Чорно-біле

Чорно-біле

Минуло три дні після втечі маніяка. Весь цей час падав проливний дощ. Через нього багато людей ховалися вдома за чашкою чаю, а деякі у барах або пабах, попиваючи пивка або бурбону. В одному барі під назвою «Baileys» зав’язалася бійка між двома п’яними відвідувачами, вони розгромили бар-стійку та сильно збентежили інших відвідувачів. Але один хоробрий, привабливий чоловік у діловому одязі дав обом прочухана і випер їх на вулицю – в руки матінки природи. Всі були вдячні чоловікові на якому були темні джинси, біла сорочка, чорний піджак та дорогий годинник Ролекс. Цьому чоловікові було років 37 - 40, мав гарне густе чорне волосся, карі очі, згорблений ніс та охайний та приємний вигляд, в загальному такий який має бути хороший мужчина.

Одній жінці років тридцяти трьох напевне сподобався цей сміливець, адже вона щосекунди дивилася на те як він п’є каву з вершками та їсть кекс, як облизує свої губи, а вона слід за ним прикушує свої – це свідчило про те, що все ж таки щось у ньому було таке, щось невидиме, щось в середині, що могло зачепити її в середині. Той чоловік не міг не помітити її безперервної уваги, тому підійшов до її стола і спитав:

- Можна скласти компанію?

- Що?...А так звичайно. – розгублено відповіла жінка.

- Тож давайте знайомитись! – сказав він. – Я Стів, Стів Джейкобсон, я юрист, працюю в компанії «Judgment Communication of Wisconsin», а ви?

- Мене зовуть Мері Андліс, я… - не встигла договорити вона як Стів сказав:

- Ви журналістка.

- Як ви дізнались?

- Сумка ваша не закрита, а в ній є диктофон та записник з ручкою, а ваше красиве личко виглядає допитливим, хоча в даний момент – розгубленим, через мене; тоді як врахувати ці всі якості, можна було б стверджувати, що ви агент ЦРУ, але агенти ЦРУ не розгублюються в жодній ситуації, а ви трішечки розгубились при зустрічі зі мною, правда?

- Ех. Спритний ви! Мушу підмітити, що ви дуже спостережливий та кмітливий.

- Так! Я, наприклад зможу визначити за короткий проміжок часу, темперамент людини та роботу якою вона напевно займається. Ось наприклад той молодий чоловік у кінці бару наркодиллер, а до того ж у нього переважає темперамент холерика та меланхоліка. – Стів вказав на дивакуватого чоловіка в шапці, що сидів в кінці бару, пив каву, підозріло дивився по сторонам та рився у карманах.

- А той великий лисий чоловік з татуюванням на шиї?

- Це типовий бізнес - мен, але по його зовнішньому вигляді та по поведінці, можна припустити, що його діло не зовсім чесне, але де тепер є повністю чесні підприємці, він любитель по розважатися з дівчатками, не проти випити, до того ж флегматик.

- Ну ви мене по справжньому… - не встигла вона договорити, як Стів докінчив її думку:

- Здивував?

- Так! Чому ви, наприклад не стали психоаналітиком, як так розумієтесь на людях?

- Мені це дуже допомагає у юридичних справах, я бачу людину наскрізь і це приносить мені не малий успіх. Я знаю кому можна довіряти, кому ні, мені легше пояснювати людям вихід з тої чи іншої ситуації, адже у кожної людини вона своя.

- Цікава ви людина Стів.

- Розкажіть трішки про себе.

- Я працюю тут у місцевій газеті, тепер шукаю інформацію про злочинця, який три дні втік при перевезенні. Ви щось знаєте про це?

- Ні я перший раз це чую. А як він виглядає?

- Я поки що не можу знати, тому що ми ще не говорили з поліцією про це. Вони не бажають з нами ділитися інформацією.

- Треба обов’язково його знайти. Злочинцям місце у в’язниці.

- Ви це знаєте як ніхто другий.

В цей момент в бар зайшов високий чоловік в довгому шкіряному плащі, крім того на ньому були чорні брюки та білосніжна сорочка. Він змок до нитки, його русяве мокре волосся приплюснулось до голови з якої стікали крапельки доща. Він сів за бар-стійку та попросив 30 грамів коняка. Видно день у нього був важкий і він прийшов вечором щоб трішки розслабитись. Стів та Мері помітили того чоловіка і Стів спробував про нього щось розповісти:

- Видно цей чоловік якийсь чиновник – судячи по його вигляду, у нього переважає флегматичний та трішки меланхолічного.

На дворі вдарила неподалік блискавка, трищащий звук пронісся по всюди. В другий раз блискавка вдарила зовсім близько, а в третій попала в лінію електропередач. Світло виключилось, електричний стовп упав, а кабелі впали та почали скакати б’ючи струмом все, що попадеться біля них – вони виглядали як злі гадюки, які звиваються щоб ужалити, ці кабелі так само як гадюки звивалися б’ючи, тільки вони жалили струмом.

