III період (50 - 60-ті роки)

III період (50 - 60-ті роки)

У 50-ті роки після дискусії щодо маррівського «нового вчення про мову» наступило деяке пожвавлення в українському мовознавстві. З'являються дослідження з порівняльно-історичного мовознавства. Помітним явищем став вихід двотомного «Курсу сучасної української мови» за редакцією Л. Булаховського (1951) та «Історичної граматики української мови» О. Безпалька, М. Бойчука, М. Жовтобрюха, С. Самійленка й І. Тараненка (1957) та двотомного «Курсу історії української літературної мови» (1958—1961).

У 60-ті роки XX ст. пожвавився інтерес до вивчення пам'яток української мови, зокрема було видано «Граматику» І. Ужевича, «Лексикон» П. Беринди, «Лексис» Л. Зизанія, лексикографічні праці Є. Славинецького, А. Корецького-Сатановського, «Словник української мови» П. Білецького-Носенка та ін. Ця робота тривала і в 70-ті роки.

Знаменними подіями в українській лексикографії було видання шеститомного «Українсько-російського словника» (1953—1963), тритомного «Російсько-українського словника» (1968), двотомного «Словника мови Т. Г. Шевченка» (1964).

На 50—60-ті роки припадає зародження української лінгвостилістики й інтенсивні дослідження діалектів української мови, що згодом вилилося в укладення «Атласу української мови».

З хрущовською відлигою 60-х років посилилася увага мовознавців до культури української мови (з 1967 р. став виходити міжвідомчий збірник «Культура слова»), до нових напрямів дослідження мови (структурна і математична лінгвістика, пов'язана зі школою В. Перебийнос). У 60—80-ті роки активізувалося дослідження міжмовних контактів (Ю. Жлуктенко, В. Акуленко, В. Семчинський, О. Ткаченко), розвивається славістика (О. Мельничук, В. Русанівський), германістика і романістика (Ю. Жлуктенко, Б. Задорожний, Г. Почепцов, О. Чередниченко), досліджуються балтійські (А. Непокупний), тюркські (О. Гаркавець), фінно-угорські (П. Лизанець, О. Ткаченко) та інші мови, закладаються підвалини української акцентологічної школи (В. Скляренко, В. Винницький).

Важливими подіями в українському мовознавстві 70—80-х років є вихід «Словника української мови» в одинадцяти томах (1970—1980), «Етимологічного словника української мови» в семи томах (вийшло чотири томи, 1982,1985, 1989, 2003), «Атласу української мови» у трьох томах (1984, 1988, 2001), а також п'ятитомного курсу «Сучасна українська мова» (1969—1973), в якому узагальнено здобутки досліджень на той час усіх структурних рівнів української мови. Негативним моментом українського мовознавства цього періоду є псевдосоціолінгвістичні дослідження, в яких у час тотальної русифікації українського етносу і стрімкого звуження суспільних функцій української мови стверджувався її «нечуваний розквіт».

Найвидатнішими постатями українського мовознавства 20—80-х років є А. Кримський, М. Грунський, М. Калинович, Є. Тимченко, Л. Булаховський, О. Мельничук.

Агатангел Юхимович Кримський (1871—1942) — видатний сходознавець, мовознавець, літературознавець, фольклорист, етнограф, історик, письменник і перекладач. У 1918 р. обраний академіком УАН. З 1921 до 1929 р. був директором Інституту української наукової мови. Володів майже 60 мовами. Опублікував до 1000 наукових праць, найголовнішими з яких є «Нарис з історії української мови», написаний у співавторстві з О. Шах-матовим (1922, 1924), «Українська мова, звідкіля вона взялася і як розвивалася» (1922), «Нарис історії українського правопису до 1927р.» (1929), «Українська граматика...» (1907), «Історія Персії та її письменства» (1923). У працях «Філологія і погодінська гіпотеза...» (1904), «Деякі непевні критерії для діалектологічної класифікації староруських рукописів» (1906), «Давньокиївський говір» (1906) спростував псевдонаукову шовіністичну теорію Погодіна — Соболевського про російський етнічний склад населення Києва і Київщини за часів Київської Русі та неавтохтонність на цій території українського етносу. Досліджував українські говори. Низку праць присвятив розвитку й нормалізації української мови. Був науковим редактором «Російсько-українського словника» у трьох томах (1924—1933). Кримського по праву вважають основоположником української орієнталістики. Написав багато праць зі сходознавства (досліджував історію, мову, літературу семітів, арабів, персів і тюрків). У 1941 р. був репресований, помер у в'язниці.

