РЕПОРТАЖ ЯК ОПЕРАТИВНА ФОРМА ЕМОЦІЙНОГО, НАОЧНОГО ЗОБРАЖЕННЯ ПОДІЇ

РЕПОРТАЖ ЯК ОПЕРАТИВНА ФОРМА ЕМОЦІЙНОГО, НАОЧНОГО ЗОБРАЖЕННЯ ПОДІЇ

1. Уявлення про репортаж як інформаційний жанр журналістики.

2. Історія становлення репортажу.

3. Види репортажів.

4. Складові якісного репортажу.

На відміну від замітки та звіту репортаж не просто повідомляє про факти, а показує їх через безпосереднє сприйняття автора, який, будучи учасником події, начебто відтворює картину, що відбувається. В основі репортажу завжди суспільно важлива подія, яка розгортається на очах у читача (слухача, глядача). Це своєрідна історія події.

Характерні особливості цього жанру – оперативність, динамізм, наочність, активно діюче авторське “я”, котре допомагає передати емоційну атмосферу події, створити так званий “ефект присутності”, дозволяє читачу (слухачу, глядачу) так би мовитибути поряд з репортером і разом з ним бачити, відчувати подію.

У європейській й особливо американській практиці репортажем називають майже всі жанрові різновиди інформаційного відтворення, від замітки до власне репортажу. Найбільш диференційовано підходять до жанрової ідентифікації репортажу французькі дослідники, які наголошують: мета цього жанру – донести всі враження від події за допомогою органів відчуття журналіста. Тому цей жанр вважається найбільш суб’єктивним, він відображає події, апелюючи саме до відчуттів.

Зокрема, “Гід журналіста”, складений за французькою методикою вдосконалення працівників ЗМІ, стверджує: репортаж пишеться за принципом наявності п’яти відчуттів – зору, слуху, смаку, дотику, запаху. Найперше завдання репортажу – викликати емоційну реакцію в читача. Репортаж дуже програє, коли він перевантажений інтелектуальними міркуваннями, складними порівняннями, заплутаними асоціаціями. Натомість, він є вдалим, якщо читач має враження, ніби сам все бачив, чув, відчував на місці події.

Це видається нескладним на рівні концепції, але є надзвичайно важким для втілення. Недарма Паризький центр з підготовки й удосконалення журналістів надає для опанування цього жанру не менше двох-трьох тижнів безперервних семінарських занять. Адже репортаж – це трансформація події у спектакль, з реальними персонажами, діями, декораціями. У цьому “спектаклі” журналіст – і драматург, і режисер, і діюча особа, і літописець одночасно. Його завдання – занурити читача (глядача чи слухача) в цей спектакль, у цю дію, надаючи йому інтелектуально необроблену “сировину”, а саме: замальовки, зображення зовнішніх деталей; звукове тло (грюкіт, тиша, музика, розмови), цитати; пахощі; смакові якості; фізичні відчуття.

Взагалі репортаж може визначатись з двох сторін: як діяльність репортера, метод подачі інформаційних матеріалів для преси, радіо, телебачення, Інтернету, і як поширений, яскравий журналістський жанр інформаційної групи.

Отже, повне визначення репортажу як журналістського жанру:

Репортаж – оперативний інформаційний жанр преси, радіо, телебачення, Інтернету, у якому динамічно, з документальною точністю, яскраво й емоційно, у виразній публіцистичній формі відтворюються картини дійсності в їхньому розвитку через безпосереднє сприйняття автора, що створює враження (ефект) присутності самого читача, радіослухача, телеглядача на місці події.

Репортаж, як журналістський твір, що складається з емоційно забарвленої розповіді очевидця про подію чи явище, максимально активізує позицію автора, яка не просто не може бути пасивною в цьому жанрі, вона є основним формотворчимчинником. Автор тут виступає не просто оповідачем, він, відтворюючи дійсність у її природному розвитку, обов’язково “пропускає” весь матеріал через призму власних вражень. Ефект присутності автора на місці події надає репортажеві вірогідності, правдивості.

