Захворювання і травми центральної нервової системи.

⇐ ПредыдущаяСтр 2 из 2

Лекція 5

Захворювання і травми центральної нервової системи.

Кількість годин 2

План

1. Дифузний атеросклероз судин головного мозку.

2. Хвороба Паркінсона.

3. Енцефаліт і менінгіт.

4. Пухлини головного мозку.

5. Черепно-мозкова травма.

6. Мала Хорея.

7. ДЦП.

Дифузний атеросклероз судин головного мозку характеризується розвитком гіаліново-дегенераційних дрібних артерій кори головного мозку, що призводить до погіршення їїкровопостачання. Органічне ураження судин головного мозку викликає порушення моторної функції, обмеження рухів, розладходи. При більш глибокому ураженні знижується інтелект, працездатність, поведінка стає неадекватною (емоційна реактивність, гнів). Надалі можливі парези й паралічі.

Рекомендується лікувальна гімнастика (ЛГ), прогулянки,елементи тру-дотерапії в поєднанні з відпочинком, які сприяють поліпшенню мозкового кровообігу, підтримують працездатність. ЛГ призначають, коли немає вираженого зниження інтелекту й слабоумства. Гімнастичні вправи рекомендують із невеликим фізичним навантаженням, без силового напруження, у спокійному темпі. Необхідно уникати швидких рухів, нахилів голови, щоб позбавитися різкогокровонаповнення мозку. Вихідні положення стоячи й сидячи необхідно чергувати, через 2—3 вправи включати дихальні вправи. Тривалість лікувальної гімнастики 10—12 хв.

ХВОРОБА ПАРКІНСОНА

Характеризується розладом функцій екстрапірамідної системи у результаті загибелі базальних ядер головного мозку. Це хронічне прогресуюче успадковане захворювання. Центральний параліч і синдром паркінсонізму виникають у результаті гострих і хронічних інфекцій нервової системи (енцефаліт), церебрального атеросклерозу, інсульту, пухлини, травми нервової системи, безконтрольного застосування деяких ліків, гострої й хронічної інтоксикації оксидами вуглецю й марганцю. Часто це сімейне захворювання з успадкованим порушенням обміну речовин у головному мозку. Хвороба людей літнього віку, як правило, хворіють люди після 60 років, частіше чоловіки.

Клініка: типове тремтіння, акінезія, ригідність м'язів, рухи вповільнені, обличчя застигле, хода дрібними кроками. Тремтіння підсилюється при хвилюванні й у стані спокою, зменшується при концентрації уваги, заняттях ЛГ, зникає під час сну. З'являється своєрідна згинальна поза: голова й тулуб нахилені вперед, руки напівзігнуті в ліктьовому, промене-зап'ястковому суглобах і притиснуті до грудної клітки, ноги напівзігнуті в колінних суглобах. Поступово може настати повне знеру-хомлення. При пасивних рухах має місце "феномен зубчастого колеса", своєрідний опір м'язів. Через ригідність м'язів потиличної зони голова в положенні лежачи трохи піднята — "феномен уявлюваної подушки". Тремор характерний, типу "скочування кульок", "підрахування монет" — це ритмічні, регулярні мимовільні рухи кінцівок, лицьової мускулатури, голови, нижньої щелепи, язика. Психічні порушення проявляються як втрата ініціативи, активності, працездатності, побутових навичок самообслуговування, повільне мислення.

Вегетативні порушення проявляються у вигляді підвищення сальності шкіри й трофічних порушень у дистальних відділах кінцівки.

Лікування хворих має бути комплексним, тривалим і включати антипаркін-сонічні препарати, фізіотерапевтичні процедури, психотерапію, ЛГ і масаж.

Хворому простіше виконувати рухи за командою, легше ходити, коли на поверхні підлоги є орієнтири (різнобарвний лінолеум, паркет). Якщо переважає тремтіння, хворому не можна довго лежати, сидіти, тому що під час руху тремтіння зменшується. Тремор і ригідність м'язів зменшуються, якщо вправи виконувати в теплій воді. Хворим корисно в спокійній обстановці робити легкі гімнастичні вправи, краще різноманітні. Рекомендуються вільні рухи без силового напруження, тому що сила м'язів зберігається. Доцільно використати вправи махові як без предметів, так і з гімнастичними палицями, булавами. Корисні вправи з м'ячами в ігровій формі, нетривалий біг. Хворим необхідно тренувати точність рухів: збирати мозаїки, складати кубики. Хворих на паркінсонізм потрібно навчати обслуговувати себе, навіть якщо це дуже важко, і за можливості допомагати близьким. Повне відсторонення від праці може помітно погіршити стан хворого.

