Хелпикс

Главная

Контакты

Случайная статья





Архітектура



Архітектура

В Х—ХІ ст. активно проходить розбудова міст Київської Русі. Будівництво провадилось переважно з дерева, найбільш поширеного матеріалу. В обробці дерева русичі мали багатовікові традиції, а лінгвістичний аналіз будівельних термінів, як і дані археології, дає можливість віднести їх до найдавніших слов'янських часів.

Будівлі в місті були майже всі дерев'яними і, головним чином, одноповерховими, хоч існували і дво- й триповерхові споруди. Житлові будинки та господарчі споруди розташовувалися в глибині садиби, яка від вулиці та сусідніх садиб відгороджувалась парканом. Давньоруська вулиця з двох боків визначалася парканами з ворітьми, але на торгових місцях знаходилися ряди крамниць та майстерень, що виходили на під'їзні шляхи та торгові площі. Основні вулиці сходилися до міських воріт, інші — до торгової площі або церковних майданів. Система планування міста, формувалася з урахуванням ландшафту. Така, наприклад, була первісна забудова "міста Ярослава" та стародавнього Подолу у Києві.

Археологічні дослідження показали, якими були дерев'яні житлові, господарські та оборонні споруди в містах, а також характер та композиційні особливості міської забудови. Особливо багато відомостей про це дали дослідження на київському Подолі та розкопки княжого Звенигорода під Львовом.

Дерев'яні споруди мали два конструктивні типи. Перший тип — фахверкова (каркасна) система, де колоди на певній відстані розташовані вертикально, а простір між ними заповнюється дошками чи чимось іншим. У цьому випадку довжина стіни практично могла бути необмеженою, а її висота обмежувалась висотою колод. Другий тип — зруб — горизонтальне укладання колод у стінах споруд. При цьому висота будівлі може бути довільною. Основою таких споруд був чотирикутний зруб, який складався з вінців, зв'язаних по кутах врубками. Найбільш давнім методом з'єднання колод є врубка із виступом (випуском кінців), коли в одній колоді на відстані 20—30 см від її краю вирубується заглиблення, що відповідає з'єднаній з нею під прямим кутом іншій колоді. За археологічними матеріалами відомий спосіб рубки "в обло", коли чашку вирубували в нижній колоді і в неї вкладали верхню. Цей метод зрубної забудови і був найбільш поширений на Русі. Основний елемент зрубу являла собою колода. Довжина колоди визначала розміри споруди, а кількість вінець у ній — її висоту. Колода слугувала модулем, котрий знаходився у відповідному співвідношенні з розмірами клітини. Висота клітини пропорційна довжині колоди. Ця залежність розмірів споруд від розмірів колод була однією з найбільш характерних особливостей дерев'яних споруд в народній архітектурі.

За планувальною структурою житла поділялись на три основні групи: однокамерний зруб — основне житлове приміщення; двокамерний зруб, що складався з більшого, наближеного до квадрату, приміщення з піччю, і меншого — сіней; трикамерний зруб, що складався з хати, сіней і кліті, який згодом в Україні називався "дві хати через сіни".

Дерев'яними були й перші церкви в Києві (Св. Іллі, Св. Софії, Св. Василя та інші, ім'я котрих до нас не дійшли. Деякі дослідники припускають, що до ІХ ст. відноситься й церква Св. Миколи на Аскольдовій могилі, але вона стояла за часів Нестора і не зберіглась би протягом такого відрізку часу).

Широке муроване будівництво на Русі розпочалося в Києві після державного прийняття нею християнства в 988 р. Але воно мало місце і раніше. Літопис пові-домляє про муровані палаци часу Ігоря та Ольги: "над горою двор, саме тут був терем кам'яний" (945 р.). Русь швидко сприйняла традиції кам'яної мурованої будівельної справи та архітектури від Візантії, яка мала багатовіковий досвід у цій справі.

989 р. "Володимир... надумав він спорудити камінну церкву пресвятої Богородиці... привів майстрів із Греків, і почав зводити". А 996 р. "Володимир побачив, що церкву завершено...сказав так: "Даю церкві сій, святій Богородиці, од маєтності своєї і од моїх городів десяту частину".

На кінець Х ст., коли на Русі будувався перший мурований християнський храм, який мав стати не просто палацовою церквою князя Володимира, а першою загальнодержавною християнською святинею, символом перемоги та величі християнства на Русі, столична візантійська архітектура вже повністю перейшла на будівництво хрестовокупольних храмів невеликого розміру. Мистецтво будівництва великих хрестовокупольних храмів в Константинополі вже втрачається. Проте, воно продовжувало існувати в Північній Греції, Македонії, Болгарії, Малій Азії, Криму. Там храми будували як базиліки або купольні базиліки. Будівничі змушені були врахувати вимоги княжого замовлення (велич та багатофункційність споруди) й змінили первісний задум.

