ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

⇐ ПредыдущаяСтр 3 из 3

ДИСЦИПЛІНА : АДМІСТРАТИВНЕ СУДОЧИНСТВО

Самостійна робота № 2

( самостійне вивчення - 2 години)

Тема № 2. Адміністративна юрисдикція і підсудність адміністративних справ.

Питання для самостійного вивчення:

1. Проблеми розмежування підсудності та шляхи їх вирішення.

Рекомендована література до теми:

1.	КонституціяУкраїни від 28.06.1996р.
2.	Кодекс України про адміністративні порушення від 07.12.1984р.зі змінами і доповненнями
3.	Кодекс адміністративного судочинства України від 06.07 2005р. зі змінами і доповненнями
4.	Закон України «Про державну службу» від 16.12.1993р. зі змінами і доповненнями
5.	Закон України «Про громадянство України» від 18.01.2001р. зі змінами і доповненнями
6.	Закон України „Про звернення громадян” від 02.10.1996р. зі змінами і доповненнями
7.	Закон України «Про прокуратуру» від 05.11.1991р. зі змінами і доповненнями
8.	Закон України „Про міліцію” від 2012.1990р. зі змінами і доповненнями
9.	Закон України „Про місцеві державні адміністрації” від 09.04.1999р. зі змінами і доповненнями
10.	Закон України „ Про адвокатуру та адвокатську діяльність" 5 липня 2012 року № 5076-VI
11.	Закон України „Про адміністративний нагляд за особами, звільненими з місць позбавлення волі” від 01.12.1994р. зі змінами і доповненнями
12.	Закон України „Про місцеве самоврядування в Україні” від 21.05.1997р. зі змінами і доповненнями
13.	Закон України „Основи законодавства України про охорону здоров’я” від 19.11.1992р. зі змінами і доповненнями
14.	Закон України „Про пенсійне забезпечення” від 06.12.1992р. зі змінами і доповненнями
15.	Закон України „Про забезпечення санітарного та епідемічного благополуччя населення” від 24.02.1994р. зі змінами і доповненнями
16.	Закон України „Основи законодавства України про культуру” від 14.02.1992р. зі змінами і доповненнями
17.	Закон України „Про освіту” від 23.05.1991р. зі змінами і доповненнями
18.	Закон України „Про вищу освіту” від 17.01.2002р. зі змінами і доповненнями
19.	Закон України „Про оперативно-розшукову діяльність” від 18.02.1992р. зі змінами і доповненнями
20.	Закон України „Про дорожній рух” від 30.06.1993р. зі змінами і доповненнями
21.	Закон України „Про Вищу раду юстиції” від 15.01.1998р. зі змінами і доповненнями
22.	Закон України „Про оборону України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
23.	Закон України „Про Збройні сили України” від 06.12.1991р. зі змінами і доповненнями
24.	Закон України „Про загальний військовий обов’язок і військову службу” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
25.	Закон України „Про основи національної безпеки України” від 19.06.2003р. зі змінами і доповненнями
26.	Закон України „Про Службу безпеки України” від 25.03.1992р. зі змінами і доповненнями
27.	Закон України „Про державний кордон України” від 04.11.1991р. зі змінами і доповненнями