Микола Кузьмич Грунський (1872—1951) — професор Київського університету (у 1919—1920 рр. був ректором). Досліджував походження старослов'янського письма, мову давніх пам'яток старослов'янської писемності, історію слов'янських мов. Відомими є такі його праці: «Пам'ятки і питання давньослов'янської писемності» у двох томах (1904—1906), «Нариси з історії розробки синтаксису слов'янських мов» у двох томах (1910— 1911), «Білоруська мова в її минулому та сучасному вивченні» (1930), «Граматика давньоцерковнослов'янської мови» (1906), «Українська граматика» (1918), «Вступ до слов'янського мовознавства» (1941), «Українська мова» (1926; у співавторстві з Г. Сабалдирем) та ін. У статті «Основи та проблеми сучасної лінгвістики» зробив критичний огляд тогочасних мовознавчих концепцій з позицій порівняльно-історичного мовознавства.

Михайло Якович Калинович (1888—1949) — відомий мовознавець, літературознавець і перекладач, академік АН УРСР з 1939 р., професор Київського університету. Викладав вступ до мовознавства, порівняльну граматику індоєвропейських мов, санскрит, готську мову, історію давньої індійської літератури. У 1930—1944 рр. очолював Інститут мовознавства Академії наук і відділ загального мовознавства в цьому ж інституті до 1949 р. Найбільше прислужився українському словникарству: був головним редактором «Російсько-українського словника» (1948), автором багатьох публікацій з теорії та історії лексикографії. У «Вступі до мовознавства» (1940, перевидано 1947) вніс багато нового в теорію слова використавши матеріал різних європейських і південноазіатських мов, чим заклав підґрунтя зіставної лексикології в нашому мовознавстві. Іншим об'єктом зацікавлень ученого була проблема походження мови («Походження мови», 1946).

Євген Костянтинович Тимченко (1866—1948) — один із організаторів Української академії наук, її дійсний член із 1919 р., член-кореспондент АН СРСР з 1929 р. Об'єктом його зацікавлень були питання української літературної мови, її історії. В «Українській граматиці» (1907, 2-е доповнене видання — 1917) детально описав фонетику, морфологію та словотвір української мови, а в «Курсі історії українського язика» (1927, 2-е доповнене видання — 1930) широко залучив матеріал слов'янських та інших індоєвропейських мов, діалектні дані і на цьому тлі розглянув історію української мови. Цінними є його дослідження з синтаксису відмінків української мови, результати яких викладено у працях «Функції генітива в південноруській мовній області» (1913), «Льокатив в українській мові» (1924), «Номінатив і датив в українській мові» (1925), «Вокатив і інструменталь в українській мові» (1926), «Акузатив в українській мові» (1928). Досліджував учений і проблеми діалектології, якій присвятив кілька праць, зокрема «Причинки до української діалектології» (1908) і «Одна діалектна особливість вживання морфеми ся» (1948).

Чи не найбільше відомий Тимченко як лексикограф. Він є співавтором і редактором першого «Історичного словника українського язика» (випуск 1, 1930; випуск 2, 1932), уклав «Русско-малоросский словарь» у двох томах (1897—1899), брав активну участь у підготовці «Словаря української мови» за редакцією Б. Грінченка (1907—1909).

