Тема: Перша спроба радянізації України.

Тема: Перша спроба радянізації України.

План

1. «Червоний терор»: причини, масштаби, наслідки.

2. Формування більшовицької влади в Україні: Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська, Донська радянські республіки.

4. Економічна політика більшовиків:

а) націоналізація промисловості;

б) фінансова політика;

в) аграрна політика та посилення хлібозаготівель;

Література:

1. Турченко Ф. Г. Новітня історія України ч. І (підручник ), 10кл., - Ґенеза, 2006, §20

2. Середницька Г. В. Історія України, опорні конспекти, 10кл – К., 2009, 2012, с. 87-94

3. Бойко О. Д. Історія України. – К., 2004, с. 355-359

4. Кульчицький С. В., Лєбєдєва Ю. Г. Історія України (підручник ), 11 кл., - Освіта, 2003, с. 462-467

5. Світлична В. В. Історія України (навчальний посібник) – К., 2010, с. 24-26.

Червоний терор — офіційна політика придушення політичних і потенційних противників насильницькими методами, яку здійснювали більшовики в роки громадянської війни. Ініціатором і натхненником масового терору був В. Ленін. Після захоплення влади більшовиками він переконав своїх соратників у необхідності застосування «найжорстокішого революційного терору». 20. 12. 1917 р. було створено спеціальний орган — Всеросійську надзвичайну комісію для боротьби з контрреволюцією, спекуляцією та саботажем (ВЧК), яка стала головним знаряддям більшовицького терору. 5. 09. 1918 р.

Раднарком прийняв постанову про Червоний терор, яка надавала насильницькій політиці офіційного, державного характеру. Лише у відповідь на вбивство М. Урицького було розстріляно близько 500 заручників. Людей розстрілювали не тільки за їхні політичні погляди, а й за належність до «експлуататорських класів». Активно застосовувався метод заручництва. За будьяку акцію, спрямовану проти більшовицького режиму, або навіть за поразку Червоної армії на фронті карали офіційно санкціонованим розстрілом сотні невинних людей. Придушуючи антибільшовицькі повстання, каральні загони знищували цілі села, вбивали дітей та жінок (напр., так діяли війська М. Тухачевського під час придушення селянського повстання в Тамбовській губернії в 1920— 1921 pp. ).

Точних відомостей про кількість жертв Червоного терору немає. За офіційними джерелами, до грудня 1920 р. ВЧК розстріляла 12 733 особи. Дослідники вважають, що жертвами більшовицького терору стали сотні тисяч осіб. Застосування Червоного терору стало одним із найважливіших чинників, які зумовили перемогу більшовиків у громадянській війні.

Масштаби терору

Відповідно до відомостей, опублікованим особисто начальником відділу ВНК по боротьбі з контрреволюцією М. Лацисом, в 1918 році і за 7 місяців 1919 року були розстріляні 8 389 чоловік, з них: Петроградської ЧК — 1206; Московської — 234; Київської — 825; ВНК 781 чоловік, ув'язнено в концтаборах 9 496 чоловік, у в'язницях — 34 334; узято в заручники 13 111 чоловік й арештовані 86 893 чоловік[26]. Сам М. Я. Лацис вважав ці цифри скромними:... Якщо можна в чому-небудь обвинуватити ЧК, то не в зайвій запопадливості до розстрілів, а в недостатності застосування вищої міри покарання. [27]

Особлива комісія генерала Денікіна з розслідування більшовицьких злочинів, скоєними різними структурами більшовицької влади, оцінює кількість загиблих у 1 766 118 человік, з них 28 єпископів, 1215 священнослужителів, 6 775 професорів і вчителів, 8 800 докторів, 54 650 офіцерів, 260 000 солдат, 10 500 поліцейських, 48 650 поліцейських агентів, 12 950 поміщиків, 355 250 представників інтелігенції, 193 350 робітників, 815 000 селян[28][29].

Радянський історик О. Мозохін на основі статистичних даних оцінює кількість жертв червоного терору тільки органів ВНК до 50 тисяч[30].

[ред. ]

Червоний терор в Україні

На території України червоний терор розпочався у січні 1918 року із вторгненням червоногвардійських загонів Муравйова. З цього моменту насильство і терор стали основними методами утвердження тут Радянської влади. [31]. За висловом В. Г. Короленка, Арешти і позасудові розстріли політичних опонентів під приводом боротьби з контрреволюціонерами тут стали звичним, «побутовим явищем» радянської дійсності[31].

Дії червоногвардійців в Україні відрізнялися особливою жорстокістю. Наприклад, Харківське ЧК використовувало скальпування і «знімання рукавичок з кистей рук», в Полтаві і Кременчузі священнослужителів саджали на кіл. У Катеринославі застосовували розп'яття й побиванння каменями, в Одесі офіцерів прив'язували ланцюгами до дощок, вставляючи в топлення й жарячи, або розривали навпіл колісьми лебідок, або опускали по черзі в казан з окропом й у море[32].

