Слово композиція походить від латинського Compositio що означає твір, складання, зв'язок, зіставлення. Композиція забезпечує логічне і красиве розташування частин, з яких складається ціле, надає ясність і стрункість формі, робить з

Вступ до літературознавства

2. Основні галузі науки про літературу, їх загальна характеристика.
Основними галузями науки про літературу є три дисципліни. Це: теорія літератури, історія літератури, літературна критика.
Теорія літератури вивчає природу, специфіку, загальні закономірності розвитку художньої літератури, основні закони творчості, яких свідомо чи підсвідомо дотримуються письменники різних епох і народів. Вона встановлює критерії та принципи аналізу й оцінки літературного матеріалу.
Історія літератури досліджує літературний процес і на його основі з’ясовує місце і значення окремих явищ літератури.
Літературна критика – це певний відгук на важливі літературні події доби. Головне її завдання – всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство.

3. Історія літератури – одна з основних галузей науки про літературу.
Історія літератури займається дослідженням худ.літер. в історичному аспекті від її зародження і до наших днів. Вона включає в себе численні історії окремих національних літератур, як старих, що мають багатовікову історію, так і новітніх, розвиток яких обмежується десятками років. Історія літератури кожного народу має специфічні особливості, пов’язані з неповторними шляхами його історичного розвитку. Тривала відсутність державності укр.народу, утиски його мови та культури впродовж віків знайшла своє помітне відображення в історії національної літератури в цілому, у творчості окремих її працівників(Т.Шевченко, П.Куліш).
Своїм обсягом, значною кількістю наукових праць, багатством конкретного матеріалу іст.літер. виокремлюється серед інших основних літературознавчих дисциплін. Іст.літер. кожного народу поділяється на кілька періодів.
С. Єфремов називає 3 періоди в іст.укр.літер. :
доба національно – державної самостійності;
доба національно – державної залежності;
доба національного відродження.
Д .Чижевський виділяє такі періоди:
1. Доба монументального стилю 11ст.
2. Доба орнаментального стилю 12-13ст.
3. Переходова доба 14-15ст.
4. Ренесанс та реформація кінець 16ст.
5. Барокко 17-18ст.
6. Класицизм кінець18ст – 40-ві роки 19ст.
7. Романтика кінець 20х років – початок 60х років 19ст.
8. Реалізм – від 60х років 19ст….
9. Символізм початок 20ст.
В історії літер. побутують переважно ті ж жанри, що й у теорії:монографія, огляд, стаття, есе. Трапляються також нарис, рецензія.

4. Композиція художнього твору. Основні компоненти копозиції.
Композиція – форма побудови худ.твору, яка знаходить свій вияв у смислозначущому співвідношенні окремо взятих його частин. Складання з компонентів, які творять єдине ціле.
Укр. літературознавці 20ст.визначають композицію твору як його «вибудову, розподіл окремих частин, їх порядок, їхній взаємозв’язок, гармонійну будову всього твору або навмисне чи ненавмисне безладдя, в якому подано зміст твору.»
Одним із найважливіших компонентів композиції є сюжет. Це порядок, в якому розгортаються події твору. В основі сюжету завжди лежить якесь зіткнення, протиріччя – якийсь конфлікт, довкола якого і обертаються події.
В розгортанні подій визначаються такі елементи: експозиція – характеристика сюжету, що вводить читача в ситуацію; зав’язка – подія чи ряд подій, що стануть причиною конфлікту; розвиток дій, кульмінація – найвища точка напруги в розвитку конфлікту; розв’язка.
Композиція твору залежить від тих тематичних та ідейних завдань, які ставить перед собою автор.

Композиція — побудова твору, доцільне поєднання всіх його компонентів у художньо-естетичну цілісність, зумовлену логікою зображеного, представленого читачеві світу, світоглядною позицією, естетичним ідеалом, задумом письменника, каноном, нормами обраного жанру, орієнтацією на адресата.

Композиція виражає взаємини, взаємозв'язок, взаємодію персонажів, сцен, епізодів зображених подій, розділів твору; способів зображення і компонування художнього світу (розповідь, оповідь, опис, портрет, пейзаж, інтер'єр, монолог, діалог, полілог, репліка,ремарка) і кутів зору суб'єктів художнього твору (автора, розповідача, оповідача, персонажів).

