Національна і наднаціональна регіональна політика

Національна і наднаціональна регіональна політика

у країнах ЄС

Початок проведення регіональної політики в європейських країнах припадає на 30-і pp. XX ст. Виникнення значних територіальних диспропорцій на той час було спричинене світовою економічною кризою, в результаті якої загострились соціальні проблеми та відбулось посилення напруги у суспільстві. На сьогоднішній день процес регіонального розвитку і формування регіональної політики значною мірою пов'язаний із глобалізацією світового господарства, посиленням впливу транснаціональних корпорацій на розвиток держав і регіонів, інноваційним характером сучасного виробництва. Завдяки збільшенню місцевої і регіональної ініціативи щодо використання власного потенціалу, регіони мають можливість досягти найбільш раціональної структури і спеціалізації господарства, знайти свою нішу на світовому ринку.

Досвід проведення регіональної політики до створення Європейського економічного співтовариства, а пізніше — Європейського союзу, може бути узагальнений відповідно до дій окремих країн у сфері регіонального розвитку. Так, у Великій Британії було прийнято спочатку «Схему переносу промисловості» (1928), а згодом з метою запобігання виключно високому рівню безробіття — закон «Про особливі райони». Регіональна політика в Італії бере початок з 1942 p., коли було прийнято закон «Про координацію діяльності в області міського будівництва», а в 1950 р. було створено Фонд допомоги Півдню, утворено обласні комітети регіонального планування. Перші заходи з державного втручання у регіональний розвиток Франції, що розпочалися ще з 1940-х pp., являли собою створення розрізнених, локальних програм. Лише практично з 1963 р. регіональні заходи були включені до Єдиного національного економічного плану. Після Другої світової війни у Німеччині було розроблено програму відновлення районів, а з 1955 р. почала діяти Програма регіональної допомоги районам, а з 1959 р. з метою запобігання виключно високому рівню безробіття — Федеральна програма сприяння регіональному розвитку, що мала три розділи: програму допомоги районам, розташованим на східних кордонах ФРН (для прикордонних районів), програму розвитку районів, що підлягають відновленню або оздоровленню (для відсталих районів), та програму індустріалізації основних центрів розвитку в сільських районах.

Загалом рівень соціально-економічного розвитку європейських країн є високим, але існують значні територіальні диспропорції як у межах самих країн, так і між ними. У зв'язку з цим використовуються поняття «центральні зони» та «периферійні». Вважають, що центральні регіони — це території північних країн ЄС, між тим як периферійні — аграрні та аграрно-індустріальні найбільш притаманні південним країнам ЄС (Італії, Іспанії, Греції, Португалії). Центральні регіони розміщуються в смузі між двома найзначнішими транспортними магістралями: Глазго — Манчестер — Лондон — Париж — Ліон — Марсель та Рур — Цюріх — Рим — Неаполь. У цій зоні зосереджені найбільші міські центри й розвинуті регіони, які визначають високий рівень матеріального забезпечення населення. Характерною особливістю регіонального розвитку Європейського співтовариства є його постійне просторове розширення за рахунок Данії, Ірландії, Великої Британії (1973 p.), Греції (1981 p.), Іспанії, Португалії (1986 p.), Польщі, Угорщини, Чехії, Словаччини, Словенії, Литви, Латвії, Естонії, Кіпру, Мальти (2004 p.).

Із підписанням Римського договору про утворення Європейського економічного співтовариства (1957) проблеми регіонального розвитку виходять за межі національних інтересів і стають предметом комунітарної політики. Всебічний розвиток економіки країн досягається шляхом зменшення розриву між різними їх регіонами. Особлива увага була звернена на найбільш відсталі райони. Проте диспропорції між країнами — учасницями співтовариства не зменшувалися. У зв'язку з цим у 1970 році почали проводитись дії з узгодження регіональної політики на конференції міністрів регіонального (просторового чи територіального) планування. У 1979 році була прийнята резолюція Ради Європи про керівні принципи регіональної політики. Серед цих принципів слід відзначити наміри більш швидкого подолання різниці, яка існує в рівнях розвитку регіонів різних країн.

