забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти; 13 страница

Правом, що забезпечує соціальне буття людини, є право на місце проживання. Місце проживання дитини, яка не досягла 10 років, визначається за згодою батьків (ч. 1 ст. 160 СК). За відсутності згоди щодо того, з ким із батьків буде проживати малолітня дитина, спір між ними може вирішуватися судом (ч. 1 ст. 161 СК). Суд при вирішенні спору щодо місця проживання дитини з одним із батьків бере до уваги: ставлення батьків до виконання своїх обов'язків; додержання інтересів дитини; особисту прихильність дитини до кожного з батьків; вік дитини; стан її здоров'я; самостійний дохід того з батьків, з ким буде проживати дитина; наявність упорядженого жилого приміщення; можливість створення умов належного виховання та розвитку; стосунки батьків; матеріальне становище кожного з них; сімейний стан тощо. Якщо суд визнав, що жоден із батьків не може створити дитині належних умов для виховання, на вимогу баби, діда або інших родичів дитина може бути передана комусь із них. Якщо дитина не може бути передана жодній з цих осіб, суд може постановити рішення про відібрання дитини від особи, з якою вона проживає (п. З ст. 161 СК), і передати її для опікування органів опіки та піклування. Якщо дитина досягла 14 років, вона сама обирає місце свого проживання у разі окремого проживання її батьків (ч. З ст. 160 СК). У зв'язку з цим спір між батьками про місце проживання дітей, які досягли 14-річного віку, не підлягає судовому розгляду.

Право батьків на відібрання малолітньої дитини від інших осіб закріплене ст. 163 СК. Наявність у батьків абсолютного суб'єктивного права на визначення місця проживання дітей, які не досягли 14 років, забезпечує їм можливість вимагати повернення малолітньої дитини від будь-якої іншої особи, яка утримує її в собі не на підставі закону або рішення суду. Разом із тим, при вирішенні конкретного спору, суд може відмовити у відібранні малолітньої дитини і переданні її батькам або одному з них, якщо буде встановлено, що це суперечить її інтересам. Таким чином, суд при вирішенні спору виходить із необхідності найбільш повного забезпечення інтересів дитини, а не формального задоволення права батьків на її виховання.

Право дитини на сімейне виховання містить у собі також право на спілкування з іншими членами сім'ї та родичами: дідусем, бабусею, братами, сестрами тощо. Це право дитини зберігається і у випадку розірвання шлюбу між його батьками чи визнання їхнього шлюбу недійсним. Дитина, що знаходиться в екстремальній ситуації, має право на спілкування з батьками та іншими родичами. Екстремальна ситуація може виникнути у випадку її арешту, затримки, ув'язнення, нещасливого випадку, тяжкої хвороби (ст. 153 СК України). Дитина, яка опинилась у такому становищі, особливо потребує підтримки своїх близьких. Тому відмо-психічного (а іноді і фізичного) тиску, прямо пов'язаного з грубим порушенням його прав. Причому таке порушення, як правило, має систематичний характер.

6. Наступною підставою для позбавлення батьківських прав, передбаченою ст. 164 СК, є умисний злочин проти життя, здоров'я своїх дітей. Як самостійна підстава позбавлення батьківських прав раніше подібного роду злочин не фігурував. Тут маються на увазі усвідомлені, цілеспрямовані дії, вчинені батьками щодо своїх неповнолітніх дітей. Це можуть бути: замах на вбивство дитини, прагнення довести її до самогубства, тяжкі тілесні ушкодження, побої, катування, зараження венеричною хворобою, ВІЛ-інфекцією, залишення малолітньої дитини в небезпечному, загрозливому для її життя стані тощо. Кожен із перерахованих злочинів, вчинений одним із батьків, належить до числа тяжких, суспільно небезпечних, та таких, що суперечать людській природі. Тому особа, яка вчинила злочин проти дитини, заслуговує і застосування сімейно-правової відповідальності у вигляді позбавлення батьківських прав.

Приведений перелік підстав позбавлення батьківських прав, зафіксованих у ст. 164 СК, є вичерпним, тому розширювальному тлумаченню він не підлягає.

