Лекції 4-5. Козацько-гетьманська доба та її дипломатія (4 год.)

Лекції 4-5. Козацько-гетьманська доба та її дипломатія (4 год.)

1. Дипломатичні аспекти оформлення й розвитку Великого князівства Литовського й Руського. 2. Польський період української історії. Дипломатичні акції Запорозької Січі. 3. Пошук зовнішньополітичних пріоритетів Української революції 1648-76 рр. Дипломатія Б. Хмельницького. 4. Чинники зовнішньої політики й дипломатії Війська Запорозького другої половини ХVІІ – ХVІІІ ст.

1. На спадщину загиблих правителів „Королівства Русі” - Андрія і Лева ІІ не бракувало претендентів, проте показово, що серед них не було жодного з-поміж Рюриковичів – так далеко зайшло регіональне відчуження колишньої руської княжої «братії». Але Владислав Локетек, спираючись на укладений у 1320 р. воєнно-політичний союз із угорським королем Карлом Робертом Анжуйським, активно підтримав кандидатуру свого далекого родича Болеслава (бл. 1306-40), що по матері – Марії Юріївни (бл. 1293-1341)доводився рідним племінником останнім Романовичам. На поч. 1325 р. хрещений за православним обрядом під іменем Юрія ІІ, молодий правитель із титулом «природженого князя і володаря Русі» (natus dux et dominus Russiae) обрав своєю резиденцією Володимир.

Гедимін, з огляду на потребу воєнного союзу з Польщею проти Тевтонського ордену, змушений був тимчасово відмовитися від реалізації далекосяжних планів посадити на Волині свого сина Любарта (1300-83/84), одруженого з дочкою Лева ІІ. Великий князь литовський тоді офіційно визнав Юрія ІІ Болеслава й задовольнився остаточним закріпленням за Вільнюсом Підляшшя. Все ж Гедиміну в 1331 р. вдалося видати за Юрія ІІ одну із своїх молодших дочок – Офку-Євфимію (?-1342), причому шлюб був звершений у мазовецькому Плоцьку за католицьким обрядом. Останній галицько-волинський правитель, прагнучи зміцнити свою владу перед лицем норовливого боярства, протегував чеським і німецьким колоністам, а також католицькому духовенству, що слідом за ними простувало на Русь.

Але конфронтація з Польщею дійшла до того, що в 1337 р. галицькі війська спільно з монголами напали на Люблінську землю й спустошили її. Занепокоєні таким перебігом подій, польський і угорський монархи зустрілися в 1339 р. у тогочасній мадярській столиці - Вишеграді на схід від Естергома (за польською версією, був присутній і представник Юрія ІІ Болеслава). Сторонами було досягнуто принципової домовленості про успадкування краківського трону угорським королевичем Лайошем (Людовиком) (1326-82) – сином Карла Роберта Анжуйського і старшої сестри бездітного Казимира ІІІ - Єлизавети (бл. 1305-80), якщо останній П’яст так і не матиме нащадка.

Польська історіографія стверджує, що ця угода була поширена й на Юрія ІІ Болеслава, який ніби-то дав присягу вірності й дружби угорському королю[1] та визнав Казимира ІІІ своїм наступником у Галицько-Волинській державі (польський король доводився Юрію ІІ Болеславу двоюрідним дядьком по лінії його матері) в разі відсутності спадкоємців чоловічої статі. Не виключено, що саме «витік інформації» про вишеградські домовленості прискорив виступ пролитовського угруповання волинських бояр, які 7 квітня 1340 р. отруїли у Володимирі Юрія ІІ Болеслава й запросили на княжий стіл Любарта Гедиміновича, хрещеного за православним обрядом під іменем Дмитра. Реально його влада обмежувалася лише Волинню зі столицею в Луцьку, безпосереднє ж управління Галичиною зосереджувалося в руках лідера змовників – старшого серед бояр Дмитра Дедька, що титулував себе «управителем Руської землі» (provisor seu capitaneus terre Russie).

Проте вже через кілька днів після отримання звістки про смерть Юрія ІІ Болеслава польський король, підтриманий з південного заходу мадярами, під приводом помсти за католиків, які загинули разом із галицьким князем, напав на Львів. Він пограбував княжий палац на Високому Замку, звідки вивіз дві корони (Данила і його онука – Юрія І) величезної вартості, оздоблені коштовним камінням і перлами, а також мантію й трон. Подальша доля королівських інсигній Романовичів („руського скарбу”) невідома.

