Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья



1, 2, 36 в лекціях



Проте найвизначнішою постаттю у громадсько-політичному житті Західої України 1920-х — 1930-х рр. є «берегиня української державності й свободи» Мілена Рудницька (1892, Зборів на Тернопільщині - 1976, Мюнхен) [422, 132]. Вона належала до одного з перших «потоків» українок-гімназисток Львова, куди після смерті батька, галицького правника Івана Рудницького (1906), переїхала мати із п'ятьма дітьми, щоб уможливити їхню вищу освіту. Університетські студії розпочала 1910 р. у Львові (філософський факультет), а закін­чила під час Першої світової війни у Відні. Отримала диплом учителя середніх шкіл, захистила докторат із філософії на тему «Математичні осфнови естетики Ренесансу». Педагогічну пра­цю М. Рудницька розпочала вчителькою львівських середніх навчальних закладів, із 1921 до 1928 рр. була викладачем Вищих педагогічних курсів у Львові.

Навчаючись у Відні, М. Рудницька познайомилась із виз­начними представницями українського жіноцтва Наддніпрянщини 3. Мірною, Н. Суровцевою, Г. Чикаленко-Келлер, бра­ла участь у роботі місцевого «Українського жіночого союзу».

У листопадові дні 1918 р. прагнула долучитися до безпо­середньої праці «при будові нашої держави». Але, як і десятки інших патріоток, була допущена лише «до кухні» в Народно­му домі, що став тоді центром «молодого українського дер­жавного організму». У спогаді «Львівське жіноцтво під час падолистового перевороту» М. Рудницька, подібно до О. Федак-Шепарович, з болем писала про те, що в час, коли кожна свідома українська людина у Львові повинна була «числитися на вагу золота, ... — нашого жіноцтва ніхто не закликав до праці» [423, 97]. Боліло їй і те, що у відвічно українському Львові польські жінки-легіонерки (саме вони 22 листопада 1918 р. заарештували М. Рудницьку) працювали V своїй розвідці та в службі зв'язку, а вона не мала змоги «ужити своєї сили,... інтелігентності,... знання міста для оборони національних інтересів».

Власне, тоді М. Рудницька дійшла висновку про не­обхідність сильної жіночої організації, з якою мусіли б рахуватися «керманичі держави».

Дослідники життєпису та феміністичної концепції М. Рудницької підкреслюють її найтісніший зв'язок із галицьким «Союзом українок», членом якого вона стала 12 листопада 1921 р. (порядковий номер у списку прийнятих на цьому засіданні виділу товариства 15) [314, 50] та із заснуванням світової організації українського жіноцтва — ВСУ.

Під незмінним керівництвом М. Рудницької (1928-1938) «Союз українок» реформувався у наймасовішу українську жіно­чу Організацію, що базувалася на принципах толерантності, справжнього демократизму та «дієвого» патріотизму [423, 8]. Вона ж спрямувала емансипаційні змагання західноукраїнського жіноцтва на реалізацію самостійницько-державницьки-соборницьких завдань з метою перетворення «народу в націю» [422, 134].

Обрана 1928 р. послом від Українського національно-демократичного об'єднання до сейму Польщі, М. Рудницька вивела український жіночий рух на міжнародну арену; однією з перших донесла до світової громадськості правду про голодо­мор 1933 р. в Україні (1958 р. американська «Свобода» опублікувала у №№ 134-152 її статті, виступи, інтерв'ю під загаль­ною назвою «Боротьба за правду про великий голод», у яких 11 притаманною їй безкомпромісністю затавровано радянський уряд і партію більшовиків як організаторів голодомору. Поруч із С. Русовою актуалізувала в Лізі Націй писання про геноцид українського народу чужими держав- пи політичними режимами.

Непримиренна у ставленні до тоталітарних систем, М. Рудницька після приєднання Східної Галичини до УРСР емігрувала на Захід. Краків — Берлін — Прага — Женева — Нью-Йорк — Мюнхен — це осередки її еміграційного побуту, де вона прагнула, як і на рідній землі, бути потрібною людям. Так, очолюваний нею в 1945-1950 рр. Український допомоговий комітет у Женеві уможливив переїзд із ЧСР до країн Західної Європи та американського континенту 500 українських родин [424, 409].

Але найбільших зусиль М. Рудницька докладала до відновлення в еміграції діяльності «Союзу українок» на засадах, які сформувалися на рідних теренах. Однак у цьому прагненні вона залишилася самотньою. Як на початку XX ст. львівське жіноцтво, сприйнявши емансипаційні ідеї Наталії Кобринської, ігнорувало її саму, так і через півстоліття, визнаючи беззаперечний авторитет, високу мораль та ерудицію Мілени Рудницької, її не підтримали українські жіночі організації ні держав Західної Європи, ні США.

М. Рудницька залишила нащадкам багату творчу спадщину: статті, публічні виступи феміністичної, політичної та педагогічної тематики, окремі праці, серед них: «Українська дійсність і завдання жінки» (1934), «Західна Україна під большевиками» (1958), «Дон Боско. Людина, педагог, святий» (1963), «Невидимі стигмати» (1970).

Упродовж більше двадцяти років прах Мілени Рудницької покоївся в німецькому Мюнхені, а 20 вересня 1997 р. зусиллями відродженого в 1991 р. «Союзу українок» України під керівництвом його тодішньої голови Атени Пашко відбулося урочисте перепоховання видатної українки у Львові. Вперше у нашій новітній історії повернулася в українську державу її славна донька, яка своїми життям, працею, розумом, енергією наблизила час незалежності України.

 

За переконанням І. Вільде, людина, яка в приватному житті не дотримується слова, не «почувається до обов'язку додержати взятих на себе зобов'язань», тобто людина неморальна в особистому житті, не може «спромогтися на велику мораль в суспільнім житті... » Обстоюючи однаково сувору для жінки й чоловіка мораль у родинному житті, вона виходили і потреби зробити її основою національної моралі, підґрунтям для реалізації гасла: «Через оздоровлення родини до оздоровлення нації» [39; 18, 7].

Своєрідним узагальненням викладених засадничих положень і водночас джерелом нових думок у царині визначення місця та ролі жінки-матері в родині й суспільстві, важливих і для початку XXI ст., є праці та публічні виступи Мілени Руцницької.

Головний ідеолог і провідник жіночого руху Західної У к раїни 1920-х— 1930-х рр., вона вже на початковому етапі свої і діяльності зробила спробу з'ясувати сутність найважчої дилеми яка тяжіла над тими її сучасницями, котрі прагнули вий ти «поза тісний обсяг домашніх порогів». По-перше, як «по мирити... обов'язки матери й хазяйки... з обов'язками публичними... та з своїми особистими аспіраціями до знання, до повного розвою своїх духовних сил, талантів, до повної самостійності..? » По-друге, яким чином «увести в практику признані» жінці права та «погодити» виборену рівноправність, із її «природним званням? » По-третє, як узгодити між собою «непоборимі, здавало бея, противенства» між правом кожної жінки «на себе саму, на повне індивідуальне життя вільної людини» з правом «наших чоловіків і дітей до нас? » І накінець., як розв'язати «трагічний конфлікт» між материнством і по кликанням жінки-творчої особистості [40, 80-81].

Вслід за своїми сучасницями — організаторами націоналі, но-свідомого українського жіноцтва (С. Русовою, К. Малицькою, о. Кисілевською, М. Струтинською) — вона відкрила звинувачення на адресу жіночого руху про те, що він нібито є причиною руйнування родинного життя. Педагог і громадська діячка підкреслювала: «На родину глядимо як на суспільну і біологічну клітину народнього організму, як на місце, де і V» ться душа і майбутність Нації». З огляду на це важливим пищання жіночого руху вона визначила піднесення пошани їй жінки-матері — творця духовного життя родини і першої виховниці» нації [41, 24].

Родині й матері М. Рудницька відводила провідну роль у здійсненні найболючішої «з усіх болючих справ нашої національної дійсности» — виховання українських дітей, оскільки, ні п спостереженням, у 1920-х - 1930-х рр. не було жодної школи, в якій українське громадянство мало би змогу «зовсім і свобідно і без інтеренції посторонніх чинників передати наростаючому поколінню свої ідеали, своє розуміння світа та формувати його душу згідно з вимогами національного інтересу» 142, 1].

Цю велику виховну місію українська мати, за твердженням М. Рудницької, може виконати за двох умов: коли вона і сама буде «живою» громадянкою, а родинний дім, якого вона є душею, — «клітиною національного організму», і коли матиме  належну теоретичну та практичну підготовку до цієї роботи. Запорукою реалізації першої умови у публікаціях М. Рудницької виступає продуктивна діяльність українських жіночій організацій. Що ж до фахової допомоги жінці-матері, то и умовах відсутності державної системи української освіти вона покладала основні надії на Українське педагогічне товари. і по «Рідна школа».

Отже, родина у творчій спадщині М. Рудницької виступає тим осередком, де закладаються основи національної самосвідомості дитини зусиллями національно-свідомої освіченої матері.

Водночас М. Рудницька не вичерпувала фізичних і духовній сил жінки лише фізіологічними та педагогічними функціями матері, закладеними самою природою, називала безглуздим намагання «запхнути» жінку назад до «домашнього.... огнища», обмежити її роль тільки домашніми і родинними обов'язками [41, 25].

У 1930-х pp. на перше місце в жіночому русі виступає дефініція духовного материнства, що трактувалася як відповідальність за життя, вихований і долю молодого покоління, а надалі — всієї нації.

Сутність материнства і рівночасно зміст жіночої політичної програми, як їх розуміла М. Рудницька, розкриває її заклик-пропозиція до учасників конгресу: «Будьмо громадянки ми в чотирьох стінах нашої хати, будьмо матерями в суспільному житті... ». Громадянська позиція жінки стосовно своїх  найближчих, особливо дітей, за переконанням М. Рудницької, полягає в тому, щоб «вкоренити в дитину..., впоїти в ціле наше родинне оточення найглибше переконання, що добро одиниці мусить бути підпорядковане щастю загалу і що доля одиниці зв'язана нерозривно з долею нації». Поки страждає батьківщина, стверджувала промовець, немає «для нас, ні для наших найближчих вигідного життя, нема особистої кар'єри нема власного щастя... » [41, 26].

Домагання, «щоби становище жінки в родині відповідало висоті її завдання та вартости її праці», М. Рудницька мотивувала на передусім тим, що жінка найкраще усвідомлює значений родини для себе, для своїх дітей і для суспільства. За її переконанням, українська жінка «мусить улаштувати власне життя в родині, вставити його в круг суспільности й розвивати и ньому діяльність в користь народу... ».

 

 

29.

Проте взірцем «ядерної» критики освітньої політики «і v проти» українського народу сучасники вважали виступи н польському сеймі Мілени Рудницької, яка входила одразу до двох його комісій — освітньої та зовнішніх справ. Педагог за фахом, М. Рудницька усвідомлювала, що для українців у межах чужої держави особливо важливою є праця в першій із них. Вона виходила за рамки регіональних потреб, набутні загальнонаціонального значення, оскільки ілюструвала, як треба захищати дітей і молодь від зростаючих антиукраїнських впливів на всіх землях України та за її межами.

Як учитель середніх і викладач «високих» львівських шкіл Мілена Рудницька в першу чергу переймалася долею гімназійної молоді, дискримінованої польською шкільною владою, та станом вищої освіти у краї. На 11 і 12 засіданнях сейму вона виступила з протестом проти закриття старших класів державної української гімназії у Станиславові. Факт припинення навчання близько 200 учнів за шість тижнів до закінчення навчального року через їх відмову взяти участь у польських публічних маніфестаціях М. Рудницька назвала нечуваним в історії шкільництва, таким, що не витримує критики ані з педагогічного, ані з політичного погляду»

За інформацією газети «Діло», величезне враження у присутніх парламентарів викликала півторагодинна промова Мілени Рудницької на засіданні бюджетної комісії сейму. У ній педагог розкрила сутність «пацифікаційної концепції» польського уряду стосовно українського середнього шкільництва, практичним результатом якої стало закриття восени 1930 р. трьох українських гімназій, де навчалися 1000 учнів: державної в Тернополі та приватних, утримуваних Українським педагогічним товариством «Рідна школа» в Дрогибичі й Рогатині.

Аналогічно провокаційними, як підтверджують наведені М. Рудницькою факти, виявилися причини закриття двох інших гімназій — найстарішої та найбільшої рогатинської, що «заспокоювала культурні потреби» українського населення п'яти повітів Східної Галичини, і тернопільської, з ліквідацією якої 800 тис. українців воєводства на залишилися без жодної державної середньої школи.

Переконливими виявилися аргументи М. Рудницької на користь зліквідованих навчальних закладів і на засіданні освітньої комісії сейму в жовтні 1931 р. Під їх впливом навіть посли, відомі зі свого «україножерного шовінізму», змушені пули визнати безпідставність такого рішення влади.

Негативно ставилася М. Рудницька і до політики офіційної польської влади в галузі вищої освіти української молоді. Зокрема в грудні 1928 р. громадська діячка виступила із заявою на засіданні бюджетної комісії, яку часопис «Діло» помістив під заголовком «Проти кпин над українським університетом». Суму в 200 тис. зл., запропоновану на організацію  країнського університету у Львові порівняно з «тридцятькількома» міньйонами, які держава щорічно виділяла на розвиток польських високих шкіл, М. Рудницька розцінила як глум над найпекучішими потребами українського населення.