ЕНЦЕФАЛІТ І МЕНІНГІТ

Енцефаліт — запалення головного мозку інфекційного, алергійного й токсичного характеру. Існує кілька класифікацій, але основною є така, що відображає етіологічний фактор, від якого залежать як клінічні прояви, так й особливості перебігу енцефаліту.

Енцефаліти первинні (самостійні захворювання) — вірусні (укуси кліща, комара, австралійські, американські, грипозні), мікробні (висипнийтиф, нейросифіліс).

Енцефаліти вторинні (вірусний кір, вітряна віспа, краснуха), поствак-ціональні (віспяна вакцина) і мікробні (стафіло-, стрептококовий, малярійний). Енцефалітам, викликаним нейровірусами, властиві епідемічність, сезонність і кліматогеографічність. Часто при енцефаліті поряд із речовиною мозку має місце ураження й спинного мозку. Енцефаліти можуть бути дифузійні й осередкові, гнійні та негнійні.

Патогенез — шляхи проникнення вірусу в організм — різні. Частіше реалізується гематогенний шлях — вірус із потоком крові потрапляє в різні органи, в тому числі в мозок. Можливі також контактний, повітряно-краплинний та аліментарний шляхи передачі інфекції від людини або від тварини (м'ясо й молоко хворих птахів і тварин).

Патогенез енцефаліту визначається вірусним руйнуванням нейронів, токсичною дією, ураженням судин, набряком мозкової тканини.

Клініка — симптоми різні залежно від збудника й локалізації патологічного процесу. До загальних симптомів належать:

• інфекційні (характерні для всіх інфекційних захворювань) — підвищена температура тіла, лихоманка, порушення з боку верхніх дихальних шляхів або шлунково-кишкового тракту;

• загальномозкові: головний біль (у ділянці лоба, орбіт), блювання, світлобоязнь, епілептичні напади, порушення свідомості (млявість, сонливість, оглушення, марення), судороги;

• осередкові — залежать від локалізації патологічного процесу (парези, афазія, судороги).

У типових випадках при кліщовому енцефаліті в'ялий параліч центрального походження формується на 3—4-й день і локалізований у м'язах шиї й дистальних відділах кінцівок. Має місце розлад дихальної й серцево-судинної систем. В'ялий параліч і м'язові атрофії мають стійкий характер. Характерні ознаки — голова звисає на груди, плечі опущені, руки звисають "як батоги" уздовж тулуба, сухожильні рефлекси відсутні, мають місце гіперкінези.

Менінгіт — інфекційне захворювання, що характеризується запаленням м'яких мозкових оболонок. Поширений у різних кліматичних зонах. Збудниками можуть бути різноманітні патогенні мікроорганізми, віруси, бактерії та найпростіші.

Класифікація. За характером запального процесу в оболонках і змінами у цереброспінальній рідині розрізняють серозний і гнійний менінгіт, за патогенезом — первинний і вторинний, за етіологією — бактеріальний (пневмококовий), вірусний (коксаки, хореїчний), грибковий (кандида).

Патогенез. Можливі три шляхи інфікування:

• відкрита черепно-мозкова травма й травма хребта;

• гнійні інфекції придаткових пазух носа, середнього вуха, очного яблука;

• гематогенне поширення. Інфекція потрапляє через слизові оболонки носоглотки, бронхів, шлунково-кишкового тракту.

Клініка. Діагноз уточнюється на підставі сполучення трьох синдромів:

• загальноінфекційного;

• оболонкового (менінгіального);

• запальних змін цереброспінальної рідини.

Підвищення внутрішньочерепного тиску викликає головний біль, блфван-ня, ригідність м'язів потиличної ділянки й спини — голова закинута назіщ.

Хвороба починається з різкого погіршення загального стану, ознобу, підвищення температури до 38—40 °С, багаторазового блювання. Занепокоєння замінюється млявістю, оглушенням, потьмаренням свідомості. Хворі погано переносять зовнішні подразники: яскраве світло, голосний звук, шум, будь-які дотики, болісною є спроба випрямити голову (хворий лежить на боці, закинувши голову, підтягнувши ноги). Шкіра бліда, губи синюшні, дихання прискорене. Хворі відмовляються від їжі, багато п'ють, неспокійні, скрикують, бувають судороги. Хворих з діагнозом менінгіт відразу госпіталізують. З діагностичною й лікувальною метою проколом у поперекову зону витягають спинномозкову рідину. У результаті зниження внутрішньочерепного тиску зменшується головний біль, повертається свідомість, припиняється блювання, поліпшується загальний стан. При своєчасному лікуванні стан хворого поліпшується на 3—4-й день. Показник видужання — нормалізація спинномозкової рідини.