Слово "композиція" походить від латинського "Compositio" що означає твір, складання, зв'язок, зіставлення. Композиція забезпечує логічне і красиве розташування частин, з яких складається ціле, надає ясність і стрункість формі, робить зрозумілим зміст.

5 ТЕОРІЯ ЛІТЕРАТУРИ

Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною та різноманітною. Структурно вона поділяється на кілька розділів. Перш за все теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі у сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще теорія літератури досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. Нарешті, до завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови художньої літератури, особливостей віршування тощо.

Теорія літератури досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури (української, китайської, іспанської тощо) закони й закономірності, що пов'язують літературу з навколишньою дійсністю, а також внутрішньо-літературні закони. Основними жанрами теорії літератури є монографія, стаття, огляд, есе.

Тео́рія літерату́ри — галузь наукового знання про сутність, специфіку художньої літератури як мистецтва слова, про засади, методи її вивчення, критерії оцінки літературних творiв. Теорія літератури як абстрактна, узагальнювальна наука про літературу формувалася поступово на основі роздумів, аналізу художньої творчості, мистецтва взагалі і в процесі диференціації гуманітарних знань сформовується наприкінці XVIII—XIX століть. у відносно окрему науку, продовжуючи взаємодіяти з філософією, естетикою, поетикою,історією літератури та літературною критикою.

Основними жанрами теорії літератури є монографія, стаття, огляд, есе. До основних завдань теорii лiтератури входить розгляд закономiрностей розвитку мови худ.лiтератури, особливостей вiршування тощо.

Теорія літератури – одна з основних галузей науки про літературу.
Дослідження, узагальнення та систематизацію загальних літературознавчих понять здійснює теорія літератури. Вона розвивається як узагальнююча наукова дисципліна, оскільки поставлені нею проблеми можуть бути розроблені тільки на основі глибокого дослідження багатьох окремих національних літератур на різних етапах їх історичного розвитку.
Система наукових понять, яку створює теорія літератури, є досить складною і різноманітною. Теорія літератури вивчає сутність, зміст і форму художньої літератури, її специфіку та функції як самостійного виду мистецтва. Далі в сферу впливу теорії літератури входить розуміння специфіки художньої творчості й аналіз конкретних літературних явищ, поділ поезії на роди та жанри. Ще досліджує літературний процес, зміну напрямів, течій, шкіл, особливості стилю окремого письменника й у цілому літератури певної доби. До завдань теорії літератури входить розгляд закономірностей розвитку мови худ.літер, особливостей віршування.
Т.л. досліджує загальні й спільні для кожної окремої національної літератури закони й закономірності, щ пов’язують літер. з навколишньою дійсністю, а також внутрішньо-літературні закони. Основними жанрами т.л. є монографія, стаття, огляд, есе.

6 Літературна критика дає специфічне «знання літератури», відмінне від «знань про літературу», які виробляє літературознавство.

Літературна критика — засіб регулювання і корекції літературного процесу, спілкування письменників з читачами. Основна суспільна функція літературної критики — регулятивна, яка підтримується і забезпечується як нормами і кодифікованими правилами, так і громадською думкою провідної освіченої верстви.

Провідними жанрами літературної критики є анотації, рецензії, статті, огляди, есе, літературні портрети, діалоги, дискусійні статті, монографії. Літературна критика активно функціонує в органічному зв'язку з журналістикою, спеціальною пресою, тому її часто характеризують як різновид публіцистики, породженої рефлексією з приводу мистецтва.

Літературна критика (від грец. κριτική — здатність судити, розглядати, оцінювати)

Літературна критика – галузь літературознавства і складова частина літературного процесу.
Літературна критика – це певний відгук на важливі літературні події доби. Головне її завдання – всебічний аналіз нових явищ літератури та його оцінка з точки зору того етапу розвитку, на якому перебуває суспільство.
Літературна критика як складова частина літературознавства має своїм завданням давати ідейно-естетичну оцінку творам письменників, показувати їхнє місце в літературному процесі доби, розкривати позитивні і негативні якості. Літературна критика призначена для письменників та читачів. Першим вона допомагає усвідомити вимоги дійсності до їхньої творчості, а другим – виробити певні естетичні смаки, розібратися в безмежному морі художніх творів, що друкуються в різних періодичних виданнях, виходять окремими книгами.