Багато людей вирішили піти геть, але деякі залишились: Мері із Стівом, чоловік у плащі, дилер, бармен, повар,дві жінки та ще один чоловік.

- Що ви тут ще сидите? – спитав бармен.

- Бур’я на дворі, до того ж більшість з тут присутніх не можуть сідати за руль. До того ж дорога в одну сторону перекрита, через кабель. А в деяких взагалі машини немає. – відповів Стів.

То була забігайлівка біля дороги, її оточував ліс з одної сторони, а з другої поля.

Повар запалив світильник і утворилося трішки світла навколо нього.

На початку бар-стійки, біля самих дверей сидів чоловік у плащі, далі біля світильника сиділи дві жінки, а через декілька табуреток далі сидів якийсь чоловік років 53 - х, у робочому комбінезоні та робочій сорочці; в кінці бару все ще сидів дилер,який дуже сильно нервувався, через те, що товар його очевидно ніхто не купить і другий дилер не прийде.

Тож всі сиділи і не знали, що робити. Сиділи і думали, може щось прийде на думку.

Дилер рипався та рипався, і тут не витерпів та вирішив піти:

- Ну все з мене досить! – піднявся і попрямував до двері, аж поки блискавка не вдарила, і він передумав.

- Правильно зробив, що залишився. – сказав йому Стів.

А той тільки криво подивився. І тут йому по дзвонив телефон:

- Алло…

- Хтось з телефону.

- Ні пане. Ні не вийшло.

- Хтось із телефону.

- Тому, що не об’явився тут.

- Хтось із телефону.

- Слухаюсь. – договорив він і був вимушений іти у таку погоду. Тоді у нього Стів запитав:

- Куди ти у таку грозу?

- Та пішов ти! Не лізь не у свої справи. – послав його він.

- Давай хоч підвезу.

У відповідь на це дилер лише ясно показав середній палець, виходячи через двері.

- Видно невдалий день. – підмітила Мері.

- У багато кого невдалий день міг бути. – киваючи головою та переконливим поглядом добавив чоловік у шкіряному плащі.

Залунала тиша… Стів пішов до туалету, дві жінки почали ділитися думками про щось своє. А Мері намагалась познайомитись з тим загадковим чоловіком у плащі:

- Привіт, як вас звати? Я Мері.

- Привіт…Я Мартін… Мартін Сільвер.

- Приємно познайомитись Мартін.

Мартін на це відповів щирою усмішкою.

Тим часом дилер намагався якось пройти через електричні кабелі, і тут до нього підходив якийсь темний силует.

- Ти ще хто такий? Чого витріщився? – агресивно спитав дилер.

У відповідь незнайомець вдарив його швидким підняттям руки, у дилера потекла кров з носа і він вирішив дати здачі, але незнайомець виявися не слабачком і схопив його кулак, викрутив руку, обійшов його ззаду та схопив за шию і заткнув рот та ніс.

Тим часом у барі.

- Тож ким ви працюєте? – спитала Мері.

- Я державний службовець, виконую накази і все таке інше. – відповів Мартін. – Тож ви журналіст?

- Так.

- І про, що пишете?

- Три дні тому, при перевезені втік особливо небезпечний злочинець. Я сьогодні шукала інформацію, але суттєвого нічого не знайшла.

- Цікаво… Мері ви така гарна жінка, але ваш хлопець мені здався трішки дивним.

- Хех. Він не мій хлопець, ми щойно з ним познайомились.

- Спритно ви! За один вечір з двома хлопцями познайомитись. – приємно сміючись, покепкував Мартін і розвеселив Мері, яка теж посміялась.

- Та я шуткую. – переконав Мартін з усмішкою.

- А яка ваша мрія?

- Напевно завести сім’ю. – усміхнувшись відповів Мартін, - а ваша?

- Я хотіла б мати дім на березі моря.

- Оце дійсно дуже гарна мрія. І я впевнений, що вона збудиться.

- Ну що ви тут? – повернувся Стів з туалету.

- Та тепер познайомились, балакаємо. – відповіла Мері.

- Мартін.

- Стів. – познайомились обоє.

Чоловік у робочому одязі сидів пив пиво та дивився на темну-темну дорогу через прозорі пластикові двері, як тут з даху впав на тротуар і фльоцнувся у болото той самий чоловік у шапці, що пішов сім хвилин тому. Всі аж скочили від жаху, коли побачили цю жахливу картину: у темряві ні з того, ні з цього падає тіло чоловіка з даху.

- Хлопці затягніть його всередину! Подивимось, може він ще живий. – сказав повар.

Мартін і Стів миттю скочили, і затягнули його всередину; поклали голову на плитку і бармен світив ліхтарем на лице, яке було повністю закривавлене, а на шиї сліди від душіння; Мартін підійшов до тіла і почав міряти пульс, слухати серце та дихання; він два рази натиснув на легені, знов слухав серце, але знов ж таки нічого не почув: тоді він відкрив йому очі, щоб подивитись на зіниці, але очі були повністю вкриті капілярами та судинами; коли це побачила одна жінка, то їй викликало відразу і вона побігла до туалету, захопивши ліхтарик і тримаючись за рот рукою.