Лікування у гострому періоді суворо медикаментозне, триває до б місяців і має поєднуватися із загальнозміцнювальними заходами, посиленим харчуванням і вітамінами. ЛГ і масаж призначають після стихання гострих явищ. Застосовуються загальнооздоровчі й спеціальні вправи для зменшення астенічних явищ, стомлюваності, слабості, усунення вестибулярних розладів і відновлення координації рухів. Також рекомендуються вправи для збільшення сили м'язів, зміцнення м'язового корсета, профілактики порушень постави й деформацій грудної клітки. Пізніше вводяться вправи для тренування адаптації до зміни положення тіла й голови в просторі. Необхідно чергувати виконання вправ з заплющеними й розплющеними очима, на обмеженій площі опори, на висоті. Навантаження, амплітуда й щільність заняття поступово збільшуються. Проводиться тренування побутових, трудових навичок, елементів самообслуговування, масаж голови, шиї, верхніх кінцівок і спини. Постклінічний етап реабілітації має закінчуватися санаторним лікуванням. Загальна тривалість лікування 12—18 місяців.

При енцефалітах і менінгітах різного походження лікувальне навантаження суворо дозують і призначають після припинення гострих явищ. Лікувальну гімнастику застосовують із загальнооздоровчою метою для боротьби з явищами астенії, швидкою стомлюваністю, зниженою працездатністю. Лікувальна гімнастика спрямована на розвиток функцій, порушених у зв'язку із захворюванням (вестибулярні розлади, недостатність кровообігу, парези, розлад координації). Для усунення паралічу й парезу включають вправи для збільшення сили м'язів, обсягу рухів у суглобах і тренування порушеної координації. У період видужання призначають й вправи з елементами вестибулярного тренування, що сприяє відновленню статодинамічної стійкості. Корисним для хворих є масаж м'язів голови, шиї, пояса верхніх кінцівок.

-4- ПУХЛИНИ ГОЛОВНОГО МОЗКУ

Пухлини частіше локалізуються в білій речовині півкуль головного мозку й у мозочку. Для них характерні сполучення загальномозкових й осередкових симптомів. Хворих непокоїть сильний головний б|$ь, нудота, блювання, зниження зору, осередкові симптоми залежать від місця розташування пухлини й проявляються як руховими, так і чутливими розладами, а також порушеннями координації' рухів і мовлення.

Найчастіше пухлини розвиваються у людей зрілого віку (20—40 років).

При пухлині мозку будь-які фізичні напруження протипоказані, оскільки сприяють підвищенню внутрішньочерепного тиску й у результаті підсилюють головний біль.

Лікувальну гімнастику переважно призначають у післяопераційному періоді (коли починається зворотний розвиток симптомів) для відновлення функції руху й зміцнення організму. Лікувальну гімнастику як метод відновлювальної терапії починають через 12—15 днів після видалення пухлини. Методика лікувальної гімнастики будується з урахуванням характеру й локалізації операції, ступеня розладу рухової функції (параліч або парез), а також загальномозкових симптомів. Процедуру ЛГ будують за методикою, прийнятою при парезах і паралічах центрального походження.

-5- ЧЕРЕПНО-МОЗКОВА ТРАВМА

Черепно-мозкова травма — механічне ушкодження черепа, мозку або оболонки. При закритій або відкритій черепно-мозковій травмі виникає кілька видів ушкоджень, таких, як струс, забите місце, здавлювання, контузія. Лікування черепно-мозкової травми проводять у клініці. За наявності здавлення здійснюють термінову операцію. При всіх травмах головного мозку в перший період важливо дотримуватися суворого постільного режиму. Перші 10—12 днів фізичне навантаження не рекомендується.

Характеризуючи методику ЛГ при контузіях, варто зазначити, що вона має на меті загальне зміцнення організму; протидію явищам астенії; поліпшення функції дихання як координованого акту, що бере участь в утворенні голосу й мовленні; підвищення стійкості вестибулярного апарата.

Перший період характеризується тяжким станом хворого: різка загаль-мованість, млявість, слабість, апатія, стійкий головний біль, запаморочення, афазія, афонія, заїкуватість, гострі вестибулярні розлади.

Другий період настає через 15—20 днів. Рекомендується обмежений руховий режим при поліпшенні загального стану. ЛГ проводиться з малим фізичним навантаженням у вихідному положенні лежачи, сидячи, у спокійному темпі, ритмічно, використовуються найпростіші гімнастичні вправи.

Для зміцнення й відновлення вестибулярної функції рекомендуються вправи в рівновазі, зі зміною положення тіла, поворотами голови з заплющеними й розплющеними очима, вправи у метанні м'ячів.