Мельгунов приводить такий опис так званих «людських боєнь» у Києві: Вся... підлога великого гаража була залита вже... кров'ю, що стояла на кілька дюймів, змішаної в жахаючу масу з мозком, черепними костями, жмутами волосся й іншими людськими залишками.... стіни були заляпані кров'ю, на них поруч із тисячами дір від куль налипнули частки мозку й шматки головної шкіри... жолоб у чверть метра ширини й глибини й приблизно в 10 метрів довжини... був на всьому протязі до верху наповнений кров'ю... Поруч із цим місцем жахів у саду того ж удома лежали наспіх поверхово зариті 127 трупів останньої бойні... у всіх трупів розмозжені черепи, у багатьох навіть зовсім розплющені голови... Деякі були зовсім без голови, але голови не відрубувалися, а... відривалися... [32]

[ред. ]

Преса про червоний терор

Чисельною є група матеріалів преси про діяльність ВНК або червоний терор більшовиків в Україні 1919 р. Про розстріли в Києві, Харкові, Вінниці, Житомирі та інших містах України, про жертви «чрезвичайки», як називали цю комісію в народі, свідчили майже всі періодичні видання в Україні. < /ref>. Єврейські погроми в Україні були явищем, повз яке не могла пройти жодна газета[33].

Жертвами більшовицького терору в Києві, Одесі та інших містах стали: ректор Української Академії Мистецтва О. Мурашко, відомий письменник Д. Маркович та поет В. Чупринка, тисячі інших, про що писала газета «Рідне слово» в статті «Жертви «чрезвичайки» серед українців»[34].

«Середньовічним жахом лунає від звісток і дій «чрезвичайки», які доходять до нас з Харкова», – так починається стаття «Страхіття Харківської ЧК» в газеті «Шлях»[35]. А в публікації «Розкриття Київської «чрезвичайки» після баченого автор твердить, що в камерах будинку по Садовій, 5 «творилось не звичайне вбивство, тут панував «червоний терор». Так, на стіні однієї з тюремних жіночих камер був зроблений напис: «О, як страшно вмирати! Марія Шляпина. 26. 08. 1919 р. »[36].

Інші газети наводять факти діяльності ВНК в Україні за даними Головної ліквідаційно-слідчої комісії, яка була створена при Уряді Директорії в 1919 році[33]. Так, в замітках «Жертви більшовизму» та «Розкопки могил розстріляних більшовиками» газета «Громадянин» вказувала, що «за приблизними підрахунками у Вінниці більшовицькою «чрезвичайкою» було розстріляно до 3 тис. чол. »[37]. Про розстріли в Києві та постанови Київської губернської «чрезвичайки» інформує також газета «Трудова громада» та інші видання[38].

[ред. ]

Розстріли в Криму

Після розгрому армії Врангеля 1920 року російська влада санкціонувала масові розстріли у Криму. Начальник Особливого відділу Південного фронту Є. Г. Євдокимов, що керував проведенням цієї операції був нагороджений орденом Бойового Червоного Прапора з таким обґрунтуванням: Під час розгрому армії ген. Врангеля в Криму тов. Євдокімов з експедицією очистив Кримський півострів від білих офіцерів, що залишилися там для підпілля, і контррозвідників, вилучивши до 30 губернаторів, 50 генералів, більше 300 полковників, стільки ж контррозвідників і загалом до 12 000 білого елемента, чим попередив можливість появи в Криму білих банд

Бела Кун 14 листопада 1920 затверджений у складі надзвичайного органу більшовицької влади: Кримського революційного комітету (Кримревкому). Наступного дня отримав телеграму від заступника Троцького по РВР Є. Склянського: «Війна продовжиться, поки в Червоному Криму залишиться хоча б один білий офіцер». 16 листопада наказ про початок операції з очистки Криму від «контрреволюціонерів» віддав голова ВНК Ф. Дзержинський шифровкою на ім'я начальника особливого відділу Південного фронту В. Манцева. Для загального керівництва акцією до Криму прибув Георгій Пятаков.

17 листопада Кримревком ухвалив наказ № 4, в якому зазначалося: всі іноземні піддані, всі особи, що прибули на територію Криму з червня 1919 р. (разом з Добровольчою армією), а також «всі офіцери, чиновники військового часу, робітники в установах Добрармії повинні з'явитися для реєстрації в триденний термін. Ті, хто не з'являться, будуть розглядатися як шпигуни, які підлягають вищій мірі покарання за всією суворістю воєнного часу». На той час бойові дії вже закінчилися. В Державному архіві Служби безпеки України зберігаються опитувальні листи тих, хто був заарештований. У графі «У чому обвинувачується? » слідчі особливих трійок писали: «козак», «дворянин», «юнкер», «чиновник військового часу», «штабс-капітан», «доброволець», «учасник армії Врангеля» Питання в опитувальному листі ставилися з єзуїтською підступністю. Так, в ньому були такі питання: «хто може підтвердити що все те, що Ви написали правда? », «де мешкають Ваші рідні? », «хто в більшовицькому уряді добре Вас знає? » та інші. Якщо опитувальний був досить наївним й надавав потрібну владі інформацію, тим самим спрямовував всіх тих, чиї прізвища вказував у зазначених графах, до рук надзвичайних органів. Нові заарештовані, в свою чергу, заповнювали нові опитувальні листи, в яких писали нові прізвища. І цей процес йшов далі. Заповнюючи опитувальний лист, син лікаря Ілля Островерхов на запитання про своє відношення до радянської влади відповів «визнаю і підкоряюся». Рішення щодо нього було прийняте стандартне — розстріляти як «прихованого ворога».