Леонід Арсенійович Булаховський (1888—1961) - видатний мовознавець, спеціаліст з українського, російського, слов'янського й загального мовознавства, перший голова Українського комітету славістів, дійсний член АН УРСР і член-кореспондент АН СРСР, директор Інституту мовознавства АН УРСР з 1944 до 1961 р.

У полі зору Булаховського були питання історії й теорії мовознавства; фонетика й лексика, морфологія й синтаксис, стилістика та історія української, російської та інших слов'янських мов, методика викладання мов. Дослідженням ученого притаманний синтез історії, мовознавства й літературознавства. Він написав майже 400 наукових праць. Перша друкована праця «До питання слов'янської кількості й наголосу» з'явилася в 1910 р., коли Булаховський був ще студентом.

Свої загальнолінгвістичні погляди Булаховський виклав у підручниках «Вступ до мовознавства» (російською мовою, 1953), «Нариси з загального мовознавства» (1955) і у праці «Виникнення і розвиток літературних мов» (1941—1947). Учений вніс багато нового у вивчення проблем семасіології і лексикології, в дослідження становлення і закономірності функціонування літературних мов. У численних публікаціях 50-х років Булаховський зробив вагомий внесок в утвердження порівняльно-історичного мовознавства.

Чимало праць дослідник присвятив вивченню української мови — лексики, морфології, синтаксису, стилістики, акцентології, орфографії, пунктуації, історичної граматики та історії літературної мови. Часто на матеріалі української мови вчений розв'язує загальнослов'янські проблеми. Його «Питання походження української мови» (1956), що відзначаються енциклопедичністю відомостей, до нашого часу вважаються найсоліднішим і найнадійнішим джерелом із цієї проблеми. Двотомний «Курс сучасної української літературної мови» (1951) за редакцією й участю Булаховського, дослідження мови українських письменників-класиків (Т. Шевченка, М. Рильського та ін.) дали підстави вважати вченого творцем лінгвістичної школи історії літературної мови і лінгвостилістики в Україні.

Неоціненний внесок його в русистику. «Курс російської літературної мови» (1935) — оригінальна праця за способом викладу, новизною трактування проблемних питань і за представленим у ньому матеріалом. Уперше у практиці вищої школи тут уведено розділ лексики, виділено в окремий розділ словотвір, наведено багатий матеріал з наголосу різних частин мови; в розділі про синтаксис викладено вчення про надфразові єдності. Можна твердити, що саме Булаховський заклав основи синтаксису зв'язного мовлення.

Книжка «Історичний коментарій до російської літературної мови» (1936) оригінальна тим, що автор вибрав ретроспективний спосіб аналізу мовних явищ: факти сучасної російської мови отримують своє пояснення в близькому і далекому минулому. Ця праця сприяла з'ясуванню історичного розвитку російської мови, осмисленню всіх сторін мовної структури.

У двотомній праці «Російська літературна мова першої половини XIX століття» (1941) досліджено стилістичні засоби (лексичні, фонетичні, морфологічні й синтаксичні) різних жанрів російської літературної мови. Ця праця вплинула на формування курсу російської літературної мови як окремої наукової дисципліни.

Булаховський досліджував й інші слов'янські мови: польську, чеську, болгарську, сербську, хорватську, словенську і македонську. Широке визнання отримали такі його праці, як «Про деякі питання і завдання вивчення слов'янських мов», «До історії взаємовідношень слов'янських літературних мов», «Дослідження в галузі граматичної аналогії і споріднених явищ (слов'янські атематичні дієслова)», «Слов'янські найменування птахів», «Граматична індукція в слов'янському відмінюванні», «Акцентологічний коментарій до польської мови», «Акцентологічний коментарій до чеської мови» та ін. Як зазначав російський мовознавець В. Ілліч-Світич, Булаховський «завершив побудову традиційної слов'янської акцентологічної концепції». Застосовуючи порівняльно-історичний метод, він прагнув охопити мовні явища всебічно, у всій їх складності [Иллич-Свитыч 1967].