Особливу увагу варто звернути на регуляцію дихання, видихів з вимовлянням звуків (голосні, приголосні), вправи для відновлення мовлення, для нижньої щелепи, мімічних м'язів, м'язів грудної клітки, спини.

Третій період — характеризується поліпшенням загального стану, показаний активний тренувальний режим. У цьому періоді спостерігається ослаблення загальномозкових симптомів. Мають місце залишкові явища у вигляді порушення мовлення, слуху, вестибулярних розладів (запаморочення при різких і швидких рухах головою й тулубом у різних площинах). У цьому періоді показана ЛГ зі збільшенням фізичного навантаження, прогулянки та ігри на увагу. До спеціальних вправ належать: посилення видиху шляхом стискання грудної клітки, задування свічки, видування повітря на підвішену смужку паперу, мімічна гімнастика.

Наприкінці періоду ускладнюють вправи для відновлення функції вестибулярного апарата, рекомендуючи: рух головою у різних площинах, обертання й крутіння тулубом, вправи у рівновазі на великій і малій площі опори. Потім включають у процедуру метання м'ячів (дрібних, великих), вправи із заплющеними очима на місці й у пересуванні з поступовим збільшенням тривалості заплющення очей. Всі дихальні вправи необхідно поєднувати з вимовлянням звуків, мовленням.

Висвітлюючи цю тему, необхідно спинитися на хворобах, якими найчастіше хворіють діти.

-6- МАЛА ХОРЕЯ

Мала хорея — захворювання нервової системи, проявляється мимовільними швидкими поштовхами. В основі розвитку хореї лежить інфекційний процес, переважно ревматичної природи. Найчастіше хворіють діти і юнаки, які страждають на ревматизм з ураженням серця, хронічним тонзилітом, поліартритом. Мала хорея (або "танець святого Вітта") проявляється у дитини підвищеною стомлюваністю, зниженням уваги, потім з'являються слабкі поштовхоподібні, мимовільні рухи, через які хворий неохайно пише, упускає з рук речі, розливає чай тощо. Згодом поштовхи стають більш грубими, смикається то рука, то нога, мимовільні рухи м'язів лиця створюють враження гримасування й кривляння.

Хореїчні насильницькі рухи поширюються на різні м'язові групи, змінюють позу хворого. Хворі не можуть сидіти, стояти, ходити. Розвивається гіпотонія м'язів, порушується координація. Насильницькі, чудернацькі рухи хворий виконує без напруження, тому що знижено тонус м'язів (характерний симптом хвороби).

Для профілактики й лікування необхідно видалити мигдалини й систематично лікувати ревматизм. При своєчасному втручанні хорея повністю виліковується.

Треба звернути увагу на те, що хорея може з'явитися і при вагітності, особливо в першій половині, у жінок, які страждають на часті «ангіни або ревматизм. Зустрічається хорея й у людей похилого віку на ґрунті атеросклерозу судин головного мозку. У цих випадках мимовільні рухи захоплюють м'язи не тільки кінцівок і тулуба, а й язика. Хворому важко говорити, приймати їжу, ходити. Погіршуються розумові здатності. Все це призводить до інвалідності.

У гострий період хворим показаний суворий постільний режим. При поліпшенні загального стану, зменшенні рухового занепокоєння, зниженні гіперкінезів призначають ЛГ.

Завдання ЛГ:

• поліпшити загальний стан здоров'я;

• домогтися правильного й точного виконання рухів в ізольованих м'язах і суглобах (боротьба з дискоординацією);

• зміцнити гіпотонічну мускулатуру;

• поліпшити функцію серцево-судинної системи;

• психологічно вплинути на дитину, нормалізувати її поведінку.

При проведенні ЛГ необхідно враховувати ступінь ураження серця ревматичним процесом, рівень стомлення.

При гіперкінезах хворому важко виконувати активні довільні рухи, треба обмежитися пасивними вправами й масажем. При ослабленні гіперкінезів (судороги, тремтіння, атетоз) у ЛГ включають активні вправи з полегшених вихідних положень (лежачи, сидячи), прості й доступні, виконувати їх необхідно в спокійному й повільному темпі.

Поступово комплекс ЛГ доповнюється вправами на відновлення координації рухів і зміцнення м'язів. Доцільно використовувати вправи з опором, легкі змішані виси, присідання, чергуючи І'х з дихальними вправами, іграми з урахуванням віку дитини (кубики, кульки, перекидання м'яча). У паузах для відпочинку необхідно втримувати кінцівки від насильницьких рухів. Рекомендується також масаж.