Репортажна манера потребує відображення життя у формі теперішнього часу і, як правило, від першої особи (однини чи множини), у формі авторського монолога (“Я стою в центрі майдану Незалежності. Навколо мене вирує людське море…” Або: “Ми з вами зараз знаходимось на Республіканському стадіоні, де відбувається матч…”). Розповідь від першої особи потрібна для того, щоб підкреслити нероздільність репортера з читачем, глядачем, слухачем і розбудити в аудиторії співпереживання до подій і людей, які описуються в матеріалі. Але так чи інакше, журналіст ділиться своїми власними спостереженнями, переживаннями, наводить ті подробиці й деталі, які відшукав саме він, і які неможливо знайти ні в документах, ні взяти від інших осіб.

Репортаж відтворює події в тій послідовності, у якій вони розгортаються, дає їм оцінку, розкриває їхню суть. Основними виражальними засобами цього жанру є наочність описів, кінематографізм, яскравість деталей і подробиць, динамічність, стрімкість викладу, характерні діалоги, репліки, висловлювання дійових осіб, жива емоційна мова.

Обсяг репортажу напряму залежить від теми і значимості фактів, подій. Пресовий репортаж дуже виграє, коли він добре проілюстрований фотознімками. Радіорепортаж обов’язково супроводжується шумовим фоном, а телерепортаж – візуальною картиною події.

“Ефект присутності” – серце репортажу, його головна властивість. Український дослідник журналістських жанрів Г.П. Кривошея ілюструє це твердження так: якщо ви читаєте репортаж, сидячи в теплій домашній кімнаті, про події на Північному полюсі, у вас має виникнути бажання замінити капці на теплі валянки, натягнути на себе кожуха. Він же так формулює родові ознаки жанру:

v правдивість, достовірність, документальна точність;

v послідовне відтворення події;

v образне змалювання картини того, що відбувалось;

v створення ефекту присутності на місці події, причетності до того, що відбувалось;

v обмеження розповіді про подію просторово-часовими рамками;

v деталізація події інтер’єром, особливостями, висловлюваннями дійових осіб.

У репортажі можуть поєднуватись елементи різних інформаційних, аналітичних і навіть художньо-публіцистичних жанрів. Адже журналіст має розповісти про факти та явища якомога яскравіше, вражаюче, тож він використовує всі способи, які йому доступні: вплітає в тканину репортажу елементи звіту, інтерв’ю (монологу, діалогу чи бесіди кількох людей), коментарю, рецензії, нарису, зарисовки, есе та ін.

Цікавий авторський репортаж частіше за все містить у собі не лише оповідь про подію, але й пряму мову, короткий діалог (репліки), ліричний відступ, іронічну або захоплену характеристику персонажів, картинний, деталізований опис епізоду тощо. Жоден з інформаційних жанрів не дає автору таких багатих можливостей для розкриття таланту, показу себе, своєї ерудиції, неповторності, віртуозного володіння словом.

Якою б важливою не була подія, журналіст, що веде репортаж, завжди перебуває в її епіцентрі і читач (глядач, слухач) має це обов’язково відчувати.

З історії. Цей динамічний жанр не можна втиснути в межі суворих правил чи регламентацій. Кожний репортаж, передусім, – це особистість репортера, його творча обдарованість. У принципі, репортер Джон Рід і репортер Юліус Фучик відрізняються від репортера районної газети 50-х років у Радянському Союзі тільки рівнем освіти і таланту. Спільним у них є те, що кожний репортер – особлива журналістська каста. Він шукає інформацію вже з огляду на той факт, що ця інформація існує в природі. Дуже яскраво цю рису характеру зафіксував у своєму романі “Територія команчів” сучасний іспанський письменник Артуро Перес-Ріверте.

Два телеоператори готують репортаж про перебіг воєнних дій в Сербії. Вони вже зняли достатню кількість фактажу для передачі телерепортажу у випуск останніх новин, однак вперто чекають підриву невеликого мосту. Обоє чудово розуміють, що при цьому смертельно ризикують, та й сам факт чергового вибуху в колишній югославській провінції за великим рахунком мало цікавить західноєвропейських бюргерів – основних глядачів програми. Що тримає телерепортерів на місці, під обстрілом? Це питання хвилює самого романіста, за ним і всіх читачів.