Зрозуміло, що провина одного з батьків може бути більшою чи меншою, навмисною і необережною. Тим більше, йдеться про складні, триваючі до повноліття відносини, що складаються з найрізноманітніших, часом суперечливих фактів, дій. Тому судом оцінка поводження одного з батьків з погляду його провини як вихователя дозволяє щоразу знайти найбільш придатну до конкретної ситуації міру відповідальності. При незмірно великому ступені провини, свідомому заподіянні шкоди неповнолітньому можлива кримінальна відповідальність особи. Коли має місце завзяте небажання виконувати батьківські права й обов'язки, злісне зловживання ними — застосовують позбавлення батьківських прав.

Позбавлення батьківських прав терміном не обмежене. Це не означає, що воно має необоротний характер. Сімейний кодекс України допускає відновлення в батьківських правах, якщо цього вимагають інтереси дітей і якщо діти не усиновлені. Це можливо, коли батьки змінили свою поведінку і довели, що піклуються про дитину, мають бажання здійснювати її виховання.

Особа, позбавлена батьківських прав, залишається матір'ю чи батьком дитини, але правові наслідки після набрання чинності рішенням суду все ж наступають. Згідно зі ст. 166 СК особа, позбавлена батьківських прав: втрачає особисті немайнові права щодо дитини та звільняється від обов'язків щодо її виховання; перестає бути законним представником дитини; втрачає права на пільги та державну допомогу, що надаються сім'ям із дітьми; не може бути усиновлювачем, опікуном та піклувальником; не може одержати в майбутньому тих майнових прав, пов'язаних із батьківством, які вона могла б мати у разі своєї непрацездатності (право на утримання, право на пенсію та відшкодування шкоди у разі втрати годувальника, право на спадкування); втрачає інші права, засновані на спорідненості з дитиною.

У випадку відсутності всякої провини одного з батьків у створенні несприятливих умов, якщо він, за висновком фахівців, не в змозі займатися вихованням, ні про яку відповідальність не йдеться. Інтереси дитини у таких випадках захищаються за допомогою відібрання дитини від батьків без позбавлення батьківських прав (ст. 170 СК). Оскільки відібрання за рішенням суду дитини теж пов'язане з позбавленням права на виховання, воно безсумнівно здатне зіграти попереджувальну роль. Саме тому нерідко відібрання за рішенням суду розглядають як захід впливу, що передує позбавленню батьківських прав. Але такою мірою відібрання буде лише тоді, коли поведінка одного з батьків, у якого відбирається дитина, буде контролюватися органами опіки і піклування. Якщо до моменту розгляду позову про відібрання дитини небезпека зникає, немає рації здійснювати відібрання. Але, відмовляючи у позові, суд повинен повідомити орган опіки і піклування про необхідність подальшого нагляду за родиною.

При задоволенні позову діти передаються другому з батьків, або дідові, бабі, або органу опіки та піклування, про що робиться відповідне застереження в рішенні суду. Тільки ці органи й обирають найпридатнішу з усіх точок зору форму влаштування неповнолітнього. Рішення про повернення дитини батькам може бути прийняте судом, якщо відпадуть причини, що слугували підставою до відібрання дитини.

Законодавством встановлений вичерпний перелік спорів, пов'язаних із вихованням дітей, що розглядаються судом і в яких обов'язкову участь беруть органи опіки і піклування. До них, зокрема, належать спори: про місце проживання дитини при роздільному проживанні батьків (ст. 161 СК); про здійснення батьківських прав батьком або матір'ю, який/яка проживає окремо від дитини (статті 158,159 СК); про відібрання батьками малолітньої дитини від будь-якої особи, яка тримає її не на підставі закону або рішення суду (ст. 163 СК); про позбавлення та відновлення батьківських прав (статті 164—169 СК); про відібрання дитини від батьків без позбавлення їх батьківських прав (ст. 170 СК).

Глава 10

Майнові правовідносини батьків та дітей

§ 1. Правовідносини батьків та дітей з приводу майна

Окрему групу сімейних правовідносин становлять майнові правовідносини батьків та дітей. У сімейно-правовій літературі вони поділяються на дві групи: 1) правовідносини з приводу майната 2) аліментні правовідносини.Перш за все необхідно розглянути перший вид правовідносин — ті, що виникають між батьками та дітьми стосовно належного їм майна. Такі правовідносини поділяються на три види залежно від джерела набуття майна. До них, зокрема, належать правовідносини щодо майна: а) набутого батьками і призначеного для потреб усієї сім'ї; б) набутого за рахунок спільної праці чи спільних коштів батьків і дітей; в) майна, що набувається самими неповнолітніми на різних правових підставах.

