Етнопсихологічні риси українців як підґрунтя української культури.

1. Поняття «культура». Культура репрезентує глибину та невичерпність людського буття, всі аспекти взаємозв'язку людини зі світом. За свідченням німецького лінгвіста І. Нідермана, термін "культура" як самостійна лексична одиниця існує лише з XVIII ст. Латинське слово "cultura" походить від “colo”,”соlеге” у значенні: вирощувати, культивувати, обробляти, піклуватися, удосконалювати , і було пов'язане зі землеробством. Однак поступово це поняття поширюється і на інші сфери людської діяльності, зокрема на виховання і навчання самої людини. Наприклад, у листах римського філософа та державного діяча Ціцерона "Тускуланські бесіди" трапляється вислів "cultura animi autem philosophia est" ("але культура духу є філософією"). На його думку, дух, розум необхідно плекати так, як селянин плекає землю. Пізніше слово "культура" все частіше починає вживатись як синонім освіченості, вихованості людини, і в цьому значенні воно увійшло, по суті, в усі європейські мови.

Термін "культура" як самостійна лексична одиниця формується у прямій опозиції слова "натура" (природа). Культура – це царина штучно створеного людиною і вияв творчої діяльності в галузі науки, мистецтва, релігії, права тощо.

У сучасних європейських мовах слово "культура" вживається принаймні в чотирьох основних значеннях. По-перше, для позначення загального процесу інтелектуального, естетичного, духовного розвитку. По-друге, словом "культура" користуються тоді, коли йдеться про суспільство, яке ґрунтується на праві, порядку, моральності. В цьому значенні поняття "культура" збігається з поняттям "цивілізація". По-третє, під "культурою" розуміють спосіб життя людей, притаманний певній спільності (молодіжна культура, професійна культура тощо), нації (українська, японська, німецька тощо), історичній добі (антична культура, культура Ренесансу, культура Бароко та ін.). Нарешті, по-четверте, слово "культура" вживається як абстрактна, узагальнююча назва для різноманітних способів, форм і наслідків інтелектуальної та художньої діяльності людей у галузі літератури, музики, живопису, театру, кіномистецтва тощо.

Більшість дослідників схильні розглядати культуру як наслідок та результат суспільно корисної діяльності людини. Культура — це сукупність матеріальних і духовних цінностей, які відображують активну творчу діяльність людей в освоєнні світу, в ході історичного розвитку суспільства. «Культурне» — означає штучно створене, відмінне від того, що дане природою, утворилось природним шляхом, без втручання людини. Створюючи культуру, люди відділяються від природи і створюють нове позаприродне середовище буття. Продукти та наслідки людської діяльності, штучно створені людиною предмети і явища називають артефактами (від лат. arte — штучний, factus — виконаний) – це виготовлені людиною речі, народжені нею думки, винайдені та використані нею засоби та способи дії.

Аналіз розвитку уявлень про культуру, сучасні інтерпретації культури дають змогу дійти певних висновків. По-перше, культура являє собою створену людиною "другу природу". Це світ, надбудований над незайманою природою. Іншими словами, культура не може виступати щодо людства як щось зовнішнє. Там, де є суспільство, там існує і культура, безперечно, якщо розуміти під суспільством не будь-яке угруповання людей, а лише таке, що виникає й існує на ґрунті суспільно корисної діяльності. По-друге, культура виступає як система спільних цінностей, матеріальних або духовних, ідеальних. Цінність — це те, що має сенс для людини. Культура — це світ, наповнений людським смислом. Якщо культура завжди є виявом певного рівня розвитку людини, то і сама людина як суб'єкт, носій культури формується в процесі культурно-творчої діяльності. Наші людські якості — це наслідок засвоєння мови, залучення до існуючих в суспільстві цінностей, традицій, оволодіння прийомами та навичками трудової діяльності тощо. Людина, отже, за своєю сутністю — не біологічна, а соціокультурна істота. Ми стаємо людьми через залучення до культури. Тому, по-третє, культура — це міра людського в людині та суспільстві, що виступає чільною характеристикою розвитку людини як суспільної істоти.

