Номинация «Малая проза». ЗИМОВА ФАНТАЗІЯ

Тамара ГОРДИЕНКО (г. Севастополь, Россия)

Номинация «Малая проза»

Подноминация «Любовь»

(украинский язык)

ЗИМОВА ФАНТАЗІЯ

Черговий лікар, Віталій Ілліч, якого медпрацівники та маленькі пацієнти називали Віталлічем, сидів в ординаторській та робив службові записи. Чергування обіцяло бути спокійним. Майже всіх хворих дітей батьки забрали на новорічні та Різдвяні свята додому. Залишилося тільки четверо – Славік Стасов, Оленка Карпова, Тетянка Чайкіна. Та ще Петрик Найдьонов. Два роки цей хлопчик лежить у них в лікарні і дітися йому на свята нема куди; в дитячому будинку задоволені, що лікарня тримає у себе не ходячого хлопчика.

Медсестра Юлія Львівна, з якою Віталій Ілліч сьогодні працює, його добра знайома, разом починали навчатися в медінституті, повне взаєморозуміння – несподіванностей не повинно бути.

Раптом до нього долетіли звуки, що заважали механічно робити нові записи в історіях хвороб. Хтось розмовляв поза стіною.

Віталій Ілліч підвівся, підійшов до палати. Там під крапельницею лежав Петрик Найдьонов та розмовляв сам із собою.

-І нікому-то ти не потрібен, - тихо і гірко говорив собі Петрик. – Ніхто тебе і на свято не забере. І мама у тебе не знайдеться. Казала ж нянька Петрівна, що знайшли тебе біля дитячого будинку на ковдрі. Тому й прізвище твоє – Найдьонов.

«Боже мій, - подумав Віталій Ілліч, - як швидко хворі діти стають дорослими! Міркування, як у старого діда!»

-Та й як матуся знайдеться? – знову заговорив Петрик. - Адже в неї інше прізвище! Звідки вона знає, що треба шукати Найдьонова?

Поруч хтось тихенько зітхнув. Віталій Ілліч повернув голову і побачив, що біля нього стоїть Юлія Львівна.

-Ні, нянька Петрівна бреше! – раптом голосно сказав Петрик. – Мама просто дуже далеко, вона в Італії. Тепер усі туди їдуть на заробітки. Як заробить грошей, тоді обов,язково приїде до мене. – Він помовчав и мрійливо додав: - От би на Різдво приїхала!..

В ординаторській Віталій Ілліч запитав медсестру:

-Юлиє Львівно, ти пам,ятаєш, як ми студентами на новорічних ялинках грали Діда Мороза та Снігурку? – Вона хитнула головою. – Як думаєш, тепер справимося?..

6 січня в палаті, де знаходилися діти, що залишилися в лікарні, панував передсвятковий настрій. Діти клеїли з різнокольорового паперу гірлянди, вирізали сніжинки, робили мишуру.

Увечері кухарка тьотя Паша закотила в палату невеликий стіл на колесиках, застелила його білосніжною скатертиною, по углах поклала низки часнику, пояснила: «Злих духів відгоняти!», під скатертину поклала великий пук соломи - адже Іісус Христос народився в яслях. Принесла велику миску каши-кут,і, прикрашеної горіхами. Поставила графин узвару.

Коли на небі з,явилася перша зірка, тьотя Паша дала кожному хлопчику і кожній дівчинці велику ложку кут,і , урочисто промовила:

-Христос народився!

І кожен, як його навчили, радісно відповів:

-Славімо його!

І запили узваром. А потім почалася Святкова Вечеря – їли запеченого гуся, квашені яблука, пишний пиріг – і ще багато смачних страв, від яких домашні діти за час находження в лікарні відвикли, а Петрик – так той і не куштував ніколи .

