Юридична література

3. Беляневич О.А. До питання про недійсність господарських договорів // Вісник господарського судочинства. - 2004. -№ 2. - С. 200-206.

4. Булгакова І.В. Особливості відповідальності сторін за договором залізничного перевезення вантажів // Вісник господарського судочинства. - 2002. - № 4. - С. 207-212.

5. Віхров О. Роль і місце організаційно-господарських зобов'язань у сучасній економіці // Право України. - 2004. - № 4. -С. 53-57.

6. Гуйван П. Відповідальність сторін за договором за неналежне застосування санкцій до контрагента // Право України. ~ 2004. - № 6. - С. 36-38.

7. Логвинов П.В. Арбитрирование - метод разрешения хозяйст-венньїх споров // Советское государство и право. - 1970. -№ 3. - С. 88.

Розділ 8

Участь юридичної служби в збиранні доказів для вирішення господарської

справи

8.1. Поняття і види доказів

Для правильного вирішення господарської справи, прийняття законного та обґрунтованого рішення господарський суд повинен встановити дійсні взаємовідносини сторін із цього конкретного спору, перевірити обґрунтованість вимог позивача та заперечень відповідача. Суд має з'ясувати, чи було насправді порушення прав та інтересів позивача, чи існує справді обов'язок відповідача щодо відновлення порушених прав. Усі ці обставини, що мають відношення до даного спору, можуть бути з'ясовані господарським судом шляхом вивчення доказів, що містять інформацію щодо відповідних фактів.

Відповідно до ст. 32 ГПК України доказами в справі є будь-які фактичні дані, на підставі яких господарський суд у визначеному законом порядку встановлює наявність чи відсутність обставин, на яких ґрунтуються вимоги й заперечення сторін, а також інші обставини, які мають значення для правильного вирішення господарського спору.

З наведеного визначення випливає, що господарський суд, розглядаючи справу, повинен оцінити достовірність представлених даних, оскільки лише на підставі них може бути прийняте правильне рішення. Використання ж недостовірних даних як доказів тягне за собою винесення помилкового рішення.

Засобами доказування господарське процесуальне законодавство визнає: письмові і речові докази, висновки судових експертів;

124

125

пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі (ч. 2 ст. 32 ГПК України). Наприклад, для перевірки претензії за поставку продукції з нестачею юридична служба підприємства повинна провести належну підготовчу роботу, а саме: збір доказів, які обґрунтовують пред'явлення претензії. Такими доказами можуть бути:

- акт про нестачу, складений відповідно до Інструкції П-6 «Про приймання продукції виробничо-технічного призначення й товарів народного споживання за кількістю»;

- комерційний акт, а в разі відмови про його складання — письмові докази оскарження відмови;

- транспортний документ;

- специфікація;

- документ про сплату вартості вантажу;

- розрахунок суми нестачі продукції (товару);

- пломби, якщо транспортні засоби були опломбовані;

- документ про виклик представника постачальника (виробника), якщо його виклик передбачений нормативними актами чи договором;

- документи, які підтверджують повноваження осіб, що брали участь у прийманні продукції (товарів);

- інші документи, які підтверджують часткову витрату, нестачу, пошкодження вантажу.

Для якісного та швидкого збирання перелічених та інших доказів юридична служба повинна залучати до цієї роботи структурні підрозділи, перелік яких наведений у додатку 31.

Таким чином, судові докази - це поняття, яке охоплює два взаємопов'язаних елементи: фактичні дані як зміст доказів (вони відтворюють факти реальної дійсності, є їх відображенням) і засоби доказування як процесуальну форму, за допомогою якої отримуються фактичні дані.

Найпоширенішими в господарському процесі є письмові докази. Стаття 36 ГПК України відносить до них документи та матеріали, які містять дані про обставини, що мають значення для правильного вирішення спору. Зазначена стаття не розкриває змісту поняття «документи і матеріали», оскільки це був би досить значний перелік документів. У господарській судовій практиці це можуть бути установчі документи, договори (контракти), протоколи, акти (у тому числі акти державних та інших органів), накази, довідки, листи, платіжні документи, квитанції (у тому числі поштові), накладні та ін¹.

¹ Притика Д. Арбітражний процес: Навчальний посібник. - X.: Консум, 2000. - С. 109.

Письмові докази подаються в оригіналі або належним чином засвідченій копії. Ця вимога стосується також копій, виготовлених за допомогою копіювальних апаратів. Копії можуть засвідчуватися нотаріусом, але в господарській судовій практиці, як правило, копії документів та інших письмових доказів засвідчуються компетентними посадовими особами чи громадянами-підприємцями, підписи яких скріплюються печаткою. Якщо для вирішення спору має значення лише частина документа (наприклад, статуту підприємства, книги реєстрації комерційних операцій тощо), подається засвідчений витяг із нього.