-7- ДИТЯЧИЙ ЦЕРЕБРАЛЬНИЙ ПАРАЛІЧ

Загальні відомості про дитячий церебральний параліч. Дитячий церебральний параліч (ДЦП) — термін, що поєднує групу захворювань головного мозку, які виникли внаслідок недорозвинення або ушкодження структур мозку під час вагітності, пологів або в ранньому дитячому віці. Незважаючи на великий прогрес сучасної теоретичної й практичної медицини, це захворювання залишається невиліковним, залишкові явища й наслідки ДЦП стійкі і є причиною інвалідності хворого. Частота церебрального паралічу в промислове розвинених країнах становить від 1,7 до 5,9 на 1000 народжених. В Україні налічується понад ЗО тис. хворих на ДЦП, щорічно реєструється близько 3 тис. діагнозів ДЦП, установлених уперше. Для цього захворювання характерні рухові розлади, порушення пози, мовлення, психіки.

Крім того, відмічаються ознаки порушення функції екстрапірамідної системи й мозочка. Зазначені синдроми не прогресують, і при правильному лікуванні, вихованні й навчанні порушені функції у більшості випадків відновлюються або компенсуються. Установити етіологію ДЦП, особливо у від-новлювальний і резидуальний періоди, важко, тому що клінічні форми ДЦП нерідко характеризуються різними ушкодженнями.

Структурно-функціональні зміни у мозку в 80 % випадків виникають у процесі внутрішньоутробного розвитку плода, в 20 % причиною ДЦП може бути акушерський травматизм, затяжні пологи з обвиттям пуповини навколо шийки плода, що призводить до ушкодження нервових клітин головного мозку дитини через нестачу кисню. Факторами, що ушкоджують мозок внутріш-ньоутробно, є інфекції (грип, краснуха, токсоплазмоз), соматичні й ендогенні захворювання матері (уроджені пороки серця, хронічне захворювання легенів, цукровий діабет, гіпо- і гіпертиреоз тощо), імунологічні несумісності крові матері й плода (за резус-фактором), професійні шкідливості, алкоголізм. Іноді ДЦП виникає у віці до року в результаті інфекційних хвороб, що ускладнюються енцефалітом, а також після тяжких ударів голови. Зміни в нервовій системі пов'язані з гіпоксією та метаболічними розладами, що чинять прямий й опосередкований (через продукти порушеного метаболізму) вплив на розвиток і функції мозку.

Різноманіття шкідливих факторів і різні періоди їх дії визначають варіабельність виразності структурних дефектів мозку. У 30 % дітей із церебральним паралічем виявляються аномалії у вигляді атрофії клітин мозку, склерозування й атрофії клітин базальних гангліїв, зорового бугра, гіпофіза, мозочка, недорозвинення кори головного мозку, атрофії лобової ділянки й середнього мозку.

Залежно від особливостей рухових, психічних і мовленнєвих розладів, відповідно до класифікації К.А. Семенової, розрізняють п'ять форм ДЦП:

• спастична диплегія (хвороба Літла);

• подвійна геміплегія;

• гіперкінетична форма;

• атонічно-астатична форма;

• геміпаретична або геміплегічна форма.

Спастична диплегія — найпоширеніша форма ДЦП, яка характеризується тетрапарезом з більш вираженими ураженнями нижніх кінцівок. Ця форма відома за назвою хвороби Літла. У дітей може спостерігатися затримка психічного розвитку, яка зменшується при своєчасному лікуванні. Діти, що страждають на спастичну диплегію, можуть навчитися обслуговувати себе, писати, здатні оволодіти трудовими навичками. Пацієнти з помірною олігофренією навчаються за програмами шкіл для розумове відсталих. Прогноз цієї форми захворювання сприятливий відносно подолання психічних і мовленнєвих розладів і менш сприятливий щодо відновлення спастичних і локомоторних функцій.

У дітей зі спастичною диплегією м'язовий тонус значно підвищений в усіх кінцівках. Особливо виражене підвищення тонусу в згинальних групах м'язів рук, а також розгинальних і привідних м'язах ніг. Внаслідок підвищеного м'язового тонусу обмежуються активні рухи дитини й формуються м'язово-суглобні контрактури, які згодом призводять до грубих деформацій стіп. Спостерігаються підвищені згинальні й розгинальні патологічні сухожильні рефлекси. Спастична диплегія сполучається з гіперкінезами в руках і мімічній мускулатурі. Гіперкінези збільшуються при хвилюванні й слабшають під час сну й концентрації уваги. У дітей зі спастичною диплегією проявляється затримка розвитку мовлення, інтелекту, фізичного розвитку. Такі діти лікуються протягом багатьох років у стаціонарах, поліклініках, спеціальних яслах і дитячих садках, інтернатах, санаторіях.