Десятинна церква стала результатом пошуку архітектурної форми. Вона планувалася як хрестовокупольний храм, але вже в процесі будівництва задум змінили й перетворили її на купольну базиліку з розвинутою інфраструктурою додаткових об'ємів (нартекса, екзонартекса, галерей). Перед будівничими стояла складна задача створення грандіозної споруди, практично на той час нездійсненну у формах хрестовокупольного храму, тому її вирішили за рахунок використання великої кількості додаткових приміщень, об'єднаних у підсумку в єдину споруду.

Такі риси побудови архітектурної форми близькі до варіанту візантійської архітектури Х—ХІ ст., поширеного на теренах Першого Болгарського царства (Пліска, Преслав, Охрід). Детальна аналогія тут відсутня, але її в принципі бути не може — адже кожна із цих споруд в остаточному своєму вигляді являла собою індивідуальність й не копіювала одна одну. Важливо, що практично всі болгарські храми тієї доби будувалися як базиліки, які невдовзі (або і під час будівництва) обростали розвинутою інфраструктурою нартексів, екзонартексів, а іноді і галерей. Подібна в них й система влаштування фундаментів, особливо дерев'яних субструкцій. На болгарські витоки деяких майстрів, що будували Десятинну церкву, вказують й полив'яні плитки підлоги. На той час полив'яна кераміка для прикраси споруд у християнському світі використовувалася лише в Болгарії.

У західній частині, вірогідно, були одна чи дві вежі зі сходами на хори. Церква завершувалася, за деякими реконструкціями, сімома банями — п'ять над центральним ядром і дві над вежами. У центральному підбаневому просторі бічні сторони були відгороджені від бічних нефів триарочними аркадами, що спиралися на мармурові колони з капітелями. Зафіксовані сліди ремонтів ХІ — початку ХІІ ст. Складність плану споруди викликала близько 15 різних варіантів її реконструкцій. Вигляд храму на Х ст. сьогодні можна уявити лише в самих загальних рисах. Стіни були викладені у техніці змішаної кладки з утопленим рядом. Церква була розкішно прикрашена мозаїками, фресками, мармуровим оздобленням. За розмірами в давньоруські часи вона поступалася лише Софійському собору. Собор став композиційним центром нового дитинця Києва — "міста Володимира", збудованого на Старокиївській горі наприкінці Х ст.

Десятинну церкву оточували декілька мурованих споруд Х ст. палацового типу. На північний захід від церкви виявлена споруда, час та план якої лишаються дискусійними. Умовно, її позначають як палац княгині Ольги. Ще два палаци були з півдня та заходу від Десятинної церкви. Південний палац (можливо "гридниця" для князівських дружинників) являв витягнутий у плані прямокутник розмірами 45 х 12,5 м, розділений на три приміщення. Фундаменти аналогічні Десятинній церкві й були складені з червоного кварциту на вапняному розчині з домішкою цем'янки. Мав два поверхи і перекривався склепінням з цегли. Проліт склепіння — 9 м — перевищує всі відомі прольоти склепінь у церковному зодчестві Русі. Другий палац стояв паралельно західному фасаду церкви і був значно більший за розмірами. Мав п'ятичастну структуру, центральна частина його була квадратна, а бокові дещо витягнуті. Перед центральною частиною, оберненою до церкви, знаходилася галерея. Стіни членовані плоскими пілястрами. Палац прикрашав фресковий розпис, різьблені мармурові та шиферні капітелі. Вірогідно, палац був резиденцією Володимира, а в ХІІ ст. входив до Мстиславового двору. На схід від церкви досліджений ще один палац (Ольги "вне града" ?). Цей ансамбль став родоводом всієї давньоруської архітектури.

З виникненням кам'яної архітектури з'явилися спеціалізовані ремісничі артілі, кожна з яких відносилась до певної школи й мала свій "почерк", технологію. Визначалися професії ремісників, які працювали для потреб будівництва: "каменосечци", "плинфоделатели" (виробництво цегли-плінфи), "льятели" (свинця для покриття даху), "гвоздочники", "плиточники" (виробництво полив'яних плиток підлоги) тощо.

Виготовляли плінфу в спеціальних виробничих горнах. Комплекс горнів для випалу плінфи Х ст. було виявлено на Старокиївській горі північніше Десятинної церкви. Розмір плінф з часом змінювався від квадратових великих та тонких (30—40 х 30—40 х 2,5 см) у Х ст. до прямокутних, трохи менших та товстіших (20 х 25 х 5—5,5 см) у ХІІ—ХІІІ ст. На початку ХІІІ ст. з'являється брускова цегла схожа на сучасну. Застосовували вапняковий розчин з домішкою товченої цегли — так звану цем'янку, яка мала високі технічні та декоративні властивості.