У судовій практиці виникло питання щодо можливості використання як доказів документів, підготовлених за допомогою електронно-обчислювальної техніки. Як роз'яснив Вищий арбітражний суд України, якщо документи, які мають значення для правильного вирішення спору, і підписи на них виготовлені стороною за допомогою будь-яких технічних засобів, то такі документи повинні прийматися арбітражним судом як письмові докази, досліджуватись та оцінюватись за загальними правилами ГПК України¹.

Оригінали документів подаються, коли обставини справи відповідно до законодавства мають бути засвідчені тільки такими документами, а також в інших випадках на вимогу господарського суду (наприклад, якщо подані копії документів викликають сумніви в суду). Так, відповідно до ст. 130 Статуту залізниць України, наприклад, вантажна, багажна і вантажобагажна квитанції та комерційний акт подаються лише в оригіналі. Від письмових доказів слід відрізняти письмові пояснення представників сторін та інших осіб, які беруть участь у господарському процесі. Під іншими особами маються на увазі прокурор, представник третіх осіб, а також посадові особи та інші працівники підприємств, установ, організацій, державних та інших органів, коли їх викликано для давання пояснень, що виникають під час розгляду справи.

Відмінність цих засобів доказування від письмових доказів полягає в тому, що письмові пояснення є формою викладення так званих особистих доказів, джерелом яких є фізичні особи. Згідно зі статтею 37 ГПК України речовими доказами є предмети, що своїми властивостями свідчать про обставини, які мають значення

¹ Пункт 2.1 роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18 вересня 1997 р. № 02-5/289 «Про внесення змін та доповнень до роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 25.02.92 р. № 01-6/244 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України».

126

127

для правильного вирішення спору. Такими властивостями можуть бути зовнішній вигляд, внутрішні якості, місце знаходження та інші ознаки предмета.

У господарській судовій практиці речові докази використовуються досить рідко, оскільки необхідні для з'ясування обставини справи дані, як правило, фіксуються у відповідних документах. Наприклад, для того щоб доказати факт поставки продукції неналежної якості, немає потреби надавати суду для дослідження саму продукцію. Доказом у даному випадку може бути належним чином складений акт приймання продукції за якістю або висновок експертизи¹.

Якщо подані сторонами докази є недостатніми, господарський суд зобов'язаний витребувати від підприємств документи і матеріали, необхідні для вирішення справи. У тих випадках, коли подання доказів ускладнюється, господарський суд може провести огляд і дослідження письмових і речових доказів у місці їх знаходження. За результатами огляду та дослідження складається протокол, який підписується суддею. Цей протокол додається до матеріалів справи (ст. 39 ГПК України).

Стаття 40 ГПК України регулює питання, пов'язані з поверненням письмових і речових доказів. Якщо в підприємств та організацій, що подали до господарського суду оригінали письмових доказів, виникла потреба отримати їх назад, вони можуть звернутися до господарського суду з рідповідним клопотанням. У такому разі оригінали повертаються після вирішення господарського спору за умови подання засвідчених копій цих доказів. Речові докази, які знаходяться в господарському суді, після вирішення спору повертаються тим підприємствам та організаціям, від яких їх було одержано, або передаються стороні, за якою господарський суд визнав право на ці речі.

8.2. Призначення і проведення судової експертизи

Одним із засобів доказування в господарському процесі є висновок судового експерта. Господарський суд призначає судову експертизу для роз'яснення питань, що виникають при вирішенні господарського спору та потребують спеціальних знань. Не можна погодитися з практикою призначення так званих науково-правових (юридичних, економіко-правових) експертиз, до яких

'Притика Д. Цит. праця. - С. 111.

інколи вдаються господарські суди з метою роз'яснення питань тлумачення і застосування правових норм, оскільки суддя, який має юридичну освіту і певний практичний досвід, має спеціальні професійні знання в галузі права.

ГПК України не передбачає випадків, у яких призначення експертизи є обов'язковим. Питання про призначення експертизи вирішує суддя при підготовці справи до розгляду з урахуванням конкретних обставин справи та характеру тих фактів, що підлягають установленню (п. 5 ст. 65 ГПК України). Призначення судової експертизи можливе й на стадії вирішення господарського спору. У цьому випадку господарський суд має право зупинити провадження в справі (ст. 79 ГПК України).