У 70-х — на початку 80-х років регіональна політика була спрямована на впровадження окремих, у більшості випадків не пов'язаних між собою національних проектів, основна мета яких — створення робочих місць у відсталих районах і фінансування інфраструктурного будівництва (доріг, портів, туристичних комплексів). Зменшення регіональних диспропорцій було незначним, що стало причиною розробки нових ініціатив.

Подальшим кроком у напрямку гармонізації національних концепцій регіональної політики, що було втілено у Єдиному європейському Акті (1987). У розділі «Економічна та соціальна єдність» були викладені основні принципи зближення рівнів розвитку країн — членів співтовариства. Головним було — скоротити розрив між різними регіонами та зменшити відставання регіонів, що знаходяться у найменш сприятливих умовах. Регіональна політика та її фінансове забезпечення спрямовувалися на такі основні цілі (objectives): розвиток регіонів, рівень яких нижчий від комунітарного (ціль 1); реструктуризацію регіонів, що мали спад промисловості (ціль 2); структурний розвиток сільських районів (ціль 56); структурний розвиток рідко заселених регіонів (ціль 6). Згідно з розробленою програмою, 51% населення загальної його чисельності в ЄС отримує допомогу. До інших важливих напрямів регіональної політики відносяться: подолання довгострокового та молодіжного безробіття (ціль 3); адаптація робітників до змін у промисловості (ціль 4) сприяння структурним змінам у сільському господарстві та рибній промисловості (ціль 5а). Головним засобом досягнення цілей розглядалось планомірне створення для населення різних регіонів приблизно однакових умов доступу до капіталу, праці, освіти і послуг на основі бюджетно-фінансового вирівнювання. При цьому посилювалась стимулююча функція, що сприяла розвитку регіональних ініціатив, ефективному використанню економічного потенціалу регіонів.

Наприкінці 80-х років були сформульовані основні принципи реалізації регіональної політики: концентрації, субсидіарності, децентралізації, компліментарності та партнерства. Принцип концентрації передбачає накопичення засобів фондів у тих регіонах, які найбільше цього потребують, з метою усунення розпорошення у розгалуженій структурі ЄС. Субсидіарність — взаємодоповнюваність основних видів економічної політики, кожний з яких реалізується по-різному у рамках ЄС залежно від складу суб'єктів інтеграції, які беруть участь в ухваленні відповідних рішень. Конкретні завдання вирішують на тому рівні (регіональному, національному, міждержавному), який виявиться найефективнішим. Чим більший рівень децентралізації у проведенні регіональних заходів, тим успішніше їх виконання. Принцип компліментарності передбачає запобігання споживчих настроїв у депресивних регіонах. Постійне споживання фондів ЄС у перспективі може призвести до довгострокової орієнтації на отримання переваг, що надаються регіонам. Партнерство — це співробітництво між об'єктами різних рівнів (ЄС, держава, регіон) територіально-адміністративних одиниць з метою досягнення спільної мети.

Про ефективність регіональної політики в країнах ЄС свідчать такі дані. Якщо у 1986 році ВВП на душу населення у 10 найбідніших регіонах складав 41% середнього показника, то у 1996 р. — 50%. Загалом за 10 років зростання ВВП на душу населення у найбідніших регіонах було на 3% більшим за середньо-союзний показник.

За термінологією ЄС регіони з відносно високим рівнем розвитку відносяться до «передових» (advanced), «розвинених» (developed), «моторних» (motor) і т.д. Територіальні одиниці з низькими показниками визначаються як «депресивні» (depresed), «відсталі» (lagging), «виснажені» (distressed), «покинуті» (direlict) та ін. За формальним підходом виділяються так звані «проблемні» регіони — ними часто називають перенаселені зони або території з високою концентрацією господарської діяльності. Прихильники функціонального підходу виділяють регіони з метою виконання певних функцій політичного та адміністративного управління, планування, прогнозування, програмування і т.д. Широко використовується комбіновані схеми виділення регіонів — як за формальним, так і за функціональним принципами.