Тим часом Мартін світильником оглянув сліди на шиї та зрозумів, що його хтось задуши, а потім скинув з даху; і тут всі почули крики які доносились із жіночого туалету. Всі прибігли на ці крики і побачили жінку яка від жаху плаче і світить на стіну, де написано кров’ю: «Скоро ви не будете заважати творити правильну долю». Від цих надписів у всі пішли мурашки по шкірі. І Стів заспокоюючи жінку спитав:

- І хто це може бути?

- Мабуть ми тепер зустрілися з тим самим маніяком, що втік. – не з радістю мусіла відповісти Мері, після чого всі замислилися над одним питанням: чому саме маніяк вибрав саме їх? І чому вони заважають творити правильну долю?...

- Тут небезпечно залишатися – це однозначно! – сказав чоловік у робочому одязі.

- Ти правий… - підмітив Мартін.

- Мак. Мене зовуть Мак Бредлі.

- Але на чому ми звідси виберемось? – спитала одна жінка.

- У мене є машина. – сказав Стів.

- І в мене. – сказав Мартін.

- Чудово! Ми можемо поїхати на мою дачу, яка за 20 кілометрів звідси по західній дорозі. – сказав Мак.

- От і добре вона як раз не загороджена електрокабелем. - підмітила жінка, що побачила кроваві надписи на стіні.

- Але, що робити з тілом? – правильно підмітив повар по імені Берл.

- Я спробую додзвонитись в 911. – сказав Мартін і витягнув із свого кармана Nokia N95 і почав набирати ці три нещасні цифри, і в одну мить після трьох гудків, десь там з іншої сторони кінця трубки хтось все ж таки її підняв:

- 911 слухає.

- Алло, тут ЧС. Людину було вбито декілька хвилин тому.

- Де ви знаходитесь?

- Я в барі «Baileys» по 99 шосе, на обочині.

- Зачекайте хвилинку. – після цього хтось з тої сторони відлучився на декілька хвилин, а потім знов продовжив:

- По тому шосе у п’яти милях від вас впало три дерева, до того ж річка частково затопила одну ділянку шосе, нам дуже шкода ми не можемо допомогти.

- Але ж що тоді робити?

- Сер у нас зараз дуже багато викликів, як зможемо то відразу вам допоможемо. – безнадійно сказали зі служби спасіння.

В цей момент наступила важка ситуація, вони не знали, що робити з трупом, служба спасіння не могла допомогти,до того ж їм напевне і не дуже і хотілося , а єдина коротка дорога до міста була нібито загороджена від них, взагалі одна частина світ ніби від’єднала від них. Що ж доля звила їх разом і вони будуть боротися разом.

Тож вони вирішили поїхати до Мака на дачу. Мак та дві жінки сіли в сірий форд мондео, то був форд Мартіна; Мері, повар та бармен збирались сідати у машину Стіва, то був чорний БМВ 3. Вони завели машини поїхали по західну сторону 99-того шосе. Чорний БМВ слідував за сірим фордом який нісся по шосе наче по мокрій горці в аквапарку, розсікаючи воду на дорозі в дві сторони.

То вже було близько 12 тої вечора, якщо хто в той день підіймав голову у верх то бачив там ніщо інше як: мрак, темний, мокрий мрак; вдивившись в гору – це було все одно, що дивитись у тупу, чорну безкінечність, а нібито та мали б бути небеса.

Така бур’я бувала тут зовсім не часто, навпаки тут зазвичай було тепло та сонячно, а тепер ніби кара господня. За три дні проливного доща та сильної грози вже містами у Вісконціні утворилися паводки, такого наслідку не очікував ніхто, синоптики прогнозували тільки не великий літній дощик, видно у матінки природи на цей рахунок були свої розсуди. По дорозі, коли по шосе їхали форд та БМВ, досить часто чорна темрява повністю просвічувалася блакитним світлом блискавки на одну секунду і можна було побачити з правої сторони шосе дрімучий ліс, а з лівої сторони було видно річку, яка великим чорним потоком мало не розливалася по шосе. По ліву сторону шосе нарешті, пейзаж зі злісної річки перемінився на велике – велике поле, що розливалося по горизонті на 15 кілометрів вперед. На полі в одну мить Мартін встиг розгледіти при світлі блискавки дерев’яну не велику хатинку, біля якої під страшним вітром хиталися гілки великого дуба – в цю мить,на цьому місці у нього виникло сильне і досить довготривале відчуття дежавю, якесь попередження, якийсь таємний знак, невідомо до чого, йому це так здавалося, тому що то було не просте дежавю, воно було досить чітким і довгочасним, ніби як видіння, ніби він прожив ту саму мить не перший раз. Через ці всі замороки його неочікувано розболілася голова і в нього перед очима промелькнуло якесь дивне блакитне сяєво, ні не блискавка або шарова блискавка то було, щось інше, щось загадкове і воно траплялося йому не один раз…

Він навіть на секунду утратив керування і його віднесло на обочину, разом із калюжею яка розсіклася і як гребна хвиля помчала за ним і через мить розсіялася перед травою на обочині. Стів теж зупинився, щоб подивитися у чому діло, а Мартін тим часом витягнув з бардачка витягнув флакон зі заспокійливим і закинув дві білі капсули собі в рота.

