4. Интерпретации и аллюзии

Дж. Джойс «Уліс»

1. Модернізм (фр. modernisme) - загальний термін, що використовується для виниклих на початку 20 століття спроб порвати з художніми традиціями 19 століття; заснований на концепції домінування форми на противагу змісту. В образотворчому мистецтві прямими представниками є абстракціоністи; у літературі — письменники, що експериментують з альтернативними формами оповіді; у музиці — традиційне поняття ключа було замінене на атональність; в архітектурі — центральними концепціями виступають функціоналізм і відсутність декоративності. Модернізм затверджує примат форми над змістом. Іноді форма модерністського твору є самодостатньою та абсолютизованою (футуризм, «новий роман»), іноді — підкорена формі категорія змісту є також важливою (експресіонізм, екзистенціалізм). Один з теоретиків модернізму К. Фідлер проголошує: «В художньому творі форма повинна сама по собі утворювати матеріал, заради якого й існує художній твір. Ця форма, що водночас є і матеріалом, не повинна виражати нічого, окрім себе самої... Зміст художнього твору є ніщо інше, як саме формоутворення». Література модернізму є рішучим протестом і запереченням художніх принципів реалізму й натуралізму з їхнім зверненням до реальної дійсності, життєподібністю, демі-фологізмом, аметафізичністю.

2. Улі́ сс (англ. Ulysses) — роман ірландського письменника Джеймса Джойса, вперше друкувався частинами в США в журналіThe Little Review з березня 1918 р. по грудень 1920 р., роман в цілому опублікований Сільвією Біч (Sylvia Beach) 2 лютого 1922, в Парижі. Роман вважається найвизначнішим твором модернізму. ^[1]Улісс складається з 250, 000 слів зі словника, який містить 30, 000 слів, основні видання налічують від 644 до 1000 сторінок. Поділений на 18 «епізодів», об'єднаних в три частини, як це прийнято в більшості наукових кіл, роман є суб'єктом багатьох полемік і уважного дослідження з моменту його публікації, починаючи з давніх звинувачень в непристойності до триваючих текстологічних «Джойсівських війн» («Joyce Wars»). Видатна техніка потоку свідомості, використана в «Уліссі», ретельна побудова і надзвичайно експериментальна проза — сповнена гри слів, пародій і алюзій —, а також кумедні характеристики і незашорений гумор, роблять книгу найшанованішим романом в пантеоні модернізму. " Улісс" – це хроніка подорожі Дубліном головного персонажу роману Леопольда Блумапротягом одного дня, 16 червня 1904. Назва пов'язується з героєм поеми ГомераОдіссеєм (латинізоване ім'я - Улісс ). Є багато паралелей, явних і прихованих між двома творами, наприклад Леопольд Блум – Одіссей, Моллі Блум - Пенелопа, Стівен Дедал - Телемах. 16 червня святкується фанатами Джойса як День Блума (англ. Bloomsday).

3. Поті́ к свідо́ мості — один з провідних прийомів літератури модернізму. «Потік свідомості» в художній літературі є екстремальною формою внутрішнього монологу, яка (часто за допомогою прийому монтажу) імітує безпосередню передачу хаотичного процесу внутрішнього мовлення людини. Термін належить американському філософу Вільяму Джеймсу, який вважав, що свідомість — це потік, ріка, в котрій думки, переживання, асоціації, спогади постійно перебивають одне одного і «неологічно», спонтанно перетинаються. Термін розвинувся зокрема під впливом ідей філософії Анрі Берґсона, який у своєму головному творі «Творча еволюція» проводив паралелі між нескінченним творчим потоком природи та художньою творчістю^[1]. Деякі письменники-модерністи прагнули перетворити «потік свідомості» на універсальний засіб художньго зображення. Найяскравіші зразки цього прийому містяться у творах ірландського письменника Джеймса Джойса та інших авторів.

4. У 20 столітті в романах з'являється новий тип оповідача, схильного до діалогізму з іншими свідомостями. Модерністські письменники відмовляються в своїх романах від всесильного і всезнаючого оповідача (голос автора), характерного для роману 19 століття. Сюжет роману розгортається з порушеною причинно-часовою послідовністю, хронологічний та логічний перебіг подій вже не відіграє важливої ролі, наперед виходить індивідуальна свідомість зі своїми непевностями, страхами, пристрастями чи байдужістю, що зазвичай відображається засобами потоку свідомості. Паралельно продовжував розвиватися класичний реалістичний роман (Ромен Роллан, Михайло Шолохов, Улас Самчук). Водночас багато письменників намагалися поєднати ці дві тенденції^[2]. Не відмовляючись від класичних здобутків жанру, вони вносили в романну оповідь й саму структуру нові елементи, виробляючи свій особливий стиль.