21 листопада 1920 відбулося утворення кримської ударної групи на чолі з заступником начальника особового відділу Південного та Південно-Західного фронтів Ю. Євдокімовим для знищення білогвардійців, які залишилися в Криму; протягом наступних місяців тільки цією групою було розстріляно до 12 000 чоловік. Кінцем 1920 року у спеціальному зведенні Кримревкому за грудень місяць зазначалося, що тільки Особливим відділом Чорноморського узбережжя було затримано близько 10 тисяч осіб, із котрих 60 % виявилися білогвардійськими офіцерами. Доля цих «затриманих» була цілком прогнозована.

5 грудня у газеті «Красний Крим» була надрукована програмна стаття «Білий та червоний терор», в якій зазначалося: «Нещадним мечем червоного терору ми пройдемо по всьому Криму й очистимо його від усіх катів, поневолювачів, мучителів робітничого класу… Ми були занадто великодушні після жовтневого перевороту. Ми, навчені гірким досвідом, уже зараз великодушничати не станемо… Червоний терор досягає цілі, тому що діє проти класу, приреченого самою долею на смерть, він прискорює його загибель, він наблизить годину його смерті! Ми переходимо у наступ! ».

2 січня 1921 на об'єднаному засіданні Кримського ОК РКП(б) та Кримревкому була прийнята постанова, згідно з якою родини тих, кого було розстріляно, висилалися з Криму. Серед тих, кого вислали, був і есерівський лідер Гусев- Оренбурзький.

Навесні 1921 р. Кримревком розповсюдив серед відділів юстиції міст півострову телеграму за підписом заступника голови Г. Шидарєва: «виходячи з положення про реввійськтрибунали… вироки та постанови реввійськтрибуналів остаточні, оскарженню не підлягають і повинні приводитися негайно до виконання».

Прізвища Б. Куна та Рози Землячки (Кривава Роза) в ті часи у Криму стали синонімами терору. Поет М. Волошин розповідав про те, що Бела Кун демонстрував списки заарештованих, яких присудили до розстрілу, і дозволяв йому викреслювати кожне десяте прізвище, а одного разу, зі сміхом, викреслив з такого списку прізвище самого Волошина. На думку Волошина, завдяки терору з кожних трьох кримських інтелігентів загинули двоє.

М. Султан-Галієв в березні 1921 у доповіді «Про становище в Криму»: «Дуже великою помилкою є надто широке використання в Криму червоного терору. За відгуками самих кримських працівників, кількість врангелівських офіцерів, яких розстріляли по всьому Криму, досягає 20-25 тисяч. Вказують, що лише в одному Сімферополі розстріляно до 12 тисяч. Народний поголос збільшує цю цифру для всього Криму до 70 тисяч…» Доповідь М. Султан-Галієва викликала в Москві ефект бомби, що розірвалася. Він порушив неписаний партійний етикет — викрив свавілля, котре творилося у Криму, назвав прізвища та конкретні факти. Ні про що подібне не згадували М. Фрунзе, М. Бухарін, М. Ульянова, Д. Ульянов, які вже побували на півострові.

У травні-червні 1921 у відповідь на червоний терор сплеск антибільшовицького збройного руху в Криму досяг таких розмірів, що майже цілком припинилося сполучення між повітами. У бюлетні інформаційного бюро Наркомату закордонних справ УСРР та Закордота ЦК КП(б)У від 14 червня 1921: «Перевал між Сімферополем і Алуштою та гірські ущелини між Алуштою і Ялтою повні „зеленими“ офіцерами… Сюди тягнуться з міст зневірені у всьому люди, що бояться переслідування, а з сіл — татарська молодь… щоб вигнати більшовиків. Тут постійно відбуваються криваві сутички між радянськими частинами і зеленими, причому часом сутички приймають характер формальних битв на широкому просторі. У війну з більшовиками утягуються цілі села, що жорстоко розплачуються при перемозі більшовиків. Хутора і татарські села охоче постачають повстанців продовольством і озброєнням. Дійшло до того, що в Ялту з Сімферополя доводилося добиратися через Севастополь, морем». На пленумі Кримського обкому Велі Ібраїмов 22 серпня 1921: " …Уся тактика місцевої влади в Криму спиралася на ЧК та Червону Армію, чим остаточно тероризувалося робітниче та татарське населення". Новий голова РНК Кримської АРСР Саїд-Галієв (з осені 1921) теж розглядав Крим як «плацдарм для революцій в ісламському світі».

[ред. ]

Відомі постаті, що стали жертвами терору

Серед жертв червоного терору кінця 1910-х — початку 1920-х років — чимало відомих діячів Російської імперії. Так, у ніч із 16 на 17 липня 1918 року більшовиками був розстріляний російський імператор Микола II та члени його сім'ї (жінка і п'ятеро дітей). Всі вони були канонізовані Російською православною церквою закордоном, а потім і Російською православною церквою. Наступної ночі більшовики розстріляли ще 8 членів Дому Романових, вони також були канонізовані Російською православною церквою закордоном за рубежем як Алапаєвські мученики.

