница

ДАР ОРІОНА

Начальник експедиції Іван Кирилович поглядом наказав Олегові мовчати, однак той не стримався: — Вибачте, а якої саме зірки це дар? Їх же в тому сузір’ї…— Найбільші — Ригель і Бетельгейзе, — з несподіваною жвавістю озвався лама. Вони сиділи в бібліотеці невеличкого дацану, й господар — з уважними очима на довгастому, без будь-яких вікових ознак обличчі — люб’язно пригощав їх чаєм. Переймаючись його неквапністю, всі повільно ковтали іскристо-зелену рідину в червоних зверху й молочно-білих ізсередини чашках, намагаючись не сьорбнути занадто гучно. За горами сідало сонце, й посередині заставленої дерев’яними стелажами вузенької кімнати висіло рожеве марево, а по кутках уже соталися тіні, й від того було особливо затишно. Лама ледь усміхнувся: — То як, молоді люди? Вам справді хочеться знати легенди, пов’язані з руїнами башти, що внизу? Вона не така й стара, як вам здається: VII–IX століття, не раніше. Якийсь час у ній зберігали дар Оріона, я вже казав. Боюся, я більше нічим не зможу бути вам корисний. А втім…Лама метнувся до найдальшого стелажа і, трохи там попорпавшись, виніс шкіряну течку. — Ви не образитесь, коли я на хвилинку залишу вас із цими записами? На хвилинку, а потім усе поясню. — Ми не вміємо читати бурятською, — озвався Іван Кирилович. — А це не бурятською. Є така думка, що ці записи місцевих легенд залишили супутники Реріад…— Читай, Олегу, що там, — наказав начальник. Знизавши плечима, Олег покрутив перед очима пожовклі, але списані сучасною машинкою на цілком сучасному папері аркуші, потім, трохи затинаючись, почав: — «З книги Тристана, званого Лунем. Коли син Сонця зійшов на Землю навчити народи, з неба впав щит, який ніс силу для світу. Посередині щита поміж різних плям проступили срібні знаки, які віщували різні великі події під сонячним промінням. Явище несподіваної темряви на Сонці перейняло відчаєм свна Сонця, він упустив щит і розбив його, бо сузір’я було сповнене ворожнечі. Сила залишилась усередині». — Тут дуже багато, — мовив Олег. — То пропусти абзац-другий, — порадив Іван Кирилович. — Треба до ночі звідси вибратись. — «…Кажуть, цар Соломон наказав відбити частину каменя, і взяти чистого срібла, й викувати перстень, і викарбувати на камені осяйну чашу мудрості. Але важко було синам людським володіти каменем. У храмі не залишився Той, Що Несе Вогонь. Рожеве сяйво, що висіло посеред кімнати, враз згасло, і за вікном по-вечірньому почіткішали обриси гір. Олег перегорнув кілька сторінок. — «…Велика помилка — заперечувати камінь. Я справді бачив його — завдовжки з мій п’ятий палець, сірий полиск, ніби на сухому плоді. Навіть знаки пам’ятаю, хоча й не зрозумів їх. Справді, я бачив камінь, знайшовши його. Кажуть, камінь сам приходить і взяти його не можна. Коли так, я дочекаюся каменя. Заради нього піду в пустелю по кінець життя». — Благородний намір! — озвався Олег, зводячи веселі очі. — Це хоч знайоме: акридова дієта й умертвляння плоті. — Читай без коментарів, — попросив Іван Кирилович. — Бо ж ніколи. — «…Як до спеки й холоду звикнути треба, так треба звикнути до випромінювання каменя. Дурман проміння невидний, та подих таємниці сильніший за радій. Поїхав посланець до хана: потрібна охорона для трьох прапорів. Ідуть люди на верблюдах: курява застує сонце. Вночі хто берегтиме камінь? Пустеля забрала його». — Далі щось про залізну корову Лангобардів і якогось отця Сульницького, — повідомив Олег. — А ще далі, то й взагалі якийсь безглуздий набір слів: куку нор — кінь поспішає. Нічого не зрозуміло! Камінь радять носити в кістяній коробці. Оце так! — Що вам незрозуміло, юначе? — трохи підвищив голос лама, нечутно ступивши до кімнати. — Легенди належить записувати так, як їх розповідають, не дбаючи про стиль. Дар Оріона був у Соломона, у Тамерлана, у кількох європейських