Кожна сім'я має певний обсяг майна, яке призначене для задоволення побутових та інших потреб її членів. Сімейне законодавство послідовно закріплює принцип роздільності майна батьків і дітей. Згідно з ч. 1 ст. 173 СК батьки і діти, зокрема ті, які спільно проживають, можуть бути самостійними власниками майна. Це означає, що незалежно від тривалості спільного проживання та спільного користування роздільним майном, яке належить батькам або дитині, воно зберігає свій первісний правовий режим. СК уводить також презумпцію права власності батьків на спірне майно. Відповідно до ч. 2 ст. 173 СК при вирішенні спору між батьками та малолітніми, неповнолітніми дітьми, які спільно проживають, щодо належності їм майна вважається, що воно є власністю батьків. Виняток з цього правила стосується речей, які придбані батьками чи одним із них для забезпечення розвитку, навчання і виховання дитини (одяг, інші речі особистого вжитку, іграшки, книги, музичні інструменти, спортивне обладнання тощо). СК прямо закріплює право власності дитини на таке майно (ст. 174).

Батьки при визначенні порядку володіння та користування майном, що належить їм на праві спільної сумісної власності, а також роздільним майном зобов'язані враховувати інтереси своїх неповнолітніх дітей. Майно, що забезпечує виховання і розвиток дитини, вони зобов'язані передавати їй у користування (ч. 1 ст. 59, ч. 1 ст. 176 СК). Відповідно до ч. 2 ст. 176 СК права батьків і дітей на користування житлом, що є власністю когось із них, встановлюються законом. При розпорядженні своїм майном дружина, чоловік зобов'язані враховувати інтереси дитини, інших членів сім'ї, які відповідно до закону мають право користуватися ним (ст. 59 СК). Майно, набуте батьками і дітьми за рахунок їхньої спільної праці чи спільних коштів, належить їм на праві спільної сумісної власності (ст. 175 СК).

Батьки вирішують спільно питання про управління майном дитини. Порядок вчинення батьками правочинів щодо майна дитини визначається законодавством (ст. 177 СК). За загальним правилом, продукція, плоди і доходи від майна, що належить власникові речі, є його власністю (ст. 189 ЦК). Це правило поширюється на випадки, коли власником речі є неповнолітня особа. Саме вона набуває прав щодо плодів та доходів від належного їй майна. Однак управляють таким майном і доходами від нього батьки дитини. Крім того, закон надає батькам право використовувати доходи від майна, що належить малолітній дитині, на виховання та утримання інших дітей, а також на невідкладні потреби сім'ї (ч. 1 ст. 178 СК). Неповнолітня дитина розпоряджається доходом від свого майна відповідно до цивільного законодавства (ст. 178 СК).

Батьки управляють майном своєї дитини до досягнення нею повноліття та набуття повної цивільної дієздатності (статті 34, 35 ЦК). Після припинення управління батьки зобов'язані повернути дитині майно, яким вони управляли, а також доходи від нього (ч. 4 ст. 177 СК). У випадку неналежного виконання батьками своїх обов'язків щодо управління майном дитини на них може бути покладений обов'язок відшкодувати завдану їй матеріальну шкоду (ч. 5 ст. 177 СК).

Законом урегульований правовий режим майна, одержаного як аліментні виплати. Аліменти виплачуються на ім'я того з батьків, з ким проживає дитина. Разом із правом власності на аліменти за батьками закріплюється й обов'язок використовувати їх строго за цільовим призначенням, тобто для задоволення фізичних, духовних й інших потреб дитини, її навчання і розвитку (ч. 1 ст. 179 СК). СК закріплює право неповнолітньої дитини брати участь у розпорядженні аліментами, отриманими для неї. Неповнолітня дитина, тобто особа, яка досягла 14 років, має право на самостійне одержання аліментів і розпорядження ними відповідно до ЦК.