Під час святкування відкрилася дверь, і в палату увійшли Дід Мороз і Снігурка. Дід Мороз був в довгій червоній шубі, з червоними щоками, з такою пишною білою бородою, вусами і бровами , що й обличчя не видно. А Снігурка – тендітна, рум,яна, з товстою косою, в шубці та черевичках – була така красива, що хлопці миттєво закохалися в онучку Діда Мороза.

Дід Мороз уважно подивився на хлопчиків та дівчаток, грюкнув посохом по підлозі і басом промовив:

-Різдво прийшло! Христос народився! Ось і ми зі Снігуронькой завітали до вас, щоб зі Святом поздоровити та подарунки вручити. Внучка, подавай мій мішок!

І почалася роздача подарунків.

Маленький Славік отримав мішок з цукерками, заліз в нього рукою і з радісним вищанням витягнув звідти играшку-машинку. Оленка отримала бєлку, яка без зупинки бігала усередині різнокольорового колеса. Тетянка притиснула до себе ляльку в красивій сукні, на якій було написано : «Аліса».

В дитячому будинку не було таких свят. На Святкову Вечерю давали котлету, кашу, чай з печивом. Усім вручали однакові подарунки: сорочки, сукні або черевики. А Петрику котлету, кашу, чай, печиво і подарунок клали на тумбочку. А ще йому ніколи не дарували черевики – навіщо вони неходячему?

Але зараз радість дітей передалася і Петрику.

-Ось і тобі мі принесли подарунок, Петрику! – пробасив Дід Мороз. – Внученько, вручи!

Снігурка протягнула Петрику великий пакет. Забувши подякувати, він одразу поліз усередину. Там були цукерки, а ще – велика різнокольорова книжка, на якій було намальовано хлопця в джинсовому комбінезоні та написано: «З технікою – на «ти»!»

Петрик ще навіть не встиг порадуватися незвичайному подарунку, як усередині пакета несподівано пролунав дзвінок. Хлопчик розкрив пакет – і ахнув: там лежав справжній мобільний телефон. І він дзвонив! Йому, Петрику!

Тремтячою рукою хлопчик нажав на кнопку відповіді.

-Алё-ё-ё! – невпевнено сказав він.

-Петрику, синку, це я, твоя мама!- Телефон працював на голосному зв,язку.

-Мамо, це ти? – задихнувся Петрик. – Чому ти не приїжджала?

-Синку, я поки ще не можу приїхати, я далеко від тебе…

-Мамо, ти з Італії дзвониш?

-Так, синку, з Італії.

-І Челентано бачила?.. Живого?.. – крізь сльози запитував Петрик.

-Звичайно, живого, синку, звичайно, бачила!..

- Матуся, ти за мною приїдеш?

-Я обов,язково приїду, рідненький! Потерпи трошки! А поки що буду тобі дзвонити! Ось і телефон тобі купила. Простий, потім куплю коштовний.

-З «наворотами»? – плакав Петрик.

-Обов,язково «з наворотами», синку. Пробач, мені більше не можна розмовляти. Я потім ще подзвоню.

-І забереш мене звідси?

-Обов,язково заберу, обіцяю! Цілую тебе, синку!

Зв,язок закінчився.

Петрик голосно ридав.

Дід Мороз розгублено шукав поглядом Снігурку, котра кудись зникла.

Тьотя Паша сіла на ліжко до Петрика, умила обличчя хлопчика газованою водою з пляшки, притиснула його до своїх великих грудей та почала розкачуватися.

-І чому ти плачеш? Яка радість – маманя твоя знайшлася! Телефон подарувала, подзвонила, обіцяє приїхати за тобою, - тихенько говорила вона. – Чому плачеш? Радуватися треба тобі, Петрику!

- А вона, справді, приїде? – з надією запитав хлопчик.

- Щоб в ніч перед Різдвом хтось пообіцяв та не зробив? – вигукнув Дід Мороз. – Обов,язково приїде. Так, внученько?!..

Невідомо звідки з,явившаяся Снігурка кивнула головою.