В ЄС була розроблена єдина сітка районів, що має три рівні. Вона отримала назву «Номенклатура територіальних одиниць для статистики» (NUTS). Тут максимально враховано національні особливості кожного із членів співтовариства. До регіонів найвищого порядку (NUTS-1) входять декілька промислових районів або окремі федеральні одиниці держави. Регіони середньої ланки (NUTS-2) найпоширеніші, саме цей статистичний рівень є базовим для більшості показників та аналітичних звітів. Хоча розміри цих регіонів приблизно однакові, кількість населення дуже варіює (від 9-10 млн. у Іль де Франс та Ломбардії до 2-3 тис. на Корсиці та у Віллі д'Аоста). Всі інші регіони належать до найдрібніших (NUTS-3), приблизно їх можна порівняти з адміністративними районами України. Відповідно до рівнів регіонів визначається допомога та напрями її використання. Основними об'єктами регіональної політики є регіони другого ступеня, хоча їх кількість по країні значно коливається від 3 — у Данії до 46 — у ФРН. У якості основного показника, що характеризує гостроту регіональних проблем, у ЄС використовується синтетичний індекс регіонального розвитку, який розраховується на основі значень ВВП на душу населення, ВВП на одного зайнятого, рівня безробіття, перспектив зростання зайнятості, зважених у співвідношенні 2,5 : 2,5 : 4,0 : 1,0.

У Програмі дій ЄС на 2000-2006 роки на фінансування регіональної політики передбачено витратити понад 35% бюджету ЄС. Обсяг допомоги, яку отримують регіони, залежить від рівня їх розвитку та типу складнощів, які вони відчувають. Регіональна політика зараз проводиться за трьома напрямками (objectives):

• ціль 1:сприяти розвитку і структурним змінам у регіонах,що відстають у соціально-економічному розвитку (70% фінансових ресурсів);

• ціль 2:підтримання економічних і соціальних перетворень у регіонах, що відчувають структурні труднощі (11,5% фінансових ресурсів);

• ціль 3:підтримання модернізації освіти, навчання та зайнятості (12,3%).

Для визначення регіонів, які потребують підтримки, було проведено типізацію регіонів. Основними її показниками в країнах ЄС є: 1) ВВП на душу населення; 2) структура зайнятості та рівень безробіття. За цими показниками виділяють проблемні регіони із низьким рівнем економічного розвитку і старопромислові регіони, що можуть отримати допомогу із структурних фондів ЄС. Кожна країна ЄС має право формувати власну регіональну політику, виходячи із рівня свого соціально-економічного розвитку і національних пріоритетів. Використання інструментів регіональної політики значною мірою залежить від потенціалу регіонів, територіальних відмінностей їх розвитку, особливостей регіональних проблем, ступеня децентралізації державного управління та рівня автономії регіонів. Характерним для регіональної політики ЄС є посилення однорідності національної політики, зближення принципів та механізмів її реалізації, збільшення ініціативи центрального уряду в питаннях згладжування регіональних диспропорцій, надання переваг регіональним інвестиціям перед регіональними стимулами, зосередження уваги на капітальних вкладеннях і зайнятості.

Відповідно до програми дій, підтримку, визначену у цілі 1, мають регіони, де рівень ВВП на душу населення становить менше 75% середнього показника в ЄС. Крім того, об'єктами регіональної політики визначені: а) сім найбільш віддалених регіонів з незначним економічним та демографічним потенціалом; б) області Швеції і Фінляндії, що мають низьку густоту населення; в) Північна Ірландія, що отримує спеціальну допомогу для досягнення узгодженості між громадами загальним обсягом 500 млн евро. Загалом, приблизно 60 регіонів у 13 державах отримують фінансування. Певну допомогу отримують регіони, що фінансувались у період 1994-1999 pp., але у 2000-2006 втратили на це право.