правителів, однак ніхто не зміг його надовго втримати. Акумулюючи космічні випромінювання, передаючи їх тому, хто запопав його, цей камінь водночас вимагає від свого власника дотримання високих космічних заповітів. — Яких? — Цього я вам сказати не можу — ті заповіти або втрачені, або ж їх належить кожному відкрити для самого себе. — Піди туди, не знаю куди, принеси те, не знаю що, а до того ще й зроби таке, чого не відаю. Це несправедливо! — Олег звівся, певний, що й начальник дасть знак прощатися. Але Іван Кирилович потягнувся до чайника, який тримав у руці лама. — Необізнаність із законом не знімає відповідальності, — сказав він. — А я з цим не можу погодитись! Спочатку треба налагодити пропаганду, а потім уже карати, коли що не так. — Та ж кожен знає моральну основу, на якій виникають закони! — всміхнувся Іван Кирилович, поглядом шукаючи цукерницю. Її на столі не виявилось, і лама підсунув гостеві вазочку з якимись місцевими ласощами. — Закон — це, так би мовити, для дисципліни, а мораль — для самого себе. Мораль зовнішнього контролю не потребує… Отож все правильно з тим каменем. До речі, який він на вигляд? — Завдовжки з п’ятий палець, сірий полиск, схожий на засохлий плід, — нагадав Олег. — Але ж такого каміння тут повно! — вигукнув Микола, вперше розтуливши рота. Всі повернулися до нього, й лама поклав руку на свою ріденьку бороду…
Микола побачив камінь першого ж дня, коли вони стали табором неподалік руїн старої башти. Сподівалися тут трохи відпочити, розібрати зразки породи й підгодувати коней, втомлених після великого переходу. Почалася спека, й вечорами гори тихо світилися, вичахаючи; тоді ніби наближалася химерна споруда з вигнутим дахом — дацан, що бовванів у передгір’ї хребта, ставало чути звуки коротких молитов, що їх творили лами, та хрипкі крики птахів у золотавих цяточках, із довгим дзьобом, схожих на граків, тільки значно більших. Вважалося, що саме в них переселяються душі померлих буддійських монахів… Розклавши намет, Микола хотів одразу гайнути в гори, однак Іван Кирилович не пустив його: — Це тобі не Крим і навіть не Карпати — з Саянами жартувати не варт. Уже надвечір він вивинувся з-під недремного начальницького ока й подерся вгору крутою стежкою. Впокорені призахідним сонцем, на скелі лягли довгі, схожі на пірчасті хмари тіні, й не знати було, де кінчаються гори, а де починається небо: все оповивали однакові бузкові барви, густі до чорного у видолинках. При бентежному багряному освітленні квіти саранки здавались аж розпеченими, а сині маки несподівано вибляклими, схожими на сивуваті випари. Йшлося напрочуд легко й весело було ховатися за дряпучими кущами, де чомусь дужче пахло вогнищем, на якому хлопці ладнали вечерю. Втім, скоро Миколі здалося, що вже й ховатися немає потреби, — він ніби потрапив у якийсь інший часовий вимір, непомітно переступивши межу поміж сьогоднішнім днем і прийдешнім. Хлопець зупинився. Стояла неймовірна тиша, тиша із снів; здавалося, у ній можна було плисти, як у морській воді, варто лише ступити на карниз і вільно розкинути руки…Щось змінилося довкіл, Микола глянув на обрій і побачив, що до нього стрімко наближається білий кінь. Безгучно торкаються каменю копита, викрешуючи іскри, майорить грива, тріпочуться ніздрі, по-зміїному гнучке тіло розкішно купається в сонячному промінні, яке все ще густо плинуло вгорі, хоч унизу залягала темрява. На спині в коня щось гостро висявало, ніби він ніс на собі найпершу вечірню зірку. Гарячий вітер крутнув Миколою, й на мить він опинився спиною до казкового видива, коли ж повернувші то попереду, як і раніше, бовванів хребет, а навколо нього глибоко бузковіло порожнє небо. Примарилось…Спадала ніч, і начальник міг послати хлопців по вїікача— тоді не оберешся буркотіння; Микола почав роздивлятися, кудою зручніше спуститися, і