28.	Закон України „Про державну прикордонну службу України” від 03.04.2003р. зі змінами і доповненнями
29.	Закон України „Про транспорт” від 10.11.1994р. зі змінами і доповненнями
30.	Закон України „Про телекомунікації” від 18.11.2003р. зі змінами і доповненнями
31.	Закон України „ Про зовнішньоекономічну діяльність” від 16.04.1991р. зі змінами і доповненнями.
32.	Закон України „ Про порядок виїзду з України і в’їзду в Україну громадян України” від 21.01.1994р. зі змінами і доповненнями
33.	Закон України „ Про правовий статус іноземців та осіб без громадянства” від 04.02.1991р. зі змінами і доповненнями
34.	Закон України „ Про Антимонопольний комітет України” від 26.11.1993р. зі змінами і доповненнями
35.	Закон України „ Про державну податкову службу в Україні” від 24.12.1993р. зі змінами і доповненнями
36.	Закон України „ Про доступ до судових рішень" №3262-1V від 22.12.2005
37.	Указ Президента України „ Про зміни в структурі центральних органів виконавчої влади” від 15.12.1999р. зі змінами і доповненнями
38.	Загальне положення про міністерство, інший центральний орган державної виконавчої влади, затверджене Указом Президента України від 12.03.1996 р.
39.	Положення про МВС, затверджене Указом Президента України від 17.10.2000 р.
40.	Правила дорожнього руху, затверджені Постановою Кабінету міністрів України від 10.10.2001р.
41.	Інструкція з оформлення матеріалів про адміністративні правопорушення, затверджена Міністерством внутрішніх справ України від 22.02.2001р.
42.	Адміністративне право України: Підручник / За заг. ред.С.В.Ківалова. – Одеса: Юридична література, 2003.
43.	Адміністративне право України: Підручник / Ю. П. Битяк, В. М. Гаращук, О. В. Дьяченко та ін.; За ред. Ю. П. Битяка. — К.: Юрінком Інтер, 2006. — 544 с.
44.	Административное право: Учебник / Под ред. Л.Л.Попова . – М.: Юристъ, 2002.
45.	Авер’янов В. Актуальні завдання реформування адміністративного права. // Право України – 1999. - №8.
46.	Бандурка О.М., Тищенко М.М. Адміністративний процес: підручник для вищих навчальних закладів. – К.: Літера ЛТД, 2001. – 336с.
47.	Гладун З.С. Адміністративне право України: Навч. Посібник. – Тернопіль: Картбланш, 2004. – 520 с.
48.	Комзюк А.Т. Адміністративна відповідальність в Україні: Навч.посібник. – Харків: Ун-т внутрішніх справ, 1998.
49.	Комзюк А.Т., Бевзенко В.М., Мельник Р.С. Адміністративний процес України: Навч. Посіб. – К.: Прецедент, 2007. – 531 с.
50.	Кузьменко О.В., Гуржій Т.О. Адміністративно-процесуальне право України: Підручник/ За ред.. О.В. Кузьменко. – К.: Атака, 2007. – 416с.
51.	Пасенюк О. Становлення адміністративної юстиції в Україні та адміністративне право// Право України. – 2005. - № 7. – С. 8-11.
52.	Рябченко О.П., Бутенко В.І., Ясинок М.М., Лічман Л.Г., Погрібний С.О. Основи адміністративного судочинства в Україні: Навчальний посібник. – Суми: Видавництво «МакДен», 2008. – 200с.
53.	Стефанюк В.С. Судовий адміністративний процес: Монографія. – Харків: Фірма «Консум», 2003. – 464с.