Питання вдосконалення регіональної політики знаходяться у компетенції органів влади ЄС: Європейського парламенту, ради ЄС, Європейської комісії, Європейського суду та Рахункової палати. Серед спеціальних органів можна назвати Комітет з питань регіональної політики, транспорту та іноземного туризму, до компетенції якого входять питання регіональної (структурної) політики, зокрема, складання, впровадження та оцінка планів та проектів програм з регіональної політики для найменш розвинених регіонів; вирішення проблем віддалених від центрів регіонів та островів; вплив іншої політики ЄС на економічний та соціальний розвиток регіонів; діяльність Структурних Фондів та координація дії структурних інструментів політики ЄС; аналіз заходів, що проводяться країнами — членами ЄС, та вплив національної допомоги на розвиток регіонів; міжрегіональна та транснаціональна кооперація; відносини з місцевими та регіональними органами влади та їх причетність до регіональної політики.

Основним виконавчим органом є Комісія ЄС, що формує бюджет Союзу та контролює його виконання, керує спеціальними фондами, фундаціями програмами. Дирекція головного управління (Дирекція DG-16) цілком присвячена регіональній та структурній політиці. До обов'язків цього інституту входить подолання просторових диспропорцій в ЄС, і результатом його діяльності є розширення масштабів загальної регіональної політики ЄС. Дирекція складається з регіональних підрозділів (підрозділ з питань проблемних регіонів, «країновий» підрозділ та ін.) і є відповідальною за розвиток слаборозвинутих, кризових промислових, аграрних та малозаселених регіонів, але свою діяльність у цьому напрямку координує з іншими генеральними дирекціями, наприклад, з питань соціальної та аграрної політики.

Крім органів влади, проблемами регіональної політики ЄС займається Комітет регіонів (1993). Він є дорадчим інститутом з функціями систематизації та концентрованого представництва як регіональних, так і місцевих інтересів у законотворчому процесі. Комітет регіонів складається з представників регіональних і місцевих органів ЄС (222 представників різних країн), з ним повинні консультуватись Рада Міністрів, Комісія та Європейський парламент у тих галузях політики, що безпосередньо торкаються інтересів регіонів. Крім того, Комітет користується правом надання висновків за власною ініціативою, що забезпечує організаціям — представникам регіональних та місцевих інтересів можливість висловлювати свою позицію з усіх питань стосовно європейської інтеграції.

Фінансування заходів регіональної політики відбувається переважно зі структурних фондів.

Найбільшим з них є Європейський фонд регіонального розвитку (ЄФРР), що був створений у 1975 р. Він проводить фінансування заходів з проведення структурних змін в економіці регіонів, що відстають у своєму розвитку. Із збільшенням обсягів фінансування збільшилась регіональна спрямованість інших структурних фондів: Європейського соціального фонду (ЄСФ), Європейського фонду орієнтації та гарантій у сільському господарстві (ЄФОГСГ). Кошти ЄСФ спрямовують на перекваліфікацію трудових ресурсів і заходи зі створення нових робочих місць. ЄФОГСГ фінансує програми з допомоги фермерам, що мають додаткові витрати, пов'язані з організацією спільного європейського ринку продовольства та цінами на ринках. Починаючи з 1993 р., у напрямку усунення структурних диспропорцій регіонів працює Фонд Єднання. З нього фінансувався транспорт та екологічна інфраструктура у Державах-членах, що мали ВНП на душу населення менше, ніж 90% від середньоєвропейського рівня (Греція, Ірландія, Іспанія, Португалія).

Із загального обсягу фінансування на 2000-2006 pp. (213 млрд евро), 195 млрд евро (92%) надходять із структурних фондів: ЄФРР, ЄСФ, ЄФОГСГ, Фонду Єднання та Європейського інвестиційного банку (СІВ). У фінансуванні кожного регіону частка структурних фондів не повинна перевищувати 75% . Ця норма може бути збільшена до 80% для регіонів, що мають право на допомогу Фонду Єднання.