Основними будівельними матеріалами були плінфа (цегла) та бутове каміння. Фундаментні рови ущільнювалися дерев'яними кілками. В них закладали систему дерев'яних колод-"лежнів", заливаючи їх зверху розчином та укладаючи каміння. Стіни споруджували у техніці змішаної кладки з утопленим рядом ("opus mixtum"), коли ряди цегли чергувалися з кладкою з каміння, а один ряд цегли трохи заглиблювався порівняно з іншими рядами. Така кладка відома була ще в античному зодчестві й широко застосовувалася у візантійському. На фасадах утворювалися смуги цегли й каменю, що використовувалися при декорації фасадів. Широкі смуги іноді членувалися на квадри, окремі площі фасадів прикрашалися орнаментами з поставлених на ребро цеглин (меандри, хрести тощо). З початку ХІІ ст. в Чернігові, Києві, а пізніше й практично на всій території Київської Русі змішану систему кладки змінює порядова кладка ("opus isodus") — без використання каміння, яка дійшла до нашого часу.

Основними конструкціями в давньоруському кам'яному будівництві були півциркульні арки, коробові та купольні склепіння, якими перекривалися всі приміщення. Інколи застосовувалися підпірні арки — аркбутани.

Як конструктивний та декоративний матеріал широко використовувався рожевий овруцький шифер, з якого виготовляли карнизи, плити підлоги, парапети, капітелі, бази. Для внутрішнього оздоблення застосовували довізний мармур. Для дахів застосовували свинцеві листи та черепицю. В місцевих майстернях виготовляли круглі скельця для вікон та смальту для мозаїк.

Покажемо загальні риси давньоруського храму, який був поширений на Русі з ХІ ст. Це — хрестовобаневий тип храму, являв собою чітко визначену архітектурно-конструктивну систему споруди, в центрі якої в плані знаходився просторовий хрест. На чотири стовпи спираються підпружні арки. За допомогою так званих "вітрил" (склепінь, що мають форму сферичного трикутника) чотирикутний у плані підбаневий простір з'єднується з циліндричним барабаном, що завершується напівсферичною банею. Вікна барабана є основним джерелом світла у цьому просторі. До підпружних арок з чотирьох боків прилягають напівциркульні склепіння, що перекривають відгалуження просторового архітектурного хреста. Внутрішній простір поділявся на дев'ять окремих приміщень. Три східні займав вівтар у центральній апсиді, "жертовник" і "дияконник" — у бічних. Ці приміщення пов'язані з відправленням літургії. Таким чином, утворюється найпростіший чотиристовпний тринефний варіант, хрестовобаневого храму. Якщо на заході додавалась ще одна пара стовпів, то утворювався шестистовпний варіант храму. У цьому випадку в західній частині розташовувався "нартекс". Над ним, а іноді й над бічними нефами, влаштовувалися сходи на другий ярус, де розміщувалися "полаті" (хори).

Основними конструкціями в давньоруському кам'яному будівництві були півциркульні арки, коробові та купольні склепіння, якими перекривалися всі приміщення. Інколи застосовувалися підпірні арки — аркбутани (Софійський собор в Києві).

Як конструктивний та декоративний матеріал широко використовувався рожевий шифер (пірофілітовий сланець), що добувався в Овруцьких кар'єрах. З нього виготовлялися карнизи, підлоги, саркофаги, парапети, капітелі, бази. Для внутрішнього оздоблення застосовували довізний мармур. Для покрівель застосовували свинцеві листи та черепицю. В місцевих майстернях виготовляли круглі скельця для вікон та смальту для мозаїк. Сліди такої майстерні виявлені в Києві поблизу Софійського собору, а також на території Печерського монастиря. На вул. Ірининській археологи у 1970 р. відкрили комплекс виробничих печей по випалу вапна для будівельних розчинів. Вірогідно, цей комплекс працював на розбудову ансамблю міста князя Ярослава Мудрого у другій чверті ХІ ст.