Методичні рекомендації:

При вивченні першого питання (Проблеми розмежування підсудності та шляхи їх вирішення) необхідно звернути увагу на те, що МЕХАНІЗМ РОЗМЕЖУВАННЯ ПІДВІДОМЧОСТІ ЗЕМЕЛЬНИХ СПОРІВ МІЖ ГОСПОДАРСЬКИМИ ТА АДМІНІСТРАТИВНИМИ СУДАМИ - Задирака Н.Ю., Барікова А.А.

Статтю присвячено визначенню критеріїв розмежування підвідомості земельних спорів. Розкрито складові відповідного механізму. Сфомульовано пропозиції щодо внесення змін до законодавства України.

Забезпечення права на належний судовий захист з огляду на розвиток суспільства та науки зумовлює актуальність дослідження механізму визначення підвідомості земельних спорів. Ця проблема набула актуальності через те, що законодавець не визначає чітко, який саме суд повинен вирішувати такі конфлікти.

У контексті цього дослідження земельними спорами вважатимемо такі неврегульовані конфлікти, що виникають із земельних відносин з приводу виникнення, реалізації, зміни чи припинення земельних прав, їх охорони (захисту) у зв'язку з порушенням прав і законних інтересів (чи їх визнанням) суб'єктів таких правовідносин.

Питання підвідомчості спорів-конфліктів розкрито в науковому доробку таких дослідників, як Ю. Білоусов, А. Бутирський, О. Вінник, К. Гарагата, І. Ілієв, Л. Кондратьєва, С. Кузьменко, Р. Куйбіда, І. Лукач, М. Стахурський, О. Червякова, М. Черленяк, Г. Шунько, Н. Янюк та інших. Проблеми визначення підвідомчості земельних спорів і шляхи їх вирішення визначили Р. Куйбіда, A. Мірошниченко, А. Огренчук, М. Стахурський, М. Струць, Д. Шевченко та інші.

Метою дослідження є визначення сутності механізму розмежування підвідомчості земельних спорів. Відповідно до зазначеної мети в дослідженні вирішуються такі основні завдання: визначити критерії розмежування підвідомості таких конфліктів і складові відповідного механізму, сформулювати пропозиції щодо внесення змін до чинного законодавства України.

Методологічною основою роботи є загальнофілософські, загальнонаукові та окремонаукові методи пізнання. За допомогою герменевтичного та формально-юридичного методів розглядається сутність механізму визначення підвідомчості земельних спорів. Специфіка реалізації цього механізму розглядається та систематизується за допомогою логічних і теоретичних загальнонаукових методів, системно-структурного, формально-юридичного та порівняльно-правового окремонаукових методів.

Зважаючи на наявні колізійні моменти у визначенні юрисдикції відповідних судів щодо питання підвідомчості, слід ураховувати такі відмежувальні критерії:

1) суб'єктний аспект (склад учасників конкретного судового провадження),

2) онтологічні характеристики, пов'язані з сутністю земельного спору;

3) легальний критерій (відносини, врегульовані актами законодавства; визначення в законі норми, що прямо передбачає вирішення конфлікту відповідним судом, і відсутність норми, що прямо передбачала б вирішення такого конфлікту судом іншої юрисдикції);

4) причинно-наслідковий критерій (наявність спору про право, що слідує з відповідних відносин).

Зокрема, за підходом М. Власенка, перевагу має змістовний принцип: тобто більш загальна норма, прийнята пізніше, не скасовує дії прийнятої раніше спеціальної норми. Такий підхід пояснюється тим, що законодавець виходить із мети збереження стабільності системи права, з необхідності стабільно регулювати суспільні відносини . Водночас A. Колодій, В. Копєйчиков, С. Лисенков , не акцентуючи уваги на співвідношенні правил вирішення правових колізій, віддають перевагу темпоральному принципу над змістовним (іншими словами, змістовний принцип не згадується ними взагалі). У юридичному словнику-довіднику за ред. Ю. Шемшученка 1996 року закріплено пріоритет темпорального принципу перед змістовним . Позиція щодо переваги темпорального принципу над змістовним висвітлена й у зарубіжній правовій літературі .

Діаметрально протилежні позиції щодо юрисдикції судових органів за земельними спорами закріплено на рівні судової практики. Так, селянське (фермерське) господарство «Феміда» звернулося до господарського суду з позовом щодо визнання протиправним і скасування рішення голови П'ятихатської районної державної адміністрації Дніпропетровської області про відмову в затвердженні проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки та надання її в користування на умовах оренди. Сторона позивача також просила суд зобов'язати відповідну районну державну адміністрацію затвердити проект із землеустрою щодо відведення земельної ділянки з земель державного запасу на території Саївської сільської Ради та надати її в користування на умовах оренди. Суд установив, що оскаржувалися дії суб'єкта владних повноважень, а приписами Господарського процесуального кодексу України (далі – ГПКУ) не передбачено право позивача звертатися з визначеними ним позовними вимогами до господарських судів, тому за таких обставин спір не підлягає вирішенню в господарських судах України. Керуючись ст. 12, ч. 1 п. 1 ст. 62, ст. 86 ГПКУ, ст. 17 Кодексу адміністративного судочинства України (далі – КАСУ), Господарський суд Дніпропетровської області за справою № 28/5005/17477/2011 від 26 грудня 2011 р. ухвалив у прийнятті позовної заяви відмовити .