Найбільшу допомогу нині отримують такі держави, як Італія, Іспанія, Німеччина, Греція і Португалія, найменше її потребують Люксембург, Австрія і Скандинавські країни. При цьому досягається подвійний ефект. Надходження коштів до країн, що мають проблемні регіони, сприяє їх економічному піднесенню. Водночас країни-донори мають можливість вийти на нові ринки праці і збуту, освоювати їх завдяки впровадженню нових технологій, підвищуючи завдяки цьому продуктивність і прибутковість власної господарської діяльності.

Регіональна політика в країнах ЄС є досить ефективною. Зменшується різниця між показниками ВВП на душу населення у найбідніших та найбагатших регіонах ЄС. Особливо успішними є процеси конвергенції у найбільш проблемних країнах —Ірландії, Іспанії, Португалії та Греції. Результатами запровадження регіональної політики стало збільшення обсягів ВВП Португалії на 3,5% , Греції — на 2,4%, що досягнуто головним чином завдяки фінансуванню зі Структурних фондів. Підвищення ефективності фінансування передбачається досягти завдяки визначенню пріоритетних напрямів (інфраструктура, наукові дослідження, створення інформаційного суспільства, зростання людського потенціалу), а також досягнення узгодженості дій дер-жав-членів і Комісії щодо підписання договорів, оформлення документів програмування.

Розширення ЄС за рахунок країн Центральної та Східної Європи збільшило і територіальні диспропорції в ЄС та потребу в інтервенції з боку наднаціональних органів влади. Валовий внутрішній продукт країн — новачків ЄС становить 5% від сукупного ВВП ЄС. За попередніми підрахунками, новим членам знадобиться в середньому близько 50 років, щоб досягнути рівня економічного благополуччя розвинених країн Європи.

Для зменшення територіальних диспропорцій до вступу країн у ЄС країнам-кандидатам надається фінансова допомога. Так, протягом семи років перед вступом у 2000—2006 pp. країнам Центральної Європи передбачено зростання обсягу фінансової допомоги у шість разів. Допомога надається через спеціальні програми: PHARE, SAPARD, ISPA, POST-ACCESSION.

ФАРЕ(PHARE). Програма розроблена в 1989 році Європейським союзом для допомоги країнам Центральної та Східної Європи у системній економічній трансформації. Оскільки Польща та Угорщина стали її першими учасниками, програма отримала назву PHARE (Poland-Hungary: Action for Reconstructing of Economies). Після того як зміни охопили інші країни Центральної та Східної Європи, програма була поширена на Чеську Республіку, Словаччину, Словенію, Болгарію, Румунію, Литву, Латвію, Естонію та Македонію. Ще кілька країн очікують рішення про їх включення до програми допомоги. На сьогодні програма PHARE є головним каналом фінансового та технічного співробітництва Європейського союзу з країнами Центральної та Східної Європи. Започаткована з метою підтримки економічних та політичних змін в країнах перехідного періоду, програма PHARE на початок 1996 року включала 13 країн регіону. Запланований на період 1990-1994 pp. бюджет (4,2 млрд евро) підвищився в 1995-1999 pp. до 6,693 млрд евро. В Порядку денному 2000 Європейська комісія запропонувала спрямувати програму . на підготовку країн — кандидатів до членства в Європейському Союзі, концентруючись на двох найважливіших моментах у прийнятті принципів «спільного доробку» (acquis communautaire): інституційній побудові (Institutional Building) та підтримці інвестицій (investment support). Під поняттям «інституційної побудови» розуміється адаптація та зміцнення демократичних інститутів суспільства, громадської адміністрації та організацій, що відповідають за впровадження та дотримання законодавчих норм життєдіяльності суспільства. Процес інтеграції — це не просто підведення норм законодавства країн — кандидатів до стандартів співтовариства, а й забезпечення їх ефективного та професійного виконання. Він також включає розбудову відповідних структур, розвиток людських ресурсів та навичок управління. Приблизно 30% фондів програми спрямоване саме на потреби процесу інституційної побудови. Розширивши програму PHARE, Союз уклав угоди про асоційоване членство з країнами Центральної та Східної Європи та країнами Балтії. Ці «європейські угоди» охоплюють сфери національної та союзної компетенції. Головними цілями цих угод є: 1) політичний діалог; 2) вільна торгівля і свобода пересування; 3) економічна співпраця; 4) фінансова співпраця; 5) співпраця в питаннях культури.