Крім храмового будівництва на Русі, відомі також палацові споруди. Фундаменти палацової споруди першої половини XI ст., подібні за планом до згаданого вище палацу біля Десятинної церкви, знайдені на вул. Ірининській. Рештки палацових споруд виявлені в Чернігові поблизу Спаського собору (Красний двір князя Володимира Мономаха), в Новгороді-Сіверському. В Переяславі відома велика двокамерна споруда з розкішно прикрашеним залом, вірогідно, єпископський палац Єфрема кінця ХІ ст. Стіни й склепіння викладені мозаїкою на золотому тлі, панелі вкривала "флорентійська мозаїка" з різнокольорового мармуру. Колони прикрашали різьблені капітелі корінфського ордера, підлога з інкрустованих шиферних плит. Сага про Еймунда згадує кам'яний палац на княжому дворі Ярослава Мудрого в Новгороді. Всередині цього палацу стіни були оббиті дорогими тканинами.

У палацовому кам'яному будівництві Київської Русі, як показують матеріали, існували два типи споруд: великі прямокутні в плані (X—XI ст.) та невеликі, квадратні високі тереми, які, можливо, входили в ансамбль дерев'яних палацових комплексів (в основному XII ст.). Перший тип належить до ранньосередньовічних палацових споруд Візантії і Західної Європи, близький до палацових споруд Ближнього Сходу. Перекриття приміщень палаців, найімовірніше, було дерев'яним, хоча не виключена можливість мурованих склепінчастих перекриттів над нижнім поверхом.

Будівельну діяльність великого князя Володимира Святославича продовжували його сини. Князь Тмутараканський (а пізніше — і Чернігівський) Мстислав у 1020 р. заснував церкву Богородиці у Тмутаракані (сучасна Тамань на Кубані), сліди фундаментів якої були досліджені археологічно. Це був невеликий хрестовокупольний чотиристовпний храм з вузеньким нартексом. В середині підпружні стовпи спиралися на мармурові колони, як, можливо і в Десятинній церкві.

В 1035 р. князь Мстислав заклав Спаський собор вже у своїй столиці — Чернігові, який втім завершити не встиг. Як пише літопис, на час його смерті наступного року стіни церкви вивели на висоту "людини, яка стоїть на коні". Спаський собор — тринефна, восьмистовпна, витягнута із заходу на схід споруда, має певні базилікальні риси. Західна частина собору (нартекс) чітко відділена від центральної. З північного боку до неї прилягає башта зі сходами на хори. З південного боку згодом, наприкінці ХІ ст., прибудували хрещальню у вигляді невеличкого храмику з трьома апсидами. П'ять бань підносяться над основним об'ємом собору. Архітектурні форми собору стримані й урочисті. Фасади розчленовані пілястрами, плоскими на першому і профільованими на другому ярусі та завершуються півциркульною закомарою в центрі, горизонтальними карнизами по боках. Просторовий хрест підкріплюють значно підвищені склепіння над його відгалуженням. П'ять глав підносяться над основним об'ємом собору. Архітектурні форми собору стримані й урочисті. Собор, споруджений у новому княжому центрі Чернігова, височів над широкими луками заплави р. Десни.

В цей же час його брат, князь Ярослав Мудрий, розбудовує Верхній Київ і близько 1037 р. закладає Софійський собор. Практично одночасно будуються Золота брама, патрональні Георгіївський та Ірининський собори, а також собор, імені якого літописи до нас не донесли. Ці три собори мали практично однакові планувальні та технологічні риси й походили загалом від типу та будівельних технологій Софійського собору. Назви нових споруд Великого князя Ярослава Мудрого, їхня архітектура вказує на прагнення ствердити подібність та спадкоємність Києва від Константинополя.

Митрополит Іларіон проголошував, що князь Ярослав Мудрий "Дом божий великый святыи его премудрости създа, …всякою красотою украси златом и сребром и камениемь драгыим и съсуды честныими, юже церкви дивна и славна всем округъниим странам, яко же ина не обрящется в всем полунощи [півночі] земнеемь от востока до запада и славныи град твои Кыев величеством яко венцом обложил".

До наших днів збереглися руїни Золотих воріт, які являли собою парадну міську браму. Дві паралельні стіни утворювали проїзд шириною 7,5 м у земляному валі. Внутрішні стіни розчленовані пілястрами і мають декор у вигляді плоских півциркульних ніш. На другому ярусі знаходилась церква Благовіщення, прикрашена мозаїками та фресковим розписом. Тут знаходилась міська сторожа.

Найвидатнішою спорудою Київської Русі, в якій яскраво проявилася архітектурна майстерність давньоруських зодчих, є славнозвісний Софійський собор у Києві. Софійський собор став "митрополією руською", головним собором держави. Собор займав центральне місце у плануванні всього "Ярославового міста", будучи його композиційним центром. Храм оточували потужні муровані стіни, що утворювали своєрідний "дитинець". У 1998 р. неподалік виявлена ще одна мурована стіна на вул. Володимирській. До собору сходилися вулиці від чотирьох міських брам.