Але утримати тоді Львів Казимир ІІІ не зміг, правителем Галицької землі до 1349 р. залишався Дмитро Дедько, що встановив режим боярської олігархічної республіки й звернувся з проханням про допомогу до хана Золотої Орди – Узбека [1313-41]. Розвідувальні дані про підготовку ординців до великого походу на Польщу настільки стривожили Казимира ІІІ, що він звернувся в Авіньйон за підтримкою до папи РимськогоБенедикта ХІІ [1334-42] і католицьких правителів Європи. 1 серпня 1340 р. папа наказав гнєзненському, краківському і вроцлавському єпископам оголосити хрестовий похід на «татар», але оскільки чутки про їхній напад виявилися передчасними, Казимир ІІІ увійшов у дипломатичні переговори з Дедьком. Вони увінчалися угодою під присягою про взаємний ненапад, хоча, із зрозумілих міркувань, у звіті до папи Римського польський король стверджував, ніби Галичина перейшла під його опіку в обмін на гарантоване збереження Казимиром ІІІ руських обрядів, прав і звичаїв.

Натомість на Волині укріпився Любарт (Дмитро) Гедимінович, який прийняв мову і звичаї місцевого населення. В боротьбі за галицькі землі, що йшла з перемінним успіхом, симпатії українців були на боці Любарта, але сили були надто нерівними. До осені 1366 р. Польща знову захопила Галицько-Холмське та Перемишльське князівства, а Казимир III у своїй титулатурі почав вживати назви «король Польщі й Русі» та «пан і дідич Русі». У 1370 р., згідно попередньої домовленості, Галичина перейшла під владу племінника Казимира ІІІ - угорського короля Лайоша І Великого, що одночасно став польським монархом.

Зі смертю в 1382 р. Лайоша І, який також не мав синів-спадкоємців, персональна мадярсько-польська унія розпалася, королевою Угорщини стала старша дочка покійного – Марія (1370-95), а в Польщі після дворічної анархії була коронована молодша дочка Лайоша І - Ядвіга (1373/74-99)[2]. До неї ж як персональна власність батька перейшла спадком і Галичина, але до державної території Польщі – «Корони Польського королівства» (Corona Regni Poloniae) земля ще не належала. Лише після одруження з великим князем литовським Ягайлом Ольгердовичем (Йогайлою) (1351-1434), що 4 березня 1386 р. коронувався в Кракові на польський престол під іменем Владислава ІІ, Ядвіга в лютому 1387 р. здійснила воєнний похід у Галичину й без бою роззброїла мадярські гарнізони.

Коли ж у битві під Мохачем 29 серпня 1526 р. мадярське військо було вщент розгромлене османами, а король Угорщини й ЧехіїЛюдовик ІІ Ягеллон [1516-26] загинув при відступі, австрійські Габсбурги привласнили «Корону Святого Іштвана» разом із західною смугою угорських володінь. Водночас, таким чином, до них перейшли й угорські династичні претензії на Галичину. Через два з половиною століття, під час першого поділу Речі Посполитої 5 серпня 1772 р. давні мадярські претензії, успадковані Габсбургами, стали «історичною підставою» для приєднання до Австрії польських Руського воєводства (без Холмської землі), Белзького й західної частини Подільського (між Збручем та Стрипою) воєводств загальною площею 83 тис. км².

Належні раніше до «Королівства Русі» землі між Дністром і Прутом, у т. ч. територія сучасної Буковини[3], опинились у складі Молдовського князівства, що сформувалося саме в цей час. Батиєва навала послабила державний зв’язок Буковини з Галичиною, і після перемоги мадярського війська над монголами в 1342 р. Буковина увійшла до складу королівства Лайоша І Великого. Він призначив воєводою в краї румуна з Мармарощини[4] Драгоша [бл. 1352-54], що сприяв переселенню до Буковини своїх земляків. Але в 1359 р. у результаті визвольної війни проти мадярських окупантів між Бистрицею, Сіретом і Дністром постало Молдовське князівство зі столицею в м. Байя (потім – у Сучаві та з 1564 р. – в Яссах), першим правителем якого був керівник повсталих - воєвода Богдан І [1359-65]. Після визнання Угорщиною незалежності Молдови в 1365 р. син і спадкоємець Богдана І - Ляцко [1365-74] поширив свою владу на Буковину, що залишалася в складі Молдови до австрійської окупації 1774 р. Проте, в 1387 р. внаслідок походу королеви Ядвіги в Галичину Молдовське князівство змушене було стати васалом Польщі, аж до розгрому в 1497 р. польської армії в буковинському Козьминському лісі господарем Стефаном ІІІ Великим [1457-1504].