- В чому справа Мартін, щось не так? – спитав з наляканим голосом Мак.

- Нічого просто голова розболілася. – відповів він з закритими очима, брехливим заспокоюючим голосом.

- Ти міг нас вбити! Ми всі могли померти! – явно перебільшувала та жінка яка побачила кров’яні надписи, у неї напевно після того випадку почала розвиватись параноя.

- Не панікуйте. – завірив Мартін, рушив з місця і поїхав знов по шосе.

Стів насторожливо на це подивився, теж завів машину і поїхав за ним.

- Гадаю у нього якась проблема у житті. – сказала Мері, взагалі вона була дуже сердечною і красивою жінкою, яка могла підтримати у важку хвилину.

- Можливо. – вже не з таким хорошим настроєм як раніше, відповів Стів.

За сім хвилин вони вже приїхали до загороднього будинку Мака. То був будинок середніх розмірів, з великими вікнами, гострим дахом; він знаходився у якомусь населеному пункті в якому всього зустрічалося десять будинків і ні в якому з них нікого не було. Цю територію всюди оточував глухий, мішаний ліс і великі безкраї поля. Місце було тихим та спокійним, до того ж приємним для ока в гарну погоду. Тож вони вирішили перечекати непогоду саме тут, що ж не такий вже поганий подарунок долі як вважалося спочатку.

Вони зупинилися з машинами перед дерев’яними коричневими воротами. Мак дістав все ж таки свої ключі( він вже думав, що забув їх у Джекмейсоні ) та відкрив двері, що зливалися разом зі коричневим дерев'яним забором. Вони всі піднялися на велику веранду, що була прикрита дерев'яним навісом з бітовим покриттям. Поки Мак підбирав потрібний ключ, (а у нього була добра в’язка з ключами); всі інші мокрі та замерзлі стояли під навісом, та стікали водою. Подруга тієї жінки, що побачила кроваві надписи, стягнула свій червоний шкіряний плащ і намагалась закутатись якнайкраще, щоб зігрітися, вона клацала зубами від холоду, а від зливи у неї потекла туш двома широкими чорними сльозами по симпатичних щоках, її волосся було зібране в невеликий хвостик, і взагалі вона була такою собі гламурною «фіфочкою», як і її подруга: у неї були чорні відверті панчохи , великі каблуки, чорна юбка,та шкіряна курточка, вона була підстрижена під каре з каштановим волоссям. У бармена виникала думка, що вони – повії.

Нарешті Мак відчинив двері і всі по черзі почали заходити наче до каси.

- Відчувайте себе як вдома. – добродушно сказав Мак.

Всі пройшли через хол і зайшли у вітальню кімнату, яка була просторовою з білими стінами та високою стелею, у кінці кімнати було велике вікно, що виходило на велике, наче океан поле посеред якого була самотня, величезна вільха, яка самотньо коливалась від вітрів та непогоди, а коли вдарить блискавка – то тінь вільхи виглядала моторошно, адже через ураган вона стала позбавленою листя – вигляд моторошний і в той час, вигляд який викликав дивне відчуття суму; в кімнаті також був сервіз у чорній шафі, посеред кімнати був великий чорний стіл за який всі собі посідали, а над ним висіла велика криштальна люстра.

- Що будете пити? – доносився лагідний та веселий голос Мака. Всі подивились задумливо один на одного, не знаючи що сказати, і тут вітальню заходить Мак у якого в одній руці пляшка бурбону – Jim Beam red label, а в другій – джин Beefeater.

- У мене є це, - він показав пляшки – ще текіла, ром, коньяк та лікер…Я сьогодні добрий вибирайте що завгодно.

- Я буду 70 грам, бурбону. – сказав Стів.

- Я те ж саме. – сказав Мартін не відводячи очей від Стів, який почав бути нервозним і далеко не таким веселим як раніше, можливо це через той труп, можливо, але все ж таки щось у ньому Мартіна насторожувало.

- Ми теж будемо бурбон. – сказав повар, за себе і за бармена.

- Ми будемо лікер. – сказала жінка у червоному плащі, за себе і за свою подругу.

- Я буду просто воду. – сказала Мері.