На засіданні тієї ж комісії и січні 1931 р. вона акцентувала на атмосфері, в якій галицька молодь здобувала вищу освіту в польських навчальних закладах, оскільки мільйони українців у складі Польщі так і не дочекалися заснування хоча б одної вищої рідномовної інституції. Для обмеження доступу до навчання у високих школах представників «небажаної меншини» широко використовувалися система вступних іспитів, лікарські огляди абітурієнтів, брутальні «нагінки» з боку польських «товаришів», які у 30-х рр. XX ст. набули особливо яскравого характеру на теренах «Львівської політехніки» та політехнічного інституту в Дублянах [75, 477].

Одним із «секторів бойового фронту» для українських  парламентарів стала боротьба зі статтею 58 закону про «службові взаємини вчителів» від 1926 р. [75, 460], що передбачала часте переміщення вчителів (особливо українців) з одного регіону Польщі до іншого. На 82-ому засіданні сейму в лютому 1930 р. М. Рудницька всебічно розкрила педагогічні засади «постійності» місця вчителя. Потребу його стабільності педагог мотивувала насамперед специфікою вчительської професії, безумовним імперативом якої є «органічне об'єднаним з середовищем», глибоке знання місцевих умов, усіх виховних факторів, до яких вона відносила національні й релігійні традиції, родинні стосунки, спадкові риси та нахили і плит, матеріальні умови кожної дитини.

 

 

30.

Предметом уваги Мілени Рудницької зокрема став  проект закону про устрій шкільництва в Польщі 1932 р. Аналогічно оцінюючи його «з погляду розвитку української культури і освіти», педагог підкреслювала: закон розроблений з повним ігноруванням того факту, що в межах польської держави існують «величезні українські етнографічні обшири»; організаційна, програмна й ідейна уніфікація шкільництва як стрижневе положення його змісту цілковито перекреслює права українського народу «плекати свої національні особливості». Ця обставина змусила послів-українців «протиставлятись» доктрині про державне виховання як головному ідейному принципові закону.

Знехтувавши застереженнями багатьох парламентарів, сейм ухвалив запропоновані законопроекти реформи освіти в Польщі. Її результати для етнічних українців у найбільш концентрованому вигляді М. Рудницька висвітлила в сеймових промовах 10 лютого і 20 грудня 1934 р. Першу з них педагогічний часопис «Рідна школа» опублікував під назвою «Політика і школа» (без сконфіскованої прикінцевої частини) [77], друга вийшла друком у газеті «Діло» під заголовком «Шкільництво, якого нема... » [78]. У них чітко окреслені негативні тенденції та напрями державної шкільної політики н; і українських теренах, підтверджені офіційними статистичними даними і фактами з діяльності різних типів шкіл.

Першою «характеристичною рисою цілої шкільної та виховної системи, в яку вбгано українську молодь», М. Рудницька вважала денаціоналізацію, або винародовлення [77, 54; 7, 4, 4]. Основними її формами педагог визначила «облудні кличі співжиття», утраквізм, а після шкільної реформи 1932 р. - міс й державне виховання. Свій практичний вияв денаціоналізація знайшла перш за все в різкому скороченні мережі українських навчальних закладів: у 1930/1931 н. р. з 3662 державних початкових шкіл, що функціонували в Галичині, українськомовних було «ледве 123». Кількість української молоді в середніх і вищих навчальних закладах становила 5% від загального числа учнів і студентів у Польщі, водночас українська меншина — 20% від усього населення держави.

Другою тенденцією шкільної політики «супроти нас» і водночас другим засобом боротьби з українським народом М. Рудницька назвала «темноту» [79, 4]. Формами її виявлення педагог вважала передусім обмеження елементарної освіти дітей в українському селі одно-двокласними початковими школами, заборону «домашнього» навчання 300 тис. дітей, які залишилися поза впливом будь-якої школи під страхом «грошевої кари» для батьків і вчителів. Через те сільська молодь, як основа західноукраїнського суспільства, фактично позбавилася доступу до середньої та вищої освіти. За словами М. Рудницької, «все це речі не припадкові, в цьому всьому криється глибокий змисл, в цьому криється переконання, що и темноті українського простолюддя є запорука його покори, його льояльности до польської держави».

Третьою характерною рисою польської виховної системи була «супремація поліційного фактора в шкільництві», яка ( причинилася до «сіяння морального розкладу» серед дітей і молоді. Цей висновок педагог підтвердила низкою документальних даних і прикладів, вилучених із протоколів поліцейських допитів учнів гімназій, які назвала достатнім доказом того, що школа, в якій навчається українська молодь, перестала бути виховним закладом, вона стала місцем «тихої та завзятої боротьби» [77, 55].

Не заперечуючи права державної влади на боротьбу з «конспірацією» в стінах навчальних закладів, М. Рудницька засудила її методи — не педагогічні, а репресивні, поліцейські. Агресивною поведінкою поліцейських чинників, арештами й переслідуваннями учнів вона пояснювала зростання революційних настроїв у їхньому середовищі. Проте «найбільш поважні» її застереження стосувалися «конфіденціоналізму» (тобто платних доносів) і провокацій, які адміністративна влада широко використовувала в боротьбі за душу української молоді.

 

19.

Однодумцем і продовжувачем справи своїх визначних сучасниць на теренах Східної Галичини і Буковини стала Костянтина Малицька (літературні псевдоніми та криптоніми Горський Стефан, Кропивницька Віра, Лебедова Віра, Растик, Чайка Дністрова; В. Л., К., К. М. таі н., 1872-1947) - найвизначніша педагогічна постать у західноукраїнському жіночому русі першої третини XX ст.

Із спогадів про неї соратниць і вихованок [338-343], із досліджень кінця XX — початку XXI ст. (В. Качкан, Н. Лисенко, Г. Панкевич, В. Слезінський, М. Якубовська [344-349]) К. Малицька постає перед нашими сучасниками у тривимірній площині: педагог, громадська діячка, письменниця.

Костянтина Малицька народилася в добу активізації суспільно-політичного та культурно-освітнього життя на всіх українських землях, формувалася як особистість в умовах протидії зростаючим австро-польським денаціоналізуючим впливам, завершила складну життєву дорогу в час «радянізації» Західної України. 1872 рік, коли вона «прийшла у світ» (с. Кропивник Калуського повіту, тепер Калуський р-н Івано-Франківщини), тільки започатковував підготовку жінок у перших державних учительських семінаріях краю, що, безперечно, вплинуло на професійний вибір К. Малицької. У1884 р., коли серед кількох українок здобувала початкову освіту в дівочій польськомовній школі у Станиславові, виявляючи при цьому найкращі знання, її мама, Олена Малицька, стала членом місцевого українського жіночого товариства. Це, природно, визначило зміст майбутніх громадських уподобань юної Костянтини. Дочка священика і письменника Івана Малицько-го, вона перебрала від батька високу духовність і замилування художнім словом, яке реалізувалося в десятках поетичних і прозових творів.

У багаторічній і багатогранній діяльності К. Малицької  простежується декілька періодів. Перший — галицький, пов'язаний із початковим місцем праці в народній школі с. Єзупіль Галицького повіту (Івано-Франківська обл. ), згодом у шестикласній школі м. Галича, куди 20-річна дівчина прийшла після здобуття екстерном («з відзначенням») професії педагога у Львівській державній жіночій учительській і семінарії.

Роки, проведені К. Малицькою в Галичі, стали для неї важливою школою фахового і громадянського становлення. Тут вона усвідомила роль знань у пробудженні людської і, і національної гідності української дитини та українського народу в цілому. У період роботи в Галичі К. Малицька «поставила перші кроки» для розвитку свого письменницького таланту: 1896 р. на сторінках українського дитячого часопису «Дзвінок» у Львові з'явилися її перші поезії під псевдонімом «Растик», а в 1898 р. вийшла друком збірка оповідань «Малі герої», підписана псевдонімом «Віра Лебедова», яка стала улюбленою лектурою» маленьких читачів.

На галицький період припадає початок участі К. Малицької в діяльності українських жіночих організацій і поступове «видвигнення» її в ряди провідниць жіночого руху. У 1900 р. надзвичайні загальні збори станиславівського жіночого товариства обирають її заступником члена виділу [350, 3], а 4 березня 1903 р. львівський «Клуб русинок» іменує її (поруч із Н. Кобринською та Г. Шухевич) своїм почесним членом [351, 3].

З участю в цих громадських організаціях нерозривно пов'язана активна популяризація К. Малицькою ідеї жіночої рівноправності, захист соціально-економічних і культурно-освітніх прав жінки-українки.

Закономірно, що активність молодої вчительки не могла подобатись офіційній владі, яка в 1903 р. вирішила перевести її «до далекого Бєча» — в переважаюче польсько-шовіністичне оточення Західної Галичини. Проте завдяки старанням інспектора буковинської шкільної ради О. Поповича, який «радо... приймав галицьких утікачів», «тихо, але рішуче» здійснював «українізацію школи і учительства», вона у вересні того ж року опинилася в п'ятикласній народній школі с. Лужани під Чернівцями, започаткувавши тим самим наступний період життя і праці — буковинський [352, 3].

Новий педагогічний колектив, у якому переважали свідомі й активні українці, а також визначні освітні діячі Буковини (І. Герасимович, І. Карбулицький, О. Маковей, В. Сімович, С. Яричевський) «вельми щиро» поставилися до К. Малицької, виявили до неї «повне довір'я», а Є. Ярошинська у листі від 28 вересня 1903 р. висловила впевненість у тому, що вона дасть «собі раду у нашій зеленій Буковині». Свої перші враження від побуту на Буковині К. Малицька виклала більш ніж через 30 років: «По Галичині, де найневинніші промови на вічу чи концертах відбивалися сей час відгомоном у польських і кацапських газетах..., де народний учитель, хотячи працювати в читальні, мусів заходити до неї окружними стежками, свобода, яку мали буковинські вчителі, мило... вражала. Вони не тільки могли, але мали наказ від інспектора Поповича працювати і поза школою — в читальнях, щадничих касах, Січах».

Такі умови виявилися запорукою того, що, крім роботи в школі, К. Малицька «мала доволі заняття в райфанзенці»7, увійшла до складу редакційного комітету суспільно-наукового (щотижневика українських учителів «Промінь» (1904). Як зга-нунала педагог, майже до кожного з його номерів їй доводило-' и «давати якусь статтю чи оповідання або рецензію».

У перші місяці перебування на Буковині громадська діячка ознайомилася з жіночим рухом краю, який тоді найяскравіше репрезентували товариство «Мироносиці» та «Кружок Vкраїнських дівчат».

Вересень 1906 р. започатковує найдовший і найплідніший період життєдіяльності Костянтини Малицької: на запрошення РТП вона переїжджає до Львова. Основним місцем її роботи стає українська дівоча виділова школа ім. Т. Шевченка. В новому учительському «гурті» К. Малицька «відразу ж знайшлася в своєму середовищі», а віддані українській справі педагогічні сили цієї школи знайшли з нею спільну мову «як у новому педагогічному, так і патріотичному наставленні». У звіті шкіл Руського товариства педагогічного за 1909/1910 н. р вказується: «Малицка Константина, заст. директора, почесний член Р. Тов. Педаґ., господиня II кл., учила руского яз. в II, IV, V кл., педагогіки в V кл., рахунків і Геометрії в І і II кл. » — всього 20 годин. Аналогічний звіт РТП за 1911/1912 н. р. подає відомості про те, що його почесний член К. Малицька є управителькою дівочої школи з 21-годинним навчальним навантаженням і збереженням за нею обов'язків «господині» класу. Про її тогочасну педагогічну працю директор шкіл РТП у Львові О. Макарушка писав: «знаменита і досвідчена управителька п. Константина Малицька,... посвячує майже всі свої фізичні і духові сили справі рідної школи, ... немов рідненька мати дбає про наші бідні діточки... ».

Водночас у 1906-1909 рр. К. Малицька доклала чимало зусиль для об'єднання жіночих товариств Львова у єдину організацію, назва і структурна побудова якої збігалися із буковинською, — «Жіноча громада». Затвердженням І. Павли-ковської, завдяки К. Малицькій — людині надзвичайно працьовитій, сильного характеру, ідейній, а при тім скромній, львівська «Жіноча громада» не лише забезпечувала організаційну працю, а й набрала динаміки і активізувала «домагання жіноцтва для одержання політичних прав». Її зусиллями постав і розгорнув діяльність «Жіночий кружок ім. Ганни Барвінок» у Львові.

Напередодні Першої світової війни К. Малицька стає од-м п м із провідних культурно-освітніх і політичних діячів Східної Галичини. У 1914 р. вона від імені всього галицького жіноцтва підписала відозву Головної української ради, у якій  простежується ідея визволення України

Але воєнне лихоліття на довгих п'ять років призупинило діяльність К. Малицької. Вночі з 17 на 18 лютого 1915 р. російська військова влада заарештувала її за «мазепинство» — єдину жінку серед 54 відомих в краї людей. Просидівши до 25 травня у львівських тюрмах, вона разом з іншими 13 арештантами була вислана в далеку Єнісейську губернію.

Революційні події 1917 р. в Росії уможливили повернення українців-висланців додомуНезважаючи на зростаючу «ненависну польську зверхність», К. Малицька з повною самовіддачею включається у педагогічну роботу на теренах Львова — у дівочій виділовій школі ім. Т. Шевченка та в громадську діяльність — так, «немов після довгої відсутності хотіла винагородити втрачений час»; відновлює співпрацю з Українським педагогічним товариством, «Просвітою», «Українською захоронкою».