Таким чином, поряд із румунською більшістю значну частину населення Молдовського князівства (за молдовським хроністом Мироном Костіним (1633-91) – «Чернівецький і Хотинський повіти, половина Ясс, половина Сучави») становили українці, в його устрої й правовій системі було чимало рис, які сформувалися в Галицько-Волинській державі, навіть грамоти господарів (румунською – domnitor) Молдови протягом тривалого часу укладалися староукраїнською мовою, а в церквах відправляли церковнослов’янською з українською вимовою.

Після вокняжіння Любарта Гедиміновича в 1340 р. в Луцьку впродовж одного-двох десятиліть під контроль Вільна перейшли також Київщина, Сіверщина та Поділля, в результаті чого майже вдвічі збільшилася державна територія Литовського князівства. Таке стрімке приєднання величезних земельних просторів було, безперечно, явищем парадоксальним, як, власне, і загальні темпи й вектори розвитку Литовської держави.

Від початку вона не була етнічно однорідною - вже за часів Міндовга включала з себе населену білорусами Чорну Русь, головне місто якої - Новгородок певний час навіть було столицею Литовського князівства. Потім ця держава зростала за рахунок східнослов’янських – білоруських, українських і частково російських (Верховські князівства, Брянщина, Курська земля та ін.) земель, що істотно переважали етнічну Литву як за своєю територією так і за рівнем соціально-економічного та політичного розвитку. Якщо наприкінці правління Гедимінаса в 1341 р. співвідношення східнослов’янських та власне литовських земель у складі князівства було 2,5:1, то в рік смерті Вітовта (Вітаутаса) Кейстутовича (бл. 1348-1430) – вже 12:1.

Наслідком цього стало «зрущення» литовської правлячої династії й усього ладу молодої держави, що увійшла в історію як Велике князівство Литовське, Руське і Жмудське. «Король литовців і русинів» Гедимін був одружений тричі, і якщо матір’ю старших синів –Монвіда, Наримунта і Явнута була литовка, то майбутні великі князі-співправителі Ольгерд [1345-77] і Кейстут [1345-82] народилися від Ольги – Рюриківни з полоцької династії, а молодші сини Коріат (? – після 1358) і Любарт – ще від однієї «русинки» - Єви. Та й «чистокровний» литовець – пінський князь Наримунт побрався з Анною-Єлизаветою (? – бл. 1345) – дочкою слонімського й острозького князя Василька Романовича, онука короля Данила.

З Батиєвою навалою назавжди пішли у минуле часи, коли, за висловом автора „Слова про погибель Руської землі” (1240-і рр.), „Литва з болота на світ не показувалася”. Вже при Гедиміні саме Литовська держава стала центром антиординської боротьби, спираючись на її підтримку західно- і південноруські землі сподівалися скинути ненависне монгольське ярмо. Приміром, великий князь смоленський Іван Олександрович [1313-59] уклав із Гедиміном договір про взаємодопомогу, визнавши себе „молодшим братом”, тобто васалом, литовського правителя. Розгніваний цим союзом хан Золотої Орди Узбек у 1340 р. відрядив на Смоленськ свою рать на чолі з Тавлубієм-мурзою, до нього приєднався московський князь Іван Калита [1325-40]. Зустрівши мужній опір смолян, підтриманих литовцями, татари і московити „стояша ратию у города не много дни, а города не взяша”. 3 утратою ханом влади над Смоленщиною було покладено край поширенню влади Золотої Орди на західних руських землях.

Після смерті Гедиміна, гарантувавши безпеку західних і північно-східних кордонів князівства, його сини ОльгердіКейстут (їхнє співправління віддзеркалювало дуалістичну сутність литовсько-руської держави, коли незрівнянно більша територіально й за населенням українсько-білоруська частина, очолювана Ольгердом, потенційно протистояла переважно литовському ядру під владою Кейстута) висунули в 1358 р. програму об’єднання під своєю владою усіх балтських та руських земель, що була спрямована передусім проти Ордена і Золотої Орди. У відповідь на пропозицію польського короля Казимира ІІІ Великого, папи Римського Інокентія VІ [1352-62] та імператора Священної Римської імперії Карла ІV [1347-78] прийняти католицтво, Ольгерд висунув умову ліквідації Орденських володінь у Прибалтиці. Великий князь литовський і руський слушно запропонував, аби Орден «розмістився в пустелях між татарами і руськими для захисту їх від нападів татар і щоб Орден не зберігав жодних прав у руських, але вся Русь належала литовцям».