Церкви княжих монастирів Георгія та Ірини, а також церква XI ст. невідомої назви виявлені археологічними дослідженнями. У планах вони схожі між собою: це були хрестовокупольні тринефні споруди, оточені з трьох боків галереями. У церкві, що на Ірининській вулиці, досліджено в північно-західній частині вежу, де містилися сходи на хори. Композиція всіх трьох споруд наближалася до центричної, як і в Софійському соборі. Завершувалися вони, як можна гадати, п'ятьма банями. Усі особливості будівельної техніки свідчать про те, що їх будували майстри школи будівничих Софійського собору. Близькою до цих храмів була й архітектура Дмитрівського собору (близько 1062 р.), побудованого Великим князем Ізяславом Ярославичем.

Сам Софійський собор являв собою п'ятинефний хрестовобаневий храм, оточений з трьох боків двома рядами галерей — двоповерховою внутрішньою і одноповерховою зовнішньою з відкритим балконом — "гульбищем". Згодом, у XII ст., над цими галереями був надбудований другий поверх. З заходу до собору прибудовані дві масивні асиметрично поставлені вежі, широкі та круті сходи, в яких вели на "полаті". Такі вежі не надто характерні для візантійської архітектури, і в цьому вбачають певний зв'язок з традиціями романської архітектури.

Композиція собору має чітко виявлений об'ємний характер й однаково парадно сприймається з усіх боків. Дванадцять бань, пірамідально групуючись біля центральної, завершують живописну об'ємну композицію собору, підкреслюють наростання маси до центру. Це наростання підкреслюється також потрійним спадом півциркульних склепінь над розгалуженнями архітектурного хреста. Важливу роль в оформленні внутрішнього простору собору приділено мозаїкам та фресковому розпису, що багатокольоровою ковдрою вкривали стіни, склепіння, стовпи.

Ще одна архітектурна школа функціонувала в Переяславі і пов'язана з єпископом (переяславським митрополитом) Єфремом. У 1089 р. освячено Михайлівську церкву — найвеличнішу з місцевих споруд, закладено церкву Св. Федора на міській брамі тощо. Михайлівський собор — великий п'ятинефний хрестовобаневий храм з притворами. Головна баня спиралася на чотири могутні стовпи. Стіни прикрашено мозаїками та фресками. Більшість церков Переяслава менші за київські. Підбаневий простір прямокутний, інакше утворювалося і його перекриття. Успенська церква на Княжому дворі — чотиристовпна, тринефна, з вузьким нартексом. Ще менше за розмірами дві однонефні церковки, безстовпові чи з двома стовпами у східній частині.

Відомі також "Летська божниця" в Борисполі та Михайлівська (Юрієва) божниця в Острі. Остан- ня — єдина пам'ятка переяслівського зодчества, що частково зберіглася до нашого часу. Це одноапсидна двостовпова церква.

Спорудами другої половини XI ст., в котрих ще проступали риси архітектури попередніх часів, були Видубицький Михайлівський собор у Києві та храм-мавзолей Бориса і Гліба у Вишгороді. Перший закладено 1070 р. князем Всеволодом Ярославичем у мальовничій місцевості на південній околиці Киє- ва — Видубичах. Поруч знаходився заміський князівський "Красний двір" Всеволода. Княжий, придворний, характер монастиря наклав відбиток на архітектуру собору. У плані мав восьмистовпну схему, причому головна баня розташовувалася в геометричному центрі будови. На відміну від попередніх будов кругла вежа зі сходами на хори стоїть не окремо, а розміщена в незвичайно широкому нартексі. Збереглися незначні рештки первісних фрескових розписів собору. Підлога складалася з різьблених плит з рожевого овруцького шиферу (сланцю), інкрустованого мозаїкою. Видатною спорудою був Борисоглібський храм-мавзолей у Вишгороді, завершений у 1115 р. Це — великого розміру храм за планом близький до Видубицького, увінчаний однією банею.

На подарованій Великим князем Святославом Ярославичем землі біля княжого села Берестового у 1073—1078 рр. збудовано Успенський собор Печерського монастиря. Він являв собою шестистовпний хрестовобаневий храм з трьома апсидами. Фасади апсид прикрашені двохуступчатими декоративними нішами та вузькими напівколонками. Його архітектурний образ простіший і суворіший порівняно з Софійським собором. Композиція зовнішніх об'ємів утворює паралелепіпед, що завершується однією банею. У конструкції собору шість хрещатих у плані стовпів несуть на собі систему перекриття коробовими склепіннями. Внутрішній простір собору чітко вирізняє просторово-планувальний хрест. У західній частині були розташовані хори. Пізніше з північного боку була прибудована Іоанно-Предтеченська хрещальня у вигляді маленького чотиристовпного храму з трьома апсидками. Фасади собору були розчленовані пілястрами, які точно відповідали членуванню плану споруди. Прості і лаконічні площини фасадів завершувалися півколами закомар та були оздоблені широкою смугою меандрового фризу. Майстри будували Успенський собор за "божественною мірою" — 20 мір в ширину, 30 — в довжину і 50 — у висоту. В подальшому ця міра 2:3 стає характерною для багатьох храмів, що наслідували цю споруду. Популярність Успенського собору була така велика, що вплив його архітектури поширився на давньоруське зодчество.