Таким чином, для того, щоб з'ясувати, чому репортерами народжуються, а не стають у результаті високопрофесійної освіти, слід заглибитися в основи психофізіології, вивчити конкретний вплив суб’єктивних та об’єктивних чинників на формування особистості репортера та ін. Професійна освіта, якою б якісною вона не була (хоча ніхто не заперечує її позитивного впливу), не може примусити репортера ризикувати життям заради одного-єдиного матеріалу.

Самі репортерські функції формують у журналіста такі якості характеру, як цілеспрямованість, наполегливість, вміння за будь-яку ціну досягти мети.

“Репортаж дуже програє, коли він перевантажений інтелектуальними міркуваннями, складними порівняннями, заплутаними асоціаціями” [27, 28].

Це твердження французьких фахівців є абсолютно правильним, коли йдеться саме про перевантаження літературними експериментами. Але, водночас, зауважимо, що саме письменники давали блискучі зразки репортерської роботи: від Л. Толстого до О. Купріна, від М. Твена до Е. Ґемінґвея. Володіння суто літературними прийомами: несподіваними асоціаціями, яскравими метафорами та мовне багатство – виводили письменників у ряди кращих репортерів. Французькі журналістикознавці практично підтверджують цю думку, констатуючи, що репортаж є первинною трансформацією подій у спектаклі з реальними персонажами, діями, декораціями. Репортер ніби занурює читачів у цей спектакль, користуючись певними прийомами. Серед них – використання замальовки, спроба передачі звуку і пахощів, фізичних відчуттів. Отже, фактично, йдеться про роботу письменника. Але відмінність між працею репортера і письменника полягає в тому, що репортер все ж має описувати реальні події, а не створювати свій власний світ. Можливо, тому літератору легше перебудуватися, стати на певний час репортером, ніж представнику будь-якої іншої творчої професії.

Вважається, що сам термін “reporter” (від англійської “reporte”: “повідомляю, інформую”) виник, коли спеціальні групи журналістів у Англії в ХІХ столітті стали висвітлювати перебіг подій в англійському парламенті. Проте ця версія не один раз переглядалася. Зокрема, більш ймовірною і такою, що відповідає специфіці репортерської праці, є інша теорія. Репортерство як масова професія виникло одночасно у промислово розвинутих країнах Західної Європи і в США у другій половині ХІХ століття з часом “придушення” промислової революції і її складової частини – різкого зростання накладів друкованих видань. Репортерська праця потрібна була не тільки для висвітлення парламентських дебатів (хоча для цього теж). Репортери мали висвітлювати перебіг усіх подій, що відбувалися у тогочасному суспільстві. Причому, у цьому випадку від них вимагали мінімум аналітики, лише вміння швидко і чітко, виразно і яскраво передавати події, свідками яких ставав сам репортер.

Безперечно, стимулом для розвитку репортерської праці була війна. За свідченням Британської енциклопедії, одним із перших, хто сформував налагоджену систему чіткого і швидкого донесення до читача інформації, був Джордж В. Кендалл. Система передавання репортажних матеріалів була апробована під час Мексиканської війни (1846–1848), швидко набрала розвитку в період громадянської війни Півночі й Півдня у самих США [101, 27].

Масовий репортерський рух виник, коли 1848 року шість найбільших газет Нью-Йорка, серед яких найвідомішими були “Сан”, “Геральд”, “Триб’юн”, об'єдналися для того, щоб створити найбільше у світі інформаційне агентство Ассошіейтед Пресс. АП отримувало інформацію телеграфом від власних кореспондентів-репортерів і потім, швидко опрацювавши її, передавало у вигляді газетних новин: інформацій або репортажів – до друкованих ЗМІ спершу в США, а згодом по всьому світу. На початку громадянської війни АП відрядило на фронти понад сто репортерів, які висвітлювали перебіг воєнних баталій [101, 174].