7 Компаративістика, за визначенням літературознавчого словника-довідника Р. Т. Гром'яка, Ю. І. Коваліва та ін., — це «порівняльне вивчення фольклору, національних літератур, процесів їх взаємозв'язку, взаємодії, взаємовпливів на основі порівняльно-історичного підходу (методу)» [1, с 369].

Як бачимо з поданого визначення, поняття компаративістики тісно пов'язане з поняттям взаємовпливів. Визначення поняття «художні взаємовпливи» надається у посібнику за ред. О. Галича: «Художні взаємовпливи — це різного характеру впливи одних мистецьких явищ на інші, розмаїті форми впливу всередині літератури чи взаємозв'язки сучасної літератури з художньої культурою минулих епох, звернення до творчості різних народів» [2, с 445].

Компаративістика як метод вивчення літератури (лат. comparo — порівнюю, фр. /a litterature compare — літературна компаративістика) складалася впродовж XIX століття, але її елементи з'явилися в літературно-критичних працях ще в епоху античності. Так, у «Поетиці» Арістотеля (384 — 322 до н.е.) у підрозділі XXVI читаємо про відмінності трагедії від епосу [3, с 679—680].

Значний внесок у порівняльне літературознавство в Україні був зроблений М. Дашкевичем, М. Драгомановим, І. Франком.

Професор Київського університету М. Дашкевич був одним з найпослідовніших прихильників компаративістики. Звертаючись до теорії міграцій, М. Дашкевич стверджував, що великі письменники минулого — Данте, Боккаччо, Шекспір, Мольєр, Гете та інші — не вигадували фабул, а запозичували їх із літературних творів, які траплялися їм, або ж із народної творчості. І. Котляревський і Т. Шевченко теж використовували відомі фабули, але по-новому їх розробляли. М. Дашкевич уважав, що в літературному творі важливі не оригінальність фабули, а її обробка, духовний зміст [4, 12]. У праці «Постепенное развитие науки истории литературы» (1877) він стверджував необхідність порівняльно-типологічних досліджень, які допоможуть визначити своєрідність і майстерність авторів національних творів.

Становлення компаративістики в Україні пов'язане також з ім'ям М. Драгоманова. Перші зразки порівняльних досліджень М. Драгоманова в галузі фольклористики і літератури разом з іншими його працями були зібрані в чотирьох томах львівського «Збірника історично-філологічної секції Наукового товариства імені Т. Шевченка» під заголовком «Розвідки Михайла Драгоманова про українську народну словесність і письменство»( 1899—1907). Особливу увагу вчений приділяв «мандрівним» сюжетам і їх інтерпретаціям в українському фольклорі та літературі. У працях «Найстарші руські драматичні сцени»(1885), «Два українських фабльо та їх джерела»(1886) та інших М. Драгоманов «розширив географію впливів на український фольклор і сформулював принцип необхідності виявляти запозичені та суто національні елементи в українській усній народній творчості» [4]. Займаючись порівняльним літературознавством, М. Драгоманов пропагував важливість загальнолюдських естетичних цінностей у розвиткові культури українського народу [2, с 69].

Вагомий внесок у порівняльне літературознавство в Україні зробив І. Франко (1856—1916). Він звертав увагу на аспект порівняльного аналізу творчості українських і зарубіжних письменників, напрямків і течій у різнонаціональних літературах.

Серед учених-компаративістів, які працювали в ЗО—50-х роках XX століття, слід відзначити академіка О. Білецького (1884—1961).

У сучасній компаративістиці актуальними є питання генетично-контактних зв'язків і типологічних відповідностей у різнонаціональних літературах.