Олександр Савич Мельничук(1921—1997) — академік АН України, член-кореспондент АН СРСР, видатний теоретик мовознавства. Автор праць із загального та індоєвропейського мовознавства, славістики, української та російської мов. Найважливішими з них є «Розвиток структури слов'янського речення» (1966), «Про роль мислення у формуванні структури мови» (1966), «Поняття системи і структури мови» (1970), «Про генезу індоєвропейського вокалізму» (1979), «Про мову Київського літопису XII століття» (1983). Крім цього, Мельничук є співавтором і редактором праць «Вступ до порівняльно-історичного вивчення слов'янських мов» (1966), «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» (1972), «Сучасне зарубіжне мовознавство» (1983), «Історична типологія слов'янських мов» (1986) та ін. Керував підготовкою фундаментального семитомного «Етимологічного словника української мови», створив школу українських етимологів. «У своїх дослідженнях він ішов шляхом дедалі ширших узагальнень від праць, пов'язаних безпосередньо з синхронічною україністикою, до етимологічних і загальнолінгвістичних, від загальнославістичних до загальноіндоєвропеїстичних для того, щоб закінчити, на превеликий жаль, не вивершеною серією досліджень, у яких ставилося й аргументовувалося положення про спорідненість усіх мов світу» [Ткаченко 2001: 6].

Новим було бачення Мельничука філософських проблем мовознавства, зокрема таких, як мова і мислення, система і структура мови, мова як знакова система. Багато уваги вчений приділив питанню розвитку мови. У статті «Розвиток мови як реальної системи» (1981) та в інших працях розвиток мови розглядає через призму її системності й доходить таких висновків: 1) мова еволюціонує поступово (не стрибкоподібно), не порушуючи рівноваги системи; 2) якщо мовні зміни приводять до посилення системності, то мова прогресує, а якщо до послаблення — регресує; 3) прогрес мови — це зростання її можливостей виражати новий зміст; 4) причини мовних змін можуть бути свідомими (пов'язані з розвитком соціуму) і несвідомими (які мають психолінгвістичну природу); прикладом перших є пуризм; 5) потужним чинником розвитку мови є мислення, при цьому роль мислення на різних етапах розвитку мови є неоднаковою: «[...] у процесі історичної взаємодії між мисленням і структурою мови загальний вплив мислення на мовну структуру поступово посилюється, у той час як зворотний вплив структури мови на мислення відповідно послаблюється». Будучи видатним теоретиком порівняльно-історичного мовознавства, Мельничук, як і Шлейхер, переконаний в реальності реконструйованих мовних праформ, тому він залучав до ширших порівнянь не тільки зафіксовані писемністю форми, а й реконструйовані. Це дало йому змогу вийти за межі окремих мовних родин, поглибити доісторичну перспективу мовознавства і висунути ідею спорідненості усіх мов світу, їхнього походження від єдиної прамови людства, про що йдеться в його фундаментальній праці «Про всезагальну спорідненість мов світу» (1991). Учений сформулював п'ять принципів порівняльно-історичного дослідження мов: 1) необов'язковість встановлення відповідності між голосними в коренях слів; 2) встановлення відповідностей не між ізольованими приголосними, а між групами приголосних; 3) встановлення відповідностей із допущенням можливості метатези приголосних кореня; 4) встановлення відповідностей між формами з різними інфіксами й формами без них; 5) встановлення семантичних паралелей із урахуванням можливості розходження значень.

Видатним теоретиком був Мельничук і в галузі україністики та славістики. У монографії «Розвиток структури слов'янського речення» він детально простежив еволюцію речення в слов'янських мовах від найдавніших часів до наших днів, а в академічному підручнику «Сучасна українська літературна мова. Синтаксис» дав ґрунтовний опис синтагматичного членування українського речення.