1920-і рр. стали кульмінацією національно-виховної праці К. Малицької серед жінок, нерозривно пов'язаної з відродженим за її безпосередньою участю «Кружком ім. Ганни Барвінок», а також із «Союзом українок». 9 грудня 1923 р. К. Малицьку одноголосно обирають керівником Головного виділу «Союзу українок», з приводу чого сучасниці зазначали, що в її особі це товариство «здобуло на голову людину, яка є від кількох десяток літ фактично провідницею українського жіноцтва».

Розробляючи теоретичні основи та утверджуючи нові форми організаційно-практичної роботи «Союзу українок», К. Малицька поділяла погляди його визначих репрезентанток про необхідність боротьби із «понурими середньовічними методами» діяльності нової влади. Але як і в питаннях шкільництва, вона була противником того, аби «зв'язувати» жіночу громадську організацію з будь-якою політичною партією. Педагог високо ставила завдання жіночих товариств у галузі освіти і національного виховання, актуалізувала питання їх участі у формуванні національної свідомості дітей і молоді.

У 1930-х рр. Костянтина Малицька, яка впродовж усього життя всіляко уникала показної першості, уступає головні позиції у педагогічно-просвітницькій діяльності та в жіночому русі молодшому поколінню українок. Водночас залишається вірною дитячій літературі. У 1938-1939 рр. у Львові виходять друком її художньо-педагогічні твори «В гурті краще. Дитяча читаночка» та збірка оповідань «І звірята співпрацюють». 1937 р., коли педагог завершила учительську працю в дівочій виділовій школі ім. Т. Шевченка і вийшла на пенсію, її, референтку виховних справ «Союзу українок», було кооп-іовано до складу Головної ради ВСУ. Після призупинення 11М8 р. польською владою діяльності «Союзу українок» К. Малицька «цілою душею увійшла» в справу заснування першої української політичної жіночої організації — «Дружини Княгині Ольги».

Останнім «радісним заняттям» К. Малицької в перші роки після радянсько-німецької війни, виконаним «точно і сумлінно», і к усе, що вона робила, стала робота над укладанням бібліографії дитячої літератури в бібліотеці Академії наук у Львові, до якої її залучила тодішній директор Марія Деркач (М. Фуртак) - один із перших аналітиків літературної творчості КМалицької.

   Цілу епоху в національному культурно-освітньому процесі Західної України становить покоління жінок-учителів, ровесниць початку організованої діяльності західноукраїнського жіноцтва. Найвідомішими серед них є Марія Ленерт-Домбровська (літературний псевдонім Марійка Підгірянка), Ольга-Олександра Дучимінська (псевдоніми Барвінок Олег, Ірма Остапівна, Поважна, Рута й ін. ) та Іванна Блажкевич (Денисовець, І. Б., Т. О. Д. ). Вони прожили довге, складне, але багатогранне життя у межах кількох чужодержавних режимів і стали знаними в Україні насамперед завдяки письменницькому талантові.

Уродженка гірського села Білі Ослави на Станиславівщині (тепер Надвірнянський р-н Івано-Франківської обл. ) Марія Ленерт-Домбровська (1881 — 1963), осягнувши початки знані» з допомогою дідуся по материній лінії священика М. Волошина і закінчивши двокласну народну школу, самотужки опанувала програмовий матеріал і влітку 1896 р. в Коломиї склала екстерном іспит за жіночу виділову школу, а в 1900 p., теж екстерном, — за Львівську державну жіночу вчительську сем і нарію [364, 6].

Під впливом «Кобзаревої музи» пробудилися в ній «на ціональна свідомість і дбайливість виробляти свою мову» [365, 3], що й стало теоретичним підґрунтям її головних життєвих уподобань — учителювання, літературної творчості та гро мадської діяльності.

Педагогічну працю розпочала в народній школі с. Уторогіи (Косівщина), куди 1888 р. переїхали на проживання її батьки. Після заміжжя за галицьким педагогом і громадським діячем А. Домбровським вчителювала у Рибному Косівського та Вороні Коломийського повітів (Івано-Франківщина). Звідси, як із при фронтової смуги, в роки Першої світової війни була депортоваї і: і в бараки українських біженців і виселенців у Австрії. Після війн и працювала в школах Закарпаття (села Заріччя, Порошків). Вия вила великий педагогічний хист, високий рівень методичної май стерності, була взірцем точності, обов'язковості та посвяти школі.

 

 

20.

На українських землях у складі відновленої Речі Посполитої теоретичним та організаційно-практичним підґрунтям для відстоювання національного шкільництва на початку 1920-х pp. (як і в передвоєнне десятиріччя) стали наукові розвідки Костянтини Малицької, передусім — «За рідне слово — рідну школу» (1921) та «В боротьбі за рідну школу» (1924).

Важливою педагогічною ідеєю першої публікації є думка про те, що рідна мова — це не допоміжний засіб, а фундамент для опанування всіх навчальних предметів у різних типах шкіл, водночас рідну мову педагог розглядала як чинник, здатний перетворити «цілий народ... в одноцільний організм - доконечний щабель в поступі до освіти і дальшого образованя». При цьому вперше в педагогічній думці Наддністрянщини жінка-вчителька поставила за мету проаналізувати становище рідної мови як основи національної школи на всіх українських землях.

Опираючись на педагогічні погляди західноєвропейських учених (Д. Локк), на думки вітчизняних педагогів і письменників (Б. Грінченко, О. Духнович, О. Корф, А. Тесленко, К. Ушинський, Т. Шевченко, Г. Шерстюк), на досвід розбудови національної школи німецькими, польськими, чеськими громадськими організаціями, вона підкреслювала, що запровадження чужомовного шкільного навчання, особливо початкового, «противиться кардинальним законам педагогіки». Це твердження К. Малицька обґрунтувала «педагогічними доказами»: по-перше, навчання може бути легким і доступним для дитини лише рідною мовою; по-друге, поступ від близького до далекого, від відомого до невідомого неможливий, якщо він здійснюється на підставі «чужого духа».

За переконанням К. Малицької, нерозуміння чужої мови «вводить заколот в дитячу душу», будить ненависть до неї та до її носіїв, а в кінцевому результаті — поглиблює пропасть між націями. Крім того, чужомовна школа вчить «рабства: думати чужими думками, говорити чужими словами, йти за поводами чужих мрій і бажань сліпо... ».

Можна стверджувати, що в обгрунтуванні потреби школи з рідною мовою навчання К. Малицька була найбільш близькою до суджень С. Русової, яка вважала чужомовну й утраквістичну школи педагогічним нонсенсом.

Рідномовне шкільництво в педагогічних поглядах К. Малицької — це запорука підготовки дитини до повновартісного життя задля блага «власного громадянства, власного народу». Простеживши змагання українського народу за її розвиток у межах Австро-Угорської та Російської імперій, вона зауважила, що він відбувався переважно громадською ініціативою: «власні» школи творилися «власним коштом».

Одним із головних шляхів розбудови рідної школи у нових для українського суспільства умовах педагог і діячка жіночого руху визначила глибоке вивчення та використання позитивного громадського досвіду цієї роботи, накопиченого в минулому.     «Мусимо, —підкреслювала К. Малицька, — найти в нашій минувшині загублену віками шкільну традицію, традицію своєї рідної, вільної, наскрізь демократичної школи, такої — якою український народ в XVI і XVII ст. відстояв свою національну самобутність... ».

Великою мрією народної вчительки було прагнення забезпечити соборність і одноцільність української освіти, духовний зв'язок галицького шкільництва з навчальними зак ладами Волині, Буковини, Закарпаття, Полісся, Холмщини, започатковані листуванням вихованок очолюваної нею виділової дівочої школи імені Т. Шевченка зі школярами інших українських земель.

Але в умовах посилення тиску на українські школи і боку нових володарів краю К. Малицька усвідомлювала, що національний досвід школотворення, який базувався на принципах рідномовності, демократизму, гуманного ставлення до української дитини, може бути використаний лише в розвитку мережі приватно-громадських навчально-виховних інституцій.

Перші «висліди» політики офіційної шкільної влади Польщі у сфері українського шкільництва в Галичині К. Малицька показала у статті «В боротьбі за рідну школу». Ними, за її спостереженням, стали:

—   скорочення мережі початкових шкіл (лише впродовж 1923/1924 н. р. влада закрила «19 народних шкіл У. П. Т... — не дано дозволу на отворенє хочби одної шкілки»);

—   утраквізація діючих українських шкіл;

—   денаціоналізація приватного шкільництва шляхом запровадження тенденційних курсів історії та географії, зі змісту яких вилучені відомості «про бувальщину... рідного краю» і навіть терміни «Україна» й «український»;

—   позбавлення українських шкіл права прилюдності тощо.

У цій ситуації педагога непокоїло те, що з'їзд Українського педагогічного товариства, скликаний після прийняття в Польщі сумнозвісного мовного закону 1924 р., «виявив типову психіку юрби», обмежився обговоренням дрібних приватних справ «кількох одиниць», замість визначення плану протидії наступу на українське шкільництво «кресових шкільних законів», утворення окремого фонду для його оборони від денаціоналізації, розширення впливу товариства на всі українські землі в складі польської держави: Волинь, Холмщину, Полісся, Підляшшя.

Таким чином, Костянтина Малицька однією з перших серед жінок-педагогів і діячів жіночого руху Західної України міжвоєнного періоду привернула увагу освіченої громадськості до нових обставин функціонування українського шкільництва, спонукала зосередитися на його захисті від зазіхань нової влади, розкривала їх загрозу не лише для справи навчання і виховання українців, а й для загальнонаціональної справи — майбутнього українського народу.

Аналогічні проблеми знайшли відображення і в інших публікаціях К. Малицької 1920-х — 1930-х pp., а також у творчій спадщині її соратниць — активних членів західноукраїнських жіночих товариств. Вони були співзвучними з положеннями тогочасного «чоловічого» науково-публіцистичного доробку, викладеними в працях М. Галущинського, І. Герасимовича, С. Конрада, Т. Руснака, Л. Ясінчука та ін.

Розвиток системи рідномовного шкільництва визначні громадські діячі й педагоги Західної України пов'язували і діяльністю культурно-освітніх і педагогічних товариств регіону, передусім «Рідної школи» УПТ в Галичині.

«Рідна школа» (і як товариство, і як приватний навчально-виховний заклад) — це добро для цілого громадянства, писала К. Малицька. Вона не може, не сміє бути ареною для особистих чи партійних порахунків: вона аполітична, позапартійна. Її «політика одна, ясна і проста: виховати молоде покоління на розумних, національно освідомлених Українціи, майбутніх творців нового, кращого життя».

Окреслюючи початкові заходи «рідношкільних» діяч і и у сфері збереження та розвитку національного шкільництва, К. Малицька наголошувала, що вони повинні зосередитися на таких питаннях: «а) як придбати фондів на дальший розвиток наших шкіл; б) які школи під сучасну хвилю найбільше нам потрібні, а без яких можемо обійтися; в) як перестроїти їм новий лад наше шкільництво у всіх його ділянках».

Такі ж думки стосовно шляхів розвитку початкової та середньої ланок української освіти К. Малицька оприлюднила на вічі львівських русинів у 1926 р.

У цю роботу, за її твердим переконанням, мали активно включитися жінки — як діяльні члени осередків УПТ, спроможні внести туди «живійшу струю інтересу» до справ «чистої педагогії-порушити «неторкані ще квестії» жіночого виховання, жіночій фахових і загальноосвітніх шкіл, опіки над занедбаними дітьми, видавництв для дітей і молоді; створити при школах «материнські ради» для організації позашкільної роботи.

 

 

21.

На рубежі ХІХ-ХХ ст. до проблем «домашньої педагогії» звертаються жінки-професійні педагоги, насамперед Костянтина Малицька. У вже згадуваному ми ступі молодої вчительки з Галича на загальних зборах філії Руського товариства педагогічного у Станиславові 1 лютою1900 р., видрукованому у львівському часописі «Учитель» під назвою «На межі XX століття», 2 К. Малицька зактуалізувала важливу для всього українського суспільства «річ»: як батькам належить виховувати дітей, щоб із них не вийшли люди, 11 же замолоду «напоєні знеохотою до житя й розчарованєм передчасним».

Яскраво вираженим соціально-педагогічним спрямуванням відзначається і другий із виступів К. Малицької перед і ганиславівською освіченою громадськістю, опублікований 14)04 р. в чернівецькому часописі «Промінь» під заголовком «Сум сучасної хвилі і єго відгомон в діточому світі». За спостереженням галицького громадського діяча Ю. Олесницького, у ньому авторка перелічила все, що спричиняє «сум сучасної хвилі» у «чужих і в нас» [81, 33], зокрема пануючі в переважній більшості західноукраїнських родин погляди на домашнє виховання як на «справу, котра сама собою розуміється» і відбувається «під кличем: якось то буде! » [82; 4, 24]. Співзвучними із сьогоденням є міркування К. Малицької з приводу розбіжності між «голошеною» теорією та практикою поведінки батьків. За її переконанням, розмови при дітях про речі для них завчасні, цинічні висловлювання про те, що «велике і святе», перед чим все життя «клонити-б ся нам з покорою», закидають «перші зерна сумніву у їх голову, наливають перші каплі отруйні до чаші молодого їх життя». Так народжується і зростає зневіра дітей і молоді в «правду і красу життя». Глибокий знавець дитячої душі і педагог-практик, Костянтина Малицька виступила із соціально-педагогічними і психологічними гаслами, які є актуальними і на межі ХХ-ХХІ століть: виводити із песимізму, не дати поселитися зневірі в середовищі тих молодих людей, чиї дім і «найближчі серцю» далеко, засобів до життя ніяких, заробіток важкий; не ламати молодих сил, а розбуджувати і підтримувати у дітей і молоді «відвагу до житя і любов житя», розпалювати віру в непереможне добро і перемогу правди, щоби «вміли колись і серед громів заховати рівновагу духа, щоб... і серед непроглядної темряви не затратили віри в ясного ранка лучі».