Саме американські репортери, у 1880–1890 роках, відповідаючи на запити читацького загалу і накази інвесторів, започаткували так звану сенсаційну журналістику. Якраз у цей час, завдяки старанням репортерів, сторінки американських друкованих видань почали наповнюватися сценами та історіями вбивства, криміналу, злочинів.

Однак лідером тогочасної світової преси стали все ж групи видань більш зваженого стилю. Ними керували такі відомі з історії журналістики особи, як Вільям Рендольф Херст (New York Journal) і Джозеф Пулітцер (New York World). Репортери цих видань, діючи методом спроб і помилок, сформували власну школу репортерської майстерності, де кожному журналісту були притаманні такі класичні риси репортерства, як вміння завжди вчасно встигати на місце події, оперативно описувати факт, бути наполегливим і, якщо треба, безапеляційним, коли йдеться про корпоративні інтереси [101, 174–175].

За визначенням Британської енциклопедії, сучасні репортери повинні мати “особливий нюх” на новини, користуватися методами інтерв’ю (опитувань), щоб донести цю новину до глядача, слухача, читача. Репортери загалом поділяються на кілька груп. Одна з них – “beat” – здійснює пошук інформації, часом сенсаційної, в офіційних установах, поліційних відділках, судах. Друга велика група репортерів – “general assignment reporters” – працює на завданні, у відрядженні, часто допомагаючи першій групі, часом описуючи інформацію, що трапляється їм на очі. Група репортерів, яких об’єднує термін “investigative reporters”, працює інколи тижнями чи місяцями, щоб викрити чиюсь політичну або іншу помилку і написати відповідний репортаж-розслідування. Нарешті, “stringers”, або стрингери, як зараз прийнято їх називати в українській журналістиці, працюють в усьому світі як “вільні стрільці”, полюючи на інформацію, щоб продати матеріал якнайдорожче інформаційному агентству або великому виданню [101, 383].

Такий поділ репортерів на групи, насамперед за методом збирання інформації, з певних причин не прижився в сучасній українській журналістиці. Існує універсальне бачення репортера як журналіста, який збирає інформацію здебільшого методом опитування (інтерв'ю) і чия присутність на місці події принаймні бажана. Стрингерство не прижилося в Україні через невисоку оплату репортерської праці, брак відповідних законів, що регулюють взаємовідносини в системі видавець – журналіст тощо.

Також слід врахувати колосальний відрив західного і північноамериканського репортерства від національної школи, що почала відроджуватися лише на початку 90-х років минулого століття.

Самі поняття “репортер”, “репортерська праця” бралися під сумнів і були предметом дискусії у журналістикознавстві вже з 1924 року. Якраз тоді в часописі “Журналіст”, офіційному органі всесоюзної журналістської організації, почалася дискусія на тему, чи потрібен при соціалізмі журналіст-репортер. Адже, на думку ініціаторів дискусії, репортер був уособленням індивідуальної праці, що являла собою протиставлення колективній творчості мас, прийоми старого буржуазного репортажу не могли застосовуватися у молодій радянській пресі [70, 11].

Дискусія виявилася не на користь репортажу, і цей жанр почав зникати. Цілком очевидно, що сама дискусія була швидше наслідком, ніж об’єктивною причиною занепаду репортажу як жанру. За умови існування тоталітарної системи і цензури, що супроводжує подібну систему, жанр, який передбачає оперативне реагування на подію, не може вижити, коли сам фактаж і матеріал підлягають багаторазовій перевірці. Втрачається оперативність, злободенність, а з ними й ідея репортажу, яка полягає саме в оперативному реагуванні на факт.

Проте, оскільки газетна практика навіть в умовах тоталітарного панування цензури розвивається за своїми законами, репортаж продовжував існувати, набуваючи подекуди форм дорожніх замальовок, репортажних елементів у нарисових матеріалах, кореспонденціях.

“Зник навіть і термін “репортер”. У двадцятих роках журналісти, які збирали для газет інформацію, соромилися називати себе репортерами, бо слово “репортер” ледь не вважалося лайкою” [70, 12].

Ці слова були написані 1959 року відомим українським дослідником журналістики і викладачем Іваном Прокопенком.