У ті часи Золота Орда роздиралася кривавими міжусобицями, що були відомі як «велика зам’ятня» після вбивства сина Узбека – хана Джанібека [1342-57]. Лише протягом 1359-61 рр. у Сараї змінилося сім ханів, з-під його влади випав Хорезм, а в 1362 р. внаслідок дій беклярибека[5] Мамая (?-1380) золотоординська держава розкололася по Волзі на дві ворогуючі частини. На той час Литві вдалося на договірних засадах із Сараєм інкорпорувати в формі кондомініуму Чернігово-Сіверщину (трубчевським і брянським князем став Бутав Ольгердович (бл. 1329-99), а новгород-сіверським – Корибут Ольгердович (бл. 1357-1405)) та Київщину, де вокняжився Володимир Ольгердович (бл. 1331-98).

Таким чином, склалася надзвичайно сприятлива ситуація для наступу литовських військ на Поділлі. Після відбиття чергового нападу хрестоносців, Ольгерд привів туди відбірний загін литовських лицарів, до яких приєдналося київське, чернігівське й волинське боярство, й особисто взяв участь у переможній битві з ординцями на Синіх Водах (нині – р. Синюха в околицях м. Ново-Архангельська Кіровоградської області)[6]. Вона розширила литовські володіння до гирла Дніпра і Дністра, відомий український історик Ф.Шабульдо (1941) справедливо назвав її «прологом до «Донського побоїща» (Куликовської битви 1380 р. – Авт.). Щоправда, приєднання до Великого князівства Литовського не означало цілковитого юридичного звільнення Південно-Західної Русі з-під влади Орди, їй продовжували сплачувати формальну данину.

Здавалося, що лідерство на Русі назавжди перейшло до Гедиміновичів, і в союзі з Твер’ю[7] Велике князівство Литовське спробує закріпити цей успіх на московському Північному Сході. Але міжнародно-політичне становище Великого князівства Литовського й Руського, як і раніше, ускладнювала необхідність воювати «на два фронти»: проти хрестоносців і монголів чи проти хрестоносців і московитів. Тричі Ольгерд «ходив» на Москву (1368, 1371 і 1372 рр.), але без особливого успіху, й зрештою змушений був визнати «вотчинні» права нащадків Калитина Владимирське велике княжіння, тобто розділив з ними Русь. Історія обмежила плани литовського правителя, і грандіозне завдання відродження давньоруської держави в колишніх і навіть ширших кордонах не було вирішене, наткнувшись на спротив північно-східних князівств, які згуртувались навколо нового регіонального центру – Москви.

Спадкоємець померлого в розпал боїв із хрестоносцями в травні 1377 р. Ольгерда - старший син від тверської княжни Ягайло намагався продовжити «антимосковську» політику батька і для цього відважився на союз із Ордою. Однак тріумф Москви на Куликовому полі 8 вересня 1380 р.примусив Ягайла шукати дружби з Дмитрієм Донським [1359-89]. Так виник проект союзу Москви й Вільно (переговори велися за посередництвом матері Ягайла - Уляни), що передбачав прилюдне хрещення литовського князя за православним обрядом і одруження його з однією з доньок Дмитрія Донського. Проте звістка про блискавичний похід-реванш чингізида хана Тохтамиша [1380-95] і спалення Москви наприкінці серпня 1382 р. підштовхнула Ягайла до пошуку інших союзів і відмовитися від проекту, що міг би стати поворотним моментом у долях всієї Східної Європи.

Саме в цей час у Кракові оформилася ідея одруження Ягайла з королевою Ядвігою. Один із авторів 5-томної «Історії польської дипломатії» (1982-86)Зиґмунд Новак наголошував, що, поряд із потребою протидії Тевтонському орденові, ідея державного об’єднання Литви з Польщею «диктувалася й іншими, не менш важливими мотивами, особливо з боку Литви, - використанням союзу з Польщею для просування на схід в руські землі, а також більш успішної протидії татарським наїздам. Малопольське панство, яке було мотором укладення унії Польщі з Литвою, вбачало в ній кращі можливості для здійснення експансії на схід, не лише в напрямку Червоної Русі (яку воно твердо вирішило врешті відібрати в Угорщини), але також Волині й Поділля».