раптом збагнув, що метрів за двісті від нього якась істота потрапила в біду. Щось усередині його щемко. озвалося на ті страждання, і він подерся поміж сипким камінням, хапаючись за кущі багна. Це було, як у дитячій грі: холодно — тепліш — тепліш — і врешті гаряче!.. Так, тепер він уже виразно чув попискування — гірку, ні до кого не звернену скаргу, бо хто може відгукнутися на неї серед цього примарного безгоміння? Скарга самого життя, невіддільного від болю…Та ось нарешті… У вузьку щілину ввігнався дикий голуб і, не маючи куди розпростати крила, бився і бився, знесилюючись з кожною хвилиною. Микола ліг на вже схололий камінь і опустив у пастку руку, тягнучись до маленького змученого тільця. Його увагу привернув камінець, що лежав біля самої щоки. Довгастий, як палець, із свинцево-сивим полиском, він був помережаний химерними тріщинами, що нагадували старовинні письмена, й здавався на диво знайомим — подібні він начебто кидав у Онон, коли проходили берегом цієї річки. Переляканий голуб ще глибше забився. Микола вже ледь ворушив кінчиками пальців його пір’ячко; стараючись підтягнутися ближче, він ненароком глянув униз і похолов. Під ним вирувала прірва, всмоктуючи в себе, затягуючи на дно; щоб не запаморочилось у голові, хлопець заплющив очі й, зібравши всю свою волю, наказав собі бути спокійним. Коли розплющився, то побачив унизу веселу полонинку, що дихала теплом і спокоєм. Посеред неї стриміло щось схоже на кам’яний стовп. Він дістав птаха. Потримав у руках маленьку грудочку життя, відчуваючи, як під пальцями б’ється наполохане серце; голуб принишк, ніби дослухаючись до людського тепла. Обережно відступивши від небезпечного місця, поклав його на траву. «Не очуняє — заберу з собою». Але птах свічкою щугнув угору, і тиша зразу згасила фурчання його крил. Уже спустившись донизу, хлопець пожалкував, що не взяв на пам’ять примітний сірий камінець, і раптом точнісінько такий побачив під ногами. Піднявши його, поклав до кишені. Тихі обриси далеких скель, примарне видиво коня із зіркою на спині, слід, який залишив голуб на густо-бузковому небі, — усе це потоком радості ринуло в душу, змітаючи все, що відмежовувало від світу, що заважало злитись із його барвами та розчинитись у звуках…
Отож лама уважно подивився на Миколу, але начальник експедиції звівся й подякував за гостинність. — Коли не проти, ми ще раз завітаємо до вас з самого ранку, бо сьогодні, на жаль, запізно вибрались. Лама ввічливо кивав головою, виводячн гостей за поріг, в останню мить він притримав Миколу і, чомусь озирнувшись, сказав: — Той камінь… Він справді несе в собі велику силу й дає багато, дуже багато, але… Та я не зважусь вам щось порадити, бо ж справді, що я спроможний — порошинка у грі космічних сил. Самі думайте, як зберегти неоцінний скарб, інакше…— Не відставать — наказав уже знизу Іван Кирилович. — Бо ніч надходить. — Спасибі! — гукнув Микола до лами, наздоганяючи товаришів. Днів зо два по тому, коли всі влаштувались навколо вогнища пити традиційний чай, начальник експедиції сказав: — Гадаю, тепер із чистою совістю можна визнати, що ця ділянка неперспективна. Завтра писатиму звіт. Над вогнищем густо роїлись іскринки, відкндаючи мерехтливі довгасті тіні, й від того хлопці почувалися ніби в ятері з тепла й особливого затишку, який виникає між людьми, котрі подолали разом чимало доріг. Розмовляти нікому не хотілося, лиш Ігор, зручно вкладаючись горілиць, кинув: — Та певно…У Миколи раптом закалатало серце: — А я не згоден! — сказав він. — Квадрат А-8 досліджений погано, а там щось є. — Отак? — Ігор втупився в нього очима, в яких буйно відсвічував вогонь. — Може, й покажеш, де там є оте «щось»? — Може, і покажу. — А! Ти ж у нас геній інтуїції… Де вона була, коли ми ходили цим хребтом уздовж І впоперек? Вигадав! Начальник замирив їх: — Ось