5. Пародія — комічне або сатиричне наслідування іншого художнього твору.

Пародія в перебільшеному вигляді відтворює характерні особливості оригіналу. Зазвичай вона навмисне будується на несподіваності стилістичного і тематичного планів тесту: наприклад, «низький» предмет описується «високим» стилем («бурлеск»), а «високий» — низьким стилем («травестія»). Алю́ зія (лат. allusio — натяк) — використання в мові широко вживаного вислову, що натякає на який-небудь загальновідомий історичний, міфологічний, літературний або побутовий факт. Каламбур — стилістичний прийом, який будується на використанні омонімії або паронімії, будь-які форми полісемантичності; часто вживається в комічному тасатиричному контекстах.

Х. -Л. Борхес «Сад расходящихся тропок»

1. Авангардизм (від фр. avant — попереду та garde — охорона) — термін на означення так званих «лівих течій» у мистецтві, радикальніших, ніж модернізм.

Комплекс явищ у мистецтві 1-ої третини XX ст., якому притаманне прагнення до радикального оновлення змістовних та формальних принципів творчості, і як наслідок, відмова від канонів мистецтва епох, що передували йому. Авангардистські тенденції виявились у мистецтві Західної Європи, США, Росії, Латинської Америки, хоча в кожному регіоні мали свої специфічні найхарактерніші особливості (наприклад, російський авангардизм початку століття). Авангардизм проявився у цілій низці течій та шкіл (фовізм, кубізм, футуризм, абстракціонізм, дадаїзм, сюрреалізм, експресіонізм, конструктивізм, імажизм) — торкнувся різних царин мистецтва (живопис, скульптура, архітектура, література, музика, кіно).

Мистецтво авангардизму складне і суперечливе, воно містить у собі продуктивні пошуки нових художніх форм і бачення світу.

2. Хо́ рхе Луи́ с Бо́ рхес (исп. Jorge Luis Borges; 24 августа 1899 года, Буэнос-Айрес — 14 июня 1986 года, Женева) —аргентинский прозаик, поэт и публицист. Борхес известен прежде всего лаконичными прозаическими фантазиями, часто маскирующими рассуждения о фундаментальных философских проблемах или же принимающими форму приключенческих либо детективных историй^[1]. В 1920-е годы стал одним из основателей авангардизма в испаноязычной латиноамериканской поэзии. Для Борхеса новеллистическое событие — также лишь «исходный материал для метановеллистического манипулирования со сдвигами пространства-времени и сознания как героев, так и самого автора»^[29]. Опираясь на принцип тотального аналогизирования, аргентинский новеллист в небольших по объёму и традиционных по форме (замаскированных под непритязательный детективный рассказ) текстах конструирует многоуровневые модели мироздания (сборник «Вымыслы», 1944).

3. Сам автор «Сада расходящихся тропок» называл период своей жизни с 1937 по 1945 «девятью глубоко несчастными годами». И у него были на то основания: он был одинок, беден (несмотря на все плюсы должности библиотекаря, платили тогда мало) и у него начались проблемы со здоровьем (процесс ухудшения зрения, который в дальнейшем привел к полной слепоте, уже давал о себе первые знаки).

4. Интерпретации и аллюзии

По сути Сад расходящихся тропок является борхесовской трактовкой многомировой интерпретации, согласно которой существует множество параллельных миров. Однако Борхес идёт ещё дальше: он допускает возможность прекрещивания, переплетения временных линий, таким образом мир предстаёт огромным, бесконечным лабиринтом, что Борхес множество раз различно интерпретировал в своих произведениях.

Аллюзией на рассказ является сетевая литературная игра «Сад расходящихся хокку», созданная в 1997 году Дмитрием Маниным, Романом Лейбовым и Михаилом Лейпунским.

В романе Виктора Пелевина «Чапаев и Пустота» в прологе указывается, что один из вариантов названия книги было «Сад расходящихся Петек».

Художественные особенности

Использование ссылки на Лиддела Гарта для Борхеса весьма типично: он традиционно отсылает читателя на реальные источники, что создаёт сильный эффект реальности происходившего (см. в особенности «Тлён, Укбар, Орбис Терциус» иАналитический язык Джона Уилкинса). Во временной промежуток, указанный в книге Гарта, Борхес вставляет заявление Ю Цуна. Но помимо этого он в само письмо Ю Цуна помещает ещё несколько текстов: письмо из Оксфорда, тома китайской Утраченной Энциклопедии и, наконец, сам «Сад расходящихся тропок» — роман Цюй Пэна. А также, по мнению Бориса Дубина, поступок Ю Цуна как послание в Германию, написанное жизнью самого Ю Цуна, который превратил жизнь в текст^[1].