Під час будівництва собору сформувалася своя будівельна школа, силами якої в наступні часи зведено кілька кам'яних споруд у монастирі. Близько 1108 р. печерські майстри будують Трапезну палату з церквою на другому ярусі, рештки якої нещодавно досліджено на південний захід від собору, та Троїцьку надбрамну церкву. На другому ярусі останньої також знаходилась невеличка квадратова у плані церква з чотирма стовпами, яка ззовні не мала апсид. Внизу — головні (Святі) ворота до Печерського монастиря та приміщення для варти. Приблизно тоді ж збудовано невеличку каплицю княгині Євпраксії біля західного фасаду собору тощо.

Наприкінці XI ст. ігумен Стефан, за діяльності якого будувався Успенський собор, і який змушений був піти з Печерського монастиря, заснував на околиці Києва Кловський монастир з великим мурованим собором Влахернської Богоматері. Його ядро складав невеликий хрестовобаневий храм, оточений галереями з кількома приміщеннями із західної сторони і, можливо, двома вежами та невеликим атріумом. Архітектура його залишається дискусійною. Зразком для нього, як можна гадати, була Десятинна церква.

Наприкінці ХІ ст. в Чернігові утворюється власна архітектурно-будівельна школа. До наших днів дійшли три церкви в Чернігові: Борисоглібський (відбудований після війни), Успенський собори та Іллінська церква. На жаль, вони не мають чітких літописних дат і їхнє датування залишається дискусійним. Археологічні дослідження та аналогії дають можливість поточнити ці дати.

Князь Володимир Всеволодович Мономах, який княжив у Чернігові, зводить у 80-х рр. ХІ ст. невеликий храм, що не має прямих аналогій у давньоруській архітектурі. Його виявили й дослідили лише у 1985—1986 рр. П. О. Раппопорт та В. П. Коваленко. Храм являє собою чотиристовпну хрестовокупольну споруду з трьома апсидами. Храм мав два яруси — у нижньому, підземному були влаштовані аркосолії для саркофагів й виявлено ще два саркофаги з плінфи. Це був храм- усипальня. Майстри, які його збудували, були, за О. М. Іоаннісяном, викликані з Константинополя. Адже, син візантійської принцеси продовжував підтримувати контакти з Візантією. В ці ж роки будується світська споруда — однокамерний терем — між Спаським та Борисоглібським соборами, який дослідники ототожнюють з теремом на Красному дворі князя Володимира Мономаха, що згадується у його "Повчанні дітям". Вперше на Русі тут з'являється нова техніка кладки — порядова ("opus isodus"), без схованих (заглиблених) рядів плінфи. Наступною спорудою стала південно-західна хрещальня прибудована до Спаського собору (до 1094 р.). Вірогідно, в 90-х рр. ХІ ст. також у порядовій техніці мурування будується Іллінська церква на Болдіних горах, яка за своїм типом досить близька до безстовпних храмів Переяслава цього самого часу. Як і інші чернігівські храми тієї доби (Успенський собор Єлецького монастиря, Борисоглібський собор), Іллінська церква не має чіткої літописної дати. Але за стилістикою та будівельною технікою сучасні дослідники вважають її найстаршою. За нею був побудований Успенський собор Єлецького монастиря (1090—1100 рр.) та Борисоглібський собор (між 1097 та 1123 рр.). За О. М. Іоаннісяном, всі ці чернігівські споруди належать до одного виразного стилю, для якого характерний сплав форм й особливостей візантійської, давньоруської та романської традицій. А принести їх могла візантійська будівельна артіль, яка походила або працювала в Північній Італії. Пов'язано це було, найвірогідніше, з діяльністю князя Володимира Мономаха. В Північній Італії, до речі, довго знаходилася його сестра Євпраксія Всеволодівна, яка була одружена з імператором Генріхом ІV. Ці зв'язки могли стати джерелом появи в Чернігові майстрів з Північної Італії. Відомий напис-графіто того часу кирилицею на архітраві портала собора Сан Мартіно в Луцці, де згадується "дьякон моуромскии".