За результатами переговорів 14 серпня 1385 р. в литовському замку Крево[8] було укладено документ, яким визначалися умови литовсько-польського союзу, що дістав у дипломатичній історії найменування Кревської унії. Вона передбачала, що після прийняття католицтва (разом зі своїми братами) та шлюбу з Ядвігою Ягайло ставав польським королем, за що обіцяв обернути в латинство всіх «нехрещених литвинів» (причому текст не уточнював, що йшлося про язичників етнічної Литви, а не православних християн); видати полякам всіх католиків, що перебували в Литві у полоні; «на вічні часи прилучити свої землі, литовські й руські до Корони Польської»; сплатити 200 тис. срібних флоринів неустойки колишньому нареченому Ядвіги – Вільгельму Габсбургу, а також допомогти повернути Польщі втрачені нею в минулому землі.

Але Кревська унія була здійснена лише в перших пунктах - у лютому 1386 р. Ягайло охрестився в Кракові, прийнявши ім’я Владислав і залишивши за собою титули великого князя литовського, одружився з Ядвігою і був обраний на сеймі польським королем, було хрещено й Литву - останню язичницьку країну в Європі. Однак Ягайлу так і не вдалося інкорпорувати литовські, білоруські й українські землі до Польського Королівства, оскільки в особі його двоюрідного брата – гродненського князя Вітовта владно заявила про себе тенденція до збереження політичного суверенітету Великого князівства Литовського й Руського. За Островською угодою 1392 р.Ягайло номінально залишився «верховним князем», але реальна влада у Великому князівстві Литовському й Руському з титулом довічного правителя перейшла до Вітовта.

Хоча у зовнішньополітичних справах Вітовт змушений був зважати на інтереси «Корони Польської», дотримувався він їх не завжди послідовно, переслідуючи, передусім, власні цілі. Незважаючи на труднощі й ускладнення, що випливали з литовсько-польської унії, Вітовт намагався реалізувати загальноруську об’єднавчу програму Ольгерда й Кейстута. Тому одним із пріоритетних напрямків міжнародної діяльності Вітовта, що повністю співпадав з українськими геополітичними інтересами, було оволодіння чорноморським узбережжям.

Вітовт ініціював союз із ханом Золотої Орди Тохтамишем, підтримавши його в боротьбі проти центральноазійського владики Тимура (Тамерлана) (1336-1405). А поразка Тохтамиша в битві з військами Тимура в 1395 р. і втеча хана до Литви створили сприятливі умови для втручання Вітовта безпосередньо в ординські справи. Користуючись династичною кризою й послабленням Золотоординської держави, Вітовт спромігся отримати від колишнього її правителя ярлик на фактично підвладні Литві українські землі. А оскільки Північно-Східна Русь залишалася все ще формально підпорядкованою Орді, Вітовт розраховував дістати від чингізида і ярлик на Велике князівство Московське. В 1398 р. Вітовт уклав із Тохтамишем угоду, за якою зобов’язувався допомогти ханові поновити владу в Золотій Орді, а останній, після ретронізації, мав посприяти Вітовтові підкорити всю Північно-Східну Русь.

Однак домовленість стала широко відомою, й невдовзі литовський правитель опинився майже в повній дипломатичній ізоляції; незначну військову й політичну підтримку Вітовт отримав лише від Польщі й Тевтонського Ордену. Відмова литовського князя видати Тохтамиша ханові Золотої Орди - Тимур-Кутлуку [1396-99] і його могутньому опікуну - емірові Єдигею (1352-1419) прискорила силову розв’язку конфлікту. Коли 5 серпня 1399 р. армія Вітовта й загони Тимур-Кутлука зійшлися на берегах Ворскли, останній, очікуючи на прибуття військ Єдигея, вступив у переговори з литовським правителем, але той зажадав щонайменше визнання його верховної влади над Ордою, сплати щорічної данини й карбування на ординських монетах Вітовтового «знамення». Однак через тиждень об’єднані литовсько-українські сили зазнали нищівної поразки від ординських військ, Вітовту ледве вдалося врятуватися «в малій дружині… коней перемінюючи». На думку відомого польського історика Людвика Колянковського (1882-1956), «в потоках крові потонули мрії Ягайла та Вітовта про об’єднання в межах Литовської держави всієї Русі, всієї Східної Європи».

З бігом часу Вітовт зумів повернути собі втрачені позиції в Північному Причорномор’ї: дипломатичним шляхом йому вдалося розсварити татарських ханів і поробити їх своїми васалами, була побудована система замків - Караул над середнім Дністром, Білгород і Чорногород – на Дністровському лимані, Коцюбієво - біля сучасної Одеси, Івангород - на Нижньому Дніпрі. Коцюбієво стало значним чорноморським портом, через який ішли транспорти збіжжя з України до Візантії. Навіть правителі Орди і Криму шукали дружби в могутнього литовського князя, деякі з них коронувалися на ханство в Литві й займали престол за допомогою литовських загонів.