Також культура забезпечує акумуляцію (збереження та накопичення) соціального досвіду у вигляді знань, навичок, різних духовних і матеріальних цінностей, норм людського співжиття, звичаїв, традицій тощо. Нарешті культура була і залишається середовищем, в якому відбувається розвиток, удосконалення одухотворення людини, соціалізація людської особистості, тобто залучення індивіда до системи цінностей, що визначальні для певної спільноти, нації, людства. Людина є творінням культури і водночас її творцем. Накопичення культури — це поступ людини на шляху до Істини, Добра та Краси.

2. Структура культури. Залежно від існуючих сфер і видів життя та діяльності людей можна виділити передусім культуру матеріальну і культуру духовну. Матеріальна культура виникає на ґрунті матеріальної діяльності та характеризує цю діяльність з погляду її впливу на розвиток людини. Сюди входять: культура праці та матеріального виробництва; культура побуту; культура топосу, тобто місця проживання (помешкання, будинки, села, міста); культура ставлення до власного тіла та ін.

Поняття духовної культури охоплює всю систему так званих духовних (тобто нематеріальних) цінностей: релігійних, наукових, моральних, естетичних, політичних, правничих тощо. Сюди ж належать види і способи творчої діяльності, спрямовані на створення, збереження та поширення духовних цінностей. З-поміж них зазвичай вирізняють міфологію, релігію, філософію, науку, мистецтво, мораль, право.

Зазначимо, що поділ на матеріальну і духовну культуру надто умовний. У реальному житті матеріальне та духовне взаємозв'язані, не можуть існувати одне без одного. Скажімо, розвиток техніки передбачає наявність відповідних наукових знань, а досконала організація матеріального виробництва неможлива поза моральними і правничими нормами.

Культура існує в предметних та особистих формах. Предметні форми культури — це наслідки діяльності людей, певна система матеріальних і духовних цінностей: засоби і знаряддя праці, предмети побуту, наукові знання, релігійні та філософські вчення, традиції, обряди, моральні принципи та норми, юридичні закони, твори мистецтва тощо. Особисті (персональні) форми культури — це люди як суб'єкти діяльності, носії, творці певних культурних цінностей.

Функції культури.
1. адаптаційна: дає можливість кожному індивідууму, який включається в процес функціонування і розвитку прилаштовуватися до існуючих в суспільстві оцінок і форм поведінки;
2. пізнавальна: суть якої полягає в ознайомленні людини зі знаннями, розширення меж свого пізнання для визначення у відповідності з цим ціннісного відношення до світу;
3. аксіологічна (ціннісна): дає можливість виробити ціннісні орієнтації людини, коригувати норми поведінки та ідентифікувати себе у суспільстві;
4. інформаційна: дає людині відповідну інформацію. Культура є засобом, що виробляє та запам’ятовує інформацію;
5. комунікативна (діалог культур): виконує передачу культурних цінностей, їх засвоєння та збагачення, котрі неможливі без спілкування людей, а саме спілкування здійснюється за допомогою мови, музики, зображення, які входять в скарбницю культурних цінностей;
6. нормативна: вироблення, відпрацьовування і поширення відповідних норм поведінки, які суспільство диктує людині, у відповідності з якими формується спосіб життя людей, їх установки й ціннісні орієнтації, способи поведінки тощо;
7. гуманістична: культура як реалізацію верховних цінностей шляхом культивування людської гідності, звернення до величі, поваги до людини тощо;
8. людинотворча (соціалізація особистості): основу складає виявлення і культивування сутнісних сил людини, їх соціальне і духовне возвеличення і ушляхетнення;
9. виховна: культура не лише пристосовує людину до певного природного та соціального середовища, вона ще й виступає універсальним фактором саморозвитку людства, людини. Кожного конкретного індивіда або людську спільність правомірно розглядати як продукт власної культурної творчості. Остання полягає у невпинному процесі розвитку і задоволенні матеріальних і духовних потреб, різноманітних людських здібностей, продукуванні та здійсненні мрій та бажань, постановкою перед собою і досягненні певних життєвих цілей, програм;
10. світоглядна: виявляється в тому, що вона синтезує в цілісну і завершену форму систему чинників духовного світу — пізнавальних, емоційно-чуттєвих, оцінкових, вольових. Постає глибинним відношенням у системі «людина – світ», що полягає у віднаходженні місця людини у світі, ідентифікацію особи з іншими адже основним напрямком культурного впливу на людину є формування світогляду, через який вона включається в різні сфери соціокультурної регуляції.