На початку XX ст. К. Малицька звернула свої погляди на сім'ю як на осередок пробудження та формування національної свідомості дитини. У статті-роздумі «Дві нації» (1904), написаній за результатами особистих контактів із батьками своїх учнів, вона показала наслідки виховного впливу на дітей представників двох буковинських родин: убогого «фабричного зарібного» поляка та одного з найбільш «просвічених... і передових» у своїй громаді українців. Попри негативне ставлення до перших, спричинене утисками просвітительки з боку польської більшості в органах шкільної влади Галичини та ставленням учителів-поляків до українських дітей, педагог не могла послуговуватися принципом «око за око» чи методою своїх «обидчиків». Не гнів, а «пошанівок» викликали в неї школярі-поляки, які, відірвані від своїх Батьківщини і церкви, в оточенні переважно православного українського населення та учнів-українців, навчалися в її школі «на рускій мові», молилися «по руски», святкували «рускі свята», але при цьому «остали вірними синами своєї вітчизни», не забули рідну мову, на спілкування якою переходили зразу ж після закінчення уроків.

Джерелом цієї віри, за переконанням К. Малицької, є позиція матері, яка «згірдним тоном» повідомила вчительці: «мої діти таки мусять вивчитися по польски», мусять навчитися польської молитви, «бо я перед Богом тяжко би за се відповіла... ». А як мислить один із «передових» членіїї української громади? «Коби лиш покінчив першу клясу туї на селі... дам єго до Чернівців, хай вчиться по німецки! », бо «по руски він вже вміє з дому, та й з руским не далеко заїде! ». Пояснення вчительки щодо необхідності дбати насамперед про свою мову батько-українець не хоче чи не може «по розуміти». Подумки порівнюючи інтелігентного і «тромі вже вченого хлопа» з простою неосвіченою полячкою, Констянтина Малицька з гіркотою констатувала: перший має змо-і у вчити дитину «в рідній мові», а прагне чужого, а мати польської дитини останній «гріш» жертвує, аби її діти не позабули материнського слова на чужині.

На жаль, зауважувала народна вчителька, патріотів-русинів, які посилають дітей радше до польських чи німецьких шкіл, ніж до українських, у родинах яких не почуєш рідного слова, — цілі легіони. У пошуках виходу із ситуації, яка склалася в українському суспільстві, вона дійшла висновку про те, що чинниками, які збережуть храми «минувшости» і збудують «храм будучности», є родина, церква, рідна школа, покликані забезпечити розквіт рідного слова і майбутнього українського народу.

Але найповніше недоліки українського родинного виховання кінця XIX — початку XX ст. К. Малицька висвітлила у художньо-педагогічних збірках «Мами: нариси із нашої домашньої педагогії» та «З трагедій діточих душ».

«Мами» — це шість нарисів, у яких показано «совиний» підхід до виховання і навчання дітей. Його сутність розкриває вступ-байка «Совині діти»: сліпа любов, материнський егоїзм згубно впливають на духовний світ і фізичний розвиток дітей. У невеликих за обсягом картинках К. Малицька глузує з матерів різного рівня достатку й освіти за їх ставлення до навчання доньок («щоби вміла підписати ся - буде з неї», «она за ніжна до науки» ), за зверхньо-поблажливе або зневажливе — до вчителя і вчительської праці ( «Єї син», «Покарана»), Водночас педагог висловила свою незгоду з тими матерями, для яких «свідоцтво перша річ», а тому й під час канікул вони заставляють дітей «не розлучатися з грекою і латиною», вчитися «цілими ночами» аж до фізичного виснаження [84; 10, 20]. За кожним із нарисів простежується позиція автора: її болить невідрадна доля дітей, що зростають в умовах нерозумної материнської любові, фактично домашньої «антипедагогії».

Один із матеріалів збірки «З трагедій діточих душ» Костянтина Малицька присвятила розкриттю душевних переживань півсироти, котра під впливом укоріненого віками погляду на мачуху як джерело зла так і не змогла полюбити «другої мами», хоч та була «гарна і розумна людина і бажала виховати Мадю краще, як-би се була вчинила рідна мати... » («Мачоха»).

Аналіз творів К. Малицької про дітей і їх виховання, передусім у родинах, підтверджує думки її сучасників про те, що побіч Софії Русової — вона «в нас найкращий знавець дитячої душі, хоча обставини життя й праці не дали їй змоги весь багатий досвід зложити в наукову систему».

 

 

22.

Проблеми українського громадського дошкілля початку 1920-х рр. найповніше представлені в педагогічній спадщині Костянтини Малицької.

Визнаючи перевагу родини у вихованні, К. Малицька тернула увагу на той факт, що матерів, не зайнятих поза домом, залишається все менше, та й не кожна з них має мій, повідну педагогічну підготовку для систематичного розцінку розумових, фізичних і духовних задатків своєї дитини. За таких обставин потреба в закладах дошкільного виховання, особливо для дітей селян і робітничої верстви, - це соціально-зумовлений чинник формування особистості громадянина української держави, у відродження якої К. Малицька вірила протягом усього життя. Крім цілоденної опіки, харчування, формування навичок гігієни, побутової праці, тобто філантропічних завдань, захоронки, за її переконанням, мали ще й важливу педагогічну мету: «розвинути ум дитини, що ставить перші кроки в життю».

Таким чином, К. Малицька розглядала постійні дошкільні заклади як підбудову народної школи, як перехідну стадію до шкільного навчання. Водночас вона підкреслювала, що «школою вони не є і бути не повинні»: захоронки — це перша і дуже важлива ланка в загальному ланцюгу громадсько-дер жавного виховання [138, 14].

Костянтина Малицька сформулювала першочергові завдання українських жіночих організацій Східної Галичини щодо подальшого розвитку інституцій дошкільного виховання з врахуванням економічного і суспільно-політичного становища краю. На її думку, необхідно було:

— організувати в містах якнайбільше захоронок із характером новітніх дитячих садків і кваліфікованими «учительками-фребличками»; у селах дошкільні заклади цього типу засновувати поступово, а поки що розвивати існуючий різновид захоронок-притулків;

— спільно з Українським педагогічним товариством влаштувати хоча б короткотермінові курси для вчительок народ них шкіл, учениць учительських семінарій чи взагалі інтелігентних жінок для ознайомлення з теорією та практикою до шкільного виховання Ф. Фребеля, М. Монтессорі з наступним використанням слухачок курсів як керівників дошкільних інституцій;

— подбати про відкриття річного фребелівського курсу на базі однієї з українських учительських семінарій, обов'язкового для всіх майбутніх педагогів;

— направити за кордон народну вчительку, охочу до прані в закладах дошкільного виховання, для ознайомлення з досвідом цієї роботи в інших країнах;

— над усіма захоронками однієї місцевості встановити єдиний педагогічний нагляд, а для всіх українських дошкільних закладів Східної Галичини призначити генеральну «візитаторку» для ведення дошкільної статистики й одноцільного спрямування виховного процесу;

— «Українській захоронці» спільно з УПТ потурбуватися про видання для потреб дошкільних інституцій збірок пісень, казок, оповідань, дитячих ігор, які б відповідали «духоті» українського народу [138, 14-15].

 

23.

К. Малицька на початку XX ст. з'ясувала причини низького освітнього рівня сільських дівчат, і визначила шляхи та засоби його підвищення.

Не вдаючись до деталізації, викладемо думки К. Малицької з цього приводу в таких тезах:

— увесь родинний і державний устрій систематично прагне до того, щоб загородити селянці дорогу до «людської самостійності» [63, 21];

— при «нашій славній галицькій системі шкільництва» сільські дівчата, незважаючи на загальнообов'язковий «шкільний примус», не виносять зі школи «ніякої позитивної корнети» для життя, крім дуже обмеженого знання читання, письма й рахунків;

— як і раніше, навіть найздібніші дівчата-селянки позбавлені змоги навчатися у «високих» школах: по-перше, батьки матеріально неспроможні задовільнити їхню «жадобу науки»; по-друге, закореніла традиція противиться тому, аби «сільська дівчина сягала поза межі рідної оселі»; по-третє, навіть окремі «патріоти» продовжують дотримуватися думки про те, що «небезпечно вводити міщанські та селянські сили поміж діти інтелігентів» [63, 23].

Вихід із цього становища К. Малицька вбачала у широкій економічно-просвітницькій діяльності жінок-інтелігенток, об'єднаних у громадські організації. На її думку, їхня діяльність у цьому напрямі повинна включати:

 

1) створення «приватною ініціативою» нових галузей домашнього жіночого промислу, який би дав жінці-селянці додатковий заробіток (вишивання, килимарство, кушнірство, виготовлення рукавиць, штучних квітів тощо);

2) заснування зусиллями жіночих товариств ремісничій шкіл або курсів за зразком тих, які організували в селах Гали чини заможні польські жінки;

3) сприяння дівчатам у вступі на навчання до діючих державних промислових шкіл;

4) розширення мережі сільських крамниць, відкритій и них відділів «приборів до ручних робіт жіночих» і виготовлених жінками виробів; підготовка з-поміж жінок-селянок «настоятельок» крамниць [63, 25].

Поруч із фаховою освітою, поглибленням економічних тань сільської молоді, жіночі товариства мають подбати про піднесення її духовного рівня. Головним чинником реалізації цього завдання К. Малицька вважала читальні. В аналізованій праці вона обґрунтувала потребу окремих жіночих читалень (або жіночих відділів), оскільки жінка-селянка потребує попередньої підготовки до участі в спільній із чоловіками роз-мові-дискусії, навички ведення якої вона може отримати в кружку жіночім, де може поговорити про близше торкаючі ЄЇ справи» [63, 27].

Серед найдоступніших засобів просвіти жінки К. Малицька вважала популярні відчити, організовані спеціально для жінок або «місцевими патріотами», або членами жіночих товариств «найближчого містечка». При цьому теми перших із них мали відповідати запитам жінок, підходити «під їх світогляд»: про виховання дітей, домашню гігієну, «як варити демісію і смачно, як прикрасити хату» та ін. В подальших відчтах вона радила «розвинути коротко історию жіночого руху в иньших краях, подати розвій селянства в економічнім напрямі, ... коротку історію суспільних відносин..., а також... пранні відносини жінки», що є особливо важливим для селянок, бо вони часто є власницями «грунту» і через те «входять и шосини з параграфами» [63, 27].

Отож уже на початку ХХст., тобто ще до програм позашкільної освіти основоположника теорії освіти дорослих у Га-и іч 11 ні М. Галущинського, К. Малицька фактично намітила програму «народного університету» для жінки-селянки, яку в статті Кілька думок про виклади та відчити для селян» (1905) розшиирила і рекомендувала для просвіти всього сільського населення регіону [5, 28-29]. Цим самим вона започаткувала просвітницький напрям в українському жіночому русі.

На окрему увагу, підкреслювала К. Малицька, заслуговують дівчата-служниці, здебільшого вихідці з сільської бідноти. Найбільшу загрозу для них вона вбачала у деморалізації, зумовлюваній великоміською атмосферою, та денаціоналізації, спричиненій переважаючим польським або єврейським оточенням за місцем праці. Для дівчат-служниць радила організовувати українські недільні школи, змістом навчання в яких мали бути релігія, читання, письмо та «рахунки», чи курси анальфабетів. Крім того, вважала за можливе «при щирій волі енергічних одиниць... утворити по містах стоваришеня русич слуг під опікою інтелігентних пань» [63, 33] (вище зазначалося, що перше таке товариство постало у Львові 1905 p. ).

К. Малицька усвідомлювала, що сформульовані нею завдання жіночого руху потребують об'єднання діючих розрізнених товариств в один «великий союз сердець і долонь жіно-чих, одно велике братство сестриць, одну велику армію слу-жебниць народних» за участю жінок усіх станів: інтелігенції, міщанок і селянок. Водночас громадська діячка наголошувана на тому, що окремі жіночі товариства — це не відособлені ілскорузлі об'єднання, а частина загальної народної органі-іації. Вони покликані готувати жіноцтво до «живійшої учас-і и в усіх працях мужескої половини нашої суспільносте» [63, 37], тобто бути частиною загальнонаціонального культурно-освітнього поступу.

Окреслюючи обширну програму діяльності ЖІНОЧИХ товариств у сфері освіти і формування національної свідомості \ і рлїнської жінки, К. Малицька розуміла, що окремі її поло-11 і іпя є «недостижимо далекими мріями», проте вона вірила: ні мрії можна «в діло перевести» [63, 39]. Подальша організації 11 ю-практична діяльність жінок підтвердила її сподівання.

Важливі засадничі ідеї містять виступи К. Малицької перед жінками-буковинками періоду організаційного становлення української «Жіночої громади» в Чернівцях. Уже на перших загальних зборах цього товариства (13 травня 1906 р. ) вона наголосила на потребі спрямувати місцеві товариства на освіту і національне «освідомленє» жіноцтва [64, 2]. У промові на організаційних зборах першого гуртка «Жіночої громади» у Вашківцях над Черемошем (8 липня 1906 р. ) громадська діячка підкреслювала: оскільки в руках жінки «спочиває доля цілого народу», то вона мусить бути «просвічена» [65, 1].