Водночас управління майном міста Ужгородської міської ради звернулося до господарського суду Закарпатської області у справі № 5008/6/2012 від 8 лютого 2012 р. з позовом до Ужгородської міської ради, до ТОВ «Майдан-Ужгород» про визнання неправомірним та скасування рішення Ужгородської міської ради про погодження місця розташування для будівництва торгівельно-розважального комплексу, а також про надання та приватизацію земельних ділянок, визнання недійсним договору оренди земельної ділянки. При аналізі правової природи та характеру цього конфлікту суд виходив із положень ст. ст. 13, 14 Конституції України, ст. ст. 177, 181, 324, гл. 30 Цивільного кодексу України, ст. 148 Господарського кодексу України, на підставі яких землю та земельні ділянки віднесено до об'єктів цивільних прав, а держава та територіальні громади через свої органи вступають у земельні відносини, реалізуючи цивільні та інші права власників земельних ділянок у приватноправових відносинах. Суд вказав на підвідомчість цього спору господарському суду, оскільки у вказаних вище правовідносинах органами місцевого самоврядування реалізуються повноваження власників землі, а також склад сторін у процесі відповідає вимогам ст. 1 ГПКУ .

Шляхом вирішення відповідної ситуації може вважатися накладення горизонтів розуміння конкретної особи (особи, що подає позов до суду, та судді, що приймає рішення про підвідомчість земельного спору) на горизонти розуміння доктринального та правозастосовчого напрямків із використанням доробку герменевтики в праві.

Ураховуючи поділ земельних відносин на публічні та приватні, спори в таких відносинах можуть бути як публічноправовими, так і приватноправовими .

У кожному випадку для визначення характеру спірних відносин потрібно застосовувати положення процесуальних кодексів про підвідомчість (теоретичний рівень дослідження), а потім здійснювати моніторинг судової практики (емпіричний рівень дослідження). Після цього слід здійснювати повторний відхід на теоретичний рівень визначення підвідомчості (проведення логічних мисленнєвих операцій щодо обрання необхідних критеріїв, зокрема за характером земельних спорів: публічноправовим (наприклад, при безоплатній приватизації земельних ділянок громадянами) і приватноправовим (наприклад, при приватизації земельної ділянки шляхом її продажу на конкурентних засадах), і в подальшому знову звертатися до емпіричного рівня (безпосередня подача позову до суду).

Фактично сьогодні в суб'єктів господарських відносин з'явилася можливість вибору суду для вирішення конфлікту. Це пов'язано з тим, що вже після набрання чинності рішення Конституційного Суду України (далі – КСУ) від 1 квітня 2010 р. № 10-рп/2010 (суб'єктний критерій – спори, пов'язані з оскарженням рішень, дій чи бездіяльності суб'єкта владних повноважень) позиція Верховного Суду України (далі – ВСУ) була викладена в постанові колегії суддів Судової палати з адміністративних справ ВСУ від 27 квітня 2010 р. стосовно критеріїв визначення підвідомчості земельних спорів.