Генетичними (від грецького genesis — походження, породження) вважаються зв'язки між різними літературними явищами, що мають спільне походження (спільні джерела творів, що належать до різних літератур, рецепція творів із інших літератур, міжнаціональні літературні впливи, запозичення і наслідування; переклади, переспіви тощо) [8, с 172]. Прикладом досліджень генетичних зв'язків є аналіз «мандрівного» сюжету про Дон Жуана в драматичних творах О. Пушкіна і Лесі Українки, започаткований низкою літературознавців (наприклад, О. Білецьким, Н. Крутиковою, О. Костенко, Л. Полушкіною, М. Яценко).

Контактні зв'язки (від латинського contactus — дотик) — це документально засвідчені взаємини між письменниками і відповідно школами, течіями, літературами. Д. Наливайко так зазначив особливості вивчення контактних зв'язків: «...Мета полягає в документально підтвердженому встановленні, що певний письменник був обізнаний з творчістю іншого письменника і зазнав його впливу, що певний мотив чи герой, особливість жанрової структури твору чи стилю запозичені чи привнесені...» [9, с 39].

Зокрема, у щоденнику Т. Шевченка зафіксовано, що Тарас Григорович слухав у виконанні акторки Піунової «Камінного гостя» О. Пушкіна, «відігріваючи,— за власним визначенням Шевченка, — губернським холодом обвіяну душу». Через деякий час він заніс у щоденник запис про читання М. Щепкіним монологу з «Скупого лицаря» О. Пушкіна [10, с 187, 242].

Н. Волошина вказує на захоплення Т. Шевченка драматургією В.Шекспіра. У творах українського поета ми знаходимо спільні риси з драматургією великого англійця: показ героїв у найтрагічніші моменти життя, створення ситуацій, у яких з найбільшою повнотою проявляються найрізноманітніші риси їхнього характеру, розгортання дії на широкому історичному тлі, прагнення бути гранично правдивим. Доля двох закоханих у драмі «Назар Стодоля» Шевченка певною мірою нагадує долю шекспірівських Ромео і Джульєтти [11, с 21].

Неабияке значення для компаративістики мають порівняльно-типологічні дослідження. Вони вивчають аналогії не лише на рівні творів, сюжету, жанрової структури, а й на рівні течії, напряму, стильових потоків у різних національних літературах. Ми погоджуємося з думкою А. Градовського, що контактно-генетичні зв'язки й типологічні сходження — дві сторони єдиного процесу, в аналізі того чи іншого типу міжлітературних взаємин увагу зосереджено переважно на порівняльно-типологічному вивченні національної літератури в контексті всесвітнього літературного процесу, а контактно-генетичним зв'язкам відведено допоміжну роль [12, с 13]. Прикладом узагальненого дослідження типологічних зв'язків літератур є колективна праця «Українська література в загальнослов'янському і світовому літературному контексті» [13].

Отже, певні історичні, суспільно-політичні й культурні особливості, що склалися в XX столітті, активізували дослідження в галузі взаємозв'язків національних літератур. «Жодна велика національна література, — констатував В. Жирмунський, — не розвивається поза живою і творчою взаємодією з літературами інших народів, і ті, хто думає піднести свою рідну літературу, стверджуючи, немовби вона виросла виключно на місцевому національному ґрунті, тим самим засуджують її навіть не на «блискучу ізоляцію», а на провінційну вузькість і самообслуговування» [15, с 71].

У процесі вивчення історико-літературної наступності важливо знайти не окремі елементи схожості, а те, що в якійсь мірі характеризує спільність творчих задумів, єдність або близькість ідейно-естетичних принципів. Причому, коли ми маємо справу з творчістю справжніх майстрів, кожний прояв спадковості — це новаторський акт, художнє відкриття.

8. Допоміжні галузі науки про літературу, їх загальна характеристика.
Літературознавство як і кожна інша наука, крім основних галузей має ще ряд допоміжних дисциплін.
Історіографія літературна – допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням історії розвитку та нагромадження знань з основних літературознавчих дисциплін – теорія літер., іст.літер., літер.критики. матеріалом цієї науки є також літер.джерела, присвячені творчості письменників і літературознавців.
Бібліографія літературна –наукова галузь, що займається виявленням, обліком і систематизацією друкованих творів, худ.літер і літературознавства.
Текстологія - допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням і тлумаченням худ.текстів, щоб донести їх до читача в первісному, задуманому автором вигляді.
Палеографія – допоміжна літературознавча дисципліна. З огляду на те, що нею послуговувалися в значній мірі історики, переважна більшість літературознавців не виділяє її як суто літературознавчу дисципліну. Палеографія вивчає писемні знаки, особливості написання літер у різні періоди розвитку мови того чи іншого народу, почерки, своєрідність паперу кожної доби, худ.прикраси – орнаменти тощо.