 «Кличем доби» і водночас програмою діяльності жінок-українок із початку XX ст. стали настанови К. Малицької, оприлюднені 1906 р. на сторінках чернівецької «Буковини» [61, 1; 67, 2-3] {Додаток З. В). Вони остаточно утвердили головні орієнтири українського жіночого руху останніх десятиліть функціонування Австро-Угорської імперії. їх відгомін зустрічаємо в публікаціях молодшої когорти «емансипанток». Наприклад, у 1905р. М. Колцуняк, тоді голова «Кружка українських дівчат» у Коломиї, наголошувала, що виховання і освіта «нашого жіноцтва», як і «осьвідомлення» народних мас у цілому, є одним із найважливіших і заразом найболючіших пи тань сучасного їй життя [68, 4]. Ці проблеми знайшли відображення у статутах жіночих товариств початку XX ст. (або змінах до них): «Клубу русинок» і «Кружка українських дівчат» у Львові, львівської й чернівецької «Жіночих громад», а також у програмах жіночих віч передвоєнного десятиліття. Адже й перед Першою світовою війною «смішно малий процент» західноукраїнських дівчат закінчували середні та вищі навчальні заклади, незадовільним залишався зміст навчання її дівочих виділових школах та учительських семінаріях, назва них утраквістичними, а «властиво суть... польськими», особли во рівень викладання в них української мови та історії [69, 463-464]; відчувався брак рідномовної жіночої гімназії, що об межувало доступ українок до університетів, а також відсутнісі і. «рідної» вищої школи. Названі проблеми виявилися стрижневими і в змісті промов, виголошених на жіночих вічах 1904-1911 рр. Так, на вічі 1904 р. С. Данилевич домагалася заснування силами Українського педагогічного товариства приватної жіночої гімназії; 11. Будзиновська наголошувала на потребі активізувати роботу в царині викоренення «жіночого анальфабетизму»; Є. Ти-шинська закликала розширювати можливості вищої освіти жіпок-українок. Серед ухвалених цим вічем резолюцій — організація жіночих читалень у селах, заснування бібліотек, кидання «Жіночої бібліотеки», організація курсів з ліквідації неграмотності, влаштування з допомогою НТШ публічних університетських викладів для жінок тощо [70, 1].

 

24.

29 квітня 1927 р. К. Малицька виступила з доповіддю на загальних зборах Українського крайового товариства охорони дітей і опіки над молоддю, яка лягла в основу її статті «Суспільна опіка над дітворою і молоддю». Охарактеризувавши основні чинники «зорганізовання всесторонньої опіки над дітворою» та забезпечення фізичного і морального здоров'я молодої генерації в «культурних народів» і в сучасній Польщі (церква, держава, гуманітарні товариства, публічна і приватна «жертвенність»), педагог виклала низку теоретичних положень, які у своїй сукупності стали важливим підґрунтям для утвердження змісту опікунсько-виховної діяльності західноукраїнського жіноцтва у наступне десятиріччя, а окремі з них не втратили своєї значущості й сьогодні, насамперед у сфері соціально-педагогічної роботи.

Українська соціальна опіка, за переконанням К. Малицької, мусить розвиватися удвох напрямах:

1) забезпечення дітям і молоді «корисних умов фізичного і духового розвитку від найперших хвиль життя»;

2) «охорона людського українського матеріялу, щоби ні одна одиниця для нас не пропала... ».

К. Малицька радила починати опіку над дитиною від опіки над матір'ю з метою підвищення її відповідальності за здоров'я і силу молодого покоління та, що особливо важливе, збереження дитини від «національної» смерті - через розширення мережі «порадень» матерів, організацію курсів, викладів із гігієни «діточого віку», дискусійних вечорів, заснування ясел і захоронокдля маленьких дітей.

Обов'язковим і зрозумілим «інтересом» українського громадянства народна вчителька визначила справу захисту дітей найбідніших родичів, вдів, а також повоєнних сиріт і «непранесних» (тобто «безбатченків»), яких на початку 1920-х рр. на теренах Східної Галичини налічувалося близько 100 тис.. Головними осередками їх опіки й виховання К. Малицька вважала «приюти-захисти», подібні до тих, які в 1915 р. започаткував Український єпархіальний комітет опіки над воєнними сиротами. Схвально відгукувалася і пропонувала розширювати інституцію «сирітських матерів», завдання якої сформулювала таким чином: «вишукувати бідні і занедбані українські діти, опікуватися ними, дбаючи, щоби користали з порадні, ходили до українських захоронок і вкраїнських шкіл, належно виховувалися і працювали», та підтримувати їх матеріально («поміч в одежі, харчах, шкільних приборах, а то й грошах»).

Серед інституцій опіки і виховання, доцільних на західноукраїнських теренах, громадська діячка називала дитячі санаторії, вакаційні оселі та півоселі для міських дітей, пластові організації; аналогічні до країн Західної Європи дитячі клуби, в яких «бідні діти по школі сходяться, ... бавляться, дають представлення, користають з бібліотеки, творять між собою... кружки самообразования», готуються до шкільних занять [99, 132].

Позашкільну опіку над учнівською молоддю, особливо учнями неукраїнських шкіл, К. Малицька рекомендувала зо середити в бурсах, післяобідніх курсах української мови, історії, літератури, у молодіжних об'єднаннях. Велику роль у її здійсненні відводила батьківським гурткам, створюваним при народних і середніх школах. За зразком чехословацької «Порадні вибору фаху» пропонувала створити аналогічні ук раїнські інституії, де б батьки та молодь отримували відповідні консультації щодо вибору майбутньої професії.

Опіку над «опущеними вуличними» дітьми педагог вважала прерогативою церкви, священиків, монахів.

Головними умовами реалізації наміченої опікунсько-виховної програми К. Малицька визначила створення силами громадськості «суспільного апарату внутрі іншої держави» для здійснення цієї «великанської» праці та заснування, за при кладом інших держав, школи соціальної опіки. «Нині, підкреслювала громадська діячка, — вже не можемо обмежитися на людях доброї волі, які з одного патріотизму сповня ють тисячі громадянських обов'язків — поле праці росте, старі робітники вичерпуються, треба їх заступити молодшими, фахово підготовленими, які за свою фахову працю побирали (> і належну платню».

Таким чином, К. Малицька першою серед жінок Західної України обгрунтувала доцільність професійної опікунсько виховної (у сучасному розумінні — соціально-педагогічної) діяльності й окреслила її мету, завдання та головні напрями.

Викладені жінками-педагогами думки знайшли відображення в резолюціях Українського жіночого конгресу 1934 р. у Станиславові. Для запобігання денаціоналізуючим впливам державних шкіл, у яких навчалася переважна час тина українських дітей і молоді, конгрес закликав жінок за безпечити над ними «якнайдбайливішу позашкільну опіку» шляхом:

1)... творення й активної праці в батьківських шкільних кружках;

2)...       оснування дитячих бібліотек, світлиць і читалень;

3)... ведення збірних та індивідуальних курсів українознавства».

З'їзд буковинського жіноцтва 1929 р. зініціював створен-11 я спеціального Жіночого національного фонду для опіки над дітьми-сиротами та матеріальної підтримки учнів і студентів українських навчально-виховних закладів у державах масо-пого осідку української політичної еміграції.

Не меншу увагу «Жіночий кружок ім. Ганни Барвінок» приділяв вирішенню виховно-освітніх проблем школи, підтвердженням чого є звіти її керівників на щорічних загалі, них зборах гуртка, наявність у його звітній документації ок ремого розділу, який узагальнював здобутки навчально-вм ховного закладу, розкривав недоліки у педагогічній діяльності, а також розгляд питань шкільного життя на засіданнях старшини, проведення спільних із членами жіночого об'єднання учительських конференцій тощо.

Так, 10 квітня 1921 р. шоста вчительська конференція під проводом К. Малицької обговорила «поступи в науці і поведене учениць», а також питання про участь колективу школи в міських заходах - концерті на честь Т. Шевченка і «Тижні дитини».

23 квітня того ж року сьома конференція вчителів виділо-ізої дівочої школи ім. Т. Шевченка розглянула справу про заснування шкільної кухні та організацію підготовчих курсів для продовження фахової освіти дівчат. Уже влітку 1922 р. гурток «устроїв» 2 курси української мови для 25 учениць із польських шкіл, більшість із яких відтак перейшли до «нашої школи», двомісячні платні підготовчі курси до вступу на навчання в учительській семінарії для 30 своїх випускниць і вечірні курси лля молодих дівчат-робітниць. Із 1922 р. при жіночому гуртку діяв стипендіальний фонд для «вбогих... а пильних» учениць виділової дівочої школи ім. Т. Шевченка, з якого щороку ко-ристали по декілька дітей. За свої кошти гурток також утримував 1-2 учениці вчительської семінарії.

Позашкільна діяльність «Жіночого кружка ім. Ганни Барвінок» спрямовувалася на підготовку незалежної «під оглядом ведення культурно-освітньої праці серед українського народу» жіночої молоді. Цьому сприяла організація масових виховно-освітніх заходів національного змісту: «Листопадового» свята, днів «Просвіти», «Рідної школи», Шевченківських; пошанування пам'яті чи відзначення ювілеїв Ганни Барвінок, М. Грушевського, О. Кобилянської, Н. Коб-ринської, Уляни Кравченко, Лесі Українки, С. Русової, В. Сте-фаника, І. Франка, А. Шептицького; свят матері, книжки, а також релігійних — Великодня, Різдва Христового, Миколая, супроводжуваних «фінансовими імпрезами» (різдвяними ярмарками й великодніми базарами), призначеними для іміцнєння матеріальної бази гуртка та дівочої школи, і сценічними виставами. З ініціативи К. Малицької було запровадже-но відзначення Дня школи ім. Т. Шевченка. Запропонований нею проект програми святкування 30-річчя відкриття цього навчального закладу (1928 р. ) включав такі «точки»: видання літопису школи, з'їзд колишніх її учениць і вчителів, заснування товариства випускниць з метою опіки над школою, створення фонду для відновлення бурси-інституту для дівчат. Більш ніж імовірно, що цей проект не був реалізований, оскільки з нагоди 50-річного ювілею товариства «Рідна школа» (1931) жіночий гурток за пропозицією К. Малицької як голови його старшини повторив попередні «точки»:

«а) видати брошурою історію кружка зі світлинами і споминами б. (бувших — З. Н. ) учениць і учителів;

б) скликати з'їзд б. учениць і учителів і при тій нагоді створи ти з них комітет для постійної матеріальної помочі нашій школі;

в) заініціювати ювілейну бурсу для дівочих шкіл Р. Ш. » [170, 30 зв. ].

Опікунська робота гуртка зосереджувалася у спеціально створеній 1927 року секції опіки над молодцю. Старшина гур тка і його опікунська секція приділяли велику увагу охороні та зміцненню здоров'я вихованок школи. Цьому передусім сприяли зустрічі з українськими лікарями та їхня опіка над школою. Наприклад, у 1934 р. її здійснювали М. Щуровська і Л. Туркевич. «Безплатної поради» хворим дітям «уділював др. Дзерович». У 1930-х рр. з лекціями на медичні теми перед уч нями виступали відомі українські лікарі Львова Т. Надрага та Р. Осінчук. Член старшини гуртка О. Федів-Суховерськл організувала при школі курси методики руханки, а в 1935-у 1936-у рр. — ритміки [170; 5 зв., 36 зв., 52 зв. ].

Як і в довоєнний період, предметом уваги гуртка було «доживлення» найбідніших учениць шляхом організації гл рячих сніданків: на початку 1930-х рр. їх щоденно отримува ли 90-100 дівчат, або 42-46 відсотків від загальної кількості школярок [170, 42].

Із 1929 р. жіночий гурток поширив свою діяльність па відкриту при дівочій виділовій школі ім. Т. Шевченка захоронку, дбаючи насамперед про збільшення в ній числа вихо-манців: якщо на початку 1929 р. тут налічувалося 6 дітей, то в 1930 р. - уже 22 [170, 32]. Для зміцнення матеріальної бази дошкільної установи того ж року було використано дохід із розпродажі іграшок, виготовлених старшокласницями — слухачками спеціально організованих тримісячних курсів «забав-карства і прикрас на ялинку» під керівництвом члена гуртка, керівника захоронки М. Козловської [170, 29].

 

31.

По-перше, продовжує розвиватися колективна релігійно-філантропічна традиція світського жіноцтва. Якщо в Східній Галичині її започаткувало «Общество руських дам» у Львові, то в українській частині Буковини першим жіночим об'єднанням «характеру церковного, щось в роді братства греко-католицького», вважається товариство з обмеженим числом жінок під назвою «Женьске добродійне товариство ім. сьв. жен-Мироносиць в Чернівцях» (на печатці 1907 р. значиться напис: «Женьске товариство «Мироносиць» в Чернівцях» ), скорочено — «Мироносиці». Воно постало в 1886 р. з ініціативи священика греко-католицької церкви у Чернівцях К. Костецького  і призначалося лише для жінок цієї релігійної конфесії.

Статут товариства, аналогічно до львівського жіночого «общества», визначив два головні напрями діяльності. З одного боку, релігійний, що полягав у турботі про зміцнення матеріальної бази церкви і піднесення «блеску» церковного обряду, а з другого, — доброчинний: допомога убогим дівчатам греко-католицького віросповідання в «образованю», опіка над дітьми парафіян (Додаток 1. Г) ). На відміну від жіночого товариства у Львові, днями його загальних зборів (двічі на рік) були обрані день жінок-мироносиць (за церковним календарем — друга неділя після Великодня) та день св. Покрови (14 жовтня). Першим головою товариства стала На-талія Шанковська, а його секретарем — одна з майбутніх чільних представниць українського жіночого руху на Буковині Катерина Чертенко-Костецька. Згодом до активної роботи в товаристві долучилися Емілія Калужняцька (багаторі-чний голова), Т. Маєр, О. Пігуляк, С. Сімович та обрана в 1906 р. його головою Емілія Стоцька (Е. Смаль-Стоцька, дружина професора Чернівецького університету С. Смаль-Стоцького), і організаційними зусиллями якої пов'язують «золотий» період діяльності буковинського жіноцтва [228, 3].