Зарицький Микола Степанович (нар. 30 травня 1921 р.) - Відомий учений-мовознавець, педагог, спеціаліст у галузі загального мовознавства, словотвору, лексикології, історії російської, української, інших слов’янських мов, психолінгвістики, лінгводидактики, теорії перекладу. Кандидат філологічних наук (1962), доцент (1966), професор (2001). М.С. Зарицький - автор понад 100 друкованих праць, 8 монографій, підручників і навчальних посібників (із грифом Мінвузу та МОН) з мовознавства, методики навчання, стилістики, теорії і практики перекладу, термінознавства; організатор і доповідач численних республіканських, всесоюзних, міжнародних наукових конференцій. Протягом багатьох років – член Вченої ради Київського університету, Вченої ради факультету, спецрад із захисту дисертацій у КДУ, Інституті мовознавства АН УРСР, член редколегій багатьох фахових видань, НМК з вищої філологічної освіти Мінвузу СРСР (понад 10 років).

Активний розвиток мовознавства відбувався в XX ст. Його характеризували постійні, безперервні методологічні перевороти. Протягом цьогоперіоду змінились порівняльно-історична, системно-структурна й комунікативно-функціональна наукові парадигми.Однак, незважаючи на зміни наукових парадигм, отримані в попередні періоди знання про мову набувають нової оцінки. Різні течії та напрями сучасного мовознавства взаємодоповнюються. На зміну системно-структурному погляду на мову прийшла когнітивна лінгвістика, яка розглядає мову у зв'язку з людиною, без якої виникнення й функціонування цієї системи було б неможливим. Когнітивна лінгвістика – мовознавчий напрям, уякому функціонування мови розглядається як різновид пізнавальної діяльності, а когнітивні механізмита структури людської свідомості досліджуютьсячерез мовні явища [1]. Вона входить до складу когнітології – інтегральної науки про когнітивні процеси у свідомості людини, що забезпечують оперативне мислення та пізнання світу. Когнітивна лінгвістика досліджує, як пов'язанімовні форми зі структурами людських знань, а тате, як ті й інші представлені в голові людини. Зокрема, предметом когнітивної лінгвістики є проблема ролі мови у здійсненні процесів пізнання йосмислення світу, у проведенні процесів його членування й оформлення у вигляді понять, закріплених мовними знаками, проблема співвідношення концептуальних систем із мовними, наукової та звичайної картин світу з мовною.

Відомо, що кожен новий напрям у мовознавстві пов'язаний із новим методом дослідження мови. В.Касевич стверджує, що хоча внесок когнітивістів у сферу, наприклад, семантики виразно позитивний,вони «не створюють ні новий об'єкт дослідження, ні навіть мовний метод» [2]. О.Кубря-кова, заперечуючи тезу В.Касевича, вважає, що когнітивна лінгвістика опрацювала свій метод, який передбачає «постійне співвіднесення мовних даних із іншими досвідними сенсомоторними даними... на широкому культурологічному, соціологічному, біологічному і– особливо – психологічному фоні», що «метод когнітивної науки полягає у спробі поєднати дані різних наук, гармонізувати ці дані та знайти смисл у їх співвідношеннях» [3].