Через декілька хвилин він прийшов з п’ятьма стаканами бурбону, двома стаканчиками лікеру червоного кольору( очевидно він був вишневий або полуничний, але все ж таки скоріше всього він був вишневим, через свій бордовий відтінок)та стакан простої води. Він подав кожному, хто замовляв, стакан з бурбоном, що красивим золотистим кольором кружляв по стінкам стакану, залишаючи на стінках стакану стікаючі ледь-ледь помітні жовті крапельки. Двом жінкам він подав трішечки в’язкий на вигляд лікер. Потім сам взяв стакан бурбону і запропонував всім розповісти про себе і взагалі провести час у теплому спілкуванні. Вони вирішили піти по часовій стрілці; і першою була жінка у шкіряній куртці.

- Мене звати Керен. Я працюю в агентстві нерухомості… - видихнула не маючи сил, більше таїти в собі – я порно актриса! – все ж таки сказала вона, далеко незадоволено.

- А ця жінка, що біля мене теж. – продовжила вона.

Всі намагалися вдавати вигляд, що ніби нічого погано в цій професії немає, але Керен розуміла, що вони думають про неї та її подругу зараз. Вони думали, що порно актриса – це все одно, що проститутка, але проститутка, яку знімають на камеру, коли її трахають мужчини. І дійсно бути порно актрисою – це майже те саме, що бути проституткою, але тільки з відео та більшою зарплатною.

- А чому ви вибрали саме цю професію? – спитав Стів.

- Я не любила вчитись у школі, любила розважатись, пити, курити та вживати наркотики, нічого би з мене не вийшло нормального, тільки повія. Тож я вирішила не стояти на панелі, а піти зніматися в порно, до того ж у мене відмінна фігура, високий зріст, груди великого розміру і параметри: 97 – 64-99, мене любили трахати чоловіки і багато хто мене хотів. Так я стала порно актрисою.

- Мене звати Ребекка, я теж порно актриса. На відміну від моєї подруги я добре вчилася і немала подібних проблем, але я дуже люблю секс, я без нього не можу, мені хочеться знов і знов смоктати член мого партнера, відчувати як він кінчає мені на мої розкішні груди, або губи, люблю анальний секс, оральний і всі види – просто збочена! – дуже «епічно» висловилась Ребекка щодо своєї професії – Ти! – вона показала на Мартіна, який спантеличеним виглядом дивися на Реббеку, яка встала із за стола і нахилилась трішки над столом і у неї було виразно видно її розкоші – повар з барменом – прозріли! – Ти! Красунчику, давай візьми мене! Візьми і відтрахай мене просто зараз! – вона залізла на стіл і накинулась на Мартіна, що сидів напроти, зваливши його на підлогу почала пристрасно лизати його язик, цілуючи його в засос. А він тільки намагався лагідно її відшити не бажаючи лизатися з жінкою, якій невідомо скільки раз кінчали в рот.

- Мем, заспокойтесь. – встаючи з підлоги він тримаючи її та її бурхливу пристрасть та бажання сексу на відстані.

Не знаючи, що робити він відчайдушно намагався перевести стрілки і знайшов на кого.

- Мем, давайте краще з тим хлопцем, - він показав на бармена у якого член у джинсах стояв наче вуличний ліхтар - подивіться у нього слина тече, він дуже хоче вас, запевняю вас.

Вона перевила погляд на того хлопця високого як стовп і членом великим як стовп, і неочікувано скочила нього починаючи так само пристрасно лизатися з ним, він тримаючи її за пишний задок з щасливим та задоволеним лицем показав пальцем на Мартіна, у бармена на лиці було написано: Я ТВІЙ БОРЖНИК ЧУВАК!

- Спальна на верх, а потім в ліво прямо по коридору. – з усмішкою допоміг Мак.

І він поніс її в руках на верх, в той же час лижучи її губи та смоктаючи її довгий похітливий язик. Їх пристрасть була настільки сильна, що всі подумали, що вони розірвуть один одного в ліжку. Всі це сприйняли з легким смішком, і скоріше позитивно ніж негативно.

- Нарешті… Здихався. – з полегшенням сказав Мартін.

Після цього на декілька секунд ніхто, нічого не говорив, була – тиша. Було чутно віяння вітру, як він віє навколо будинку, утворюючи ясні звуки, схожі на звуки, які видає привид. Також було чутно оргазм зі спальні. Після цих секунд мовчання Мак сказав:

- Давайте далі підемо по колу.

Наступила черга Стіва, який сидів напроти Мака:

- Я Стів Джейкобсон, я працюю в працюю в компанії «Judgment Communication of Wisconsin», я юрист. Моя професія нудна. Я став юристом, через пораду батьків, вони мені порадили стати юристом, тому що це одна з най стабільніших професій США і до того ж платять добре. Не можу сказати, що ця професія погана і вона мені не подобається, але вона далеко не сама краща у світі.

- Розкажи, щось про себе.