З початку XX ст. західноукраїнські жіночі організації релігійо-опікунського характеру доповнюють т. зв. Марійські товариства. Вони засновувалися за дозволом церковної влади, яка єдина  здійснювала нагляд за їх діяльністю. Специфіка цих організацій полягала в тому, що будучи нечернечими згромадженнями вопи об'єднували високорелігійну світську інтелігентну гро-мадськість греко-католицького віросповідання, яка мала: «в особливий спосіб посвятитись Пречистій Діві»; удосконалювати власне духовне життя.

До найбільш відомих у Західній Україні належить «Марійська дружина пань» у Львові, заснована 1904 р. Тоді до її складу ввійшла «громадка» інтелігентних жінок (41 особа). Впродовж більше двох десятиліть це товариство очолювала Ольга Бачинська (О. Барвінська). У1937 р. в містах і селах краю діяли більше 15 аналогічних Марійських дружин інтелігентного жіноцтва, які згуртували понад 1000 членок (Дрогобич, 1906; Стрий, 1908; Перемишль і Золочів, 1914; Станиславів, 1920; Тернопіль, 1926; Бучач, 1932; Рогатин і Самбір, 1933; Рава Руська, 1936 та ін. ). За зразком цих об'єднань в українських середніх навчальних закладах краю постали Марійські дружини учениць, а у Львові — Марійська дружина студенток [12, 72].

Із заснування в 1909 р. Марійської конгрегації на базі греко-католицької жіночої семінарії в Ужгороді, становлення якої пов'язане з іменем Ірини Волошин (Петрик, із роду Духновичів), дружини видатного громадського діяча і педагога, майбутнього президента Карпатської України А. Волошина, беруть початок перші спроби організації світського українського жіноцтва Закарпаття [230, 19-20; 231, 2]. (Для порівняння: вже у 1880-х рр. інтереси представниць «мадярського» етносу в угорській частині імперії Габсбургів захищали близько 40 жіночих організацій.

Призначені окремо для дорослих і молоді, чоловіків і жінок, Марійські товариства приділяли велику увагу релігій-но-моральному вихованню різних категорій населення, спрямовували свої зусилля на мобілізацію «в одну велику армію реалізаторок ідеї хритиянського милосердя, активної любови ближнього».

Подібного типу було й засноване у Львові 1902 р. «Товариство св. Ольги» для «руско-католицких священничих невіст». Метою товариства визначалися збереження та плекання релігійного «духа» і християнських чеснот в українських родинах «на славу Божу и на душевный пожиток руского народу». Засобами для осягнення цієї мети були спільні богослужіння, сповіді та причастя, читання літератури релігійно-морального змісту. Крім того, члени товариства мали опікуватися релігійно занедбаними родинами, маленькими дітьми, учнями молодшого шкільного віку, сиротами, каліками, організовувати для жінок курси, аптечки першої допомоги тощо [233, 4-5].

До цієї умовно виокремленої групи можна віднести і «Товариство опіки над служницями і робітницями під покровом Матері Божої», організоване у Львові 1904 р. [234, 67]. Статут товариства, яке об'єднало 189 «звичайних» членів, тобто служниць і робітниць, і 18 «спомагаючих» із числа львівської інтелігенції, уклали відомі на теренах Східної Галичини освітні діячки Марія Білецька, Валерія Коцовська та Стефанія Лежогубська. На перший план воно поставило не релігійні, а опікунські завдання: допомога служницям і робітницям «в напрямі морально-реліґійнім і матеріяльнім», турбота про їхню освіту. Дівчатам, які відзначалися взірцевою поведінкою, товариство виділяло грошові «підмоги», вручало похвальні грамоти та ін.

 

 

12.

Обставини запровадження Свята матері на західноукраїм ських землях розкривають публікації в періодичних виданнях кінця 1920-х — 1930-х рр. та архівні документи. Вони переконують у тому, що однією з перших питання про святкування українською громадськістю Дня матері порушила Ольга-Олександра Дучимінська. У 1928 р. на сторінках двотижневика «Жіноча доля» вона вмістила статтю «Мати». Повідомляючи в художньо-образній формі про відзначення Дня матері в Празі (6 травня 1928 р. ) та його «урядження» в Німеччині, громадська діячка вмотивувала необхідність «заведе ня подібного звичаю в нас».

Першопричиною запровадження Дня матері народна вчителька визначила його педагогічну значущість. Але її непокоїло і те, що в селах краю чоловік не шанує жінку, сварить  при дітях, а тому закликала громадськість «рятувати авторитет матери і поставити її на становище, яке їй належить — на становище тої, яка дає життя й учить великого завдання та обов'язків... ».

Таким чином, О. Дучимінська відводила цьому святу і важливу соціальну функцію.

В аналізованій статті простежується також актуальна для всіх етнічних українських земель політична ідея: доки не буде визволених мам, доти не буде дітей з... вільними душами. Бо рабиня виховає тільки раба! ».

26 травня 1929 р. Ольга Дучимінська виступила з рефератом на Святі матері в Косові, текст якого вмістила «Жіноча доля» в 1930 р. під назвою «Значіння Свята Матери». Авторка констатувала, що до «всіх великих національних свят, які досі і цяткував український нарід без ріжниці переконань, прийшло ще одно, а саме: «Свято Матери». При цьому вона вказана па його подвійне значення для народу, який живе в умовах чужої держави: по-перше, воно «причиняється до піднесення ваги й пошани матери людини», по-друге, — виступає символом «нашого відродження», є предтечею «великої будучини», оскільки в його рамках віддається шана не лише неньці, яка народила й виховала дітей, виряджала їх на боротьбу за рідний край, а й «нашій другій неньці — Україні».

Аналогічні міркування притаманні статті О. Дучимінської «Матерям у день їхнього свята», в якій найголовнішим і найважчим обов'язком матері вона визначила «будову» української родини як символу «великої спільної всім Будівлі! » незалежної української держави.

Організаційне утвердження та національно-виховну спрямованість Свята матері забезпечило товариство «Союз українок» у Львові.

15 березня 1929 р. часопис «Жіноча доля» вмістив звернення Головного виділу «Союзу українок» до всіх філій і гуртків своєї організації та сфедерованих товариств, яке підписали тодішній його голова М. Рудницька та керівник організаційної секції О. Кисілевська. У ньому повідомлялося про прийняте керівним органом провідного жіночого об'єднання краю рішення: оголосити день 12 травня «Днем Української Матері».

Зазначивши, що це свято «підносить повагу жінки-матері в родині й суспільности», автори звернення зобов'язали

українське організоване жіноцтво докласти зусиль для його поширення «у всіх кругах нашої суспільносте», подбати, аби воно відбулося у всіх низових осередках «Союзу українок» і жіночих гуртках, які діяли при товаристві «Просвіта». Крім того, вперше подавалася програма «святочного обходу», як; і мала включати доповідь про значення матері в родині й суспільстві та декламації й «співи», зміст яких «в'яжеться іі святом». Зразки промов-рефератів, за бажанням органі заторів свята, та докладні інформації стосовно «відповідних поезій і співів» Головний виділ зобов'язувався вислати окремо, що свідчило про заздалегідь проведену ним роботу з методичного забезпечення Дня матері.

Зініційовану «Союзом українок» ідею відзначення Дня Матері першим підтримало товариство «Просвіта». Наприклад, в «Обіжнику» до всіх читалень «Просвіти» станиславівської філіяльної округи від 9травня 1929 р. (ч. 861) зазначалося: «Українське зорганізоване жіноцтво впроваджує цього року новий святочний день, день Свята Української Матері, щоби... вшанувати ту найважнійшу підвалину суспільства, якою є родина..., щоби не тільки пошанувати, але поставити Матір на... становище, яке вона заслуговує». Заклик підтримати акцію українського «зорганізованого жіноцтва» виділ філії вмотивував тим, що «культурне піднесення українського на роду у великій мірі залежить від... впливу і значіння, яке н житті займе Матір», та зобов'язав свої низові осередки (чи тальні) «до численної участи у святі» [68, 19-19 зв. ].

З початку 1930-х рр. у підготовку та проведення Свят; і матері включилися й інші громадські організації. Статтю-зак лик «День 10 травня — день Матері», вміщену в «Жіночій долі» у травні 1931 р., підписали не лише керівники «Союзу украї нок» (М. Рудницька) і «Просвіти» (М. Галущинський, В. Муд рий), а й «Рідної школи» (І. Кокорудз, М. Коновалець), «Ук раїнськоїзахоронки» (О. Гординська, С. Филипович), Товари ства охорони дітей і опіки над молодцю (М. Каратницький, Р. Мармаш) [69, 2].

На загальносуспільний, національно-громадянський і «родиновідбудовний» характер цієї акції вказувала в 1934 р. газета «Діло». Свято матері, зазначалося в її редакційній стати, є днем «поклону перед Матерею родини і перед жінкою-гро мадянкою..., є днем справді великого свята» [70, 1].

Отож у 1930-х рр. Свято матері набуло в Західній Україні загальнонаціонального «права», стало важливим чинником піднесення авторитету її як громадянки та вихователя дити ни, зміцнення зв'язку родини з українськими навчально-ви ховними інституціями.

Про високий виховний потенціал Свята матері свідчим, його офіційне повернення у родини та в українське суспільство в цілому з проголошенням державної незалежності України.

 

 

14.

Аналіз творчого доробку провідниць західноукраїнського жіноцтва міжвоєнного періоду показує, що чільне місце в ньому посіли питання виховання дітей дошкільного віку. Жінки, особливо педагоги, усвідомлювали, що воно є важливою, складною і «конечною» справою. Як і будь-яке інше «ремесло», потребує знань і ціложиттєвого вдосконалення. Власне, з прагнення поглибити ці знання матерів виходили представниці освіченого жіноцтва Західної України, пропо-пуючи широкому загалові науково-популярні розвідки та с татті педагогічного змісту на сторінках періодичних видань 1920-х — 1930-х рр.

Зокрема Ольга-Олександра Дучимінська у циклі статей «Про виховання» (1930) зробила спробу визначити головні фактори ефективності викохування маленьких дітей у сім'ї. По-перше, вказала на потребу «пізнання» душі дитини, її идачі, позитивних «прикмет» і «хиб» (за її словами, це го-ловна «заповідь у вихованню»). По-друге, наголосила на забезпеченні єдності та цілісності фізичного і духовного розпитку; по-третє, радила якомога швидше починати процес пиховання «будучої людини» («з хвилею, коли... уродилася») [89; 46, 2].

На перше місце серед методів початкового виховання народна вчителька поставила приклад батьків, відповідність їхніх слів учинкам, уміння дотримуватися даного слова. «Жахли-иою річчю», що негативно впливає на «ніжну малу душу», О. Дучимінська вважала сімейні сварки та незгоди. Уже зма-лечку вона рекомендувала виробляти в дітей почуття власної гідності та пошани до інших [89; 47, 2].

Трактуючи виховання як гармонійне плекання тіла і «духа», покладаючи це завдання на батьків як «почесний, але тяжкий, відповідальний обов'язок», Володимира Жуковецька-Вільша-нецька намітила широку програму духовно-інтелектуального розвитку дітей дошкільного віку. У циклі статей «Виховання і навчання дитини» (1931-1932) вона, відповідно до усталених педагогічних канонів, стверджувала, що розвивати «духа» дитини (тобто її розум, волю, характер) треба вже від першого року життя шляхом «призвичаєння» її до рідної мови («до немовляти все, постійно говорити»). Коли дитина починає вимовляти слова, для «влекшення праці її ума» та розширення словникового запасу радила використовувати наочність («показувати їй... речі,... особи, а навіть рухи, які називаємо»).

Науково обгрунтованими, відповідними сучасній дошкільній методиці є «зауваги» В. Жуковецької-Вільшанець-кої щодо розвитку мовлення маленьких дітей та використання для цього наочності: «не вільно вчити кількох слів нараз»; слова, яких мати навчає дитину, повинні бути «правильні і чисто українські», без «здрібнення», «скорочування», пестливих форм; спершу дитині показують одну картинку, називають чи пояснюють її, а вже тоді переходять до іншої [90; 4, 5-6].

Подальший розвиток дитини народна вчителька пов'язувала з пізнанням довкілля («в чотирьох стінах діточої кімнати» не можна розвинути належним чином її світогляд), із розвитком спостережливості, задоволенням жадоби пізнати свїі через отримання відповідей на всі свої запитання. У цьому контексті заслуговують на увагу вимоги до відповідей на дитячі запитання, сформульовані В. Жуковецькою-Вільшанець-кою. Вони повинні бути:

«1) лагідні і чемні;

2) ясні і прості, зрозумілі для так малої дитини;

3) докладні і вичерпуючі;

4) поглядові» (супроводжувані наочністю) [90; 10, 5].