Серед розстріляних також царські міністри А. Н. Хвостов, Н. А. Маклаков, А. А. Макаров, А. Г. Булигін, Б. В. Штюрмер, А. Д. Протопопов, И. Г. Щегловітов, С. С. Манухін, генерали Н. Н. Духонін, Я. Г. Жилінський, Н. В. Рузський, Радко Дмітрієв, Ренненкампф, А. Е. Еверт, адмірали Н. А. Непенін, Р. Н. Вірен, А. М. Щастний, В. К. Гірс.

Потерпіли також і визначні діячі культури. 23 січня 1921 року агентом ВНК був вбитий український композитор Микола Леонтович, а у серпні 1921 російський поет Микола Гумільов. Три тижні під арештом ЧК знаходився російський вчений Костянтин Ціолковський.

Формування більшовицької влади в Україні: Донецько-Криворізька, Таврійська, Одеська, Донська радянські республіки

На підставі військової конвенції УНР з Німеччиною та Австро-Угорщиною, яку було укладено 18 лютого (3 березня) 1918 р., Центральні держави почали військові дії проти анархо-більшовицьких загонів В. Антонова-Овсієнка, призначеного Леніним на посаду головнокомандуючого збройними силами «південних» радянських республік. Щоб виправдати збройний опір радянських військ німецько-австрійському контингенту, який висунувся на територію УНР, Раднарком РСФРР вдався до запровадження в Україні штучних «буферних» державних утворень. Формально вони не визнавалися частиною державної території Росії, а тому могли, на думку більшовицьких вождів, приймати рішення про ведення війни за власним розсудом.

Першою «державою» такого типу була Донецько-Криворізька радянська республіка, утворена на території Харківської, Катеринославської, частини Херсонської губерній і частини районів Області Війська Донського (Ростов, Таганрог, Новочеркаськ тощо) з центром у Харкові. Її проголошення відбулося 27-30 січня на 4-му обласному з’їзді Рад робітничих депутатів Донецького і Криворізького басейнів. Сучасні дослідники вважають, що «основою утворення ДКРР став... економічний принцип державного будівництва», уявлення її керівників про Російську радянську республіку як федерацію економічно однорідних областей, а не національних радянських республік. Існуючий на той час ЦВК Рад УНР засновники ДКРР вважали «органом, паралельним обласному комітету». Але Народний Секретаріат виступав проти виділення Донецько-Криворізької області зі складу радянської УНР. Незважаючи на це, досвід виникнення ДКРР виявився корисним для ленінського плану утворення «єдиного бойового фронту проти навали з Заходу» 100.

4 березня 1918 р. В. Антонов-Овсієнко отримав від В. Леніна шифрограму з вказівкою очолити командування всіма радянськими військами, які борються проти німецько-австрійських окупантів 101. Через три дні ЦВК Рад України оголосив заклик до об’єднання радянських республік Півдня Росії.

«В сучасний момент, коли об’єднана буржуазія, зокрема відкрито, як Центральна Українська рада і її новітні союзники – австро-німецькі імперіалісти, – зазначалося в декларації, – зокрема замасковано, як буржуазія російська, Дон, Крим та ін., загрожують роздавити робітничо-селянську владу України, при цьому України в межах ІІІ і ІV Універсалів, т. ч. й ті частини України, які складають Донську, Донецьку, Кримську й Одеську радянські республіки, як раз тепер особливо необхідно щільне об’єднання всіх радянських організацій». Оголошувалося, що на цій окремій території «організується особливий Комітет по боротьбі з контрреволюцією із представників вказаних радянських республік», жодна з яких «не могла без відома і згоди уряду інших республік вийти з об’єднання й укласти таємні угоди». Комітет отримував «всю повноту влади по формуванню, організації і керівництву військово-технічними силами». В руках «загального головного командування», яке очолив «т. Овсієнко (Антонов)» зосереджувались «цілком і виключно» всі військово-оперативні частини. На 15 березня 1918 р. в Катеринославі скликалася конференція «південних республік», куди вони мали відрядити по два представники від кожного уряду 102.

Отже, оголошення про створення в Україні окремих радянських «держав» взимку – навесні 1918 р. не супроводжувалося відмінностями в їхній формі правління, устрою чи політичного режиму. Всі вони, як і радянська УНР, були дзеркальним відображенням російського більшовицького державного будівництва. Їхні «правоохоронні» осередки створювалися і діяли за загальною радянською схемою «органів по боротьбі з контрреволюцією». Декотрі з оголошених республік навіть не встигли створити власних урядових установ. Цілком слушними є зауваження сучасного дослідника Радянської Соціалістичної Республіки Таврида Ю. Дубка. Аналізуючи хід спільного засідання від 7 березня 1918 р. (в Полтаві) Народного Секретаріату і ЦВК Рад України, де йшлося про єдиний фронт Донецько-Криворізької, Донської, Кримської і Одеської республік, він наголошує, що «при цьому три останніх «республіки» ще тільки належало створити», і висловлює припущення, що на конференції в Катеринославі 15 березня представників Одеської і Донської республік не було зовсім 103. Це зрозуміло, оскільки державне «будівництво» в Одесі, Луганську і Старобільську практично обмежилося постановами цих міських Рад про оголошення себе «Радами народних комісарів» 104. Враховуючи цей факт, ІІ Всеукраїнський з’їзд Рад у Катеринославі (17–19 березня 1918 р. ) прийняв резолюцію «Про державний устрій», яка розглядала «Українську Радянську Республіку як республіку федеративну, що об’єднує всі радянські об’єднання – вільні міста і республіки як автономні частини Української Федеративної Радянської Республіки» 105. Республіканська «хвороба» Рад в Україні набридла навіть вождям більшовизму. 4 квітня 1918 р. Й. Сталін зауважив: «Доволі грали в уряд і республіку, здається досить, час кинути гру».