З досвіду власної журналістської практики автор даної наукової роботи, який почав читати за І. Прокопенком лекції з інформаційних жанрів, може з усією відповідальністю зазначити: професія репортера вважалася у журналістській ієрархії, у кращому випадку, незрозумілою, у гіршому – принизливою до 90-х років минулого століття. Становище почало виправлятися поступово. Першим кроком до реабілітації слова “репортер” стало скасування цензури. Наступним – ознайомлення українських журналістів із практикою закордонних колег, коли виявилося, що більшість газетярів у щоденних газетах західноєвропейського і американського зразка – репортери, а Пулітцерівська премія, зазвичай, вручається за досягнення саме у репортерському жанрі.

Проте у Радянському Союзі репортерство само по собі не могло зникнути як таке. У 30-х роках швидка індустріалізація і мілітаризація економіки вимагали адекватного інформування народних мас про успіхи в соціалістичному будівництві. Пропаганда не могла будуватися лише на передових статтях. Виникла потреба у газетних спеціальних кореспондентах, місцевих і довготривалих відрядженнях.

Повсякденна газетна практика свідчила, що неможливо яскраво передавати атмосферу події, не використавши репортажні прийоми. Отже, прибувши на місце події, журналісти покоління 30-х років у Радянському Союзі просто не могли не вдатися до змалювання факту, не використавши репортерські прийоми. Більше того, потребу у вихованні висококваліфікованих журналістських кадрів почали відчувати і на вершині політичної піраміди. Відповідне формування свідомості через друковані ЗМІ, що домінували на тогочасному рівні розвитку технологій, потребувало нових форм ідеологічної роботи.

На захист репортера виступила 1935 року газета “Правда”. Як відомо, головним її куратором був сам генсек Йосип Сталін. Знаючи пристрасть вождя до власноручної літературної роботи, можна зробити припущення, що ідея статті, її реальна корекція належать особисто лідеру країни.

У статті “Про радянського репортера” газета писала: “Репортер – це слово ще соромляться вимовляти деякі редактори. Дарма! Репортер – слово не лайливе. Вірно, воно прийшло до нас з буржуазної преси. Але, як і багато інших термінів, що перейшли до нас із капіталістичного словника, і це слово у нас наповнилося іншою суттю” [70, 12].

Проте однієї передової статті у “Правде” для вирішення проблеми репортажу виявилося недостатньо. “Настанова”, нав’язана згори, не могла кардинально змінити ставлення фактично до індивідуальної творчої праці у суспільстві, що базувалося на теорії колективізму. Навіть під час Великої Вітчизняної війни, що теоретично мала посилити репортажну складову у тогочасній газетно-журнальній періодиці, такого не відбулося. Репортаж, що підлягав суворій цензурі, став обмежуватися стриманим описом факту подій із шаблонними фразами, стереотипами. Не допускалися яскраві порівняння, асоціації. Журналісти погіршували ситуацію, бо змушені були вдаватися до самоцензури, остаточно звівши нанівець репортажний елемент у друкованих матеріалах.

Розвитком репортажу або тим жанром, що нагадував класичний репортаж, у повоєнний час у Радянському Союзі практично не займався ніхто із журналістикознавців. Показово, що у хрестоматії з інформаційних жанрів, виданої у кінці 80-х років минулого століття за редакцією В. Пельта, більше половини зразків репортажу датовано 20–30-ми роками ХХ століття. Решта – переважно рімейк сюжетів М. Кольцова: розповіді про інспекторів дорожнього руху в нових умовах, або матеріал Я. Голованова, що за всіма ознаками публіцистичного жанру можна ідентифікувати як нарис з рисами репортажу, але не як репортаж [44].

Чи друкувалися у період так званого “застою” класичні репортажі у радянських газетах? Безумовно, оскільки потреба в репортажі була викликана не індивідуальними творчими запитами окремих індивідів, а потребою розвитку нової технологічної епохи, науково-технічної революції або НТР, як назвали її у Радянському Союзі наприкінці 70-х – на початку 80-х років минулого століття. НТР передбачала розвиток новітніх технологій, що ґрунтувався передусім на прискореному обміні й продукуванні інформації.