Та й Москва, де правив зять Вітовта - великий князь Василій І Дмитрійович [1389-1425], досить послідовно визнавала провідну роль Вільно в справах «всея Русі». Помираючи, великий князь московський доручив малолітнього сина - Василія ІІ (1415-62) опіці Вітовта. Здійснюваний Вітовтом політико-дипломатичний курс об’єктивно підводив Велике князівство Литовське й Руське до державного унезалежнення від Королівства Польського, що мала юридично оформити коронація литовського правителя. Вперше Вітовт був проголошений литовсько-руською знаттю королем Литви ще у 1398 р., під час переговорів з Орденом, але поразка від монгольських військ на Ворсклі наступного року, по суті, скасувала коронацію. Реальнішою була друга спроба, пов’язана зі з’їздом європейських монархів у Луцьку всічні-березні 1429 р. за участю короля Угорщини, Німеччини й Чехії - Сигізмунда I Люксембурга, польського короля Владислава ІІ, короля Данії, Норвегії й Швеції Еріка Померанського (1382-1459) і великого московського князя Василія ІІ, що мали обговорити заходи протидії османській агресії.

Тоді Сигізмунд Люксембург запропонував Вітовту королівську корону, але великий князь спершу відмовився від заманливої пропозиції, небезпідставно вбачаючи в ній спробу розірвати литовсько-польський союз. Коли ж Вітовт дізнався, що польські магнати в Луцьку різко виступили проти планів проголошення його королем і підкреслювали залежність Литви від Польської Корони, обурений великий князь прийняв коронаційну пропозицію. Церемонія була призначена на 8 вересня 1430 р., на неї прибули Владислав-Ягайло, Сигізмунд Люксембург, магістри Тевтонського й Лівонського орденів, Василій ІІ, тверський і рязанський великі князі, посли Новгорода, Пскова, Візантії, Волощини й Орди. Але папські представники, що мали доставити королівську корону, були затримані в Польщі, й церемонія коронації була зірвана, хоча відвертому конфліктові між Литвою й Польщею вдалося запобігти.

Але після смерті Вітовта й громадянської війни 1432-40 рр. Велике князівство Литовське і Руське остаточно втратило попередній наступальний порив: спадкоємці Вітовта відмовилися від загальноруської програми, зосередивши свої зусилля на збереженні цілісності держави. Перехід Гедиміновичів від наступу до оборони співпав у часі з успіхами об’єднавчої політики Москви за правління в ній правнука Вітовта - великого князя Івана ІІІ Васильовича [1462-1505]. Внаслідок цього у Східній Європі відбулася зовнішньополітична переорієнтація, сутність якої полягала в оформленні московсько-кримського союзу, спрямованого проти Литви і Великої орди. Велике князівство Московське, зокрема, прагнуло остаточно позбавитися залежності від Орди і спрямувати войовничу енергію Гераїв проти Литви.

В 1478-80 рр. між Кримом і Москвою відбувся подвійний обмін посольствами, а Іван ІІІ навіть запопадливо називав у дипломатичному листуванні кримського правителя «царем», що було рівнозначно звертанню до монгольського великого хана. Завдяки угоді Івану ІІІ і Менглі І Гераю [1466, 1469-75, 1478-1515] вдалося розіграти блискучу операцію, яка увінчалася катастрофічною поразкою хана Великої Орди Ахмата [1465-81]після безрезультатного «стояння на Угрі» восени 1480 р. А після взяття у 1502 р. кримськими військами Сарая, що традиційно вважається кінцем існування Золотої (Великої) Орди як держави, Менглі І Герай оголосив Кримський улус ханатом, а рід нащадків Хаджі Герая – новою династією.

Оскільки після перемоги над Ахматом Іван ІІІ утратив інтерес до ординських справ, кримсько-московський союз обернувся проти підвладних Литві українських земель: як свідчить Новгородський літопис, 1 вересня 1482 р. „по слову великого князя Ивана Васильевича всея Руси прииде царь Минь-Гирей Перекопьскыа орды с всею силою и град Киев взял и огнем сжже, а воеводу киевского изымал и землю Киевськую учини пусту”. На знак своєї перемоги кримський хан відправив у дар Івану III золоті портир і дискос із пограбованого собору Святої Софії.

Успіхи ж зовнішньополітичної діяльності великого князя московського Івана ІІІ відбилися на його титулатурі: він почав називати себе «государем і великим князем всея Русі». Це не лише підсумовувало об’єднавчу діяльність Івана ІІІ, а й містило в собі виразні претензії на зверхність над усією «київською спадщиною», більшість якої все ще перебувала в складі Литовської та Польської держав.