3. Етнопсихологічні риси українців як підґрунтя української культури.

Дмитро Чижевський – Етнопсихологічні риси українців:

Емоційність та чутливість	Співчуття, зацікавлене ставлення до справ	Нехтування детальних раціональних обґрунтувань
Сентиментальність та естетизм	Любов до краси, бажання прикрасити життя	Поверховість, схильність до пишнот та декоративізму
Психічна рухливість	Вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя	Психічна нестабільність, схильність до панікування
Шанування індивідуальної свободи	Небажання коритися іноземному пануванню	Розбрат, невміння обєднати сили для вирішення проблем життя
Релігійність	Духовна основа	Восновному теоретично не заглиблена, теологічно не деталізована
своєрідний культ Землі та природи	Хліборобський характер ментальності	Факт знищення лісів, забруднення річок

Український вчений М. Шлемкевич у праці «Загублена українська людина» пропонує метафоричну типологію українців (можна провести паралелі зі стадіальною концепцією С. К’єркегора): 1. «старосвітський поміщик» (філістер), що знаходить себе у щасті, як правило, біологічного існування та обивательського матеріального добробуту; 2. «сковородянська людина», сенсом життя якої є особисте самопізнання та духовне самовдосконалення, однак вона не включається у активний соціальний вимір буття; 3. «гоголівська людина» – особа, котра може і здатна щось зробити для спільноти, держави, проте або стала жертвою політичної кон’юнктури, або свідомо обрала шлях служіння національним інтересам іншої держави; 4. «шевченківська людина», котра стверджує цінності моральних ідеалів вільного духу, а також розуму та науки. Звісно, М. Шлемкевич великого значення надає саме «сковородянській людині», вважаючи, що такий тип українця є найбільш репрезентативним у нашому суспільстві, а духовне самозаглиблення й внутрішньо-іманентна саморефлексія є невід’ємними атрибутивними характеристиками української людини.

Серед провідних етнопсихологічних детермінант українців також виокремлюють: інтровертивність (спрямованість психіки на внутрішній світ), Зокрема, на «інтровертності» української культури наголошує В. Янів, вважаючи цю етнопсихологічну константу атрибутивною характеристикою української духовності. Виходячи з теорії інтровертності, можна стверджувати, що «лагідність, ніжність, м’якість, втеча від активного життя зумовили пріоритет так званого малого гурту, родини. Найбільш комфортно чутлива, емоційна людина відчуває себе в оточенні близьких людей, а не у великих об’єднаннях. Кордоцентричність (від латин. cordis - серце) – емоційність – превалювання почуттів над розумом, сентиментальність, надмірна вразливість, брак волі, впадання у крайнощі, непослідовність. Індивідуалізм українського менталітету отримав у працях дослідників найрізноманітніші епітети: «вибуялий» (В.Янів), «безмежний» (І.Мірчук), «самоізолюючий» (Д.Чижевський), «анархійний» (В.Липинський). Індивідуалізм українця не «доростає» до громадського рівня, а обмежений лише побутовою сферою. Про це свідчать характерні народні вирази: «моя хата скраю, нічого не знаю», «нижче трави, тихше води».

На переконання І. Лисяка-Рудницького, брак «логосу» – це «хронічна слабість української духовності». Цієї ж світоглядної позиції дотримувався В. Липинський. Однак, на думку відомого дослідника етнопсихологічних констант українців Я. Яреми, відсутність чітких раціональних установок та рецесивність зовнішніх виявів українців не вважається недоліком – це водночас ствердження внутрішньо-іманентних вимірів української людини, взірців високої духовності та прагнення моральної досконалості. Отож, незважаючи на «соціальне незацікавлення», українці володіють іншою цінною соціальною здатністю – «спочувати з другими» – здатність до емпатії, співпереживання, «здібність розуміти іншу природу, іншу людину, інший народ, – розуміти, що в кожного може бути свій шлях, для нього природніший, ніж нам» (В.Янів).