Когнітивна лінгвістика успадкувала здобутки всіх попередніх мовознавчих парадигм і розвиває успадковані від лінгвістики, філософії та психології класичні проблеми зв'язків між мовою й мисленням, але розглядає їх у таких категоріях, як знання, його мовні різновиди, мовні способи репрезентації знань, мовні процедури оперування знаннями, ментальні структури та процеси у свідомості. Головна ідея, що виокремлює когнітивну лінгвістику як новий напрям, – та, що мовна здатність людини є частиною її когнітивної здатності. Отже, для когнітивної лінгвістики характерні такі загальні принципові настанови, як експансіонізм, антропоцентризм, функціоналізм і експланаторність.Найбільш важливим розділом когнітивної лінгвістики є когнітивна семантика. Її представники вважають, що їх головне завдання – виявити й пояснити, як організовано знання про світ у свідомості людини та як формуються й фіксуються поняття про світ. Тому вони розглядають семантику й мовні проблеми взагалі крізь призму пов'язаних із лінгвістикою наук. Це герменевтика, гештальтпсихологія, когнітивна психологія та ін. Такий симбіоз різних наук у дослідженні мовних явищ, із одного боку, сприяє всебічному їх вивченню, а з другого – призводить до втрати автономності лінгвістики як науки. Когнітивісти висунули ряд теорій і ввели в науковий обіг цілу низку нових понять і термінів. Новою є когнітивна теорія категоризації, тобтотеорія систематизації значень слів у мовній свідомості людини, яка здійснюється в межах сформованої в її свідомості картини світу. В її основу покладена ідея Б.Уорфа про членування світу на категорії за допомогою мови. Виділення такої категорії можливе лише тоді, коли для її назви в мові є відповідне слово. Новий, когнітивний погляд на категоризацію ґрунтується на припущенні, що здатність людини до категоризації пов'язана з її досвідом та уявою, особливостями сприйняття, культурою, а також зі здатністю створювати образи, метафори, метонімії тощо. Із теорією категоризації пов'язане поняття ментальних репрезентацій, під якими розуміють умовніфункціонально визначені структури свідомості та мислення людини, що відтворюють реальний світ у свідомості, втілюють знання про світ і почуття, які він викликає, відображають стани свідомості та процеси мислення [1]. Процеси свідомості й мислення розглядаються як оперування ментальними репрезентаціями. Основним семантичним поняттям у когнітивній лінгвістиці є концепт, під яким розуміють нерозчленоване уявлення про об'єкт, ідею поняття й навіть саме поняття. Він має психічну та мовну сутність. З одного боку, це ідеальний образ, чи, точніше, прообраз, що уособлює культурно зумовлені уявлення мовця про світ, з другого – він має певне ім'я в мові.

Упорядкованепоєднання концептів усвідомості людини становить її концептуальну систему. Концептосистема постійно змінюється під впливом безперервного процесу пізнання. Концептосистеми в різних людей не збігаються, що зумовлено не тільки їхнім інтелектуальним рівнем, ай життєвоюпрактикою. Компонентами концептосистеми є фрейми –структури, що репрезентують стереотипні, типізовані ситуації у свідомості людини та призначені для ідентифікації нової ситуації, що ґрунтується на такому ж ситуативному шаблоні. Особливу увагу когнітивісти приділяють вивченню метафори, вважаючи, що вона займає в когнітивній моделі мови центральне місце. Так, скажімо, Дж.Лакофф і М.Джонсон зазначають, що повсякденні метафори служать для структурування навколишньої дійсності й керують інтелектуальною діяльністю людини та її вчинками [4]. Водночас метафора є знаряддям формування нових ментальних категорій, утворення нових концептуальних систем, породження нового знання.У когнітивній семантиці метафора стала робочим інструментом, методом опису полісемії, її типів, способів переходу від одного значення до іншого. Більш того, за допомогою метафори відтворюється історія значень, причини та послідовність їх появи. У когнітивній лінгвістиці стираються межі між семантикою та психологією, між синхронією та діахронією, мовою й мовленням, між словниковою та енциклопедичною інформацією, між значенням і смислом, між різними значеннями полісемічних слів і навіть різними концептами. Заперечуються принципи мовної економії та алгоритмічної побудови речення. Стверджується, що мова не є економною, вона не тільки допускає дублювання, а й потребує його й функціонує не за алгоритмічними законами. Поряд із когнітивною лінгвістикою в сучасному мовознавстві продовжують розвиватися інші напрями, зокрема функціональна лінгвістика. Основний принцип функціональної лінгвістики – розуміння мови як цілеспрямованої системи засобів вираження. Функціональний підхід передбачає аналіз функціональної природи мовних одиниць і мови в цілому, при якому акцент робиться на призначенні мовної одиниці. Саме цим даний підхід відрізняється від інших, наприклад формального. Функціоналізм – це принципово типологічно орієнтована лінгвістика. Функціоналізм не формулює ніяких апріорних аксіом про структуру мови й цікавиться всіма фактами природних мов. Для нього характерний емпіризм, оперування великими базами даних; типовим є використання кількісних методів – від простих підрахунків до статистики в повному обсязі. Для функціоналізму характерна міждисциплінарність інтересів. Функціоналісти часто працюють на межі або навіть на території інших наук – таких, як психологія, соціологія, статистика, історія, природничі науки. Функціоналізм визнає, що мовна система є похідною від свого роду«екологічного контексту», в якому функціонує мова, тобто, в першу чергу, від когнітивної системи людини та умов міжособистісної комунікації. Дуже важливим для сучасного функціоналізму є принцип мотивації граматики дискурсивним, або текстовим уживанням. Граматика трактується функціоналістами як результат рутинізації, «кристалізації» вільного дискурсивного вживання. У рамках сучасного функціоналізму можна виділити кілька течій, що різняться ступенем радикальності. По-перше, можна говорити про «прикордонних» функціоналістів, які розглядають функціональний аналіз як деяке доповнення до аналізу формального, наприклад, роботи С.Куно та Дж.Хо-кінса. По-друге, існує група «помірних» функціоналістів, які досліджують в основному граматику, вважають її структурою частково автономною, а частково мотивованою функціями. Ця група надає чималого значення формалізації; представлена роботами