§ 2. Аліментні правовідносини батьків та дітей. Обов'язок батьків утримувати дитину

Аліментні правовідносини (зобов'язання)батьків та дітей щодо утримання — це правовідносини, в яких одна сторона зобов'язана надати другій стороні утримання на підставах і в порядку, що встановлені законом, а друга сторона вправі вимагати виконання такого обов'язку. Правовідносини батьків і дітей щодо утримання залежно від самої зобов'язаної особи можна поділити на дві основні групи, кожна з яких має свої підгрупи. По-перше, це аліментні зобов'язання батьків щодо утримання дитини, до яких входять зобов'язання батьків щодо утримання дитини до досягнення нею повноліття (ст. 180 СК); зобов'язання батьків щодо утримання повнолітніх дочки, сина, що продовжують навчання й у зв'язку з цим потребують матеріальної допомоги (ст. 199 СК); зобов'язання батьків щодо утримання непрацездатних повнолітніх дочки, сина, які потребують матеріальної допомоги (ст. 198 СК); зобов'язання батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітню дитину, що викликані особливими обставинами (ст. 185 СК). По-друге, це аліментні зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання батьків, які складаються з зобов'язання повнолітніх дітей щодо утримання непрацездатних батьків, що потребують матеріальної допомоги (ст. 202 СК); зобов'язання повнолітніх дітей брати участь у додаткових витратах на батьків, викликаних тяжкою хворобою чи інвалідністю, немічністю (статті 203, 206 СК).

У зв'язку з особливим станом дитини як особи, що через свій вік потребує певної матеріальної підтримки та захисту, окреме значення серед аліментних правовідносин батьків та дітей мають правовідносини, за якими батьки зобов'язані утримувати дитину до її повноліття.

Закон передбачає два порядки сплати батьками аліментів на дитину: добровільний та примусовий. У науковій літературі добровільне виконання батьками обов'язків щодо утримання дитини поділяють на фактичне і договірне'. У нормально функціонуючій сім'ї обов'язки щодо утримання виконуються батьками добровільно. Крім того, відрахування аліментів може здійснюватися за ініціативою одного з батьків на підставі його заяви за місцем роботи, місцем виплати пенсії, стипендії (ст. 187 СК). Новий СК значно розширює можливості забезпечення інтересів дитини і надає можливість батькам самим визначати питання, пов'язані з виконанням ними аліментних зобов'язань шляхом укладання різних договорів. У цьому випадку йдеться про договірне утримання дитини. Батьки, зокрема, можуть домовлятися про розмір коштів, що витрачаються на харчування, одяг, навчання, проведення дозвілля й інші побутові потреби дитини. Бажаючи забезпечити добровільне виконання обов'язків на майбутнє, батьки можуть надати своїй домовленості обов'язкового юридичного значення, уклавши про це договір (ч. 2 ст. 93, ст. 189 СК).

Як вже зазначалося, законодавство передбачає не тільки добровільний, а й примусовий порядок сплати аліментів. Він має місце у разі виникнення спору про надання коштів на утримання дитини. Спір щодо утримання дитини може виникнути як при роздільному, так і при спільному проживанні батьків. Це пов'язане з тим, що, незважаючи на спільність побуту, між батьками можливі суперечки стосовно обсягу коштів, необхідних для утримання дитини. У такому випадку кожний з подружжя може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів у примусовому порядку.

СК передбачає два способи визначення розміру аліментів: 1) у частці від заробітку (доходу) матері, батька дитини та 2) у твердій грошовій сумі. Треба зазначити, що правове регулювання аліментних відносин у цьому аспекті зазнало кардинальних змін. СК відмовився від традиційних для сімейного права фіксованих аліментних часток (1/4, 1/3, 1/2). За новим СК, визначення розміру аліментів відбувається в частковому відношенні до заробітку (доходу) батьків, однак сам розмір такої частки законом не встановлюється. Він визначається судом у кожному конкретному випадку примусового стягнення аліментів (ст. 183

¹ Гражданское право / Под ред. А. П. Сергеева, Ю. К. Толстого. — М.: Проспект, 1999. - Т. 3. - С. 491.

СК). Суд при визначенні частини заробітку (доходів), стягуваної як аліменти, може варіювати залежно від співвідношення одержуваної суми з прожитковим мінімумом. Аліменти, спрямовані на утримання дитини, повинні бути достатніми і, разом із тим, співрозмірними з урахуванням мети аліментного зобов'язання. Відповідно до ст. 182 СК при визначенні розміру аліментів суд враховує: а) стан здоров'я та матеріальне становище дитини; б) стан здоров'я та матеріальне становище платника аліментів; в) наявність у платника аліментів інших дітей, непрацездатних чоловіка, Дружини, батьків, дочки, сина; г) інші обставини, що мають істотне значення.