Учасники господарського процесу мають право пропонувати господарському суду питання, які мають бути роз'яснені експертом. І тут дуже важливо визначити коло питань, тобто предмет експертизи. Остаточне коло питань, які мають бути роз'яснені судовим експертом, формулює суд. При цьому він може відхилити питання, що були запропоновані учасниками господарського процесу; вносить у формулювання питань редакційні зміни, не змінюючи при цьому їх змісту; ставить нові питання незалежно від питань, запропонованих учасниками процесу.

Проведення експертизи має бути доручено компетентним організаціям (науково-дослідним установам, аудиторським організаціям тощо) чи безпосередньо спеціалістам, які володіють необхідними для цього знаннями. Права, обов'язки і відповідальність судового експерта визначаються Законом України «Про судову експертизу» та нормами ГПК України, які надають йому досить широкі повноваження щодо ознайомлення з матеріалами справи, участі в огляді та дослідженні доказів. Судовий експерт має право знайомитися з матеріалами справи, брати участь в огляді та дослідженні доказів.

Висновок судового експерта повинен містити докладний опис проведених досліджень, зроблені в результаті їх висновки та обґрунтовані відповіді на поставлені господарським судом питання. Висновок подається господарському суду в письмовій формі, п його копія надсилається сторонам. Якщо під час проведення судової експертизи встановлюються обставини, які мають значення для правильного вирішення спору, із приводу яких судовому експерту не були поставлені питання, у висновку він викладає свої міркування також щодо цих обставин.

Вважається, що деякі проблеми призначення судової експертизи не знайшли чіткого й остаточного вирішення в чинному

128

129

законодавстві. Це стосується, наприклад, підстав виклику експерта до господарського суду¹. Як випливає з ч. З ст. 31 ГПК України, він викликається для надання мотивованого висновку щодо поставлених йому питань. Але такий висновок, як зазначається в ст. 42 ГПК України, подається господарському суду в письмовій формі, копії надсилаються сторонам. У такому разі викликати експерта для давання висновку не має ніякого сенсу. А от у випадках недостатньої ясності чи неповного висновку господарський суд міг би спершу викликати експерта для роз'яснення висновку, а вже потім вирішувати питання щодо призначення додаткової експертизи. У зв'язку з цим було б доцільним ч. З ст. 31 ГПК викласти в такій редакції: «Судовий експерт зобов'язаний за ухвалою арбітражного суду з'явитися на його виклик і дати роз'яснення щодо висновку експертизи або дати додатковий мотивований висновок щодо поставлених йому питань. Роз'яснення та висновок робляться в письмовій формі»².

Висновок судового експерта для господарського суду не є обов'язковим і оцінюється судом за загальними правилами, установленими ст. 43 ГПК України. Відхилення господарським судом висновку судового експерта має бути мотивованим у рішенні суду.

8.3. Підстави звільнення віл доказування

Підстави звільнення від доказування наведені в ст. 35 ГПК України, де зазначаються факти, які хоча й мають значення для правильного вирішення спору, проте не потребують підтвердження доказами.

Незважаючи на те, що такі факти покладені в основу вимог позивача чи заперечень відповідача, сторони звільняються від їх доказування. Факти, про які йдеться в ст. 35 ГПК України, є загальновідомими, преюдиціально встановленими. їх наявність означає не тільки звільнення заінтересованих осіб від доказування (доведення), але й заборону їх оспорювати чи спростовувати в даному процесі.

Так, не потребують доказування обставини, визнані господарським судом загальновідомими (стихійні лиха, надзвичайні події, явища суспільного життя тощо).

Визнання факту загальновідомим залежить від суду, який, посилаючись на нього в рішенні, повинен зазначити про визнання такого факту загальновідомим.

'Притика Д. Цит. праця. - С. 113. ² Притика Д. Там само.

Факти, що встановлені рішенням господарського суду (іншого органу, який вирішує господарські спори) під час розгляду однієї справи, не доводяться знову при вирішенні інших спорів, у яких беруть участь ті самі сторони. Рішення суду з цивільної справи, що набрало чинності, є обов'язковим для господарського суду щодо фактів, які встановлені судом і мають значення для вирішення спору.

Таке ж значення для господарського суду має вирок суду з кримінальної справи, що набрав чинності, але тільки з питань, чи мали місце певні дії та ким вони вчинені. Факти, які відповідно до закону вважаються встановленими (призюмовані), не доводяться при розгляді справи. Таке припущення може бути спростоване в загальному порядку.