що, хлопці. Чому б і справді вам не навідатись до того квадрата, щоб не лишалось сумнівів? Удвох. Доки ми приводимо до ладу своє хазяйство. Він знав, куди поцілити. Ігор ладен був іти світ за очі, аби лиш не займатися камералкою, — тож суперечка всохла на пні. Другого дня, деручись козячою стежкою слідом за Миколою, він почувався хлопчаком, який втік з нуднючого уроку. …Миколу переймало дивне почуття. Воно не зникало ні від тверезого аналізу, ні від втоми, ні від порожніх балачок, ні від усвідомлення відстані. Здавалося, навіть коли б їхня партія повністю згорнула свою роботу і, повернувши до господарства взятих на тимчасове користування коней, подалася до залізниці, незрима ниточка все одно тримала б його на припоні до цих гір, висотуючись із захованого в надрах клубочка. Нічого собі клубочок! Міг поклястися, що то було величезне родовище, й відкрити його — рідкісне везіння, яким може похвалитися дуже небагато геологів. Ніби якийсь нерв озивався в ньому на невідоме випромінювання: холодно — тепліш — іще тепліш… — гаряче! Але чому прилади майже нічого не показують? Якась особлива аномалія, чи що? — Ти задоволений? — спитав Ігор, сідаючи на плаский камінь у затінку гори, що низько нависала над стежкою. — Як там твоя інтуїція — мовчить? Пора б уже й відпочити. — Може, й задоволений, — повільно мовив Микола. І несподівано для себе додав: — Слухай, ти справді відпочинь тут трохи, а я все ж таки зазирну за он той шпичак. Зазирну й хутенько повернусь. — Про мене… — Ігор витягнувся на повен зріст, підклавши під голову рюкзак, і запалив цигарку. Микола зрадів, що він так легко позбувся товариша. Те, що ціла геологічна партія шукала стільки днів, аж дихало на нього жаром, й хотілося скоріш лишитися на самоті, віч-на-віч із таємницею, яку мали йому відкрити гори. Дивовижна розпростореність, що її відчував у собі звідтоді, як врятував голуба, робила тіло майже невагомим, а рухи напрочуд точними: незчувся, як вибіг на невеличкий перевал. Зблизька шпичак був масивний і не такий гострий, як здавалося здаля. Внизу лежала весела полонинка, посеред якої стриміло щось схоже на колону античного храму. Знайоме урочище — він уже підходив до нього з протилежного боку, та чомусь одразу загубив дорогу: здавалося, що й кущ деревоподібної півонії на виступі ущелини, й рожеві, розмаяні вітром по траві пелюстки йому примарились, як білий кінь, що зненацька з’явився серед хмар у промінні призахідного сонця. Видовище й зараз було фантасмагоричним; тримаючись за шпичак, Микола нахилився, намагаючись запам’ятати всі деталі, й раптом помітив червону ниточку струмка, зав’язану навколо схожого на колону каменя. До нього вела звірина стежка, що тягнулася з кущів багна, які буйно росли на схилі: спуститися вниз було зовсім легко. Червона глина, налипнувши на долоні, мовби пофарбувала їх у ритуальний колір якогось таємничого дійства. Не обтираючи рук, Микола сів на траву, з насолодою вбираючи в себе її свіжість. От і знайшов. Хребет мав залізне серце, і, припавши вухом до землі, можна було вловити його биття. От І знайшов… Чи не була передчуттям цієї ось хвилини та радість, що цвіла в ньому останнім часом? «Знайшов ти, а почесті, а премії, а нагороди дістануться всім і насамперед начальнику експедиції, — раптом майнула думка. — Хіба це справедливо? »«Звичайно, справедливо, бо ж ми разом шукали». Але чужий, надто тверезий голос не вгавав: «Досі ти був рядовим геологом, котрого із столичного вузу послали в глушину, тільки щасливий випадок може вивести тебе на дорогу до життєвого успіху. Який це мізерний шанс — щасливий випадок… Та ось він трапився, і що буде, коли не скористатися ним сповна? На другий такий випадок годі сподіватися, й ти загубишся серед сірячків, проживеш своє життя мляво та непомітно й будеш у тому винний сам, бо ж не зумів до