Очевидно, що може бути прийнятим до розгляду господарським судом звернення суб'єкта господарювання у спорі з органом місцевого самоврядування з урахуванням онтологічного критерію (приватноправової сутності конфлікту). При цьому господарський суд буде керуватися положеннями постанови пленуму Вищого господарського суду України від 17 травня 2011 р. № 6 «Про деякі питання практики розгляду справ у спорах, що виникають із земельних відносин». З іншого боку, при зверненні суб'єкта до адміністративного суду той зобов'язаний буде прийняти позов до розгляду на підставі рішення КСУ від 1 квітня 2010 р. .

Для розв'язання неврегульованих аспектів розмежування підвідомчості земельних спорів доцільно провести класифікацію підвідомчості таких конфліктів за критерієм характеру останніх:

1. Господарська юрисдикція – оспорювання права власності (користування) земельними ділянками; обмеження та обтяження прав на землю; право на земельну частку (пай); правове регулювання плати за землю; екологічне стимулювання раціонального використання земель (пільги; компенсації зменшення доходу внаслідок тимчасової консервації земель); використання земель за цільовим призначенням (у межах ст. 66 Земельного кодексу України).

2. Адміністративна юрисдикція – питання юридичної відповідальності за порушення земельного законодавства; набуття, перехід, припинення права власності (користування) земельними ділянками; управління в галузі земельних відносин (установлення меж адміністративно-територіальних утворень; розподіл і перерозподіл земель; моніторинг, контроль за використанням, відтворенням та охороною земель; ведення державного земельного кадастру); виділення коштів бюджету на відновлення погіршеного стану земель; правове забезпечення охорони земель (захист від несприятливих природних і техногенних процесів; консервація сільськогосподарських угідь).

На підставі викладеної вище класифікації там, де є управлінські функції та наявний публічний інтерес, компетенцію щодо розгляду спорів мають адміністративні суди. У той же час, коли прийняті владними суб'єктами рішення мають приватно-правовий характер, стосуються права власності (користування) земельною ділянкою, то такі конфлікти мають розглядатися господарськими судами.

Фактично критерієм повинен бути публічний інтерес, на підставі наявності або відсутності якого можна розмежувати юрисдикційну підсудність адміністративних і господарських судів.

За К. Тотьєвим, публічність передбачає здійснення різних видів діяльності для досягнення суспільних цілей. Публічність інтересу означає, що його суб'єктом (носієм) є суспільство як органічне ціле. Найбільшою мірою спільності володіють інтереси всього суспільства (суспільні інтереси). Вони відбивають базові потреби людей і переважно зумовлюються необхідністю соціального розвитку. Під час дослідження публічного інтересу передусім потрібно виходити з того, що поєднальним моментом тут завжди будуть наявні, ззовні життєво важливі для всього суспільства потреби .

Обсяг поняття публічного на різних історичних етапах був неоднаковим. У докласичних науках публічне тлумачилося як загальний інтерес, що ширшим за приватний, пов'язаний із конкретною особою (Стародавній Рим). У період модерну йшлося про існування публічного інтересу в публічному праві або в системі права в цілому (Р. Ієринг, К. Неволін). У постмодерні на теренах країн пострадянського простору публічний інтерес насамперед ототожнюється з державним.

За часів незалежої України з 1995 р. поняття публічності в суспільстві не звужується лише до державних інтересів, а також охоплює спільні інтереси людей як інтереси різного виду товариств, об'єднань (зокрема територіальних), інтереси колективної самоорганізації та саморегулювання й самоуправління.

Будучи критерієм розмежування підвідомчості земельних спорів між адміністративними та господарськими судами, публічний інтерес постає як мотиваційне становище й об'єктивне вольове ставлення індивіда, групи індивідів, суспільства в цілому (соціальних суб'єктів, які беруть участь у різних суспільних відносинах і взаємодіють з іншими особам) до явищ і предметів навколишньої дійсності, що не залежать від волі суб'єкта (-ів), джерелом яких є об'єктивно існуючі соціальні потреби та шляхи їх задоволення, так, щоб зробити можливим реальне використання предмета.