8.4. Належність доказів і допустимість засобів доказування

Сторони в господарському процесі вільні в наданні господарському суду своїх доказів і доведенні їх переконливості. Проте, вирішуючи питання щодо доказів, господарські суди виходять з того, що важливе практичне значення для правильного та об'єктивного вирішення господарського спору мають положення господарського процесуального законодавства щодо належності доказів і допустимості засобів доказування.

У ч. 1 ст. 34 ГПК України зазначається, що господарський суд приймає тільки ті докази, які мають значення для справи. Цю вимогу закону щодо належності доказів позивач має враховувати вже при складанні позовної заяви, а відповідач - при надсиланні відзиву на позовну заяву. Практичне значення принципу належності доказів полягає в тому, що витребування та аналіз доказів, які не відносяться до справи, уповільнює процес і призводить до зайвих витрат коштів. З іншого боку, відсутність необхідних для розгляду справи доказів призводить до неможливості пстановити істину і до винесення незаконного та необгрунтованого рішення. Тому важливе значення надається стадії підготовки матеріалів до розгляду в засіданні господарського суду, на якій суддя в необхідних випадках викликає представників сторін для уточнення обставин справи і з'ясовує, які матеріали можуть бути подані додатково; витребує від сторін та інших підприємств та організацій документи, відомості, висновки, необхідні для вирішення спору, або знайомиться з такими матеріалами безпосередньо в місці їх знаходження; вирішує питання про призначення

130

131

судової експертизи; проводить огляд і дослідження письмових та речових доказів у місці їх знаходження тощо¹.

Обставини, що мають значення для справи, можуть бути підтверджені будь-якими доказами, передбаченими в ГПК України. Проте для певного кола суб'єктів матеріальних правовідносин у встановлених законодавством випадках такі обставини мають бути підтверджені лише за допомогою певних засобів доказування. Тому в ст. 34 ГПК України зазначається, що обставини справи, які відповідно до законодавства мають бути підтверджені певними засобами доказування, не можуть підтверджуватися іншими засобами доказування.

Так, відповідно до ст. 129 Статуту залізниць України обставини, що можуть бути підставою для матеріальної відповідальності залізниці, вантажовідправника, вантажоодержувача під час залізничного перевезення, засвідчуються комерційними актами або актами загальної форми, які складають станції залізниць. Інші випадки наведені в ст. 130 Статуту залізниць України, згідно з якою, зокрема, підставою для покладення на залізницю відповідальності за втрату вантажу за позовом одержувача є вантажна квитанція з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу і документів, що підтверджують кількість і вартість відправленого вантажу (якщо одержувач не має можливості пред'явити вантажну квитанцію, він подає довідку станції відправлення про прийняття вантажу до перевезення з позначкою станції призначення про неприбуття вантажу). Пред'являючи до залізниці позов у разі недостачі, псування або пошкодження вантажу, одержувач повинен пред'явити накладну, комерційний акт і документ, що засвідчує кількість і вартість відправленого вантажу. Якщо в складанні комерційного акта відмовлено, замість нього подається документ, що підтверджує скаргу про цю відмову.

8.5. Оцінка доказів

Рішення з господарського спору має прийматися в цілковитій відповідності з нормами матеріального й процесуального права та фактичними обставинами справи, з достовірністю встановленими господарським судом. Тому, розглядаючи справу, суд з'ясовує, зокрема, чи мали місце обставини, на які посилаються

особи, що беруть участь у процесі, та якими доказами вони підтверджуються. Рішення господарського суду може ґрунтуватися лише на тих доказах, які були предметом дослідження та оцінки судом.

Господарський суд оцінює докази за своїм внутрішнім переконанням, що ґрунтується на всебічному, повному та об'єктивному розгляді в господарському процесі всіх обставин справи в їх сукупності, керуючись законом. При цьому ніякі докази не мають для господарського суду заздалегідь установленої сили.

Оцінка доказів за внутрішнім переконанням означає, що визначення достовірності й сили доказів здійснюється самим судом, що закон не містить указівок відносно того, який із доказів має більшу силу, який меншу, який доказ є більш достовірним, а який менше. Закон надає можливість суду самому оцінити кожен доказ, і критерієм при цьому є внутрішнє переконання судді (суддів). Подібний підхід до оцінки доказів забезпечує пошук істини. Неможливо в законі заздалегідь правильно визначити достовірність і силу того чи іншого доказу, оскільки це залежить від кожного конкретного випадку.

У господарському процесі трапляються випадки, коли одна сторона визнає фактичні дані й обставини, якими інша сторона обґрунтовує свої вимоги або заперечення. Проте, як зазначається в ч. З ст. 43 ГПК України, таке визнання фактичних даних і обставин для господарського суду не є обов'язковим, хоча, у разі згоди суду, інша сторона звільняється від обов'язку доводити визнані обставини.