САПАРД(Special Accession Program for Agriculture and Rural Development). Надає підтримку країнам-аплікантам відповідно до Спільної сільськогосподарської політики Європейського союзу (починаючи з 2000 p.). Сферою застосування є підтримка реформ у галузі сільського господарства, підвищення якості продуктів харчування, розвитку сільських регіонів, захист споживача, захист довкілля та технічна допомога. Фінансування обіцяє бути сталим, хоча питома вага зменшуватиметься.

ІСПА(Instrument for Structural Policies for Pre-Accession). Фінансується з Фонду згуртування. Програма зорієнтована на підтримку великих проектів у сфері охорони довкілля та розвитку транспорту.

«ПОСТ-ЕКСЕПШ»(построзширення). Найпотужніша програма для країн, що інтегруватимуться до ЄС, яка почала діяти з 2002 року. Виділено 6 млрд евро (67% всього обсягу допомоги). До 2006 року обсяги коштів, спрямованих на підтримку економічного зростання, збільшаться у 2,5 разу і сягнуть 15 млрд евро, що складатиме 83% загальної суми. Галузі застосування виявлятимуться шляхом переговорів з країнами-аплікантами.

Загальний обсяг фінансування регіональної політики ЄС на період 2007—2013 pp. становитиме 336,1 млрд евро. Визначено три нових мети політики: підвищення конкурентоспроможності регіонів, підвищення рівня зайнятості та територіальної співпраці. Досягнення першої мети передбачає нарощування фізичного і людського капіталу, запровадження інновацій, суспільства, заснованого на знаннях, проведення заходів з охорони навколишнього природного середовища та вдосконалення управління на всіх рівнях.

На шляху України до Європейського союзу важливо наблизити її регіональну політику до відповідної політики в ЄС, зберігаючи основні національні засади її формування. При визначенні пріоритетів розвитку, цілей і завдань регіональної політики основна увага має приділятися пошуку оптимального співвідношення між принципами справедливості та ефективності, а також зваженому розподілу функцій між центром і регіонами.

У зв'язку з цим програмно-цільовий підхід до вирішення регіональних проблем, що широко використовується в країнах ЄС, слід розглядати як інструмент регіональної політики, який одночасно забезпечує як формування цієї політики в цілому, так і її реалізацію у вигляді конкретних програм різного рівня та призначення. Для цього програми мають відповідати певним обов'язковим вимогам. До них відносяться: 1) легітимність, що передбачає розробку та реалізацію програм відповідно до діючого законодавства; 2) нормативність програм будь-якого рівня, що передбачає їх затвердження відповідним органом, та обов'язковість для виконання всіма сторонами; 3) реальність, тобто принципова досягненість поставленої мети, наявність відповідних ресурсів, готовність сторін до виконання завдань; 4) конкретність цілей та завдань, що передбачає постановку таких цілей і завдань, які можуть бути виражені в параметрах, за якими можна дати однозначну оцінку їх досягнення та вирішення; 5) варіантність — наявність декількох варіантів повного або часткового досягнення цілей програми при різних рівнях ресурсного забезпечення; 6) контрольованість, тобто створення умов для постійного спостереження за результативністю та ефективністю виконання програмних завдань; 7) відповідальність, що передбачає встановлення прямої та повної відповідальності конкретних осіб за використання ресурсів, виконання окремих завдань і програми в цілому.