Інформаційно закрите суспільство, яким був по суті Радянський Союз, відкривало інший світ через комп’ютерні технології, системи зв’язку та ін. Значно менше це позначилося на рівні розвитку друкованих ЗМІ – через подорожчання паперу. Найбільше вплинуло на розвиток теле- і радіожурналістики.

Тим не менше, репортаж дістав потужний імпульс для розвитку, оскільки радянські журналісти почали переймати досвід і методи організації творчої праці західних та американських редакцій. Проте процес цей відбувався стихійно. Спонтанні зустрічі, неточний переказ побаченого, прочитаного, почутого не дозволяли говорити про усталену методику вивчення передового досвіду і прийомів жанру. Радянська школа журналістикознавства просто не встигала на новаціями розвитку жанру, ігноруючи їх.

Тим часом, елементи репортажу, як і власне репортаж, все частіше використовували газети “Комсомольская правда”, “Красная звезда” (насамперед коли йшлося про війну в Афганістані). В Україні жанр репортажу фактично заново опанували журналісти двох молодіжок – “Комсомольского знамени” і “Молоді України”.

Стихійний розквіт і розвиток репортажного жанру в Україні почався з епохою так званої “перестройки” і набув нового імпульсу в 1991 році, зі здобуттям державної незалежності.

v правдивість, достовірність, документальна точність;

v послідовне відтворення події;

v образне змалювання картини того, що відбувалось;

v створення ефекту присутності на місці події, причетності до того, що відбувалось;

v обмеження розповіді про подію просторово-часовими рамками;

v деталізація події інтер’єром, особливостями, висловлюваннями дійових осіб.

ВИДИ РЕПОРТАЖІВ. Залежно від того, яку мету ставить перед собою автор, репортажі поділяються на такі основні види:

а) подієвий – найпоширеніший вид репортажу, який оперативно відображає суспільно значиму подію, представлену журналістом у хронологічній послідовності її розгортання;

б) пізнавальний (неподієвий) – репортаж, в основі якого лежить не подія, а тема, яку висвітлює репортер (наприклад, оповідь про міліцейський рейд, про обряд вінчання в церкві, про буденну роботу хірурга тощо); такі матеріали плануються редакцією заздалегідь, вони не є настільки оперативними, як подієві, і журналіст вибудовує композицію репортажу на свій розсуд;

в) проблемний – несе в собі елементи аналізу, авторські узагальнення й висновки, для чого можуть залучатись додаткові факти, цифри, паралелі з іншими подіями; такий матеріал наближається до кореспонденції, адже за його допомогою журналісти піднімають актуальні економічні, політичні, соціальні, етичні та інші питання, загострюючи на них увагу для подальшого більш серйозного вивчення; цей вид жанру дає великі можливості для критики недоліків.

Процес синтезу, взаємопроникнення жанрів відбиває така класифікація репортажів, які залежно від способу освоєння фактичного матеріалу і манери викладу також поділяються на кілька видів:

1) Репортаж-зарисовка змальовує події в контрастному тоні за допомогою яскравих штрихів і колоритних описів, широко використовує пейзаж, портрет, діалог, зосереджує увагу на одному аспекті важливої події.

2) Звітний репортаж покликанийвідтворити важливі масові заходи (збори, мітинги, демонстрації, наради) у чітко вираженій тональності. Він детально описує обставини, у яких розгортаються події, показує людей поза часом засідань (наприклад, укулуарах).

3) Репортаж-роздум дає журналістові можливість використовувати літературні факти, наводити історичні паралелі. Усе побачене репортером стає предметом його міркувань та узагальнень.

4) У проблемному репортажі автор, описуючи якусь подію, ретельно, іноді навіть скрупульозно, проводить аналіз, прагне розкрити всі аспекти поставленої проблеми.

5) В оглядовому репортажі увага автора зосереджується на окремих етапах розвитку центральної події, на головних епізодах інформаційного характеру, які не зв'язуються суцільною лінією оповіді.

6) Основою репортажу-інтерв'ю є розмова журналіста з співрозмовником, викладена у формі суцільної розповіді, без запитань і відповідей.