Литовські посли, що прибули до Москви в листопаді 1492 р. для врегулювання територіальних спорів, в дусі „шлюбної дипломатії” запропонували видати за великого князя, онука Ягайла - Олександра Казимировича (1461-1506) єдину дочку Івана III – Олену (1476-1513). Саме тоді в переговорах між Олександром Казимировичем і московськими послами Іван III уперше в практиці двостронніх взаємин був названий «государем всея Русі» (січень 1493 р.), що, зрозуміло, викликало у Вільнюсі рішучий протест: «Наперед того батько його, та й він до батька государя нашого так не говорив, ні предки їхні до предків государя нашого так не зверталися».

Роз’яснення з Москви надійшли лише за півроку: «Государ наш у своєму листі до вашого государя ... нового нічого не вставив: чим його Бог подарував, з діда-прадіда, від початку є вродженим государем усієї Русі». Відверто ж ці загальноруські претензії великого князя московського були сформульовані пізніше, коли в розпал литовсько-московських війн у 1503-04 pp. Олександру І (він на той час став і польським королем) та його старшому братові – чеському і угорському королю Уласло ІІ Ягелончику (1456-1516)було прямо заявлено, що вся Руська земля є «отчиною» московських володарів, а не тільки ті міста й волості, «що, - за словами Івана III, - нині за нами». Причому великий князь московський, покликаючись на безперервний династичний зв’язок між московськими й давніми київськими Рюриковичами, не приховував власних намірів: «Своєї отчини все діставати».

Обстоюючи свої права на «руські» землі, в Кремлі «переглянули» генеалогію Рюриковичів, причому автором «нового погляду» на історію Східної Європи традиційно вважають Спиридона-Саву, званого «за резвость его» Сатаною - тверича із походження, колишнього київського митрополита в 1475-81 рр. He прийнятий Казимиром Олександровичем і ув’язнений, він згодом опинився в Москві, де був засланий до Ферапонтового монастиря (зараз – с.Ферапонтово Вологодської губернії). Коли Спиридону-Саві виповнився вже 91 рік,віннаписав послання до невідомої особи, знане в сучасному російському літературознавстві як «Послання про Мономахів вінець».

У ньому наголошувалося, що великі московські князі походять від римського кесаря Августа й можуть титулуватися царями, оскільки їхній предок Володимир Мономах отримав царські регалії від візантійського імператора Константина Мономаха, нібито, внаслідок організованого Володимиром Всеволодовичем успішного походу на Фракію. Просячи миру, Константин Мономах (який насправді помер у січні 1055 р., тобто коли Володимиру Всеволодовичу ще не сповнилося й два роки), мовляв, передав йому через послів - ефеського митрополита Неофіта, єпископів і «рядників» - свій «вінець царський... на блюді золотому». Увінчаний Неофітом царським вінцем, великий київський князь, начебто, набув права зватися «відсіль боговінчаний цар... І з того часу князь великий Володимер Всеволодич нарікся Мономах і цар Великої Росії. І з того часу тим вінцем царським, що його прислав великий цар грецький Константин Мономах, вінчаються всі великі князі володимирські, коли стають на велике княжіння руське».

Насправді ж Володимир Всеволодович, як зазначалося вище, звався Мономахом за матір’ю – «царицею грекинею» Анастасією, що була дочкою Константина IX Мономаха від першого шлюбу; візантійський правитель і гадки не мав про передачу онукові своїх імператорських інсигній, які в Москві набули вигляду «барм Мономахових і шапки». Першим же ними був увінчаний онук Івана III - Дмитрій Іванович під час його коронації як співправителя діда в 4 лютого 1498 p. (невдовзі помер малолітнім у 1502 р.). Взагалі ж ця «шапка золотая» східного (найімовірніше, центральноазійського) походження, що була подарована московським князям золотоординським ханом Узбеком; лише з 1721 р. значення коронаційного вінця перейшло до імператорської корони.

Але «Послання про Мономахів вінець» було покладено в основу офіційного «Сказання про князів Володимирських», яке, своєю чергою, стало наріжним каменем державної ідеології самодержавства у Московській Русі. Наявні в ньому «історичні аргументи» охоче використовувалися російськими дипломатами, що обстоювали царський статус свого володаря, офіційно прийнятий Іваном IV y 1547 p.