9. Бібліографія – допоміжна галузь літературознавства, типи бібліографії.

Бібліографія літературна –наукова галузь, що займається виявленням, обліком і систематизацією друкованих творів, худ.літер і літературознавства. Перелік творів та їх видань, покажчики монографії і статей про творчість окремих письменників чи з певних питань літературознавства про літер.того чи іншого народу укладаються в певному порядку, який допомагає науковцеві чи рядовому читачеві швидко знайти потрібну книгу.
Бібліографія обліковує також узагальню вальні праці, біобібліографічні словники, такі як, наприклад, біобібліографічний словник у 5ти томах «Укр.письменники», 5ти томна «Укр. Літер. Енциклопедія» (вийшло 3 томи), «Шевч.словник»(у 2х томах) тощо. Бібліографія є складовою частиною літературознавчого джерелознавства.
Типи: персональна, біобібліографія, проблемно-тематична, періодики, національна, державна.

10. Тестологія – допоміжна галузь літературознавства, типи текстології.
Текстологія - допоміжна літературознавча дисципліна, яка займається дослідженням і тлумаченням худ.текстів, щоб донести їх до читача в первісному, задуманому автором вигляді. Особливо неоціненною є її роль при підготовці наукових видань, окрема для відновлення пропусків , зроблених цензурою чи письменником з певних ідеологічних мотивів. Важлива робота ведеться текстологами, щоб подати в первісному вигляді худ.твори Шевченка, Куліша, Франка, Л.Українки, Тичини, Симоненка, Стуса. Інколи текстологи допомагають встановити авторство того або іншого твору чи віришити питання про канонічну редакцію .
Текстологічне вивчення письменницьких рукописів. Особливо тих змін і поправок, які автор вніс до своїх творів, допомагає вникнути в його худ.секрети, з’ясувати еволюцію худ.свідомості.

27. Поняття змісту в худ.творі. Основні компоненти змісту.
Зміст – внутрішня суть твору, те, що лежить в основі твору, зображується в ньому і пізнається в ньому. Зміст може бути явним («Кавказ» Т.Шевченко) і прихованим («Великий лось»).
Основні компоненти змісту:
Тема – коло подій, життєвих явищ або якась сторона людського життя, представлена у творі в органічному зв’язку з проблемою. Тема – це те, що зображується у творі, про що він написаний.
Тематика – сукупність основної й усіх залежних від неї побічних тем одного твору, а також сукупність тем, що їх розробляє в ряді творів якийсь автор.
Конфлікт – це зіткнення протилежних інтересів і поглядів, напруження і крайнє загострення суперечностей, що призводить до активних дій, ускладнень, боротьби.
Проблематика – ряд запитань, які ставить митець перед собою, персонажами і читачем у худ.творі.
Ідея літер.твору – провідна, основна думка твору, ядро задуму автора

53Силабічне віршування

Силабічне віршування (грецьк. sylabe — склад) — система віршування, в основу якої покладена рівна кількість складів (часто — 13,рідше — 11) при невпорядкованому вільному розташуванні наголошених та ненаголошених. Силабіче віршування характеризується також парним римуванням, переважно паракситонним, метричною константою, тобто, коли наголос припадає на клаузулу та на відповідний склад перед цезурою, котра ділить віршовий рядок на 2 рівновеликі частини.

Силабічне віршування притаманне поезії, що базується на мові з постійним наголосом у словах на останньому (французька) чи передостанньому (польська) складі. В їх межах він не має смислорозрізнювального значення, його переміщення відбувається у межах одного і того ж розміру. Це спостерігається у французьких, польських, турецьких, сербських, вірменських та н. версифікаціях. Під впливом такого віршування у Польщі та латиномовних поетик силабічне віршування поширилось і в Україні XVI—XVIII cт., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження — коломийки.