У СК збережена ідея встановлення мінімального розміру аліментів. Так, у ч. 2 ст. 182 СК закріплене правило, відповідно до якого розмір аліментів на одну дитину ні при яких обставинах не може бути меншим за неоподатковуваний мінімум доходів громадян. Максимального розміру аліментів СК не встановлює. Якщо стягуються аліменти на двох і більше дітей, суд визначає єдину частку від заробітку (доходу) матері, батька на їхнє утримання, що буде стягуватися до досягнення найстаршою дитиною повноліття (ч. 2 ст. 183 СК). Якщо після досягнення повноліття найстаршою дитиною ніхто з батьків не звернувся до суду з позовом про визначення розміру аліментів на інших дітей, аліменти стягуються з вирахуванням тієї рівної частки, що припадала на дитину, яка досягла повноліття (ч. З ст. 183 СК).

За заявою платника або одержувача суд може визначити розмір аліментів не в частці від заробітку (доходу) платника, а у твердій грошовій сумі. Це можливо у випадках, якщо платник аліментів має нерегулярний, мінливий дохід, частину доходу одержує в натурі, а також за наявності інших обставин, що мають істотне значення (ст. 184 СК). Як видно, перелік підстав, які дають суду можливість встановити розмір аліментів у твердій грошовій сумі, у законі однозначно не визначений. Такий підхід доцільно застосувати і в інших випадках, наприклад, коли відповідач не працює чи нелегально одержує доходи з різних джерел, у зв'язку з чим їхній загальний розмір складно визначити. Можна припустити, що сюди варто віднести і випадок, коли у відповідача доход відсутній, але, разом із тим, він має на праві власності певне майно. У цій ситуації виходити з фактичного чи передбачуваного заробітку платника аліментів через його відсутність не уявляється можливим. Суд може відмовити у визначенні розміру аліментів у твердій грошовій сумі, якщо вважає мотиви позивача безпідставними.

Позов про стягнення аліментів може бути заявлений: а) матір'ю або батьком; б) усиновлювачем; в) опікуном чи піклувальником; г) патронатним вихователем; д) самою дитиною по досягненні нею 14-річного віку. При збереженні правового зв'язку між дитиною й іншим з батьків звернутися до нього з позовом про примусове стягнення аліментів може усиновлювач, оскільки права й обов'язки усиновлювачів щодо дитини прирівнюються до батьківських прав і обов'язків (частини 1,4 ст. 232 СК).

Аліменти можуть стягуватися в примусовому порядку з обох батьків, зокрема при позбавленні їх батьківських прав, оскільки останнє не звільняє від обов'язку щодо утримання дитини (ч. 2 ст. 166 СК). У такому випадку позов може бути пред'явлений родичем, а також іншою особою, що здійснює функції опікуна чи піклувальника (частини 4, 5 ст. 167, ч. 2 ст. 247, ч. 1 ст. 249 СК).

У СК вкрай невиразно врегульоване питання про стягнення аліментів на дітей, що залишилися без піклування батьків і перебувають у дитячих установах (ч. 2 ст. 248, ч. 2 ст. 193 СК). Передбачається, що з обох батьків, якщо вони не беруть участі в утриманні дитини, аліменти можуть бути стягнені на загальних підставах, однак за чиєю ініціативою може провадитися таке стягнення — не вказується. Очевидно, до суду з вимогою про стягнення аліментів з батьків може звернутися дитяча установа, у якій проживає неповнолітній (ст. 245 СК). Вбачається, що в інтересах неповнолітньої дитини було б доцільніше закріпити не право, а обов'язок відповідних органів установи звертатися до суду з позовом про стягнення аліментів з батьків, що ухиляються від утримання дитини. За рішенням суду аліменти можуть перераховуватися на особовий рахунок дитини у відділенні Державного ощадного банку України (ч. З ст. 193 СК).