- Ну… Коли мені було 15, я попав в пожежу, у підвалі на трубах горіла резина, вона капала довгими чорними розпеченими каплями з гори вниз. Мені досить пощастило, але все ж на мене попали дві каплі, одна на потилицю, а друга на зап’яток. Але я там був не один… Там було ще двоє моїх друзів. Одному спалила лице гаряча пара, що просочилася із труби; а на другого впав великий кусок палаючої резини. Вони кричали: «поможіть-поможіть…», але нікого не було поряд… - Стів на секунду зупинився, щоб зробити маленький глоток Jim Beam; він напружено розказував і всі його уважно слухали - але нікого не було поряд і я вирішив спасти їх. Я був наляканий дуже наляканий, я розумів, що сам можу загинути згорівши заживо або ж задихнуся від густого чорного диму, що стелився по стелі наче довгорукий чорний демон, мені навіть здалося, що я бачив лік із диму: очі та відкритий рот. Але я прикрив дихальні шляхи рукою і продовжував шукати їх у тій імлі, й тій страшній темряві і тут знайшов свого друга Шона, що лежав на землі з розплавленим лицем , я його швидко потягнув до виходу, потім я повернувся за Меттом, на ньому уже догорала резина, я зумів найти палку і стягнути палаючу резину з Метта. Я витягнув його на двір, і він дивився на мене своїми червоними очима, від його обвугленої шкіри пахнуло пережареним стейком… - зі сльозами на очах розповідав Стів. – пережареним стейком… Ви можете собі таке уявити; потім він сказав: « Не треба було нам тієї травки…» і помер у мене на руках. А Шон через кілька днів помер у лікарні. – у Стіва потекли сльози, він згадав як утратив свої друзів і це здерло його стару душевну рану.

- Я так зрозумів, що ви курили травку і випадково спричинили пожежу. – сказав Мартін.

- Так ви правильно зрозуміли.

- Мені дуже шкода Стіве, справді шкода. – співчувала Мері.

- Дякую.

За вікном бур’я і не пробувала ущухати, а навпаки підсилювалась, і тут всі побачили як дуже велика та яскрава блискавка вдарила в поле, той момент у всіх у голові промелькнула думка, що блискавка з таким успіхом може вдарити у будинок. Але потім всі перестали про це думати, бо надіялись на краще. Наступила черга Мері, що сиділа на другій стороні стола, напроти порно актрис.

- Коли мені було 16, я зі своїми друзями, пішла на пікнік за місто у Каліфорнії. Ми були на березі Тихого океану, все було чудово, поки цей Макс – до сих пір пам’ятаю цього покидька; не показав, що у нього є ЛСД і всі хотіли попробувати, крім Діна, що навпаки читав мораль за те, що ми бавимося небезпечною наркотою, але нам було пох.., нас понесло конкретно, ми ще й намішали всяких напоїв, потім блювали цілу ніч; але наркотичне оп’яніння від ЛСД не схоже на всі інші, як наприклад: трави або порошку, воно робить людину зомбі, воно робить психічний вплив на людину, ми бачили різні розпливчаті картинки, всяких гномиків і різні страшні образи. Тож Дін побачив, що з нами не все гаразд і вирішив нам допомогти, він поїв нас водою, що б ми вирвали, але нам на той момент подобалися галюцинації і ми не осмислюючи, що робимо – втопили його в морі. - після цього всі ахнули, вони далеко не очікували такого від Мері.

- Ви вбили людину? – здивовано з презирством спитав кухар.

- Нажаль так. – відповіла Мері, і зрозуміла, що ляпнула зайвого.

- І що вам за це було? – спитав Мак.

- Коли ми всі зрозуміли, що сталося, ми вирішили сказати поліції, що були п’яні і пішли купатись і тут один з нас втопився.

- І, що? Вони повірили? – спитав Мак

- Так вони зробили експертизу і виявили у крові померлого достатню кількість алкоголю, для оп’яніння. Але нас дивним чином пропустили, якщо б вони ще й нас перевірили, то напевно все б зрозуміли.

- Як ви могли? - спитав кухар.

- Ми були під ЛСД.

- Та це нічого не міняє. Ви вбили людину. І навіть не призналися в цьому. – наїздом говорив кухар.

- Це було давно, заспокойся вже. Під ЛСД можна зробити що завгодно, навіть на драконі політати, а те що вона не призналася, то це мабуть через те, що у неї все життя було в переді. Всі ми робимо інколи хибні поступки, і не нам судити людину, а ось кому. – Мартін показав пальцем на верх.

- І ще один цікавий момент. Не переживайте, що я буду непокараною за свої гріхи. Всі хто тоді там були в ту ніч, вже по вмирали: Макс помер від передозування наркотиками, один хлопець помер від саркоми Капоши, що розвилася на фоні СНІДу; одна дівчина померла того ж року, повісилася у ванні, інша дівчина помирає від фінальної форми лейкемії, ще один хлопець був застрелений при розборці мафії, і залишилась я. Я думаю, що мій кінець теж близький, мені тиждень тому снилося, що мене вб’ють, зарізавши ножем.

- Не говори такого. Все буде з тобою добре. – сказав Мартін.

- Давайте, не будемо про це. І без цього вже на наших очах було вбито людину. – сказав Мак.

Мері почала плакати, і Мартін притиснув її до себе, щоб вона плакалась у нього. І наступила його черга.