везіння докласти розуму й життєвої тактики». «Що ж робити? »«Та дуже просто! Нехай начальник напише свою доповідну, а ти свою напишеш… трохи згодом». «Це майже підло! »«Ну, ну… Той, хто прагне успіху, такими категоріями не мислить. Просто — розважливо. »— Миколо! Де ти там? Миколо-о! Луна, відбившись од скель, заметалась поміж кам’яними стінами й врешті, знайшовши вихід, відкотилася в далеку звивину ущелини. Страх, що й товариш може завважити серед трави червону ниточку джерельця — явну ознаку покладів залізнрї руди, погнав Миколу вгору по схилу вузеньким коридором поміж кущами багна. — Добряче це в тебе виходить — стрибаєш, як гірсь кий козел, — сказав Ігор, подаючи руку. — Здорове серце… То що, вертаємося? — Та іншої ради, мабуть, немає. Вертаємося! — полегшено зітхнув Микола. Належало б нанести цей маршрут на карту, але далекоглядний переможець у боротьбі з самим собою стримався: а що як ця карта потрапить комусь на очі? Та й навіщо, власне? Прив’язана до його нервів, незрима ниточка висотувалась із залізного клубка, захованого в гірських надрах. Ниточка Аріадни, що мала провести крізь лабіринт звіриних стежок та випалених сонцем скель.
Стежка попереду світилася, немов полита фосфором, і Микола не помітив, як опинився попереду товаришів. Могутній потік радості, що, здавалося, струмував над цілою землею, ніс його, немов пушинку кульбаби: міг іти і день, і два, не спиняючись, увесь розчиняючись у насолоді від того, що дихає, що живе, що світ набув незнаної раніш об’ємності, й за кожною лінією вгадується нова, ще гармонійніша, за кожною барвою — ще соковитіша. — А цього ламу темним не назвеш, — уже далеченько пролунав Ігорів голос. — Я не здивуюся, дізнавшись, що він по бібколектору виписує собі найновітніші наукові видання. — Таж має доволі часу, чому б і не зайнятися етнографічною роботою? — відповів Іван Кирилович. — Як ви гадаєте, він справді вірить у ті дари сузір’я Оріона? — спитав Ігор. — Навряд…Микола спинився, притамувавши радісне відчуття польоту. «Нічого ви не розумієте, — подумав він. — Ще й як той лама вірить! »Він уже й сам повірив. Чому б тому маленькому диву й справді не акумулювати космічні випромінювання* та не підсилювати у якийсь поки що незбагненний спокч сіб творчі здібності того, хто його знайшов? Чи ж мав він чудові властивості, які зараз відчуває в собі, до того, як підняв довгастий, у тріщинах, схожий на старовинні письмена, камінець? Був звичайнісіньким хлопцем, а тепер ось став подібний до смолоскипа, що нестримно й тихо палахкотить, розкидаючи навсібіч світляні відблиски, йому впокориться усе, чого торкнеться його рука, він знайде нове родовище, а коли схоче, то й напише прекрасні вірші або ж намалює картини — стане тим, ким запрагне стати, й скрізь досягне висот. «Більше ні слова про посланця Оріона нікому, — озвався в ньому вже знайомий тверезцй голос. — У вищому дарунку немає особистої заслуги, а феномен, викликає водночас і цікавість, і недовіру, як і все, що відхиляється від природної норми. Та й хто тобі повірить, окрім буддистєького лами? Тим часом — ти відчуваєш? — камінець з Оріона підсилив у тобі й практицизм. Це прекрасно, що ти не роздзвонив одразу про родовище: ось начальник відішле свою депешу, й тоді настане твій час діяти… Ти маєш найкоротшим шляхом досягти того, до чого люди йдуть ціле життя, ти маєш встигнути набути такого авторитету, щоб він безвідмовно працював на тебе й тоді, коли ти втратиш феноменальні здібності. Навряд чи вони даровані тобі назавжди, тож треба взяти від них усе можливе…»— От і спустилися, — вже зовсім близько мовив Іван Кирилович. — Ще б трохи — і довелося б дертися навпомацки. Раптом Микола помітив, що стежка згасла. Він звів голову, шукаючи хмар, але небо лишалося чистим. Просто над ним сяяв місяць, великий і лячний у своїй яскравості.