Обов'язок щодо захисту прав й інтересів дитини покладається законом на патронатного вихователя, що також вправі без спеціальних на те повноважень висунути позовні вимоги до батьків (ч. 1 п. З ст. 255 СК). Новелою СК є те, що з позовом про стягнення аліментів до платника може звернутися сама дитина по досягненні нею 14-річного віку (ч. 1 ст. 18 СК).

За загальним правилом, аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову на майбутній час (ч. 1 ст. 191 СК). Аліменти за минулий час можуть бути присуджені лише за певних умов, що встановлюються СК. Відповідно до ч. 2 ст. 191 СК це можливо у випадках, якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів для одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати. У цьому разі суд може присудити аліменти за минулий час, але не більш як за три роки.

СК передбачає можливість зменшення та збільшення розміру аліментів. Так, відповідно до ч. 1 ст. 192 СК розмір аліментів, визначений за рішенням суду або за домовленістю між батьками, може бути згодом зменшено або збільшено за рішенням суду за позовом платника або одержувача аліментів. Перелік обставин, які можуть слугувати підставами для зменшення або збільшення розміру аліментів, є вичерпним — це зміна матеріального чи сімейного стану платника або одержувача аліментів, погіршення або поліпшення здоров'я когось із них. По суті, не вказані обставини, а викликані ними ускладнення (наприклад неможливість через погіршення здоров'я задовольнити потреби самого платника аліментів або інших його дітей), слугують підставою для зміни розміру аліментів. Так, розмір аліментів може бути зменшений судом у випадку народження в платника аліментів дитини, оскільки при стягненні аліментів у встановленому колись розмірі, ця дитина виявилася б менш забезпеченою, ніж діти, що одержують аліменти. Іншою підставою зменшення розміру аліментів може стати непрацездатність платника (інвалідність першої чи другої групи). Розмір аліментів також може бути зменшений у випадку, якщо дитина перебуває на утриманні держави, територіальної громади або юридичної особи (ч. 2 ст. 192 СК). Як уже зазначалося, при визначенні розміру аліментів суд враховує стан здоров'я дитини, а також її матеріальне становище (ч. 1 ст. 182 СК), відповідно зміна зазначених обставин є підставою для зміни розміру аліментів і теж повинна братися судом до уваги. Так, якщо дитина, що досягла відповідного віку, працює і має достатній заробіток, а матеріальне становище платника аліментів навпаки погіршилося, дані обставини можуть слугувати підставою для зменшення розміру аліментів.

Крім примусового виконання аліментного обов'язку в судовому порядку, СК містить й інші способи захисту порушених прав у випадку невиконання аліментних обов'язків. Зокрема передбачена можливість звертання платника аліментів до суду за захистом своїх прав у випадку, якщо одержувач аліментів витрачає їх не за цільовим призначенням (ст. 186 СК).

Іноді життєві обставини складаються таким чином, що виникає необхідність робити непередбачувані витрати. Це може бути пов'язано з різними причинами як позитивного, так і негативного характеру, наприклад, потребою придбання для дитини комп'ютера, музичного інструмента, спортивного спорядження, або необхідністю забезпечити дитині сторонній догляд та посилене харчування у зв'язку з хворобою. СК передбачає обов'язок батьків брати участь у додаткових витратах на неповнолітніх дітей, які викликані особливими обставинами (розвитком здібностей дитини, її хворобою, каліцтвом тощо; ст. 185 СК).

Додаткові витрати на дитину можуть бути викликані тривалими або тимчасовими за своєю природою обставинами, і, відповідно, мати разовий або регулярний характер. Тому закон передбачає їх разове, періодичне або постійне покриття. Крім того, один із батьків, залежно від ситуації, що виникла, може за своїм вибором вимагати відшкодування вже понесених ним додаткових витрат на дитину, або вимагати фінансування іншим із батьків таких витрат наперед (ч. 2 ст. 185 СК). Розмір додаткових витрат визначається судом у твердій грошовій сумі. Сторона, що звертається з вимогою про відшкодування вже зроблених додаткових витрат або з вимогою про їх попереднє фінансування, повинна надати суду докази фактично понесених або майбутніх витрат, їх розрахунки та обґрунтування.