Не втратили своєї актуальності вказівки педагога щодо використання іграшок («забавок») у роботі з дітьми дошкільного віку. За її твердженням, «забавка» теж є засобом задово-иення цікавості дитини. Але вона, якікартинка, має лише тоді вартість, коли є взірцем «річей, яких ми дитині з ріжних причіп 1 показати не годні». В. Жуковецька-Вільшанецька була при-чильницею простих дешевих іграшок, зроблених із природно-і о «українського» матеріалу (дерево, глина). Особливе місце в житті маленької дитини та її батьків, вважала педагог, мають посісти іграшки, зроблені власними руками [90; 12, 5].

Методично вартісними є поради В. Жуковецької-Вільшанець-кої щодо читання дітям. Серед основних можна вважати такі:

— не читати дитині підряд кілька казок і оповідань;

— відповідати на запитання дитини, які виникають у процесі читання, навіть якщо вони не мають нічого спільного з прочитаним;

— супроводжувати читання розглядом ілюстрацій;

— не пропонувати дітям у «перших літах життя» перекладну ні гературу з її «чужими назвами, чужим світоглядом і звичаями», давати у руки книжки, овіяні любов'ю до всього рідного;

— прищеплювати любов до книжки як джерела «науки і мудрости», привчати дитину до формування власної бібліотечки [90; 26, 5].

Важливим видом занять дитини педагог вважала малювання. Воно, за її твердженням, є і розвагою, і працею, яка сприяє підготовці руки майбутнього школяра до письма та формуванню правильного «сидження при письмі».

В. Жуковецька-Вільшанецька радила змалечку прилуча-і и дитину до української пісні (спочатку навчити слів, відтак •підспівати» їй пісню), а особливо — до праці: відповідної до піку, цікавої, не «силуваної». Найпершою і «найконечнішою» розглядала самообслуговуючу працю, для якої потрібні терпіння, багаторазові покази, повторення та самостійне вправ-іінпня [90; 47, 4]. Кожна праця, надумку народної вчительки, повинна бути укладена спільно з дитиною, без поспіху, ста-ранно. Йдучи за постулатами «новітнього» виховання з його вимогою «виробляти в дітей якнайбільшу самостійність»,

B. Жуковецька-Вільшанецька пропонувала батькам спонука ти дитину до «самовкладання» плану занять хоча б на настуї і ний день, щоб вона звикала до порядку в «усіх своїх ділах» [90; 1-2, 7].

Серед правил дидактично-виховної діяльності, якими керувалася педагог, — не кричати, тим більше, — не бити ди тину, оскільки це принижує і її, і батьків, робить виховання жорстоким, розвиває жадобу помсти. Виною неслухняності дитини, писала В. Жуковецька-Вільшанецька, є її «зла» воля, «лиха хіть», а не тіло, тому саме душа «кару відтерпіти повин на».

Міркування В. Жуковецької-Вільшанецької багато в чому збігаються з думками Софії Русової щодо виховання дітей дошкільного віку. Це простежується як у проаналізованій статті, так і в інших її публікаціях. Наприклад, положення статті «Дитина й природа» (1932) є близькими до викладених

C. Русовою     у працях «Природознавство в сучасному вихо ванні» (1922) та «Весна і діти» (1935):

— дитина «природніша», ніж доросла людина, тому і при рода їй ближча, вона швидше її навчить;

— природа — потужний чинник розвитку спостережи и вості, а значить — розуму дитини;

— природа — важливий засіб естетичного виховання: при родо- і краєзнавство, розпочаті з найближчого середовища, і передумовою того, що дитина зуміє відчути й оцінити красу рідної землі, полюбить її «цілим своїм єством».

Можна стверджувати про глибоку обізнаність галицької вчительки з провідними ідеями тогочасної зарубіжної та ук раїнської педагогічної думки в царині виховання дітей дошкільного віку, її прагнення донести їх до широкого загалу, передусім українських матерів.

Важливі теоретико-методичні аспекти впливу сім'ї ші дітей знайшли відображення у статті Іванни Блажкевич «Дещопро виховання національних почувань» (1930). Як слушно і; іуважує дослідниця В. Передирій, проблеми виховання дітей цікавили І. Блажкевич як матір і як педагога [93, 20]. Зазначена стаття переконує також у тому, що І. Блажкевич перейма-іі; іся ними і як громадська діячка. Виступаючи з позицій не провінціалки», а людини «державницького» рівня, вона вважала, що «національне виховання має на меті добро цілого і ілроду... » Саме тому основою і головною умовою формування національних почуттів дітей у сім'ї є їх патріотичне виховання і підготовка до самостійної праці на користь «вимріяної нами найбільшої спілки — власної держави, якої сила ле-ж; ітиме в єдності, згоді й співпраці всіх її членів-громадян». Адже, стверджувала І. Блажкевич, тільки власна держава може і гати рідною матір'ю для всіх членів української спільноти, кжрема і для своїх найменших громадян.

Потребу активізації патріотичного виховання І. Блажкевич іііііюдила із соціально-політичних проблем та інтересів українсь-кого суспільства: причину поразки національних визвольних імагань 1917-х — 1920-х рр. вона вбачала саме в його бракові.

Аналізуючи життя галицьких українців періоду австро-Vгорської держави, педагог вказувала, що чужа школа вихопила покоління «тирольців сходу», які, «хоч часом і декламували: «Душу, тіло ми положим за нашу свободу», насправді ж пули готові віддати майно та кров радше за цісаря і його держану. Вірнопідданицькі настрої, доповнювані низьким рівнем освіти галицьких селян, їх економічною дискримінацією, зумовили істотні недоліки у вихованні «національного духа» аітей і молоді, а це, закономірно, далося «болючо відчути в часі визвольних змагань».

Виховання «національного духа», наголошувала педагог, неможливе без формування в дітей почуттів національної гордості, які виступають важливою складовою національної (відомості та патріотизму.

Запорукою «приготовленості» дітей «на службу Батьківщині» І. Блажкевич визначила перевиховання самих батьків:

«Щоби дитина зростала в любові до Батьківщини, мусить ця любов пробиватися в усіх учинках її батька-неньки». Найважливішими серед цих вчинків і справ просвітителька вважала: 1) «жертви на народні цілі», тобто на спорудження народних домів, рідномовних шкіл, дошкільних інституцій, на користь інвалідів тощо; 2) активну громадянську позицію батьків, яка найбільше проявляється у ставленні до праці («не просте сповнювання ними своїх обов'язків», а праця «без пустої хвальби»); 3) пошанування батьками рідної мови, як найдорожчого скарбу народу, — усного слова, його краси і чистоти, та писемного («доброї» книжки) [94, 6-9].

Важливе місце у патріотичному вихованні дітей педагог відводила рідній пісні (повинна бути не «тужлива», не «плаксива», яка, хоч і чарує красою, проте «знеохочує до діла», а така, що спонукає до «чину», до боротьби за кращу долю, за права народу); національному танкові, аматорській виставі, народному мистецтву, а також домашній обстановці, укладу, який панує в сім'ї (домашнє святкування річниць «важних народних подій», спільна участь дітей і батьків у народних святах тощо).

Актуальним і близьким громадянам України XXI ст. є заклик І. Блажкевич, який став відображенням патріотизму гали чан в економічній сфері: «Свій до свого по своє». Підтверджу ючи його відомими словами М. Драгоманова про те, що «кож на копійка, потрачена не на українську справу, кожне слово, сказане не по-українському, єсть видаток з української мужицької скарбниці... », вона наголошувала на ролі батьків у підтримці рідного промислу з метою майбутнього «визволення з еконо мічного поневолення», що з часом приведе до вміння «обслу говувати себе без помочі чужинців».

Свідченням значущості педагогічних ідей аналізованої статті є її передрукування в часописі «Жіноча доля» за 1932 |> під назвою «Як ми повинні виховувати свої діти» [95].

«Тайни» раннього сімейного виховання стали також прел метом аналізу О. Кисілевської в опублікованих 1936 р. на сторінках «Жіночої долі» відкритих листах до читачів. Запорукою його результативності громадська діячка визначила авторитет батьків, основою якого вважала довіру. Я ніколи не лукавила з дітьми, писала О. Кисілевська, завжди цікавилася всім, що торкалося дітей; дотримувалася даного їм слова, не моралізувала, не забороняла, а пояснювала, чому не можна робити того чи іншого. Відсутність педагогічного фаху не завадила авторці листів-роздумів базуватися у вихованні не лише на любові до дітей і терпінні, а й на «серйозних» знаннях про «душу дитини», про її «вдачу», про методи і прийоми впливу на дітей [96, 4-5]. Матері, наголошувала публіцистка, слід багато вчитися, щоб уміти «поводитися» з дітьми [97, 8], не втомлювати їх «безнастанним торкотанням», «гулюканням», образами і лайками [98, 7]. За її словами, батьки не повинні забувати, що виховати добру дитину можна лише «добрим способом, лагідністю, заохотою»; «злим» способом, биттям, прокльонами, лайкою виховаємо «собі злі, непослушні, брехливі діти... ».

Широкий спектр педагогічних проблем порушує доповідь О. Кисілевської на Українському жіночому конгресі 1934 р. у Станиславові. Опираючись на документальні дані про незадовільний стан українського народного шкільництва на всіх західноукраїнських землях, вона центральне місце у його «поправі» та у вихованні дітей відводила родині, передусім жінці-матері.

Метою виховання в українській родині доповідач визначила викохування «здорового, хосенного для добра України покоління», чесних і «життєздатних» людей. Воно має починатися «від колиски», вестися планово та свідомо. Серед засобів, якими матерям слід послуговуватись у цій великій і відповідальній роботі, О. Кисілевська, аналогічно до І. Блаж-кевич, О. Дучимінської, В. Жуковецької-Вільшанецької, К. Ма-лицької, на перше місце поставила рідну мову. «Ні на що не ідадуться всі патріотичні деклямації нашого жіноцтва, — затачала доповідач, — якщо воно буде нехтувати рідною мовою в рідній хаті». Деморалізуючим чинником у вихованні, виявом рабської невільничої душі вона вважала перехід у побуті на мову представника «чужої нації» — гнобителя рідного народу [100; 24, 8-9]. Водночас О. Кисілевська не заперечувала студіювання іншої мови, але, поділяючи думки К. Ушин-ського, наголошувала: нехай діти вивчають чужу мову тоді, «коли рідна... запустить у душу... такі тривкі коріння, що не виполять її найбільші затії чужого впливу» [100; 1, 8].

Крім «живого слова», радила матерям дати дитині, яка навіть ще не вміє читати, свою рідну першу книжечку з ілюстраціями, а дітям старшого віку — дитячий часопис, бібліотечку власних книжок.

Важливим засобом реалізації сформульованої мети родинного виховання О. Кисілевська визначила рідне оточення: мати, члени родини, ровесники «нечужої» національності, українська «хатня» обстановка.

У вихованні дитини в сім'ї-родині велику виховну роль громадська діячка (як С. Русова й І. Блажкевич) відводила національним і великим релігійним святам: Матері, «Рідної школи»^, Шевченківські; Різдво Христове, Великдень, Зелені свята, Йордан, Спаса та ін. Піднесена атмосфера цих свят, підкреслювала О. Кисілевська, доповнена попереднім роз'ясненням їхнього змісту, «зискає в очах дитини на значенні й повазі» до події чи особи, які вшановуються [100; 1, 9].

О. Кисілевська усвідомлювала, що в «державних» народім ґрунтовне ознайомлення з історією робить школа, а «недержавні» мусять піклуватися ним самі. Саме тому покладала це завдання передусім на родину. З одного боку, вона має навчити дитину любити своїх предків, гордитися ними, з іншо го, — сформувати в неї готовність «протиставитись історич ним фальшам, якими пануюча нація звичайно баламутить молодь завойованої» [100; 2, 4-5].

Актуальними для нашого сьогодення є думки О. Кисі левської про те, що побіч культу «минувшини» мусить пану вати в народі пошана до сучасного «авторитету», мусять бути «дисципліна й карність свому проводові». Коли в нашій хаті, зауважувала діячка жіночого руху, «про всіх і вся говориться легковажливо або дозволяється робити це другим, коли прий­мається поблажливо підкопування всіх поваг деякою части­ною нашої преси, що ради демагогії, партійности, а навіть у і югоні за сенсацією, не вагається обкидати болотом всіх і вся, підкопувати повагу навіть заслужених для нації одиниць..., — це зовсім не уґрунтовує в душі дитини поваги для власної нації». Любов до Батьківщини, за твердим переконанням О. Кисілевської, «коли хоче і в пізнішому віці остатися здоро- іюю, чистою, великою, не може живитися соками, що пли­нуть із негативних почувань, з ненависти... » Покоління, ви­ховане в негативній атмосфері, перестає бути здібне до твор­чої праці й уміє жити тільки «неґацією», від якої до байду­жості - один крок, а остання, як відомо, - це вже «підгото- кання місця... до найпідлішої речі в світі, до зради» [100; 2, 5].

О. Кисілевська закликала жінку-матір іти «у бій за душу иласної дитини» під гаслом: «мушу побідити», оскільки цього нимагали не лише материнський обов'язок, а й совість і честь матері та добро Батьківщини-України» [100; 4, 5].

Зокрема Леся Буковинка вважала, що для виховання ди­тини самих педагогічних знань замало. Треба бути «характе­ром», вміти заглянути їй «удушу», «пізнати добрі та злі її сто­рони». На основі цього все позитивне в дітях підтримувати і розвивати, а негідне притамовувати [101, 17]. Найефективні­шим засобом осягнення цього завдання письменниця і пред­ставниця буковинського організованого жіноцтва вважала «добрі» ігри, руханку, екскурсії, казки, пристосовані до індиві­дуальності та віку дитини. У статті «Педагогічні уваги для ви­ховання в рідній хаті» Леся Буковинка проаналізувала недоліки цієї роботи в інтелігентних сім'ях і виклала низку порад щодо виховання дітей на життєздатних характерних людей, здібних громадян «своєї нації». Серед найважливіших такі:

— любов батьків до дітей не повинна виявлятися в надмірному «пещенні»: вже змалку вони мусять»поставити рішуче «так» і «ні», щоб згодом діти не верховодили ними;

— законом ефективного виховання має стати «послух доброго і строга упорядкованість думок і життєвих обставин»;

— найважливішими методами виховання повинні бути приклад, взірець, «примірні характери» визначних особистостей.