Наступним кроком у розвитку стилістичних та будівельних особливостей чернігівського зодчества став Успенський собор Єлецького монастиря, який являв собою шестистовпний храм з чітко вираженим нартексом. З трьох боків собор оточували притвори, що не збереглися до нашого часу. Сходи на хори знаходились вже не в башті, а у товщі північної стіни. Планова та просторова структура собору Єлецького монастиря наслідує тип Успенського собору Печерського монастиря. Але в південному нефі є хрещальня з маленькою апсидою. Ззовні собор більш урочистий та ошатний. Та він набирає все більше романських рис. Зникають типові для візантійської та київської архітектури декоративні двоуступчасті ніші. З'являється новий декоративний мотив — аркатурні пояси, які проходять під карнизом барабана, по фасадам собора, утворюючи горизонтальні фрізи по всьому його периметру та по апсиді хрещальні. Вперше з'являються й потужні напівколони на пілястрах фасаду. Археологічно виявлені різнокольорові фрагменти віконного скла — рештки вітражів.

Борисоглібський собор за своїми формами та габаритами надзвичайно близький до Успенського собору. Це також одноверхній шестистовпний триапсидний храм, але без різко відокремленого нартексу, має аркатурні пояси та потужні напівколони. Борисоглібський собор широко відомий своїми різьбленими білокам'яними капітелями з фантастичними тваринами в романському стилі.

Будівничі та майстри Печерської будівельної школи працювали не тільки в Печерському монастирі. Вірогідно, саме вони в 1108—1113 рр. на замовлення Великого князя Київського Святополка Ізяславича збудували Михайлівський Золотоверхий собор. Як і Успенський собор, це був шестистовпний хрестовобаневий храм, увінчаний однією главою. У нартексі з північного боку стояла вежа зі сходами на хори, а з південної сторони невдовзі був прибудований невеликий триапсидний чотиристовпний храм-хрещаль, а перед західним та північним входами зведені притвори з трилопасним склепінням (схожі на притвори церкви Спаса на Берестові).

Невеликі шестистовпні в плані церкви, типу Успенського собору Печерського монастиря, були досліджені в Києві в садибі Академії образотворчого мистецтва та архітектури на Вознесенському узвозі (можливо, собор Симеонового монастиря ХІ ст.) та в літописному Зарубі на Дніпрі. Стіни церкви в садибі Академії були прикрашені характерними для другої половини XI ст. меандровими орнаментами.

Останньою спорудою стильового напряму другої половини XI — початку XII ст. стала церква Спаса на Берестовім в Києві, збудована, як вважає більшість дослідників, князем Володимиром Мономахом. Вона правила за палацовий храм князівської резиденції в великокняжому селі Берестовому. В ній ховали представників княжої гілки Мономаховичів, зокрема 1157 р. Великого князя Київського Юрія Володимировича Довгорукого, його сина князя Гліба Юрійовича та інших. За своїм типом храм походить від Успенського собору, але в широкому нартексі по боках розташовані вежі зі сходами на хори та хрещальня. До входів з трьох боків прибудовані притвори, перекриті трилопасним склепінням. Це перший приклад конструкції, що в подальшому відіграватиме велику роль у композиціях давньоруських церков. Техніка кладки мурування стін вже відрізняється від мурування XI ст. Каміння в стінах порівняно мало. Це вже не стільки змішане мурування, а мурування з утопленими (заглибленими) рядами плінфи.

У будівельній техніці, яка до початку XII ст. по всій Русі в основному зберігала методи й прийоми доби розквіту Київської держави, поступово зростало використання місцевих будівельних матеріалів. В регіоні Середньої Наддніпрянщини, де поблизу великих міст не було великих виходів каміння, цегла все більше починає заміняти його у кладці стін. Змішаний спосіб ("opus mixtum") кладки з утопленими рядами змінюється на порядову систему мурування ("opus isodus"). Плінфа застосовується великоформатна, але менша за попередню. Першою, відомою нам, спорудою, збудованою у новій техніці в Києві був Федорівський собор 1128 р., фундований Великим князем Київським Мстиславом Володимировичем. Федорівський собор став "отчим" (родинним) для всього "Мстиславова племені". Близька до нього церква, розкопана 2003 р. на Київському Подолі, яку можна датувати 20—30-ми рр. ХІІ ст.