Батьки можуть передбачити порядок несення додаткових витрат у своєму договорі про сплату аліментів на дитину (ст. 189 СК). У першу чергу таке вирішення питання може мати місце у разі тривалої хвороби дитини, постійної необхідності надання їй додаткових коштів. Укладення між батьками договору про припинення права на аліменти на дитину у зв'язку з набуттям права власності на нерухоме майно не звільняє того з батьків, хто проживає окремо, від обов'язку брати участь у додаткових витратах на дитину (ч. З ст. 190 СК).

§ 3. Стягнення аліментів за минулий час і заборгованості за аліментами

Особа може звернутися до суду з вимогою про стягнення аліментів протягом усього терміну існування права на аліменти, незалежно від того, скільки часу минуло з моменту його виникнення. Згідно із ч. 1 ст. 191 СК аліменти на дитину присуджуються за рішенням суду від дня пред'явлення позову. За минулий час аліменти можуть бути присуджені тільки за певних умов, а саме якщо позивач надасть суду докази того, що він вживав заходів щодо одержання аліментів з відповідача, але не міг їх одержати у зв'язку з ухиленням останнього від їх сплати (ч. 2 ст. 191 СК). Таким чином, позивач має довести, що мали місце: а) дії відповідача щодо ухилення від надання утримання дитині або непрацездатній особі; б) свої власні дії, спрямовані на одержання аліментів. Аліменти за минулий час можуть бути присуджені судом не більш ніж за три роки.

Під ухиленням від сплати аліментів у юридичній науці розуміють як пряму відмову від надання утримання, так і різні дії (бездіяльність) зобов'язаної особи, спрямовані на повне чи часткове ухилення від сплати аліментів: приховання особою дійсного розміру свого заробітку (доходу); зміну роботи або місця проживання з метою запобігання сплаті аліментів; приховання свого місцезнаходження; інші дії, що свідчать про намір особи ухилитися від виконання обов'язків щодо утримання. Ухилення від сплати аліментів завжди припускає винні навмисні дії (бездіяльність). Тому позивач має представити суду докази того, що у той чи інший спосіб відповідач свідомо прагнув ухилитися від виконання обов'язків щодо утримання дитини.

Причини, за яких позивач раніше не звертався за примусовим стягненням аліментів, не мають значення і не з'ясовуються. Разом із тим, можливість стягнення аліментів за минулий час обмежується трьома роками. Стосовно визначення розміру аліментів за минулий час застосовуються загальні правила, які закріплено в статтях 182,184 СК.

Стягнення аліментів за минулий час необхідно відрізняти від виплати заборгованості за аліментами. По-перше, при стягненні аліментів за минулий час одержувач вимагає сплатити аліменти за період, що передує пред'явленню позову. Тобто позов про стягнення аліментів на утримання конкретної дитини пред'являється вперше, і до цього управомочена особа з вимогою про стягнення аліментів до суду не зверталася. При цьому утворення заборгованості в принципі ще не є можливим, оскільки розмір аліментів, що підлягають сплаті, судом визначений не був¹. По-друге, алі-

¹ Виключаючи утворення заборгованості за аліментами, які стягуються відповідно до ст. 187 СК. Детальніше про це — далі.

менти можуть бути стягнені тільки за умови винного поводження відповідача, що знаходило свій прояв в ухиленні від їхньої сплати. І, по-третє, аліменти за минулий час можуть бути присуджені не більш ніж за три роки. Утворення заборгованості за аліментами пов'язане з іншими обставинами. Тому стосовно стягнення заборгованості за аліментами (а саме, визначення її розміру, порядку стягнення тощо) у законі передбачені окремі положення. Утворення заборгованості за аліментами відбувається у випадку, коли особа вже звернулася до суду, суд виніс рішення щодо стягнення аліментів на дитину, але за певної причини це рішення не виконується. Виникнення заборгованості за аліментами може бути пов'язане як з певними об'єктивними обставинами (наприклад, призупиненням виконавчого провадження), так і несумлінним поводженням одержувача (ч. З ст. 197 СК) або платника аліментів (неповідомлення про місце проживання і роботи; приховання видів заробітку, що відповідно до законодавства підлягають обліку при відрахуванні аліментів за рішенням суду; приховання майна тощо).

⇐ Предыдущая 10 11 12 13 141516 17 18 19 Следующая ⇒

забезпечити одержання дитиною повної загальної серед­ньої освіти; 13 страница

забезпечити одержання дитиною повної загальної середньої освіти; 13 страница