Політика більшовиків щодо України

Утретє повернувшись в Україну, більшовики зробили все для того, щоб ніколи не втратити контроль над нею.

Як і в попередні роки, політичний курс щодо України розроблявся у Москві й враховував насамперед інтереси більшовицького центру. Ці інтереси диктували необхідність уніфікації всіх сторін життя України відповідно до норм, що складались у Російській Федерації, зокрема в її центральних губерніях. У цих губерніях радянська влада існувала безпосередньо з кінця 1917 р., і 1920 рік розпочався під знаком посилення «воєнно-комуністичної» політики. Яскравим проявом цього стало рішення Раднаркому РСФРР від 29 січня 1920 р. про впровадження у країні обов'язкової трудової повинності. Тих, хто ухилявся від виконання розпоряджень, переслідували за законами воєнного часу: ув'язнювали в концтабори, направляли на примусові роботи тощо. Ці, як і інші «воєнно-комуністичні» заходи центру, поширювалися в Україні.

Водночас більшовики прагнули створити в суспільстві видимість, що їхня політика щодо України кардинально змінилася, що вони зробили належні висновки зі своїх помилок 1919 р. 4 грудня 1919 р., коли Червона армія широким фронтом наступала в Україні, VIII Всеросійська партконференція більшовиків прийняла запропоновану В. Леніним резолюцію «Про радянську владу в Україні». Більшовики в першому її пункті брали на себе незвичне зобов'язання: стояти «на точці зору визнання самостійності УСРР». Істотні зміни обіцяли вони і у ставленні до мови: «Члени РКП на території України повинні на ділі проводити право трудящих мас учитися і розмовляти рідною мовою в усіх радянських установах, протидіючи спробам штучними засобами відтіснити українську мову на другий план». Багатьма прибічниками національного відродження України цей пункт резолюції партконференції сприймався як відмова від попередньої русифікаторської політики більшовиків в Україні. З їхньої пам'яті ще не стерлися слова X. Раковського, Голови Раднаркому УСРР, сказані на III Всеукраїнському з'їзді Рад: «Ми покінчили з національними відмінностями».

Серед гучно розрекламованих намірів більшовиків була обіцянка ширше враховувати інтереси середнього селянства, обмежити масштаби радгоспного будівництва, забезпечити добровільність у створенні колгоспів.

Ці заяви лише частково відбивали реальні наміри центру щодо України, а у головному, у визнанні її самостійності, були звичайною демагогією. Виступаючи перед агітаторами-комуністами, які направлялися на початку 1920 р. в Україну, Л. Троцький розкрив політику РКП (б) чіткіше: «... Нам необхідно повернути Україну Росії. Без України немає Росії. Без українського вугілля, заліза, руди, хліба, солі, Чорного моря Росія існувати не може, вона задихнеться, а з нею і радянська влада, і ми з вами».

«Для досягнення поставлених цілей, - сказав на завершення Голова Реввійськради РСФРР, - усі засоби однаково хороші». Таким чином, не відмовляючись від своїх традиційних цілей в Україні, більшовики в нових умовах змушені були маскувати їх, вдаючись до звичайного обману.

Всеукрревком

Керівництво РКП(б) прагнуло створити в Україні міцні органи державної влади. Це було першочергове завдання центру після розгрому білогвардійців. Усі владні структури, котрі діяли в 1919 р., за винятком Президії ВУЦВК і РНК УСРР, які під час окупації денікінцями України перебували на території Росії, були знищені. У цій обстановці керівництво більшовицької партії, не чекаючи поки Ради будуть сформовані шляхом виборів, рішенням «згори» утворювало надзвичайні органи влади - революційні комітети (ревкоми). Верховна законодавча і виконавча влада передавалася Всеукраїнському революційному комітету (Всеукрревкому), створеному 11 грудня 1919 р. на спільному засіданні ВУЦВК і РНК УСРР, яке відбулося в Москві. Головою Всеукраїнського революційного комітету став більшовик Г. Петровський. Основними завданнями ревкомів було встановлення повного контролю над усім громадським, політичним та господарським життям на території України, придушення антибільшовицьких, особливо національних, сил, ліквідація органів влади, що існували за попередніх режимів, впровадження «воєнного комунізму» в республіці й забезпечення політичних умов, за яких можна було б перейти до організації постійних виборних органів влади.