Той самий Великий князь Мстислав Володимирович будує в 1131—1135 рр. на головному торзі київського Подолу церкву Богородиці Пирогощі, в котрій риси нового стильового напряму вже оформилися повністю. Це порівняно невеликого розміру шестистовпний хрестовобаневий храм з однією главою. В товщі західної стіни сходи на хори. Фасади розчленовані пілястрами з потужними напівколоннами, що стало характерною відзнакою стильового напряму. Площини фасадів майже позбавлені декору. Як можна гадати, їх прикрашав лише аркатурний фриз під закомарами та над карнизом бані. Розпланування церкви було зроблено неточно, лінія фундаментів не співпадала з лінією стін. Самі фундаменти чи не найпотужніші в давньоруській архітектурі — понад 4 м. Це пояснюється постійною загрозою дніпровських повеней, що особливо часто накривали найбільший торгово-ремісничий посад столиці Київської Русі на початку ХІІ ст. А цегла, з якої була побудована церква — дещо гіршої якості, ніж в княжих спорудах попередніх часів.

Тими самими київськими майстрами було збудовано ще два храми з одними стильовими рисами та пропорціями, будівельними прийомами й асортиментом плінфи. В 1144 р. Великий князь Всеволод Ольгович заклав церкву Георгія в Каневі (пізніше перейменовану на Успенський собор)., а близько 1146 р. Кирилівську церкву в Києві, будівництво якої було за-вершено вже його удовою княгинею Марією Мстиславівною (дочкою Великого князя Київського Мстислава Великого). Канівська церква — це шестистовпний хрестовокупольний храм, увінчаний однією главою. Фасади розчленовані пілястрами з напівколонами. Їх площини прикрашено декоративними півциркульними нішами. Фасади і підбанник оздоблені тонкими лізенами та акуратним орнаментом. На трьохступчастих порталах збереглися залишки фрескових оздоблень. Хори розташовані над нартексом, на них ведуть сходи в товщі західної стіни.

Найвідомішою пам'яткою архітектури XII ст. є Кирилівська церква у Києві, яка дожила до нашого часу разом з чудовим комплексом фрескових розписів. Церква була собором монастиря, що належав династії чернігівських князів Ольговичів — їхньої бази в Києві.

За типом — це шестистовпний хрестовокупольний храм, трохи більший за Богородицю Пирогощу. У пропорціях цього храму вжито ту саму систему ("20 мір в ширину і 30 мір в довжину"), що і в Успенському соборі Печерського монастиря. Фасади прикрашені як і попередні два храми. В товщі північної стіни знаходяться сходи на хорах. В стінах нартекса влаштовані аркосолії для княжих саркофагів. Археологічними дослідженнями виявлені сліди різних прибудов з півдня та півночі.

До третьої чверті XII ст. можна віднести невеликий чотиристовпний храм у Зарубському монастирі на Дніпрі, який мав напівколонки на фасадах і деталі з лекальної цегли. Чотиристовпною була й Василівська (Трьохсвятительська) церква в Києві, що була побудована на Старому дворі в 1183 р. великим князем Святославом Всеволодовичем і яка дожила до 1935 р. Споруджена вона вже з малоформатної плінфи, що є характерною рисою для нового етапу розвитку зодчества на Русі. При традиційній схемі фасадів з напівколонами і витягнутою по осі композицією основного об'єму, архітектура церкви має істотні відміни, що ріднять її з архітектурою пізніших часів. Пропорції її значно стрункіші, фасади оздоблені візерунками з поставленої на ребро плінфи, віконні відкоси вже не прямі, а скошені. Напівколони пілястр стрункіші і тонші за попередні у таких спорудах. До цього ж часу належить нова надбрамна церква, розкопана в Києві у 1999 р. поблизу Михайлівського Золотоверхого собору.

В Переяславі відомо про три церкви ХІІ ст. — Успенський та Воскресенський храми розкриті археологічними розкопками, а про Іоаннівську церкву є повідомлення в літописі.

У цей час висока будівельна майстерність й досконала архітектура притаманна містам Чернігівської землі. Проте, Михайлівська (1174 р.) та Благовіщенська (1186 р.) церкви відомі лише за археологічними дослідженнями їхніх решток. Як і в інших чернігівських храмах, в соборі відчуваються романські впливи. Михайлівський храм являв собою шестистовпну хрестовобаневу споруду. Благовіщенський храм — теж шестистовпний, з трьох боків оточений галереями. Пілястри з напівколонками. У декорі застосовані різьблені білокамені деталі. Зберігся мозаїчний омфалій підлоги з чудовим зображенням павича. Центральна частина викладена інкрустованими шиферними плитами, а бокові нефи кольоровими полив'яними плитками. Собор нагадує великі київські князівські споруди середини ХІ ст.

Близькою до київською була архітектура давньої Волині. Муроване будівництво у Володимирі розпочалося у середині ХІІ ст. за князя Ізяслава Мст<



  

© helpiks.su При использовании или копировании материалов прямая ссылка на сайт обязательна.