4. Ідеальний український репортаж мав би мати:
• Добре продуманий (і добре властиво пережитий) органічно вибудуваний сюжет (story): із динамічним розгортанням сюжету, кінематографічністю дії, частою зміною кадрів, де екшн переважає ріфлекшн, із вдалою кульмінацією та оригінальним (часто обірваним на півслові, як саме життя) фіналом;

• реальних-рельєфних живих-справжніх героїв, які промовляютьсвоїми голосами (суржиком, діалектами, жаргоном), а не наративним монотоном автора; зі своїми звичками, вадами, характерами, із влучною деталізацією статусу (виокресленими оригінальними деталями: поведінки, зовнішності, предметами і т.д.);

• журналістську техніку (так!): більше професійної (цільової) спостережливості, більше розмов-інтерв’ю (аби дія передавалась через діалоги героїв, а не монологи автора); більше репортажності, співпереживання, співучасті, перебування в епіцентрі подій; самої реальності, більше кутів бачення події різними героями (перемикання точок зору);

• добірний/вишуканий/грубий/простий/здоровий гумор, іронію, самоіронію, усміх, сміх, регіт, бурлеск (словом, всю позитивно емоційну палітру) – все те, чого так бракує українському нон-фікшну і взагалі українським авторам, які тяжко погрузли в описи затяжних депресій, суїцидів, інцестів, психопатій, відхилень, люстрацій тощо;

• мінімум есеїстичних відступів; (тут би мала бути категорична заборона публіцистично-ідеологічних рефлексій, ремінісценцій, алюзій, дидактизму, нормативних моральних установок, словом, усього того арсеналу прийомів, якими хибувала радянська й досі хибує пострадянська художня та документальна література;

• текст має бути максимально сенсибельним: багатим на зорові, слухові, нюхові, смакові, тактильні образи-прийоми, має активізувати відчуття і почуття читача, уяву, має занурити його в 3D «кіно»;

• «українськість» автора і реалій не є обов’язковою, але, майстерно долучена в текст, вона може цікаво збагатити наратив, додати «родзинки», увиразнити текст для іномовного/іншокультурного читача;

• нарешті, авторський стиль/почерк. Це найважливіше. Позаяк із цим – найгірше (просто біда). В авторів відсутня праця над своїм авторським стилем на всіх рівнях: синтаксичному, лексичному, на рівні тропів, зокрема вдалої (небанальної) метафорики, на рівні гри з контекстом, із ритмікою тексту, із інверсіями і т.д. Є чимало цікавих сюжетів, але писаних «сірим по сірому». Тексти-невидимки. А хочеться впізнаваності кожної сторінки, кожного рядка, аби отак і вигукувати над книгою: «От, чортяка, пише, трясця його матері!»

***
Підсумовуючи все сказане, можу тільки додати, що теорія написання репортажу значно легша за практику його написання. В Україні є всі передумови, щоб художній репортаж став популярним жанром. Теми для написання чекають одразу за дверима вашого дому, у нас є автори з гарним стилем. Правдиві, гарно виписані репортажі знайдуть своє, сподіваюсь, широке коло читачів. Залишається тільки взятися за роботу.

Питання для самоконтролю:

1. Чим суттєво відрізняється репортаж від замітки та звіту?

2. Які характерні особливості репортажу як інформаційного жанру журналістики?

3. Звідки походить термін “репортаж”?

4. Що означає це слово в буквальному перекладі?

5. Що означає “принцип присутності п’яти відчуттів”, за яким пишеться репортаж?

6. Від чого програє репортаж і що робить його вдалим?

7. Які ролі виконує журналіст при підготовці й написанні репортажу?

8. У чому полягає мета журналіста-репортера?

9. Дайте повне визначення репортажу як інформаційного жанру журналістики.

10.Чого потребує репортажна манера?

11.Які основні виражальні засоби репортажу?

12.Від чого залежить обсяг репортажу?

13.Що ви знаєте про історію становлення цього жанру?

15.Зміст і значення “ефекту присутності” в репортажі.

16.Що собою уявляє класифікація репортажів?