Земельна політика

Приступаючи до соціально-економічних перетворень, більшовики зосередили увагу на

вирішенні аграрного питання. Це означало: ліквідувати економічну могутність поміщиків, які були головною соціальною опорою білогвардійщини, і завоювати прихильність селянства. 5 лютого 1920 р. Всеукрревком затвердив закон про землю, який передбачав передачу поміщицьких, казенних, монастирських і удільних земель, конфіскованих радянською владою у 1919 р., до рук трудящих селян без всякого викупу. Перевага у наділенні землею надавалася малоземельним селянам і сільськогосподарським робітникам. На відміну від 1919 р., коли радгоспи одержали понад 1 млн дес. землі, у 1920 р. їм було відведено лише 376 тис. дес. Земельні площі цукрових заводів також зменшилися втричі. Що ж до поміщиків, то їх не лише позбавляли землі й реманенту: вони разом з членами сімей підлягали негайному виселенню зі своїх маєтків.

Націоналізація промисловості

Після відновлення більшовицької влади розгорнулася широка націоналізація промисловості, торгівлі, транспорту, фінансів. Протягом 1920 р. в Україні було націоналізовано понад 11 тис. підприємств, на які припадало 82 % зайнятих у промисловості робітників. Таким чином, власності були позбавлені не лише великі й середні капіталісти, але й багато дрібних. Націоналізація відбувалась без належної підготовки та економічного обґрунтування. Характерно, що здебільшого підприємства, які перейшли у власність держави, в умовах розрухи не діяли. Сотні тисяч робітників, рятуючись від голоду й злиднів, переїхали в село. В Україні склалася надзвичайно скрутна економічна ситуація, що загрожувала паралічем промисловості й транспорту. Діючи згідно з принципами «воєнного комунізму», відповідні державні й господарські органи запроваджували у республіці загальну трудову повинність, на свій розсуд перекидаючи на великі підприємства, що працювали на оборону, робітників з дрібних фабрик і заводів.

Хлібна розкладка

Продовольча політика радянської влади швидко розвіяла сподівання й симпатії до неї, викликані законом Всеукрревкому про землю. Наприкінці лютого 1920 р. Раднарком УСРР прийняв закон про хлібну розкладку, що мав забезпечити робітничі центри Росії та України, армію, сотні тисяч радянських службовців продовольством. З березня по вересень 1920 р. з метою зміцнення продорганів ЦК КП(б)У було мобілізовано до продзагонів близько 15 тис. робітників, у тому числі понад 2 тис. членів більшовицької партії.

Улітку 1920 р. В. Ленін висунув грандіозний, але нереальний план пограбування українського села за. допомогою армії. Війська Кавказького фронту, в тому числі й І Кінна армія С. Будьонного, що у цей час перекидалися на російсько-польський фронт, виконували завдання, не гребуючи розстрілами, введенням кругової поруки, іншими формами тиску.

Селянство відмовлялося здавати хліб, а продзагони і військові частини зустрічало кулеметним і рушничним вогнем. До липня 1920 р. загальний план продрозкладки було виконано на 10 %.

Червоний терор 1920 р.

1920 рік ознаменувався подальшим зростанням озлобленості, ненависті, жорстокості в суспільстві. Протиставлячи себе більшості населення, запроваджуючи незрозумілу й ворожу йому політику, влада була приречена на деспотичні методи управління, терор супроти всіх незадоволених. Відомий російський письменник-демократ В. Ко-роленко, який у роки громадянської війни жив у Полтаві, у січні 1920 р. записав у своєму щоденнику: «Більшовики вже вдруге відмінно «вступають», і лише опісля, коли розпочинають діяти їх чрезвичайки, - їх влада починає викликати обурення і часто огиду». Жертвами жорстоких розправ стали як тисячі послідовних противників більшовизму, так і багато випадкових осіб. 2 лютого 1920 р. Всеукрревком оголосив, що в боротьбі з ворогами радянської влади надзвичайні комісії і революційні трибунали не зупинятимуться ні перед чим, у тому числі застосуванням «системи червоного терору». Чекістські органи УСРР у 1920 р. очолював В. Манцев, відряджений в Україну з Москви, де він працював заступником голови ВЧК і головою Московської ЧК. На початку травня 1920 р. в Україну прибув і голова ВЧКФ. Дзержинський, який очолив оперативну групу в складі 1400 досвідчених чекістів. Разом з місцевими чекістами вони розгорнули нову кампанію репресій проти всіх незгодних чи підозрілих, залякуючи потенціальних противників більшовиків.

Особливо жорстоких репресій зазнало селянство Катеринославської губернії, яке в 1920 р. під керівництвом Н. Махна знову піднялося на збройну боротьбу проти більшовиків.

Знаряддям терору були не лише чекісти, а й регулярні частини Червоної армії, особливо сформовані з іноземців і жителів російських губерній. «Червоноармійці з північних губерній, не зв'язані з місцевими умовами, є більш стійким елементом», - говорив В. Манцев.

Невдоволення режимом, який приніс із собою примусову працю, контрибуції, розстріли й страх, поширювалося в середовищі робітників, селянства, інтелігенції.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ

1. Які особливості проведення політики «воєнного комунізму» в Україні 1919 р.?

2. Охарактеризуй земельну політику радянської влади у 1920 р. Які чинники впливали на її проведення?

3. Якими були масштаби націоналізації промисловості в Україні 1920 р.?

4. Чи можна методи впровадження хлібної розкладки вважати яскравим проявом політики «воєнного комунізму»? Чому?

5. Яке місце в політиці «воєнного комунізму» займав «червоний терор»? Як він здійснювався у 1920 р.?