Вивчення творчої спадщини організаторів і активних учасниць українського жіночого руху Західної України дає змогу констатувати, що родинне виховання вони розглядали як важливе національно-громадянське завдання, в реалізації якого головну роль відводили жінці-матері. Водночас, усвідомлюючи негативний вплив на дитину чужодержавного не-рідномовного оточення, репрезентантки жіночого емансипа ційного руху актуалізували питання про посилення ролі гро мадського чинника у вихованні дітей починаючи з дошкіль ного віку.

 

 

16.

Чи не найбільш педагогічно-опікунськи значущою організацією, що сформувалася завдяки зусиллям «Клубу русинок», було товариство «Руська охоронка» — згодом «Українська захоронка» (рескрипт Намісництва від 19 вересня 1900 р., ч. 86. 996) [253, 51]. Зініційоване в 1891 р. Н. Коб-ринською, підтримане львівським жіноцтвом, воно стало першим українським громадським об'єднанням, яке впродовж майже 40 років займалось організацією рідномовних приватних дошкільних закладів («охоронок», «захоронок»). Перші загальні збори «Руської охоронки», скликані 1 лютого 1901 р. в залі НТШ уЛьвові від імені комітету його засновників Н. Кобринською, М. Грушевською і В. Гнатюком, обрали головою виділу Марію Грушевську; до складу керівних органів товариства ввійшли також М. Білецька, О. Гузар, Н. Кобринська, В. Коцовська, О. Франко (дружина І. Франка) та ін.

 

 

18.

Окреслюючи початкові завдання жіночих організацій щодо їх заснування, К. Малицька в 1922 р. наголошувала на потребі створити тисячам дітей, позбавленим батьківської опіки через воєнне та повоєнне лихоліття, «ілюзію родинного тепла» і своєї народності [153, 7]. Як і Н. Кобринська, вона ратувала за відкриття захоронок на час літніх сільськогосподарських робіт силами навіть фахово непідготовлених, але обов'язково таких, що люблять дітей, учителів-вихователів. Власне, у її працях початку 1920-х рр. чи не вперше в педагогічній думці Західної України цей тип інституцій опіки і виховання дітей дошкільного віку іменується дитячими садками, що розглядалися як перехідна стадія до творення по стійно діючих дошкільних закладів.

Мету і зміст роботи дитячих садків К. Малицька вбачала и тому, щоб:

— уберегти маленьких дітей «від моральних і фізичних шкод»;

— навчити порядку і гарної поведінки;

— навчити молитов «у рідному слові» й рідних пісень;

— розказати дітям «історію самітної могили за селом, як і за що її шанувати»;

— прививати любов до природи, рідного краю, розкри і м тайни квітів, пташок і комах;

— навчити трудитися вже змалку «власними силами».

Зазначене мало виступати основою збереження україпп.

кої дитини «для свого обряду і своєї народности».

Заснування сезонних дошкільних інституцій і забезпечим ня такого змісту їхньої роботи К. Малицька вважала великою суспільною і національною справою, а участь у ній жінок ук раїнок — «доказом нашого громадянського освідомлеіши і політичної зрілости» [153, 7].

Аналогічно оцінювала потребу та «вагу» дитячих садки» \ 1930-х рр. О. Кисілевська. За її даними, і в останні роки польського панування смертність українських дітей, особинво маленьких, залишалася найвищою в державі. У 1935 р. вона становила 19, 6 на 100 осіб, у 1936 р. — вже 21, 2 (проти 6, 2 серед представників, наприклад, єврейського населення краю). Головною причиною цього залишалися «темнота, забобони, незнання головних основ гігієни» матір'ю-селянкою [154, 3]. «Загрозу нації» О. Кисілевська вбачала і в розширенні в українських селах мережі аналогічних польських дошкільних інституцій, а одним із основних шляхів її усунення — розгортання «якнайсильнішої пропаганди за українськими дитячими садками». Вони, за її словами, є не тільки засобом «розв'язання рук матерям в часі жнив», не лише оберегом дитини під каліцтва, а й чинником морального і національного виховання дітей.

Організація сезонних дитячих садків відповідала характерові соціально-економічних і політичних умов Східної Галичини міжвоєнного періоду. По-перше, їх утримання обходилося дешевше порівняно з постійними захоронками. По-друге, на підставі закону про суспільну опіку в Польщі від 16 серпня 1923 р. і розпорядження на його виконання Міністерства праці та внутрішніх справ від 30 липня 1924 р. сезонні дошкільні дитячі інституції були віднесені до числа опікунських і не підлягали державним органам управління шкільництвом. Тому вимоги до фахової підготовки кадрів, змісту і методів діяльності були нижчими від тих, що < пінилися до захоронок.

Обмежене втручання офіційної шкільної влади у життя ди-і ячих садків сприяло більш активному впровадженню в роботу і дітьми «національного елементу». Як наслідок, справа сезонних українських дошкільних інституцій (подібно до шкільництві іагалом) у міжвоєнний період стала розглядатися не лише як і іедагогічна потреба, але і як політична проблема. Для українців, підкреслювалося в редакційній передмові «Жіночої долі» до і ї ї ї м І. Блажкевич «Як закладати діточі садки», ця новітня уста-і їїжл «побирає особливої ваги: є це конечна потреба національні по виховання наших діток, якого на жаль не уміла й досі неуміє дати пересічна украінка-мати своїй дитині» [157, 9]. Твердинями, що «хоронитимуть нашу дітвору перед винародовлен-ням», називала дитячі садки Б. Баран [158, 2].

Символічно, що новий напрям освітньої педагогічно-просвітницької діяльності українських жіночих організацій у міжвоєнний період започатковує «Товариство українських жінок» у Стрию, де вперше Н. Кобринська оприлюднила ідею сезонних охоронок для дітей селян. Виступаючи в червні 1924 р. на загальних зборах місцевої філії «Просвіти», народна вчителька й організатор жіноцтва Стрийщини міжвоєнної доби Н. Селезінка заохотила свідоме селянство повіту до заснування дитячих садків. Уже через три дні жіночий гурток, організований за її участю при читальні «Просвіти» в с. Угерську (згодом реформований у жіночий осередок «Союзу українок»), відкрив першу в повоєнній історії краю інституцію цього типу. Дитячий садок став «найріднішою школою» для всього села: господині забезпечували молоком місцеву «молочарню», яка, у свою чергу, матеріально підтримувала «вчительку»-вихова-тельку. «Ярину, овочі й курчата зносили радо мами»; бездітні забезпечували садок дровами.

Вслід за дитячим садком в Угерську відкрилися аналогічні інституції в Лисятичах, Бережениці та Добрянах, які опікувалися більш ніж 300 дітьми [160, 4; 160а, 3].

19листопада 1925 р. питання про місце і роль дитячих садк і м у системі національного виховання та роль жінки-українки и їх організації було висвітлене у доповіді Н. Селезінки на вічі, скликаному стрийським жіночим товариством.

У квітні 1927 р. вона виступила з доповіддю на черговому з'їзді «Союзу українок», який підсумував перші здобутки м справі дитячих садків і накреслив основні завдання жіночих осередків щодо реалізації ідеї та забезпечення діяльності нлп дешевших і найдоступніших для маленьких українців інстп туцій. «Нашим обов'язком, — підкреслювала Неоніла Селс: ііп ка, — є подбати про те, щоб і наші українські діти в поході людства до сонця не остал и позаду, і створити для них події > і 11

установи, які б вже від перших днів їх свідомости виховували їх на національно свідомих, здатних до життя і боротьби за краще, громадян».

Матеріали доповіді Н. Селезінки на з'їзді «Союзу українок» 1927 р. лягли в основу науково-популярної розвідки «Дошкільне виховання», якатогожроку вийшла друком у Львові. У ній в найзагальніших рисах окреслено історію європейського дошкільного виховання з середини XIX ст., показано особливості різних типів дошкільних інституцій у тогочасній

I Іольщі, розкрито значення для виховання та фізичного розпитку української дитини сільських дитячих садків. їх діячка жіночого руху вважала важливими осередками поглиблення шань дитини про навколишній світ, історію рідного краю, минуле й сучасне свого народу, його традиції, звичаї, обряди.

II а дитячі садки вона також покладала функцію «змалечку готувати дітей до... життя українського громадянина». 15 аналізованій праці подаються вимоги до організації дитячих садків, змісту їх діяльності, підготовки «садівничою» тощо.

Прихильник систематичного цілеспрямованого впливу на ниховання дитини, Неоніла Селезінка вперше в західноукраїнській педагогічній літературі розробила план роботи з дошкільнятами, опираючись на методичні вказівки С. Русо-іюї. Серед найважливіших видів діяльності з малими дітьми нона визначила рухливі ігри, забави, вивчення пісень, віршів, розповідання казок, маленьких історичних оповідань. Неодмінною складовою щоденного режиму роботи дитячого садка Н. Селезінка вважала ранкову молитву і релігійно-патріо-і ичну пісню «Боже, на землю вкраїнську поглянь», перевірку і*анітарно-гігієнічного стану дітей, їх чергування з метою самостійного підтримування порядку, принагідні розмови і бесі-ди про найближче оточення дітей на основі спостереження та никористання наочності — так звані «предметові лекції», ме-юдика яких представлена у працях Софії Русової «Нові методи дошкільного виховання» [164] та «Теорія і практика іошкільного виховання».

Обов'язковим Н. Селезінка вважала ведення щоденників обліку роботи з дітьми. Авторка також подала перелік літератури, необхідної для роботи в дитячому садку.

Отож у 1920-х рр. репрезентантки жіночого руху започатковують розвиток організаційних основ, теорії та методики роботи в інституціях, які до 1939 р. були основними формами громадської опіки і виховання дітей дошкільного віку на українських землях у складі відродженої Речі Посполитої. їх відкриття стало прерогативою товариств «Союз українок» і «Рідна школа». Так, загальні збори «Союзу українок», які відбулися 27-28 грудня 1928 р. у Львові, звернулися до управ своїх філій із проханням активізувати роботу над створенням дитячих садків, залучивши до неї всі місцеві українські громадські організації [166, 3]. У червні 1929 р. із закликом «до свідомого жіноцтва» заохочувати селян засновувати такі інституції звернулася й організаційна секція товариства «Союз українок» [157, 2].

Резолюції річних зборів «Союзу українок» від 23 грудня 1929 р. визначили дитячі садки «... дуже важним чинником до виховання молодого українського покоління» і доручили своїм філіям і жіночим секціям товариства «Просвіта» продовжувати «оснування діточих садків на селах, по містах і місточках» [168, 2]. Одними з перших до заснування аналогічних інституцій дошкільного виховання долучилися волинські «союзян-ки». Так, питання про відкриття дитячого садка обговорювалося на засіданні Головної управи «Союзу українок» у Рівному 27 травня 1927 р., а вже 18 червня на базі місцевого Народного дому під керівництвом Любові Литвиненко постав перший заклад цього типу на більш ніж 20 дітей [169, 9-10]. У 1932 р. Союз жінок-українок громадської праці відкрив аналогічну дошкільну інституцію в Луцьку [170, 13].

На межі 1920-х — 1930-х рр. справа дитячих садків була одним із головних напрямів роботи жіночих товариств Західної України. 1 січня 1929 р. це питання поставили «на першо му місці» збори «Товариства українських жінок» Станисланова [171, 7]. Аналогічно перший дитячий садок того ж року виявився «найбільшим успіхом» жіночих секцій при читальнях «Просвіти» в Журавно (Львівщина) [172, 2] та в Поточись-ку Городенківського повіту [173, 6].

Свідченням уваги жінок-українок до питань виховання дітей дошкільного віку стало їх обговорення на Українському жіночому конгресі 1934 р.: вони були представлені у виступах Софії Русової [174, 21-25] та Софії Ракової - тодішньої голови товариства «Українська захоронка». С. Русова наголосила передусім на потребі збереження здоров'я та фізичного розвитку дитини в дошкільних інституціях. Крім того, вона розглядала їх як засіб формування в дітей «добрих звичок до праці, до товариства, до совісного виконуваня своїх маленьких обов'язків, до пошани для Бога» [174, 22].

Як і в фундаментальних працях дошкільної тематики, визначний педагог і діячка жіночого руху звернула увагу делегатів конгресу на необхідність будувати вихований процес у дошкільних закладах на принципах гуманізму, природо-відповідності та діяльності, зв'язку дитини із життям свого етносу, його матеріальної та духовної культури. Проте центральне місце у її виступі посіла ідея національного характеру громадського дошкілля. «Кожен дитячий садок, — зазначала С. Русова, — це є перша найрідніша школа для дитини, націо-і іальна школа, в якій пробуджується її національна і громадська свідомість. Кожна учителька дошкільної установи має це добре пам'ятати і вносити в своє виховання найбільш націо-нально-патріотичного елементу... Учителька дитячого садка має закидати зерна героїчного натхнення в душі своїх вихованців так глибоко, щоб ніякі будяки майбутнього матеріального життя не заглушили їх» [174, 23].

 

 



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.