Подвійна геміплегія — найбільш тяжка форма ДЦП, що характеризується тяжким тетрапарезом. У таких дітей за рахунок інтенсивних тонічних рефлексів переважає ригідність м'язів, вони не можуть стояти, сидіти, ходити, олігофренія має виражений характер.

Характерні риси — спастична тетраплегія або тетрапарез із переважною локалізацією в руках і нерівномірним ураженням обох боків, виражені психічні й мовленнєві розлади. Захворювання проявляється в перші місяці життя дитини: статичні й локомоторні функції у дітей з подвійною геміплегією не формуються. Вони не опановують навички сидіння, самостійної ходьби. Тяжкі рухові розлади поєднані з ранніми контрактурами суглобів і кістковими деформаціями. Мовленнєві розлади проявляються: затримкою мовленнєвого розвитку, малим словниковим запасом, неправильним вимовлянням звуків, зміненням темпу мовлення. Інтелект знижений, мислення уповільнене, пам'ять ослаблена. Судорожні напади впливають на прогноз захворювання. Медична реабілітація таких пацієнтів здійснюється до 3-років.

Гіперкінетична форма проявляється різними гіперкінезами з атетоїд-ними рухами, порушенням м'язового тонусу, які локалізуються в дистальних відділах кінцівок, мімічній мускулатурі лиця, м'язах тулуба, шиї. Емоційні переживання підсилюють мимовільні рухи, відзначаються паралічі або парези. Мовленнєві порушення у вигляді гіперкінетичної дизартрії спостерігаються в більшості пацієнтів. Інтелект, як правило, збережений. Це сприятлива форма відносно навчання й соціальної адаптації.

Атонічно-астатична форма ДЦП на відміну від інших форм характеризується сполученням патологічних тонічних рефлексів з парезами й низьким тонусом м'язів.

Характерні риси — мозочкові розлади. Затримується формування вікових рухових навичок. Діти зі значним запізненням у порівнянні з фізіологічною нормою починають сідати, стояти, ходити. Через м'язову атонію спостерігається перерозгинання в колінних суглобах. Має місце порушення координації рухів і рівноваги. У ряді випадків у дітей з атонічно-астатичною формою ДЦП з'являються помірні гіперкінези й ознаки пірамідної недостатності у вигляді парезів і паралічів.

Мовленнєві розлади й олігофренія спостерігаються у багатьох хворих. Діти з цією формою захворювання лікуються тривалий час.

Геміпаретична або геміплегічна форма ДЦП розвивається переважно в період новонародженості. Характерні риси цієї форми ДЦП — однобічний парез руки й ноги за типом інсульту з переважним ураженням руки, що відстає в рості й усихає. З'являються судороги, психічні й мовленнєві розлади. У перші місяці життя дитини м'язовий тонус знижений, потім повільно підвищується й стабілізується до 1,5 рока, коли дитина починає ходити. Збільшення м'язового тонусу в згиначах руки й розгиначах ноги визначає класичну позу Верніке—Мана. Сухожильні й періостальні рефлекси підвищені, інтелект і пам'ять знижені, увага нестійка. Діти швидко виснажуються, однак здатні до навчання й легше, ніж при інших формах, адаптуються до праці. Лікування здійснюють у стаціонарах, поліклініках, спеціальних яслах, садках, інтернатах і санаторіях.

Таким чином, щоб включити різні клінічні форми в групу ДЦП, войи повинні відповідати двом умовам: по-перше, бути проявом залишкових змін уже завершеного патологічного процесу й, по-друге, перебігати з поступовим поліпшенням, принаймні без наростання симптомів.

Спинимося більш докладно на основних клінічних синдромах ДЦП, що проявляються в порушенні основної життєво важливої рухової функції, з урахуванням різноманітних форм порушення якої й будується комплексна відновлювальна терапія.

Основними синдромами ДЦП єрізні форми рухових розладів (геміплегії, диплегії, параплегії), порушення статики й ходи, обмеження обсягу активних рухів (при нормальному периферичному нейромоторному апараті), підвищення тонусу м'язів паралізованих кінцівок пірамідного характеру (еластичності), порушення м'язової рівноваги, підвищення сухожильних і наявність патологічних рефлексів, поява рефлекторних, а потім стійких м'язових контрактур. Часто відзначаються мозочкові симптоми у вигляді порушення координації рухів, атаксії, синкінезій, гіпотонії.