Вранці Микола прокинувся з відчуттям страшенної втоми й якогось лиха, що зненацька впало на голову. Спробував звестися, однак головний біль знову вклав його на похідну надувну подушку. Полу намету відтулив Ігор і сказав: — Але ж і сплюх ти! Щастя твоє, що начальник оголосив сьогодні вихідний. — Дай мені спокій, — попросив Микола. — Дай мені спокій. — Та можеш спати скільки завгодно, от тільки… Чомусь у мене з голови не йдуть розмови про той небесний камінець… Слухай, ти справді знайшов щось подібне чи просто морочиш нас? — Немає в мене ніякого камінця. Будь ласка, принеси з аптечки анальгіну, бо в мене увесь вийшов. Коли Ігор подався по ліки, Микола підтягнув до себе рюкзак і намацав у ньому залізну коробочку з сувенірами. Великий, вишневого кольору сердолік, халцедон із дивовижними візерунками, шматок золотавого нефриту, схожого на засохлий стручок камінця не було. Там, де він лежав, на кришці лишився ледь помітний слів. — Чого це я не позначив той маршрут? — з тихим відчаєм подумав Микола. — Як же тепер мені його знати? Десь близько рівно й потужно билося залізне серце великого хребта, але в Миколиній душі ніщо вже не озивалося…

Ранком березневого дня Пилипівна закликала до себе сусідського хлопчика Андрійка, поштиву таку дитину, і, всадовивши його за дубовим столом, якого ще дід змайстрував, завела тонким, тихим голосом, часто обтираючи сухого рота ріжечком біленької хустки: — Дітки мої дорогенькі, Григорій та Олексій. Хоч і не народила я вас, а все одно як рідні, бо ж ваші матері, спасибі їм, вам душі подавали, а я своїм і не зуміла, хоч і ростила дуже тяжко, бо — вдова…«Дітки мої! » — написав хлопчик і, опустивши на папір стару кулькову ручку, зачаївся: в голосі Пилипівни було щось таке, що серце в Андрійка тьохнуло, немов у передчутті цікавої і водночас страшної казки. Надворі бринів співучий ранок, а в хаті були сутінки, ніби тут товклася, важко вибираючись крізь маленькі вікна, нічна пітьма. — Ти старайся, старайся, — сказала Пилипівна, і хлопчик почав писати далі: «А хочу вас бачити, бо завжди рада вам, а ще маю для вас вісті: оті мої ластівки, яким ви поначіплювали кільця, цього року прилетіли рано-рано, а гнізда під моєю черепицею не хочуть вити, летять до сусідів…— Справді летять туди? — спитав Андрійко, підхопившись, ніби оце б одразу і побіг дивитися, де ж цього року отаборилися птахи. Але Пилипівна знов усадовила його й мовби ненароком зняла серветку з тарілочки, де біля початої хлібини лежали три великі цукерки! — Пиши, пиши, бо треба…А значить це, мої любі діти, що мене на цьому світі й моєї хати тут уже не буде, і скажу я вам, коли побачите, що так воно і є, що стрітення цього року було на тридцять днів раніше, як того року… ага, якого ж це року було, коли летіли журавлі, а проти того мені наснилися криваві ріки та чорні вишні? На теплого Олексія тоді ліг сніг, хоч зацвітала сон-трава… Коли ж воно було? Е, та треба, треба пригадати…— Бабцю, — сказав хлопчина. — А мені ж до школи треба. Спізнюсь — запишуть зауваження. — Ой, лишечко! А ти скажи, дитино, — так було треба для науки, то вчителі й не матимуть на тебе гніву… От зараз я пригадаю, коли ж це того року я віднесла покійній вже сестрі першу вибірочку порічок, та вже й по всьому…— Так ви пригадуйте, а я тим часом посиджу на уроках. — Може, ти й правду мовиш, дитинко ти моя розумна, воно ж таки і справді негаразд, коли тобі через мою старечість поставлять двійку… Біжи, біжи, онучечку, листа допишемо, коли повернешся, та