Крім того, після взяття 28 травня 1453 р. Константинополя османами, що розглядалось православними ортодоксами як Божа кара за укладення візантійським імператором Іоанном VІІІ [1425-48] Флорентійської унії 1439 p., Москва намагалася перебрати на себе й духовне лідерство в православному світі. Спробою такого переосмислення став «Виклад пасхалії» московського митрополита Зосими Бородатого [1490-95], в якому він подав власну, несподівану й сміливу, трактовку відомої євангельської фрази: «І стануть перші останніми, а останні першими». На його думку, «першими» були греки (візантійці), на зміну яким, згідно з пророцтвом, приходять «останні» - московіти, а Москва – «новим градом Константина», тобто другим Константинополем.

З часом ця ідея модифікувалась у теорію «Москви - третього Рима», яку на поч. 1520-х pp. сформулював старець псковського Спасо-Єлеазарова монастиря Філофей. У своєму «Посланні на звіздарів» він висунув твердження, що ні «перший Рим», який загинув у 476 р., дозволивши єресі вкорінитися у ранньохристиянській церкві, ні «другий» - Константинополь, що уклав унію з «безбожними латинянами» й був вражений католицькою «єрессю», не здатні виконувати цю функцію; вона є довічною прерогативою «третього Риму» - Москви, відповідальної за долю християнства у вселенському масштабі. «Адже два Рима впали, а третій стоїть, а четвертому не бути».

Очевидно, що ідеї стосовно Москви як «нового града Константина» й «третього Рима», продуковані на зламі XV-XVI ст., мали бути узгоджені з традиційними уявленнями про Київ – осередок правослв’я. Відтак сформувалася й концепція«Москва - другий Київ», саме під її впливом був, зокрема, автор «Історії про Казанське царство» з його запальним вигуком: «Засяяв нині стольний і преславний град Москва, яко другий Київ... і третій новий великий Рим, що засяяв у останні роки, як велике сонце у великій нашій Руській землі». Зрозуміло, що ця компромісна теорія не скасовувала необхідності включення Києва до складу Великого князівства Московського, адже місто було центром Давньоруської держави – «отчины» московських государів. Тож сучасники мали рацію, констатуючи, що після вінчання на царство Іван IV прагнув захопити Київ як «колишню столицю Русі» й неодноразово нагадував, що при його предках «і Вільна була, і Подільська земля, і Галицька земля, і Волинська земля вся за Києвом».

Тим часом становище православного населення Великого князівства Литовського і Руського корінним чином змінилося після його об’єднання з Королівством Польським у„єдину спільну Річ Посполиту” на сеймі в Любліні, що тривав 10 січня - 12 серпня 1569 р. Польську шляхту вабили безкраї обшири руських земель із зростанням попиту на сільськогосподарські та лісові товари на зовнішньому ринку[9], а Лівонська війна 1558-83 рр. з Московщиною виснажила матеріальні ресурси Литви і помітно позначилася на позиціях шляхти, що стала вбачати вихід із скрутного становища в унії з Польщею[10]. Населення ж Волині та Підляшшя сподівалося, що унія покладе край постійним прикордонним конфліктам.

Королівською грамотою від 5 березня 1569 р. до Корони були приєднані Волинь і Підляшшя (після таємного залишення литовськими депутатами Любліна). У свою чергу, волиняни на сеймових засіданнях енергійно підтримали ідею приєднання до Польщі Київської землі - певно, прагнучи зберегти традиційну систему зв’язків із своїми сусідами. Незабаром поляками було знайдено „докази” того, що Київ належить Короні, а заразом - і Брацлавщина. Виникла ціла теорія, згідно з якою вся Русь підлягала польським королям - внаслідок добровільного визнання їхньої влади, завоювання чи успадкування. Ці твердження перегукувалися із загальноруськими претензіям московських володарів, які продовжували простягати руки до українських земель - передусім до Києва. На цьому й наголошували польські політики, обстоюючи необхідність їхньої інкорпорації до корони. Брацлавщину і Київщину було „возз’єднано” з Польщею на початку червня, коли ж на сейм повернулася литовська делегація, всі українські землі опинилися поза державними межами Литви.

У такому „урізаному” вигляді Литовська держава і уклала угоду про унію з Польщею 1 липня 1569 р. За нею вони злилися воєдино й надалі мали управлятися одним загальнообраним володарем, що коронувався у Кракові як польський король і великий князь литовський. Литва втратила право на свої сейми та зовнішні відносини, водночас позбувшись і будь-якого політичного значення, хоча й не припинила автономного існування (окремі адміністративна, судова та фінансова системи, армія, законодавство, уряди).

Пасивність української еліти дійсний іноземний член НАН України, ди

12 Следующая ⇒