Контрольні питання

1. Що є доказами в судовому процесі?

2. Що ви розумієте під письмовими доказами?

3. Як подаються письмові докази до господарського суду?

4. Що таке письмові пояснення в господарському процесі?

5. Яким чином юридична служба бере участь у зборі доказів?

6. Перерахуйте основні докази при поставці продукції з нестачею.

7. Суть судової експертизи.

8. Які обставини не потребують доказування?

9. Яким чином господарський суд оцінює докази?

¹ Притика Д. Там само. - С. 115.

132

133

Список рекомендованої літератури Нормативно-правові акти

1. Закон України «Про господарський суд» // ВВР України, - 1991. -№ 36. - Ст. 469,

2. Закон України «Про статус суддів» // ВВР України. - 1993. - № 8.

- Ст. 56.

3. Закон України «Про аудиторську діяльність» // ВВР України. -1993.- № 23. - Ст. 243.

4. Закон України «Про стандартизацію» // ВВР України. - 2001. -№ 31. -Ст. 145.

5. Господарський процесуальний кодекс України // ВВР України. -1992. - № 6. - Ст. 56.

6. Цивільний процесуальний кодекс України // ВВР України. - 1992.

- № 6. - Ст. 56.

7. Про концепцію судово-правової реформи в Україні. Постанова Верховної Ради України // ВВР України. - 1992. - № 30. - Ст. 426.

8. Постанова Кабінету Міністрів від 28.02.2000 р. № 419 «Про затвердження Порядку надання фінансової звітності» // Офіційний вісник України. - 2000. - № 9. - Ст. 344.

Матеріалисудової практики

1. Роз'яснення президії Вищого арбітражного суду України від 18.09.1997 р. № 02-5/289 «Про внесення змін та доповнень до роз'яснення Вищого арбітражного суду України від 25.02.1992 р. № 01- 6/ 244 «Про деякі питання практики застосування Арбітражного процесуального кодексу України».

2. Про деякі питання практики застосування окремих норм чинного законодавства у вирішенні спорів. Інформаційний лист Вищого господарського суду України від 29.08.2001 р. № 01-8/034 // Вісник господарського судочинства. - 2001.- № 4. - С. 121-126.

(і. Комлик М.І. Практичний посібник для аудиторів: 36. законодавчих та нормативних актів. - К.: Атіка, 2002. - 560 с.

7. Притика Д. та ін. Арбітражний процес: Навч. посібник. - X.: Консум, 2000. - 147 с.

Н. Чернадчук В.Д., Сухонос В.В. Основи господарського процесуального права України: Навч. посібник. - Суми: ВТД «Університетська книга», 2003.-220 с.

Наукові статті

1. Загнітко О.А. Захист прав та інтересів господарюючих суб'єктів у
системі права України // Вісник господарського судочинства. -

2001. - № 4. - С. 159-166.

2. Луспеник Д. Застосування у судовій практиці доказових презумпцій та фікцій у системі розподілу обов'язків з доказування за новим ЦПК України // Право України. - 2005. - № 8.•"- С. 56-60.

3. Овечкін В.Є. Проблемні питання відправлення правосуддя у справах, пов'язаних із застосуванням законодавства про власність // Вісник господарського судочинства. - 2001. - № 1. - С. 42-49.

'1. Поляков С.Б. К вояросу о независимости суда // Государство и право. - 2000. - № 10. - С. 87-89.

5. Степанова Т. Поняття, сутність та предмет доведення в господарському процесі // Право України. - 2002. - № 2. - С. 50.

(і. Степанова Т. Поняття і значення належності судових доказів у господарському процесі // Підприємництво, господарство і право. -

2002. - № 1. - С. 17-19.

7. Ціркаль В. Перевірка та оцінка висновку експертизи на досудовому слідстві і суді // Право України. - 2005. - № 8. - С. 60-63.

Юридична література

1.Абова Т.Е. Арбитраж в СССР: Учебное пособие. - М., 1960. - С. 110.

2. Комаров В.В. Цивільне процесуальне право України. Підручник. -X.: Основа, 1992.-416 с.

3. Защита прав и интересов: Предпринимательский сборник нормативних документов. - X.: Консум, 2003. - 260 с.

4. Курилев С.В. Основи теории доказьівания в советском правоведе-нии. - Минск, 1969. - 139 с.

5. Куян І.А. Зразки документів (заяви, скарги, позовні заяви, клопотання до судів, господарських судів та ін.): Практичний посібник. - К.: Оряни, 2002. - 240 с.

135

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 567 Следующая ⇒