не забудь цукерки взяти, з’їси на перерві. Коли хлопчик побіг, Пилипівна вийшла надрір посидіти на старому ослінчику й замислилась. Ластівки розбирали на нитки, розсмикували її стару, побиту міллю кофтину, що з минулого року залишилась на паркані, й було трохи кривдно, що вони отак пролітають повз неї, зблискуючи супроти сонця тоненькими кільцями на лапках. Її немає. І хати для них немає, де разом з людиною прожили стільки десятків років. Зате пісні, яєчка і пташенята і літні клопоти — усе це є і буде, лише у нових гніздах на іншому обійсті. Не біля неї. Кривдно. А чого власне? Що вона цим ластівкам, коли самі уміють дбати про себе? Їм — бути…Що кривдитись? Подякувати треба, що цей світ аж стільки допускав її до своєї криниці радощів, яка ніколи не міліє, хоч скільки ти з неї черпай. А черпала ж, а пила й напитися не могла, бо спрага та невтоленна — з нею й на той світ підеш. Ще й скільки на останній ковток лишилося…Каламуть, що стояла перед очима Пилипівни останні роки, раптом зійшла, й усе суще постало перед нею в первісних барвах, запахах, дзвонах першого по-весняному теплого дня, приголомшуючи цим несподіваним дарунком. О, як їй добре! Добре, що життя її плинуло в цій хижці на пагорбі, біля якого переводив дух після бігу крізь ліси й луки потічок, такий гнучкий, що навіть крига не ^могла його скувати; де росла калина, що від початку березня на всеньке село калатала про весну дроздиними голосами. Мала тут усіляку та завжди любу роботу й солодкий сон уночі, а снились їй чомусь стрімка вода та вишні — на сльози, на біди, та біди рано чи пізно мали щасливий кінець, а плакалось, бува, й від радості. Авжеж, від радості, як того року, коли побачила вві сні пересохлу землю, і води, що ринули по ній, стали кривавими, й боялася в тій юшці помити чорні вишні, які тримала в руці й хотіла з’їсти. «Супроти чого ж воно таке страшне, свят-свят? — подумала, прокинувшись. — Від чого ж я так багато плакати буду? » А вийшовши надвір, почула, як котяться з неба журавлині голоси, й залилась сльозами: леле! це ж стільки натрудилися Крильми, а повернулися, а не залишились у тій теплій благодаті, — і плакала, й не тамувала сліз, бо ж ними спливали всі її болі та кривди; от і спливли, й постала перед весняним світом чиста, немов дитина, що її вперше мати винесла. Постала у сповиточку з вишиваної сорочки і фартушка, який носила ще покійна баба. А як же раділось їй, коли повз неї шугала перша ластівка, війнувши в обличчя теплим духом живого пір’я, чи коли зацвітали порічки, чи коли гарбузи чіпляли на парканах свої барила. На потічку, якраз навпроти хати, жив молоденький бобрик, і вона завжди чула, як він товкся у себе по господарству, приляскуючи по воді хвостом, а безсонними ночами, тулячись до шибки, бачила, як він стовбичив на пєньочку, витягнувши ошатну свою пичку, ніби старався дістати нею повний місяць. Той самий, повний місяць, що запливав до її хати, немов душа покійного чоловіка, й вона гомоніла з ним, і скаржилась йому, і виливала свої гризоти, а він на те одне казав: «Живи у радості. Бо совісній людині належить жити в радості, хоч би там що було». О, яка ж вона радісна сьогодні, як же велично повз неї плине все, що так любила, — і місяць, і ластівки, яблуні, і соняхи в городі, і бобрик, котрий виріс біля хати, ще й подруги, хоч їх давно немає, але ж плинуть, та все у вишиванках, та все усміхнені, та все пісні спївають.
По городу несу воду —
Коромисло гнеться.
Бери, мати, того в зяті,
Ой, хто Петром зветься.