Рухові розлади часто супроводжуються порушенням мовлення, що нерідко пов'язано з локальним ураженням м'язів мовно-рухового апарату й неправильним диханням, що проявляється дизартрією. У ряді випадків відзначаються порушення слуху й зору, косоокість, епілептичні напади, судороги. Нерідко спостерігаються розлади психіки, інтелекту, невротичні порушення — відчуття страху, відсутність стійкості уваги й зосередженості, порушення просторових і структурних уявлень. Ці дефекти стають помітними частіше в другому півріччі життя дитини.

Клініка кожного синдрому ДЦП відрізняється неврологічною симптоматикою, перебігом й прогнозом, залежить від локалізації й обсягу різноманітних осередків ураження, часу ураження у зв'язку з нерівномірністю дозрівання різних структур мозку в онтогенезі.

До диплегічного синдрому ДЦП належать внутрішньоутробні (рідше пологові) ураження зі спастичним парапарезом ніг при менш вираженому або майже непомітному ураженні рук.

Тонус м'язів кінцівок у цих хворих підвищений, особливо привідних м'язів стегон та їх згиначів, згиначів гомілок і стіп (потрійне згинання ніг), а також згиначів тулуба. У випадку ураження рук підвищений тонус переважає в привідних м'язах плечей, згиначах і пронаторах передпліч, згиначах кистей і пальців рук. Нерідко відмічається вальгусна деформація стіп. Спостерігається зниження сили і вторинна атрофія (від бездіяльності) м'язів-антагоніс-тів, особливо розгиначів кінцівок, тулуба, голови. Обмеження активних рухів залежить від ступеня парезу. Згодом спастичні скорочені м'язи втрачають здатність до розтягання, в результаті утворюються контрактури, що обмежують можливість не тільки активних, а й пасивних рухів.

Найчастіше утворюються контрактури в тазостегнових, колінних і гомілковостопних суглобах (згинальні, згинально-привідні) з деформацією стіп (кінська, кінсько-вальгусна, кінсько-варусна). При спазмі або контрактурах привідних м'язів стегна можуть розвиватися вивихи тазостегнових суглобів.

Розвиток рухово-статичних навичок значно затримується. При ураженні рук обмежується їх піднімання вище горизонтальної лінії, всі розгинальні рухи рук і супінація передпліч, особливо утруднені дрібні рухи рук. Майже у всіх хворих на ДЦП відмічається згинальна постава тулуба, округлість пояса верхніх кінцівок, далеке відстояння лопаток від хребетного стовпа. Хворі малорухливі, багато хто з них не вміє лежачи перевертати тулуб, присідати й сідати, вставати з положення лежачи й сидячи, більшість із них не вміють сидіти на прямій площині з витягнутими ногами. Майже всі не вміють згинати й особливо розгинати ноги в тазостегнових суглобах, у всіх відмічаються патологічні синкінезії, утруднено розгинання гомілок і стіп, неможливі рухи пальцями ніг. Багато дітей, які ходять, не вміють бігати, стояти й стрибати на одній нозі, ходити на п'ятах; нерідко у них обмежуються ширина й довжина кроку. У більшості зберігаються тонічні шийні й лабіринти! рефлекси, що підсилюються при кожному русі, а також внаслідок затримки рухових функцій, що призводить до патологічних позотоніч-них установок. Сухожильні рефлекси підвищені, нерідко відмічаються патологічні рефлекси (Бабинського, Чеддока та ін.). Часто порушується відвідний нерв, що призводить до косоокості.

Спастичні геміплегії найчастіше з'являються після перенесеного менінго-енцефаліту в перші місяці й роки життя дитини, а також при судинних ураженнях і наслідках травм головного мозку.

При цьому синдромі відмічається спастичний парез або параліч однієї половини тіла внаслідок патологічного процесу. У протилежній півкулі через двосторонню півкульну іннервацію нижніх кінцівок більше вираженим є ураження руки й менш вираженим — ноги. Поряд зі спастичне скороченими м'язами (підвищення м'язового тонусу згиначів руки й розгиначів ноги) у цих хворих розслаблені м'язи-антагоністи, тому уражені кінцівки перебувають у позі Верніке—Мана: рука зігнута в ліктьовому суглобі, притиснута до тулуба, передпліччя проноване, кисть зігнута, великий палець відведений, інші пальці на руці або зігнуті, або випрямлені; нога перерозігнута в колінному суглобі, іноді злегка зігнута, розігнута й ротована усередину в тазостегновому суглобі, стопа частіше у стійкому положенні з розігнутим великим пальцем і зігнутими іншими пальцями. При цьому синдромі особливо утруднені тонкі деталізовані рухи дистальних відділів уражених кінцівок. У хворій руці не втримуються предмети, неможливе виконання побутових навичок, утруднена супінація передпліччя, згинання, розгинання, зіставлення й розведення пальців рук. Утруднене активне розгинання ноги в тазостегновому суглобі, з положення лежачи на спині різко обмежене згинання гомілки, утруднені рухи в гомілковостопному суглобі й пальцях стіп. Хворі не можуть стояти й стрибати на хворій нозі, ставати на п'яту, їм важко ходити по сходах. На хворому боці спостерігаються тонічні шийні рефлекси, затримується розвиток випрямних рефлексів і реакцій рівноваги, а також вікових рухових навичок. Сухожильні рефлекси підвищені, іноді викликаються патологічні знаки. Згодом уражені кінцівки відстають у рості, відбувається вторинна дифузійна атрофія м'язів, утворюються згинальні й пронаторні контрактури, на хворому боці виражені вегетативно-судинні порушення (ціаноз, похолодання, піломоторний рефлекс, підвищена пітливість). Нерідко відбуваються й ураження центральних рухових шляхів відвідного, лицьових, під'язикового нервів. При лівосторонньому півкульному ураженні часто спостерігається моторна або (рідше) сенсорна афазія, можуть з'явитися астереогнозія, апраксія.