- Я працюю, точніше працював чиновником. Мені давали поручення всякі важливі персони у Нью-Йорку і мусів їх виконувати. Завдання були дуже різними від захисту когось, до підстави. Але останнім часом мені почали снитись кошмари, я почав бачити видіння, що ніби я роблю все не правильно, що я мушу спасати людей а не займатися справами урядовців і великих шишок. Але я продовжував роботу і у мене почалися мігрені, припадки обурення, я не міг тримати себе в руках, не міг сконцентруватися на роботі і почав провалювати завдання одне за одним і мене звільнили. Тепер я в пошуках себе і хочу розібратися, що зі мною твориться. – хмурно розповідав Мартін.

- Тому ти приймав заспокійливе по дорозі? – спитав Мак.

- Саме так! Воно допомагає мені не з’їхати з глузду. І ще… - хотів сказати, але раптово зупинився.

- Що Мартін? – спитала Мері. І всі дивилися на нього квадратними очима, чикаючи відповіді, але той нахмурився і відповів:

- Ні-ні. Краще вам цього не знати.

- Та говори. Тут у всіх є свої секрети… - не встиг договорити Стів, як Мартін його перебив:

- Секрети, потрібні для чого? Щоб їх знав, тільки ти сам. І до того ж цей секрет немає ніякого відношення до цієї розмови. - все так похмуро говорив Мартін.

На це Стів не відповів нічого. І тут наступила черга кухаря, що сидів поряд, через два стільці, біля Мартіна.

- Мене звати Джефф. Я працюю кухарем уже двадцять три роки. Мені уже 49, і мушу сказати, що у мене уже є досвід у житті, і стикався із різними випадками життя, бував у різних ситуаціях, але такої ситуації, як тепер я ще ніколи не бачив. І все ж таки цікаво, хто ж може бути вбивцею, бо він напевне… - важко здохнув той – він розраховує нас повбивати. І, я не знаю… Але мені щось не дає спокій хоч ми поїхали геть звідти. – після цих слів всі знов згадали з чим, стикнулися з мертвим придушеним тілом, що впало загадковим образом з даху. Всі стали якісь сірі, похмурі – вони були загнані у глухий кут. – Мені щось не дає спокою і не знаю, що.

« Не знаю, що; не знаю, що» - це слово крутилося у всіх у голові і всі зрозуміли, що стикнулися, з чимось таємничим, загадковим і все не давало покою та думка, що вбивця все ще на волі.

- Ну що ж, наступила моя черга. Мене зовуть Мак. – весело розповідав той, він явно був веселим і життєлюбним оптимістом, він був єдиний зі всіх, хто намагався якось всіх роз висилити і трішки закинути, чим по далі ту подію, що сталася у барі. А його коричневі вуса тільки підмічали його життєрадісність і душевну доброту. – Я працюю малярем, у різних містах Вісконціна, тому повертався з роботи з цих країв, у Джекмейсон, у маленьке містечко на схід по 99 шосе. Я так зрозумів, що всі живуть у східній стороні, бо якраз поверталися з Уокіша*, і прямували, кудись далі. І я вирішив допомогти у такій ситуації. Я завжди радий гостям.

І на цій добрій ноті, всі почали просто говорити. І вони трішки відволіклися від проблеми. В загальному, Маку вдалося збадьорити народ.

· Уокіш – площа: 56,2 км ², адміністративний центр, округа Уокіш на півночі штату Вісконцін.

З верху уже встигли спуститися Ребекка та бармен на ймення Едді. Вони ішли і хіхоніли, спускаючись по сходам, вони просто взяли і сіли один біля одного і продовжували скоботати один одного.

Джеффрі вже встиг заснути на стільці і всі інші вже були сонні як мухи, то ж Мак відвів всіх по кімнатам і сам пішов спати, а Джеффа вони так і залишили спати на стільці. Кімнати у будинку були розташовані так: на першому поверсі: був хол, де був невеликий диван, телевізор та журнальний столик; слідом за холом була вітальня, де був великий стіл, за яким всі сиділи, сервізна шафа, гарний камін, над яким висіла голова оленя, та велике вікно, також у ліву сторону від холу, була ванна кімната, кухня, комора, де були банки, побутова хімія і електролічильник; далі від кухні був туалет, а прямо від холу були великі білі сходи на верх. На верху було чотири кімнати і в кожній було ліжко, але телевізор був тільки у великій спальні, де спав Мак( в іншому випадку Мак зі своєю жінкою, адже у нього на лівій руці, на безіменному пальцеві була золота обручка), всі ці кімнати сполучалися великою площадкою. Кімнати всі були з білими стінами і білими дверима, на підлозі був гарний паркет, а на площадці був цікавий різнокольоровий килим у стилі хай тек. Керен лягла у холі на невеликому дивані, а всі інші піднялись на верх слідом за Маком. Вони піднімалися по великих сходах, а на стінах висіли картини лісу, озеро, а також чорно-білі фотографії на ту ж саму тематику, були гарні мисливські трофеї, оленячі роги. На верху на площадці були книжні шафи, фотографії з охоти та рибалки. Була одна фотографія з Маком, де він тримає великого сома у вертикальному положенні, разом зі своїм сином. Було ясно, що Мак був мисливцем і причому успішним. На одній з полиць була прозора шкатулка з сигарами «Cohiba»* різних кольорів.