Основою регіональної політики України за нинішніх економічних обставин і бюджетних обмежень має бути поєднання окремих принципів і стандартів ЄС із виробленням власних важелів посилення конкурентоспроможності регіонів. Нині для досягнення ефективного регіонального розвитку доцільно поєднувати помірний протекціонізм із стимулюванням вільного ринку. Окремі принципи ЄС, зокрема, децентралізація та субсидіарність, не завжди прийнятні для України, оскільки місцеві та регіональні органи влади не мають для цього достатніх повноважень та коштів. Через невизначеність їх статусу стосовно використання місцевих ресурсів (земельних, природних, демографічних, виробничих тощо) ускладнюється соціально-економічний розвиток регіонів. Важливим є поступове зменшення залежності регіонів від центральної влади. Це сприятиме підвищенню ефективності суспільної діяльності, дієвості управлінських рішень, посиленню ініціативи на місцях. Досвід таких країн, як Франція, Іспанія, Італія, свідчить, що передача владних повноважень з центрального на регіональний рівень забезпечує вагомі соціально-економічні результати, ефективність регіональної політики.

В Україні має бути створена інтегральна система моніторингу соціально-економічного розвитку регіонів, що дало б можливість здійснювати типізацію регіонів та їх ранжирування за характером і важливістю проблем. До створення цієї системи слід залучити центральні та регіональні органи влади. Необхідно визначити критерії і розробити показники, в яких мають бути відбиті найбільш суттєві явища, що відбуваються в регіонах. На цій основі визначити проблемні регіони.

Одним із найбільш ефективних напрямів регіональної політики в Україні, виходячи з досвіду ЄС, є стимулювання внутрішнього (ендогенного) розвитку регіонів на основі використання місцевих умов і ресурсів, а також конкурентних переваг, зумовлених дією зовнішніх чинників. В умовах глобалізації світової економіки, посилення впливу міжнародних організацій та транснаціональних корпорацій держава має співпрацювати з регіонами як з рівними партнерами задля економічного піднесення та підвищення стандартів життя населення.

Успішність регіональної політики залежить від рівня розвитку інституційної бази. Окрім центральних і місцевих органів влади, важливо залучати різноманітні незалежні громадські та напівдержавні організації (агенції регіонального розвитку, центри з підтримки малого бізнесу, ресурсні та інформаційні центри, бізнес-інкубатори, центри передачі науково-технічної інформації, громадські об'єднання підприємців та ін.).

Важливою складовою державної регіональної політики є обґрунтований перерозподіл національного доходу — від регіонів

із благополучною соціально-економічною ситуацією до проблемних регіонів. Економічні важелі та інструменти мають бути зорієнтовані не стільки на механічне переміщення фінансових ресурсів, скільки на стимулювання внутрішньої ініціативи, ефективне використання потенціалу регіонів. Поряд із наданням грантів і субсидій окремим підприємствам доцільно виділяти кошти на створення сучасної інфраструктури, що сприяло б розвитку підприємництва і стимулювало самозайнятість населення. Особливу увагу слід звернути на фінансування підготовки та перепідготовки кадрів, реалізацію екологічних проектів.

У Державній стратегії регіонального розвитку України особлива увага має бути звернена на стимулювання розвитку найбільш перспективних регіонів, що формують конкурентоспроможну структуру господарства, сприяють зростанню продуктивності праці, підвищенню ефективності суспільного виробництва країни. Одночасно держава має гарантувати громадянам незалежно від місця їх проживання мінімальні соціальні стандарти. З цією метою регіональна політика України має бути зорієнтована на відродження та економічне зростання проблемних регіонів, зокрема завдяки стимулюванню міжрегіонального співробітництва.

Стосовно старопромислових регіонів України раціональними на нинішньому етапі є глибока реструктуризація їх економіки, посилення ролі приватного підприємництва, особистої ініціативи, вдосконалення системи освіти, інтеграція між науково-дослідним і виробничим секторами та ін. Орієнтація на підтримку великих підприємств із традиційним матеріаломістким виробництвом і застарілими технологіями нині втрачає перспективу.