ДОКУМЕНТИ

1. В. Винниченко про становище в Україні в першій половині 1920 р.

Вважається, що на Україні революцією керує незалежна партія українського пролетаріату й незалежного селянства, що має свою незалежну назву - «Комуністична партія (більшовиків) України». Але це є декларативна, формальна сторона. В дійсності, по суті, партії українського пролетаріату міста й села ще немає. КП(б)У є тільки обласна організація РКП. Більшість відповідальних керуючих партійних діячів організації призначено з центру Політичним Бюро (Політбюро) Центрального Комітету Російської Комуністичної Партії. Весь ЦК Компартії (б) України не є вибраним, а призначеним з Центру органом. Так само більшість керівників місцевих організацій є прислані й призначені Політбюро ЦК РКП... Так само вважається, що Українська Соціалістична Радянська Республіка є самостійна, незалежна робітничо-селянська держава. Але це тільки в деклараціях. У дійсності ж політика абсолютного централізму керівників революції звела не тільки державну самостійність України, але навіть її самодіяльність нанівець. Тут так само все що можна сцентралізовано. Особливо в сфері економіки. Промисловість, транспорт, робітничий ринок, продовольча справа, фінанси - все це залізними дротами прикуто до московського центру, звідки даються накази й директиви, що часто абсолютно не можуть бути погодженими з українськими умовами, але які силою «залізної дисципліни» мусять бути бюрократично виконаними.

Декларативно й формально існує Правительство УСРР. Але воно не є виборне, не є навіть сформоване КП(б)У, призначене Політбюро ЦК РКП. Це є бюрократичний апарат московського центру, який мусить провадити дані йому директиви в дусі загального принципу найстрогішого централізму. І знову через це можна бачити таке ненормальне явище, що більшість урядових інституцій обсаджено елементом не українським, чужим українській національності, незнайомим ні з мовою українських широких мас, ні з особливостями українського життя.

... Уся економічна політика по методу абсолютного централізму приводить до голого викачування з України її матеріальних ресурсів. Яких-небудь серйозних, систематичних, планомірних заходів до організації, підняття й розвивання економічних сил України, рахуючись з її одмінними умовами й особливостями, не робиться. Навпаки, ідея створення власного економічного, господарчого внутрішнього - самостійного центру, що керував би всім економічним життям України, вважається за контрреволюційну. А ті діячі, навіть прислані з Росії, що хочуть совісно поставитися до своїх обов'язків, що, бачачи кричущу необхідність іменно такого центру на Вкраїні, стараються вести свою роботу в такому напрямі, - ті хутко одкликаються назад і навіть обвинувачуються в українському шовінізмі (будучи часто самі по національності руськими! ).

... В заявах цілком щиро й охоче прокламується нова повна національно-культурна самостійність, рівноправність усіх мов і т. д. ... Але всі ці декларації, заяви й лозунги мусять лишатися нереалізованими. Ясно через що: коли найважливіші галузі життя не мають своїх центрів на Україні, коли всі апарати уряду і влади обсаджено присланими з московського центру елементами, коли вони залежать тільки від того центру і зносяться тільки з ним, то яка може бути мова про їх українізацію? Для чого? Ясно, що коли економічне життя таким способом централізоване, то так же мусять бути централізовані й усі залежні від нього галузі. І говорити про національно-культурну самостійність при цій умові неможливо. Це буде тільки одною декларацією, а в дійсності пануватиме й культура й мова тої національності, яка управляє економікою країни.

.. . Не диво бачити деяких українських комуністів, членів КП(б)У, які, щоб заслужити права бути «справжніми» комуністами, майже одреклися своєї національності, стали ренегатами й часом з більшою ворожістю виступають проти національних українських змагань, аніж самі неукраїнці.

Українська суспільно-політична думка в XX столітті. -

Т. 1. - С. 466-470.

2. З пропозиції В. Леніна членам Ради праці і оборони РСФРР. Червень, 1920 р.

... Предлагаю разработать следующее постановление:

1. Войскам Кавфронта идти пешком через всю Украину, чтобы в каждую волость (из 1900 приблизительно волостей Украины) заходили дважды, через определенный промежуток времени, сначала конная, потом пешая часть для выполнения (и затем проверки выполнения) следующих задач:

а) сбор продовольствия (по разверстке);

б) составление на месте, т. е. в каждой деревне, под охраной местных крестьян и под их ответственностью двойного (против разверстки) запаса продовольствия (ссыпанного в амбаре, в доме попа, помещика и т. п. )...

в) составление (и проверка) списка «ответственных» крестьян (из местных богачей; сверху, то есть по степени наибольшего богатства выделяется 5-20% и т. д. хозяев на каждое село, смотря по его величине).

«Ответственные» крестьяне лично отвечают за выполнение про-довольственных и других заданий власти.

После ухода войск специальной задачей местной власти (за не-исполнение этой задачи - расстрел) является ведение и сохранение этого списка...

2. В «упорных» волостях или селах воинские части организуют «третье посещение» (войскам), либо остаются на постой подольше (до 2-х недель) для наказания и исправления...

В. Ленин об Украине. - К., 1978. - Т. 2. - С. 353- 354.