Розміри силабічної системи

Щодо розмірів силабічної системи, то їх значно менше, ніж у квантитативній чи силабо-тонічній. Так, силабо-тонічний розмір вірша, себто суму умов, за яких два вірші вважаються рівними визначають 3 фактори:

Розмір силабічного вірша визначають лише 2 фактори:

1) кількість складів до константи;

2) розташування цезур.

1. Одно- та двоскладові силабічні вірші зрідка зустрічаються в гетерометричних (складених) строфах у поезії тих народів, де силабічна система досягла високого розвитку.

Односкладовим віршем закінчується строфа в «Ірисах» Юліана Тувіма:

Квіти дістав я. Таємний знак

Не знать, від кого.

І вже на серці — тремтливий ляк:

Іриси темні — таємний знак,

Що принесе він, пощо, для чого?

Стримать дитинну мою тривогу

Як?

(Перекла розміром оригіналу Ігор Качуровський).

2. Трискладовий рідко зустрічається самостійно, має тенденцію до хореїзації, бо коли наголоси падають на 2-й і 3-й склади, виникає неприємний для слуху звук.

Під впливом такого віршування у Польщі та латиномовних поетих силабічне віршування поширилось і в Україні 16-18 ст., знайшовши тут зустрічні течії фольклорного походження — коломийки. При певному пануванні парокситонної рими у творчості тогочасних українських поетів (Данило Братковський, Лазар Баранович, Софроній Почаський, Климентій Зіновіїв, Семен Дівович та інші) вживалися вірші з окситонним римуванням, не властивим польській поезії (І. Максимович, «Алфавіт зібраний, римами складений»), траплялися дактилічні закінчення перед цезурою (деякі фрагменти твору Касіяна Саковича «Вірші на жалосний погреб зацкого рицера Петра Конашевича-Сагайдачного...»:

Кгди ж лепій єст стратити // живот за ойчизну,

Ніжли неприятелю // достать ся в корзину

Україномовна стихія із гнучкою формою акцентування сприяла поступовому видозмінюванню силабічного віршування, зумовлювала повільний перехід від Івана Некрашевича та Григорія Сковороди, до згармонійованої силабо-тоніки, що помітно виявилася в українській поезії другої половини 19 ст.

54 Метричне (античне) віршування (лат. antiwuus —стародавній) —різновид квантитативного віршування, що склався в еллінську та римську добу. Характеризується чергуванням довгих та коротких складів, бо в античних мовах різнилися довгі та короткі звуки. Стопа нагадувала музичний такт, зумовлюючи не читання, а наспівування віршованого тексту. Найпростішим елементом ритмотворення вважалася мора як одиниця довготи:

короткий склад дорівнював одній морі (»), довгий — двом (—); обидві формували стопу.

Основні стопи античного віршування такі:

Двоскладові (на 3 мори):

— ямб (E—);

— хорей, або трохей (—E);

— трибрахій (EEE).

Трискладові (на 4 мори):

— дактиль (—EE);

— анапест (EE—);

— спондей (— —).

П’ятискладові:

— бакхій (E— —) та

— антибакхій (— —E);

— кретик (—E—);

— амфімакр (— —E);

та 4 пеони (—EEE, E—EE, EE—E, EEE—).

Шестискладові:

— молос (—— —);

— хоріямб (—EE—);

— антиспаст (E— —E;

— 2 іоники (EE— —, — —EE), висхідний та низхідний.

Семиморні:

— 4 епітрити (E— — —, —E— —, — —E—, — — —E).

Короткі триморні, подеколи чотириморні стопи об’єднувалися в пари — диподії, де одна з них має посилений ритмічний наголос, адже в кожній стопі розрізняються сильна частина, названа арсисом (власне довгий склад), та слабка, або тесис (короткий склад), які в перекладах нині передаються у вигляді наголошених та ненаголошених складів.