При двосторонній спастичній геміплегії зберігається симптоматика геміплегії з переважанням паралічу й еластичності, а також більше виражена затримка розвитку дитини. При цьому синдромі спостерігаються значні рухові розлади в кінцівках і тулубі.

Спастична геміплегія характеризується спастичними парезами верхніх і нижніх кінцівок з вираженим ураженням рук, на відміну від диплегічного синдрому, при якому руки страждають незначною мірою або майже непомітно.

Характерними для цього синдрому є різке порушення інтелекту, іноді навіть до ідіотії, збереження всіх уроджених рефлексів на тривалий час. У зв'язку з ураженням черепних нервів спостерігаються атрофія зорових нервів, слинотеча, порушення ковтання, псевдобульбарна дизартрія тощо. У них майже завжди виражені рефлекси орального автоматизму, різко проявляються шийно-тонічні й лабіринти! рефлекси, майже не розвиваються випрямні рефлекси й реакції рівноваги. У деяких дітей від одного до двох років до названих вище синдромів нерідко додаються гіперкінези, часто виникають судорожні напади. Перебіг двосторонньої спастичної геміплегії ДЦП дуже тяжкий й майже не піддається лікуванню.

При гіперкінетичному синдромі м'язовий тонус змінюється від гіпотонії до гіпертонії за типом "складного ножа" або "зубчастого колеса", тому деякі автори цей синдром називають дистонічним.

У дітей після першого року життя на перший план виступають насильницькі рухи у вигляді гіперкінезів атетоідного й хореатетоїдного характеру. Затримується розвиток статокінетичних рефлексів і довільних рухів, порушується здатність до цілеспрямованих дій. Незвичайна і незнайома обстановка, тактильні, слухові, зорові, мовленнєві подразники підсилюють ригідність м'язів і гіперкінези, які найбільш виражені в дистальних відділах кінцівок (особливо рук) і м'язах лиця.

Відсутні довільні рухи, утруднена ходьба, знижається сила м'язів-розги-начів шиї, тулуба, рук, сідниць. Чутливість не порушена, сухожильні рефлекси частіше оживлені, патологічні — відсутні, але внаслідок гіперкінезів часто настає мимовільне розгинання великого пальця стопи — "помилковий" симптом Бабинського.

При мозочковій недостатності виникає синдром атаксії з м'язовою гіпотонією, порушенням координації та рівноваги. Хворі майже не можуть самостійно пересуватися, хода нестійка, хитка, з широко розставленими ногами. Під час руху відбувається тремтіння кінцівок, виражені патологічні синкінезії.

Уроджена атонічна диплегія Форстера характеризується вираженою м'язовою гіпотонією і затримкою розвитку вікових рухових навичок (діти не можуть тримати голову в З місяці, сидіти — в б місяців, стояти — в 9 місяців і ходити після одного року).

У зв'язку з мозочковими порушеннями у хворих дітей спостерігається зниження сили м'язів, симетричне ураження обох половин тулуба й однойменних кінцівок; переважає слабість проксимальних відділів кінцівок, м'язів тулуба, спини, живота, шиї; відзначаються розхитаність і перерозгинання суглобів, особливо колінних і ліктьових.

Гідроцефалія характеризується надлишковим накопиченням спинномозкової рідини в шлуночках мозку й підоболонкових просторах. Гідроцефалія досить часто спостерігається у хворих на ДЦП і супроводжується різними синдромами (спастична диплегія, геміпарези, атактичні і гіперкінетич-ні синдроми).

У всіх хворих на гідроцефалію відзначається збільшення окруж

⇐ Предыдущая 12