ЗАПИТАННЯ І ЗАВДАННЯ ДО ДОКУМЕНТІВ

1. Документ № 1.

а) Згадай, як В. Винниченко опинився у 1920 р. в Україні.

б) Як характеризує Винниченко соціально-економічну політику більшовиків?

2. Документ № 2.

а) Чому В. Ленін пропонував застосувати для виконання продрозкладки в Україні армію?

б) Чи не свідчить заклик В. Леніна про відсутність в українському селі соціальної опори більшовицької партії?

в) Чи підтверджує ленінський план тезу більшовиків про те, що соціальну базу радянської влади в Україні становив «союз робітничого класу і трудящого селянства»?

г) Підтверджує чи спростовує ленінський план тезу українських націонал-комуністів про окупаційний характер радянської влади в Україні?

Політика більшовиків в Україні у 1919 р.

Після того, як навесні 1919 р. більшовики відновили свою владу в Україні, вони почали впроваджувати політичні заходи в життя швидкими темпами. УНР була перейменована на Українську Соціалістичну Радянську Республіку (УСРР), і згідно з досвідом радянської Росії почав створюватись апарат радянської влади. 29 січня 1919 р. Тимчасовий робітничо-селянський уряд України був перейменований на Раднарком України; його відділи відповідно почали називатись народними комісаріатами. Для зміцнення радянської влади на місцях знову були створені ревкоми і військревкоми. В сільської місцевості опорою більшовиків стали комітети незаможників (комнезами). Надзвичайні органи влади контролювали і впливали на діяльність Рад, оскільки більшості в Радах більшовики не мали.

Одночасно створювались каральні органи радянської влади в Україні — Всеукраїнська надзвичайна комісія, яку очолював І. Шварц, а потім М. Лаціс. Вона мусила придушувати опір політичних супротивників.

У березні 1919 р. була ухвалена перша радянська конституція України. Вищим державним органом влади став Всеукраїнський з'їзд Рад, а між з'їздами — ВУЦВК.

Суть політичного курсу більшовиків полягала у насильницькому зламі існуючих в Україні економічної системи і соціальних відносин. Здійснення цих заходів покладалося на Українську раду народного господарства, яка цілком залежала від розпоряджень Вищої ради народного господарства в Москві. Більшовицьке керівництво вважало, що укріпилось в Україні назавжди, а отже, побудову нового комуністичного суспільства більшовики вважали досить скорою справою. Оскільки ці перетворення відбулись під час Громадянської війни, то пізніше така політика дістала назву «воєнного комунізму». Вона передбачала ліквідацію приватної власності та ринкових відносин в економіці на тлі різкого обмеження суверенітету України, а також впровадження колективних форм праці.

В аграрній сфері знову відбувався переділ земельної власності. Але, вилучаючи землю у поміщиків, більшовицьке керівництво не поспішало наділяти нею селян, бо ідеалом комуністичних відносин на селі воно вважало створення великих господарств, заснованих на колективній праці та державній власності на землю. 14 лютого 1919 р. ВЦВК ухвалив декрет «Про соціалістичний землеустрій та заходи переходу до соціалістичного землеробства». У ньому проголошувалась необхідність колективізації одноосібних селянських господарств. Селяни мусили передавати в радгоспи («радянські господарства») свою худобу і знаряддя праці. Під час ліквідації поміщицького землеволодіння перевага надавалась створенню радгоспів і комун. Земельні відділи вимагали від селян, щоб ті об'єднувались в комуни. Поміщицькі землі відходили в державний резервний фонд, а селяни їх так і не отримали.

Оскільки радянська держава мала велику потребу в продовольстві, яке йшло на постачання Червоної Армії та міст, була введена продовольча диктатура, складовою частиною якої була продовольча розкладка — примусове, вилучення надлишків продовольства (в основному хліба) в селянських господарствах.

Головним методом здійснення політики «воєнного комунізму» став «червоний терор», що проводився органами Надзвичайної комісії. Він передбачав фізичне знищення «експлуататорських» класів і всіх ворогів радянської влади взагалі і сприймався як один з найважливіших шляхів до комуністичного суспільства. Жертвами «червоного терору» 1919 р. в Україні стало багато десятків тисяч людей.

Одночасно відбулося значне обмеження суверенітету радянської України. 1919 р. Україна увійшла до складу військово-політичного союзу радянських республік, умови якого передбачали централізоване управління господарством, фінансами і створення єдиного військового командування, яке також зосереджувалось у Москві. Український фронт був ліквідований, а його військові з'єднання були передані в розпорядження командування Південного і Південно-Західного фронтів.

Репресії не припинялися з часів «червоного терору» 1918-1920 рр., хоч і зменшилися в роки непу. Починаючи з 1929 р. масові репресії трьома великими хвилями прокотилися по Україні:

перша - 1929 -1931 рр.:

примусова колективізація;

• розкуркулення;

• ліквідація УАПЦ (Української автокефальної православної церкви);

• процес СВУ (Спілки визволення України).

друга - 1932-1934 рр.:

штучний голод;

• терор, розв’язаний за вказівкою Сталіна другим секретарем ЦК КП(б) України

росіянином Постишевим;

• терор, розпочатий Сталіним після організованого ним убивства Кірова.

третя - 1936-1938 рр.:

• так званий Великий Терор.