В загальному у будинку було гарно.

*«Cohiba» - одна з найвідоміших марок сигар у світі.

- Вибирайте кімнати. І вибачте якщо буде запах пустого будинку, адже ми буваємо тут тільки літом і тільки іноді зимою. – сказав Мак.

Всі розійшлися по кімнатам, тільки Мартін спитав:

- Можна у вас прийняти душ?

- Так звичайно. – Мак показав в іншу сторону площадки де була ще одна ванна кімната.

Мартін пішов до ванної кімнати і приймав душ. Вигляд у нього був такий, що ніби він приймає перший раз душ під гарячою водою, пар підіймався білими на пів прозорими хмарами вверх і розстелився по всій кімнаті, вікно, що було там запітніло і було тільки трішечки видно темряву за вікном; то ж він притулився до стінки і залишив, щоб на нього лилася гаряча вода – він ловив кайф. Він заплющив очі і розслабився – це він зняв напругу, після важкого дня. Через п'ятнадцять хвилин він вже виліз душової, протер запарене дзеркало і витирався рушником, потім він закинув рукою своє волосся косо назад і воно гарно стало йому на голові. Він знов одягнувся і пішов до кімнати. Він сів на ліжко витягну із свого плаща флакон з таблетками, прийняв одну таблетку, підійшов до вікна і дивився в темряву нічну, знов вдарила блискавка, що просвітлила все навколо на секунду.

Він приліг на ліжко і вже заплющив очі, повернувся головою до дверей і на секундочку при відкрив очі і побачив, що за дверима хтось ходить; після цього він повністю розплющив очі, тихенько встав і акуратно підійшов до дверей – в цей момент він згадав про маніяка-вбивцю, що нещодавно втік. Тоді він підійшов до свого плаща, що лежав по ліжку і почав у ньому щось шукати, як тут він витягнув із внутрішньої кишені дев’яти міліметровий пістолет, заховав його за спину і тихенько підходив до дверей, за якими крутилася тінь, взявся за ручку дверей і в один момент – штовхнув двері різким товчком, а за ними мало не впав Стів, що розгублено дивися на Мартіна.

- Що ти робиш? – спитав з цікавістю Мартін.

- Мене дуже болить голова. Я думав може в тебе є щось від голови? – все ще розгублено, але з хитрим вогнем в очах говорив Стів.

- Зачекай, зараз. – Мартін все ще тримав зброю в руках, але він спритно її відклав у задню кишеню своїх брюків. Він взяв флакон з тими самими таблетками, що приймав щойно, і дав одну Стіву.

- Дякую.

- Та, немає за що.

Після цього Стів закинув таблетку собі в рота і пішов у свою кімнату. Але Мартін все ще стояв у дверях і думав про те, що чому Стів так довго стояв за дверима, а не постукав і не поросив; але через мить ця думка покинула Мартіна і він закрив двері, знов ліг на ліжко, заплющив очі і думав з надією про те, що гарно собі поспить, а в ранці, коли гроза вщухне, він під спів пташок поїде собі своє дорогою і забуде про те, що сталося. Він заплющив очі і кудись перенісся: він знаходився у повністю білій кімнаті(біла стеля, стіни і підлога), був одітий у свій шкіряний плащ; він не розумів, що твориться, аж раптом з одної сторони кімнати почало наростати, біле, осліпляюче світло, він прикривав світло перед своїми очима рукою, світло наростало і наростало, аж тут, щось там спалахнуло – віддаючи ще більше білого світла, Мартін упав на підлогу, підсунувся до стіни і сів, приперся до стіни, точніше в кут, і глядів поміж пальці в біле світло і воно ніби спалахнуло і осліпило його. Він відкрив очі і оказався у якомусь білому, білосніжному просторі, настільки білому, що сліпив очі, окрім білого він нічого не видів, навіть контури кімнат. Тут з білого світла сяяло, що блакитне – то було теж саме блакитне сяєво , що збило його від дороги. Раптом щось у тому блакитному сяєві почало набирати силует людини. Силует підходив до Мартіна, який дивився на все це з цікавістю і нерозумінням. Воно підійшло до нього і взяло його за руку, в той момент Мартін відчув щось не пояснюване, таке відчуття неможливо описати – він ніби прозрів. У повітрі почали появлятися його спогади з минулого, ясні картинки – це все трошки лякало Мартіна.

- Що ти таке, чи хто ти? – спитав Мартін.

- Я Доля. – відповів силует, що говорив жіночим, лагідним голосом. Сяєво осліпляло Мартіна, та він все одно дивився на н

⇐ Предыдущая 1 2 34