У різних науках, зокрема у правовій, можна класифікувати це поняття на види відповідно до різних підстав. Зокрема за сферою дії інтереси поділяють на матеріальні (економічні), політичні та духовні. Такий поділ можна застосувати до поняття публічного інтересу. Матеріальні інтереси пов'язані з виробництвом, розподілом і використанням матеріальних благ, політичні лежать у сфері державної влади, а духовні пов'язані з духовними цінностями, продуктами духовного мистецтва . Публічний інтерес як критерій розмежування підвідомчості земельних спорів між адміністративними та господарськими судами cтосується політичних і матеріальних інтересів.

Ю. Тихомиров виділяв три види публічного інтересу: державний, суспільний і територіальний. У сфері визначення підвідомчості земельних спорів можна вести мову про поєднання цих видів публічного інтересу.

До того ж, на думку М. Ренненкампфа, публічне право спрямовано на врегулювання таких відносин:

1) що виникають між державою й окремими особами;

2) щодо устрою держави;

3) щодо здійснення повноважень державними установами .

Так, справа адміністративної юрисдикції – це переданий на вирішення адміністративного суду публічно-правовий спір, у якому хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень. Справи ж, у яких позивач об'єднував вимоги щодо рішень суб'єктів владних повноважень і договірних відносин, господарські суди розглядали за правилами, установленими як ГПКУ, так і КАСУ. Щодо решти позовних вимог, ураховуючи встановлену ч. 3 ст. 21 КАСУ заборону об'єднувати в одне провадження кілька вимог, які належить розглядати в порядку різного судочинства, якщо інше не встановлено законом, зазначений спір не повинен вирішуватися адміністративним судом.

Водночас доволі неоднозначною залишається практика Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ. Зокрема у п. 7 постанови Пленуму від 1 березня 2013 р. № 3 «Про деякі питання юрисдикції загальних судів та визначення підсудності цивільних справ» зазначено легальний критерій (ст. 15 Цивільного процесуального кодексу України) і суб'єктний (хоча б однією зі сторін є фізична особа) для розгляду земельних спорів у порядку цивільного судочинства. Причому окреслено також онтологічний підхід з обмежувальною сферою дії: наявність позовів про визнання недійсними рішень органів виконавчої влади, органів місцевого самоврядування про видання дозволу на виготовлення (розроблення) проекту землеустрою щодо відведення земельної ділянки, про надання чи передачу земельної ділянки у власність або користування чи невирішення цих питань, припинення права власності чи користування землею, крім спорів, передбачених частиною першою ст. 16 Закону України від 17 листопада 2009 р. № 1559-VI «Про відчуження земельних ділянок, інших об'єктів нерухомого майна, що на них розміщені, які перебувають у приватній власності, для суспільних потреб чи з мотивів суспільної необхідності», про цивільну відповідальність за порушення земельного законодавства, про повернення самовільно зайнятих земельних ділянок .

Отже, зважаючи на те, що останнє слово у вирішенні відповідної ситуації залишається за законодавцем, пропонуємо викласти ст. 12 ГПКУ та ст. 17 КАСУ, що регулюють порядок розгляду та вирішення земельних спорів, у такій редакції:

– п. 6 ч. 1 ст. 12 ГПКУ: «справи у спорах, що виникають із земельних відносин, в яких беруть участь суб'єкти господарської діяльності, а також ті, в яких органи державної влади та місцевого самоврядування реалізують повноваження власника землі, за винятком тих, які належать до цивільної юрисдикції»;

– ч. 2 ст. 17 КАСУ доповнити п. 7: «спори щодо земельних відносин, у яких хоча б однією зі сторін є орган виконавчої влади, орган місцевого самоврядування, їхня посадова чи службова особа або інший суб'єкт, який здійснює владні управлінські функції на основі законодавства, зокрема на виконання делегованих повноважень, за винятком тих, які належать до цивільної юрисдикції».

⇐ Предыдущая 1 23