Античний вірш складався з однакових стоп, отримуючи відповідну назву, як от дактилічний гекзаметр, ямбічний триметр (чотири диподії), трохеїчний тетраметр (чотири диподії). Рівноскладові стопи при цьому можуть взаємозамінюватися, як, наприклад, у ямбічному триметрі ямб (E—) на спондей (— —), збагачуючи таким чином ритмометричні особливості навіть у межах стопи.

Пізніше у новоєвропейській поезії втратилося відчуття довгих та коротких складів, котрі визначили специфіку античного віршування, але термінологія, набувши нового змістового наповнення, збереглася, підпорядкована вже новим версифікаційним принципам.

55Сила́бо-тоні́чне віршува́ння (грец. syllábe — склад і tonos — наголос) — система віршування, в основу якої покладено принцип вирівнювання наголошених та ненаголошених складів, їх чергування, кількість та місце розташування ритмічних акцентів у віршовому рядку.

В українській поезії силабо-тонічне віршування з'явилося у XIX ст., прийшовши з російської поезії, витіснивши силабічну систему та співіснуючи з національним коломийковим розміром, широко використовуваним Т. Шевченком. Однак перші спроби переходу на силабо-тоніку спостерігаються уже в творчості І. Некрашевича у другій половині 18 ст., але тільки в поемі І. Котляревського «Енеїда» чотиристопний ямб зазвучав природно, відкриваючи перспективу для силабо-тонічного віршування в українській поезії.

Складається воно з двоскладової (хорей — з наголосом на першому складі; ямб — на другому складі) та трискладової стоп (дактиль — з наголосом на першому складі, амфібрахій — на другому, анапест — на третьому складі); відповідно так називаються і віршові розміри. Характерна риса силабо-тонічного вірша — ритмоінтонаційна інерція завдяки схемі розподілу наголошених та ненаголошених складів, що дає можливість відповідно систематизувати ритмічний рух поетичного мовлення. Велике значення для ритмічного урізноманітнення такого вірша має також наявність пірихіїв або поява надсхемних наголосів.

Силабо-тонічне віршування у сьогоденній українській поезії співіснує поряд із тонічним (акцентний вірш, паузник та інші).

56Теорія тонічного віршування

Кількість наголосів визначає розмір віршорядка: він може бути двічі, тричі і т. д. наголошеним. Найчастіше спостерігаються рядки з трьома та чотирма наголосами. Ненаголошені та напівнаголошені слова виконують лише допоміжну й варіативну роль у витворенні тонічного розміру. А в пісенній, фольклорній тоніці додаються ще й суто музичні наголоси. Незважаючи на закоріненість української літературної тоніки у власний питомий ґрунт, теоретичне її осмислення ще недостатнє.

Російський учений М. Гаспаров називає чотири щаблі переходу від силабо-тонічного віршування: 1) силабо-тонічний віршорядок — обсяг міжіктових інтервалів постійний (у ямбі та хореї — один склад, у трискладових розмірах — два склади); 2) дольник — обсяг міжіктових інтервалів коливається в діапазоні двох варіантів (1–2 склади); 3) тактовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається в межах трьох варіантів (1–2–3 склади); 4) акцентовик — обсяг міжіктових інтервалів коливається необмежено і на слух не сприймається. Суто тонічне віршування починається «за порогом тактовика» і вимірюється вже «не кількістю стоп (і, відповідно, кількістю сильних місць, іктів), а кількістю слів (і, відповідно, наголосів)…»

Цей досить зручний для арифметичних обрахунків підхід водночас ігнорує індивідуальні особливості творів, надто ж тих, що їх «надиктувала» авторам певна мелодія, а також тих, де, залежно від манери декламування, емфатичні наголоси, подібно до мелодійних акцентів у пісенній тоніці, переважають словесні. Прихильники музичної та декламаційної концепції тонічного віршування шукали інших критеріїв його ідентифікації — графічних (В. Маяковський), тактометричних (О. Квятковський), пісенних. Дослідники ритміки фольклорної пісні найдрібнішою одиниицею тонічного віршування називають «півстих» (О. Потебня, Ч. Нейман, П. Бажанський), або «музикальну стопу» (І. Франко, О. Востоков). Перший термін більш акцентує на словесному компоненті пісні, другий — на мелодійному. Є ще термін з виразною танцювальною семантикою — «коліно». Теоретик і практик тактовика І. Сельвінський стверджував, що є сенс говорити про тактову систему віршування, де текст не скандується, а диригується, як у музиці: на 4/4, 3/4, 6/4 і т. д. Тактовик вільно вбирає в себе і класичні розміри силаботоніки, і паузники, й акцентовики.