Свято в палаті продовжувалося.

Уночі вулицею йшли Дід Мороз і Снігурка. Деякий час вони мовчали. Потім Віталій Ілліч повернувся до Юлії Львовни, запитав:

-Юлько, ті навіщо хлопчику голову морочиш?

-Я морочу?! – фальшиво здивувалася Юлія Львівна. – Нічого я не морочу. Просто у нього не було телефону. Я й подарувала. Повинні же збуватися дива на Різдво!..

-А дзвінок від мами – це як накажеш розуміти? Ті не крути, Юлько! Тобі розвага, а пацан повірив. І тепер, між іншим, буде чекати на твої дзвінки, - жорстко промовив Віталій Ілліч.

-А, може, я його усиновити хочу? – зухвало сказала жінка.

-Що-о-о?! – від несподіваності Віталій Ілліч навіть зупинився. – Чи ти розумієш, про що говориш?! Це ж тобі не лялька – погралася та кинула. Це жива людина! Важко хвора, між іншим!..

-Що хвора, мені відомо. Що не лялька, теж знаю. Якби свого часу ти мене не відмовив, була б у мене тепер своя така, як ти кажеш, лялька! – із застарілим болем сказала Юлія Львівна.

-Юлю! Стільки років пройшло! Ну, пробач мені! – винувато промовив чоловік. – Хто ми з тобою тоді були? Студенти –другокурсники: ні житла, ані стипендії постійної. Жити нема на що…

-Ти-то вивчився, а я так і не змогла закінчити інститут. Медсестра досі… - в голосі Юлії Львовни забриніли сльози.

-Юлю, ну зрозумій ти, хлопець хворий. Так, через місяць йому дозволять підводитися на ноги. Але не факт, що він буде ходити без милиць. Ти добре подумала, який тягар береш на себе?!

Юлія Львівна зупинилася.

-Віталліч, мені тридцять чотири роки, - з трудом підбираючи слова, сказала вона. – Я повертаюся з роботи додому, а там дзвенить тиша. У мене нікого немає, Віталліч. Немає родини, немає дітей. У мене буде синочок. Мій! – мрійливо протягнула вона. – А з хворобою його ми разом будемо боротися. Я, Віталліч, вже давно про це мрію. Чекала на відпустку, щоб, поки вдома буду, пожив у мене та до мене звикнув. Коротше кажучи, я усиновляю Петрика!

Віталій Ілліч уважно подивився на Юлію Львовну, зітхнув:

-Здається, мені доведеться усиновити вас обох!

-Не жартуй так, Віталліч!

-Куди вже серйозніше!

Чоловік притягнув Юлію Львовну до себе.

-Тільки не треба мене жаліти! – глухо сказала вона, дивлячись на нього знизу уверх.

Віталій Ілліч обережно провів рукою по обличчю Юлії Львовни та дбайливо поцілував її.

-Я не жалію, - промовив він. – Я кохаю тебе, Юленько!

В палаті, притиснув до заплаканої щоки новенький мобільний телефон, солодким сном спав Петрик Найдьонов. Йому снилися Італія, Челентано, мама та він, Петрик. Вони сиділи в кав,ярні на вулиці, сміялися та їли довгі-довгі макарони, що по італійськи називаються «спагєтті».

На вулицях міста, прикрашених снігом, ілюмінацією, повітряними кулями, гірляндами, гуляли нарядно одягнені люди, жартували, сміялися. Обіймалися щасливі Віталій Ілліч та Юлія Львівна.

Світало, і тільки зірка, що колись принесла світу звістку про народження Сина Божого, горіла так само ярко, як і дві тисячи років назад. Закінчувалася Різдвяна Ніч – найчарівніша ніч на світі, коли все, що в цю ніч загадують люди, обов,язково збувається.

Тамара ГОРДІЄНКО

м. Севастополь

⇐ Предыдущая 12