Р.Д.Ван Валіна, М.Драєра, а також «функціональ- ною граматикою» С.Діка. Нарешті, існує ціла гама«радикальних» функціоналістів, які вважають, що граматика може бути зведена до дискурсивних факторів (Т.Гівон, У.Чейф, С.Томпсон, П.Хопер).Помітним здобутком функціональної лінгвістики є введена в науковий обіг О.Бондарком теорія функціонально-семантичного поля як системи різнорівневих мовних одиниць, здатних виконувати одну спільну функцію, що ґрунтується на спільності категоріального змісту (аспектуальність, модальність, стан, персональність, посесивність, міра, локативність, темпоральність тощо). Останнім часом функціональна лінгвістика стала використовувати деякі ідеї когнітивної лінгвістики. Так, зокрема, О.Бондарко став досліджувати концептуальну структуру польових моделей і співвідношення універсальних та ідіоетнічних явищ у функціонально-семантичних полях. Лінгвістика тексту – напрям лінгвістики, врамках якого формулюються й вирішуються проблеми тексту [5]. Лінгвістика тексту досліджує внутрішню структуру тексту, його категорії, змістово-знакову й комунікативну репрезентацію. Лінгвістика тексту як наука формує нове онтологічне підґрунтя для аналізу взаємовідносин мови й мовлення, дозволяє спостерігати даний зв'язок через текст. Лінгвістика тексту спрямована на вивчення текстотвірних закономірностей, властивих усім текстам. Однак досягнення цієї мети передбачає попередній аналіз багатьох текстів і порівняння результатів. Тексти різних жанрів мають свої форми організації, вироблені та кодифіковані суспільною практикою. Джерелами лінгвістики тексту вважають античну риторику, поетику, що вивчали тексти, фігури мовлення, герменевтику, семіотику, психологію та ін.