[ред.]

Т.в. в українській літературі

У зіставленні різних поглядів на природу тонічної системи віршування виявляється спільне, що розкриває її питомі змістові характеристики, — інтонаційна розкутість; відсутність регламентованого закріплення наголосів на певних місцях, підпорядкованість мовній, фразовій, словесній ритмо-мелодиці при одночасному вокальному протягуванні або стисненні слів за рахунок їх наголошеності, ненаголошеності; напівнаголошування та двонаголошування; принципи ізотонізму й ізохронізму (вони не дотримуються у речитативному та говірному уснопоетичному віршуванні).

У наближенні до цих фольклорних взірців чи їх імітації з'являється в сучасній українській поезії абсолютна тоніка, а здебільшого вона поєднується з тактовиком і його різновидом — паузником. Понадчотирискладовий поріг ненаголошеності має в нашій просодії меншу частотність, ніж у російській, тому питому рису української тоніки слід шукати в розмовних, говірних, речитативних інтонаціях та зворотах, поєднаних із аритмічною мелодикою фрази:

Ото ж воно й почало́ся з

то́го,

що одружи́вся дурний

Петро́.

Ті́льки до хати привів

небо́гу —

зразу ж топи́тись пішов у

Дніпро.

Початок, як і наступний текст «Казки про Дурила» В. Симоненка, не надається до однозначних підрахунків кількості ненаголошених складів, оскільки, залежно від манери читання, емфатичних акцентів і пауз, кожен рядок може мати неоднакову кількість наголосів. Наприклад, 4-й можна прочитувати як із двома наголосами (топитись, Дніпро), так і з чотирма, на кожному слові (і тоді виходитиме 4-стопний дактиль). І все ж виразно відчувається розмовна інтонація, яка не дозволяє читцеві ставити «зайвих» наголосів, хоча вони в принципі й можливі. Уривок виразно тяжіє до тонічної двонаголошеності.

60Тверді строфічні форми(тріолет, рондо, сонет)

Деякі строфи мають усталену, традиційну будову, тому їх називають твердими, тобто непорушними. Це, зокрема, терцина, тріолет, секстина, октава, сонет, рондель. Вони виникли у поезії романських народів за часів перехідної доби від Середньовіччя до Ренесансу. Так, тріолет, відомий з XIII ст., складається з восьми рядків, певні з яких повторюються, інколи з незначними змінами. Ця < трофічна форма має лише дві рими:

І ти лукавила зо мною! А

Ах, ангельські слова твої б

Були лиш облиском брехні. б

І ти лукавила зо мною! А

І нетямущому мені б

Затрули серце гризотою А

Ті ангельські слова твої... б

І ти лукавила зо мною! А

І, Франка

З наведеного прикладу бачимо, що перший рядок повторюється ще двічі — четвертим і восьмим, другий повторюється передостаннім. У ронделі, як і в тріолеті, можливі дві рими і також повтор першого (тричі) і другого (двічі) віршового рядка, але всього віршових рядків у ронделі тринадцять:

Іду з роботи я, з завода А

Маніфестацію стрічать. б

В квітках всі вулиці кричать: б

Нехай, нехай живе свобода! А

Сміється сонце з небозводе, А

Кудись хмарки на конях мчать... б

Іду з роботи я, з завода А

Маніфестацію стрічать. б

Яка весна! яка природа! А

У серці промені звучать... б

— Голоту й землю повінчать! б

Тоді лиш буде вічна згода. . А

Іду з роботи я, з завода. А

П. Тичина

До твердих строфічних форм також належать арабські газелі, японські танки і хокку, малайський пантум та інші. Одні з них більш популярні, інші — менш. Особливо поширений сонет.

⇐ Предыдущая 1 2 3 4 5 6 78