Однак ці науки розглядали текст лише як об'єкт дослідження, як один із «побічних продуктів» комунікації, що має вигляд статичної структури елементів ітипів їхніх зв'язків.Формування й розвиток лінгвістики тексту в 1970-ті рр. збігається з виникненням нового напряму – лінгвістичного функціоналізму, орієнтованого на вивчення дискурсу, більш широкого поняття, ніж текст. Дискурсом уважається функціонування мови в реальному часі. До дискурсу входять не тільки власне мовні засоби, а й міміка, жести, за допомогою яких виражається референція, емоційно-оцінний вплив на співрозмовника. Дискурс вивчається разом із такими формами, як репортаж, інтерв'ю, судове засідання, інструктаж, товариська бесіда, офіційний прийом тощо. Всебічне вивчення дискурсу передбачає звернення до психологічних, етнографічних і соціокультурних стратегій породження й розуміння мовлення в певних умовах [6]. До початку 80-х pp. XX ст. термін «дискурс»уживався як синонімічний до терміна «текст». Нині під текстом розуміють об'єднану смисловим зв'язком послідовність знакових одиниць, основними властивостями якої є зв'язність і цілісність, а під дискурсом – різні види актуалізації тексту, розгля- нуті з погляду ментальних процесів у зв'язку з екстралінгвальними чинниками. Розвиток лінгвістики тексту був зумовлений посиленням уваги мовознавців до розрізнення понять «мова» й «мовлення», і відповідно до рівнів систем мови, визначення статусу тексту як автономної одиниці.Вивчення рівнів системи мови залишало відкритим питання щодо верхньої межі системи одиниць: фонема – морфема – лексема – вільне словосполучення – речення?Предметом вивчення синтаксису словосполученьяк науки про лінійну послідовність лексичних одиниць, крім речень, стали вільні словосполучення. Однак логічно було б передбачити існування одиниць більших, ніж речення. Про їх існування свідчило формальне виділення частин тексту – абзаців. Інтенсивне вивчення надфразових єдностей як одиниць тексту проводилося в 1960-1970-х рр. У 60-ті роки XX ст. увага мовознавців була зосереджена на дослідженні структури та граматики тексту: вивчалися засоби й типи зв'язності в тексті, принципи дотримання зв'язності для більш адекватного сприйняття тексту читачем.

У 70-х роках XX ст. на основі граматики тексту створюється семантичний напрям лінгвістики тексту, який починає поступово розглядатися в контексті глобальної семантичної зв'язності, а також семантичної еквівалентності як основи для об'єднання речень у зв'язний текст. У межах семантичного напряму лінгвістики тексту розробляються проблеми семантичних компонентів і смислової структури тексту, співвідношення семантики тексту й контексту, змістових, смислових категорій тексту, семантико-смислових основ та інтерпретації тексту тощо. Наприкінці 70-хроків XX ст. у лінгвістиці тексту виділяються три самостійні наукові дисципліни: загальна теорія тексту, граматика тексту, стилістика тексту. Теоретичний розвиток лінгвістики та закономірне включення тексту в багаторівневу систему лінгвістичних одиниць активізували дослідження різних типів текстів, зумовили практичні потреби визначення загальних принципів їх структурної організації та правил ефективної побудови. Комп'ютеризація стимулювала пошук лінгвістичних принципів їх автоматизованої підготовки, трансформації, аналізу й оцінювання, сприяла розвитку прикладної лінгвістики тексту. На сучасному етапі розвитку лінгвістика тексту інтегрує досягнення нових теорій і галузей знань, орієнтованих на мовлення, акт комунікації. Цю науку стали визначати як таку, що вивчає сутність і організацію передумов та умов людської комунікації. Текст перетворився на складну комунікативну структуру, за допомогою якої здійснюють комунікацію автор і адресат, враховується ситуація. Нині лінгвістика тексту досліджує широке коло питань: виділення одиниць і структур на рівні тексту, виявлення закономірностей побудови текстів, проблеми реферування текстів і з тики, породження та сприйняття тексту, його інтерпретації тощо, також різноманітні дослідницькі підходи до вирішення цих проблем

Висновки. Жодний науковий напрям не може претендувати на статус абсолютно правильного та едино можливого, однак кожний із них – це новий погляд на таке багатовимірне явище, як мова.

Нині тривають пошуки нових теорій, здатних повніше й точніше описати мову, робляться спробистворення цілісної інтегральної концепції мови. Можливо, такою теорією стане синергетична парадигма мови, в основі якої лежить філософська концепція синергетики. Синергетика – сучасний науково-філософський принцип, що розглядає природу, світ як самоорганізовувану комплексну систему. Сьогодні помітно, як мовотворчі тенденції буквально пронизують інтелектуальну творчість, в основі якої лежить виявлення та використання функціонування мовної системи, когнітивних можливостей мовного моделювання реальності.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 56